Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
«Україна»: діахронно-семантичне прочитання поняття
Уже в одному з перших офіційних політичних документів під назвою «Пункти вимог Війська Запорозького до Величності Його Королівської Милості і Речі Посполитої» від 24 лютого 1649 р. писалося: «…А тому що винуватцем другої, ще більшої війни є Князь Його Милість Вишневецький, який почав наступ, незважаючи на встановлений мир і не чекаючи комісії, то коли б він мав бути коронним гетьманом, ми15 ні в якому разі не хочемо з ним жити, і на Україну16 його не пустимо, і війну з ним розпочнемо»17. Як бачимо, уряд Війська Запорозького (у даному випадку представники користувалися промовистим займенником18 «ми») не хотів «впускати на Україну» — територію, яку воно вже опанувало до того, тобто протягом 1648 року, великого коронного гетьмана Речі Посполитої з його військовими підрозділами.
———————
15 У «Граматиці словенській написаній през Іоанна Ужевича Слов’янина, Славної Академії Паризької в Теології студента в Парижу» (1643) стосовно займенника «ми» зазначено: «Присвійні займенники, що походять з первинних зазначених вище займенників, а також багато інших (з них ми наводимо тільки називні і родові відмінки), ти будеш відмінювати як прикметники. Займенник мій, моя, моє. Називний мои, моА, моε. Родовий моε’го, моεѝ, моε’го» (Тут і далі цитування за вид.: Граматика слов’янська І. Ужевича / Підгот. до друку І. Білодід і Є. Кудрицький. — К., 1970).
16 Учений-мовознавець В. Німчук стверджує, що в староукраїнській мові «на початку XVI ст. було знайдено виразний спосіб передавати йотований звук «І» через значок ««И» з «крапкою» і «дужкою» над нею (Див.: Німчук В. «Договори і постанови прав і вольностей військових…» 1710 р. з погляду історії української мови // «Пакти і Конституції» Української козацької держави. — С. 34). У підготовленій В. Панашенко таблиці «Скоропис документів Генеральної військової канцелярії другої половини XVII ст.» відзначено, що рядкова літера «Ї» пишеться у таких основних варіантах з багатьма різновидностями: 1) «И» з крапочкою «.» згори посередині, а над «.» ще пишеться рисочка «_» (рисочка є короткою і довгою, лівий край нахилений донизу, правий — вгору; ближче до крапочки і далі); 2) «И» з крапочкою «.», над якою знаходиться дужка (меншою і більшою); 3) «И» з крапочкою, над якою знаходиться «трикутничок» «рожками» донизу;
4) «И» з крапочкою, зміщеною вправо (над правою вертикальною рискою) з рисочкою вгорі (Панашенко В. Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст. — К., 1974. — С. 39). У всіх цитуваннях ці знаки у словах «Україна» та «Українний» будуть передаватися як «Ї». Переклад текстів здійснено зурахуванням вимог правил видання пам’яток: Німчук В. Правила видання пам’яток, писаних староукраїнською та церковнослов’янською мовами. — Ч. 1. — К., 1995. — С. 24–30.
Очевидно, що саме від цього часу козацька старшина на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким розуміла під «Україною» історичну територію (а назва «Україна» активно запроваджувалася в офіційних колах як Корони Польської так і Війська Запорозького вже з кінця XVIст.)19, на якій відновило «місцеву» політичну владу Військо Запорозьке20. Серед іншого, це підтверджують слова самого гетьмана, які були записані дипломатом Корони Польської В. Мясковським під час дуже складних переговорів між Варшавою і Чигирином у січні-лютому 1649 р.: «…Не постоїть мені нога жодного князя і шляхотки тут в Україні, а якщо захоче котрийсь із нами хліба з’їсти, нехай же буде послушний Війську Запорозькому, на короля не брикає»21.
У листі наказного полковника Переяславського полку А. Романенка до київського полковника Війська Запорозького Г. Ганжі від 31 квітня 1649 р. читаємо: «…Має сам [король Речі Посполитої] до України поступати; ще мають від півночі на Україну зайти [війська Великого князівства Литовського]…»22. Запис допиту полоненого коронними військами, зі слів полковника М. Шумейка (червень, 1649 р.), стверджував: «Після отримання наказу йшли до гетьмана на Україну…; про половину Переяславського полку каже, що вона повернулася на Україну…; з України вийшло чотири пушкаря з полковником Греськом…; тоді всі постановили тікати з козаками в Україну»23.
———————
17 Памятники, изданные Киевской временной комиссиею для разбора древних актов (далі — ПКК). — Т. І — Отд. II. — К., 1898. — С. 332–338. Ще в одному з варіантів цього тексту писалося: «Щоб князь Вишневецький був позбавлений гетьманства, оскільки козаки не можуть з ним ні мирно жити, ні терпіти в Україні» (Універсали Богдана Хмельницького… — С. 46; Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. — Т. 1. — С. 200).
18 Про правила визначень частин мови в історичних текстах див.: Бевзенко С. Історична морфологія української мови. Написи із словозміни та словотвору. — Ужгород, 1960; Історія української мови. Морфологія. — К., 1978.
19 Про це більш ґрунтовніше див.: Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху… — С. 57–65.
20 Ще під час повстання Війська Запорозького проти коронної влади Речі Посполитої у 1637 р. його провідник, полковник К. Скидан, підписував свої звернення до населення як «опікун усієї України», «поставлений для усієї України», «полковник Війська Й[ого] К[оролівської] М[илості] Запорозького на усій Україні» (Селянський рух на Україні 1569–1647 рр.: Зб. документів і матеріалів. — К., 1993. — С. 271–272).
21 Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах. — Т. ІІ. — М., 1953. — С. 108–109.
22 Джерела з історії Національно-визвольної війни… — Т. 1. — С. 215.
Упродовж 1650–1652 рр. назва «Україна» неодноразово використовувалася в офіційній документації Війська Запорозького, що засвідчують такі матеріали: 1) наказ Б. Хмельницького ніжинському полковнику П. Шумейку від 31 липня 1650 р. («шляхту на Україні… вибивать»)24; 2)лист Війська Запорозького до шляхти Волинського воєводства від 1 листопада 1650 р. («знову вся Україна повстала…; поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів…»)25; 3) універсал Б. Хмельницького Київському Богоявленському Братському монастирю від 11 січня 1651 р. («ляхів з України в Польщу далеко прогнати…»)26; 4) лист Б. Хмельницького до короля Яна ІІ Казимира від 25 лютого 1652 р. («вся Україна просить Бога, щоб В[аша] Кор[олівська] М[илість], П[ан] Н[аш] М[илостивий] держав велику булаву…, інакше ніколи не заспокоїться Русь»)27; 5) гетьманський універсал про взяття під захист Ніжинської шляхти від 18 червня 1652 р. («которі за указом нашим з Ніженщизни28 повиходили були в Україну…, на Україну незаборонно…»)29 та ін.
В одному з варіантів тексту договору гетьмана Б. Хмельницького з Молдавським князівством (весна 1650 р.) чи не вперше у практиці Війська Запорозького вживалося словосполучення «українні / українські землі» у розумінні «земель», що належать «Україні»: «У Польщі під владою Війська Запорозького має знаходитися така кількість українських земель, як сказано в умовах Зборівських пактів, починаючи від Дністра аж до Дніпра, а від Дніпра аж до московського кордону»30. Те, що поняття «Україна» поступово перетворювалося з географічної на ще одну політичну назву Війська Запорозького, засвідчував документ під назвою «Зразок проїжджого глейту» військової канцелярії Б. Хмельницького за 1650 р. для купців, які виїжджали торгувати до Московської держави: «…Не допустимо ні однієї дєнєжки дати, як і не дають вже ніхто ніде у нас на Україні»31.
———————
23 Архів Головний актів давніх у Варшаві (ділі — АГАД). — Ф. «Архів дому Радзивілів», від. IV, № 36; Мицик Ю. Національно-визвольна війна українського народу 1648– 1658 рр. на Сіверщині очима полонених повстанців // Сіверянський літопис. — № 3. — 2000. — С. 11–13.
24 Центральний державний історичний архів у Львові. — Ф. 1030. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 7.
25 Бібліотека Музею князів Чарторийських у Кракові. Відділ рукописів (ділі — БМЧ. ВР.). — Рук. 417. — Арк. 118.
26 ПКК. — Т. ІІ. — Отдел ІІ. — С. 210; Акти, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі — Акты ЗР). — Т. 5. — СПб., 1853. — С. 86; Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі — Акты ЮЗР). — Т. ІІІ. — СПб., 1861. — С. 444.
27 Документи Богдана Хмельницького… — С. 251, 252.
28 У листі Б. Хмельницького до Руського воєводи Речі Посполитої А. Киселя від 9. 01. 1652 р. говорилося не тільки про «Ніженщизну», але й про «Черніговщизну» та «Київщизну» (Sysyn F. Dokuments of Bohdan Xmel’nyc’kyj // Harward Ukrainian Studies. — Vol. II. — № 4. — 1978. — P. 518–519).
29 Документи Богдана Хмельницького… — С. 269.
Незважаючи на те, що у московській традиції жителів Війська Запорозького переважно називали «черкасами»32, «черкашенінами» (при цьому гетьмана досить часто звали «Черкаським гетьманом»33, а саме Військо Запорозьке — «Черкаським військом»34), «українні городи» означували як «Черкаські городи»35, а «Україну» називали «Малою Руссю», в розлогому звіті піддячого Г. Богданова (серпень 1651 р.) до Москви неодноразово вживалося поняття «Україна» у такому контексті: «…Отойтить оборонною рукою на Украину; …сын ево и писарь обьявятся на Украине…; побежали на Украину…; покиня обоз, на Украину выехав; а то де войско на Украину до домов своих все пришло…; обоз покинули и пошли на Украину…; за козаками на Украину иттить…; и чают того, что гетмана на Украине нет…»36.
Аналізуючи уявлення верхівки Війська Запорозького щодо своїх повноважень, ми звернули увагу на свідчення коринфського митрополита Йоасафа. Весною 1651 р. православний митрополит зустрічався з Б. Хмельницьким та в одному з своїх листів до Москви передав слова гетьмана, сказані під час їхньої розмови: «…І гетьман мені сказав: «…Щоб… Україну його оберігали без жалування, і любить християнську віру»»37. У даному випадку бачимо, що очільник Війська Запорозького вважав Україну «своєю», що, можливо, засвідчувало його автократичні устремління38. За свідченнями московського посла до Чигирина І. Фоміна, гетьман Б. Хмельницький разом з писарем І. Виговським говорили йому, що отримали листа від полковника Брацлавського полку (а того повідомляв сотник М. Поповський) що «Ляхи на їхню39Україну ідуть війною»40. Отже, у розмові з митрополитом вищі урядовці Війська Запорозького мали казати «наша Україна».
———————
30 Універсали Богдана Хмельницького… — С. 63–64.
31 Джерела з історії Національно-визвольної війни… — Т. 2. — С. 45.
32 «…Черкаси жили на Україні», — стверджувалося в «Отписці путивльських воєвод» від 20. 10. 1658 р. до Москви (Акты ЮЗР. — Т. IV. — СПб., 1863. — C. 193).
33 Див., наприклад: Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 482.
34 Там же. — С. 477–478.
35 Див., наприклад: Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 487. Зважаючи на те, що прикордонні землі Московського царства від Путивля та Севська й до Білгороду в московській документації називалися «государевыми украинными городами» («государевыми украинами»), в окремих випадках, щоб зрозуміти, про яку територію йдеться, російські писарі, крім «Черкаских» та «Черкаских украинных городов», вживали для означення «Украинные / Украинские литовские городы»: «…И он (Богдан Хмельницкий. — Авт.) де с ордою пойдет на Московское государство войною… А будет гетман учнет говорити, что писал государь к королю, будто они, черкасы, сложась с татары, хотят государевы украины воевать, и тем они у короля учинились в ненависти..» (З наказу Посольського приказу Московського царства за січень 1651 послу до Війська Запорозького Л. Лопухіну // Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 489–490); «Со всеми их Черкаскими украинными городы..» (Відписка путивльського воєводи С. Прозоровського про події в «Україні» до Посольского приказу від 14. 01. 1651 р. // Там же. — С. 480).
36 Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 465–476.
Посол до московського царя генеральний суддя С. Богданович у грудні 1652 р. заявляв Олексію Михайловичу: «…Черкаские войска не все на бою бывают, а многие живут на Украине для береженья от татар»41. При цьому посли Війська Запорозького означували свій північно-східний кордон з Московською державою по меридіану, де знаходилося м. Ромни — «до Ромна, границі нашої»42 (У статейному списку піддячого І. Фоміна, серпень, 1653 р.: «за рубеж…, до гетмана Хмельницкого…, до Черкаского порубіжного города Ромна»)43.
У так званих Березневих статтях 1654 р. з Московською державою вже з’являєтся такий концепт, як «рубіж України», який треба «оберігати»: «…Чтобы наемного люду зде по рубежу от ляхов для всякого безстрашия с 3000 или, как воля царского величества будет, хотя ибольши.
———————
37 Там же. — С. 448.
38 Про стремління гетьмана Б. Хмельницького утворити «удільне князівство» (в т. ч., крім всього, цей факт засвідчували переговори з урядовцями Речі Посполитої) на підконтрольній Війську Запорозькому території свідчить багато джерел, зокрема, секретний документ «Punkta relacjej sekretnej tego, ktory z listem Cmielnickiego przyjechal» за 1651 р. в якому говорилося: «При удільному князівстві Руському, якби дійшло, обов’язково потрібно обґрунтувати, а що ухвалять — потрібно затвердити присягою Й[ого] К[оролівської] М[илості]» (Воссоединение Украины с Россией. — Т. ІІ. — С. 203–204; Чухліб Т. Проект «Козацького князівства» — історична альтернатива політичного устрою Гетьманщини? // Укр. іст. журн. — № 4. — 2014. — С. 71–94. Див. також: Федорук Я. Чи Хмельницький хотів стати монархом? // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ у Львові (Лютий 1992 р. — жовтень 1993 р.). — Львів, 1994. — С. 31–45; Степанков В. Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657) // Укр. іст. журн. — № 4. — 1995. — С. 14–33.
39 У «Граматиці словенській…» стосовно займенника «їх» зазначається: «…Стягнене ’ѝхъ — їх, що походить від ’ώныхъ, вживається при дієсловах однаково з прийменниками і без них, як-от: взАлъ ихъ — взяв їх і ω(т) ихъ — від них» .
40 Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 504.
41 Там же. — С. 485.
42 Там же. — С. 488.
43 Там же. — С. 496.
Царского величества ратные люди всегда на рубеже для Украины обереганья есть и вперед стоять учнут»44. Власне, 1654 р. став тим рубіконом для офіційних представників Війська Запорозького, який змусив їх конкретніше визначитися з тим, що для них є «Україна». А ось прихильники «дідичної» королівської влади, зокрема, воєвода Чернігівського воєводства Тишкевич, розуміли це як її політичне відторгнення від Речі Посполитої як чогось «цілого»: «…Той зрадник (Б. Хмельницький. — Авт.), розірвавши Лігу з ханом, сам і цілу Україну віддав у руки московського царя)»45.
Якщо проаналізувати усі згадки в офіційній документації Війська Запорозького (головно — це листування між гетьманом Б. Хмельницьким та московським царем Олексієм Михайловичем) за 1654 р., то побачимо, як термін «Україна» та похідні від нього означення набувають не тільки більш рельєфного змісту, але й зустрічаються у гетьманських листах набагато частіше, ніж перед тим:
1) гетьманський лист до Олексія Михайловича від 11 червня 1654 р. («…про ханський прихід на Україну…»)46; 2) лист того ж до того ж від 15 вересня т. р. («Ми… вийшли з України…; які і спустошення в Україні…; з військом з України виступили…; тоді нас від України далі відвести хочуть…»)47; 3) лист того ж до того ж від 28 вересня т. р. («…Україну нашу у всі війни від неприятелів боронили…; великі заворушення в Україні через неприятелів ляхів…»)48; 5) лист того ж до того ж від 12 жовтня т. р. («…орда кримська, ногайська і інші, з ляхами зійшлися, на Україну ударити мають…»)49; 6) лист того ж до того ж від 24 жовтня т. р. («…повертаючись назад в Україну, всі полки задніпровські…; Україну… воювати мають»)50; 7) наказ Б. Хмельницького послам до московського царя від 24 жовтня т. р. («…який (Р. Ластовецький. — Авт.) перед тим на Україні жив…; з татарами на Україну вдарити мають…; тільки щоб Україну звоювати…; коли прийдемо в Україну…»)51; 8) звіт послів Війська Запорозького на чолі з М. Богаченком до Кримського ханату: «…а потім з ляхами на військо ударити, а всю Україну вогнем і мечем пустошити; …[Карач-бей] потішав нас: «…Всі землі вдарять на вас [Україну]: турецька, угорська, волоська, молдавська і ми з усією ордою»»52; 9) гетьманський лист до Олексія Михайловича від 10 листопада т. р. («…усіма ордами кримськими, ногайськими, черкеськими, очаківськими, білгородськими, венграми, волохами і ляхами… прийшов [С. Лянцкоронський] з ордами в Україну…»)53; 10) гетьманський лист до московського окольничого Ф. Бутурліна від 7 грудня т. р. («…тоді ляхи і татарове, сполучившись з собою, мають далі в Україну йти і пустошити; тільки на Україну всі потуги обернути…»)54; 11) лист того ж до того ж від 11 грудня 1654 р. («але всі потуги на Україну… обернули…»)55.
———————
44 Воссоединение Украины с Россией. — Т. III. — М., 1954. — C. 560–565.
45 Акты ЮЗР. — Т. Х. — СПб., 1878. — С. 235.
46 Там же. — С. 667.
47 Російський державний архів давніх актів у Москві (далі — РДАДА Москва). — Ф. 214 «Сибірський приказ». — Ствп. 1636. — Ч. І. — Арк. 121–127.
48 Документи Богдана Хмельницького... — С. 384–385, 386–387.
49 Там само. — С. 391.
50 Там само. — С. 393.
51 Там само. — С. 395.
Крім того, 15 вересня 1654 р. у розмові з московським посланцем А. Бутурліним генеральний писар І. Виговський так окреслив політику Османської імперії щодо Війська Запорозького: «…[Султан] зіславшись із сілістрійським пашею, старався б як міг від’єднати Пана Гетьмана від Москви і закликати його до своєї давньої приязні. А якби Пан Гетьман [цього] не хотів, тоді з усією своєю силою разом з турками і сілістрійським пашею, взявши і тих три землі на допомогу (угорську, волоську [і молдавську]…, щоб наступав в Україну і навернув уже війною дружбу з козаками)»56. У даному випадку цікаво, що І. Виговський називав «землями» Угорщину57, Волощину та Молдавію (на той час вони були хоча й залежними, але державами-«князівствами») в одному ряду з «Україною».
Отже, можемо звернути увагу на те, що: по-перше, якщо від 1648 до 1653 р. поняття «Україна» вживалося раз-по-раз, то після укладення військово-політичного союзу з Москвою воно вже набуває постійної присутності в офіційних листах Війська Запорозького58; по-друге, ця назва зустрічається в окремих листах по кілька разів (включно до 7-ми); по-третє, чітко проглядається військово-політичний контекст його уживання, про що свідчать такі словосполучення: «Україну» могли «боронити», на неї мали «ударити» іноземні війська та могли її «звоювати». Гетьмани та старшина Війська Запорозького застосовують до «України» займенник «наша»59 та прикметник «вся», що засвідчує поступове усвідомлення ними її як нової «отчизни»60.
———————
52 РДАДА. — Ф. 79. — Оп. 1. — 1654. — № 15. — Арк. 7–8; Мыцык Ю. Анализ архивных источников по истории Освободительной войны украинского народа. — Днепропетровск, 1988. — С. 65–68; Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України: 1654–1657. — Львів, 1996. — Ч. 1: 1654. — С. 148–152.
53 Акты ЮЗР. — Т. XIV. — СПб, 1886. — С. 114–116.
54 РДАДА. — Ф. 210 «Розрядний приказ», Севський стіл. — Ствп. 158. — Арк. 280–281.
55 Документи Богдана Хмельницького… — С. 407.
56 Цит. за: Федорук Я. Міжнародна дипломатія… — С. 143.
57 Очевидно, що І. Виговський називав Угорщиною Трансильванське князівство.
58 Сучасник тих подій з боку Речі Посполитої шляхтич С. Павша у листах до віленського воєводи Я. Радзивіла за лютий-березень 1654 р. так оцінював складення присяги старшиною Війська Запорозького московському цареві: «Полк Брацлавський та Уманський не хотів зноситися з Хмельницьким і їхати на цю присягу у Переяслав. У тій Україні стався розкол наполовину…; цей зрадник (Б. Хмельницький. — Авт.), розірвавши лігу з ханом, сам віддався в руки московського царя і Україну віддав» (Мицик Ю. Джерелознавчі студії з історії Переяславської ради 1654 р. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин: Зб. наук. праць. — К., 2003. — С. 544, 548). Як бачимо, литовський шляхтич асоціював «Україну» з політичним утворенням, яке можна було «розколоти» та «віддати у руки» іноземному монархові.
Перебуваючи у 1655 р. у м. Богуславі під Києвом, Б. Хмельницький повідомляє царя, що польські і татарські війська на чолі з польним гетьманом С. Лянцкоронським і кримським калга-солтаном йдуть «прямо сюди на Україну.. і одноосібно всю Україну цього літа мислять звоювати»61. 2 квітня 1655 р. гетьман уже знаходився у Чигирині, звідки знову скаржився Олексію Михайловичу, що «ляхи шукали різних звичаїв, щоб якось Україну звоювати»62.
Цікаво прослідкувати, як видозмінюється ставлення до вживання слова «Україна» з вступом армії Війська Запорозького на землі Червоної Русі (суч. Західна Україна). Так, 13 жовтня 1655 р. у листі до магістрату та жителів міста Львова63 Б. Хмельницький пише, що «коронні війська і стани Речі Посполитої жорстоко напали на Україну, ми змушені були захищати своє життя». Як можна зрозуміти з цього вислову, по-перше,
«Україна» стояла в одному ряду з «Річчю Посполитою» (адже війська останньої на неї «напали»); по-друге, «Україна» у сприйнятті гетьмана та його канцеляристів асоціюються з займенником «ми». Тобто йде процес уособлення індивідуального — «себе» з колективним — «Україною».
———————
59 У «Граматиці словенській…» І. Ужевича стосовно займенника «наш» зазначається: «Займенник наш, наша, наше. Називний нашъ і нашый; наша, нашаА; нáшоε і нашε. Родовий нашого, нашεѝ, нашого.. Словотвір займенників у слов’ян багатший, ніж у латинів, бо латини утворюють від первісних займенників тільки такі присвійні, як від ego → meus, від tu → tuus; sui → suus.Слов’яни від них, крім того, виводять інші присвійні займенники, як-от: від свой — свій — свойскїй, ніби suanus, а від твой — твій — твойскїй, ніби tuanus, також від мой — мойскїи, ніби meanus і від нашъ — наш — наскїи, ніби nostranus тощо» .
60 Про зародження поняття «отчизна» у середовищі політичної верхівки Війська Запорозького див.: Когут З. Від Гадяча до Андрусова: осмислення «отчизни» в українській політичній культурі // Гадяцька унія 1658 року: Зб. наук. статей. — К., 2008. — С. 228–239.
61 Акты ЮЗР. — Т. XIV. — С. 558–559.
62 Документи Богдана Хмельницького… — С. 420.
63 Про листування гетьмана Б. Хмельницького з магістратом Львова див.: Барабаш Т. Письмо і писарі листів Богдана Хмельнницького до магістрату Львова 1655 року // Архіви України. — № 3. — 2014. — С. 90–103.
В іншому листі до магістрату Львова від 20 (10) жовтня 1655 р. гетьман заявив, що він «визволив [з неволі] Україну свою64 руську»:
«...Його Милість Шведський Король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою (“…Pan Bog pomogl Ukrainy swej ruskiej zajachac, przy tem stoje”)»65. У даному випадку займенник «своя [Україна]» якщо й не замінює займенник «наша», то використовується поряд з ним. Вважаємо, що дієслово «визволяти» тут уживане не тільки стосовно просто «території», але й колишньої історичної «старожитньої держави» («Русі») та «народу» («руського»)66, який перебував у «лядській неволі». Тут можна говорити також про використання Б. Хмельницьким відомого біблійного сюжету, коли Мойсей звільнив з єгипетської неволі іудеїв. Якщо стосовно Києва тогочасні православні книжники Русі формують концепцію «другого Єрусалиму», то козацька старшина Війська Запорозького починає творити міф про «Україну» як «новий Ізраїль».
Поняття «Україна», як традиційне означення «бунтівливих українних володінь» Польсько-Литовської держави, продовжує входити до політичного дискурсу вищих станів Корони Польської. Мало того, воно потрапляє до тексту міжнародної угоди між Річчю Посполитою та Кримським ханатом, яку було укладено наприкінці червня 1654 р.67 у відповідь на зближення Війська Запорозького з Московською державою: «Так як Московський Цар без якої б то не було причини зі сторони Й[ого] М[илості] Короля порушив підтверджений клятвою мир і з’єднався з віроломними ордами Й[ого] М[илості] Короля короля — козаками, привів їх до присяги і в українні володіння Й[ого] К[оролівської] М[илості] без усякої причини зрадницьки вдерся, ясновельможний Польський Король укладає дружбу з Й[ого] М[илістю] Кримським ханом проти цього віроломного неприятеля так само, як і проти запорозьких козаків. …Коли ж на Україні козаки і бунтівливі хлопи прийдуть у колишню підлеглість Й[ого] М[илості] королю і своїм панам, тоді Й[ого] М[илість] Король згідно з попередніми договорами буде старатися, щоб вони не давали приводу до порушення миру між Й[ого] М[илістю] Королем і Кримським Ханом і… щоб ніколи проти нього не виступали…»68. На вальному сеймі у Варшаві 1655 р. було ухвалено спеціальну ухвалу «Deputaci do instrukcyi na uspokojenieUkrainy oboyga narodow», у якій зазначалося:
«Посли обох народів, зійшовшися до інструкції на заспокоєння України… після закінчення сейму, завдяки попередній присязі, інструкцію, що через внутрішню різницю думок і війну, яка через це виникла, а за цим і заспокоєння України умовили і постановили»69. Власне, іменник «заспокоєння» застосовувався у поєднанні з «краєм» та «землею», заселеною «бунтівниками», які піднімалися на повстання з тих чи інших причин.
———————
64 У «Граматиці словенській…» І. Ужевича стосовно займенника «свій» зазначалося:
«Займенник свой — свій, своА — своя, своε’ — своє у латинів відноситься тільки до третьої особи, а в слов’ян вдало сполучається з усіма особами — ıа маю своεго пана — я маю свого пана. Ты маεшъ своε’го ’ώ(т)ца — ти маєш свого батька, ωнъ покорнымъ ε’сть своεмү стáршомү — він покірний своєму старшому. Те ж саме стосується і первинного займенника собЂ і сεбε — собі і себе, як-от: ’ıá бүдү собЂ ’ώрати — я собі буду орати, замість мені буду орати, ты собЂ сЂεшъ — ти собі (замість тобі) сіεш, ’ώни собЂ жнүть — вони собі жнуть, вы сεбε вымовлıаε’тε — ви виправдуєте себе».
65 Жерела до історії України-Русі. — T. VI. — Львів, 1906. — С. 146–147; Документи Богдана Хмельницького… — С. 456–457; Федорук Я. Лист Богдана Хмельницького з табору під Львовом до магістрату м. Львова з повідомленням про захоплення м. Кракова військами шведського короля та про союз Запорозького Війська з Росією та Швецією. 10 (20) жовтня 1655 р. // Україна — Швеція: на перехрестях історії (XVII– XVIII ст.). — К., 2008. — С. 48–49.
66 Гетьман І. Виговський у листі до Олексія Михайловича від 25 листопада 1657 р. пише про «увесь народ наш православний» (Акты ЮЗР. — Т. IV. — С. 78). «Народ наш руський вельми й великим добродійством в усіх службах залишається ви нагородженим…; щоб усе це було без шкоди і народу руському…; щоб мав користь наш народ і його старожитна релігія…; для цілого нашого народу руського…», — такі висловлювання уживав у своєму листі від 24. 05. 1659 р. до литовського князя Б. Радзивіла туровський полковник Війська Запорозького К. Виговський (Мицик Ю. З українського дипломатарія другої половини XVII століття // ЗНТШ. — Т. 233. — Львів, 1997. — С. 384). Потрібно було ще десять років для того, щоб з 1668 р. гетьмани Війська Запорозького почали вживати у своїх універсалах означення «український народ».
Назва «Україна» постійно вживалася у гетьманських листах до іноземних володарів та урядовців. 8 листопада 1655 р. з табору під Львовом з гетьманської канцелярії виходить латиномовний лист до шведського короля Карла Х Густава, де він пише: «…Ми вирішили відійти з військами трохи назад від Львова, на Україну (“Parum retro a Leopoli in Ukrainam cum copiis recedere concessimus”)»70. У листі до коронного підканцлера І. Радзейовського від 11 січня 1656 р. гетьман Війська Запорозького писав, що «уклавши стійкий мир з Його МилістюКримським ханом і з усіма ордами, відправилися для відпочинку з військами на Україну і тепер залишимося в Чигирині»71. При цьому гетьман запрошував вищого урядовця Корони Польської до «України» («Якщо В[аша] М[илісь] П[ан] схочеш приїхати, приїжджай на Україну»)72. У листі до кримського солтана від 22 січня 1656 р. Б. Хмельницький писав: «…А всіх тих татар, що були в Україні, в полоні, ми наказали зібрати в один гурт і зараз негайно вони будуть звільнені»73. У листі гетьмана до Олексія Михайловича від 7 червня 1656 р. читаємо: «А нині знову послали якогось Ромашковича, вірменина, до хана кримського, щоб з військом до ляхів ішов на допомогу проти шведа, а потім повернувшись на Україну… йти з військами хочуть»74.
———————
67 Про укладення цього договору див.: Федорук Я. Міжнародна дипломатія… — С. 58–59. Готуючи проект польсько-кримського договору 1654 р. та перебуваючи у Бахчисараї, коронний посол М. Яскулський заявляв: «…З [козацькими] послами пошлемо нашого посла з тим, щоб [вони] покорилися Й[ого] К[оролівській] М[илості], віддали [йому] Україну і самі спільно з нами йшли на Москву» (Бібліотека Національна у Варшаві, відділ мікрофільмів. — М/ф 37233. — Арк. 483 зв.).
68 АГАД. — Ф. «Архів Коронний». — Від. Татарський. — Карт. 62. — Т. 34. — № 365.
69 Volumina legum. — T. IV. — Petersburg, 1860. — S. 231.
70 Центральний державний історичний архів України у Києві (далі — ЦДІАК України). — Ф. «Колекція грамот російських царів та універсалів українських гетьманів». — Оп. 2. — Спр. 40. — Арк. 1–2; Архив ЮЗР. — Ч. ІІІ. — Т. VI. — К., 1914. — C. 92–93.
Про те, що під «Україною» у 1650-х роках у міжнародних відносинах розумілося «Військо Запорозьке з усіма містами і землями», свідчили, зокрема, матеріали Віленського миру 1656 р. між Річчю Посполитою і Московським царством: «…Те обои давно слученые государства се есть Коруна Польская и Великое княжество Литовское, по прежнему соединению под властию его королевского величества со всеми землями останутца окроме Украины, которая у великого государя нашего его царского величества в подданстве учинилась, гетман Богдан Хмельницкой с Войском Запорожским с городами и с землями…»75. Комісари Речі Посполитої, які проводили переговори на Віленській комісії у м. Немежі, звітували до Варшави: «…Ми також сказали, що без реституції України миру бути не може»76. Польський підканцлер А. Тшебіцький в одному з листів за 15 вересня 1656 р. писав, що у разі крайньої потреби можна віддати московському царю землі «…на пограниччя Березиною від Великого князівства Литовського, а Дніпром від Корони в Україні»77. Литовський дипломат К.-П. Бжостовський залишив такі свідчення про перебування представників Війська Запорозького на міждержавній комісії 1656 р.:
———————
71 ПКК. — Т. ІІІ. — Отд. ІІІ. — К., 1898. — С. 129–130.
72 Там же.
73 Документи Богдана Хмельницького… — С. 470.
74 Там само. — С. 498.
75 РДАДА. — Ф. 79: «Зносини Росії з Польщею», 1656. — Спр. 56. — Арк. 167–167 зв.; Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII века. — М., 2007. — С. 200.
76 Цит. за: Федорук Я. Віленський договір 1656 року: східноєвропейська криза і Україна у середині XVII століття. — К., 2011. — С. 459. У матеріалах переговорів на Віленській комісії 1656 р. йшлося про належність України до Речі Посполитої за можливості елекції царя Московської держави на польський королівський трон: «…Wielkie Xięstwo Litewsie od Hdra naszego cale puszczone y Ukraine do zywotaswego trzymając zupelnych titulow wedle Pakt Polanowskich zaziwac bedzie» (РДАДА. — Ф. 389. — Оп. 2. — Спр. 597. — Арк. 181 зв.; Федорук Я. Віленський договір 1656 року... — С. 459).
77 БМЧ. ВР. — Од. зб. 386/IV. — Арк. 156.
«Що стосується України, то вони (московські посли. — Авт.) говорили, що тут знаходяться козацькі посли, які щойно приїхали, і які, за їхніми словами, не хочуть належати Польщі»78. Власне, усі ці висловлювання, по суті, засвідчили певну суб’єктність України як нового державно-політичного утворення.
13 березня 1657 р. у листі до московського царя гетьман писав про те, щоб «на Україні шляхта не бувала… і те все робиться зі сторони польської на сварку, щоб нас з усім Військом Запорозьким і з усім народом православним від вас Великого Государя відлучити»79. 23 квітня 1657 р. у дипломатичній «Інструкції» послу до Москви Ф. Коробці відзначалося:
«…Цесар турський указ учинив сильно готуватися паші Силістрійському на мультян і волохів таким звичаєм, якщо підуть з турками на Україну мультяни і волохи будуть нас, козаків, воювати…»80.
Поступово в уявленнях верхівки Війська Запорозького Україна перетворювалася на державне утворення, яке не тільки самостійно могло б визначатися з «дідичною» чи іноземною монаршою протекцією81, але могло існувати на чолі з власним «королем»-гетьманом. Про це, зокрема, говорилося у дипломатичній «Інструкції» коронному послу до Чигирина С. Бєнєвському (поч. 1657 р.): «…Хай розважить Хмельницький, чи годиться, щоб царя було визначено наступником Його Королівської Милості, бо він не хоче миру за інших умов, лиш хоче бути проголошеним королем, або щоб йому віддали Україну і велику частину Литви»82. «…А писатися йому Князем Київським і Чернігівським і гетьманом Війська Запорозького, а мати йому владу у своїй землі в отчинах своїх шляхетських, в судах і управах в тих краях, які йому, Хмельницькому, і козакам від Його Королівської Величності на віки спадковим правом дані і підтверджені будуть»83, — відзначалося у проекті угоди між Військом Запорозьким та Шведським королівством на початку 1657 р.
Протягом червня–серпня 1657 р. у Чигирині перебував посол Трансильванії Ф. Шебеші, який у своєму щоденнику залишив такий промовистий запис стосовно політико-правових уявлень верхівки Війська Запорозького щодо своїх владних повноважень: «Під час розмови з Виговським з іншим московським послом вийшов спір, чому гетьман [Хмельницький], не повідомляв про те царя, що укладає мир зі шведами і семигородським князем, і чому гетьман сам не їде вести переговори з царем, а все частіше тих чи інших козаків посилає замість себе. На що гетьман Іван Виговський відповідав, що «коли цар у себе в країні є цар, то і гетьман у себе в країні такий же король чи князь, він її мечем відвоював і зброєю від іга звільнив, тому коли бажаєте, будьте нам доброзичливі, інакше, побачите, повернемося проти вас, да того ж татар, шведів, венгрів супроти вас повернемо…»84.
———————
78 Сборник [Муханова П. А.] — СПб., 1866. — С. 527.
79 Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 597.
80 Документи Богдана Хмельницького… — С. 582.
81 Про це див.: Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету: Хмельницький — Дорошенко — Мазепа. — К., 2011.
82 ПКК. — Т. ІІІ. — Ч. ІІІ. — С. 155–156; Див. також: Перналь А.Б. Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648–1659 рр. / Пер. з польс. Ю. Мицика. — К., 2013. — С. 202.
83 Документы эпохи Богдана Хмельницкого 1656 и 1657 гг., извлеченные из Главного московского архива Министерства иностранных дел / Собр. М. Каманин. — К., — С. 14.
Власне, те, що Б. Хмельницький, а за ним І. Виговський уявляли себе правителями України, засвідчують слова останнього після його скинення з гетьманства. 17 серпня 1660 р. у листі до литовського князя Богуслава Радзивіла «екс»-гетьман Виговський просив політичної підтримки у конюшого Великого князівства Литовського та стверджував, що «урядував Україною» («...U mnie, rządzacego Ukraina, gdy sprawowal od Waszej Ksciej Mci poselstwo»)85. Власне, вищі урядовці Війська Запорозького ще від 1648 р. поступово вибудовували синонімічний ряд політичних назв для території, де встановилася їхня влада.
У тексті глейтовного універсалу грецьким купцям від 19 лютого 1658 р. гетьман І. Виговський писав: «Доносимо до відомості, що ми за проханням грекам купцям, що знаходяться на Україні, дозволяємо в містах, містечках і селах різними товарами кгандлями торгувати»86. Одночасно продовжувалася попередня традиція офіційних структур Війська Запорозького називати підвладну їм територію «Україною». Означенням «Україна» представники вищої козацької старшини користувалися не тільки в офіційному, а також і у приватному листуванні. Так, зокрема, 19 березня 1658 р. І. Виговський писав своєму батькові Остафію про «сварку у якій не можна домів і всієї України [залишити]»87. Потрібно зазначити, що від часів правління І. Виговського словосполучення «вся Україна», «всієї України» усе частіше входить до ужитку козацької старшини. Очевидно, що цей факт був спричинений міжнародною ситуацією, відцентровими тенденціями та подіями громадянської війни, у результаті чого Військо Запорозьке поступово поділялося на «два береги» Дніпра — «правий берег» (Правобережжя) та «лівий берег» (Лівобережжя).
———————
84 Цит. за: Русская и украинская дипломатия в международных отношениях в Европе середины XVII века. — С. 361.
85 Цит. за: Мицик Ю. З листування Івана Виговського // Український археографічний щорічник. — Вип. 13–14. — К., 2009. — С. 525. Очевидно, що усвідомлення гетьманів Війська Запорозького стосовно свого правління «Україною» з’явилося в т. ч. і під зовнішньополітичним впливом. Зокрема, кримський хан Іслам-Гірей ІІІ у своїх листах звертався до Б. Хмельницького як «правителя усієї Русі» (Державний архів у Кракові. — Ф. «Зібрання Пінночі». — № 363. — Арк. 721; Мицик Ю. З дипломатичної документації Б. Хмельницького та І. Виговського // Національний університет «Києво-Могилянська академія. — Т. 14: Історія. — К., 1999. — С. 105–106).
86 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича… — С. 65.
87 Акты ЮЗР. — T. IV. — С. 105.
Того ж року у положеннях «Переліку пунктів на Гадяцьку комісію» вживалося словосполучення «у всій Україні», під чим малося на увазі як Правобережжя, так і Лівобережжя: «Панові обозному Великого Руського князівства і Війська Запорозького має належати тепер кварта зі староства Житомирського з гізанією або з іншого місця, а після смерті теперішнього посідача як Житомирське староство, так і адміністрація всіх селітроварень у всій Україні в королівських маєтках має належати тому ж панові обозному, щоб Річ Посполита і військо мали завжди надмір пороху і куль, не витрачаючи на це інших коштів»88.
У цьому контексті цікаво зрозуміти, якою ж була територіальна локалізація «усієї України»? Зазвичай польські, а за ними й окремі українські історики стверджують, що назва «Україна» поширювалася тільки на землі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств89. Однак це не зовсім так, про що свідчать записи переговорів посольства Війська Запорозького у Москві на чолі з полковником Г. Лісницьким наприкінці квітня — початку травня 1658 р. Зокрема, вони стверджували: «…Чули вони, що після їх від’їзду послав гетьман Павла Тетерю на Україну до Острога і до Корця, а ті городи недалеко від Брестя-Литовського…»90. Як відомо, Острог і Корець були старовинними містами Волині та входили до Волинського воєводства. Таким чином, назва «Україна» в уявленнях козацької старшини поширювалася і на частину території Волині91. Це підтверджувалося і у листі корецького шляхтича І. Дворецького до свого дядька, наказного київського полковника В. Дворецького від 12 травня 1658 р.: «…Великого Государя бояр і воєвод і ратних людей в Черкаських городах і на Україні від Черкаських городів ніде немає: а Польські і Литовські люди збираються від Києва в ближніх містах і хочуть приходити до гетьмана…»92.
———————
88 ЗНТШ. — T. CCII. — Львів, 1991. — С. 329–339. У цей час король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир уже вживає назву «Україна» у політичному контексті: «…Нарешті повернута за благословенням неба під владу Його Королівської Милості і Речі Посполитої вся Україна, постійними невтомними зусиллями…» (Цит. за: Перналь А.Б. Річ Посполита двох народів і Україна... — С. 255).
89 Про «територіальні візії» гетьманів Війська Запорозького див.: Когут З. Кордони України: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича // Укр. іст. журн. — № 3. — 2011. — С. 50–73.
90 Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 109.
91 На початку 1657 р. у канцелярії шведського короля Карла Х Густава було випрацювано проект договору з Військом Запорозьким, де у 2-й статті відзначалося: «Також усе, що на цій стороні Берези (р. Березини. — Авт.) є в Україні і на Волині, щоб Москва з цього часу до того справи не мала, окрім того, що це Хмельницького уділ буде, все належало б Його Королівській Величності і Короні Свейській» (Про це див. нашу статтю: Чухліб Т. Українсько-шведські відносини за доби правління Богдана Хмельницького та Івана Виговського (1654–1658 рр.) // Іван Виговський: Зб. ст. наук. конф., присв. 350-літтю Конотопської битви. — Львів, 2010. — С. 14–26).
На нашу думку, означення «Україна» вживалося одночасно у «вузькому», «середньому» та «широкому» розуміннях. Його «вужча» локалізація була традиційною ще з кінця XVI ст. й обмежувалася територією Київського та Брацлавського воєводств. У «середньому» сприйнятті козацької старшини це була територія, завойована Військом Запорозьким, включно з Чернігівським, частинами Волинського та Подільського воєводств Речі Посполитої. А у «ширшому» розумінні очільників Війська Запорозького назва «Україна» поширювалася на усі колишні терени Князівської Русі (там, де проживав «руський народ», панували «руська мова» та православне «греко-руське» віросповідання), включно з територією Руського воєводства Корони Польської, а також Мінського воєводства Великого князівства Литовського.
29 липня 1658 р. І. Виговський пише лист латинською мовою до польської королеви Марії Людовіки з засвідченням підданства Війська Запорозького Речі Посполитій, де прямо називає підлеглі йому територію «Україною», яку він повернув «дідичному» монархові: «Omnes quaesivi modos, quibus Ukraina haereditario domino restitueretur; … Moschus enim fraude Ukrainam possidere cogitabat, quod Deus avertat. Quod si nuns sub regimine meo Ukraina non fuerit subdita…»93. В офіційному акті нобілітації Івана Виговського королем Яном ІІ Казимиром від 13 листопада 1658 р. було відзначено, що «окремі воєводства України та Великого князівства Литовського під владою великого князя Московського точно опиняться» («…Ade out complures palatinatus Ukrainae et Magni Ducatus Littuaniae in potestatem magni ducis Moshoviae prorsus delaberentur»)94. Тут в одному ряду з «Україною» виступає «Велике князівство Литовське», що засвідчує політичне, а не географічно-територіальне розуміння поняття «Україна». Крім того, говориться про «воєводства України».
Гетьман Б. Хмельницький (а також його писарі, канцеляристи та найближче оточення) протягом 1649–1657 рр. уявляли «Україну» як окрему від Речі Посполитої «землю», що мала свій «рубіж», який потрібно було «оберігати» від різних ворожих сил. «Неприятелями України» (в окремі періоди — союзниками) у цей час були «ляхи», «татарове», «мультяни», «волохи», «венгри», «орди» та ін. Вони постійно «нівечили», «пустошили», «розоряли», «воювали», «висікали», «зносили», іншими словами, «нападали» на те, що у канцелярії Війська Запорозького називали «Україною» й «Українними городами».
———————
92 Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 116.
93 Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України. Інститут рукопису (далі — НБУВ. ІР.). — Ф. Х. — Од. зб. 7487–7555. — Арк. 74; Гарасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII віку. — Львів, 1994. — С. 96.
94 НБУВ. ІР. — Арк. 97–100; Гарасимчук В. Назв. праця. — С. 123.
Як можна зрозуміти з логіки вживання відповідних термінів гетьманом, полковниками і сотниками Війська Запорозького, по-перше, під «Україною» вони розуміли не так географічне, як територіально-політичне утворення, адже вона «вся повстала», і її треба було «оберігати»; по-друге, «Україна» в означеннях козацьких канцеляристів чітко почала відокремлюватися від «Польщі» — була «своєю» та «нашою»; по-третє, «Україна» почала виступати синонімічним відповідником «Русі»95, пізніше — «Малої Русі («Малої Росії»)»; по-четверте, володіння Війська Запорозького «на Україні» та «в Русі» поділялися на окремі «землі» — «Київщизну» (суфікс «изн» визначав збірну назву регіону, місцевості), «Уманщизну», «Черніговщизну», «Ніженщизну», «Сіверщизну» тощо, при цьому у певних випадках «Україна» вживалася в одному семантичному ряду з цими «землями». «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу»), а також те, що тут колись давно правили «княжата руські». З огляду на це гетьман заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», яку потім довелося «захищати». Поряд з «Україною» щодо маркування території, над якою здійснювався політичний контроль Війська Запорозького, досить часто уживалося також таке стійке словосполучення, як «Українні городи».
95 Зокрема, литовський гетьман Януш Радзивіл не розділяв у своїх уявленнях «Русь», «Україну» та «Козаків», протиставляючи їх «Полякам». У 1652 р. він заявляв: «…Буде бій останній — чи Полякам погибель, чи Русі. Якщо може переможуть Поляки, тоді остаточно загине рід і віра Руська і вся Україна… А якщо переможуть Козаки, то невже б мали піддатися Поляки Козакам в нужду і мучительство» (Акты ЮЗР. — Т. ІІІ. — С. 490).
