Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Адресна спрямованість коштів, отриманих у судах

Ґрунтуючись на інформації, почерпнутій з матеріалів судової справи, що у листопаді 1684 р. перебувала на розгляді в Соколківському сотенному суді, можна припустити, що іноді сплата «вини» набувала вигляду узаконеного публічного хабара за припинення судового розгляду. Так, у ході згаданого процесу, де йшлось про «пополніния вшетеченства» сина місцевого жителя Процика Гончаренка з челядницею, коли провина парубка була практично доведена, батько, «за тоє чужоложство… вызволяючи сына свого Сємєна», віддав до двору полковника коня. Про винесення судового вироку і накладення судом «вини» у записаній до полтавської міської книги справі згадок немає⁴⁹.

Цікавий прецедент зафіксований у справі, що надійшла до Полтави на початку жовтня 1684 р. з Царичанки, від тамтешнього сотенного суду. Місцева адміністрація обвинуватила Трохима Радниковку в тому, що він переховує присланих із Січі братом Іваном двох коней, добутих, вочевидь, неправедним способом. Покликаний до суду Трохим зізнався у скоєному. Як «вину» за злочинні дії «єдну шевлюжку білєньку» у нього було відібрано до двору полковника, а другого вкраденого коня, зважаючи «на плачливую прозбу Трохимовою», а також добровільне визнання ним неправових дій свого брата, було все ж залишено співучаснику конокрадства⁵⁰. І в цьому випадку чи не єдиною обставиною, яка пом’яшувала провину (не беручи всерйоз до уваги «на плачливую прозбу»), могла бути відсутність постраждалої сторони, адже, згідно з усталеними традиціями, покази господаря вкраденої речі довершували картину злочину.

Штрафи могли накладатись не лише на осіб, винних у скоєні злочину, а й тих, які, відаючи про факт злочинної дії, не заявили про неї місцевому уряду чи у крайньому випадку «околичным» людям. Так, наприклад, у 1698 р. судова колегія Полтавського суду засудила до грошового штрафу «инстигаторов», тобто осіб, котрі виступали звинувачами, за те, що вони, «поймавши» пару на перелюбові і «полы уризалы», тим не менш «тамошнєму урядови не оповидалы и лице — жупан дякив и полы — до толь в себе держалы, поколь аж тая справа через иншых людей до уряду прыйшла»⁵¹.

Адресатами стягнутих з винних коштів і матеріальних цінностей з числа осіб, котрі не постраждали від злочинця, а отримували «вину» лише за своєю належністю до адміністрації чи судового органу, могли бути гетьман, полковник, а також судді, міський уряд.

———————

49 Там само. — Арк. 19 зв.–20.

50 Там само. — Арк. 27.

51 Випадок яскраво описаний у праці: Левицкий О. Очерки народной жизни… — С. 181–182.

За джерелами спрямування у судових присудах «вина» диференціювалась на «вину панську», «вину врядову», «вину до шкатулки войсковой». Найчастіше адресатом отримання «вини» виступає полковник, на користь якого і збирається «вина панська». Остання, як правило, за своїми розмірами значно переважала інші види штрафу — «вину врядову» та «вину до шкатулки войсковой». Адресування «вини панської» саме полковнику, а не гетьману, видається доволі прикметним для розуміння не лише організації судової влади в Гетьманаті, а й загалом технології тогочасних владних відносин у більш широкому сенсі. Адже, відштовхуючись від традицій, що сягали доби Великого князівства Литовського, було б цілком логічно, аби збір, який раніше йшов на користь великого князя, тепер збирався б на користь козацького реґіментаря. Проте на прикладі функціонування судочинства в Полтавському полку виявити цієї тенденції не пощастило. Відтак це може бути ще одним свідченням децентралізації влади Гетьманату, її концентрації в локальних межах окремих адміністративних одиниць, якими виступають полкові утворення.

З проаналізованих матеріалів судових справ можна також зробити висновок, що порядок і норми організації козацького судочинства полкового рівня навіть в останній третині XVII ст. все ще перебували на етапі формування. Відтак було можливим різне трактування поняття норми в цій делікатній справі. Внаслідок цього в переважній більшості випадків «вина панська», стягнута за скоєння злочинів як у Полтаві чи Полтавських сотнях, так і в інших сотнях полку, вповні спрямовується «до двору полковника». Утім, в окремих випадках спостерігаємо і прояви «справедливого» поділу штрафних зборів поміж полковником і урядником нижчого, сотенного, рівня. Так, наприклад, під час розгляду вже згаданої раніше справи про крадіжку соломи у Великих Будищах у листопаді 1684 р. «вина панська» поділялась на дві адресації: полтавському полковнику та великобудищанському сотнику (щоправда, в нерівних пропорціях — полковнику присуджено десять сімей бджіл і пару волів, а сотнику лише одну корову)⁵².

Матеріали судових справ, на жаль, не містять достатньої інформації, аби достеменно встановити отримувача «вини врядової». Лише в поодиноких випадках (наприклад, у згаданій вище справі «вина врядова» спрямовувалась на старосанжаровський уряд)⁵³ присутні уточнення її адресації, які дозволяють висловити наступне припущення. На відміну від «вини панської», яка йшла практично завжди на користь полковника, байдуже в якому населеному пункті було вчинено злочин і до якої соціальної верстви належав злочинець, у випадку зі стягненням «вини врядової» географія злочину мала значення, і відшкодування отримував не полтавський полковий уряд, а місцева сотенна адміністрація. Щоправда, недостатня чіткість формулювань судових постанов залишає чимало питань нез’ясованими. Зокрема, не все зрозуміло з цільовим спрямуванням «вини» на користь «вряду мейського». Логічно було б припустити, що в цьому випадку стягнутими грошовими чи майновими штрафами мали б користуватись або присутні на засіданні представники міського самоврядування (зазвичай це були війт і бурмистр), або всі члени міського уряду. Втім, в окремих судових справах, де є пояснення того, що розуміється під «врядом міським, до числа останнього чомусь зараховується і полкова козацька старшина разом з городовим отаманом, які, зрозуміло, формували місцевий провід козацького врядування.

———————

52 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 17.

53 Там само. — Арк. 19.

У спеціальній історичній літературі утвердилась думка, що до складу полкового суду зазвичай входили такі чини: полковник, полковий суддя, отаман, війт, бурмистр, а також дехто з полкових і сотенних старшин⁵⁴. В.А. Дядиченко стверджував, що в полковому суді засідали полковник, полковий обозний, полковий суддя, який зазвичай очолював суд, а також інші особи полкової старшини⁵⁵. Аналіз складу судової колегії Полтавського полкового суду другої половини XVII ст. наштовхує на думку, що насправді картина була дещо іншою, принаймні у випадку з Полтавським полковим судом на означеному відрізку часу. Зокрема, обов’язковим учасником практично усіх судових розглядів був городовий отаман або його заступник — наказний отаман. Городовий отаман у цьому сенсі навіть переважав полкового суддю, котрий пропустив значно більше судових засідань.

Цікавий матеріал містить список «людей зацных», котрі були присутніми під час судових розглядів і чия присутність забезпечувала публічність судового дійства. Зокрема, впадає в око, що переважна більшість цих самих «особ зацных» є добре відомими персонами — колишніми городовими отаманами, полковими суддями та іншими полковими старшинами, тобто тими «заслуженими товаришами», котрі раніше вже виступали в ролі суддів, а частина яких в майбутньому ще неодноразово спробує себе в цьому⁵⁶.

———————

54 Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIIІ ст. — Львів, 1967. — С. 36.

55 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIIІ ст. — К., 1959. — С. 342.

Переважна більшість (а практично майже всі) карних справ, що їх розглядав у другій половині XVII ст. Полтавський полковий суд, завершувалась у тому числі й стягненням «вини панської», «вини врядової» або (рідше) однієї з них. І лише в поодиноких випадках, через не позначені в судових матеріалах причини, обвинуваченому вдавалося цього уникнути.

Так, розглянувши справу про побиття Степаном Москалем рушницею по голові без причини — «за свій жал… бо-м ему не ест жадним шкодцею, але и овшем щирим товаришом» (як зізнавався у скоєному винний) — Петра Лошакова, суд зобов’язав першого «за бой погодит» та наклав лише «вину» за відновлення конфлікту — 100 талярів до шкатулки войсковой і 20 — на уряд міський. Тобто обмежився встановленням заруки, про яку мова йтиме далі.

У справі про порушення наказу гетьмана і таємну виправу по рибу на Запорожжя, записану до книг Полтавського суду восени 1684 р., у колишнього канівського, а на той час келебердинського жителя Луцика на переправі через Дніпро, у Переволочні, було відібрано коня з возом, наповненим в’яленою рибою, а ось ряд інших порушників за «тоє проступство скарано по два місяци в уні сиділи а выни ни с кого нє брано»⁵⁷.

Судова справа від 6 лютого 1668 р. фіксує мало не унікальний в історії полкового судочинства випадок: суддівська колегія у складі полкового судді Клима Чорнушенка, городового отамана Артема Донця, осавула полкового Стецька Петрашенка, війта Федора Андрієвича та бурмистра Патія Матвійовича прийняла на розгляд позов Василя Луговця щодо неправомірного вирішення у попередні роки його справи зі Стефаном Сідаченком. Тоді останній, звинувативши Луговця і його приятеля Манка Бахматенка у незаконному заволодінні свиньми, які належали позивачу і Коломийченку, добився від них відшкодування матеріальних втрат, а судова колегія, очолювана тодішнім наказним полковником Кіндратом Барабашем і отаманом Микитою Бузовим, стягла з винного належну вину панську. Розглянувши справу повторно, суд визнав Василя Луговця невинним. Покликаючись на правні артикули, що стосувались несправедливого обвинувачення («где бы хто члвка оселого и неоселого обвинил о злодейство, а не доведет»), суд змусив повернути оправданому раніше стягнені з нього відшкодування, що пішли на користь Сідаченка і Коломийченка.

———————

56 Присутність цієї групи давала можливість історикам другої половини ХІХ — початку ХХ ст. (О. Левицькому, О. Лазаревському, В. Модзалевському та ін.) говорити про «народний характер» правосуддя в Гетьманаті, а згодом їхнім опонентам з числа радянських істориків права активно розвінчувати «помилковість буржуазних лібералів» (Див.: Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні… — С. 37).

57 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 55257. — Арк. 32.

Мова про обов’язкову у таких випадках «нав’язку», як засіб відшкодування потерпілому його моральних збитків, не ведеться. Судова постанова лише повертає йому й його напарнику «зацност» і «цнотливост», гарантуючи це накладенням вини в 10 талярів. Проте, що важливо, суд зобов’язав Кіндрата Барабаша (на момент винесення несправедливого рішення наказного полковника, згодом городового отамана, а тепер безурядового товариша), у зв’язку з тим, що «так глухо справу тую скончил, безправне выну взявши», повернути несправедливо стягнену вину панську⁵⁸.

З показів позивачів випливає, що вони були у добрих стосунках з колишнім полтавським полковником Дем’яном Гуджолом, і саме ця обставина могла виступити серйозним аргументом на їхню користь при розгляді справи. Втім, на початку 1668 р. Гуджол жодних адміністративних посад у полку не обіймав і до складу судової колегії, що задовольнила поданий позов, не входив.