Всесвітня історія: довідник школяра та студента

ІСТОРІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Історія Стародавньої Греції поділяється на 3 великих етапи: 1) етап крито-мікенської цивілізації; 2) полісний етап античної Греції; 3) елліністичний період. Перший етап — це час виникнення, розквіту і падіння ранньокласових суспільств і перших державних утворень II тисячоліття до н. е. Після так званого «дорійського завоювання» (XII ст. до н. е.) починається другий цикл розвитку державності в Стародавній Греції, який включає в себе три періоди:

1. Гомерівський, або передполісний ( «темні віки» ), — XI—IX ст. до н. е.

2. Архаїчна Греція (VIII—VI ст. до н. е.) — час формування полісних структур, Великої грецької колонізації і ранньогрецької тиранії.

3. Класична Греція (V—IV ст. до н. е.) — розквіт давньогрецьких полісів, їхньої економіки, період найвищих культурних досягнень давніх греків.

Останній етап — елліністичний. Він починається походами Александра Македонського (остання третина IV ст. до н. е.) і завершується в 30 р. до н. е., коли остання з елліністичних держав — Птолемеївський Єгипет — була завойована Римом. З цього часу історія Стародавньої Греції та колишніх елліністичних держав вивчається вже в рамках історії Стародавнього Риму.

МІКЕНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Мікени — давнє місто в північно-східному Пелопоннесі в Греції. У зв’язку з важливою роллю, яку місто відігравало в доісторичну епоху, останній період історії доантичної цивілізації Стародавньої Греції (бл. 1400—1100 рр. до н. е.) нерідко називають мікенським періодом. Іноді термін «мікенський» застосовують до всієї пізньоелладської цивілізації (1600—1100 рр. до н. е.). Основні міфи про Мікени розповідають, що це місто побудував Персей, причому укріплення в ньому були зведені велетнями — циклопами. Тому будь-яке велике мурування з грубо витесаних брил прийнято називати циклопічним. У мікенську епоху Мікени були царською резиденцією; їхня влада розповсюджувалася на територію, яка набагато перевершувала всі подібні державні утворення тієї епохи в даному регіоні й, можливо, охоплювала всю північну частину Пелопоннесу.

ДАВНЬОГРЕЦЬКИЙ ПОЛІС

Поліс (грецьк. polis — місто, держава) — особлива форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в античній Греції. Поліс був містом-державою, порівняно невеликою общиною вільних громадян, яка виникла в процесі переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства, зростання товарно-грошових відносин, відмежування ремесла від рільництва і боротьби населення з родовою аристократією. Типова форма поліса — міське або велике сільське поселення як політичний, економічний і культурний центр та сусідня з ним територія (хора). Історичне значення й унікальність поліса полягає в тому, що це перша в історії форма людського співіснування, яку можна визначити як громадську общину (співтовариство вільних громадян) . За політичним устроєм давньогрецькі поліси поділялися на аристократичні і демократичні, а за господарським — на аграрні (Спарта), аграрно-ремісничі(Афіни) або торгово-ремісничі (Коринф).

ДЕМОС

Демос (грецьк. demos — народ; земля, країна) — вільне населення грецьких міст, яке володіє громадянськими правами (на відміну від рабів, метеків таінших категорій залежного і неповноправного населення). В архаїчний період цим терміном називали народні маси на відміну від родової аристократії, яка називалася евпатридами. У класичний період так називали передусім незаможну частину населення.

АРИСТОКРАТІЯ

Аристократія (від грецьк. aristos — кращий і kratos — влада) — 1) Форма державного правління, при якій влада належить представникам родової знаті. 2) У рабовласницькій і феодальній державі — найбільш привілейований стан.

АКРОПОЛЬ

Акрополь (від грецьк. akros — верхнє і polis — місто) — укріплена частина грецького міста, розміщена на пагорбі. Найвідомішим в Елладі був афінський Акрополь. Він сформувався як комплекс забудов у V ст. до н. е. На його території знаходилися храм Ніки Безкрилої, Парфенон, Ерехтейон, Пінакотека (зібрання картин), туди вів архітектурно оформлений вхід (Пропілеї).

СПАРТА

Спарта — головне місто області Лаконія (південно-східна частина Пелопоннесу). Лаконія — скорочена назва області, яка повністю називалася Лакедемоном. Деякі історики вважають, що Спарта виникла вже після дорійського нашестя, яке відбулося приблизно між 1150 і 1100 рр. до н. е. Спочатку загарбники поселялися в містах, які вони завойовували, а нерідко й руйнували, або біля них, але через століття вони утворили власну «столицю» біля річки Еврот.

Зростання чисельності населення і пов’язані з ним економічні та соціальні проблеми підштовхнули спартанців до зовнішньої експансії. За винятком колонії Тарент, заснованої в Італії в VIII ст. до н. е., Спарта розширювалася лише за рахунок самої Греції. Під час 1-ї і 2-ї Мессенських воєн (між 725 і 600 рр. до н. е.) на заході від Спарти була підкорена Мессенія, а мессенці були перетворені на ілотів, тобто державних рабів. Відвоювавши ще частину території у Аргоса та Аркадії, Спарта перейшла від політики завоювання до нарощування своєї могутності через укладення договорів з іншими державами. Як глава Пелопоннеського союзу (почав складатися бл. 550 р. до н. е., оформився бл. 510 — 500 рр. до н. е.) Спарта фактично панувала на всім Пелопоннесі, за винятком Аргоса та Ахайї на північному узбережжі, й до 500 р. до н. е. перетворилася в наймогутнішу військову державу Греції. Таким чином була створена сила, яка стала противагою вторгненню персів. Об’єднані зусилля Пелопоннеського союзу та Афін з їхніми союзниками призвели до перемоги над персами в битвах біля Саламіну та Платеїв у 480 і 479 рр. до н. е. Конфлікт між двома найбільшими державами Греції — Спартою та Афінами — був неминучим, і в 431р. до н. е. вибухнула Пелопоннеська війна. У 404 р. до н. е. Спарта перемогла Афіни; Афінська держава загинула. Але невдоволення спартанським засиллям у Греції призвело до нової війни. Фіванці та їхні союзники завдали спартанцям кілька поразок (371 та 362 рр. до н. е.), після чого Спарта слідом за Афінами втратила свою колишню могутність.

ДЕМОКРАТІЯ

Демократія (від гредьк. demos — народ і kratos — влада) — форма державного устрою, при якому народ вважається джерелом влади; йому належить право брати участь у вирішенні державних справ у поєднанні з широким колом цивільних прав і свобод.

КОЛОНІЇ АНТИЧНІ

Колонії (від лат. colere — обробляти) — грецькі й римські поселення, засновані на чужих землях. Процес виникнення грецьких колоній історики поділяють на три етапи: період егейської (крито-мікенської) цивілізації, архаїчний період (Велика грецька колонізація VIII—VI ст. до н. е.) і колонізація періоду розпаду грецьких полісів. Причинами Великої грецької колонізації були: освоєння родючих земель у зв’язку із зростанням населення, політична боротьба в полісах, а також торгові інтереси. Колонії (апойкії, тобто «висілки») мали землеробський або торгово-ремісницький характер; часто їм передували торгові факторії. Організацію колоній брала на себе метрополія, виділяючи спеціального керівника — ойкіста. Його обов’язками були вибір безпечної та економічно вигідної місцевості (як правило на морському узбережжі), наділяння колоністів землею, організація політичного управління, будівництво храмів. Будучи суверенними полісами, колонії підтримували тісні економічні, політичні й культурні зв’язки з метрополіями.

Найбільш активними в колонізаційному русі були Мілет, Коринф, Мегари і Фокея. Колонізація VIII—VI ст. до н. е. проходила в трьох напрямах: західному (Неаполіс, Куми, Сибарис, Тарент та інші в Італії; Сіракузи, Гела, Селінунт на Сицилії), північно-східному (Візантій, Синопа, Трапезунд, Ольвія, Херсонес, Пантікапей) і південному (Навкратіс та Кірена в Північній Африці). На наступному етапі колонізації пріоритет належав Афінам; вони засновували на землях своїх союзників клерухії — військово-землеробські поселення, жителі яких залишалися афінськими громадянами.

ГРЕКО-ПЕРСЬКІ ВІЙНИ

Греко-перські війни велися з 500 до 449 р. до н. е. між Персією та давньогрецькими містами-державами, які відстоювали свою незалежність. Значні перемоги греків: під Марафоном (490 р. до н. е.), біля острова Саламін (480 р. до н. е.), біля Платеїв (479 р. до н. е.), біля мису Мікале (479 р. до н. е.), на Кіпрі (449 р. до н. е.). Греко-перські війни закінчилися перемогою греків. Персія втратила володіння в Егейському морі, на узбережжі Гелеспонту та Боспору, визнавала політичну незалежність грецьких полісів у Малій Азії.

ПЕЛОПОННЕСЬКА ВІЙНА

Пелопоннеська війна (431—404 рр. до н. е.) — війна між 1-м Афінським морським і Пелопоннеським союзами (на чолі зі Спартою), у яку були втягнуті всі поліси Еллади. Зазвичай її ділять на три періоди: Архідамова війна (431—421 рр. до н. е.), Сицилійська війна (420—413 рр. до н. е.) і Декелейська війна (413—404 рр. до н. е.). Ще в 445 р. до н. е. між Спартою і Афінами було укладено мирний договір на 30 років, за яким Афінський і Пелопоннеський союзи зобов’язувалися не втручатися в справи міст іншого союзу, але в той же час визнавали право нейтральних держав приєднуватися до будь-кого з них. Зростаюча неприязнь між двома союзами призвела до нового військового конфлікту в 431 р. до н. е. Безпосередньою причиною війни було те, що процвітання Афін заважало розвитку торгівлі й ремесел в містах—союзниках Спарти, особливо в Мегарі й Коринфі.

Крім того, афіняни втрутилися у війну між Коринфом і його колонією Керкірою, уклавши з останньою союз. У перші десять років Пелопоннеської війни жодна зі сторін не могла перемогти. Афінський флот домінував на морі й неодноразово здійснював напади на береги Пелопоннесу, а спартанці з союзниками кожного року приходили в Аттику суходолом, розоряли поселення і знищували посіви. У пошуках захисту в Афіни стікалися юрми людей із сільської місцевості, і в 430 р. до н. е. в перенаселеному місті почався мор, який знищив третину його жителів. У 422 р. до н. е. спартанські війська вторглися у Фракію і захопили афінські володіння, у тому числі важливий центр Амфіполь.

Війна виснажила ресурси обох сторін , і в 421 р. до н.е. вони уклали Нікіїв мир. Кожна сторона зобов’язалася звільнити всі зайняті території і звільнити полонених. Ні Спарта, ні Афіни не виконували умов договору, продовжуючи активні ворожі дії відносно союзників противника, і в 413 р. до н. е. війна відновилася. Похід проти Сіракуз (413—415 рр. до н. е.) завершився катастрофою і послабив Афіни; ще більше грецьких міст приєдналося до Спарти.

У 405 р. до н. е. в битві біля Егоспотамів Афіни втратили свій флот, внаслідок чого спартанцям вдалося блокувати Пірей і в 404 р. до н. е. примусити Афіни здатися. За умовами капітуляції Афіни не могли володіти флотом і зводити міські укріплення й змушені були визнати верховенство Спарти на суші та на морі. Афінська морська держава перестала існувати.

ЕЛЛІНІЗМ

Еллінізм — термін, яким визначають період в історії Стародавньої Греції і країн Східного Середземномор’я з часів походів Александра Македонського (334—323 рр. до н. е.) до остаточного завоювання Близького Сходу Римом (30 р. до н. е.). Термін еллінізм ввів у науку в 1830-х роках німецький вчений Й. Г. Дройзен. В історіографії античності єдиної точки зору на еллінізм не існує. Дройзен розумів еллінізм як поширення грецької (еллінської) культури серед країн і народів Середземномор’я. Пропонувалося також розглядати еллінізм як етап в історії античного світу. Але більшість істориків дотримується концепції К. К. Зельїна, який розглядав еллінізм як складне соціально-економічне, політичне і культурне явище, що характеризується синтезом грецької культури і культур країн Сходу, а сам період — як якісно новий етап у розвитку рабовласницьких відносин античного світу.

АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ

Александр Македонський (Александр III Великий) (356—323 рр. до н. е.) — цар Македонії з 336 р., великий полководець, син македонського царя Філіппа II і цариці Олімпіади. Виховувався знаменитим філософом Арістотелем. Перемігши персів у битвах на березі річки Гранік (334), при Іссі (333) та Гавгамелах (331), він завоював царство Ахеменідів, потім рушив у Середню Азію (329) і, нарешті, захопив землі до р. Інд, створивши найбільшу монархію стародавнього світу.