Історія української культури. Навчальний посібник
2. Витоки української культури
Основна ідея
Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями первісної культури, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку. Звертається увага на витоки становлення української культури та її взаємозв’язок з іншими культурами цієї доби, особливо з античною.
План лекції
2.1. Первісна (архаїчна) культура та її основні риси.
2.2. Проблема праісторії та витоків української культури.
2.3. Феномен античної культури та її характерні риси.
2.4. Вплив античності на становлення української культури.
Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:
• аналізувати основні риси та релігійні вірування первісної культури;
• обґрунтовувати причини виникнення міфу;
• виділяти етапи становлення релігійно-міфологічних уявлень стародавніх слов’ян;
• пояснювати, які прадавні племена брали участь в етногенезі на території України;
• підкреслювати основні досягнення античної культури;
• коментувати, який вплив справила антична культура на становлення світової та вітчизняної культури.
2.1. Первісна (архаїчна культура та її основні риси)
Перша епоха людської історії називається первісністю або архаїчністю. Залежно від того, з чого виготовляли знаряддя праці, відокремлюють три епохи: кам’яний, бронзовий та залізний віки.
Пізній палеоліт займає важливе місце в кам’яному віці. По-перше, закінчується біологічна еволюція і з’являється "справжня людина" Homo sapiens. По-друге, збільшується різновидність знарядь праці, з’являється шитий одяг. По-третє, з’являється суспільне регулювання шлюбу, формується рід і сім’я. По-четверте, формується два головних центри світової цивілізації - афро-азіатська і європейська. Були закладені основи мови, релігії, мистецтва, сімейних відносин.
У період мезоліту з’явився лук і стріли. Основними видами діяльності, окрім збиральництва, стає полювання та рибальство. Виникає статевовікове розмежування праці (чоловіки займаються полюванням, жінки - збиральництвом та веденням домашнього господарства, старі люди - виготовленням знарядь праці). У цей період люди прагнуть вести більш осілий спосіб життя, приручають собаку та дикого кабана.
Період неоліту - час розвитку родинного устрою та матріархату. Покращуються житлові умови - печери і курені замінюються глиняними, дерев’яними та кам’яними спорудами. Виникають та розвиваються ремесла, серед них - гончарство і ткацтво. Покращуються знаряддя праці. Починається активна діяльність з природою. Поряд з полюванням і тваринництвом поширюється землеробство, винаходять колесо. Розвиваються елементи піктографії - малюнкового письма, що полегшує духовну наступність між поколіннями.
Бронзовий вік - це час початку обробки міді і в той же час кінець кам’яного віку. Після міді отримала розповсюдження бронза - сплав міді з оловом. Подальший розвиток отримують кочове товариство та поливне землеробство, покращується писемність. Виникають перші рабовласницькі держави. У соціальному відношенні мідно-бронзовий вік характеризується переходом від матріархату до патріархату.
Залізний вік стає останнім періодом розвитку первіснообщинного ладу. Розпочинається новий етап у розвитку техніки металургії. Праця стає більш виробничою. Проходить розподіл розумової та фізичної праці. Розвивається кораблебудування і архітектура. У цей час у більшості народів Євразії проходив розклад первіснообщинного ладу, що призвело до формування рабовласницького класового суспільства.
Основними рисами найпершої з культур є:
1) гомогенність (однорідність) - відсутність розпаду на класи, коли об’єднання людей проходить за родинними зв’язками;
2) синкретичність (не розчленованість), яка виявляється в міфології, у мистецтві (музиці, танцях, поезії), в світосприйнятті; функції окремих форм суспільної свідомості не були спеціалізовані і самі функції виділялися умовно;
3) егалітарність (рівність) - коли ніхто не мав права розподілу власності, тому для отримання сакральної санкції використовувались ігрові механізми;
4) табірування - система заборон. У результаті виникнення перших заборон був зроблений перший крок до упорядкування людських відносин. Порушення табу розглядалось як непідкорення священній гармонії;
5) колективізм, бо індивідуальна самосвідомість в умовах родоплемінних відносин розвивалося слабко;
6) міфологічне мислення, засноване на уподібненні навколишньої реальності людині і перенесення його внутрішніх властивостей на зовнішній світ. Усе навколишнє не мало назву, тому ставлення до світу було не раціональним, а емоційним.
Для первісних людей міф був першою формою пізнання навколишнього світу. За його допомогою намагалися пояснити різні явища природи і суспільства. Крім того, він виконував найважливіші соціальні функції. Обґрунтовував устрій суспільства, його закони, моральні цінності, керував практичною діяльністю. Міф регламентував поведінку членів роду, забезпечував гармонію у відносинах між світом і людиною, регулював взаємовідносини між одноплемінниками, пояснював різні явища природного і соціального життя.
Міфологічна символіка виражалася в знакових структурах обрядів, співу, танцю, малюнка, татуювання, прикраси зброї, предметів домашнього ужитку. Його усна передача встановлювала єдність поглядів усіх представників племені на навколишній світ. Накопичений в міфах досвід передавався з покоління до покоління і зберігався в соціальній пам’яті.
У результаті, первинний рівень знань, що утворився в міфі, сприяв появі філософії.
Для міфу характерні такі особливості:
а) відсутність часових меж: минуле, сьогодення і майбутнє в ньому були нерозривно пов’язані між собою;
б) синкретизм основних областей духовної культури: мистецтва, релігії, зачатків наукових знань;
в) наявність художніх прийомів: алегорії, гіперболи, метафори;
г) поєднання фантастичних і реальних уявлень [4].
Формування міфологічного мислення було обумовлене деякими причинами. По-перше, це була спроба максимально наблизити земний світ, який спочатку уявлявся чужим, загрозливим для існування людини. По-друге, нерозвинута практика. Суспільство існувало в рамках збирально-мисливського господарства. Навколишня реальність не сприймалась в гармонійній формі.
До ще однієї форми практичного і духовного освоєння світу людиною слід віднести релігійні вірування.
Головною причиною появи релігійного світосприйняття було те, що первісні люди не виділяли себе з навколишнього середовища і знаходилися в постійному страху перед незрозумілими явищами природи. Намагаючись звільнитися від цих страхів, людина прийшла до обожнювання природи, створення її культу.
Первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов’язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища - перш за все, до сонця, води, землі, дерев тощо, а особливо до тварин і птахів.
Найбільш розповсюдженою й універсальною формою релігійних вірувань є анімізм - (з лат. - дух, душа) - віра в загробне життя і культ предків, а також віра в існування і переселення духів. Анімістичні вірування пов’язані з одухотворенням природи, з повагою до охоронних духів домашнього вогнища.
Віра в існування різного роду духовних істот отримала своє вираження в тому, що предмети, що володіють душею, стали розглядатися як одушевлені, як фетиші. Віра в надприродну силу неживих предметів, які виступали посередниками між людьми і богами, отримала назву фетишизм - (з фр. - ідол, талісман). У кожній релігії є елемент фетишизму, наприклад поклоніння іконам, святим, оберегам.
У первісній культурі єдність людини з природою і ототожнення її з різними проявами прийняла форму тотемізму, тобто переконаності в те, що кожна група людей походить від якої-небудь тварини або рослини (тотема) і перебуває з ними в родинних стосунках. Тотемізм був широко розповсюджений у Єгипті, Індії, Австралії. Рід мав назву свого тотема і вірив, що знаходиться з ним у кровному спорідненні. У цілому тотемізм був ідеологічним відображенням зв’язку роду з природним середовищем і сприймався в єдино зрозумілій формі родства.
Ще однією давньою формою первісних вірувань є магія. У її основі лежить віра в надприродний зв’язок між реальними об’єктами чи діями. А оскільки первісна людина не відрізняла смисловий зв’язок від причинного, то була переконана, що можна впливати на речі за допомогою містичної сили.
Ранні форми релігії включали в себе не тільки фантастичні уявлення (віри), але й священні дії - ритуали, які могли проводити лише особливо посвячені люди - старійшини, жриці, шамани. Завдяки провадженню ритуалу, закладались основні традиції, акумулювалась людська пам’ять. Ритуал виступав головною формою суспільного розвитку людини. З нього пізніше сформувалась господарсько-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльність.
Разом з міфологією і релігійними віруваннями у давньої людини формувалася здатність до художньо-образного сприйняття і відображення дійсності. Найбільш значним проявом був наскальний живопис, який слугував засобом вираження космологічних міфів.
Міфологічні уявлення давніх слов’ян.
У культурі древніх слов’ян центральне місце займала язичницька релігія. Язичництво - це рання форма релігійного освоєння світу. Язичницькі релігії є багатобожжям. Як і в інших народів, формування релігійних уявлень давньослов’янського народу пройшло певну еволюцію [17].
На першому етапі головними об’єктами були Мати-Земля, вода, ліси, гаї, злі (упирі) і добрі (берегині) духи, що керують стихіями (водними джерелами, лісами і тощо). Шанували й боялися домовиків, лісовиків, водяних, русалок. Захистити себе намагалися за допомогою оберегів, амулетів, замовлянь.
На другому етапі склався культ предків, сім’ї і домівки. Шанували Рода - творця Всесвіту і Рожаниць - богинь родючості. Вірили у потойбічний світ.
На третьому - склався великий пантеон божеств, різною мірою популярних у різних місцевостях. Особливими вважались: Перун - громовержець; Сварог - бог небесного вогню; Даждьбог - бог світла і сонця, той хто віддавав всі блага; Стрибог - бог вітру; Волос (Велес) - бог домашніх тварин і багатства; Мокош - жіноче божество родючості і домашнього господарства; сонячні боги - Ярило, Хорі, Кострома, Купала. Місцем виконання культу служили капища, требища, храми, в яких волхви (жерці язичницької релігії) приносили жертви богам і здійснювали обряди. Храми будували дерев’яні, багатокупольні. Поклоніння ідолам і жертвопринесення супроводжувалися язичницькими ритуалами, які поступалися християнським у пишності, урочистості і впливом на психіку.
Безперервна боротьба світлих і темних сил природи була відображена в уявленнях слов’ян. Зміна пір року і сільськогосподарські роботи супроводжувалися урочистими святами. У грудні зустрічали бога Зими - Коляду. Весна починалася циклом свят, присвячених сонцю. На Масляну палили солом’яне опудало зими, пекли млинці, влаштовували танці та кулачні бої. Приліт птахів відзначали приготуванням обрядового печива ("жайворонків"). Літо зустрічали в русальний тиждень веселими весіллями з піснями на честь Лади і Леля - покровителів кохання. Язичницькі вірування і традиції знайшли своє вираження в прикладному мистецтві і в фольклорі.
Героями слов’янського епосу є Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов’янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеології героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов’я-Розбійника, Змія Горинича, а також таких казкових персонажів як: Баба Яга, Кощій, Чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.
До нижчого рівня слов’янської міфології належать різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Усі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини.
До наших днів дійшли приказки, скоромовки, загадки, казки, прислів’я, деякі замовляння і заклинання. Особливе місце у фольклорі займали билини, серед яких найбільшою популярністю користувалися билини, пов’язані з діяльністю князя Володимира і подвигами трьох богатирів (Добрині Микитовича, Олексія Поповича та Іллі Муромця).
У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна виокремити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. Відповідно до таких поглядів у людей з’являлися своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами року та збиранням врожаю, у яких був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов’яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.
