Початок IX — першу половину XI ст. в історії Європи називають «епохою норманів». У цей час германські племена, які жили на півночі Європи, на Ютландському і Скандинавському півостровах та деяких островах Балтики, вирушили на завоювання нових земель. У країнах Європи їх називали норманами — «північними людьми». Звичним тоді було молити Бога врятувати від люті норманів, коли зненацька біля берегів з'являлися їхні довгі безпалубні кораблі — дракари — під чотирикутними червоними або смугастими вітрилами зі страхітливими різьбленими головами драконів на носах. У самій Скандинавії тих, хто не хотів працювати вдома, а надавав перевагу життю, сповненому небезпек і пригод, називали вікінгами (походження цього слова остаточно не з'ясовано). Вікінги плавали не лише на захід, а й на схід. Балтійським морем і далі Західною Двіною діставалися вони земель, де жили східні слов'яни, які називали чужинців варягами. Тут вони торгували з місцевим населенням, засновуючи свої факторії, або рухалися «шляхом із варягів у греки» далі, до Константинополя. Варязькі дружини наймалися до візантійських імператорів, які високо цінували хоробрість і військову майстерність норманів.

Походи вікінгів були останньою хвилею великого переселення народів. Перша його хвиля у V-VI ст. зруйнувала давню Римську імперію і призвела до появи нових держав — варварських королівств. Друга хвиля в ІХ-ХІ ст. докотилася до нової Європи. Вікінги не змогли зруйнувати її, а пристосувалися до неї, запозичуючи традиції та порядки феодальної Європи.