Історія української культури. Навчальний посібник

2.2. Проблема праісторії та витоків української культури

Уперше людина з’являється на території України в період палеоліту (XII тис. до н. е.). Знайдені стоянки людини в Південному Криму, Приазов’ї, Волині, Житомирщині та в інших місцях. Люди займалися полюванням і збиранням, відкрили спосіб добування вогню. Основою соціального устрою був матріархат [17].

У період мезоліту (X - VIII тис. до н. е.) розвиток отримало рибальство, винайшли лук і стріли, була приручена собака. Почалося формування первісної племінної організації.

У період неоліту (VII - V тис. до н. е.) активно розвивалося землеробство, скотарство, гончарство і ткацтво. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, овес. Одомашнили велику рогату худобу: овець, кіз і коней. Отримало розвиток художнє мистецтво, де особливий інтерес представляють неолітичні пам’ятники, такі, як Маріупольський Могильник і наскальні малюнки Кам’яної Могили біля Мелітополя.

В епоху бронзового віку на території Наддніпрянщини, Правобережжя та Придністров’я сформувалася трипільська культура (IV - III тис. до н. е.), яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом

В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Ця культура належала до найбільш розвиненої групи племен того часу і мала складну соціальну структуру. Трипільцям належить створення першої в історії міської цивілізації. Наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власних технологій обробки металів, гончарства, міфології та обрядовості. Таким чином, трипільське суспільство було в той час найбільш розвиненим й інтелектуально, й економічно. їх цивілізація стала основою культурного розвитку наступних поколінь і зокрема українців.

Починаючи з другої половини III тис. до н. е. і всі II тис. до н. е. на землях нинішньої України жили племена різних культур. їх фахівці налічили близько двадцяти і хоча ці племена існували самі по собі, вели власні господарства, перебували на різних рівнях розвитку, вірили у своїх богів, тим не менш, археологи знаходять між ними чимало спільного, що говорить про наступність цінностей, характерних для цієї території.

Початок залізної доби (І тис. до н. е.) пов’язаний з кіммерійською культурою. Іранські племена кіммерійців розселилися в IX - VIII ст. до н. е. від Карпат до Донецької області. Це перші племена на території України, назва яких збереглася в письмових джерелах (грецьких і ассирійських хроніках). Кіммерійці займалися скотарством і активно вели війни. Тому їх побут був пристосований до потреб кочового життя і ведення війни. Матеріальні пам’ятки цієї культури представлені керамікою, кам’яними надмогильними стелами, металевими прикрасами, зброєю. Однак наростаючий натиск скіфів зі сходу став причиною того, що кіммерійці залишили степи Причорномор’я.

У VIII ст. до н. е. (І тис. до н. е.) на південь України з Азії переселилися скіфські племена. Культура скіфів - своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря в цю добу. Освоївши величезні території і створивши нову систему господарства, скіфи побудували власний культурний простір, відкритий для обміну і співробітництва. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VI - IV ст. до н. е.).

Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров’я. Усе це засвідчує, що в Скіфії вже мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства.

Наступна хвиля кочової експансії пов’язана з сарматськими племенами (роксолани, язиги, алани та і н.), які розселилися на території Північного Причорномор’я і домінували на території України з III ст. до н. е. по III ст. н. е. Прийшли вони з південно-уральських степів, влаштувалися на північний схід від скіфів.

Особливістю сарматської культури була гінекократія - це високе положення в суспільстві жінок, свого роду матріархат. Сарматські жінки були не тільки господинями і вихователями дітей, але і нерідко займали в ієрархії племені найвище місце. Вони відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, поки не вб’ють першого ворога. Тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. Культура сарматів генетично була близька скіфській, але не перевершила її досягнень. У той же час у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.

За 600 років сармати досить переконливо вплинули на світогляд народностей в ареалі свого проживання. В українській мові збереглося багато сарматських слів. Наприклад: дбати, тримати, катувати. Назви річок: Дунай, Дніпро, Дон та ін. Специфічне українське "г", якого немає ні в російській, ні в інших слов’янських мовах - сарматське.

На початку III ст. н. е. південну Україну захопили германські племена готів (остготів), підкоривши собі сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов’ян, особливо у військовій організації.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов’ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гунів, які розгромили Готську державу у 375 р.

У результаті "Великого переселення народів" у V - VI ст. н. е., племена, які залишилися на території України, створили великі союзи, заклавши основу українського етносу.

У VI - VIII ст. н. е. сформувалася група східнослов’янських племен, територія розселення яких розташовувалася між Балтійським і Чорним морями. Крім слов’ян, етнічну основу давньоруської народності становили - тюркські, балтійські, фінно-угорські, давньоскандинавські та інші племена. Вони внесли елементи своєї матеріальної і духовної культури.

До числа племен, які згодом утворили давньослов’янську державу - Київську Русь, належали: поляни, древляни, дреговичі, радимичі, кривичі, уличі, сіверяни. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися землеробством, розведенням худоби, полюванням, бортництвом. Для захисту від ворогів будували городища, які поступово перетворювалися в міста.

Однак, незважаючи на наявні передумови для створення держави, а саме: велику чисельність населення, величезну територію, соціально-економічні зв’язки, процес становлення та розвитку давньоруської культури був складним і тривалим. Вона складалася під впливом християнської Візантії, ісламського Хазарського каганату і язичницьких варягів (норманів). Взаємодія цих історичних сил і етнічних культур породило своєрідну культурну структуру - Євразію.