Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.
Розділ 5
ІНСТИТУТ ГЕТЬМАНА ТА ВИЩА КОЗАЦЬКА СТАРШИНА В УМОВАХ ПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ ст.
Козацька старшина, як нова генерація соціальної чи станової еліти, зайняла особливе місце у суспільстві передовсім внаслідок піднесення національно-визвольної боротьби українців у середині — другій половині XVII ст. Формування козацької старшини, як окремої групи в середовищі козацького стану, який, за висловом Михайла Грушевського, «претендував на право польського стану військовослужбовців, тобто шляхти»1, у новопосталому Гетьманаті було тривалим і неоднозначним суспільним процесом. Як і для козацтва взагалі, так і для козацької старшини своєрідними «донорами» виступили різні прошарки та різні станові групи
«городової України». Козацька старшина, «як найсильніший і найенергійніший елемент»2, певним чином віддзеркалювала усі ті, почасти кардинальні, соціальні зрушення, які відбувалися в українському суспільстві упродовж тривалого часу (з середини ХVІІ ст. й до кінця XVIII ст.), допоки козацька автономія майже остаточно не розчинилася у російському імперському просторі.
У сучасних українській історіографії та джерелознавстві, які є дотичними до студіювання «історії й теорії еліт» козацько-гетьманської доби, запропоновано чимало вдалих прикладів високопрофесійного висвітлення цієї проблематики3.
———————
1 Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. — 2-е изд. — К., 1991. — С. 201.
2 Джиджора І. З новійшої української історіографії. Критична студія // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXXІ. — Кн. IIІ. — С. 156.
3 Серед останніх робіт варто назвати низку вартісних історичних розвідок, на основі яких одночасно були захищені також окремі докторські та кандидатські дисертації: Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665. — К., 2001; Його ж. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної і соціальної історії ранньомодерної України. — К., 2009; Його ж: Держава і суспільство в Україні в ранній Новий час: практики Гетьманату // Влада і суспільство в Україні. Історичний контекст. — К., 2013. — С. 146–166; Маслійчук В.Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII — першої третини XVIII ст. — Харків, 2003; 2-е вид., доопрац. й доп. — Харків, 2009; Еліта Слобідської України. Списки козацької старшини 60-х років XVIII ст. / Упоряд. С. Потапенко. — Харків, 2008; Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. — К., 2008; Його ж. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — К., 2010; Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. — К., 2011. — С. 283–321; Репан О.А. Генеральна старшина та полковники Гетьманщини в 1742 р. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: Зб. наук. праць. — Дніпропетровськ, 2008. — Вип. 6. — С. 44–51
Процес відокремлення козацької старшини в особливу групу зі своїми інтересами та привілеями розпочався ще до виступу на Запорожжі взимку 1648 р. та особливо посилився у XVІII ст. Саме козацька старшина стала основою формування нової елітарної групи4. Від Зборівського договору 1649 р. та Переяславсько-Московської угоди 1654 р. козацька старшина отримувала не лише великі військові повноваження, але de-facto й цивільну владу на території, що відвойовувалася від поляків «през шаблю». Такий небачений раніше обсяг влади, можливість реального впливу на внутрішню ситуацію і зовнішню політику, рік за роком зростання значення і повноважень старшинської ради (Ради старшин) як питомо корпоративного колегіального органу, на противагу загальній генеральній військовій раді, поступово перетворило козацьку старшину на дуже впливовий елемент у структурі національної еліти5.
У конституційних пактах Пилипа Орлика 1710 р. спеціально наголошувалося на тому, «абы в щтчизнѣ n[а]шой первенствуючими были совѣтниками енералная старшина, такъ респектомъ үрядовъ их первоначалных, яко и үставичной при гетманах резиденції»6. Генеральна старшина — верхівка адміністративного апарату, вище військове і цивільне керівництво Війська Запорозького на формально виборних посадах, яке здійснювало управління усім козацьким військом та його окремими службами (артилерією, військовим вишколом, діловодством тощо)7. Найвищі військові чини зосередили у своїх руках також управління органами державної влади і практично перетворилися на державну адміністрацію, фактично — уряд, своєрідний кабінет міністрів та водночас генеральний штаб Гетьманату.
Генеральна старшина відігравала провідну роль на генеральних військових та старшинських радах, особливо за відсутності гетьмана. Л. Окиншевич слушно називав її обмеженим постійним кворумом старшинської ради, установою sui generis8 (тобто такою, яка має унікальний правовий статус). Дорадчі функції цієї своєрідної колегії генеральної старшини добре прописані знову ж таки у «Договорах та постановах…» 1710 р.: «Если бы зас, опрочь тых вышъреченных, до Енералной Рады назначеных термѣнов, притрафлялися якіе публичные справы, скорого үправленія, исправленія и отправленія потребуючіе, теды ясневелможный гетманъ моценъ и воленъ будетъ зъ обрадою енералной старшины, таковые д−ла повагою своею гетманскою үправляти и отправовати»9.
———————
4 Okinshevich L. Ukrainian Society and Goverment 1648–1781. — Munich, 1978. — P. 46. 5 Окиншевич Л. Генеральна рада на Україні-Гетьманщині XVII–XVIII вв. // Праці Комісії для виучування західно-руського та українського права. — К., 1929. — Т. VI. — С. 269; Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття. Причини і початок Руїни. — К., 1998.– С. 60–63.
6 Конституція Пилипа Орлика: оригінал та його історія / Підгот. О.Б. Вовк // Архіви України. — 2010. — Вип. 3–4 (269): липень–вересень. — С. 160.
7 Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII–XVIII ст.). — К., 1995. — С. 3.
В часах першого ліквідаційного періоду (між Мазепою і Розумовським), який, за влучним виразом М. Грушевського, був розділений «короткою передишкою часів Апостола»10, так звану «вищу групу» гетьманського уряду складали передовсім Данило Апостол (гетьман), Яків Лизогуб (генеральний обозний), Михайло Турковський («писар войсковий Енералний»), Михайло Забіла і Андрій Кандиба (генеральні судді), Андрій Маркович та росіянин Іван М’якінін (генеральні підскарбії). До цієї вищої категорії генеральної старшини за своєю впливовістю цілком справедливо і сміливо можна віднести і десять полковників, які беззастережно і повноправно головували відповідно у десяти полках Гетьманщини. «Нищу групу» гетьманського уряду становили Іван Мануйлович і Федір Лисенко (генеральні осавули), Яким Горленко (генеральний хорунжий), Іван Борозна (Бороздна, генеральний бунчужний).
Гетьман
Саме на прикладі поважного у літах гетьмана Данила Апостола найбільш рельєфно відобразилася доля усієї еліти козацької України (включно з її угодовською частиною), добровільно чи вимушено лояльною до імперської держави. Національна еліта, що первісно мала виконувати роль лідера усього соціуму козацького Гетьманату, фактично була зламана мазепинською катастрофою, масовими репресіями та нещадним терором. Таким робом провідну верству, по суті, насильно спонукали прилаштовуватись до обставин, що, на думку І. Джиджори, було найважчим викликом «для нації, яка хоче самостійно жити»11.
———————
8 Окиншевич Л. Рада старшинська на Гетьманщині // Україна. — К., 1924. — Кн. IV. — С. 14–15; Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII–XVIII ст. — К., 1930. — Ч. ІІ: Рада старшин.
9 Конституція Пилипа Орлика: оригінал та його історія. — С. 161.
10 Грушевський М. Передмова // Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки. — К., 1930. — С. V. Див. також: Пришляк В. «Коротка передишка часів Апостола»: Гетьманщина у 1727–1734 роках // Україна крізь віки: Зб. наук. праць на пошану академіка НАН України, професора Валерія Смолія. — К., 2010. — С. 568– 569.
Серед мотивацій для не до кінця зрозумілого відступу 1708 р. Д. Апостола від І. Мазепи як головніші можна назвати або простий, без особливих пояснень, інстинкт самозбереження через фатальну випадковість російського полону в рідних Сорочинцях, або холодний прагматизм досвідченого полководця через зневіру в успішності шведськоукраїнського військово-політичного союзу, або далекосяжне прагнення гетьманської булави, тобто таке собі своєрідне «підсиджування» гетьмана на його посаді, що на той час було майже нереальним, або ж усі перелічені чинники у поєднанні12.
За родоводом Данило Апостол походив зі знатної молдавської боярської родини Катарджі (Catargi)13. Індигенат його батька Павла — «urodzonego Apostoіa obywatela ziemi woіoskiej», виданий 26 квітня 1727 р. у Варшаві польським королем Августом ІІ Данилові Апостолу, засвідчував їхнє шляхетське походження14. Його батько свого часу поступив на службу до Яреми Вишневецького, де став ротмістром, згодом був хомутецьким сотником, гадяцьким і миргородським полковником15. Щоправда, гетьман на вигнанні Пилип Орлик не вважав його сина і свого головного конкурента на гетьманській посаді Данила Апостола законно обраним на булаву, а посадженим росіянами, взагалі навіть не козаком, не шляхтичем, і відзивався про нього із принизливим відтінком: «Moldavus obscurissimo loco natus» / «молдаванином найнижчого походження»16.
———————
11 Джиджора І. Матеріали московського «Архива Министерства Юстиції» до історії Гетьманщини // ЗНТШ. — Львів, 1908. — Т. LXXXVI. — Кн. VI. — С. 81.
12 Пришляк В. Миргородський полковник Данило Апостол до і після Полтави // Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав: Зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф. — [Полтава]–Харків, 2009. — С. 300. З цього приводу див. також: Його ж. Данило Апостол: сподвижник чи відступник? // Іван Мазепа і мазепинці: Історія та культура України останньої третини XVII — початку XVIII ст.: Наук. зб. — Львів, 2011. — С. 112–125.
13 Lecca O.-G. Familiile boereşti române. — Bucareşti, 2000. — S. 215, 217.
14 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі — ЦДІАК України). — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 17013. — Арк. 15–16 зв.
15 Die Europäische Fama, welche den gegenwärtingen Stand der vornehmsten Höfe entdecket. — Leipzig, 1728. — T. 315. — S. 218–219; Nachricht fon der Wahl des neues Feldherrn der Kosacken Daniel Apostel, nebst dessen kurzgefasster Lebenserzählung aus dem Russischen gezogen. — Berlin, 1728. — S. 3; Des veranderten Ruslandes Dritter Theil. — Hannover, 1740. — S. 147–148; Крупницький Б. Миргородський полковник Павло Апостол (1618–1678) // Праці Українського історично-філолоґічного товариства в Празі. — Прага, 1944. — Т. 5. — С. 42–46.
16 Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція (Сторінки дипломатичної історії) // ЗНТШ. — Львів, 1924. — Т. CXXXIV–CXXXV. — С. 96. Про непрості стосунки Апостола і Орлика детальніше див.: Пришляк В. Пилип Орлик і Данило Апостол: однодумці чи неприятелі? // Пилип Орлик: життя, політика, тексти: [матеріали Міжнар. наук. конф. «Ad Fontes» до 300-ліття Бендерської конституції 1710 р.], (Київ, НаУКМА, 14–16 жовтня 2010 року). — К., 2011. — С. 207–215.
Данило Апостол проте користувався беззастережним авторитетом у всьому Війську Запорозькому та особливо серед тогочасного козацького нобілітету. У листі до Стефана Яворського у червні 1721 р. Пилип Орлик згадував слова, з якими із болем та неспокоєм ще 1707 р. у військовому таборі під Білою Церквою звертався до гетьмана Івана Мазепи саме його однодумець і спільник, миргородський полковник Данило Апостол: «Очи всѣхъ на тя уповаютъ и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо въ такой неволи, то и куры насъ загребутъ»17. Саме козацький генералітет, як «первѣйшіи и начальнѣйшіи въ Войску Запорожскомъ особы», серед яких і Д. Апостол, настійливо вимагали від Івана Мазепи зробити вирішальний крок «и совѣтовали, дабы немедленно до короля Шведского посылалъ съ прошеніемъ о протекцію, поспѣхъ и старалъся съ нимъ злучится при границахъ, чтобъ не допустить войскъ Великоросійскихъ въ Украину»18. Відомо, що і наступного, 1708 р., під час слухання у справі Кочубея та Іскри, коли над миргородським полковником згустилися хмари, Іван Мазепа, усіляко виправдовуючи свого однодумця, подав цареві його вичерпну характеристику: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженный в войске, воин добрый, из всех полковников давнейший, старейший, знатный, заслуживший честь и любов от всех полков»19.
У пошуках виходу із загрозливої для Гетьманату ситуації першого десятиліття Північної війни козацька старшина неодноразово збиралася у вузькому колі, щоб обговорити наболілі питання та різні варіанти виходу, а також подальшого розвитку подій: «для чого много роптали и часто собиралися до обозного енералного Ломѣковского, а найпаче повседневно до полковника Миргородского, у котрого и о способахъ обороны своей совѣтовали, и пакта Гадяцкіе читали, якіе тотже полковникъ Миргородскій съ бібліотеки Печерской взялъ былъ»20. Як бачимо з листа П. Орлика, саме Д. Апостол взяв у бібліотеці Києво-Печерського монастиря текст Гадяцького трактату 1658 р. гетьмана Івана Виговського та генерального писаря Юрія Немирича, де вперше достеменно було обґрунтовано ідею Великого князівства Руського в оновленій федеративній Речі Посполитій уже не двох, а трьох рівноправних народів21.
———————
17 Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського (1721 р.): свідчення очевидця про Мазепине відступництво // Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К., 1994. — Додатки. — С. 165.
18 Там само. — С. 178.
19 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба (1727–1734). — Авґсбурґ, 1948. — С. 10.
20 Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського. — С. 167.
За короткої, але яскравої доби гетьманування Павла Полуботка Д. Апостол — серед автури сміливих як на той час Коломацьких чолобитних22, що були направлені проти зловживань Першої Малоросійської колегії. Дещо згодом його заарештовано і відправлено до столиці, де він відбував ув’язнення у казематах Петропавлівської фортеці. Цікаво, що миргородський полковник і наказний гетьман в лютому 1723 р. потай, певно, також примірявся до гетьманської булави, про що писав Петру І:
«Понеже ныне в Малороссии гетмана не обретается, а старее меня из малороссийских полковников никого нет — да повелит ваше державство меня, нижайшего вашего раба, пожаловать за мою верную службу в Малороссии гетманом на место умершего гетмана Скоропадского»23. Після смерті Петра І заслання до Сибіру було замінено інтернуванням із сім’єю до Санкт-Петербурга, де наказано проживати «безсъездно». Залишивши заручником у північній столиці середульшого сина Петра, лише у травні 1726 р. український старшина повернувся додому.
Загроза нового російсько-турецького конфлікту, у вирішенні якого без мілітарної потуги українського козацтва було важко обійтися, та сприятливе політичне лобіювання через князя О. Меншикова привело у 1727 р. до реставрації ще не забутого інституту гетьмана. Було дозволено «быть у нихъ в Малой России Гетману по прежнему, которого бъ оне выбрали из малороссийского народа волными голосами по прежнему обыкновению». І хоча 1 жовтня 1727 р. у Глухові традиційних виборів як таких не було, проте «единогласно вся желали мирогородского Полковника»24.
1 жовтня 1727 р. в гетьманській столиці царським урядом 73-річного претендента — Данила Апостола фактично було призначено на посаду («жаловано в гетмани» на генеральній раді)25. Про це свідчить «Доношения Тайного Советника Наумова о избрании 1 Окт[ября] в Гетманы миргородского полковника Даниила Апостола с приложением подлинной его Его присяги» від 2 жовтня 1727 р.26 21 січня 1728 р. датовані «Отпуски указов из Иностранной Коллегии к находящемуся при гетмане тайному советнику Федору Наумову, с доношениями от него»27. Незабаром між Д. Апостолом і Ф. Наумовим спалахнув конфлікт, про що промовисто свідчить інша справа — «О донесениях гетмана Даниила Апостола на тайного советника Наумова», в яких є протоколи допитів останнього від 21–23 серпня 1728 р. про його зловживання в Гетьманщині28.
———————
21 Лист Пилипа Орлика до Стефана Яворського. — С. 167; Павленко С. Восстание мазепинцев: мифы и реалии. Историко-документальные очерки. — Чернигов, 2009. — С. 97–98.
22 Черниговская летопись по новому списку (1587–1725). Коломацкия челобитныя: Приложения // Киевская старина. — 1890. — Т. ХХІХ. — № 6. — С. 104–110.
23 Соловьев С.М. История России с древнейших времен. — М., 1963. — Кн. IX. — Т. 17–18. — С. 525.
24 Архів зовнішньої політики Російської імперії Історико-документального департамента МІС Російської Федерації (далі — АЗПРІ). — Ф. 124: Малоросійські справи. — Оп. 124/1. — 1727 р. — Спр. 21. — Арк. 1–1 зв.
25 Церемонія елекції Д. Апостола у Глухові детально описана у щоденнику бунчукового товариша Якова Марковича: Дневник генерального подскарбия Якова Марковича (1717–1767 гг.). — Ч. 2: 1726–1729 гг. — К., 1895. — С. 179–180; Аркас М. Історія України-Русі. — К., 1990. — С. 310.
Гетьманська елекція у Глухові отримала певний резонанс у світі. Про вибори українського гетьмана (General von Klein-Russland) Д. Апостола повідомляв відомий ляйпціґський альманах «Die Europäische Fama»29. Подібно до біографії Івана Мазепи, надрукованої у 1704 р.30, на сторінках цього ж альманаху вийшла друком досить розлога біографія гетьмана, його портрет із гербом та підписом внизу «Daniel Apostel Feldherr der Zaporovischen Cosacken», а також зображення печатки «…Малоросії Війська його Імператорської Величності Запорозького»31. Про елекцію Д. Апостола писала також і окремо видрукувана у Берліні 1728 р. спеціальна брошура32.
Незважаючи на урочистість моменту елекції в недільний день 1 жовтня 1727 р., російська сторона згодом фактично перший раз свідомо знехтувала старожитньою традицією і не уклала нових двосторонніх договірних статей. «Нужди малоросійські», які мали на меті «подтвердить стародавние права и волности наши»33, стали предметом підсиленої уваги під час березневих переговорів у Москві гетьмана з президентом Іноземної колегії, куди із сенату були передані всі українські справи, графом Г. Головкіним, коли Д. Апостол прибув на коронацію юного імператора Петра ІІ34.
———————
26 АЗПРІ. — Ф. 124 . — Оп. 124/1. — 1727 р. — Спр. 21. — Арк. 1–4.
27 Там само. — 1728 р. — Спр. 4. — Арк. 1–3.
28 Російський державний архів давніх актів (далі — РДАДА). — Ф. 13. — Оп. 1. — Спр. 15. — 75 зв. арк.
29 Die Europäische Fama… — S. 225–227.
30 Die Europäische Fama… — S. 57–60; Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноевропейських джерелах 1687–1709. — Вид. 2-е, доп. — К.–Полтава, 1995. — С. 52–56.
31 Die Europäische Fama... — S. 217–229; Крупницький Б. Біографія гетьмана Данила Апостола в німецькому журналі за 1728 р. // Наук. зб. Українського вільного університету в Празі. — Прага, 1942. — Т. 3. — С. 212, 223.
32 Nachricht von der Wahl des neuen Feldherrn der Kozacken Daniel Apostel, nebst dessen kurzgefasster Lebenserzählung aus dem Russischen gezogen. — Berlin, 1728. — S. 2.
33 Статьи Гетмана Данилы Апостола // Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. ІІІ. — С. 345.
«Просительные статейные пункты» «про нужди Малоросії»35, що складалися із двадцяти вимог, були подані гетьманом 12 березня 1728 р. в Москві молодому цареві для розгляду, «хорошо ли они сочинены», через канцлера і президента Колегії іноземних справ36. Крім того, власне на початку березня 1728 р. відбулися довгі приватні, на неофіційному рівні, переговори між гетьманом разом з полковниками та іншою козацькою старшиною і Г. Головкіним безпосередньо «о нуждах малоросийских», і 18 березня до цих 20 статей додано ще 15 додаткових, які загалом передбачали домогтися якомога більше прав на засадах автономії для козацького Гетьманату.
Відповіді царського уряду на ці вимоги мали досить промовисту скорочену назву — «Рішительні пункти», або повний заголовок «Решения, учиненного по Его Императорского Величества указу в Верховном Тайном Совете на поданное прошение Войска Запорожского обоих сторон Днепра Гетмана Апостола (22 августа 1728 г.)»37. Українська сторона через радника Колегії іноземних справ П. Курбатова нарешті отримала царську резолюцію за підписами канцлера Г. Головкіна і А. Остермана «на поданные от гетмана о нуждах малороссийских статейные пункты», затверджену у Верховній таємній раді як дуже затяжну відповідь. У цих «Рішительних пунктах» зовсім не згадувалося про договір Гетьманату з російським урядом, і взагалі вони мали форму не двосторонніх договірних статей, а нормативного акта для внутрішнього користування в межах Російській імперії. З цього приводу А. Яковлів цілком слушно зауважив, що заміна традиційної договірної форми «указною», започаткована Петром І, знайшла в «Рішительних пунктах» своє довершення38. Занадто сміливі, як для початку другої чверті XVIII ст., прохання для новопосталої Російської імперії, висловлені у гетьманських статтях-вимогах, не були повністю враховані царським урядом, чиї резолюції юридично переставали визнавати Лівобережний Гетьманат самостійним суб’єктом. Попри все, власне вони своїми правовими нормами обмежували сваволю царських урядовців, що перетворювалося вже на непоодиноке явище в Гетьманщині помазепинських часів.
———————
34 С-ко [Стороженко] Н.В. Стороженки (Фамильная летопись) // Киевская старина. — 1884. — Т. VIII. — Февраль. — С. 212.
35 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1728 р. — Спр. 41. — 19 арк.; Російський державний воєнно-історичний архів (далі — РДВІА). — Ф. 864. — Оп. 16. — Спр. 41. — Арк. 1–23 зв. (чернетка — Арк. 1–9 зі вставками тексту. — Арк. 9–23 зв.); Статьи гетмана Данила Апостола 27 июля 1728 г. // НБУВ. ІР. — Ф. 40. — № 606. — Арк. 1–32. Опубл.: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. ІІІ. — С. 344–390.
36 Материалы для отечественной истории / Изд. М. Судиенко. — К., 1853. — Т. І. — C. 23–25.
37 Полное собрание законов Российской империи с 1649 года (далі — ПСЗ). — СПб., 1831. — Т.VIII: (1728–1732). — № 5324. — С. 75–82.
38 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII–XVIII віках // Праці Українського наукового інституту. — Варшава, 1934. — Т. ХІХ. — Серія правнича, кн. 3. — С. 159.
Таким чином, вперше за всю практику українсько-російських відносин після Переяслава 1654 не було підписано традиційні статті між гетьманом, який вступає на посаду, і царським урядом, а видано спеціальний звід правових норм. Характерно, що майже услід, 7 вересня 1728 р., Данилові Апостолу була надана грамота на пергаменті Петра ІІ на підтвердження його гетьманського уряду, що скріплювала попередню царську грамоту від 20 червня 1727 р.39
Прагнучи уніфікувати кадрову політику в козацькому Гетьманаті за імперським взірцем, 16 грудня 1728 р. Верховна таємна рада визначила табель для генеральної старшини. Цим було порушено право виборів у Війську Запорозькому, де «старшину і сотников волными голосы»40 споконвіку обирали, або ж віддавали у цьому пріоритет гетьману. За підписом канцлера графа Г. Головкіна, князя В. Долгорукого і В. Степанова були затверджені імена кандидатів на посади генеральної старшини, яких у своєму листі від 7 липня 1727 р. представив Д. Апостол, і яких було обрано під час його елекції у Глухові, а саме: генеральний обозний — Яків Лизогуб, генеральні судді — Михайло Забіла та Андрій Кандиба, генеральний писар (до указу) — Михайло Турковський, генеральні осавули — Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генеральний хорунжий — Яким Горленко, генеральний бунчужний Іван Борозна, про що було надіслано відповідний указ в Іноземну колегію41. Ця так звана «команда» козацького генералітету, що постійно перебувала під гетьманською протекцією, загалом одноголосно підтримувала «реанімаційні» зусилля Д. Апостола щодо повного відновлення традиційної структури козацької автономії.
Обидва сини гетьмана стали полковниками. Доньки його були у шлюбі з бунчуковими товаришами Андрієм Горленком, Іваном Ломиковським та Михайлом Скоропадським42. Онуки Апостола згодом навчалися у Санкт-Петербурзі43. У серпні 1730 р. він звертався із проханням до впливового московського обер-гофмейстера С.А. Салтикова про покровительство для свого внука Павла (від найстаршого сина Івана) у Москві44. Про це ж у листі від 29 червня 1735 р. до Е.-Й. Бірона у Санкт-Петербурґ просила гетьманська вдова Уляна (Іуліанна) Апостолова45. Гетьманська резиденція — двір зі своєю розгалуженою структурою у Глухові за часів правління Д. Апостола також була добрим опертям для гетьмана46. Проте це ніяк не означало, що у гетьмана не було жодних проблем з полковницькою опозицією47.
———————
39 Дніпропетровський історичний музей ім. акад. Д.І. Яворницького (далі — ДІМ). — Ф. КП–38875 / Арх.-887. — Арк. 1–6; Текст жалуваної грамоти на гетьманство опубл.: Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Упоряд. П.М. Сас, В.О. Щербак. — К., 1994. — С. 633–635; Яворницький Д. Твори: У 20 томах. — К.–Запоріжжя, 2004. — Т. 1. — Серія: Історія, краєзнавство, археологія. — С. 326–327.
40 РДВІА. — Ф. 864. — Оп. 16. — Спр. 40. — Арк. 5.
41 Сб. РИО. — СПб., 1893. — Т. 84: Протоколы, журналы и указы Верховного Тайного Совета. — Т. VІ (июль–декабрь 1728 г.). — № 271. — С. 705–708.
Тверді переконання та навіть певну енергійність поважного в літах Д. Апостола у справі послідовного відстоювання автономних прав Гетьманату добре ілюструє його чолобитна від 11 листопада 1728 р., направлена в Колегію іноземних справ, у якій йдеться про прискорення вирішення військових, фінансових та інших питань стосовно України, а також досі неопублікований діаріуш, точніше протокольна книга Генеральної військової канцелярії за 1732 р.48.
У 1727–1729 рр. Апостол активно ратував за і домагався перенесення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина, мотивуючи це невигідним з позиції комунікації географічним розташуванням козацької столиці, а також тим символічним фактом, «что за прежнихъ Гетмановъ резиденцїя Гетманская была в Батуринѣ»49.
———————
42 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 494. — Арк. 30–31; Спр. 2789. — Арк. 35; — Спр. 2930. — Арк. 8; Спр. 4900. — Арк. 11 зв.; Спр. 5104. — Арк. 13; Спр. 8643. — Арк. 2 — 2 зв.
43 Там само. — Спр. 1035. — Арк. 27–28.
44 РДАДА. — Ф. 1239. — Оп. 3. — Спр. 34756. — Арк. 1.
45 Там само. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 491. — Арк. 9–9 зв.
46 Васильєва О. Урядники та служителі гетьманського двору часів правління Данила Апостола (1727–1734 рр.) // Київска старовина. — 2009. — № 1–2 (385–386). — С. 131–168.
47 Ковальчук О. Боротьба Данила Апостола з полковницькою опозицією // Старожитності. — 1995. — Ч. 5–6 (72–73). — С. 6–7.
48 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1578. — Арк. 1–4; Спр. 19249. — Арк. 1–297; згадку про нього див.: Джиджора І. До історії Ґенеральної Військової Канцелярії // ЗНТШ. — Львів, 1912. — Т. CVII. — Кн. І. — С. 48.
49 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 41. — Спр. 3568. — Арк. 179; копія: Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі — ЦДІАЛ України). — Ф. 309 — Оп. 1. — Спр. 2495. — Арк. 97; АЗПРІ. — Ф. 129. — Оп. 124/1. — 1729 р. — Спр. 25. — 2 арк.; НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 53763 (Лаз. 13/2). — Арк. 476; Ф. VIII. — № 1457. — Арк. 8. З цього приводу «всеподданнѣйшее представленіе» 1734 р.: Архів СПбІІ РАН. — Кол. 150. — № ІІ / 22. — Арк. 1–1 зв.; Пришляк В.В. Украинское гетманство в годы правления Даниила Апостола: обзор архивных коллекций документов и материалов Санкт-Петербурга // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana / Петербургские славянские и балканские исследования. — СПб., 2013. — № 2 (14). — Июль–Декабрь. — С. 141; Его же. «Что за прежнихъ гетмановъ резиденцїя гетманская была в Батүринѣ»: спроба віднови гетьманської столиці за Данила Апостола // Сіверянськийлітопис. — 2014. — № 6 (120). — С. 93–103.
У складних обставинах, коли політична автономія все більше зазнавала обмежень, «поле економічної діяльності», за висловом Д. Дорошенка, з успіхом освоювала козацька старшина50. На цьому тлі особливо сфери торгівлі, комерції були свого роду компенсацією та способом реалізації для старої і молодої, але «політично обділеної» української протобуржуазії. Данило Апостол не становив винятку у цьому, навпаки — залишився в пам’яті як енергійний господарник і завзятий та підприємливий торговець. Ще на самому початку 1728 р. гетьман став ініціатором скликання до Глухова представників купецтва найбільших міст: Києва, Чернігова, Ніжина, Полтави та ін., на зібрання, де було ухвалено прохати дозволу царського уряду на експорт «заповідних товарів».
У липні 1728 р. в Москві відбувалися переговори між Данилом Апостолом і австрійським послом у Санкт-Петербурзі графом Францом Карлом фон Вратиславом про відновлення української торгівлі з Силезією51. Цікаво, що у квітні 1728 р. граф Вратислав побував у Києві52. Для австрійської у той час Силезії українські землі, головно Лівобережного Гетьманату, були давнім експортером волів; у зворотному ж напрямі в Україну теж ввозилися різні потрібні товари. 19 квітня 1727 р. у Варшаві між Австрією і Польщею було укладено спеціальний трактат, підписаний, з одного боку, послом графом Ф.-К. фон Вратиславом, а з іншого — коронним підскарбієм Яном із Пребендова Пребендовським, в якому йшлося «о бреславском торгу которой был в украинской коммерции способен…»53. Згідно з цим трактатом, Річ Посполита зобов’язувалася забезпечувати вільний транзит українських купців до Силезії та у зворотному напрямі54.
———————
50 Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — Львів, 1991. — Т. 2. — С. 397.
51 Джиджора І. Економічна політика російського правительтва супроти України в 1710–1730 рр. // ЗНТШ. — Львів, 1911. — Т. СV. — Кн. V. — С. 54–55.
52 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3568. — Арк. 31.
53 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1732 р. — Спр. 15. — Арк. 3–3 зв.
54 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 1793. — Арк. 694–699; копія: ЦДІАЛ
України. — Ф. 309. — Оп.1. — Спр. 2195. — Арк. 5–10; Archiwum Państwowe we Wrocławiu. — Akta Miasta Wrocławia. — Rkps. A 32.2. — Karty 369–376; АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1732 р. — Спр. 15. — Арк. 3–3 зв.; Джиджора І. Економічна політика росийського правительства супроти України… — С. 55–57; PerłakowskiA. Jan Jerzy Przebendowski jako podskarbi wielki koronny (1703–1729). — Kraków, 2004. — S. 265–270.
Автаркічна економічна політика Росії щодо України у поєднанні з митним свавіллям щодо українських торговців у Польщі, а також скарги вроцлавських купців змусили австрійський уряд вдатися до переговорів з російським урядом у справі української торгівлі. Шукаючи шляхів для майбутнього військово-політичного союзу з монархією Габсбурґів, російська сторона вимушена була прислухатися до австрійської сторони, яка за одну з найголовніших умов поставила вимогу про відновлення вільної торгівлі України із Силезією. Судячи із нововиявлених документів, активна місія графа Вратислава не лише у Варшаві, але й у Санкт-Петербурзі та Москві у справі, щоб «путь сей чрез Украину восприять», тривала до 1731 р.55
Щоб не допустити російської монополії, гетьман особисто контролював і встановлював ціни на хліб і вино у містах Гетьманщини56. Дбаючи про розвиток торгівлі, на початку квітня 1728 р. «гетман Данило Апостол со всем войском обоих сторон Днепра Запорожским смиренно до лица земли чолом» бив, звертаючись до царя із черговим проханням, «чтоб купцов жидовъ для промисловъ купеческих приходючих внутрь Малой Россії на урочніє ярмарки впущат было невозбранно»57. Збереглося також розпочате 1726 р. листування Д. Апостола з ніжинським полковником Михайлом Богдановим про направлення до Глухова людей, які їздили до Ґданська за товарами для гетьмана58, а також донесення з січня 1734 р. конотопського мешканця про затримання у Гродно полковником Воєйковим гетьманського шафаря Василя Рубана, якого було відправлено з волами до того ж Ґданська для торгівлі59. Відомі також адресовані українським купцям гетьманські універсали за 1732–1733 рр. про підготовку волів для продажу до Силезії та до Ґданська60.
———————
55 АЗПРІ. — Ф. 32. — Оп. 32/1. — 1728 р. — Спр. 8. — 59 арк.; 1729 р. — Спр. 8. — Арк. 2; 1730 р.– Спр. 7. — Арк. 53; 1731 р. — Спр. 12. — Арк. 198. Розлогіше про дипломатичну місію графа Ф.-К. фон Вратислава та його переговори з гетьманом Д. Апостолом із приводу відновлення давніх і обопільно вигідних українсько-силезьких торговельних контактів див.: Пришляк В.В. Волинська примітка в австрійсько-польському трактаті 1727 року про українську торгівлю із Силезією // Наук. вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки: Історичні науки. — Луцьк, 2009. — № 22. — С. 192–193.
56 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3123. — Арк. 7, 20; Спр. 4578. — Арк. 2.
57 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3568. — Арк. 28; Опубл.: Пришляк В. З листування Данила Апостола // Український археографічний щорічник. — Нова серія. — К., 2010. — Вип. 15. — Док. № 1. — С. 404.
58 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2251. — Арк. 1–5.
59 Там само. — Спр. 314. — Арк. 3–5.
60 Там само. — Спр. 18703. — Арк. 8–11.
У соціальній політиці «Генеральне слідство про маєтності», очевидно, що «спущене зверху», крім того, проведене згідно «Рішительних пунктів» у 1729–1730-х роках61, мало на меті не лише звичайну ревізію рангових (державних, а, отже, тимчасових — «до ласки войсковой»), церковних, монастирських, приватних маєтків, щоб впорядкувати земельні відносини в десяти полках Лівобережжя, а передусім сприяло поверненню до державного фонду тих рангових маєтностей, які з перних причин незаконно перейшли у приватну власність. Як далекоглядний державець, Д. Апостол саме через «Генеральне слідство» здійснив спробу якщо не ліквідації російських маєтків на українській території, кількість яких помітно збільшилася за гетьманування І. Скоропадського та урядування Малоросійської колегії, то принаймні обмеження їх зростання, оскільки слідство припинило подальший перехід у приватну власність рангового земельного фонду.
Запровадження окремого фінансового управління — «Канцелярії зборів» із двома підскарбіями — росіянином Іваном М’якініним та українцем Андрієм Марковичем, значно обмежувало та послаблювало можливості гетьмана у цій галузі. Проте, прагнучи удосконалити фінансову систему козацької автономії, Д. Апостол чи не вперше домігся встановлення не лише точного розміру (прелімінару) державних видатків (близько 144 тис. рублів на рік)62, а й визначив способи наповнення Військового скарбу63. Про це красномовно свідчить його постійна турбота про збір ввізного мита — індукти, а також «выметка» про надходження та видатки грошей, що збираються до Скарбу військового: зокрема, за 1730 р. сума з дев’яти полків, крім Гадяцького, становила 19 797 рублів 75 коп.64
У правничій сфері Д. Апостол став ініціатором створення комісії «зводу прав» — першого збірника законів Гетьманщини, який би мав удосконалити державне судочинство. Багатолітня праця, над складанням та перекладом зводу започаткована ним у квітні 1729 р., закінчилася аж навесні 1743 р., коли у Глухові було укладено «Права, за якими судиться малоросійський народ»65. Зміни в судочинстві полягали у реформуванні насамперед полкових судів та запровадженні обов’язкової документації. З цього приводу відома інструкція про суди з 14 пунктів від 13 липня 1730 р., власноручно затверджена гетьманом в Москві через імператорську жалувану грамоту66.
———————
61 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 1. — Спр. 1808–1814; мікроскопія: ЦДІАК України. — Ф. КМФ-7. — Оп. 2. — Спр. 1–41; Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730 / Упоряд. І. Бутич. — Полтава, 2007; Листування Михайла Грушевського. — Т. 4: Листування Михайла Грушевського та Івана Джиджори / Упоряд.: С. Панькова, В. Пришляк. — К.–Нью-Йорк–Париж–Львів–Торонто, 2008. — Коментар. — С. 364–365.
62 Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997. — С. 278.
63 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3568. — Арк. 131; Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — С. 413.
64 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1730 р. — Спр. 27. — Арк. 1–1 зв.; Спр. 28. — Арк. 6–9.
Важливим моментом у відновленні козацької автономії було повернення 1733 р. під гетьманську юрисдикцію Києва67 — знакового міста, правічної княжої української столиці, яка вже з 1708 р. стала центром новоутвореної Київської губернії, де змінювали один одного російські генерал-губернатори68. 19 квітня 1733 р. гетьман відзначав у своєму універсалі до київського полковника Антона Танського, що у Києві розмістилися ще «с прошлого 1731 году три армейския полка, от чего имеют немалое утиснение и нужду» київські міщани69. Тому конфлікт був закладений у самому зародку, хоча права і вольності міст загалом підтверджувалися жалуваними грамотами російських правителів. Д. Апостол спробував захистити Київ від надмірної генерал-губернаторської опіки й на короткий час повернув місто під гетьманську владу.
Чималі заслуги гетьмана і у військовій галузі. Не можна констатувати напевно, що Д. Апостол — «ордена Святого Александра Невского кавалер» — був вельми щасливим полководцем, оскільки вирушав у численні походи не з власної волі та охоти, а з царського указу. У час його гетьманування далеко не за українські інтереси продовжувалися виснажливі військові походи: Низовий, Терський, Перекопський, Дербентський, Сулацький, Польський та ін.70 Гетьман постійно піклувався про загальний стан козацького вояцтва під своїм реґіментом, дбав про його переозброєння, а також про «контрактну армію», зокрема, про порції та рації, платню та винагороду для компанійців та сердюків, а також відродив жолдацьку службу71.
———————
65 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3284. — 204 арк.; Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 68; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року / Підгот. К. Вислобоков. — К., 1997.
66 Федотов-Чеховский А.А. Инструкция гетмана Данила Апостола малороссийским судам // Киевская старина. — 1887. — Т. VII. — Январь. — С. 139–154.
67 Krupnyckyj B. Geschichte der Ukraine von den Anfängen bis zum Jahre 1917. — Wiesbaden, 1963. — S. 183.
68 Щербина В.И. Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы от 1654 по 1775 г. // ЧИОНЛ. — К., 1892. — Кн. VI. — С. 139–140.
69 Ситий І. Гетьманські універсали в колекції Чернігівського історичного музею ім. В.В. Тарновського // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5 (23). — № 120. — С. 78.
70 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2250, 3383, 3449, 3657, 4526, 9380, 4788, 18697.
Реальною його заслугою було обмеження до шести кількості «консистентів» — розквартированих на постої в Гетьманщині російських полків, які завдавали їй значних і постійних збитків та часто невідступно вимагали провізії, фуражу і до того без жодної платні. Щільність розквартирування більше десяти піхотних, драгунських та гусарських полків на території Лівобережної України насправді вражала. Відомості за 1727– 1729 рр. із восьми полків (крім Полтавського і Прилуцького) свідчать, що провізії («провианта») було видано 28 010 четвериків муки, 1755 четвериків круп, 4983 пудів солі й за провізію заплачено 21 442 рублі 22 копійки72. Ф. Наумов нагадував Д. Апостолу про те, що «велено смотреть в постоящее в Малой Росіи на винтерквартерах полки», щоб вчасно отримували порції та рації73. У квітні 1728 р. гетьман писав з Москви до Петра ІІ про розквартирування російських полків на території України та клопотався про відповідну грошову платню за провізію «малоросианам»74. У серпні того ж року Д. Апостол надіслав донесення про утримання російських полків згідно з інструкцією, що діяла від 1723 р.75 У листопаді 1728 р. за підписом гетьмана на адресу Колегії іноземних справ було надіслано чолобитну, в якій він просив пришвидшити вирішення питання оплати за провізію та сіль, взятих з українського населення на утримання російських військ76. З цього приводу відома ціла низка універсалів та листів Д. Апостола своїм полковникам про утримання населенням російських полків, порядок видання порцій та рацій, сіна і т. ін.77
———————
71 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3568. — Арк. 156, 173, 244, 300; Спр. 3569. — Арк. 83, 141; АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/2. — 1733 р. — Спр. 7. — Арк. 2–4 зв.; ЦДІАК України. — Ф. 51.– Оп. 3. — Спр. 1578. — Арк. 3 зв.; Спр. 3259 — Арк. 14;
Спр. 4178. — Арк. 7, 15; Спр. 4250. — Арк. 23; Спр. 18697. — Арк. 2; Сокирко О. «Малоросійська ручниця» і переозброєння козацького війська 1728–1750 рр. // Київская старовина. — 2005. — № 6 (366). — С. 4–5; Його ж. Жолдацькі формування в Гетьманщині 1669–1765 рр. // Укр. іст. журн. — 2006. — № 4 (469). — С. 67, 69, 73.
72 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2343. — Арк. 23; Джиджора І. Нові причинки до історії відносин росийського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр. // ЗНТШ. — Львів, 1904. — Т. LXI. — Кн. V. — С. 10.
73 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2343. — Арк. 83.
74 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3568.– Арк. 63.
75 Там само. — Арк. 79.
76 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1578. — Арк. 3.
77 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2972. — Арк. 8–9; Спр. 9380. — Арк. 25–30, 31–33, 34–38, 109–112; Спр. 4570. — Арк. 8; Спр. 4307; Спр. 4264; Спр. 4593; Спр. 4560 та ін.; Archiwum Państwowe w Krakowie. — Zbiór Rusieckich. — Rkps. 69: Akta hetmanów zaporoskich 1658–1732. — Str. 15–16, 18.
З ініціативи командувача російськими військами в Україні, київського генерал-губернатора, австрійця на російській службі Йогана-Бернгарда фон Вейсбаха (у джерелах — Вейзбах78) з квітня 1731 р. розпочалося спорудження колосальної «Української лінії», що мала своїм завданням створити надійний оборонний пояс від татарських набігів79. Цей ланцюг із оборонних споруд, що тягнувся ламаною лінією завдовжки 85 км від Переволочни над Дніпром до Сіверського Дінця і включав 17 фортець і 49 редутів, щорічно вимагав на будівництво до 30 тис. козаків і посполитих80.
Історіографічна традиція міцно закріпила ініціативу повернення Запорозької Січі «з агарянської землі» за Д. Апостолом81. З цього приводу пригадаємо рядки зі щоденника Пилипа Орлика, в якому він із неприхованою злістю та роздратованістю занотував про Данила Апостола: «миргородський сліпий біс, дійсний ошуканець, волоський хлоп і тому нечесної совісти, ставши гетьманом, присилав до Січі, намовляючи військо до підданства Москві, та запевнював, що йому виплатять за всі роки від того часу, коли військо перейшло на шведський бік, та обіцяв привернути всі, які тільки забажає, вольності»82. Гетьман-емігрант марно плекав надії змістити гетьмана в городовій Україні83. В дійсності до весни 1733 р. Д. Апостол сприяв поверненню Коша запорожців із кримсько-татарських володінь «під ясні зорі, на тихі води» і навіть домігся дозволу заснувати Нову (Покровську) Січ на р. Підпільній. Однак усе це відбулося також і за більшою державною заповзятливістю та посередництвом того ж таки ініціативного Й.-Б. Вейсбаха, оскільки російський уряд на випадок майбутньої війни з туркамибув дуже зацікавлений мати запорожців на своєму боці84. Більше того, ще в червні 1728 р. генералу Вейсбаху наказано було розпечатувати листи із Запорожжя до гетьмана85, що зайвий раз свідчить про майже повну заблокованість зовнішньої політики козацького Гетьманату.
———————
78 РДВІА. — Ф. 20. — Оп. 1/47. — Спр. 33. — Арк. 58; ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3328. — Арк. 3.
79 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3569. — Арк. 3.
80 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 8. — Спр. 482, 483; РДВІА. — Ф. 424. — Оп. 1. — Спр. 1, 167; ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4364. — Арк. 2–5; Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 96–99, 106–107, 111–134; Жолтовський П. Українська лінія // Червоний шлях. — Харків, 1930. — № 2 (83). — С. 200–204; Ленченко В. Українська лінія // Військово-історичний альманах. — К., 2006. — Р. VII. — Ч. 2 (13). — С. 97–103; Пірко В. Оборонні споруди в межиріччі Дніпра і Сіверського Дінця (друга половина XVII–XVIII ст.). — Донецьк, 2007. — С. 46–60.
81 Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. — К., 1993. — С. 443; Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1992. — С. 373.
82 Коструба Т. Гетьман Данило Апостол // Літопис Червоної калини. — Львів, 1993. — Ч. 10–12 (28–30). — С. 49.
83 Бовуа Д. «Щоденник» Пилипа Орлика: від міражу вигнанця до українського міфу // Український археографічний щорічник. — Нова серія. — К.–Нью-Йорк, 2004. — Вип. 8/9. — С. 337–338.
28 квітня 1733 р. гетьмана, який освячував у Глухові свої «нові будинки», після бенкету з цього приводу розбила «паралетичная болезнь» — інсульт, у наслідок чого наступив лівосторонній параліч86. Останній лист, підписаний тремтячою рукою хворого гетьмана, датується 15 липня 1733 р., надалі в універсалах та листах «вместо Его собственной руки» підписувався генеральний писар Михайло Турковський87. Тяжка хвороба та другий інсульт стали причиною його смерті 17 (28) січня 1734 р.88 31 січня того ж року Анна Іоанівна поспішила підписати грамоту про ліквідацію гетьманства і запровадження Правління гетьманського уряду89. Трохи налякана смертю гетьмана, верховна російська влада, як видно з указу Анни Іоанівни полковникам Радіщеву, Кікіну та підполковнику Синявіну, що виходив з Колегії іноземних справ, підкреслено наголошувала «смотрѣть тамъ накрѣпко, дабы никакихъ смятеній или другихъ противностей непроизошло, а особливо за старшиною и за всѣмъ малороссійским народом»90.
Незважаючи на доволі обмежений у часі термін свого гетьманування, Данило Апостол все ж зумів добитися певних позитивних зрушень у справі відновлення козацької автономії. Завдяки конструктивній діяльності цього «останнього гетьмана-козака козацької України»91 та його оточення вдалося, бодай на деякий час, втримати ті права і свободи, які українці ще мали. З огляду на це, вислів М. Грушевського «коротка передишка» доволі точний і влучний, оскільки механізм знищення національної окремішності був стрімко запущений Петром І відразу після виступу Івана Мазепи і практично не зупинявся упродовж другої чверті XVIII ст. Розважлива ж політика колишнього старого мазепинця, що серед задніпровської козацької старшини волею долі опинився на вершині влади, лише на декілька років, тимчасово, стримала форсований наступ на українську автономію та руйнівний для Гетьманщини затяжний ліквідаційний процес.
———————
84 РДВІА. — Ф. 846. — Оп. 16. — Спр. 43. — Арк. 1–2; Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів 1734–1775. — К., 1998. — Т. 1. — Док. № 9, 10. — С. 53–55.
85 Окиншевич Л. Звідомлення (Л.О. Окиншевича) про відрядження до Москви (травень–липень року 1926) // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права. — К., 1927. — Вип. 3. — С. 343.
86 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4435. — Арк. 1–4; Спр. 19480. — Арк. 1; Л[азаревский] А. Посылка гетмана Апостола в Москву за лекарством // Киевская старина. — 1889. — Т. ХХIV. — С. 739.
87 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3569. — Арк. 264–267, 268.
88 Коваленко О. Іван Забіла та його хроніка з історії України // Сіверянський літопис. — 2000. — № 2. — С. 150.
89 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 62. — Арк. 1.
90 Російський державний історичний архів (далі — РДІА). — Ф. 1329. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 32 зв.
91 Джиджора І. Матеріали московського «Архива Министерства Юстиціи» до історії Гетьманщини. — С. 81.
Разом з тим, Д. Апостол сприяв утвердженню в козацькій Україні типового олігархічного режиму92. Доволі високий рівень централізації влади підтверджував гетьманський універсал від 4 травня 1728 р. про заборону подавати скарги на ім’я імператора без дозволу гетьмана93. Укази Анни Іоанівни, починаючи з 1730 р., для гетьмана Апостола засвідчують повну підконтрольність та залежність козацького правителя від вищого владного центру, що означало поступове згортання ліберального політичного курсу російської династії та уряду стосовно України94. Тому як природний традиціоналіст він намагався певною мірою примирити і поєднати місцеві інтереси з імперськими, ніколи не виступав надто різко, став одним із характерних представників еліти козацької старшини, яка після Мазепинської катастрофи справді навчилася досконало пристосовуватися до обставин, особливо не йти проти течії, тим паче такої потужної, як імперська, а долучилася, власне, до розбудови цієї Російської імперії, втім, керуючись передовсім вигодами для себе, власної родини, своїх дітей та онуків.
Можна твердити, що діяльність Д. Апостола на посаді гетьмана позначена подвійними стандартами: у зовнішній риториці — цілковита законопослушність російській владі, «дабы весь Малороссийский край был в тишинѣ и вѣрности и в покореніи къ его Імператорскому величеству»95; разом із тим, у внутрішній політиці — чіткий, продуманий його найближчим оточенням і передусім «вищою групою» старшинського генералітету, проукраїнський курс правителя-автономіста на зміцнення і розбудову власної держави (часто за мазепинським сценарієм), але з дуже відчутними елементами розбудови чужої імперії як своєї передовсім для себе і своїх нащадків. Усе ж його недовга за часом, семилітня спроба очільника козацького Гетьманату виглядала вповні конструктивною у другій чверті XVIII ст. саме цим щирим намаганням використати короткий шанс для відновлення інституту гетьманства, яким його пам’ятав ще за Мазепи — до фатального 1708 р.
———————
92 Горобець В. Влада та соціум Гетьманату... — С. 13.
93 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 980. — Арк. 2.
94 Biblioteka Polskiej Akademii Umiejętności i Polskiej Akademii Nauk w Krakowie, Оddział rękopisów (далі — Biblioteka PAU i PAN w Krakowie). — Sygn. 1678 (Krz.): Ukazy carowej Anny z lat 1730–1733 dla hetmana zaporoskiego Daniela Apostoła i całego wojska zaporoskiego z Moskwy i Petersburga. — Str. 1–25.
95 Инструкция генералу-лейтенанту и подполковнику лейб-гвардии Преображенского полку Салтыкову (1728 г.) // НБУВ. ІР. — Ф. 40: Архів М. Василенка. — № 598. — Арк. 5.
Разом з тим, внутрішню політику козацького Гетьманату повністю визначало найближче оточення гетьмана — генеральна старшина. 16 грудня 1728 р. датований документ Верховної таємної ради про призначення в Гетьманщині генеральної старшини й, насамперед, обозного Якова Лизогуба96. Універсал гетьмана 1728 р. доручав генеральній старшині управління Генеральною військовою канцелярією і Генеральним військовим судом на час від’їзду його до Москви97. Наприкінці ж гетьманування Д. Апостола старшина виношувала плани й навіть обґрунтовувала в анонімній записці потребу обмежити владу гетьмана, у 1733 р. вела листування, де висловлювала бажання колегії генеральної старшини здобути по його смерті урядування Гетьманщиною98.
