Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
ОСВІТА Й ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА СФЕРА
Розділ 24
«УКРАЇНА» ТА ЇЇ ФУНКЦІОНУВАННЯ У СЕРЕДИНІ XVII cт.
«Cхопити» саму суть історії можливо за допомогою різних методологій, в т. ч. і за допомогою «історії понять», акцентуючи на залежності семантичних структур від форм переживання історичного часу1. У такому випадку «історія понять» допомагає дати відповідь на питання, наскільки зберігся зміст, що вкладався у це поняття, та яких він зазнав часових змін? Початківець цього наукового напряму Райнгард Козеллек зазначав, що «у формі кожного поняття втілюються горизонти та встановлюються межі людського досвіду й мислимих теорій. Тому історія може черпати з понять ті знання, які залишаються поза полем зору в процесі аналізу речей та явищ»2.
Внаслідок проходження через горнило понятійного тлумачення чіткіше окреслюється зміст минулих висловлювань, а смисл, що вкладався в них, або ж зв’язки між ними у відповідній мовній редакції стають доступнішими для погляду дослідника. Історія будь-якого слова, словосполучення чи поняття веде від констатації значень, притаманних їм у минулому, до фіксації цих значень для нас, у сучасному3. Розмаїття історичної дійсності та історичного досвіду втілюється в багатозначності слова таким чином, що усвідомлюється лише завдяки набуванню словом чи словосполученням свого конкретного змісту у діахронному вимірі, тобто у той час, коли вони безпосередньо функціонували.
Слід зауважити, що іменник «Україна» (так само як і похідний від нього прикметник — «Українний»4, який активно побутував в нашій мові у ранньомодерну добу) на всіх етапах його існування — починаючи від середини ХІІ ст. і закінчуючи початком ХХІ ст. — зазнавав певних змін та набував різних лексичних смислів.
———————
1 Стельмах С. Історична семантологія в німецькій традиції соціальної історії // Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Пер. з нім. — К., 2005. — С. 12.
2 Цит. за: Козеллек Р. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. — С. 13.
3 Там само.
4 Прикметник «Українний» має давнє походження. Зокрема, 1606 р. в універсалі гетьмана (старшого) Війська Запорозького Григорія Ізаповича від 20 грудня до Сигізмунда ІІІ королівський уряд Речі Посполитої називався «урядом Українним» («…Єсьмо доносимо тую пересторогу до відомості Вашої Милості [Короля], яко уряду Українного…» (Архив Юго-Западной России, издаваемый временной коммисиею для разбора древних актов. — Т. 1: Акты о козаках. — Ч. ІІІ. — К., 1863. — С. 152). Варшавський сейм 1616 р. ухвалив дві постанови: «Про стражів Українних» та «Про розбої і злодійства Українні», де зазначалося, що козаки «самі встановлюють собі право [на Україні], самі обирають урядників і ватажків і нібито створюють у великій Речі Посполитій другу республіку» (Volumina legum. Przedzuk zbioru praw staraniem XX pijarów. — T. III. — Petersburg, 1859. — S. 137–138).
Саме тому слово «Україна» можна також розглядати і як поняття, або ж термін. А тому звернімося до проблеми історичної локалізації означень поняття «Україна» та інших похідних від нього смислових конструкцій, що надасть можливості бути історично темпоральним, а не модернізувати, тобто осучаснювати ці історичні поняття. Якою були їхні політична та соціальна функції на початковому етапі творення Війська Запорозького як однієї з «малих» держав Східної Європи? Яким було їхнє смислове навантаження у межах зафіксованої у джерелах письмової мови / койне правлячої верхівки козацької України? Як зафіксовані в актах мовлення авторів історичних джерел назви розумілися людьми того часу для ідентифікації реалій їхнього світу? Як змінювалися категорії політичного мислення протягом середини XVII ст.? Наскільки поняття «Україна» та інші лексеми з історичним прикметником «Українний» увібрали в себе логіку процесу творення ранньомодерної нації, який розтягнувся на довгі десятиліття потому? Чи зазнавало воно внутрішніх та зовнішніх трансформаційних впливів, а якщо й зазнавало, то яких?
Між географією, політикою та… мовою
Мовний матеріал на цю тему є досить великим та різнохарактерним. Будемо спиратися на джерела офіційного походження — гетьманські універсали та листи, переписку гетьманів Війська Запорозького з правителями сусідніх держав та козацькою старшиною, дипломатичні інструкції, «пункти вимог» та «супліки» на сейми Речі Посполитої, «статті» з царями Московської держави, тексти договорів з князями Молдавського господарства, ханами Кримського ханату та королями Шведського королівства, листи генеральної старшини та полковників, послання полковників Війська Запорозького до Військової канцелярії тощо. Більшість з них на сьогодні є опублікованими у різноманітних археографічних збірниках5.
———————
5 Див., наприклад, видання другої половини ХХ — початку ХХІ ст.: Документи Богдана Хмельницького (1648–1657 рр.) / Упор. І. Крип’якевич, І. Бутич. — К., 1961; Документы об освободительной войне украинского народа 1648–1654 гг. — К., 1965; Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657 // Упор. І. Бутич. — К., 1998; Документи Російських архівів з історії України. — Т. 1: Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. — Львів, 1998; Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / Упор. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. — К., 2004; «Пакти і Конституції» Української козацької держави / Відп. ред. В. Смолій. Упор. Т. Чухліб, М. Трофимук. — Львів, 2011; Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648–1658 рр. — Т. 1 (1648–1649 рр.); Т. 2: (1649–1651 рр.); Т. 3: (1651–1654 рр.) / Упор. Ю. Мицик. — К., 2012–2014 та ін.
Над проблемою наукового розуміння термінологічного змісту назви «Україна» задумувалося не одне покоління істориків6. Звичайно, що дане питання уже частково розглядалося у сучасній українській історіографії. До нього неодноразово зверталися В. Смолій та В. Степанков7. В одній з своїх останніх праць вони зазначали, що «вже з другої половини 50-х років XVII століття поряд з термінами “Русь” і “руський народ” починають вживатися назви “Україна” та “український народ”…»8. Н. Яковенко та П. Толочко9 присвятили проблематиці функціонування назви «Україна» у пізньосередньовічну та ранньомодерну добу окремі статті.
Прибічники концепцій Н. Яковенко і П. Толочка головним чином акцентують свою увагу на «географічно-територіальному» наповненні цього поняття. Зокрема, Л. Зашкільняк стверджує: «Автори постійно оперують терміном “Україна”, “українці”, “український”, хоча для Середньовіччя та раннього Нового і Нового часів ці терміни мали передусім географічно-територіальне, а не національне наповнення — про нього можна говорити лише наприкінці ХІХ століття»10. О. Моця вважає, що «вживання термінів “Україна”, “Оукраїна”, “Країна” протягом другої половини ХІІІ–XVII ст. в літописах і актових документах незаперечно засвідчує їхній географічно-орієнтувальний характер. Ними в ті часи означалися окраїнні (порубіжні) території, які перебували під політичним протекторатом (чи цілком в адміністративно-політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Незважаючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великої літери, вони ще не були власними географічними назвами. Невипадково майже завжди знаходяться в словосполученні, мають пояснювальні слова: “Литовська Україна”, “Смоленская Украина», “Малоросійська Україна”, “государевы Украинские городы” тощо. Але одна із них набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком формування козацької державності. Йдеться про землі колишніх Київського і Чернігівського князівств, що лежали по обох берегах Дніпра. А вже в документах Богдана Хмельницького та його наступників термін “Україна” постійно фігурує у значенні конкретної землі»11.
———————
6 Див., наприклад: Dorošenko D. Die Namen «Rus», «Russland» und «Ukraine» in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung; Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes. — Берлін, 1931; Січинський В. Назва України // Територія України. — Прага, 1944; Borschak E. Rus, Mala Rossia, Ukraina // Revue des Etudes Slaves. — T. XXIV. — Париж, 1948; Андрусяк М. Назва Україна. — Чикаго, 1951; Рудницький Я. Слово і назва «Україна». — Вінніпеґ, 1951.
7 Див.: Смолій В. Національно-визвольна війна в контексті українського державотворення // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. — К., 1998. — С. 9–25; Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII–XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997; Їх же. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.). — К., 1999 та ін.
8 Смолій В. Степанков В. Український політичний проект XVII ст.: становлення національного інституту влади. — К., 2014. — С. 14.
9 Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. – Т. 1: Ідентичність. — К., 2009. — С. 57–95; Толочко П. Назва «Україна» в південно-руських літописах і актових документах // Київська старовина. — № 3. — 1994. — С. 5–7.
10 Зашкільняк Л. Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України. — К., 2008. — С. 77–78.
В. Ададуров стверджує, що «історикам слід обережніше застосовувати поняття “Україна”, яке зараз повсюдно й автоматично вживається як тотожне сучасній державі, адже історично це поняття видозмінювалося, використовуючись переважно для окреслення теренів обабіч Дніпра… Повсюдне застосування суттєво пізнішого у часі ідейного концепту соборної України щодо козацького і руського “світів” нав’язує й до іншої, глибоко вкоріненої в національній парадигмі історичного мислення тенденції до осучаснення етнонімів (автоматичного розуміння козака, руського селянина чи міщанина як українця)…»12.
У середовищі істориків звучать й інші, часто-густо дуже контроверсійні твердження, які не дають жодного шансу поняттю «Україна» на історичність. Зокрема, В. Кравченко стверджує: «Враховуючи, що історична назва Гетьманату звучить як Малоросія, національне історіописання парадоксальним чином може виглядати “малоросієцентричним”»13. Полюбляючи, як і її колеги, гучні метафори та епітети, Н. Яковенко зробила висновок щодо плавання назви «Україна» у джерелах як «крапельки ртуті»: «Виринаючи то тут, то там, дроблячись і плаваючи по джерелах достоту немов крапелька ртуті, назва “Україна” залишається найбільшою загадкою для історика» (?!). При цьому вона розуміє під «Україною» територію Гетьманату «у внутрішньому вжитку»: «…У цю традицію іменування поступово втягається і козацька старшина, хоча спершу поняття “Мала Росія” носить у їхньому виконанні ще виразно “експортний” характер — для зносин з Москвою, тоді як у внутрішньому вжитку територію Гетьманату називали “Україною”, а її мешканців — “руським народом” (наприклад, в універсалах Богдана Хмельницького вислів “Мала Росія” не вжито жодного разу, а “Україна” — аж десять разів»14.
———————
11 Моця О. Як Русь ставала Україною // Terra Cossacorum: Студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану професора Валерія Степанкова. — К., 2007. — С. 343.
12 Ададуров В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) // Укр. іст. журн. — № 2. — 2013. — С. 9.
13 Кравченко В. До проблеми оцінки реформ в українській історичній думці другої половини XVIII ст. // Покликання: Збірник праць на пошану професора о. Юрія Мицика. — К., 2009. — С. 378.
14 Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху… — С. 57–95. Тут Н. Яковенко помиляється, адже насправді у всіх відомих сучасній науці універсалах гетьмана Б. Хмельницького слово «Україна» та похідні від нього поняття вживаються не «десять разів», а набагато більше. Крім того, назва «Україна» використовувалося канцеляристами Війська Запорозького не лише у «внутрішньому», але і «зовнішньому» (тобто міжнародних актах і зовнішньополітичному листуванні) вжитку.
Чи праві вищезгадані історики у своїх висловлюваннях відносно функціонування назви «Україна» у ранньомодерну добу вітчизняної історії саме у якості «географічно-територіального» терміну? Спробуємо наблизитися до розв’язання цієї «найбільшої загадки для історика», застосовуючи при цьому хронологічний, міждисциплінарний і діахронний методи, принципи історичної компаративістики, контент-аналізу й історичнолінгвістичного дослідження відомих на сьогодні науці текстів, що відображені у багатьох документах і матеріалах, які виходили з офіційного середовища Війська Запорозького.
