Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII-XVIII ст.

Полковники

До вищої групи генеральної старшини «городової» України цілком справедливо можна і треба віднести десять полковників. За своїм статусом та впливом на внутрішню політику безпосередньо на місцях, власне, маючи тут найбільшу повноту влади, вони належали до вищого козацького генералітету, перебуваючи у владній ієрархії Війська Запорозького на рівні генеральних обозного, суддів, писаря та підскарбія99. Полковник за статусом на місці був гетьманом у мініатюрі, а деякі полковники, зокрема, Д. Апостол за гетьманування І. Скоропадського, цілком спроможні були позмагатись у впливовості з володарем гетьманської булави.

На важливе місце полковницького корпусу в житті Гетьманату вказують універсали гетьмана Д. Апостола від 8 лютого 1728 р. генеральній старшині та полковникам про доручення їм управління Генеральною військовою канцелярією та судом на час свого від’їзду до Москви100. З рекомендаціями гетьмана в січні 1729 р. Верховна таємна рада за посередництвом Г. Головкіна перезатвердила цей діяльний склад генеральної старшини101, серед якої немало було колишніх мазепинців.

———————

96 Опись высочайшим указам и повелениям, хранящимся в С.-Петербургском Сенатском архиве за XVIII век / Сост. П. Баранов. — СПб., 1875. — Т. ІІ: 1725–1740. — № 3289. — С. 174.

97 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2631. — Арк. 2–3.

98 Окиншевич Л. Звідомлення… — Дод. 1, 3. — С. 361–362, 363–365.

99 Горобець В.М. Полковник Війська Запорозького та його влада // Укр. іст. журн. — 2014. — № 4 (517), липень–серпень. — С. 50.

100 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2631. — Арк. 2, 3.

Серед документів, що нині зберігаються у відділі рукописів Бібліотеки Польської академії знань та Польської академії наук у Кракові, зокрема, у фамільному фонді Крижановських в Черповодах, у головних рескриптах українських гетьманів та урядників102, міститься ориґінальний список, вірогідно, 1730 р., — так зване «виденїе» генеральної старшини, полковників та бунчукових товаришів того часу. Цей реєстр, який склав військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії Данило Городецький під орудою генерального писаря Михайла Турковського, очолював генеральний обозний Яків Лизогуб, далі йшов генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний підскарбій Андрій Маркович, генеральні осавули Іван Мануйлович і Федір Лисенко, генеральний хорунжий Яким Горленко. Услід за генеральною старшиною вписані імена десяти полковників: чернігівського — Михайла Богданова, ніжинського — Івана Хрущова, стародубського — Олександра Дурова, прилуцького — Гната Ґалаґана, київського — Антона Танського, миргородського — Павла Апостола, лубенського — Петра Апостола, полтавського — Василя Кочубея, гадяцького — Григорія Граб’янки і переяславського — Василя Танського, чільних представників полковницької соціо-службової корпорації часів гетьманування Д. Апостола103.

За всю історію Стародубського полку, цієї найбільш північної адміністративно-територіальної одиниці Війська Запорозького, на вищому щаблі полкового уряду мазепинської та помазепинської доби, після полковництва Михайла Миклашевського, Івана Скоропадського, Лук’яна Жоравки і короткого — у 1728–1730 рр. — Семена Галецького, поперемінно перебували аж четверо призначених російських офіцерів: Іван Кокошкін (1723–1724) за наказного гетьманства Павла Полуботка, Ілля Пашков (1724–1728), Олександр Дуров (1730–1734) і Афанасій Радіщев (1734–1741).

———————

101 С-ко [Стороженко] Н.В. Стороженки (Фамильная лѣтопись). — С. 212; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича // Киевская старина. — 1894. — Т. XLV. — С. 275.

102 Dziwik K. Działalność naukowa i kolekcjonerska Stanisława Filipa Krzyżanowskiego (1841–1881) // Rocznik Biblioteki PAN w Krakowie. — R. XIV: 1968. — S. 89.

103 Biblioteka PAU i PAN w Krakowie. — Księgozbior Krzyżanowskich w Czerpowodach. — Sygn. 269 (Krz.): Akta kozackie z lat 1596–1723/ — Str. 1–4; копія: ЦДІАЛ України. — Ф. 309. — Оп. 1. — Спр. 2496. — Арк. 1–4. Опубл.: Пришляк В. Генеральна старшина за гетьмана Данила Апостола: обозний Яків Лизогуб // Крізь століття: [cтудії на пошану Миколи Крикуна з нагоди 80-річчя]. — Львів, 2012. — С. 592.

І. Пашков розпочинав свою кар’єру в Гетьманщині як російський комендант у Стародубі. З донесення наказного стародубського полковника Петра Корецького від 1 лютого 1723 р. відомо, що він вимагав присилати йому на перевірку універсали, одержані з Генеральної військової канцелярії104, відтак неодноразово втручався у справи полкової адміністрації. За активної фази фінансової реформи, провадженої Першою Малоросійською колегією, що супроводжувалась загостреним протистоянням з боку наказного гетьмана Павла Полуботка та його соратників, наступного, 1724 р., російського офіцера таки призначили стародубським полковником й передали йому рангові маєтності105. Відомо про невиконання ним розпоряджень Генеральної військової канцелярії, а також відмову рангових підданих відбувати повинності на його користь106. На початку гетьманування Данила Апостола І. Пашков чемно повідомляв 18 жовтня — 1 листопада 1727 р. про купівлю канцелярського приладдя для потреб полкової канцелярії, про надання підвід для зв’язку з гетьманською столицею — Глуховом, а також про відмову козаків с. Жорівка Новгородської сотні виконувати повинності на користь графа Г. Ґоловкіна та продаж ґрунтів з маєтків князя О. Меншикова мешканцям Стародубського полку107. Наприкінці листопада 1727 р. стародубський полковник надіслав донесення про прибутки, що поступали від зборів у торгові дні в м. Почепі Почепської другої сотні108. Однак 20 березня 1728 р. полковий обозний Афанасій Єсимонтовський змушений був повідомити про незаконний збір податків з купців капітаном Лободинським на користь полковника І. Пашкова109.

З посади його було усунуто на початку березня 1729 р. Універсал гетьмана Д. Апостола від 4 березня стародубській старшині — полковому судді Миколі Ханенку та обозному Афанасію Єсимонтовському — повідомляв про звільнення Пашкова від уряду стародубського полковника за службові зловживання і доручав їм «полковоє правленіє содержать»110. Наступний універсал від 9 березня з оголошенням грамоти Колегії іноземних справ констатував відписання маєтностей колишнього полковника на ім’я імператора і проведення розрахунків з коштів І. Пашкова з купцями за взяті у них понадмірні збори111. Натомість новим стародубським полковником з передачею йому рангових маєтностей наступного року було призначеного ще одного російського офіцера — Олександра Івановича Дурова112. Указ імператриці Анни Іоанівни про його призначення з’явився 30 серпня 1730 р.113 А вже з січня 1731 р. і аж до закінчення каденції в липні 1734 р. Генеральна військова канцелярія терпляче займалась розслідуванням звинувачень полчан на адресу свого стародубського полковника в захопленні їх ґрунтів, здирствах і підпалі дворів114.

———————

104 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 962. — Арк. 5.

105 Там само. — Спр. 1109. — Арк. 99.

106 Там само. — Спр. 1109 а. — Арк. 106.

107 Там само. — Спр. 2570. — Арк. 10–12.

108 Там само. — Спр. 2582. — Арк. 4.

109 Там само. — Спр. 2850. — Арк. 3.

110 Там само. — Спр. 1109 а. — Арк. 96; Спр. 1109 б. — Арк. 7.

111 Там само. — Спр. 1109 а. — Арк. 98.

Данило Апостол інтенсивно листувався з полковником у 1733 р. 15 лютого гетьман надіслав йому листа, в якому йшлося про звільнення від уряду наказного сотника Мглинської сотні Івана Чернявського, «понеже … он син мужичий і в войскових походах не бувал…»115. 9 березня гетьман надіслав з Глухова О. Дурову листа, в якому йшлося про підтвердження рангового володіння с. Чертовичами та половиною с. Осколкова на уряд стародубського полкового осавула Стефана Якимовича116. На початку травня стародубський полковник спростовував звинувачення від полкового сотника Степана Генваровського у його позачерговому відкомандируванні в Низовий похід117. У липні 1733 р. від імені гетьмана велося листування з О. Дуровим про повернення указів з Соляної канцелярії та Канцелярії конфіскацій, одержаних полковником не за призначенням118. 21 вересня надійшла супліка писаря Новоміської сотні Івана Старієвського, а 23 числа було підписано указ гетьмана, в якому йшлося про розслідування справи О. Дурова не духовним, а полковим судом119. Наступник О. Дурова — російський офіцер Афанасій Радіщев, який із 1732 р., до речі, обіймав також уряд генерального судді120, продовжив політику свого попередника на полковому уряді.

Чернігівський полк після опального для російської влади Павла Полуботка, сина генерального осавула Леонтія Полуботка, того ж 1723 р., 22 жовтня, очолив російський офіцер і колишній чернігівський комендант Михайло Самсонович Богданов121.

———————

112 Там само. — Спр. 1109 б. — Арк. 97.

113 ЦДІАК України. — Ф. 1407. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 1; Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 94–95.

114 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3971. — Арк. 79; Спр. 3971 а. — Арк. 80.

115 Там само. — Спр. 1176. — Арк. 15.

116 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 8142. — Арк. 14–15; опубл.: Пришляк В. Якимовичі в Гетьманщині // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць. — Львів, 2012. — Вип. 21: SCRIPTA MANENT: [ювілейний зб. на пошану Богдана Якимовича]. — С. 665–667.

117 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4378. — Арк. 3.

118 Там само. — Спр. 4365. — Арк. 6.

119 Там само. — Спр. 4497. — Арк. 4.

120 Там само. — Спр. 4167. — Арк. 17.

Напередодні наказний чернігівський полковник Василь Томара повідомляв про намагання чернігівського коменданта за дорученням Малоросійської колегії взяти під контроль листування місцевої адміністрації з центральними українськими органами управління та про відкомандирування у похід на будівництво Ладозького каналу козаків Чернігівського полку122. У листопаді–грудні 1726 р. Д. Апостол листувався з чернігівським полковником про направлення до Глухова людей, які їздили до Ґданська за товарами для майбутнього гетьмана123. Наприкінці листопада 1727 — на початку лютого 1728 рр., вже після гетьманської елекції, їхнє листування стосувалося дозволу М. Богданову відвідати свої маєтки під Москвою124. У той же самий період козак Синявської сотні Чернігівського полку Степан Луневський звинувачував полковника у насильному утриманні його при полковій канцелярії та переобтяженні постоями125. 24 жовтня 1728 р. Д. Апостол надав універсал знатному військовому товаришеві Василеві Дорошенку з товариством про доручення їм розслідувати скарги бунчукового товариша Семена Лизогуба на чернігівського полковника М. Богданова за захоплення ним лісів, ґрунтів, язів на Дніпрі, відібрання курінчиків, поновлення «дворян» у козацтві та ін.126 Подібні супліки на чернігівського полковника від бунчукового товариства про захоплення ним сіл та слобідок посипались і наступного року127. Тоді ж, у лютому 1729 р. гетьман звертався до графа Г. Ґоловкіна та барона А. Остермана про надання дозволу на виїзд до Москви кандидатів на пости генеральної старшини Тарнавського та Корецького для завершення розгляду справ з чернігівським полковником М. Богдановим і колишнім стародубським полковником І. Пашковим128. 20 жовтня 1729 р. бунчуковий товариш Степан Тарновський подав на нього супліку про захоплення слободи Деревино Городиської сотні Чернігівського полку129. 14 травня 1731 р. гетьман надав універсал чернігівському полковникові про підтвердження універсалу гетьмана І. Скоропадського на маєтності вдові С. Тарновського — Агафії, уродженій Бутовичевій130.

———————

121 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 19364. — Арк. 169 зв.; опубл.: Ревізія Чернігівського полку 1732 року / Упоряд. та вступ І. Ситий, С. Горобець, передмова І. Кривошея. — Чернігів, 2014.– С. 83; Кривошея В. Українське козацтво в національній пам’яті. Чернігівський полк: у 2 т. — К., 2012. — Т. І. — С. 6.

122 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 1144. — Арк. 9.

123 Там само. — Спр. 2251. — Арк. 5.

124 Там само. — Спр. 2602. — Арк. 5.

125 Там само. — Спр. 2572. — Арк. 6.

126 Там само. — Спр. 1173. — Арк. 74.

127 Там само. — Спр. 3031. — Арк. 3; Спр. 3273. — Арк. 3.

128 Там само. — Спр. 3282. — Арк. 2.

129 Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — С. 218.

З часів спорудження Української лінії зберігся гетьманський універсал 1732 р. чернігівському полковнику про настання часу «линейной работы»131. 17 лютого 1733 р. полковник доповідав гетьману про надсилання у сотні ордерів про постачання порцій та рацій в армійські полки132. При відбутті у «Польський похід» 1733 р. М. Богданов взяв «із полкового скарбця» 300 талярів, однак їх так і не повернув. Навіть після закінчення у 1735 р. його полковницької кар’єри з грудня 1736 р. і аж до серпня 1739 р. Генеральна військова канцелярія займалася справою про неповернення колишнім чернігівським полковником зазначеної суми133. Натомість 1737 р. полк очолив ще один російський офіцер Володимир Ізмайлов.

Ніжинський полк наприкінці XVII — в перші десятиліття XVIII ст. очолювали Іван Обидовський, небіж Івана Мазепи, і Лук’ян Жураківський. У 1719–1727 рр. полковий уряд перейшов до рук російського офіцера Петра Толстого, який доводився зятем гетьману Івану Скоропадському. У травні 1727 р. ніжинський наказний полковник Григорій Романовський доповідав про долю рангових маєтностей цього звільненого полковника134. Відтак 1727 р. на цю посаду призначили ще одного російського офіцера Івана Хрущова. Універсал про це призначення гетьман підписав 13 жовтня 1727 р.135 Відомо, що І. Хрущов і переяславський комендант Матвій Херасков були одружені на сестрах Кантакузинових136. Новому полковникові були надані рангові маєтності, ґрунти та угіддя137. Не встигнувши заступити на посаду, І. Хрущов «скоро прибылъ в полкъ, заставилъ збирать небывшие стаційные податки у людей»138. Наступного року йому на ранг було віддано збір ярмаркових і чиншових податків139. Як видно з супліки ніжинського війта Петра Тернавіота від 4 березня 1733 р., І. Хрущову належало і с. Володькова Дівиця у Ніжинській другій полковій сотні140. Принаймні, у 1730-х роках він володів «многими особами з посполитих» і «селами ратушними»141. А у 1739 р., наприклад, згадується навіть про відбування панщини мешканцями с. Смоляж Верківської сотні Ніжинського полку на пана полковника142.

———————

130 ЦДІАК України. — Ф. 1407. — Оп. 4. — Спр. 86. — Арк. 1

131 Російська державна бібліотека. Науково-дослідний відділ рукописів (далі — РДБ. НДВР.). — Ф. 159. — № 2996 (3240). — Арк. 1–2.

132 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4338. — Арк. 2. Детальніше про це див. також: Нечипоренко П. Про «порції» та «рації» на Гетьманщині 1725–1750 рр. Матеріяли про загальні норми податку та як їх здійснювано у полках Чернігівському та Ніженському // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. — К., 1928. — Т. ХХ. — С. 175–198.

133 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 5679. — Арк. 26.

134 Там само. — Спр. 2441. — Арк. 3.

135 Там само. — Спр. 2352. — Арк. 3–4.

136 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4011. — Арк. 1. Про ймовірні амбіції генерал-майора «з волохів» на російській службі графа Фоми Матвійовича Кантакузина стати гетьманом детальніше див.: Модзалевский В. Слухи о назначении Кантакузина гетманом Малороссии (1718 г.) // Киевская старина. — 1904. — Кн. VI. — С. 451–464.

137 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2353. — Арк. 2.

Ніжинський полковник відразу взявся за наведення ладу в своєму полку, зокрема, звільнив за пияцтво івангородського сотника Івана Безпалова і призначив на цю посаду військового канцеляриста Матвія Кониського, згодом розбирався у справі наїзду бунчукового товариша Якова Затиркевича на будинок батуринського отамана Данила Пилипенка в с. Палочин143. За указом гетьмана розслідував скаргу війта с. Городище Бахмацької сотні Яцька Іллєнка на старосту Яна Болбовського144. Упродовж цілого 1728 р. за відповідними указами гетьмана ніжинський полковник також займався розслідуванням різноманітних скарг та суплік: скарги війта та селян с. Смоляж Веркіївської сотні на свого сотника за утиски; супліки наказного івангородського сотника Кіндрата Лаврика про зневагу та образу від колишнього сотника Василя Дмитренка; козака Івангородської сотні Василя Казки про захоплення спадкового ґрунту другою дружиною його тестя; іншого козака з с. Припутні Ніжинської другої сотні Івана Кравченка, який подав на колишнього отамана Федора Грищенка за вирубування лози та захоплення бджіл145. За гетьманським указом від 24 серпня 1729 р. І. Хрущову довелось розслідувати скаргу козака з містечка Нові Млини Новомлинської сотні Грицька Половинки на свою дружину, яка продала майно під час його перебування в турецькому полоні146.

Скарги і супліки за указами гетьмана ніжинський полковник розглядав і в наступних роках, як-то березневі 1731 р. скарги козака с. Алтинівки Кролевецької сотні Лазаря Устимця на брата Федора за захоплення волів, козака с. Ковчин Ніжинської третьої сотні Мусія Оляшенка на козака с. Комарівки Василя Вовчка за захоплення коней для обслуговування пошти, чи червневу 1733 р. супліку глухівського війта Василя Яковлева про невиплату грошей ніжинським купцем-греком Олексієм Баришниковим за взятий на продаж оксамит147. З торгівлею пов’язане листування у першій половині листопада 1729 р. гетьмана з полковником стосовно доцільності утримання ніжинських купців-греків на чинші148. У січні ж 1733 р. ніжинський купець Кіріяк Гаджієв з іншими грецькими купцями звинувачували І. Хрущова у неправомірному ув’язненні їх без суду та слідства149.

———————

138 Краткий журнал о поездке в Москву гетмана Д. Апостола 9 февраля — 6 сентября 1728 г. // НБУВ. ІР. — Ф. VІІI. — Спр. 162. — Арк. 9.

139 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2670. — Арк. 2.

140 Там само. — Спр. 1011. — Арк. 17.

141 Там само. — Спр. 1165. — Арк. 79.

142 Там само. — Арк. 70.

143 Там само. — Спр. 2670. — Арк. 28, 62.

144 Там само. — Спр. 2587. — Арк. 3.

145 Там само. — Спр. 2684. — Арк. 3; Спр. 2702. — Арк. 4; Спр. 2833. — Арк. 5; Спр. 2831. — Арк. 4.

146 Там само. — Спр. 3079. — Арк. 3.

Указ гетьмана від 25 січня 1728 р. зобов’язував ніжинського полковника повернути гроші, взяті за стацію з міщан м. Салтикова Дівиця150, а в лютому наступного року гетьман листовно вимагав повернути мешканцям Дівицької сотні позичене борошно151. Генеральна військова канцелярія у жовтні 1729 р. забороняла полковникові притягати козаків засеймських сотень до виконання повинностей у зв’язку із обслуговуванням ними власне канцелярії та гетьмана152. Ця ж тема прозвучала і у звинуваченні 1729 р. архімандритом Чернігово-Єлецького монастиря Тимофієм Максимовичем дівицького сотника Якова Селецького в обтяженні повинностями підданих монастиря153. Втім, гетьман і полковник мусили дбати про церковну сферу. Так, згідно указу Д. Апостола від 18 грудня 1728 р. І. Хрущов забезпечив підводи для перевезення іконостасу із сотенного містечка Сосниця Чернігівського полку до Свято-Миколаївської церкви в Ніжині154.

На полковника покладалася відповідальність за проведення Генерального слідства про маєтності 1729–1730 рр. З цього приводу в перших числах грудня 1729 р. ніжинський полковник доповідав про відмову ямпільського управителя Брюханова проводити ревізію посполитих, а гетьман надіслав листа на ім’я князя О. Шаховського про розпорядження управителю на проведення цієї ревізії155. І. Хрущов був змушений перейматися підпорядкуванням значкових товариств Новомлинської, Кролевецької та Глухівської сотень та утриманням форпостів, а також стежити за виборами полкових комісарів156. За указом гетьмана від 27 липня 1731 р. він відряджав до Глухова значкового товариша Андрія Борсука у зв’язку з виборами на сотництво Ніжинської другої полкової сотні157. А у березні 1732 р. козак Ніжинської полкової сотні Василь Кожуховський звинувачував свого полковника у визиску податку — половини «розмірового» з його «дідизного» млина158.

———————

147 Там само. — Спр. 3983. — Арк. 3; Спр. 3718. — Арк. 3; Спр. 4479. — Арк. 4.

148 Там само. — Спр. 3019. — Арк. 1–5.

149 Там само. — Спр. 4336. — Арк. 2.

150 Там само. — Спр. 2673. — Арк. 2.

151 Там само. — Спр. 3199. — Арк. 4.

152 Там само. — Спр. 3032. — Арк. 7.

153 Там само. — Спр. 2984. — Арк. 3.

154 Там само. — Спр. 2879. — Арк. 2.

155 Там само. — Спр. 3023. — Арк. 1–4.

Полковникові також доводилося займатися консистентами — розміщенням і забезпеченням усім необхідним та фуражем частин російської армії. У жовтні 1729 р. за вимогою російського генерал-лейтенанта графа Густава Дугласа на роту Інгерманландського драгунського полку із запасів Ніжинського полку були виділені провізія і фураж159. З цього приводу ніжинський полковник вів інтенсивне листування з гетьманом160.

27 серпня 1732 р. з Глухова Д. Апостол знову писав до «ласкавого приятеля, пана полковника ніжинського» про проблему розміщення на зимових постоях в Гетьманщині — вінтерквартирах — російських «драгунських і піхотних полків Українського корпусу в Малій Росії і в слобідських полках» на форпостах та забезпечення для них провіанту та фуражу «з обивателів Рейменту нашого без заплати»161. 9 вересня 1732 р. ніжинська полкова старшина доповідала про неможливість виїзду свого полковника на слідство до Чернігова через хворобу162. 18 квітня 1733 р. гетьман Д. Апостол, наприклад, у листі, адресованому Колегії іноземних справ, писав, що ніжинський полковник Іван Хрущов «почитаетъ себѣ за обиду» вирушати в Польський похід під орудою генерального обозного Якова Лизогуба163. На час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. випадають останні згадки про І. Хрущова як ніжинського полковника. На початку листопада 1737 р. І. Хрущов доповідав ще про відмову бунчукового товариша Якова Затиркевича видавати своїх підданих-втікачів з Української лінії Василя Тараненка і Федора Бабченка164. Наступного ж року він вже був звільнений від військового походу через старість165.

———————

156 Там само. — Спр. 2617. — Арк. 5; — Спр. 3408. — Арк. 4.

157 Там само. — Спр. 3749. — Арк. 2.

158 Там само. — Спр. 4086. — Арк. 4.

159 Там само. — Спр. 2971. — Арк. 1, 7.

160 Там само. — Арк. 2–4 зв., 8–9.

161 Archiwum Państwowe w Krakowie. — Zbiór Rusieckich. — Rkps. 69: Akta hetmanów zaporoskich 1658–1732. — Str. 15–16, 18; опубл.: Пришляк В. З листування Данила Апостола // Український археографічний щорічник. — Нова серія. — К., 2010. — Вип. 15. — № 3. — С. 407–408; Його ж. Листи з України козацького полковника і гетьмана Данила Апостола (1720–1734) // Epistolografia w dawnej Rzeczypospolitej. — 2013. IV: Stulecia XVI–XIX. Perspektywa historyczna i językowa [red. P. Borek, M. Olma]. — Kraków, 2013. — S. 221–224.

162 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4291. — Арк. 2.

163 Окиншевич Л. Звідомлення... — С. 353.

Київський полк з 1712 р. до 1731 р. очолював волоський чи сербський шляхтич гербу «Наленч» Антоній (Антон), син Михайла Танського, зять Семена Палія. Танські — вихідці із придунайських князівств, за деякими відомостями за сімейною легендою, як і Апостоли, могли також походити з Молдавії. Син Антона — Осип, народжений 1706 р., поручик Молдавського гусарського полку з 1737 р., принаймні, фігурував як представник «молдавської нації». Антон Танський 26 лютого 1709 р. був призначений, згідно з універсалом гетьмана Івана Скоропадського, наказним білоцерківським полковником, а в лютому 1710 р. цей «ротмістр волоських хоругв» став наказним охочекомонним полковником на місці свого тестя166. Підпис «Полковникъ Киевский Антони(й) Тански(й)» стоїть під донесенням 14 травня 1729 р. гетьмана Данила Апостола з підписами козацької старшини до російського імператора Петра ІІ із обґрунтуванням доцільності перенесення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина167.

5 липня того ж року своїм універсалом київському полковникові та іншим особам Д. Апостол підтверджував універсал 1720 р. свого попередника «антицесора» Івана Скоропадського про право Київського Богоявленського жіночого монастиря на володіння ґрунтами та угіддями біля села Креничі Київської сотні Київського полку в тих межах, що були усталені ще 30 травня 1586 р.168 Гетьманський універсал київському полковникові від 29 вересня 1729 р. про складання списку маєтностей і посполитих по селах і сотнях стимулював проведення «Генерального слідства про маєтності»169. Указ гетьмана київському полковнику від 16 грудня 1729 р. передбачав розведення овець за шльонським (силезьким) методом170. Відповіддю на супліку генерального осавула Федора Лисенка був гетьманський указ київському полковнику А. Танському від 11 червня 1730 р. про забезпечення повернення позивачу с. Красилівки Остерської сотні Київського полку171.

———————

164 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 5861. — Арк. 1–2.

165 Там само. — Спр. 6112. — Арк. 1.

166 Л[азаревский] А. Антон Танский, полковник киевский (1712–1734 г.) // Киевская старина. — 1894. — № 4. — С. 148; Модзалевский В.Л. Малоросійський родословник. — К., 1996. — Т. V. — Вип. 1. — С. 2, 3.

167 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 41. — Спр. 3568. — Арк. 179–179 зв.; ЦДІАЛ України. — Ф. 309. — Оп. 1. — Спр. 2495. — Арк. 96–101 зв.; опубл.: Пришляк В. «Что за прежнихъ гетмановъ резиденцїя гетманская была в Батүринѣ»: спроба віднови гетьманської столиці за Данила Апостола // Сіверянський літопис. — 2014. — № 6 (120): листопад– грудень. — Документи. — № 1. — С. 97.

168 Науково-історичний архів Санкт-Петербурзького інституту історії Російскої академії наук (далі — Архів СПбІІ РАН). — Кол. № 68. — Од. зб. № ІІ–335. — Арк. 1–2; Пришляк В.В. Украинское гетманство в годы правления Даниила Апостола... — С. 139.

169 ЦДІАК України. — Ф. 1407. — Оп. 4. — Спр. 85. — Арк. 1.

Родина Танських, зокрема, два брати: Антон і особливо — Василь, переяславський полковник, загалом перебувала в опозиції до гетьмана Д. Апостола172. Незважаючи на цю обставину, у 1727 р. Антоній Танський за поданням гетьмана претендував на уряд генерального обозного, однак російський уряд не затвердив його кандидатури.

У 1731 р. А. Танський виконував обов’язки наказного гетьмана в час спорудження «Української лінії» під Берестову, куди «ходили робити линѣи от границѣ татарской», для чого у травні на р. Оріль173 було вислано cпочатку 7 тис. козаків, а загалом 20 тис. городових козаків і 10 тис. посполитих174.

Прилуцький полк, подібно до Київського, довголітньою каденцією — з кінця 1714 р. і аж до старості, до 9 листопада 1739 р. — очолював, за наказом Петра І, один із руйнівників Чортомлицької Запорозької Січі у травні 1709 р. «за відступництво» запорожців на чолі з кошовим-мазепинцем Костем Гордієнком, мало-чи взагалі неграмотний Гнат (Ігнатій) Ґалаґан175. Свого часу він був компанійським (1708), а з березня 1709 р. до 1714 р. — чигиринським полковником176. Родинне село Сокиринці у Сріблянській сотні (нині Срібнянського району Чернігівської області), яке прилуцький полковник у листопаді 1716 р., згідно гетьманського універсалу, отримав як рангову маєтність, було своєрідною другою резиденцією Ґалаґанів. 5 лютого 1729 р. своїм універсалом гетьман надав Г. Ґалаґану «до ласки войсковой» с. Товкачівку Прилуцької полкової сотні177. За гетьманування І. Скоропадського, у 1718–1719 рр. на нього скаржились розорені ним прилуцькі «полчани», і тому півроку розглядалася справа про його зловживання владою178. Промовистою є супліка 1719 р. прилуцького полковника про покарання власної полкової старшини за фальшиве звинувачення його у державних і карних злочинах179. Не відставало від полковника і його оточення. В тих роках господар прилуцького полковника Петро Ніс захопив сім бочок солі у купців Петра Середенка і Яська Булатського180.

———————

170 Там само. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3220. — Арк. 2.

171 Там само. — Спр. 3601. — Арк. 4.

172 Ковальчук О. Боротьба Данила Апостола з полковницькою опозицією. — С. 6–7.

173 Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 98–100, 106–107, 111–118, 124–129..

174 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — К., 1878. — С. 315; Короткий опис Малоросії / Підгот. до друку, вступ. ст. А. Бовгирі. — К., 2012. — С.116; Заїка Г.П. Українська лінія. — К., 2015. — 2-е вид., доп. — С. 19.

175 Про його неграмотність може свідчити відсутність власноручного підпису на донесенні гетьмана 1729 р. до Петра ІІ про перенесення гетьманської резиденції з Глухова до Батурина: «Полковникъ Прилүцкий Ігнатий Ґалаґанъ, вомѣсто его полковой прилүцкій писаръ Федоръ Галенковскій по его веленію подписалъся» (РДАДА. — Ф. 248. — Д. 3568. — Л. 179; опубл.: Пришляк В. «Что за прежнихъ гетмановъ резиденцїя гетманская была в Батүринѣ»… — С. 97).

176 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии: материалы для истории заселения, землевладения и управления: в 3 т. — Киев, 1902. — Т. 3: Полк Прилуцкий. — С. 35.

Від початку гетьманування Д. Апостола неприємні історії мали своє продовження. Прилуцький полковий писар Федір Галенковський подав супліку зі скаргою на свого полковника за невиплату грошей, відібрання полкової печатки та образи181, хоча, як свідчать пізніші події, зокрема, 1732 р. саме полковий писар був у доволі тісній фінансовій спілці зі своїм полковником, бо якраз Ф. Галенковський за наказом Г. Ґалаґана вписував («производил») у козаки за хабарі селян чужих маєтностей182. З березня до липня 1729 р. затяглася справа про стягнення Г. Ґалаґаном збитків з провідника його обозу, пограбованого козаками, відрядженими ним же на розшуки запорожців на Правобережжі ще в 1715 р.183

Ще у 1727 р. прилуцький полковник писав гетьману, аби той дозволив йому їхати з ним до Москви184. 20 грудня того ж року Д. Апостол надсилав розпорядження Г. Ґалаґану про призначення сотником, за проханням сотнян, в Іваницьку сотню Прилуцького полку свояка гетьмана Григорія Волошина замість сотника Павла Миницького, нібито «делавшаго здирства»185. Справа доволі заплутана, оскільки Григорію Волошину, який, щоб обійняти сотенний уряд, козакам «на тое дело подмогоричился», відмовили, а з 12 травня 1729 р. і аж до 1737 р. саме Павло Миницький був іваницьким сотником186.

5 січня 1728 р. Д. Апостол підписав указ прилуцькому полковнику про розслідування скарги значкового товариша Василя Самойловича на новогребельського старосту Григорія Григор’єва за захоплення льону і худоби187. Того ж місяця гетьман надіслав з Москви указ доприлуцького полковника, щоби він надалі тримав у в’язниці злочинця Ісайю Загоровського, доки з Глухова не буде відпущений «навідворіт прилуцький містр»188.

———————

177 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 435 а. — Арк. 38.

178 Там само. — Спр. 1809. — Арк. 44.

179 Там само. — Спр. 373. — Арк. 3.

180 Там само. — Спр. 461. — Арк. 2.

181 Там само. — Спр. 4641. — Арк. 2.

182 Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. — Т. 3. — С. 44–45.

183 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3233. — Арк. 23.

184 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — №. 58. — Арк. 1.

185 Там само. — №. 435. — Арк. 1.

186 Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. — С. 516.

187 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2722. — Арк. 1–3.

Наприкінці листопада 1729 р. з Прилук Г. Ґалаґан писав гетьману про забезпечення провізією і фуражем на вінтерквартирах російських консистентів Інгермонланського полку189. Про це йшлося і в листі російського генерал-лейтенанта Густава Дукласа до прилуцького полковника190. Навесні того ж року гетьман з полковником з’ясовували справу про притягнення до повинностей підсусідків Дептівського та Гилянського куренів Красноколядинської сотні191. 11 серпня 1729 р. датується донесення прилуцького полковника про відрядження купців до Глухова192. Листування з гетьманом наприкінці липня — на початку серпня 1731 р. стосувалося приїзду Г. Ґалаґана до гетьманської резиденції193.

Незважаючи, що станом на 1728 р. Г. Ґалаґан вже володів 806 дворами, у 1732 р. він за довголітню й вірну службу від Анни Іонівни отримав ще одну імператорську грамоту на маєтності194. До речі, у 1729 р. російський фельдмаршал князь Михайло Михайлович Голіцин звертався до гетьмана з клопотанням за Г. Ґалаґана, аби не відбирали у нього одного з рангових сіл195.

Саме його 1732 р. відрядили на «Українську лінію», на Оріль наказним гетьманом на чолі з 20 тис. козаків та 10 тис. посполитих196. Наприкінці наступного року, 11 листопада 1733 р., прилуцький полковник рапортував гетьману про відрядження туди козаків свого полку197. Раніше він писав до гетьмана про виконання указу щодо визначення платні та канцелярських потреб198. 1733 р. Г. Галаган надіслав донесення гетьманові про те, що присудив «публичное кіевое наказаніе» Петру Табрину за безчестя, яке той вчинив срібнянському сотникові Антону Троцині199. Періоду «Польського походу» 1734 р. стосуються його листування в лютому з ніжинським полковником І. Хрущовим, який прийняв команду від прилуцького полковника, та справа про втечу з походу козаків Ямпільської сотні Ніжинського полку з команди прилуцького полковника200.

———————

188 Слабченко М.Е. Протокол отпускных писем за гетмана Апостола 1728 года тут и по отъезде его вельможности записки щоденния при конце того ж года 1728. — Одесса, 1913. — С. 14.

189 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2971. — Арк. 18–18 зв.

190 Там само. — Арк. 19–19 зв. Копія.

191 Там само. — Спр. 3127. — Арк. 4.

192 Там само. — Спр. 3060. — Арк. 3.

193 Там само. — Спр. 3760. — Арк. 6.

194 Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. — К., 1908. — Т. І. — С. 221.

195 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 140. — Арк. 1.

196 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. — С. 315; Багалей Д.И. Очерки из истории колонизациии степной окраины Московского государства. — М., 1887. — С. 299.

197 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 51000. — Арк. 1.

198 Там само. — № 63. — Арк. 1.

Переяславський полк з 1726 р. і аж фактично до 1735 р. очолював яскравий представник полковницької опозиції — молодший брат київського полковника Антонія Танського, також волоський чи сербський шляхтич Василь Танський, ротмістр «волоської хоругви» у 1708–1709 рр. і охочекомонний полковник. Про його поведінку в часі шведсько-українського союзу 1708 р. писали, що «полковник Василий Танской заведен был от Мазепы за Десну наведением и там держан под арештом и как освободился немедленно…[принял] сторону Царского величества и ныне в нем подозрения никакого нет». Упродовж 1715 р. від гетьманського і царського урядів він отримав великі маєтки в Україні, «на которые онъ ни грамотъ, ни крепостей, ни универсаловъ, ни указу изъ Малороссійской Коллегіи, по которому онъ въ полковники определенъ, не имеет…»201. У 1724 р., коли з волохів і сербів на кордоні Гетьманщини комплектувався офіцерський корпус ландміліційних полків, він не здобув очікуваного призначення через мотивування, що «полковник Василий Танский весьма шумен и во всем, как себя показывает, непотребен»202, тим не менше, 9 листопада чи 7 грудня 1726 р. все ж «назначен в Малороссію на полковничою вакансию», змінивши на цьому уряді, що періодично пустував від 1722 р., Івана Сулиму. Одружений В. Танський був на доньці ніжинського полковника Степана Забіли Анні.

Своїми загарбаннями та численними здирствами переяславський полковник настільки допік сусідів і особливо полчан, що у 1728 р. був викликаний гетьманом до Глухова для допиту і потрапив під слідство.

«Танский будучи в Глухове в суде, — свідчать джерела, — выпросясь въ деревню свою, которая въ Переяславском полку на время (йдеться про с. Озеряни у Басанській сотні Переяславського полку, яке він отримав 2 грудня 1715 р. за гетьманським універсалом Івана Скоропадського. — Авт.), набрав со 150 казаковъ и волоховъ оружейныхъ прехалъ въ Переяславль и определенного тамъ (гетьманом. — Авт.) наказного полковника Раковича отставилъ, а некоторую старшину и сотниковъ билъ. Потомъ съ теми и съ набранными казаками и волохами ездилъ по сотнямъ… и сотники и старшина, боясь его Танского, изъ домов своих бегали и съ женами и съ детьми крылися, а он, Танский, на ихъ сотнические места другихъ сотников наставлялъ, а на домы ихъ сотницкие и на ратуши чинилъ нападения, насильства, обиды и убытки…»203. З цієї причини з гетьманом Д. Апостолом у нього не склалися добрі стосунки. 11 вересня 1728 р. Данило Апостол видав універсал про відправку його для подальшого допиту до Колегії іноземних справ.

———————

199 Там само. — № 62. — Арк. 1.

200 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4944. — Арк. 4; Спр. 4904. — Арк. 2.

201 НБУВ. ІР. — Ф. ІІ. — Спр. 1807. — Арк. 285.

202 Модзалевский В.Л. Малоросійський родословник. — К., 1996. — Т. V. — Вип. 1. — С. 2; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Переяславський полк. — К., 2004. — С. 59.

Натомість у своїх численних скаргах на ім’я «Ея Императорского Величества» В. Танський звинувачув гетьмана у занадто самостійній кадровій політиці та умисному, нібито через власну гордість, недотриманні порядків, заведених під час реформаторської діяльності Петра І:

«Оный же де гетьманъ, по получении власти, не следуя от Его Величества Петра Великого законоуставленнымъ порядком… на всехъ заслуженныхъ и неподозрительныхъ людей тишину въ народе помешалъ, несколько и съ полковой и сотенной заслуженной старшины собой отставилъ, а на место техъ поставилъ за подозрительство и многие непорядочные поступки чрез Румянцева именнымъ указомъ отставленныхъ, къ тому жъ на ваканцовые места определенныхъ въ сотники незаслуженныхъ молодыхъ и къ военному чину не звичайныхъ людей…»204.

У 1729 р. від переяславського полковника вимагали також пояснень стосовно звільнення наказного сотника Переяславської першої полкової сотні Григорія Дарагана, який «под час лета за границею польскою бил», а в лютому 1729 р. за наказом гетьмана Д. Апостола відставлений від уряду і за підбурення польських підданих до бунту був допитаний і покараний «арматным вязеньем чрез целий тиждень… за свое непостоянство»205.

З Москви В. Танський повернувся додому аж наступного, 1730 р. і саме тоді здійснив донос на гетьмана. Указ імператриці Анни Іоанівни російському резидентові та міністру в Гетьманщині генерал-майору князю Олексію Шаховському від 9 грудня 1730 р. з підписами канцлера графа Г. Головкіна, А. Остермана і П. Курбатова був результатом розгляду чолобитної переяславського полковника Василя Танського «о непорядочных от гетманомъ Апостолом поступках»206. Представник полковницької опозиції інкримінував Д. Апостолу призначення «на вакантные мѣста в сотники незаслуженыхъ молодыхъ», а також своїх родичів, заволодіння гетьманом маєтностями, що належать до уряду переяславського полковника, обтяження полкової та сотенної старшини, яка кожного разу за наказом гетьмана постійно повинна від’їжджати, як доповідав В. Танський, без діла до Глухова, «от чего оные люди разоряютса, а нѣкоторые и живота лишились», та інші проступки207. Далекосяжні амбіції опозиційного полковника, як відомо, зводились до устремлінь «о бытии ему, Танскому, в кандидаты на гетманское место»208.

———————

203 НБУВ. ІР. — Ф. ІІ. — Спр. 1812. — Арк. 304–305.

204 Там само. — Спр. 1807. — Арк. 282.

205 Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — С. 313.

206 РДІА. — Ф. 1329. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 1–2 зв.

Розпочалося слідство, що тривало п’ять років. У 1731 р. В. Танського на деякий час відновили на уряді. Однак невдовзі той образив російського капітана Тверського полку Григорія Шишкова. 29 листопада 1731 р. під караулом його знову відправили до Москви, де тримали під наглядом. За донос на гетьмана у 1735 р. В. Танський був «наказан публично» й «сослан в Сибирские города», звідки повернувся лише в 1740 р.209 У весь час його відсутності наказним полковником у Переяславі був колишній сотник першої полкової Переяславської сотні Василь Томара. У 1742 р. В. Танський був амністований, отримав прощення і повернув собі посаду переяславського полковника, отримавши у цьому полку великі маєтки.

Гадяцький полк фактично до 1709 р. очолював мазепинець і давній приятель Д. Апостола Дмитро Зеленський. Згодом тут надовго «загніздилися» серби на російській службі — Милорадовичі.

Стрімке сходження на полковий уряд в Гадячі Григорія Граб’янки припало саме на часи гетьманування Данила Апостола. З 1728 до 1730 р. в Гадяцькому полку Г. Граб’янка був полковим обозним. Його ім’я згадане у діаріуші Генеральної військової канцелярії за 1727–1728 рр., зокрема, у записі з приводу гетьманського універсалу від 4 листопада 1728 р. в Гадяцький полк210. Гадяцький полковий обозний згадується і в наступному діаріуші Генеральної військової канцелярії за 1729 р.: 16 січня було надіслано листа до генерал-фельдмаршала князя Михайла Голіцина із розслідуванням («розиску»), здійсненим Г. Граб’янкою та зіньківським сотником Василем Рожинським про ґвалти та грабіж над жовнірами команди Сербського полку, які чинив капітан Булябаш211. За підписом полкового обозного і наказногогадяцького полковника Григорія Граб’янки відома також інструкція, що стосується пожежної безпеки та правопорядку в місті212.

———————

207 РДІА. — Ф. 1329. — Оп. 1. — Спр. 68. — Арк. 1–2 зв.; Пришляк В. Cправи про Данила Апостола у фондах Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі / Miscellanea // Український археографічний щорічник. — Нова серія. — К., 2013. — Вип. 18. — С. 787–788.

208 НБУВ. ІР. — Ф. ІІ. — № 1600. — Арк. 8; № 1812. — Арк. 305; Ковальчук О. Боротьба Данила Апостола з полковницькою опозицією. — С. 6–7.

209 Модзалевский В. Л. Малоросійський родословник. — Т. V. — Вип. 1. — С. 1.

210 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 53762 (Лаз.13/1). — Арк. 338.

211 Там само. — № 53763 (Лаз.13/2). — Арк. 14.

Вакансія полковника Гадяцького полку з’явилася в результаті усунення з посади через численні зловживання його очільника, за родоводом — балканського шляхтича, серба, що під час російсько-турецької війни 1711–1713 рр. вступив на службу в російську армію, Гаврила Милорадовича. Той успадкував полковничий уряд в Гадячі від свого старшого брата Михайла Милорадовича (1715–1726), з яким також не раз конфліктував Г. Граб’янка, і утримував його упродовж 1727–1729 рр.213 У збірці О. Лазаревського, до речі, збереглася справа про побиття слуги Милорадовича Бульбаша полковим гадяцьким суддею Граб’янкою214. 27 грудня 1729 р. з Гадяцької полкової канцелярії пішло донесення гетьманові про привласнення військового збору колишнім гадяцьким полковником Г. Милорадовичем215. Гетьманський універсал за підписом Д. Апостола чітко формулював причину відставки останнього: «Гаврило Милорадовичъ за показанніе от него козакам и посполству обиди от того Полку отставленъ, а на мѣсто его в тот полкъ в Полковники велено намъ из старшиною выбрану волними голоси двох или трохъ кандидатовъ…»216. На гадяцьке полковництво претендувало три авторитетні кандидати, а саме: генеральний писар Михайло Турковський, гадяцький полковий обозний Григорій Граб’янка і полковий суддя Мартин Штишевський. 1 листопада 1729 р. козацька старшина Гадяцького полку листовно зверталася із власноручними підписами, а також і рядових козаків до малолітнього імператора Петра ІІ з подякою за відставку Г. Милорадовича «за починенніе от него козакамъ обыди» і передовсім за дозвіл «в полковники вибрать волними голосами из малороссиянъ»217.

30 травня 1730 р. Григорій Граб’янка нарешті був обраний полковником Гадяцького полку. Того ж дня новою імператрицею Анною Іоанівною була надана грамота про затвердження обрання «волними голоси» гадяцьким полковником замість Гаврила Милорадовича полкового обозного Григорія Граб’янки218. 6 липня з’явився і підтверджувальний універсал Д. Апостола219. Присягу на вірність государям новообраний гадяцький полковник склав 7 липня 1730 р.220 Тоді ж, у липні–серпні, на друкованому в Санкт-Петербурзі у травні 1727 р. тексті присяги на вірність государям у соборній Свято-Миколаївській церкві Глухова, крім Г. Граб’янки, услід за генеральною старшиною, приведеною до присяги в березні 1728 р. в Архангельському соборі Кремля, «били і руку приложили» миргородський полковник Павло Апостол, полтавський полковник Василь Кочубей і новий стародубський полковник Олександр Дуров221. Згодом, 23 липня 1730 р. в Колегію іноземних справ пішло донесення про те, що 30 травня в Гадяцькому полку замість колишнього полковника Гаврила Милорадовича обрано Г. Граб’янку222. Його місце полкового обозного зайняв Пилип Борзаківський223, у недалекому минулому — військовий канцелярист Генеральної військової канцелярії, автор цікавого діаріуша за 1722–1723 рр.224

———————

212 Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.: Зб. документів / Упор. В.Й. Горобець. — К., 1993. — С. 62–64.

213 Горобець В. Влада та соціум Гетьманату... — С. 117.

214 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 56235 (Лаз. 41/11).

215 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3550. — Арк. 2.

216 Там само. — Спр. 3594. — Арк. 14.

217 РДАДА — Ф. 248. — Оп. 41. — Спр. 3568. — Арк. 222–226; копія: ЦДІАЛ України. — Ф. 309. — Оп. 1. — Спр. 2493. — Арк. 159–165 зв.

218 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3594. — Арк. 16–16 зв.

21 жовтня 1730 р. гетьманським універсалом гадяцькому полковнику було надано на ранг сотенне містечко Рашівку в Гадяцькому полку225. Граб’янка отримав цей універсал 31 жовтня. А вже 2 листопада з Гадяча він листовно звертався до гетьмана Данила Апостола з подякою226. Крім того, на ранг гадяцькому полковнику було віддане сотенне містечко Комишну, села Остапівку та Грим’ячку Комишнянської сотні Гадяцького полку227. 19 грудня гетьман надіслав листа Г. Граб’янці, в якому повідомляв про отримання дичини з гадяцьких лісів та озер та надсилав запрошення приїхати до Глухова228.

У серпні 1730 р. гадяцький полковник вирішував справу про притягнення до полкового суду бунчукового товариша Федора Гречаного, на якого скаржився мешканець с. Будище Гадяцької першої сотні229. У діаріуші Генеральної військової канцелярії за той рік занотовано, що 13–14 вересня Г. Граб’янці було надіслано два укази: перший наказував передати зібрані у Гадяцькому полку гроші за третину травня через гадяцького управителя — «завідовця» Ставицького, за другим він мав розібратися із суплікою Лук’яна Софонова, в якій той скаржився на Карпа Мокрієвича, що пограбував його худобу на ярмарку в м. Зінькові230. До літа 1731 р. гадяцький полковник листувався з гетьманом також у кримінальній справі про вбивство дівчини — Ганни Жегури, в якому не без підстав звинувачували веприцького дозорцю Зерула231. З цього часу аж до 1733 р. велися справи про крадіжку грошей у полковника його служителем Охрімом Вертененком, а також про захоплення гадяцьким полковником військового збору з млина у вдови Уляни Чарниш (Чарнишевої)232. Зрештою, наприкінці 1732 р. указ, надісланий з Генеральної військової канцелярії, обумовлював, щоб, заспокоївшись після суперечки за млини, полковник поводився надалі з вдовою «смирно и безобидно»233. 9–11 вересня 1732 р. написані супліка сотника Куземської сотні Гадяцького полку Михайла Семенова та указ гетьмана гадяцькому полковнику про дозвіл сотникові на побудову млина в затоці р. Ворскла234. Загалом Д. Апостол стежив за дотриманням субординації своїми полковниками. З цього приводу характерний лист-відповідь, адресований Г. Граб’янці, щоб той особливо не цікавився прибутками гетьмана і надалі не турбував його своїми непотрібними проханнями (очевидно, йшлося про маєтки, млини і т. п.)235.

———————

219 Там само. — Арк. 14–15.

220 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1727–1731 рр. — Спр. 30. — Арк. 51–51 зв. (наприкінці присяги — автограф Г. Граб’янки).

221 Там само. — Арк. 41–50 зв.; РДВІА. — Ф. 846. — Оп. 16. — Спр. 25. — Ч. 18. — Арк. 145.

222 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1727–1731 рр. — Спр. 30. — Арк. 49– 49 зв.

223 Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини. — С. 308.

224 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 66720; Шевчук В. Про «Журнал» чи Діаріуш Пилипа Борзаківського та Павла Ладинського // Київська старовина. — 1994. — № 3. — С. 10– 31; Малі українські діярії XVII–XVIII століть / Упоряд. В. Шевчук. — К., 2015. — С. 275–324.

225 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3603. — Арк. 5.

226 Там само. — Арк. 8, 10 зв.; опубл.: Пришляк В. Григорій Граб’янка (Історико-генеалогічна розвідка). — С. 566–567.

227 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2925. — Арк. 3.

228 Там само. — Спр. 3450. — Арк. 3.

229 Там само. — Спр. 3119. — Арк. 1–4.

26 лютого 1731 р. датований лист гадяцького полковника Григорія Граб’янки з полкового Гадяча до генерального обозного Якова Лизогуба з приводу відрядження до гетьманської резиденції Глухова писарів для переписування «правних книг»236. Відомо, що саме за ініціативи Д. Апостола було започатковано масштабну роботу спеціальної комісії «зводу прав», яка працювала над створенням першого збірника законів Гетьманщини, що мав на меті удосконалити державне судочинство. Багатолітня праця над складанням та перекладом зводу прав, започаткована у квітні 1729 р., тривала чотирнадцять років і закінчилася аж навесні 1743 р., коли у Глухові було завершено «Права, за якими судиться малоросійський народ»237.

———————

230 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 53763 (Лаз. 13/2). — Арк. 361.

231 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 3620–3622.

232 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 2925. — Арк. 38–51.

233 Там само. — Спр. 19249. — Арк. 289 зв.

234 Там само. — Спр. 4083. — Арк. 4–5.

235 Там само. — Спр. 19249. — Арк. 234 зв.

236 Там само. — Спр. 3792. — Арк. 2, 5 зв.

У 1729–1730 рр. увага Г. Граб’янки зосереджувалася на проведенні у своєму полку Генерального слідства про маєтності238. 26 жовтня 1730 р. гетьман Д. Апостол надіслав листа гадяцькому полковнику про дозвіл на селітряний промисел для мешканців сотенного містечка Опішні Опішнянської другої сотні з метою забезпечення селітрою полкової артилерії239. Однак 27 лютого 1731 р. гадяцький полковник доповідав гетьманові про незадовільний стан артилерії240. Тоді ж, у листопаді 1730 — червні 1731 рр. гадяцький полковник у листах та донесеннях до гетьмана переймався розподілом між козаками і посполитими свого полку провізії та фуражу — порцій та рацій, а заодно і зменшенням їх кількості241. Універсал Д. Апостола від 8 травня 1731 р. повідомляв про розміщення російських кавалерійських Київського і Новотроїцького полків на квартирах у Гадяцькому полку і про забезпечення їх місцевими мешканцями порціями та раціями242.

У квітні 1731 р. розпочалося спорудження як на ті часи колосальної «Української лінії», що мала за ціль створити надійний оборонний пояс від татарських набігів243. Цей ланцюг із оборонних споруд, що тягнувся ламаною лінією завдовжки 85 км від Переволочни над Дніпром до Сіверського Дінця і включав 17 фортець і 49 редутів, щорічно вимагав на будівництво до 30 тис. козаків і посполитих244. За чотири місяці, від травня до серпня 1731 р., із 5716 козаків лише одного Гадяцького полку «на лінію» було направлено 2418 козаків245. Ще 11 вересня з Генеральної військової канцелярії було надіслано указ щодо того, що зусиллями посполитих полку «в самой скорости» належно загатити греблю в Гадячі246. А вже 18 жовтня гадяцький полковник писав до гетьмана Д. Апостола з військового табору біля 9-ої фортеці при «ленѣйной работѣ», звітуючи про заходи, виконані ним під час гатіння Гадяцької греблі, та висловлював заперечення стосовно несправедливих наклепів на нього господаря Гадяцького замку Василя Казановича247. До речі, у 1733 р. новим господарем Гадяцького ключа — головного господарського комплексу, що традиційно віддавався «на булаву», став гетьманський онук Павло Ломиковський, син доньки Апостола Тетяни та Івана Ломиковського, сина генерального обозного248.

———————

237 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3284. — 204 арк.; Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 68; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 року.

238 Генеральное следствие о маетностях Гадяцкого полка 1729–1730 гг. / Подгот. Н.П. Василенко. — Полтава, 1893.

239 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3341. — Арк. 3.

240 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 5244. — Арк. 1.

241 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3294. — Арк. 11; Спр. 3774. — Арк. 4.

242 Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 105.

243 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 41. — Спр. 3569. — Арк. 3.

244 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 8. — Спр. 482, 483; РДВІА. — Ф. 424. — Оп. 1. — Спр. 1, 167; ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4364. — Арк. 2–5.

245 Материалы для отечественной истории. — Т. І. — C. 98, 113, 118, 129.

246 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 53763 (Лаз. 13/2). — Арк. 577.

17 вересня 1731 р. «на лінії» на зміну київському полковникові Антону Танському команду вручили гадяцькому полковникові Г. Граб’янці249. 28 жовтня з Глухова у відповідь на лист гадяцького полковника із проханням про відпустку «с линийной работы», згідно до указу командувача російськими військами в Україні київського генерал-губернатора, австрійця на російській службі Йогана-Бернгарда фон Вейсбаха, було направлено розпорядження Г. Граб’янці та усім наказним полковникам гетьманського «Рейменту» до 1 листопада відпустити козаків, залишивши лише по 100 чоловік піших і по 20 підвод при кожній фортеці для закінчення спорудження землянок, стаєнь та магазейнів (складів). У розпорядженні зазначалося, що «по усмотрению своему он, полковник Гребянка, оставил з самих посполитих, для того, что они после на роботу прийдут и еще в провіанте не так оскудѣли»250. 24 травня 1732 р. в Гадяч надійшов новий указ «о прибытіи на линѣйную роботу и сдѣланю лѣній»251.

У травні 1733 р. гадяцький полковник, як й інші очільники полків, доповідав гетьманові про виконання указів імператриці Анни Іоанівни стосовно заборони поширення, купівлі та продажу отруйних речовин та полкових зборів срібних монет252.

Розв’язання нової російсько-турецької війни 1735–1739 рр., в якій Гетьманщина ставала одночасно і театром, і запіллям воєнних дій, а відтак Російська імперія отримала нагоду і «вростала в Україну»253, внесло свої корективи в урядові та особисті справи Г. Граб’янки.

———————

247 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 454. — Арк. 1–1 зв.; опубл.: Приватні листи XVIII ст. / Підгот. до вид. В.А. Передрієнко. — К., 1987. — № 46. — С. 55–57. 14 травня 1731 р. гетьманом Д. Апостолом «данъ унѣверсалъ П͠ну Казановичу на господарство Замку Гадяцкого» (НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 53763 (Лаз. 13/2). — Арк. 505 зв.).

248 Про те, що 11 жовтня 1732 р. йому було видано гетьманський універсал «на правленіе Замку Гадzцкого господарствомъ», довідуємося із діаріуша Генеральної військової канцелярії за 1732 р. (ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 19249. — Арк. 233 зв.).

249 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 53763 (Лаз. 13/2). — Арк. 581 зв.

250 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 41. — Спр. 3569. — Арк. 144.

251 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 19249. — Арк. 106.

252 РДВІА. — Ф. 846. — Оп. 16. — Спр. 44. — Арк. 15, 36.

9 вересня 1735 р. гадяцький полковник повідомляв про повернення з «Польського походу», завдяки якому Росія долучилася до змагання за польський спадок254. У донесенні від 31 жовтня 1735 р. йшлося про призначення значкового товариша Андрія Несторенка комісаром для збору провіанту на випадок прибуття полонених255. Збереглося його донесення від 12 березня 1736 р. про втечу козаків із с. Бобрик Веприцької сотні Гадяцького полку в сусідню Севську провінцію256, що, вочевидь, було, спричинене злигоднями та знекровленням Гетьманщини за перші півтора роки російсько-турецької війни. Одним із його останніх службових документів, очевидно, є квітневий лист 1736 р. до генерального хорунжого Якима Горленка, в якому гадяцький полковник пояснює затримку свого полку тим, що російські полки для своїх потреб нагло позабирали коней у козаків257.

Імовірно, Г. Граб’янці належить ініціатива і керівництво складанням відомого у численних списках літопису, який став найпопулярнішим історичним наративом XVIII ст.258, однак навряд чи його, постійно зайнятого кар’єрою і воєнною справою, можна віднести до авторів цього твору. Він особисто водив Гадяцький полк у близькі та далекі виправи, аж поки не загинув, прикриваючи зі своїми козаками відступ з Криму російської армії під командуванням ірландця на російській службі, фельдмаршала Петра Лассі. Тоді, влітку, під час другого Кримського походу, гадяцький полковник отримав смертельне поранення під час сутички із татарами 8 липня 1738 р. при Гайман-Долині (нині с. Балки Василівського району Запорізької області)259. Разом з Граб’янкою у цьому бою поліг і генеральний бунчужний Семен Галецький. Замість загиблого Григорія Граб’янки гадяцьким полковником було призначено стародубського сотника Петра Галецького, сина генерального бунчужного260.

———————

253 Джиджора І. Україна в першій половині 1738 р. // ЗНТШ. — Львів, 1906. — Т. LXIX. — Кн. 1. — С. 82.

254 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 7489. — Арк. 1.

255 Там само. — Спр. 5100. — Арк. 3.

256 Там само. — Спр. 2239. — Арк. 1.

257 Там само. — Спр. 5506. — Арк. 2.

258 Бовгиря А.М. Літопис Грабянки: питання першооснови // Укр. іст. журн. — 2003. — № 4. — С. 87; Його ж. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII ст. Списки та редакції творів. — К., 2010. — С. 71.

259 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 7124. — Арк. 15; Репан О. Останній похід Григорія Грабянки // Борисфен. — 1995. — № 4. — С. 9–10; Його ж. Григорій Грабянка у бойових діях 1735–1738 рр. // Українська біографістика. — К., 1999. — Вип. 2. — С. 174–183; Його ж. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735–1739 років. — К., 2009. — С. 95.

До так званих «південних» полків Гетьманщини традиційно належали Лубенський, Миргородський і Полтавський261. Адміністративно-територіальні кордони Миргородського та Полтавського полків, до речі, розмежовувалися згідно універсалу гетьмана Д. Апостола від 26 березня 1728 р.262 Лубенський полк був одним із найчисельніших полків Лівобережжя. До складу Лубенського полку за доби Данила Апостола входило 11 сотень: полкова Лубенська, Глинська, Городиська, Лохвицька, Лукомська, Пирятинська, Роменська, Сенчанська, Смілянська, ЧигиринДубровська і Чорнуська. Згідно з універсалом гетьмана Д. Апостола від 12 серпня 1731 р., коли відряджали Українську «лінію копати», кількість козаків за табелем у полку сягала 14 236 чоловік263. З кінця XVII — на початку XVIII ст. тут полковникували Леонтій Свічка (1688–1699), Дмитро Зеленський (1700–1708), Василь Савич, син генерального судді Сави Прокоповича (1708–1714), і брат дружини гетьмана І. Скоропадського Андрій Маркович (1714–1727) — майбутній генеральний підскарбій. Син гетьмана Петро Апостол протримав полковницький пернач чи не найдовше (1728–1757).

Лубенським полковником він став у жовтні 1728 р. за «указом монаршим з тайного верховного совета»264. Натомість його молодший брат — Павло Апостол трохи раніше, ще 8 жовтня 1727 р., прийняв із рук батька майже спадкове полковництво Миргородського полку265. В одному з листів до гетьмана про це, власне, писав канцлер Г. Головкін, що «двум сыновьям его велено быть полковниками: Павлу — миргородским, Петру — лубенским»266. Влітку ж 1730 р. обидва брати склали присягу в соборній Миколаївській церкві у Глухові267. Обидва вони як полковники внесені до ориґінального списку — «виденїя» генеральної старшини, полковників та бунчукових товаришів за 1730 р.268 В іменному списку козацької старшини, складеному на початку гетьманування Кирила Розумовського, у 1751 р., до речі, зазначено про Петра Апостола, що він «в тот чин пожалован […] за служби отца его покойного гетмана и кавалера Апостола и его самого»269.

———————

260 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 7124. — Арк. 1.

261 Вирський Д. «Українне місто»: Кременчук від заснування до 1764 р. — К., 2004. — С. 282.

262 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 1. — Спр. 58. — Арк. 1.

263 Материалы для отечественной истории. — Т. І. — С. 98, 113, 118. 264 Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. — С. 258. 265 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 1793. — Арк. 641.

266 Там само.

267 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1727–1731 рр. — Спр. 30. — Арк. 47, 48–48 зв.

268 Biblioteka PAU i PAN w Krakowie. — Księgozbior Krzyżanowskich w Czerpowodach. — Sygn. 269 (Krz.): Akta kozackie z lat 1596–1723. — Str. 1; копія: ЦДІАЛ України. — Ф. 309. — Оп. 1. — Спр. 2496. — Арк. 1.

В «Короткому описі Малоросії» за списком того ж таки К. Розумовського під 1727 р. з цього приводу зафіксовано, що «тогда жъ сину гетманскому, Павлу Апостолу, на мѣстѣ отческомъ дано полковничество миргородское, а меншій сынъ гетманский Петръ Апостолъ, въ Петербургѣ былъ при дворцѣ государевомъ, котораго тогда жъ, по отставкѣ от полковничества Андрея Марковича, въ кандидатахъ на полковничество лубенское полчане просили, но не заразъ получили»270. Це пояснюється тим, що свого часу, коли виникла справа наказного гетьмана Павла Полуботка, Петро змушений був залишитися як батьковий заручник у Санкт-Петербурзі. У серпні 1728 р., за свідченнями сучасників подій, юний цар Петро ІІ подарував лубенський реґімент з 6 тис. козаків молодшому синові гетьмана — полковнику Петрові Апостолу271. За іншими даними, лубенським полковником він був «пожалован» на гетьманському банкеті у Москві 7 квітня 1728 р. з нагоди коронації Петра ІІ, а 9 серпня отримав імператорську грамоту з Колегії іноземних справ на цей уряд «с повеленіем» жити у Москві, відтак лише влітку 1730 р. його відпустили в Україну зі старої російської столиці272. Обов’язки наказного полковника на час його відсутності, зокрема, у 1729 р., виконував лубенський полковий обозний Павло Мартос273.

За свідченням австрійського історика Й.-Х. Енґеля, автора «Історії України й українських козаків», що побачила світ у Галле 1796 р., Петро Апостол вільно володів латиною, французькою, німецькою, італійською, польською мовами274. Він відомий як автор франкомовного щоденника за 1725–1727 рр.275 Імовірно, саме він мав безпосередній стосунок (хоча Б. Крупницький не без підстав сумнівався з цього приводу) до укладання згаданих нами раніше життєписів Д. Апостола. Можливо, Петро Апостол також мав якийсь стосунок і до інформації про батька, яка увійшла до третьої частини спогадів німецького (брауншвейзько-ганноверського) посланника Фрідріха Христіана Вебера, надрукованих 1740 р. у Ганновері під назвою «Das veränderte Russland».

———————

269 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 57325–57343. — Арк. 50.

270 Короткий опис Малоросії (1340–1776). — С. 113.

271 Weber F.Ch. Des veränderten Ruslands Dritter Theil, die Regierung der Kayserin Catharina und des Kaysers Petri Secundi, und sonst alle vorgefallenen Merkwürdigkeiten in sich haltend. — Hannover, 1740. — S. 148.

272 Лазаревский А.М. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в XVII и XVIII в. Апостолы // Русский архив. — М., 1875. — Кн. 2. — № 7. — С. 94; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. — Т. І. — С. 7–8.

273 РДАДА. — Ф. 248. — Спр. 3568. — Арк. 179.

274 Енгель Й.-Х. Історія України та українських козаків. — Х., 2014. — С. 421.

275 НБУВ. ІР. — Ф. VIII. — № 133 м/79. — Арк. 4–127. Частину цього щоденника переклав російською мовою О. Лазаревський (Л.[азаревский] А. Дневник Петра Даниловича Апостола (май 1725 г. — май 1727 г.) // Киевская старина. — 1895. — Т. L. — № 7/8. — Июль. — Отд. 2. — С. 100–155; серед найновіших републікацій див.: Петро Апостол. Щоденник з 1725–1727 років // Малі українські діярії XVII–XVIII століть. — С. 325–368).

У Науково-історичному архіві Санкт-Петербурзького інституту історії Російської академії наук зберігається «Записная полковая книга полковника Лубенского полка Апостола»276, хоча наімовірніше припустити, що вона велася полковим писарем Степаном Савицьким277 чи під його орудою кимось із канцеляристів Лубенської полкової канцелярії278. Втім лубенське полковникування Петра Апостола найкраще простежується через листування гетьмана-батька із полковником-сином. Так, лист гетьмана Данила Апостола лубенському полковнику Петру Апостолу від 8 липня 1730 р. містив відповідь на скаргу війта та міщан Ромнів Роменської сотні на обтяження поштовою повинністю та викосами сіна для Генеральної військової артилерії279. Інший блок листів за кінець вересня — початок жовтня того ж року стосувався ув’язнення мешканки с. Перекопівка Глинської сотні Лубенського полку Пріськи Сорочихи за продаж спадкового млина та ґрунтів, що належали зятям, Яремії Греченку та Дмитру Гулаченку280. Інший лист гетьмана до полковника від 4 жовтня 1730 р. стосувався вирішення суперечки за с. Волошинівку між значковими товаришами Афанасієм, Яковом і Петром Жуковськими та їх дядьком, глинським сотником Афанасієм Жуковським281.

1730 р. — час розміщення на території Гетьманщини на зимових постоях російських драгунських і кавалерійських полків. З цього приводу збереглася ціла низка універсалів та листів Данила Апостола, у тому числі й до свого сина, лубенського полковника, про їх утримання місцевим населенням, порядок видання провізії для особового складу та фуражу для коней282. З достатньою повнотою становище по Лубенському полку відбиває «Табелъ, означающая сколко в Лубенском полку імѣтся дворового числа козаковъ и посполитих и сколко на ихъ видѣлено порцій и рацій» на Тверський і Азовський російські полки, вміщена до згадуваної вище полкової книги283.

———————

276 Архів СПбІІ РАН. — Кол. № 115.– Оп. 1. — Од. зб. № 456. — 63 арк.

277 Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія. — С. 130.

278 Пришляк В. Записна книга Лубенського полку 1730 року // Український археографічний щорічник. — К., 2012. — Нова серія. — Вип. 16/17. — С. 696.

279 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3493. — Арк. 2.

280 Там само. — Спр. 3598. — Арк. 1–5.

281 Там само. — Спр. 835. — Арк. 1–3. Чернетка.

282 Детальніше про це див.: Пришляк В. З листування Данила Апостола // Укр. археограф. щорічн. — К., 2010. — Нова серія. — Вип. 15. — С. 400–401; — Док. № 3. — С. 407–408; Нечипоренко П. Про «порції» та «рації» на Гетьманщині 1725–1750 рр. … — С. 175–198.

Цих же питань переважно стосувалися листи за жовтень–грудень 1732 р. На перший погляд, це була вповні офіційна кореспонденція, яка виходила з резиденції від гетьмана. Однак попри це, на початку листа містилося звернення: «Милий наш Сину, П[а]не Полковнику Лубенскій»284. Окремі листи містять підпис: «[Т]вой всего добра зичливий отецъ»285. Власне, оте звертання і підпис наприкінці листа підкреслюють важливий сентимент: батько-гетьман саме такими фразами звертається до сина-полковника, з яким вирішує поточні справи державного значення.

Лист гетьмана з Глухова від 21 грудня 1730 р. до полковника лубенського Петра Апостола розглядав супліку бунчукового товариша, зятя Лук’яна Свічки Олександра Гамалії, подану на своїх сусідів — грунського сотника Гадяцького полку Іллю (Олександровича) Милорадовича, зятя Василя Свічки, та сина останнього Івана Свічку, а також пирятинського сотника Лубенського полку Григорія Корнієва з приводу захоплення та спустошення ними його лісу та угідь в с. Єнківцях Лубенської сотні та з проханням «нашего разсмотренія и указу»286.

Один із листів, надісланий з Глухова і датований 1732 р., зберігається у фондах Національного музею історії України в Києві. Це — прохання гетьмана розглянути супліку знатного бунчукового товариша, генерального підскарбія Якова Марковича на лукомського сотника Лубенського полку Мартина Козинця, який, зловживаючи своїм становищем, «многие обиды й разоренья чинил при хуторе…»287.

В архівних фондах зберігаються документи щодо справ дещо іншого змісту. Зокрема, у відповідь на супліку 22 січня 1732 р. охочекомонного полковника Григорія Павлова 1 лютого надійшов указ гетьмана лубенському полковнику про видачу утримання новопризначеному писареві Афанасію Йосипову288. Активно долучився лубенський полковник і до робіт по спорудженню «Української лінії». Зокрема, під його командою на лінійні роботи у 1733 р. ходило 10 тис. козаків і 10 тис. посполитих289. Будівництво укріплень розтягнулося майже на ціле десятиліття.

———————

283 Архів СПбІІ РАН. — Кол. № 115. — Оп. 1. — Од. зв. № 456. — Арк. 55; Пришляк В. Записна книга Лубенського полку 1730 року. — С. 699.

284 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 9380. — Арк. 97, 98, 105, 106.

285 Там само. — Арк. 97 зв., 108.

286 НБУВ. ІР. — Ф. ІІ. — № 27989. — Арк. 4–4 зв.; опубл.: Пришляк В. З листування Данила Апостола. — Документи. — Док. № 3. — С. 406–407.

287 Національний музей історії України. — РД-56. — Арк. 1–1 зв.

288 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4260. — Арк. 1–3.

Миргородський полк був свого роду «вотчинним» для родини Апостолів, з якої вийшло загалом чотири полковники: Павло Єфремович Апостол (Царенко, 1659–1664; 1672–1676; 1676–1683), Дем’ян Апостол (Апостоленко, Постеленко, 1666–1668), Данило Апостол (1683–1727) та його наймолодший син, Павло Данилович (1727–1736).

Станом на 1723 р. Миргородський полк на чолі з полковником Данилом Апостолом складався з 15 сотень, в яких налічувалось 454 піших і 4386 кінних козаків, 3250 заможних і середняків та 1527 убогих і злиденних посполитих290. За ревізією 1729 р. у полку лише чоловічого населення було 17 154 особи, з них — 4777 козаків і 12 377 посполитих та підсусідків291. Тоді Миргород був повноправним полковим містом, але згодом містечко Сорочинці Сорочинської сотні на р. Псел, що знаходилося за 25 км від Миргорода, перебрало на себе цю функцію, ставши неофіційним полковим центром і родинною резиденцією Апостолів.

У 1732 р. у Миргородському полку на чолі з гетьманським сином полковником Павлом Апостолом присягнули 4483 особи292.

Часів миргородського полковникування Д. Апостола стосується маніфест імператриці Катерини І від 8 лютого 1725 р., яким вирок, винесений представникам генеральної старшини, що насмілились скласти чолобитну Петру І про зловживання Малоросійської колегії, стосовно їхнього заслання до Сибіру та конфіскації майна було замінено на «водворение», тобто примусове проживання в Санкт-Петербурзі. Йдеться тут також і про безпосередню активну участь Д. Апостола у підготовці цих «Коломацьких чолобитних». Зокрема, ним наказувалося «мирогороцкомү полковнику Апостолу, на которого от малороссійского народа в обидах челобитья хотя и не явилось, однако жъ онъ, бүдүчи въ полках на Коломаке в челобитной, присланной к нему от старшинъ, многое переправилъ и нѣкоторые пүнкты прибавилъ, и приложилъ самъ рүкү, другихъ полковниковъ і полковую старшинү прикладывать заставливалъ; жить такожъ де в Санктъ Питербурхѣ безъсъѣздно, зъ женою и зъ дѣтми»293.

———————

289 Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. — С. 638.

290 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 54479. — Арк. 6 зв.; опубл.: Швидько Г.К. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. — Дніпропетровськ, 2004. — С. 17.

291 Астряб М.Г. Население Малороссии по ревизиям 1729–764 гг. // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. — Вып. 9. — Полтава, 1912. — С. 61–62.

292 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 103. — Спр. 8250. — Арк. 249; опубл.: Присяга

Миргородського полку 1732 року / опрацював Д. Вирський і Р. Москаленко. — К., 2011. — С. 4, 19.

Наймолодший син Д. Апостола Павло, названий в честь діда, 8 жовтня 1727 р. прийняв із рук батька майже спадкове полковництво — «чин полковничества миргородского вручен»294. Влітку ж 1730 р. він разом з братом Петром, як йшлося вище, склав присягу в соборній Свято-Миколаївській церкві у Глухові295.

Відряджений як резидент до Глухова таємний радник і міністр Ф. Наумов ще в жовтні 1727 р., після елекції, оголосив «старшине и товариству Полку миргородского, что Ваше Імператорское величество в оном миргородском полку на месцу моем всемилостивейше указали сину моєму Павлу быть Полковником… и тот чин полковничества миргородского и вручен»296.

У гетьманському донесенні Петру ІІ від 14 травня 1729 р. про відновлення Батурина як резиденції після підпису полтавського полковника Василя Кочубея зазначено, що «Полковникъ Миргородский Павелъ Апостолъ, а в небитности его за слабостію здороіа по его веленію писаръ его полковой миргородский Петро Лѣскевичъ подписалса»297.

За його перебування на полковницькому уряді з Миргородського полку на спорудження «Української лінії» мало бути відряджено 1100 козаків298. 17 грудня 1731 р. датується донесення миргородського полковника про неможливість направити трьох мешканців Кременчуцької сотні на лінійні роботи через їх хвороби299.

У приватному житті Павло Апостол був одружений двічі: першою його дружиною була Ганна Хераскова, молдавського походження (її сестра була дружиною генерала графа Фоми Кантакузина), але вона померла 14 березня 1732 р. У січні наступного, 1733 р., у Смоленську миргородський полковник одружився вдруге на «смольянці» — доньці смоленського стольника Феодорі Енґельгардт300. Власне, були одружені й два його старші брати Іван і Петро на представницях саме смоленської шляхти з відомих родин Корсаків і Храповицьких301.

———————

293 РДІА. — Ф. 1329. — Оп. 1. — Спр. 29. — Арк. 21.

294 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 1793. — Арк. 631, 641.

295 АЗПРІ. — Ф. 124. — Оп. 124/1. — 1727–1731 рр. — Спр. 30. — Арк. 47, 48–48 зв.

296 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 1793. — Арк. 631.

297 РДАДА. — Ф. 248. — Оп. 29. — Спр. 3568. — Арк. 179; опубл.: Пришляк В. «Что за прежнихъ гетмановъ резиденцїя гетманская была в Батүринѣ». — С. 97.

298 Материалы для отечественной истории. — Т. І. — С. 129.

299 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4301. — Арк. 3.

300 Дневные записки Якова Марковича. — М., 1859. — Ч. І. — С. 401–402.

301 Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества XVII–XVIII вв. Апостолы. — С. 94–95; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. — Т. І. — С. 7–8.

Павло Апостол загинув у Кримському поході під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр., про що є згадка в «Короткому описі Малоросії»302. Він зазнав тяжкого артилерійського поранення в ногу турецькою картеччю у липні 1736 р., в одному із боїв з турками при взятті м. Гезльова (Козлова, нині м. Євпаторія), у якому брав участь у складі конвою російського генерала шотландського походження Ю.Ф. Леслі303. Від цієї рани через кілька днів, а саме 20 липня 1736 р., миргородський полковник помер. Його наступником на полковницькому уряді став грек за походженням Василь Капніст.

Полтавський полк у 1725–1729 рр. очолював поновлений на полковництві мазепинець Іван Левенець. У 1729 р. полковницький уряд обійняв син генерального писаря і генерального судді, страченого за доноси 1707–1708 рр. Петрові І на Івана Мазепу, онук полтавського полковника Федора Жученка, небіж так само полтавського полковника Івана Іскри — бунчуковий товариш Василь Васильович Кочубей304. Збереглися його полковницькі печатки 1730–1731 рр.305

Кочубеї — козацько-старшинський рід кримсько-татарського походження, заснований, очевидно, беєм Кучуком (Кучук-беєм)*, який наприкінці XVII ст. переїхав з Криму на постійне проживання до України, де охрестився під православним ім’ям Андрій306.

Від 1729 р. відомі указ та універсал гетьмана полтавському полковнику Василю Кочубею, які передбачали розслідування скарги великобудиського сотника Івана Сулими у справі надання на ранг маєтку, а також надання на ранг полтавському полковому судді Василю Зеленському половини с. Лелюхи Новосанжарської сотні та підтвердження прав власності полковнику на сотенне містечко Решетилівку Полтавського полку307. 13 квітня 1729 р. гетьман листовно закликав генерала фон Вейсбаха і полтавського полковника приїхати до Глухова стосовно розподілу на постої російських армійських полків308. 14 серпня того ж року послідував гетьманський указ В. Кочубею про розслідування запису кишинським сотником гетьманських підданих, «до Переволочной належавших», в козаки309.

———————

302 Короткий опис Малоросії (1340–1776). — С. 121.

303 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 5104. — Арк. 15; А.Л.[азаревский]. Летописные заметки (1651–1749 г.) // Киевская старина. — 1883. — Т. V. — № 3 (Март). — С. 681.

304 Кривошея В. Українське козацтво в національній пам’яті. Полтавський полк. — Т. І. — С. 36–37 (тут помилково, за В. Бучневичем, вказана дата смерті).

305 Чернігівський історичний музей ім. В.В. Тарновського (далі — ЧІМ). — Інв. № АЛ–501/12/14. — Арк. 1; Інв. № АЛ–501/11/18. — Арк. 1; Ситий І. Герб і печатка Кочубеїв // Сіверянський літопис. — 2008. — № 5 (83). — С. 10.

* Кримсько-татарською мовою «küçük / кучук» (татар.) означає «малий», а за словником Б. Грінченка, «кочубей» — «чубатий жайворонок» (Див.: Словарь української мови / Упоряд. з дод. влас. матеріалу Б. Грінченко: у 4 т. — К., 1958. — Т. 2. — С. 295).

306 Милорадович Г.А. Родословная дворян и князей Кочубеев // Киевская старина. — 1888. — Т. ХХІІ. — № 8. — С. 46–49; Скрипченко Н.А. Клан Кочубеїв (друга половина XVII — кінець XVIII ст.): формування та діяльність // Гілея: Наук. вісник. — К., 2013. — Вип. 71. — С. 36–38.

Наприкінці листопада та у грудні 1730 р. В. Кочубей двічі звертався листовно до гетьмана у справі перевозу із Кременчуга до Полтави комор і шоп для облаштування «магазейнов»310. Усю зиму 1731 р. полтавський полковник зі своїм полком перебував з метою охорони від ворожих набігів у сотенному містечку Кишинка Полтавського полку біля Дніпра, у 1732 р. за ордером князя О. Шаховського вони стояли на р. Тамлиці, наступного ж, 1733 р., — на р. Орелі під Нехворощею в команді генерал-лейтенанта барона Ф.-Б. фон Шверіна311, усі зимові місяці 1734 р. за ордером генерала фон Вейсбаха дислокувалися в Кобеляках «для обереженья воровскихъ заграничныхъ набѣговъ»312. Ще у 1732 р. В. Кочубей звертався з Полтави до гетьмана про зміну сторожі на прикордорнні за наказом того ж Вейсбаха313. 15 грудня 1732 р. гетьман надіслав листа до полтавського полковника з повідомленням про те, що містечко Нехвороща відібране у сотника першої полкової сотні Григорія Черняка неправомірно314.

Подібно до Сорочинців Миргородського полку, в Полтавському роль неофіційного полкового центру відігравало с. Диканька Великобудиської чи Великобудищанської, а згодом першої Полтавської полкової сотні315. Для Кочубеїв цього періоду ще одним таким родинним осідком було с. Жуки Полтавської сотні, яке разом зі слободою Локовщиною було успадковано від діда по материнській лінії Федора Жученка і передано після смерті генерального військового судді його дружині-вдові та дітям Василеві та Федору за царською грамотою від11 березня 1710 р. «во вѣчное владѣеніе»316. 8 червня 1730 р. полтавський полковник саме звідси звертався до баришівського сотника Переяславського полку і свого свата Семена Сулими з пропозицією доглядати спадщину по смерті брата останнього, поки немає наказу гетьмана про її поділ317. У 1732 р. у селі проживало 40 козаків, 20 курінчиків та 28 дворян Кочубея, 90 посполитих, було 2 церкви, у склепі однієї з яких — Покровської — поховані полтавський полковник Василь Васильович Кочубей (†21 серпня 1743 р.), його друга дружина Марія Кочубей, з дому Янович, сестра глухівського отамана (†29 жовтня 1742 р.) та їх двоє неповнолітніх дітей318. В Жуках народився і жив козацький літописець Самійло Величко. Тут він до кінця своїх днів учителював і займався літературною творчістю під патронатом В.В. Кочубея319. Тут же після 1728 р. знайшов свій останній притулок.

———————

307 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 3256. — Арк. 1–3.

308 Там само. — Спр. 3151. — Арк. 1–4.

309 Там само. — Спр. 3240. — Арк. 2.

310 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 759. — Арк. 1; № 760. — Арк. 1.

311 Черников С. Российский генералитет 1730–1741 гг.: численность, национальный и социальный состав, тенденции развития // Quaestio Rossica. — 2015. — № 1. — С. 51.

312 Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. — Т. 2 — С. 528–529.

313 РДБ. НДВР. — Ф. 159. — № 61. — Арк. 1.

314 ЦДІАК України. — Ф. 1407. — Оп. 3. — Спр. 87. — Арк. 1–6.

315 Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730. — С. 29;

Скрипченко Н.А. Диканський маєток Кочубеїв (друга половина XVII — початок ХІХ ст.) // Вісник Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. — Серія: Історія. — К., 2013. — Вип. 4. — С. 58–61.

Загалом Кочубеї у 1730-х роках входили до кола найбагатших родин Полтавського полку. Кочубей-молодший справді був паном «на широку ногу». Він володів дворами в Полтаві та у Києві. Велике значення мало також його породичання не лише з гетьманом Д. Апостолом (у першому шлюбі був одружений з його донькою Анастасією), але і з полковим обозним Василем Скоропадським, генеральним суддею Андрієм Безбородьком, генеральним осавулом Іваном Скоропадським та старшинськими родинами Лизогубів і Томар320. Його старшинська латифундія 1719 р. в 11 селах Полтавського полку налічувала 238 дворів підданих посполитих. До 1732 р. їх кількість зросла вдвічі321.

Таким чином, інститут полковництва (навіть на прикладі трьох «південних» полків) добре простежується за персоналіями, які у різні часи очолювали полки. Статус полковника як вищого козацького адміністратора був справді доволі високим, оскільки у владній ієрархії Війська Запорозького вони посідали чільні місця і вирішували поточні справи безпосередньо на місцях. Ядро полковницького корпусу на той час все ж формували українці, які кланово утримували владу в козацькому Гетьманаті.

———————

316 Генеральне слідство про маєтності Полтавського полку 1729–1730. — С. 29.

317 НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 57480 (Лаз. 43/3). — Арк. 45–46 зв.; опубл.: Приватні листи XVIII ст. — № 37. — С. 49–50.

318 Бучневич В.Е. Село Жуки Полтавского уезда // Труды Полтавской ученой архивной комиссии. — Вып. ХІV. — Полтава, 1916. — С. 33.

319 Шевчук В.О. Величко Самійло // Києво-Могилянська академія в іменах, XVII– XVIII ст.: Енцикл. вид. — К., 2001. — С. 106.

320 Горобець В.М. Старшина Гетьманщини: неслужбовий вимір службової кар’єри провідної соціальної верстви // Укр. іст. журн. — 2012. — № 4. — С. 54.

321 Вѣденіе полкового города Полтави … сего 1732 году Іюля 16 (Ревизская книга Полтавского полку 1732 г.) // НБУВ. ІР. — Ф. І. — № 54335 (Лаз. 23). — 568 арк.; Горобець В.М. Структура врядування та соціальне дисциплінування в південних полках Гетьманату (за матеріалами ревізій Полтавського полку 1719, 1721 та 1732 рр.) // Укр. іст. журн. — 2008. — № 5 (482), вересень–жовтень. — С. 50.

Полковницька соціо-службова корпорація перетворилася на династичний проект і переживала клановість ще від традиції часів гетьмана Богдана Хмельницького. Для «людей влади» — владців на полковому рівні набула значного поширення практика непотизму, за якої головним аргументом для службового призначення, ставала належність до впливового родинного клану322. Непотизм, як різновид фаворитизму, — службове покровительство родичам і своїм людям, кумівство (від лат. nepos — «родинне» або nepotis — «внук», «племінник») — зумовив надання родичам або знайомим прибуткових посад незалежно від їхніх професійних здібностей.

Династична клановість через розгалужені родинно-сімейні зв’язки, з одного боку, сприяла консолідації елітної верстви, з іншого — звужувала можливості для кооптації до вищих ешелонів влади найбільш гідних і заслужених людей у Війську Запорозькому. Більшість полковницьких каденцій і за гетьманування Д. Апостола, на жаль, не були позбавлені характерного олігархічного відтінку. Штучне вкраплення вищого російського офіцерства у владну вертикаль, започатковане ще за гетьманування Павла Полуботка та Івана Скоропадського, мало цілком логічне пояснення з точки зору повзучого, але стратегічно-планомірного наступу на автономічні засади і вносило деструкцію у функціональне існування українських полковницьких урядів.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.