Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
«Зарука» як можливий спосіб збагачення козацьких урядників
Важливим джерелом збагачення козацької адміністрації, задіяної у процесах звершення правосуддя, були платежі, що накладались або фіксувались судом як «зарука». «Зарука» являла собою засіб примусу до виконання сторонами тяжби судових постанов. ЇЇ суть полягала в застереженні спеціальною судовою постановою оборони життя, честі, майнових прав особи, котрій потенційно (зважаючи на існування конфлікту, в тому числі й розв’язаного в судовому порядку) могло загрожувати безправне діяння іншої особи. «Зарука» могла накладатись як з ініціативи особи, яка відчувала загрозу своєму життю, честі чи майну, так і з ініціативи центральної чи місцевої влади, судового органу.
Практика стягнення «заруки» у судових установах, які в різний час функціонували на українських землях, мала свою давню традицію. Дослідники історії судочинства Великого князівства Литовського та Речі Посполитої пов’язують функціонування цього інституту передовсім зі слабкістю центральної влади і зростанням суспільної ролі бояр-шляхти, що, відповідно, диктувало нагальну потребу держави у знаходженні способу гарантування виконання судових постанов.
———————
58 Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. — Вып. I. — С. 127.
Утім, витоки подібних судових практик простежуються ще з давньоруських часів. Зокрема, інститут «заруки» згадується вже у виданій київським князем Ярославом Мудрим у першій половині ХІ ст. митрополиту Київському Іларіону грамоті щодо компетенції духовних судів59. Згодом через побутування практик звичаєвого права він увійшов у процесуальні практики Великого князівства і був включений у Литовські статути. Зокрема, артикул 49 «О заповіди и о заруки о речъ сужоную» з розділу 4 «О судьях и о судехъ», прагнучи забезпечити виконання судових вироків, що вирішували майнові суперечки, конституював: «Тежъ уставуемъ, хто бы на комъ правомъ што презыскалъ, то есть имінье люди або земли якiе жъ кольвекъ кгрунты лежачые; тогда мает ему въ то увязанье справа дано бытии, а зарука зъ уряду заеть быти положона, абы тотъ, хто на праві упустилъ въ то се через тое не вступовалъ и увязаванья не боронилъ. А пакли бы увязыванья не допустилъ албо се по ввязыванью в то вступовалъ; тогды тую заруку зъ уряду положоную маеть платити половицу на насъ Господара а половицу стороне жалобливой, а відже зарука болшая не маетъ быти только водле важности тое речи, о што идет, а тотъ, кому што присужоно, предсе то маетъ держати»60.
Як бачимо, укладачі Статуту не лише закріпили існуючу правову практику в кодексі, а й чітко визначили розміри «зарук» й адресатів отримання коштів від їх стягнення.
У судовій практиці Гетьманату «зарука» (в окремих випадках подається як «запорука») застосовувалась після оголошення вироку суду для запобігання нових незаконних дій засудженого (помсти, перешкоджання вступу у права власності, поширення наклепів тощо).
На практиці суд встановлював певну грошову суму, яку винний мав сплатити у випадку порушення винесеного вироку. Дослідники стверджують, що, як правило, у судочинстві Гетьманату третина суми від «заруки» йшла на користь суду, який виніс відповідне рішення, а інші дві третини — на користь вищої судової інстанції61. Проте матеріали Полтавського суду загалом не містять інформації, якою можна було б підтвердити це твердження.
За спостереженнями дослідників, найчастіше «зарука» застосовувалась у справах, що стосувались несправедливого наклепу. І це спостереження знаходить численні підтвердження в матеріалах Полтавського полкового суду. Так, наприклад, у грудні 1691 р. ця інституція, розглянувши позов кобеляцького жителя Романа Петличного («старинная и зацная персона») з приводу несправедливого його шельмування Герасимом Пивоваром у нібито скоєнні крадіжки в дуба, що ріс на межі їхніх лісків, визнав претензії безпідставними і змусив автора наклепу до вибачення перед позивачем. Крім того, суд виніс і спеціальну постанову щодо «заруки», накладеної для забезпечення виконання присуду: «А мел бы хто неуважне що прикре ему (Роману Петличному) в том домовити, такой подпадает срокгой карности на здоровью, яко теж и заруки выполнит: на пана полковника полтавского талярей двадцять, а на вряд наш меский кобеляцький девять таляров»62.
———————
59 Kulisiewicz W. Zaruka (vadium) w prawie litewskim XV–XVII wieku. — Warszawa, 1993. — S. 34.
60 Статут ВКЛ. — Розд. 13, арт. 6; розд. 4, арт. 52.
61 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України… — C. 377.
У листопаді 1667 р. в Полтавському полковому суді слухалась справа «о доткливости цноте» (тобто зганьбленні честі) члена шевського цеху Андрія Іллівича, котрому несправедливо, як твердив позивач, закидали «доктливіе слова», називаючи його «коноводом». Позивач в такому злочині «не чувся» і волів «с того вивод дат». Аби дошукатися правди, судді виряджали для опитування свідків своїх представників аж до Охтирки і таки з’ясували, що коноводство Андрія Іллівича мало місце у специфічних умовах козацького повстання середини XVII ст. — ще «под час експедициі роков первих за небожчика Богдана Хмелницкого, при войску Запорожском цнотливе, як пристойна рецеру, як война явно под тые часы оказавола». Зважаючи на цю обставину, суд ухвалив постанову такого змісту: пана Андрія «от той намовы уволняемо и тую му зацност приписуем, яко и перед тим зоставал». Аби ніхто більше не посягав на честь полтавського шевця, суд наклав заруку: «хто бы міл на чест наганят пну Андрею, так в цеху, як и на підпитках, кожен таковий своеволец и противник повинен будет до скрынки войсковой платит п’ятдесят коп»63.
Утім, накладення «заруки» не обмежувалось лише справами «о доткливости цноті». Ще один з різновидів «заруки» зустрічаємо у справах, що стосувались майнових тяжб. Зокрема, 20 червня 1676 р. у Полтавському суді слухалась справа Параски Сидорихи та її сина Івана, котрі клопотались щодо ствердження їхнього права власності на хутір і «нивку» поблизу нього, куплену нині вже покійним чоловіком позивачки Сидорем ще «пред Выговщиною, яко-б в три роки», оскільки купча, вписана в міські актові книги, «под час експедиции од Выговского на город» згоріла, а «люде старинние, як то Роман Сороковий и інние могоричники, померли».
———————
62 Левицкий О. Очерки народной жизни… — С. 251.
63 Актовые книги Полтавского городового уряда XVII века. — Вып. I. — С. 116.
Оповіщення Сидорихи та її сина було записано до міських книг, а будь-чия спроба завадити позивачам користуватись належним їм добром застерігалась «виною на вряд» у розмірі 20 талярів64. Як видно зі справи мешканців с. Мачохи Івана Шершня з Тацею Кисломедкою і її донькою Меланкою, що слухалась у Полтавському полковому суді в листопаді 1669 р., «зарука» використовувалась і на етапі прийняття позову до впровадження. Зокрема, Іван Шершень подав позов на матір і доньку Кисломедків з приводу завдання побоїв його дружині Тетяні, представивши і переконливі докази наруги: «кривавиє рани под очима, давлениє на шиі и кусание зубами на персех, криваве задание». Приймаючи справу до розгляду, суд визначив днем судових слухань 8 листопада 1669 р. Одночасно було встановлено і розмір заруки: 10 талярів полковнику і три копи на уряд міський. Прибувши «скоро світ» 8 листопада на судове засідання, позивачі надаремне прочекали на відповідачок до полудня, після чого подали до суду скаргу, закликаючи відреагувати на дії супротивної сторони, яка «легце собі тую справу поважают», та дати їй «признаку войсковую, тижби противная сторона становилися принаймней на прийшлий вовторок». Коли ж відряджений до помешкання відповідачок судовий виконавець («посланий теди наш») пересвідчився, що вони переховуються від правосуддя, суд ухвалив рішення: «видячи... оспалост и непослушенство так Кисломедки старой, яко и дочкі еї Меленки, що за их непослушенство міет от них без жадного отпуска «зарука» плачена бит помененная, так самому пну полковнику, яко и вряду належная, з нагородженем Іванови Шершневи всіх правних викладов з навязкою»65.
Справ про порушення судових постанов, скріплених «зарукою», зустрічається небагато. Механізми розв’язання таких справ проглядаються із матеріалів тяжби, що перебувала на розгляді в суді 29 вересня 1671 р. Незважаючи на покладену при замиренні сторін «заруку» в 40 талярів на полковника (конфлікт постав навколо обвинувачень фігурантами справи один одного у злодійстві), один з них «повторне, впарте поступаючи, вдался» з новим позовом. Розглянувши його по суті та опитавши свідків, судді дійшли висновку про безпідставність аргументів щодо перегляду справи, зобов’язали винного у порушенні попередньої судової постанови сплатити належну суму «заруки», а відповідача покрити судові видатки.66
———————
64 Там же. — Вып. ІІІ. — С. 56.
65 Там же. — Вып. I. — С. 170.
66 Там же. — Вып. ІІ. — С. 104–105
