Всесвітня історія: довідник школяра та студента
ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ
ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ
В історії Стародавнього Риму виділяють такі періоди. VIII— VI ст. до н. е. — найдавніша історія Риму, або царський період. Наступний період — республіканський (VI—І ст. до н. е.). Він умовно поділяється на ранню республіку (VI—III ст. до н. е.), коли
відбувалося формування ранньорабовласницького суспільства і завоювання Римом Італії, і на пізню республіку (II—І ст. до н. е.), для якої характерний розквіт рабовласницьких відносин і створення Римської середземноморської держави. Третій період — імператорський (кінець І ст. до н. е. — V ст. н. е. ). Перші два століття імператорської епохи — це часи ранньої імперії (принципату), коли відбувався розквіт рабовласницьких відносин у всьому Середземномор’ї. У III ст. н. е. сталася криза Римської імперії, яка загрожувала розпадом держави. Остання фаза імператорської епохи — часи пізньої імперії (домінату) — охоплює період з кінця III до V ст. Історія Стародавнього Риму завершується умовною датою — 476 р. (рік падіння Західної Римської імперії).
ПАТРИЦІЇ
Патриції, (лат. patricii, від pater— батько) — найдавніша римська знать. На думку сучасних істориків і за свідченням римських авторів, це були представники сенатських сімей царської епохи. Саме слово « патрицій » античні історики виводили від офіційного найменування сенаторів (лат. patres). На думку деяких істориків, патриції — споконвічні римські громадяни, що протиставляються негромадянам — плебеям. У царський період сенат складався тільки з патриціїв. Після допуску в сенат плебеїв у перший рік Республіки старовинні сенатори-патриції утворили замкнений стан. Лише в 445 р. до н. е. згідно із законом Канулея були дозволені шлюби між патриціями і плебеями й діти від таких шлюбів зараховувалися до батьківського стану. На початку Республіки тільки патриції обиралися магістратами, жерцями і членами жрецьких колегій. Під тиском плебеїв до кінця IV ст. до н. е. політичні привілеї патриціїв були скасовані.
ПЛЕБЕЇ
Плебеї (плебс) (лат. plebeii, plebs) — у Стародавньому Римі всі громадяни, що не належали до стану патриціїв. На думку деяких сучасних вчених, це було прийшле населення Риму, яке до реформ царя Сервія Туллія не мало цивільних прав. У період ранньої Республіки плебеї протистояли патриціям, домагаючись політичної рівноправності, розподілу завойованих земель, послаблення боргової кабали. До 300 р. до н. е. вони добилися права виконувати всі магістратури і увійшли в усі головні жрецькі колегії. Верхівка плебса разом із патриціями утворила нову, патриціансько-плебейську знать — нобілітет.
У період пізньої Республіки слово плебеї (плебс) набуло ще одного значення: ним стали називати простий народ, тобто всіх громадян, які вважалися нижчими за сенаторів і вершників. У переносному значенні плебеї — простолюдини.
СЕНАТ
Сенат (лат. senatus, від senex — старець) — у Стародавньому Римі один з головних державних органів. У царську епоху був дорадчим органом при царі, в епоху Республіки керував зовнішньою політикою Риму, декретував військові набори, визначав чисельність війська, призначав тріумфи, ухвалював важливі рішення щодо адміністративного управління. До реформ Гая Гракха(20-ті рр. II ст. до н. е.) сенатори були присяжними засідателями в карних судових комісіях, в останній період існування Республіки вони ділили судові повноваження з вершниками. За виключних обставин сенат мав право винести рішення про введення в державі надзвичайного стану.
Спочатку римський сенат, як і ради інших латинських міст, налічував 100 членів, після об’єднання римської та сабінської общин — вже 200 радників, цар Тарквіній Древній ввів у сенат ще 100 чоловік. Сенат, що складався з 300 членів, зберігався протягом майже всієї Республіки до диктатури Сулли, який подвоїв традиційну цифру. Цезар поповнив склад сенату до 900 членів. Октавіан Август знизив його чисельність до 600. Офіційне найменування сенаторів — «батьки записані» (до реєстру). У царську епоху сенат складався тільки з патриціїв; у 1-й рік Республіки, коли до його складу були допущені плебеї, він втратив значення аристократичної корпорації (престиж республіканського сенатора визначався поняттям «поважний», а не «знатний»). Довгий час сенатори вважалися членами стану вершників і голосували на народних зборах разом із ними. Близько 129 р. до н. е. утворився вищий сенаторський стан. Як і вершники, сенатори носили золоті кільця і сорочки-туніки з пурпурними смугами.
КОНСУЛ
Консули (лат. consules) — верховні магістрати Стародавнього Риму. Після падіння царської влади (509 р. до н. е.) в центуріатних коміціях терміном на 1 рік обиралися два консули, котрі володіли успадкованою від царів верховною владою (імперієм), яка містила в собі вищі військові, судові й адміністративні повноваження. Спочатку консули обиралися тільки з числа патриціїв, але з 367 р. до н. е. — також із числа плебеїв. Поява нових магістратур — цензури (443 р. до н. е.) і претури (367 р. до н. е.) — позбавила консулів обов’язків проводити перепис (ценз), стежити за поведінкою громадян і завідувати судочинством. Але всі ординарні магістрати, виключаючи народних трибунів, підпорядковувалися консулам, які відповідали за безпеку Римської держави.
У воєнні часи консули проводили військовий набір, призначали значну кількість офіцерів і очолювали армію. У мирний час здійснювали нагляд за іншими магістратами, проводили вибори магістратів, головували на засіданнях сенату і народних зборах, пропонували проекти законів. У період імперії консулів призначав імператор; вони користувалися повагою, але не реальною владою.
ДИКТАТОР
Диктатор (лат. dictor — той, що говорить) — у Стародавньому Римі (у республіканські часи) вищий екстраординарний магістрат, який призначався у разі крайньої зовнішньої або внутрішньої небезпеки, коли виникала потреба у відродженні царського єдиноначальства. Рішення про призначення диктатора приймав сенат, а призначав його один із консулів. Диктатор отримував владу на 6 місяців. Він мав вищий імперій і 24 ліктори (помічники), йому підкорялися всі посадові особи, крім народних трибунів. Проти вироків диктатора не допускалася апеляція. Перший диктатор із плебеїв з’явився в Римі в 356 р. до н. е. Диктатура практикувалася з 501 р. до н. е. до кінця II Пунічної війни. Була скасована законом Антонія після вбивства Цезаря в 44 р. до н. е.
НАРОДНІ ТРИБУНИ
Народні трибуни (лат. tribuni plebis, букв. — плебейські трибуни) — у Стародавньому Римі посадові особи, які щорічно (з 494 р. до н. е.) обиралися з числа плебеїв на зборах по трибах. Спочатку обиралися 2 народних трибуни, а з 457 р. до н.е. — 10. Посада народних трибунів була введена для захисту плебеїв від свавілля патриціанських магістратів. Після закінчення боротьби патриціїв і плебеїв народні трибуни стали захисниками прав та інтересів усіх пересічних громадян. Народні трибуни мали право забороняти розпорядження або постанову будь-якого магістрату (крім диктатора і цензора) і сенату (право вето), арештовувати і накладати штрафи на магістратів (крім диктатора) і пересічних громадян, скликати засідання трибутних коміцій і сенату і головувати на них, видавати едикти й пропонувати законопроекти. Особистість народного трибуна вважалася священною і недоторканною. Народні трибуни були зобов’язані постійно тримати двері будинку відкритими для громадян, що потребували захисту, і не залишати Рим більше ніж на добу, їхня влада була обмежена міською межею Рима. У періоди загострення соціальних протиріч народні трибуни, як правило, очолювали демократичний рух.
ЛЕГІОН
Легіон (лат. legio, род. відмінок — legionis) — основна організаційна і тактична одиниця у війську Стародавнього Риму (4,5—10 тис. чоловік). Складався з маніпул і турм, а з середини І ст. до н. е. — з когорт.
ТРІУМФ
Тріумф (лат. triumphus) — у Стародавньому Римі урочистий вступ до столиці полководця-переможця разом із військом (від Марсова поля на Капітолій). Влаштовувався за рішенням сенату і був вищою нагородою для полководців. У переносному розумінні — блискучий успіх, видатна перемога.
ПУНІЧНІ ВІЙНИ
Пунічні війни — війни між Римом і Карфагеном за панування в Середземномор’ї (І Пунічна війна— 264—241 рр. до н. е.; II Пунічна війна — 218—201 рр. до н. е.; III Пунічна війна — 149—146 рр. до н. е.). Найбільші битви: під Мілами (260) і біля Егатських о-вів (241) — морські перемоги римлян; поблизу Тразіменського озера (217) і під Каннами (216) — перемоги карфагенян на чолі з Ганнібалом; під Метавром (207) та під Замом (202) — перемоги римлян на чолі зі Сципіоном Старшим; 149—146 рр. до н. е. — облога і взяття римлянами м. Карфаген. Усі три війни завершилися перемогою Риму; частина території Карфагена була перетворена на римську провінцію під назвою Африка, частина передана Нумідії.
СПАРТАК
Спартак (р. н. невід. — 71 р. до н. е.) — ватажок найбільшого повстання рабів 73 (або 74) — 71 рр. до н. е. в Італії. Уродженець Фракії.
Втік із товаришами зі школи гладіаторів у Капуї. Повстання охопило спочатку Південну Італію, потім фактично всю Італію; армія повсталих нараховувала бл. 70 тис. чоловік. Пройшовши узбережжям Адріатики на північ, у провінцію Цизальпійська Галлія, Спартак у битві біля Мутіни розбив військо проконсула Кассія. Після цієї перемоги він повернув на південь, прагнучи переправитися з усім військом у Сицилію, але був заблокований військом Марка Ліцинія Красса. Прорвавши блокаду, Спартак повернув на схід до портового міста Брундізій, сподіваючись переправитися в Грецію, однак у 71р. до н. е. на кордоні Апулії та Луканії він був розбитий римською армією під командуванням Красса і загинув у бою. Близько 6 тис. рабів було взято в полон і розіп’ято на хрестах.
ГАЙ ЮЛІЙ ЦЕЗАР
Цезар Гай Юлій (13 липня 100р. — 15 березня 44 р. до н.е.) — давньоримський політичний діяч і полководець. Походив зі знатного патриціанського роду. Під час диктатури Сулли перебрався з Рима в Малу Азію, служив у війську, жив у Віфінії та Кілікії, брав участь у захопленні Мітілени. Після смерті Сулли повернувся до Рима, де виступав на судових процесах. Щоб вдосконалити своє ораторське мистецтво, відправився на о. Родос до прославленого ритора Аполлонія Молона. Повертаючись з Родоса, потрапив у полон до піратів, заплатив за себе викуп, а потім жорстоко помстився розбійникам, несподівано захопивши їх і засудивши до страти. У Римі Цезар отримав посади жерця-понтифіка і військового трибуна, а з 68 р. до н.е. — квестора; одружився з Помпеєю, родичкою Гнея Помпея. Зайнявши в 66 р. до н.е. посаду едила, займався благоустроєм міста, організацією пишних свят, хлібних роздач.
Ставши сенатором, брав участь у політичних інтригах з метою підтримки Помпея, зайнятого на той час війною на Сході. У 60 р. до н. е. між Помпеєм, Цезарем і Крассом був укладений таємний політичний союз — тріумвірат. Цезаря було обрано консулом у 59 р. спільно з Бібулом. Ставши після закінчення консульських повноважень проконсулом Галлії, Цезар завоював там нові території. У галльській війні проявився винятковий дипломатичний і стратегічний талант Цезаря. Після перемоги над германцями на території сучасного Ельзасу він не тільки відбив їхній напад, але і сам здійснив похід за Рейн. Крім того, Цезар здійснив похід у Британію, де теж отримав кілька перемог. У 56 р. до н. е., під час зустрічі тріумвірів з Цезарем, який прибув для цього з Галлії, між ними була укладена нова угода про взаємну політичну підтримку. У 54 р. до н. е. Цезар терміново повернувся в Галлію у зв’язку з повстанням місцевих племен. Галли були знову підкорені, багато міст були захоплені й розорені. Після загибелі Красса в 53 р. до н. е. тріумвірат розпався. Помпей у своєму суперництві з Цезарем очолив прихильників сенатського республіканського правління. Сенат, побоюючись Цезаря, відмовився продовжити його повноваження в Галлії.
Усвідомлюючи свою популярність у військах і в самому Римі, Цезар зважився на захоплення влади. 12 січня 49 р. до н. е. він зібрав солдатів 13-го легіону, виступив перед ними з промовою, після чого перейшов через р. Рубікон, вступивши на територію Італії. У Римі почалася паніка. Розгублений Помпей, консули й сенат залишили столицю. Вступивши в Рим, Цезар скликав ту частину сенату, що залишилася, і запропонував співпрацю в спільному управлінні державою. Цезар швидко і успішно провів кампанію проти Помпея на території Іспанії. Повернувшись до Рима, був проголошений диктатором. Помпей, об’єднавшись з Метеллом Сципіоном, зібрав величезне військо, однак Цезар завдав йому нищівної поразки в битві під Фарсалом; Помпей утік в азіатські провінції й був убитий у Єгипті. Цезар також відправився в Єгипет, де втрутився в політичні інтриги на боці цариці Клеопатри.
Тим часом прихильники Помпея, серед яких на перші ролі висунулися Катон і Сципіон, збирали нові сили. Після звитяжного походу в Сирію і Кілікію (саме звідси Цезар написав у донесенні «прийшов, побачив, переміг») він повернувся до Італії, а потім у битві під Тапсою (46) в Північній Африці здобув перемогу над прихильниками Помпея. Після повернення в Рим Цезар, відсвяткувавши пишний тріумф, влаштовував грандіозні видовища і пригощання народу, нагороджував воїнів. Він був проголошений диктатором на 10-літній термін, отримав титули «імператора» і «батька вітчизни», здійснив реформу календаря, який отримав його ім’я. Після перемоги над помпеянцями під Мундою (Іспанія, 45 р. до н. е.) Цезареві стали надавати небачені раніше почесті. Його статуї встановлювалися в храмах і серед зображень царів. Він носив червоні царські чоботи, червоне царське вбрання, мав право сидіти на позолоченому кріслі, мав велику почесну охорону. На його честь був названий місяць липень (July), список його почестей був записаний золотими буквами на срібних колонах.
У суспільстві, особливо в республіканських колах, назрівало невдоволення, ходили чутки про прагнення Цезаря до царської влади. Виникла змова з метою вбивства диктатора. У числі змовників були і його найближчі сподвижники Кассій і молодий Марк Юній Брут, який, як стверджували, був незаконним сином Цезаря. 15 березня 44 р. до н. е. на засіданні сенату змовники на очах переляканих сенаторів накинулися на Цезаря з кинджалами. Згідно з легендою, побачивши серед убивць юного Брута, Цезар вигукнув: «І ти, дитя моє» (або: «І ти, Брут»), перестав чинити опір і впав мертвим до підніжжя статуї Помпея.
МАРК АНТОНІЙ
Антоній Марк (бл. 83—30 рр. до н. е.) — римський полководець, прихильник Цезаря. У 43 р. до н. е. разом з Октавіаном і Лепідом утворив 2-й тріумвірат, розбив війська Брута і Кассія (42 р. до н. е.). У 42 р. до н. е. отримав в управління східні області римської держави. Зійшовся з єгипетською царицею Клеопатрою. Після оголошення сенатом війни Клеопатрі і поразки єгипетського флоту поблизу мису Акцій (в 31 р. до н. е.) покінчив життя самогубством.
КЛЕОПАТРА
Клеопатра (69—30 рр. до н. е.) — остання цариця Єгипту з 51 р. до н. е., походила з династії Птолемеїв. Розумна і приваблива, Клеопатра була коханкою Юлія Цезаря, а після 41 р. до н. е. — Марка Антонія (з 37 р. до н. е. — його дружина). Після поразки у війні з Римом і вступу в Єгипет римської армії Октавіана покінчила життя самогубством. Образ Клеопатри знайшов відображення в літературі (В. Шекспір, Б. Шоу) і мистецтві (Дж. Тьеполо, П. П. Рубенс).
ПРИНЦИПАТ
Принципат (лат. principatus, від princeps — перший, головуючий) — умовний термін, яким позначається політична система ранньої Римської імперії (І—III ст. до н. е.). Основи принципату були закладені реформами першого римського імператора Августа (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.), викликаними глибокою соціально-політичною кризою Римської республіки в І ст. до н. е.
Мета реформ — відновити за допомогою сильної центральної влади політичну і соціальну стабільність, не пориваючи при цьому з республіканськими (полісними) традиціями. Август і його наступники зосередили в своїх руках найвищу військову, цивільну і жрецьку владу. Однак юридично вона була оформлена як сукупність ряду традиційних республіканських магістратур і повноважень, якими «наділяли» імператора сенат і народні збори, і не вважалася спадковою. Державний устрій офіційно іменувався республікою, а верховний правитель — принцепсом,тобто «першим громадянином», або «першимсенатором» (звідси — поняття «принципат»). Республіканські органи влади (народні збори, сенат, магістратури) збереглися, але втратили значну частину своїх минулих повноважень. Якщо раніше вони фактично були підконтрольні римській правлячій олігархії (нобілітету), то тепер — принцепсу і його найближчим соратникам.
Тривале співіснування монархічних і республіканських інститутів не дозволяє однозначно визначати державний устрій Ранньої імперії ані як монархію, ані як республіку. Август зміцнив державний апарат, створивши постійну армію, поліцію і бюрократію. Державна бюрократія комплектувалася за рахунок імператорських рабів, вільновідпущеників і відряджених з легіонів воїнів. Вищі посади в державі, як і раніше, займали сенатори, які належали до привілейованих станів, і вершники. Повноваження вищих адміністраторів були короткостроковими. Велика частина повсякденних справ вирішувалася місцевими міськими магістратами і сенатами (куріями). Античне місто (грецький поліс, італійський муніципій) було основою ранньої імперії, оплотом полісних (республіканських) традицій.
ТІБЕРІЙ
Тіберій (42 р. до н. е. — 37 р. н. е.) — римський імператор з 14 р., з династії Юліїв-Клавдіїв. Був пасинком Августа. Спираючись на преторіанців, проводив автократичну політику. Добився поліпшення фінансового становища імперії.
КАЛІГУЛА
Калігула (12—41 рр.) — римський імператор з 37 р., з династії Юліїв-Клавдіїв. Прагнення Калігули до необмеженої влади і вимога поклонятися йому, як богу, викликали невдоволення сенату і преторіанців; був убитий преторіанцями.
КЛАВДІЙ
Клавдій (10 р. до н. е. — 54 р. н. е.) — римський імператор з 41 р. з династії Клавдіїв. Заклав основи імперської бюрократії, поліпшив фінансове становище держави, упорядкував оподаткування населення, роздавав права римського громадянства провінціалам.
НЕРОН
Нерон (15 грудня 37 р. — 9 червня 68 р.) — римський імператор, правив у 54—68 рр.; повне ім’я при народженні — Луцій Доміцій Агенобарб, повне ім’я після приходу до влади — Нерон Клавдій Цезар Друз Германік. Згідно з джерелами, був жорстоким, самозакоханим, зухвалим правителем. Репресіями та конфіскаціями настроїв проти себе різні верстви римського суспільства. За допомогою вільновідпущеника наклав на себе руки.
ГЛАДІАТОРИ
Гладіатори (лат. gladiator, від gladius — меч) — у Стародавньому Римі раби, військовополонені та інші особи, яких примушували битися на арені цирку між собою або з дикими звірами. Звичай гладіаторських боїв виник з етруських обрядів ритуальних вбивств рабів і військовополонених під час поховань знаті. Перші гладіаторські бої відбулися в Римі у 264 р. до н. е. Навчалися гладіатори в спеціальних школах (у Римі, Капуї, звідки почалося повстання Спартака, у Пренесті та Александрії). Важкоозброені гладіатори носили імена народів, з яких вони походили — фракійці, самніти, галли.
Існували також такі розряди гладіаторів: веліти — ті, що билися дротиками; ретіарй (рибаки) — які билися з тризубом і металевою сіткою; бестіарії — які билися з дикими звірами; андабати — які виступали в шоломах з прорізами для очей; дімахери — які змагалися без щита і шолома з двома кинджалами; еквіти — які билися на конях зі списом, мечем і невеликим круглим щитом; есеуарїї — які змагалися на бойових колісницях, керованих візниками; лакварії — які ловили арканом; лухорії — які билися дерев’яним мечем або затупленою зброєю; петніарії — які билися бичем або палицею.
Влаштовувалися і морські бої. У період імперії виступ починався урочистим ходом гладіаторів з вітальними криками «Ave Caesar, moritori te salutant» — «Хай живе Цезар, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе». Битву починали поставлені парами один проти одного лухорії і петніарії. Переможений гладіатор підіймав вгору вказівний палець як знак прохання про помилування.
Якщо глядачі (або іноді тільки імператор) щадили його, то підіймали вгору великий палець або махали хустками. Великий палець, направлений униз, означав смерть. Гладіатор міг заслужити і звільнення від служби після вдалих виступів. Такі відставні гладіатори називалися рудіаріями, свою бойову зброю вони присвячували храму Геркулеса. Від початку V ст. бої гладіаторів були заборонені.
ХРИСТИЯНСТВО
Християнство — одна з трьох світових релігій (нарівні з буддизмом та ісламом). Має три основних напрями: православ’я, католицизм, протестантизм. В основі — віра в Ісуса Христа як Боголюдини, Спасителя, втілення другої особи триєдиного Божества (Трійці). Залучення віруючих до Божественної благодаті відбувається через участь у таїнствах. Джерело віровчення християнства—Святий переказ, головним у ньому є Святе Письмо (Біблія); а також « Символ віри», рішення всесвітніх і деяких помісних соборів, окремі твори отців церкви. Християнство виникло в І ст. н. е. серед євреїв Палестини, відразу ж розповсюдилося в інших народів Середземномор’я. У IV ст. стало державною релігією Римської імперії. До XIII ст. вся Європа була християнізована. На Русі християнство розповсюдилося під впливом Візантії з X ст. Внаслідок схизми (розділення церков) християнство в 1054 р. розкололося на православ’я і католицизм. Від католицизму в ході Реформації в XVI ст. відокремився протестантизм. Загальне число християн у світі перевищує 1 млрд чоловік.
ДІОКЛЕТІАН
Діоклетіан Гай Аврелій Валерій, справжнє ім’я Діокл (бл. 240—316 рр.) — римський імператор в 284—305 рр. (з 286 р. соправитель), творець тетрархічної системи управління Римською імперією (коли нею управляли відразу чотири особи — два імператори і два цезарі) і засновник домінату.
КОНСТАНТИН І
Константин І Великий (бл. 285—337 рр. ) — римський імператор з 306 р. Послідовно проводив централізацію державного апарату, підтримував християнську церкву, зберігаючи також язичницькі культи. У 324—330 рр. заснував нову столицю Константинополь на місці давнього грецького міста Візантій.
ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ
Велике переселення народів — умовна назва сукупності етнічних переміщень у Європі в IV—VII ст. германців, слов’ян, сарматських та інших племен на території Римської імперії. Безпосереднім поштовхом до Великого переселення народів було масове пересування гунів (з 70-х рр. IV ст.). Велике переселення народів сприяло краху Римської імперії.
