Історія української культури. Навчальний посібник
Текстові завдання
1. Ознайомтесь із визначеннями наукового поняття "культура" протягом кінця XIX - XX ст. та проаналізуйте розвиток уявлень про культуру.
Культура - це комплекс, що включає знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї та всі інші здібності та навички, яких набуває людина як член суспільства (Е. Тайлор, 1871).
Культура - це загальна сума знання, ставлень та моделей звичної поведінки, що поширюються та передаються членами окремого суспільства (Р. Лінтон, 1940).
Культура - це історично утворені схеми життя, виражені явно чи неявно, раціональні чи ірраціональні або нераціональні, які існують в будь-який час як потенційні керуючі сили людської поведінки (К. Клакхон, 1945).
Культура - це масив вивчених та переданих моторних рекцій, звичаїв, технік, ідей і цінностей та поведінка, яку вони спричиняють (А. Кребер, 1948).
Культура - це зроблена людиною частина оточуючого середовища (Ф. Гершковіч, 1955).
Культура - це моделі, виражені або уявні, поведінки та для поведінки, що набуваються та передаються символами і є утворюючим та визначаючим досягненням груп людей, включаючи їх втілення в артефактах (А. Кребер, К. Клакхон, 1952).
Культура - це всі ті засоби (поведінки), форми яких не є визначеними генетично та які слугують для упорядкування індивідів і груп у їх екологічних об’єднаннях (Л. Бінфорд, 1968).
Культура - це сукупність поширених ідей, цінностей, стандартів поведінки, це спільний знаменник, який робить дії індивідів зрозумілими для групи. Поділяючи спільну культуру, люди можуть передбачати дії один одного в певних обставинах та відповідно реагувати. Це сукупність правил та стандартів, що поділяються членами суспільства, і коли вони зазнають впливу від інших членів суспільства, культура виробляє поведінку, яка вважається іншими належною та прийнятною (У. Хавіленд, 1975).
Культура - це вивчена поведінка, скопійована з інших (Р. Стедман, 1982).
Ми обмежимо термін "культура" до системи мислення. Культура в цьому сенсі включає у себе системи ідей, що поділяються, системи уявлень та правил і значень, що лежать в основі та виражаються усім життям людини. Культура, визначена таким чином, відноситься до того, чому людина вчиться, та не до того, що людина робить та творить. ...це знання надає "стандарти для вирішення, що є... для вирішення, що може бути... для вирішення, що хто-небудь відчуває з приводу цього... для вирішення, що з цим робити... та для вирішення, як це робити" (К. Киссинг, 1998).
Існує розуміння того, що культура переймається з інших, коли вони групуються в окреме суспільство або групу; вона поширюється серед членів цього суспільства або групи та настільки глибоко впливає на думки, дії та почуття людей в цій групі, що антропологи зазвичай кажуть, що "індивіди є продуктом їх культури" (Е. Стратерн, 1999).
2. Прочитайте фрагмент тексту Ж. Дерріда1 і дайте відповідь на запитання:
Наскільки універсальним є термін "деконструкція"? Що саме "деконструюється" та чому?
Як пов’язана процедура перекладу із деконструкцією?
Жак Дерріда "Лист до японського друга"
Дорогий професор Ідзуцу!
(...) Після нашої зустрічі я пообіцяв вам декілька своїх міркувань - схематичних і попередніх - щодо слова "реконструкція". У цілому, йшлося про якихось пролегоменів для можливого перекладу цього слова на японський. І тому - про спробу дати хоча б негативне визначення тих значень і конотацій, яких слід було б уникнути, якщо це можливо. Питання, власне, полягає в тому, чим деконструкція не є або не повинна б бути. Я виділяю ці слова ("можливо" і "повинна б"). Адже якщо ми можемо передбачити труднощі перекладу (а питання деконструкції від початку до кінця є також питанням перекладу і мови понять, понятійного корпусу так званої "західної" метафізики), не слід було б розпочинати з пропозиції про те, що у французькій мові слово "деконструкція" адекватне якомусь ясному і недвозначному значенню, - це було б наївно. Вже в "моїй" мові наявна "темна" проблема перекладу від того, що в тому чи іншому випадку, може матися на увазі під цим словом, до самого слововживання, ресурсів цього слова. І вже тепер зрозуміло, що і в самій французькій мові змінюються від одного контексту до іншого. Більш того, в німецькому, англійському і перш за все американському середовищі те ж саме слово вже прив’язане до доволі розрізнених афектних або патетичних конотацій, інфлексій, значень.
1 Жак Дерріда (1930 - 2004) - французький філософ і теоретик літератури, засновник деконструктивізму - течії у філософії постмодерну.
Коли я обрав це слово - або коли воно привернуло до себе мою увагу (мені здається, це сталося в книзі "Про граматологію"), - я не думав, що за ним незаперечно визнають центральну роль в дискурсі, що тоді цікавила мене. Серед іншого, я намагався перекласти, пристосувати для своєї мети хайдегерівські слова Destruktion і Abbau. Обидва означали в даному контексті деяку операцію, що застосовується до традиційної структури або архітектури основних понять західної онтології або метафізики. Але у французький термін "destruction" занадто очевидно припускав якусь анігіляцію, негативну редукцію, вартісну, можливо, ближче до Ніцшевського "руйнування", ніж до його хайдегеровського тлумачення або запропонованого мною типу прочитання. Отже, я відсунув його убік. Пам’ятаю, що я став шукати підтвердження тому, що це слово, "деконструкція" (прийшло до мене абсолютно спонтанно), - дійсно є у французькій мові. Я його знайшов у словнику Літтре. Граматитичне, лінгвістичне або риторичне значення виявилися там пов’язаними з якимось "машинним" значенням. Цей зв’язок здався мені вельми вдалим, вельми вдало пристосованим для того, що я хотів висловити хоча б натяком. Дозвольте ж мені процитувати кілька статей з Літтре. (...) Деконструювати: 1. Розбирати ціле на частини. Деконструювати машину, щоб транспортувати її в інше місце. 2. Термін граматики (...) деконструювати вірші: уподібнювати їх шляхом скасування розміру прози. В абсолютному значенні: "У методі апріорних пропозицій починають з перекладу, і одна з його переваг полягає в тому, що ніколи немає потреби реконструювати", Лемар, там же. 3. Деконструюватися (...) Втрачати свою конструкцію. "Сучасні знання свідчать про те, що в країні нерухомого Сходу мова, що досягла своєї досконалості, сама по собі деконструює або видозмінюється за рахунок одного лише закону зміни, по природі властивого людському духу", Віймен, "Передмова до Словника Академії".
Звичайно, все це знадобиться перекласти на японську, - і це лише відсуне вирішення проблеми. Зрозуміло, що, якщо всі ці перераховані в Літтре значення цікавили мене, своєю близькістю до того, що я "хотівби мовити", вони все ж зачіпали - метафорично, якщо завгодно, - лише деякі моделі або області глузду, а не тотальність всього того, що може мати на увазі деконструкція у своєму найбільш радикальному спрямуванні. Вона не обмежується ні лінгвістично-граматичною моделлю, ні навіть моделлю семантичною, ще менше - моделлю машинною. Самі ці моделі повинні були бути піддані деконструкторському розгляду. Правда полягає в тому, що згодом ці "моделі" постали біля витоків багаточисленних непорозумінь щодо поняття і слова "деконструкція", які спробували звести до цих моделей.
Слід також сказати, що слово це вживається рідко, а часто і взагалі невідоме у Франції. Воно повинно було бути визначеним чином реконструйовано, і його вживання, його споживча вартість була визначена тим дискурсом, який відправлявся від книги "Про граматологію" і обрамляв її. Саме цю споживчу вартість я і спробую тепер уточнити - а зовсім не якийсь первісний зміст, якусь етимологію, приховану від усякої контекстуальної стратегії і розташовану по той бік від неї. Ще два слова на предмет "контексту". У ту пору панував "структуралізм". "Деконструкція" наче рухалася в тому ж напрямі, оскільки слово це означало відому увагу до структур (які самі не є ні просто ідеями, ні формами, ні синтезами, ні системами).
Деконструювати - це був також і структуралістський жест, у всякому разі - такий собі жест, який припускав відому необхідність структуралістської проблематики. Але то був також і жест антиструктуралістській - і частка його частково ґрунтується на цій двозначності. Мова йшла про те, щоб розібрати, розкласти на частини, розшарувати структури (всякого роду структури: лінгвістичні, логоцентричні, фоноцентричні - в той час в структуралізмі домінували лінгвістичні моделі, так звана структурна лінгвістика, яка також називалася сосюрівською, - соціоінституціональні, політичні, культурні та, понад все - в першу чергу, - філософські). Ось чому, - в першу чергу в Сполучених Штатах - тему деконструкції пов’язали з "пост структуралізмом" (слово, невідоме у Франції, крім тих випадків, коли воно "повертається" зі Сполучених Штатів). Але розібрати, розкласти, розшарувати структури (в одвічному сенсі, більш історичний рух, ніж рух "структуралістичний", який тим самим ставився під питання) - це не була якась негативна операція. Швидше, ніж зруйнувати, потрібно також і зрозуміти, як якийсь ансамбль був сконструйований, реконструювати його для цього. Однак згладити негативну видимість було і все ще залишається тим більш складною справою, що вона дає віднімати себе в самій граматиці цього слова (де-), хоча тут могла б матися на увазі скоріше якась генеалогічна деривація, ніж руйнування. Ось чому це слово, в усякому разі саме по собі, ніколи не здавалося мені задовільним (але що це за слово?); та воно завжди повинно обводитися якимось дискурсом. Складно було згладити цю видимість ще й тому, що в деконструкторській роботі я повинен був, як я роблю це і тут, множити різного роду застереження, врешті-решт - відсувати в сторону всі традиційні філософські поняття, щоб в той же час знову стверджувати необхідність вдаватися до них, принаймні, після того, як вони були перекреслені. Тому була висловлена надмірно поспішна думка, що це був рід негативної геології (це було ні істиною, ні неправдою, але тут я не стану вдаватися до обговорення цього).
У будь-якому випадку, незважаючи на видимість, деконструкція не є ні аналізом, ні критикою, і переклад має це враховувати. Це не є аналізом особливо тому, що демонтаж якоїсь структури не є регресією до простого елемента, деякого витоку, що не розкладається. Ці цінності, так як і аналіз, самі є суттю деякої філософеми, яка підлягає деконструкції. Це також і не критика, в загальноприйнятому або ж кантовському сенсі. (...)
Те ж саме я сказав би і про метод. Деконструкція не є якимось методом і не може бути трансформована в метод. Особливо тоді, коли в цьому слові підкреслюється процедурне або технічне значення. Правда, в деяких колах (університетських або ж культурних - я в особливості маю на увазі Сполучені Штати) технічна та методологічна "метафора", яка ніби з необхідністю прив’язана до самого слова "реконструкція", змогла спокусити або збити з пантелику декого. Звідси - та сама дискусія, яка розвинулася в цих самих колах: чи може деконструкція стати деякою методологією читання та інтерпретації? Чи може вона, таким чином, дати себе знов узурпувати і одомашнити академічним інститутам? Але недостатньо сказати, що деконструкція не зуміла б звестися до якоїсь методологічної інструментальності, набору транспонованих правил і процедур. Недостатньо сказати, що кожна "подія" деконструкції залишається одиничною або, у всякому разі, як можна більш близькою до чогось на зразок ідіоми або сигнатури. Належно б також уточнити, що деконструкція не є навіть якийсь акт або операція. І не тільки тому, що в ній наявне щось від "пасивності" або "терпіння" (пасивніше, ніж пасивність, сказав би Бланшо, ніж пасивність, протиставляється активності). Не тільки тому, що вона не належить до якогось суб’єкта, індивідуального або колективного, який володів би ініціативою і застосовував би її до того чи іншого об’єкта, теми, тексту і т. д. Деконструкція має місце, це якась подія, яка не чекає роздумів, свідомості чи організації суб’єкта - ні навіть сучасності. Це деконструює. І це тут - зовсім не щось безособове, яке можна було б протиставити якійсь екологічній суб’єктивності. Це в деконструкції (Літтре говорив: "деконструювати ... втрачати свою конструкцію"). І вся загадка полягає в цьому "-ся" в "деконструюватися", яке не є зворотністю якогось Я або свідомості. Я помічаю, дорогий друже, що, намагаючись прояснити одне слово з метою допомогти його перекладу, я тим самим лише множу труднощі: неможливе "завдання перекладача" (Беньямін) - ось що також означає "реконструкція".
Якщо деконструкція має місце всюди, де має місце це, де в наявності щось (і це, таким чином, не обмежується змістом або текстом - в розрізненому і книжковому сенсі цього останнього слова), залишається поміркувати, що ж відбувається сьогодні, в нашому світі і кашою "сучасності", в той момент, коли деконструкція стає якимось мотивом, зі своїм словом, своїми улюбленими темами, своєю мобільною стратегією і т. д. Я не можу сформулювати якусь просту відповідь на це питання. Всі мої зусилля - це зусилля, спрямовані на те, щоб розібратися з цим неосяжним питанням. Вони є суттю його скромних симптомів, так само як і спроби інтерпретації. Я не смію навіть сказати, слідуючи одній хайдегерівській схемі, що ми знаходимося в "епосі" буття-в-деконструкції, якогось буття-в-деконструкції, яке нібито одночасно проявляється і ховається в інших епохах. Ця ідея "епохи" і в особливості ідея збору долі буття, єдності його призначення або відправлення (Schicken, Geschik) ніколи не може дати місце для якоїсь впевненості.
Якщо бути вкрай схематичним, я б сказав, що важкість визначити і, стало бути, також і перекласти слово "реконструкція" ґрунтується на тому, що всі предикати, всі визначальні поняття, всі лексичні значення і навіть синтаксичні артикуляції, які в якийсь момент здаються готовими до цього визначення і цим визначенням і цього переведення, також деконструйовані - в прямому або переносному сенсі і т. д. І це використовується для слова, самої єдності слова "реконструкція", як і всякого слова взагалі. У "Про граматологію" під питання було поставлено єдність "слово", а також усі привілеї, які зазвичай за ним визнаються, перш за все в його номінальної формі. Отже, лише дискурс або, точніше, лист може заповнити цю нездатність слова задовольнити "думки". Всяку пропозицію типу "деконструкція є X" або "деконструкція не є X" апріорі не володіє правильністю, скажімо - воно щонайменше помилково. Ви знаєте, що однією з головних цілей того, що зветься в текстах "реконструкцією", якраз і є делімітація онтологіки, і в першу чергу - цієї третьої особи теперішнього часу дійсного способу: S est Р. Слово "деконструкція", як і всяке інше, черпає свою значимість лише у своєму записі в ланцюжок його можливих субститутів - того, що так спокійно називають "контекстом". Для мене, для того, що я намагався і все ще намагаюся писати, воно становило інтерес лише у відомому контексті, в якому воно заміщає і дозволяє себе визначати стільком іншим словами, наприклад "лист", "слід", "differance", "supplement", "гумен", "фармакон", "грань", "почин", "парергон" і т. д. За визначенням, цей лист не може бути закритим, і я навів лише слова - що недостатньо і лише економічно. На ділі, слід було б навести якісь пропозиції і ланцюжки пропозицій, які в свою чергу визначають у відомих моїх текстах ці слова.
Чим деконструкція не є? - та всім!
Що таке деконструкція? - та ніщо!
Я не думаю, з усіх цих причин, що це - якесь вдале слово (bon mot). Воно, в першу чергу, некрасиве. Воно, звичайно, зробило деякі послуги в якійсь чітко визначеній ситуації. Щоб дізнатися, що змусило включити дане слово в ланцюжок можливих субститутів, незважаючи на його суттєву недосконалість, варто було б проаналізувати і деконструювати таку "строго певну ситуацію". Це важко, і не тут я це зроблю.
Ще лише кілька зауважень, оскільки лист виявився занадто довгим. Я не думаю, що переклад є якась вторинна і похідна подія по відношенню до вихідної мови або тексту. І, як я тільки що сказав, "деконструкція" - це слово, по суті своїй може заміщуватися в ланцюжку субститутів, що також може бути зроблено і від однієї мови до іншої. Шанс для "деконструкції" - це щоб в японській виявилося або відкрилося якесь інше слово (те ж саме та інше), щоб висловити ту ж саму річ (ту саму та іншу), щоб говорити про деконструкцію і захопити її в інше місце, написати й переписати її. У слові, яке виявилося б і більш красивим.
Коли я говорю про це написання іншого, яке виявиться більш красивим, я, очевидно, розумію переклад як ризик і шанс поеми. Як перекласти "поему", якусь "поему"?
(...) Прийміть запевнення, дорогий професоре Ідзуцу, в моїй вдячності, і найсердечніших почуттях.
3. Прочитайте наведений уривок з роботи Юнга К. Г.2 "Архетип і символ".
Визначте, як розуміється в цій роботі архетип та яка його роль у формуванні особистості.
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему "Роль особистісної та колективної свідомості у розвитку людини".
Карл Густав Юнг "Про архетипи колективного несвідомого"
Спершу поняття "несвідомого" використовувалося для позначення тільки таких станів, які характеризуються наявністю витіснених або забутих змістів. Хоча у Фрейда несвідоме виступає - принаймні, метафорично - в якості діючого суб’єкта, по суті воно залишається не чим іншим, як місцем скупчення саме витіснених змістів; та тільки тому за ним визнається практичне значення. Ясно, що з цієї точки зору несвідоме має виключно особистісну природу (у пізніх роботах Фрейд дещо змінив згадану тут позицію: інстинктивну психіку він назвав "Воно", а його термін "понад-Я" став позначати частково усвідомлюване, частково несвідоме (витіснена колективна свідомість), хоча, з іншого боку, вже Фрейд розумів архаїко-міфологічний характер несвідомого способу мислення...
2 Карл Густав Юнг (1875 - 1961) - швейцарський психіатр, учень З. Фрейда, представник філософії психоаналізу. Засновник одного з напрямів глибиної психології, аналітичної психології, вчення про архетипи свідомості. Праці Юнга справили значний вплив на культурологію.
Звичайно, поверхневий шар несвідомого є до певної міри особистісним. Ми називаємо його особистісним несвідомим. Однак цей шар спочиває на іншому, більш глибокому, що веде своє походження і може бути набутим вже не з особистого досвіду. Цей вроджений більш глибокий шар і є так званим колективним несвідомим. Я вибрав термін "колективне", оскільки мова йде про несвідоме, що має не індивідуальну, а загальну природу. Це означає, що воно включає в себе, в протилежність особистісної душі, зміст та образи поведінки, які cumgrano salis є всюди і у всіх індивідів одними і тими ж. Іншими словами, колективне несвідоме ідентичне у всіх людей і утворює тим самим загальну основу душевного життя кожного, будучи по природі надособистим.
В особистому несвідомому це більшою частиною так звані емоційно забарвлені комплекси, що утворюють інтимне душевне життя особистості. Змістами колективного несвідомого є так звані архетипи.
... "Архетип" - це пояснювальний опис платонівського. Це найменування є правильним і корисним для наших цілей, оскільки воно означає, що, говорячи про зміст колективного несвідомого, ми маємо справу з найдавнішими, краще сказати, початковими типами, тобто споконвіку наявними загальними образами. Без особливих труднощів можна застосувати до несвідомих змістів і вираз "representations collectives", який вживався Леві-Брюлем для позначення символічних фігур в первісному світогляді. Мова йде практично все про те ж саме: примітивні родоплемінні вчення мають справу з видозміненими архетипами. Правда, це вже не утримування несвідомого; вони встигли набути усвідомлених форм, які передаються за допомогою традиційного навчання в основному у вигляді таємних навчань, які є взагалі типовим способом передачі колективних змістів, що беруть початок у несвідомому.
Іншим добре відомим виразом архетипів є міфи та казки. Архетип як такий істотно відрізняється від історично сформованих або перероблених форм. На вищих рівнях таємних навчань архетипи постають у такій оправі, яка, як правило, безпомилково вказує на вплив свідомої їх переробки в судженнях і оцінках. Безпосередні прояви архетипів, з якимими зустрічаємося в сновидіннях і видіннях, навпаки, значно більш індивідуальні, незрозумілі або наївні, ніж, скажімо, міфи. По суті, архетип є тим несвідомим змістом, який змінюється, стаючи усвідомленим і сприйнятим; він зазнає змін під впливом тої індивідуальної свідомості, на поверхні якої воно виникає.
4. Прочитайте наведений уривок з роботи М. Фуко3 "Історія сексуальності - III: Піклування про себе".
Дайте відповідь, яке місце займає "піклування про себе" у дослідженні особистості?
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему "Піклування про себе" у суспільстві споживання".
Мішель Фуко "Історія сексуальності: турбота про себе"
Загальне уявлення про "культуру себе" може дати принцип "турботи про себе", якому підпорядковано мистецтво існування в різних своїх формах; саме цей принцип обґрунтовує його необхідність, направляє його розвиток і визначає його практику. Втім, слід уточнити: точку зору, згідно з якою людина повинна всіма силами "піклуватися про себе", по суті, дуже древній мотив грецької культури. Лакедемонський афоризм, переказаний Плутархом, стверджує, що громадяни Спарти надали турботу про землю ілотам, саме тому, що воліли, виявляється, більш "піклуватися про самих себе", - безсумнівно, під цим малися на увазі фізичні і військові вправи.
Зовсім в іншому сенсі застосований цей вираз у Алківіада, де він становить центральну тему діалогу. Сократ постає перед своїми суддями саме як вчитель турботи про себе: бог доручив йому нагадувати людям, що вони повинні піклуватися про себе, не про багатства і почесті, але про самих себе, про свою душу.
Так, саме до цієї, освяченої Сократом теми турботи про себе повернулася згодом філософія, врешті-решт помістивши її в самому серці "мистецтва існування", яким вона прагнула бути. Саме ця тема, покинувши початкові рамки і відокремившись від первинного філософського сенсу, поступово набула виміру і форми справжньої "культури себе". Термін цей показує, що принцип турботи про себе отримав досить загальне значення: у всякому разі, заклик "дбай про себе" став імперативом багатьох відмінних один від одного доктрин; він став образом дії, манерою поведінки, просочив різні стилі життя, оформився в численні процедури, практики, приписи, які осмислювали, розвивали, вдосконалювали і викладали.
3 Мішель Поль Фуко (1926 - 1984) - французький філософ-посмодерніст, теоретик культури та історик. Автор філософсько-культурологічних праць про розвиток соціальних наук, медицину, тюрми, божевілля, сексуальність. Один з найвпливовіших мислителів сучасної французької літератури.
Таким чином, він конституював соціальну практику, надавши підставу для міжособистісних зв’язків, обмінів і комунікацій, а деколи і для інститутів; нарешті, він породив певний спосіб пізнання і обробки знань.
Піклуйся про свою душу, - це основне повчання Зенона учням, повторив в І ст. Мусон, цитований Плутархом: хто хоче перебувати в благополуччі, той повинен все життя проводити в турботі про себе. Відомо, як всеосяжно тлумачив турботу про себе Сенека: присвятивши себе їй, потрібно залишити всі інші заняття, - тільки так можна звільнити свою душу (sibi vacare). Але ця "вакантність" формує активну діяльність і вимагає, не втрачаючи часу і не шкодуючи зусиль, "зробити себе", "перетворити себе", "обернутися до себе".
5. Прочитайте наведений уривок з роботи М. Бердяева4.
Визначте характерні риси культури та цивілізації, назвіть основні відмінності між культурою та цивілізацією.
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему: "Культура та цивілізація як етапи розвитку людини".
Бердяев М. О. "Воля до життя і воля до культури"
Культура безкорислива в своїх вищих досягненнях, цивілізація ж завжди зацікавлена. Коли "освічений" розум змітає духовні перешкоди для використання "життя" і насолоди "життям", коли воля до могутності і організованого оволодіння життям досягає вищої напруги, тоді кінчається культура і починається цивілізація.
4 Микола Олександрович Бердяев (1874 - 1948) - російський релігійний філософ близький до екзистенціалізму, дослідник філософії свободи.
Цивілізація є переходом від культури, від споглядання, від творчості цінностей до самого "життя", шукання "життя", віддання себе її стрімкому потоку, організація "життя", захват силою життя. У культурі виявляється практично-утилітарний, "реалістичний", тобто цивілізаторський, ухил. Велика філософія і велике мистецтво, як і релігійна символіка, не потрібні більше, не представляються "життям". Відбувається викриття того, що уявлялося вищим у культурі, верховним її досягненням. Різноманітними шляхами розкривають не священний і не символічний характер культури. Перед судом реального "життя" в епоху цивілізації духовна культура визнається ілюзією, самообманом ще не звільненої, залежної свідомості, примарним плодом соціальної неорганізованості. Організована техніка життя повинна остаточно звільнити людство від ілюзій і обманів культури; вона повинна створити цілком "реальну" цивілізацію.
Духовні ілюзії культури вражені були неорганізованістю життя, слабкістю її техніки. Ці духовні ілюзії зникають, долаються, коли цивілізація оволодіває технікою і організовує життя. Економічний матеріалізм - дуже характерна і типова філософія епохи цивілізації. Це вчення видає таємницю цивілізації, виявляє внутрішній її пафос. Не економічний матеріалізм вигадав панування економізму, не вчення це винне в приниженні духовного життя. У самій дійсності виявилося панування економізму, в ній вся духовна культура перетворилася на "надбудову" і розклалися всі духовні реальності раніше, ніж економічний матеріалізм відбив це в своєму вченні. Сама ідеологія економічного матеріалізму має лише рефлекторний характер по відношенню до дійсності. Це - характерна ідеологія епохи цивілізації, найбільш радикальна ідеологія цієї цивілізації. У цивілізації неминуче панує економізм; цивілізація за природою своєю технічна, в цивілізації будь-яка ідеологія, всяка духовна культура є лише надбудова, ілюзія, нереальність. Примарний характер будь-якої ідеології і всякої духовності викритий. Цивілізація переходить до "життя", до організації могутності, до техніки як справжнього здійснення цього "життя". Цивілізація, на противагу культурі, не релігійна вже за своєю основою, в ній перемагає розум "просвіти", але розум цей вже не абстрактний, а прагматичний розум.
Цивілізація, на противагу культурі, не символічна, не ієрархічна, не органічна. Вона - реалістична, демократична, механічна. Вона хоче не символістичних, а "реалістичних" досягнень життя, хоче самого реального життя, а не подоб і знаків, не символів інших світів. У цивілізації, і в капіталізмі, як і в соціалізмі, колективна праця витісняє індивідуальну творчість. Цивілізація знеособлює. Звільнення особистості, яке нібито цивілізація повинна нести з собою, смертельно для особистої оригінальності. Особистий початок розкривався лише в культурі. Воля до могутності "життя" знищує особистість. Такий парадокс історії.
6. Прочитайте наведений уривок з роботи З. Фрейда5.
Визначте, які основні проблеми виникають із взаємодії особистості та культури?
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему: "Чи можливо гармонічно поєднати індивідуальні та культурні вимоги людини".
Зігмунд Фрейд "Незадоволення культурою"
Термін "культура" позначає всю суму досягнень та інституцій, що відрізняють наше життя від життя наших предків з тваринного світу і слугують двом цілям: захисту людини від природи та врегулюванню відносин між людьми. Для кращого розуміння розглянемо детально характерні риси культури, якими вони себе виявляють в людських колективах.
Почати легко: ми визнаємо, як властиві культурі всі форми діяльності та цінності, які є корисними для людини, сприяють освоєнню землі, захищають її від сил природи і тощо. З приводу цього аспекту культури виникає найменше сумнівів. Використовуючи всі свої сили, людина вдосконалює свої органи - як моторні, так і сенсорні - або розсовує межі їхніх можливостей. Мотори надають у її розпорядження величезні потужності, які вона, як і свої м’язи, може використовувати в будь-яких напрямах; пароплав і літак дозволяють їй безперешкодно пересуватися по воді та по повітрю.
І це надбання вона може розглядати як досягнення культури. З давніх часів людина створювала собі ідеальне уявлення про всемогутність і всезнання, які вона втілювала у вигляді своїх Богів, приписуючи їм усе, що здавалося їй недосяжним для її бажань або що було їй заборонено. Тому можна сказати, що Боги були ідеалами культури. І ось тепер людина значно наблизилася до досягнення цих ідеалів і сама стала майже Богом. Але, лише тією мірою, в якій ідеали стають досяжними за звичайним людським розумінням. Не повністю, в якихось випадках, і взагалі не став, а в інших - лише наполовину. Людина, таким чином, ніби є чимось на зразок Бога на протезах, дуже могутньою, коли вона застосовує всі свої допоміжні органи, хоча вони з нею не зрослися і деколи завдають їй ще багато турбот. Але людина має право втішатися тим, що цей розвиток не скінчиться 1930-м роком нашої ери. Майбутні часи принесуть новий прогрес у цій галузі культури, який, імовірно, важко собі навіть уявити і який ще більше збільшить богоподібність людини. Але в інтересах нашого дослідження ми не повинні забувати, що сучасна людина, зважаючи на свою богоподібність, усе ж не почуває себе щасливою.
5 Зігмунд Шломо Фрейд (1856 - 1939) - австрійський психіатр, засновник психоаналізу — напряму в психології та філософії, що досліджує несвідомі процеси у людьській психіці.
Значна частина боротьби людства концентрується довкола одного завдання - знайти доцільне, тобто щасливе, рівновагу між індивідуальними вимогами та культурними вимогами мас; одна з фатальних проблем людства полягає в тому, чи можливо досягти рівноваги за допомогою певної організації людства чи цей конфлікт залишиться непримиренним.
7. Прочитайте наведений уривок з академічної роботи Токарева С. О.6. Визначте особливості світогляду на етапі архаїчного суспільства.
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему: "Особливості міфологічного світосприйняття первісної людини".
Токарев С. О. "Первісні форми релігії"
У первісних мисливців коло їх ідей зазвичай обмежувалося місцевим тваринним і рослинним світом, простими формами родоплемінного життя, ось чому їх міфологія споконвічно зайнята тою чи іншою твариною та її особливостями, так само, як і походженням вогню, матримоніальними правилами, тотемістичними групами, обрядами посвяти і т. д. Тут же трапляються астральні міфи, але всі вони стосуються лише зовнішніх характеристик явищ - щоденного руху Сонця, фаз Місяця і тощо, в той час, як в осілих землеробських народів, життя яких більш стабільне, горизонт ширший, міфологія зазвичай складається зі складного циклу сказань, які відповідають не тільки окремим феноменам природи або суспільного життя, але завжди містять цілісну концепцію світобудови. Коротше кажучи, міфологія містить еволюційні стадії, відповідні головним епохам розвитку соціального життя людей.
6 Сергій Олександрович Токарев (1899 - 1985) - російський вчений-етнограф, історик етнографічної науки, дослідник релігійних поглядів.
Іншими словами, первинна функція міфу - це задоволення людської допитливості шляхом відповіді на запитання "чому?" і "звідки?". Але не слід забувати, що допитливість ця ні в якому разі не є незмінним атрибутом людського мислення - зовсім навпаки, вона залежить від умов матеріального життя людського суспільства. Те, що збуджує інтерес людини однієї епохи, може залишити повністю байдужими людей іншої епохи і навпаки.
8. Прочитайте наведений уривок з роботи Лосева О. Ф.7 "З ранніх праць".
Як ви вважаєте, у чому полягає універсалізм формули міфічної свідомості, що запропонував О. Ф. Лосев?
Олексій Федорович Лосев "З ранніх праць"
Міфічну свідомість можна подати такою формулою: 1) особистість, 2) історія, 3) чудо, 4) слово. Чи не можна знайти в мові таку категорію, яка охоплювала б усі чотири величини, або принаймні деякі з них в одному однаковому вираженні? Я гадаю, що це можна зробити, і отримане нами спрощення дасть можливість побудувати більш однотипну і просту діалектику поняття міфу.
Візьмемо першу й останню категорію - особистість і слово. Міф є словом про особистості, словом, яке належить особистості, що виражає й виявляє особистість. Міф є таким словом, яке належить саме певній особистості, спеціально для неї, невід’ємно від неї.
7 Олексій Федорович Лосев (1893 - 1988) - російський філософ-ім’ясловець і філолог, дослідник міфу, античного філософського ідеалізму, античної естетики.
Якщо особистість є дійсно особистістю, вона не зводиться ні на що інше, вона - абсолютно самородна, оригінальна. Не було і не буде ніколи іншої такої ж точно особистості. Це означає, що і специфічне слово її також абсолютно оригінальне, неповторне, його не можна порівняти ні з чим і воно не зводиться ні до чого. Воно є власним словом особистості та власним словом про особистість. Воно є ім’ям. Ім’я є власним словом особистості, тим словом, яке тільки вона одна може дати і виявити про себе.
В імені - діалектичний синтез особистості та її вираженості, її осмисленості, її словесності. Ім’я особистості є тим, що ми, власне кажучи, маємо в міфі. Ім’я є тим, що виражене в особистості, що виявлено в ній, те, чим вона є й собі та всьому іншому. Отже, міф є ім’ям. Але міф, сказали ми, є ще дивом. Цей третій момент нашої останньої формули також легко приєднується до отриманого більш складного поняття. Саме виходить чудове ім’я, ім’я, яке говорить, що свідчить про чудеса, ім’я, невіддільне від цих самих чудес, ім’я, яке творить чудеса. Ми будемо мати рацію, якщо назовемо його магічним ім’ям.
Міф тому є просто магічним ім’ям. А приєднання, нарешті, іншого моменту історії дає останнє перетворення, яке отримає таку формулу: міф є розгорнутим магічним ім’ям. І тут ми дошукалися вже тієї найпростішої й остаточної серцевини міфу, далі якої вже немає нічого і яку далі неможливо розкласти вже ніякими способами.
Це остаточне та останнє ядро міфу, і надалі повинні вже замовкнути будь-які інші перетворення та спрощення. Це максимально проста й максимально насичена формула міфу. Потрібно також мати на увазі, що ця формула має зовсім універсальне значення...
9. Прочитайте наведені уривки з роботи Л. Іоніна8.
Як поняття національної ідентичності та національної культури можуть допомогти у порівняльному аналізі культури стародавніх цивілізацій Єгипту та Месопотамії?
8 Леонід Григорович Іонін (нар. 2 серпня 1945) — російський соціолог, політолог, філософ. Відомий як фахівець в області історії соціології, соціології культури, соціології політики.
Іонін Л. Г. "Соціологія культури: шлях в нове тисячоліття"
Національний міф
Так звана національна свідомість і самосвідомість є однією з найбільш яскравих міфів у сучасному житті. На сьогодні поширена точка зору, згідно з якою національна ідентичнність - повністю сконструйований феномен, якому бракує, так би мовити, буттєвої прив’язки. Іншими словами, національне нібито не існує, хоча вважається наявним тими людьми, які знаходяться під впливом національної ідеї.
Саме в цьому сенсі національні почуття називають міфами, тобто тут під міфом розуміється обман почуттів і віра в казки. Насправді національне дійсно міфічне, але міфічне в іншому сенсі, у тому, що надаємо ми цьому слову слідом за Лосевим. Це можна трактувати так: національне живо і життєво, є синтезом ідеї та життя, до того ж синтез з елементом "відчуженості", що надає національному існуванню високу напруженість і величезний енергетичний потенціал.
Проте теорія конструювання національних ідентичностей не позбавлена сенсу. Різні нації формують національну ідентичність різними шляхами й в різних формах. Багато що залежить від конкретно-історичних ситуацій, від змісту національних традицій, від політичного контексту. Можна виділити три основні форми конституювання національної ідентичності: політичну, культурну та міфологічну - і відповідно говорити про виникнення політичного, культурного та міфологічного націоналізму. У конкретних ситуаціях ці форми переважно виступають в єдності, але зазвичай їх можна аналітично розділити і виділити визначальну.
Традиційно вищою формою націоналізму вважається політичний націоналізм. У цьому випадку формування національної ідентичності з необхідності пов’язується з формуванням власної національної державності, коли відбувається або вихід якоїсь території з "маточної" держави, або її автономізація в межах держави. Насправді ж ця форма не стільки вища, скільки "верхня", яка завершує формування національної ідентичності. Це той етап будівництва національного будинку, коли фундамент, стіни й усе інше є готовим, залишилося пристосувати його до політичного даху. Часто саме завершальний етап виявляється бурхливішим і привертає до себе загальну увагу, тому що він пов’язаний з політичними та геополітичними розрахунками, розподілом територій, промисловості, флотів і тощо. Але, повторюю, цей етап - лише завершальний.
Більш фундаментальна, більш широка та міцніша форма - культурний націоналізм. Е. Геллнер загалом уважає націоналізм культурним феноменом. За його витонченим визначенням, націоналізм насамкінець - це "течія, що прагне поєднати культуру й державу, забезпечити культуру своїм власним політичним дахом, і до цього ж не більше ніж одним".
Окрім цього, єдину національну культуру можна розглядати як неодмінний наслідок сучасного індустріально-технологічного розвитку, що призводить до руйнування типових для аграрної епохи ізольованих культурних анклавів, створення урбанізованого життєвого середовища, мегаполісів, куди сходяться великі маси народу, де виникають масові виробництва. Загалом ситуація аналогічна тій, яку ми розглядали, аналізуючи процес модернізації. Усе це вимагає уніфікації способу життя й культурних навичок. Унаслідок цього створюються великі одноманітні культури, які спочатку усвідомлюють свою культурну ідентичність, а потім прагнуть і до політичної ідентичності.
Таким чином, культурна ідентичність, яка створюється в процесі індустріалізації, вимагає власної "національної" історії: великого й славного минулого, казкових героїв, які здійснюють незвичайні подвиги.
Насправді цього минулого не було й не могло бути; це минуле - чуже, тому що тоді, у минулі часи, просто не існувало культурної, а тим більше політичної єдності. Такий націоналізм з історичним підтекстом Геллнер називає міфом, тобто, просто кажучи, красивою і небезпечною брехнею, хоча, може, і ненавмисної.
Утім існують і концепції, що віддають пальму першості політичному націоналізму. Тут основна схема принципово інша. Згідно з такою концепцією, політичний націоналізм є продуктом прагнення національної еліти.
У більшості держав національна еліта не є справді національною в культурному сенсі, скоріше її слід назвати космополітичною. Для масової мобілізації прихильників конструюється, за словами І. Греверус, "національний культурний ідеал", поширюється "політичний фольклоризм". Результат той самий: пристосування історії та культурної традиції під політичні вимоги.
Обидва автори - і Геллнер, і Греверус, - безумовно, мають рацію в тому, що традиційна національна культура в сучасних державах, особливо досить великих, - фікція. На території кожної держави існувало безліч локальних і регіональних культур, і конструювання національного культурного ідеалу завжди відбувалося і відбувається на ґрунті якоїсь однієї з цих культур, тоді як всі інші забуваються.
10. Як розуміли міф у Стародавній Греції? Яким чином це може допомогти в аналізі всієї грецької культури?
Міф як життєва реальність
Міф не є вигадкою або фікцією, не є фантастичним вимислом. Він є реальністю, бо впливає на реальність, змінюючи її, створюючи або руйнуючи. Звичайно, можна достеменно описати природу та соціальний лад Стародавньої Греції, але ми нічого не зрозуміємо в їхньому житті та історії, якщо не візьмемо до уваги, що боги і демони були для греків абсолютною, стовідсотковою реальністю, яка й визначала всі рішення - від приватних до державних, результати битв, походів та інших заходів. Це не вигадка, але найбільш яскрава і справжня дійсність. Це абсолютно необхідна категорія думки та життя, далека від усякої випадковості й свавілля.
Міф не є буттям ідеальним, тобто абстрактним, смисловим буттям. Він не є продуктом розумових зусиль.
Міф не є метафізичною побудовою.
Але все ж міфу властива якась "відчуженість" і "ієрархійність".
Міф - це яскрава і справжня дійсність, відчутна, речова, тілесна реальність, сукупність не абстрактних, а пережитих категорій думки та життя, що володіє своєю власною істинністю, вірогідністю, закономірністю і структурою, до того ж містить можливість відчуженості від нормального перебігу подій, можливість існування ієрархії буття.
Якщо замислитися над цим "визначенням", то стане зрозумілим, що міф - це і є наша жива, життєва дійсність, не абстрагована в наукових процедурах і тому є єдиною альтернативою стандартизованому науковому баченню. До того ж міфологічна дійсність сильніша і, так би мовити, більш всеосяжна, ніж дійсність, продукована наукою.
11. Визначте, яким чином описані функції міфу знаходять своє відображенні у давньоримській культурі?
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему: "Міф, що допоміг створити Римську імперію".
Міф: енергія і функції
Головний висновок, який випливає з попереднього викладу "міф є фундаментальною формою будови реальності".
Наведена формула дозволяє визначити й інші функції міфу. Перша з них - енергетична. Міф пов’язує та каналізує соціальну енергію.
Друга функція міфу - творення колективів. Колективи виникають тому, що міфи забезпечують специфічну в кожному конкретному випадку координацію сприйняття й поведінки численних розрізнених індивідів.
Третя функція міфу - формування ідентичності. Забезпечуючи специфічну для колективу координацію сприйняття й поведінки, міф формує колективну ідентичність. Вона реалізується через цінності й норми, які є, з одного боку, знаряддям єднання колективного суб’єкта з об’єктом, а з іншого - знаряддям з’єднання уявлення зі вчинком.
Ще одна функція міфу - відтворення колективної ідентичності. Збереження міфу є умовою збереження колективної ідентичності, і його зникнення призводить до розпаду відповідних колективів.
Наступна функція міфу - формування та структурування простору. Кожний міф формує свій власний простір, в якому можна виділити центр, периферію й різні ступені віддаленості від центру. Переважно периферія - це простір боротьби з іншими міфами.
12. Прочитайте наведений уривок з роботи Горація9 "Послання пізонцям".
Визначте, які риси античної культури можна відокремити у даному уривку?
9 Гвінт Горацій Флакк (65 - 8 рр. до н. е.) - давньоримський поет "золотого віку" римської літератури і філософ-мораліст, автор твору "Мистецтво поезії". Творчість Горація справила великий вплив на становлення Середньовічної і новоєвпропейської літератури.
Горацій "Послання пізонцям"
Якби художник схотів із конячею шиєю людську
Голову скласти докупи, надавши строкатого пір’я
Цим звідусюди позбираним членам, щоб у жінки, до того ж,
Риб’ячим постать кінчалась хвостом, хоч приваблива зверху, -
Твір цей побачивши, друзі, хіба ж ви удержали б сміх свій?
Вірте, Пізони, на цю буде схожа картину та книга,
Де, мов у хворого привиди сну, невиразні й туманні
Образи будуть речей, і ніяка подоба не буде
З ніг і до лоба єдина. Художникам-бо і поетам
Важитись вільно було скрізь на все, заманеться чого їм:
Знаємо й право на це даємо й вимагаємо спільно, -
Та ж не на те, щоб сумирне у нас сполучалося з лютим,
Щоб парувалися змії з птахами і з тиграми вівці,
Так по поважному часто й багатонадійному вступі
Той або інший пурпурний, що має далеко блищати,
Шмат нашивають: описують гай з вівчарями Діани
І по полях чарівливих струмків бистроплинних коліна,
Або ще Рейн і його течію, або ж радугу водну;
Таж не до речі це тут. Кипариси міцні зобразити
Вмієш ти, мабуть: навіщо, коли змалювати ти маєш
Розпач плавців і розбите судно - і це не безплатно! -
Урну робити почав ти - чому ж це не урна, а кухлик?
Зрештою, хай буде все, аби лиш єдине та просте.
З нас, співців багатьох, о батьку й сини його гідні.
Видимість лиш спокушає краси - бути хочу я стислим, -
Темним стаю; хто легкості прагне, втрачає потужність
Дум і чуття; хто дбає про велич, вдається в надутість;
Долі плазує, хто надто спокійний і бурі боїться.
Різноманітити хоче хтось тему єдину, і щедро
Він і дельфіна додасть до лісів, кабана до морських хвиль.
Хиб уникання веде до пороку, коли без пуття це!
Є біля цирку Емілія скульптор на бронзі, що й нігті
Зробить, і кучері ніжні в твердому відтворить металі, -
Твору ж сукупність - невдала, бо він не зуміє в цілому
Скласти його; і коли б про складання я дбав чого-небудь,
То не хотів би скидатись на нього, так само, як жити
З носом поганим, та з гарним і чорним волоссям і оком.
Тему собі вибирайте по силі; хай кожен, хто пише,
Довго міркує - що знести спроможні, а що й не піднімуть
Власні рамена; бо хто розв’язав переможно цю справу,
Той вже не втратить свого красномовства й ясного порядку.
Сила й чарівність порядку - напевне я знаю - у тому,
Щоб саме зараз казати лише саме зараз належне,
Решту ж усю обминати, відклавши до слушного часу;
Автору так і належить - це брати, а це усувати.
13. Прочитайте наведений уривок з роботи П. Сорокіна10 "Криза нашого часу".
Визначте домінанти культури Середньовіччя. На яких засадах розвивалося середньовічне суспільство?
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему: "Ідеал людини Середньовіччя".
Пітирим Олександрович Сорокін "Криза нашого часу"
Будь-яка велика культура є не просто конгломератом різноманітних явищ, що співіснують, але ніяк одне з одним не пов’язані, а є єдністю, чи індивідуальність, всі складові частини якої пронизані одним основним принципом і виражають одну головну цінність. Домінуючі риси витончених мистецтв і науки, такої єдиної культури, її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної і політичної організації, більшої частини її вдач і звичаїв, її способу життя та мислення (менталітету) - всі вони по-своєму виражають її основний принцип, її головну цінність. Саме цінність є основою і фундаментом будь-якої культури. З цієї причини найважливіші складові частини такої інтегрованої культури також найчастіше взаємозалежні: у разі зміни однієї з них інші неминуче піддаються схожій трансформації.
Архітектура і скульптура середніх століть були "Біблією в камені". Література також була наскрізь пронизана релігією і християнською вірою. Живопис виражав ті ж біблійні теми в лінії та кольорі.
10 Пітирим Олександрович Сорокін (1889 - 1968) - російський та американський соціолог та культуролог. Один із засновників теорій соціальної стратифікації і соціальної мобільності, автор концепції соціокультурної динаміки.
Музика майже виключно носила релігійний характер: Alleluia, Gloria Kyrie eleison, Credo, Agnus Dei, Mass, Requiem і т. д. (Частини літургії: "Алілуя", "Слава", "Господи помилуй", "Вірую", "Агнець Божий" церковні служби: "Меса", "Реквієм" (лат . та грец.).
Філософія була майже ідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінності або принципу, яким був Бог. Наука була всього лише служницею християнської релігії. Етика і право становили тільки подальшу розробку абсолютних заповідей християнства. Політична організація в її духовних та світських сферах була переважно теократичною і базувалася на Богові та релігії. Сім’я, як священний релігійний союз, виражала все ту ж фундаментальну цінність.
Навіть організація економіки контролювалася релігією, наклавши заборону на багато форм економічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими, заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, недоцільні з утилітарної точки зору. Пануючі вдача та звичаї, спосіб життя, мислення підкреслювали свою єдність з Богом як єдину і вищу мету, а також своє негативне або байдуже ставлення до чуттєвого світу, його багатства, радощів і цінностей. Чуттєвий світ розглядався тільки як тимчасовий "притулок людини", в якому християнин усього лише мандрівник, що прагне досягти вічної оселі Бога й шукаючий шлях, як зробити себе гідним того, щоб увійти туди.
Коротше кажучи, інтегрована частина середньовічної культури була не конгломератом різних культурних реалій, явищ і цінностей, а єдиним цілим, усі частини якого виражали один і той же вищий принцип об’єктивної дійсності і значущості: нескінченність, надчуттєвість, надрозумність Бога, Бога всюдисущого, всемогутнього, всезнаючого, абсолютно справедливого, прекрасного творця світу і людини. Така уніфікована система культури, заснована на принципі надчуттєвості і надрозумності Бога, як єдиної реальності і цінності, може бути названа ідеаціональною.
Таким чином, основний принцип середньовічної культури робив її переважно потойбічною і релігійною, орієнтованою на надчуттєвого Бога і пронизаною цією ідеєю. Основний принцип ідеалістичної культури був частково надсенсорний і релігійний, а частково світський і поцейбічний. Нарешті, основний принцип нашої сучасної чуттєвої культури - світський і утилітарний - "відповідає цьому світу!". Всі ці типи: ідеаціональний, ідеалістичний і чуттєвий - виявляються в історії єгипетської, вавілонської, греко-римської, індуїстської, китайської та інших культурах.
14. Прочитайте наведений уривок з Нового Заповіту.
Які цінності, принципи, моделі поведінки можна виокремити з цього тексту?
Напишіть на основі прочитаного есе (невелику письмову роботу у вільному стилі) на тему: "Чи важко у сучасному світі сповідувати головні засади християнської моралі?".
Нагорна Проповідь (Євангеліє від Матвея 5:1 - 6:21)
Він побачив народ і вийшов на гору; і коли присів, наблизилися до нього учні Його. Тоді Він розтулив уста Свої, навчав їх і сказав: Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне.
Блаженні засмучені, бо вони втішаться.
Блаженні сумирні, бо вони успадкують землю.
Блаженні голодні і спраглі на правду, бо вони наситяться.
Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть.
Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.
Блаженні ви, коли будуть паплюжити вас і гнати і всіляко несправедливо ганити за Мене;
Радійте і тіштеся, бо нагорода ваша велика на небесах! Бо так гнали всіх пророків, що були перед вами.
Ви - сіль землі. А коли сіль утратить силу, то як учиниш її солоною? Вона вже зовсім непридатна для вжитку, хіба викинути її геть, щоб люди потоптали.
Ви - світло світу. Не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори.
І не ставлять запалену свічку під посудину, а на свічник, і світить усім в оселі.
Нехай же перед людьми отак ваше світло світить, щоб вони бачили ваші добрі вчинки, і прославляли Батька вашого, який на небесах.
Не подумайте, що Я прийшов знищити закон чи пророків: не знищити Я прийшов, але звершити.
Бо правду кажу вам: доки не минеться земля і небо, жодна йота чи жодна риска в законі не мине, аж доки не звершиться все.
Отож, хто порушить одну з найменших заповідей оцих і навчить цього людей, той найменшим у Царстві Небеснім назветься; а хто вчинить і навчить, той великим назветься у Царстві Небесному.
Бо, кажу вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників та фарисеїв, то ви в жодному разі не увійдете до Царства Небесного.
Ви чули, що сказано давнім: не убивай; а хто уб’є, підлягає судові. А Я кажу вам, що кожний, котрий гнівається на брата свого без причини, підлягає судові; а хто скаже братові своєму: "Рака" (пуста людина), підлягає синедріонові; а хто скаже: "Безумний!" - підлягає адському вогню.
Отож, якщо ти приносиш до жертовника дар твій і там пригадаєш, що брат твій щось має супроти тебе, залиши дар свій перед жертовником, і піди, помирися передніше з братом твоїм і відтак прийди й принеси дар свій.
Мирися зі своїм суперником скоріше, доки ти ще в дорозі з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя щоб не віддав тебе урядникові, і щоб не кинули тебе до в’язниці.
Правду кажу тобі: ти в жодному разі не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шеляга.
Ви чули, що сказано у давні часи: не чини перелюбу.
А Я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку хтиво, уже вчинив перелюб з нею в серці своєму.
А якщо праве око твоє спокушає тебе, вирви його і відкинь од себе; бо краще для тебе, щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло твоє було кинуте в геєну.
І якщо права рука твоя спокушає тебе, відітни її і відкинь од себе; бо краще для тебе, щоб загинув один із членів твоїх, а не все тіло твоє було б кинуте в геєну.
Сказано також, що коли хтось розірве шлюб з дружиною своєю, нехай дасть їй письмову згоду на розлучення.
А Я кажу вам: хто розриває шлюб із дружиною своєю, окрім провини перелюбу, той спричиняє її перелюб; і хто одружиться на розведеній, той чинить перелюб.
І ще ви чули, що сказано давнім: не відмовляйся від присяги, але виконуй перед Господом присягання твої.
А Я кажу вам: не присягайтеся взагалі: ні небом, тому що воно престол Божий; ні землею, тому що вона підніжжя для ніг Його; ні Єрусалимом, тому що це місто Великого Царя.
Ні головою твоєю не присягайся, тому що не можеш жодної волосини учинити білою або чорною.
Але нехай буде слово ваше: так, так, ні, ні; а що понад це, - те походить від лукавого.
Ви чули, що сказано: око за око, зуб за зуб.
А Я кажу вам: не чиніть спротиву лихому! А коли вдарять тебе по правій щоці твоїй, оберни до нього й другу. І хто захоче судитися з тобою і забрати в тебе сорочку, віддай йому й верхній одяг;
І хто примусить тебе пройти з ним одну милю, пройди з ним удвічі.
Дай тому, хто просить у тебе, а від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся.
Ви чули, що сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого.
А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, добродійте ненависникам вашим і моліться за тих, що несправедливо свідчать проти вас і гонять вас.
Будьте ж синами Батька вашого Небесного; бо Він наказує Своєму сонцю сходити над лихими і добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних.
Бо коли ви будете любити люблячих вас, то яка вам нагорода? Чи не те саме чинять і митники?
І якщо ви вітаєте лише братів ваших, то що особливого чините? Чи не так чинять і язичники?
Отож, будьте досконалі, як досконалий Батько ваш Небесний!
А коли молитеся, не кажіть зайвого, як ті язичники; бо вони гадають собі, що через велемовство своє будуть почуті.
Не будьте подібні до них, бо знає Батько ваш, яку маєте потребу передніше, аніж ви попросите в Нього.
А моліться так: Отче наш, Сущий на небесах! Хай святиться ім’я
Твоє;
Хай прийде Царство Твоє; Нехай буде воля Твоя і на землі, як на
Небі;
Хліб наш щоденний дай нам на цей день;
І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим;
І не введи нас у спокусу, але захисти нас від лукавого; бо Твоє є Царство і сила, і слава навіки. Амінь.
Бо, якщо ви будете прощати людям гріхи їхні, то простить і вам Батько ваш Небесний!
А якщо не будете прощати людям гріхів їхніх, то й Батько ваш не простить вам гріхів ваших.
Також коли поститеся, не будьте в зажурі, як ті лицеміри; бо вони вдають на своїх лицях зажуру, аби показати людям, що постяться. Істину кажу вам, що вони вже одержують нагороду свою.
А ти, коли постишся, помасти голову твою і лице твоє омий, Щоб з’явитися в пості не перед людьми, але перед Батьком твоїм, Котрий утаємничений; і Батько твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно.
Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа винищують, і де злодії підкопуються і крадуть; але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопуються і не крадуть.
Бо де скарби ваші, там буде й серце ваше.
15. Прочитайте наведений далі уривок з праці Жака Ле Гоффа11.
Назвіть соціальні, культурні та економічні передумови становлення системи європейської освіти.
Напишіть на основі прочитаного есе на тему: "Вікові традиції університетської освіти і сучасність".
Жак Ле Гофф "З небес на землю"
Нове уявлення про час формується в середині XII ст. Паралельно відбуваються зміни в ментальності, що стосуються науки. Вони пов’язані, зокрема, з розвитком освіти. Починається епоха, коли навчання, котре доти було монополією монастирських шкіл, беруть в свої руки миряни, а деякі з них роблять це своєю професією і джерелом засобів до життя. За диатрибой св. Бернарда проти "торговців словами" (venditores verborum) можна зрозуміти, наскільки скандальною представлялася людям традиційних поглядів оплата занять наукою: адже можливість заняття нею - дар Божий - не повинна винагороджуватися грошима. Зміна поглядів в цій області дала поштовх до виникнення університетів.
11 Жак Ле Гофф (народ. 1924) - французський історик-медієвист, один з визначніших представників "нової історії" (напряму в історичній науці, що провідну увагу приділяє історико-культурним дослідам, "історії менталітетів"), спеціаліст з історії XIII ст., перший директор Школи підвищення кваліфікації з суспільних наук (Ecoledeshautes etudesensciencessociales) у Парижі (у 1975 - 1977 рр.).
Є прихильником концепції Середньовіччя як окремої цивілізації, відмінної як від Античної (VIII ст. до н. е. - V ст.), так і від Новоєвропейської (XVI - XXI ст.).
Створення купецьких і університетських корпорацій ("universitas") і позначає "об’єднання", "корпорація") свідчило про те, що ідеологічні перепони, які заважали розвитку цих нових професій, були подолані. В обох випадках це відбувалося одним і тим же чином. І торгівець, і викладач отримували виправдання і законне обґрунтування своїм заняттям, оскільки було визнано, що вони трудилися, а не збагачувалися пасивно. Після сказаного легко зрозуміти, наскільки фундаментальну роль відіграє в зміні ціннісних орієнтацій радикальна переоцінка понять, пов’язаних з людською працею.
Зміни, в інтелектуальному та ментальному інструментарії: число, знання, лист.
(...) Поширенню "арифметичної ментальності" сприяло всезростаюче використання індійської цифрової системи (іменованої арабською), а також введення нуля, створившого своєрідну революцію в арифметиці. Число має тепер не тільки символічний сенс, воно знаходить нейтральність, стає інструментом простого рахунку та обчислення. Тут також довелося подолати теологічні перешкоди. Адже Бог, згідно з офіційною доктриною, висхідною до Старого Заповіту, - єдиний, хто може знати точне число істот і предметів (згідно з Другою книгою Царств, Яхве, розгніваний переписом населення, насилає на іудейський народ епідемію, яка скосила його частину і зробила тим самим безглуздою сам перепис - 2 Цар. 24). Звідси довго зберігалася ворожість до всяких спроб переписів, які робили господарі і міська влада. Навіть флорентійська збірка оповідань XIII ст. "Новелліно" пронизана системою буржуазних цінностей, вона містить у собі відгомін цих прокльонів на адресу переписів.
У кінці XIII ст. застосування "наукових" розрахунків при вимірюванні часу стане поштовхом до створення механічних годинників, розповсюдження яких, незважаючи на технічну недосконалість, було блискавичним. Година механічних годинників є чіткою одиницею, зручною для арифметичних операцій. Ця раціоналізація у вимірі часу кладе для людей середньовіччя кінець монополії дзвонів, котрі розповсюджують про час Бога і церкви; люди стають підвладними механічному, вимірюваному часу купців і держави, яка будується. Д. Ленд був правим, коли говорив по відношенню до цієї епохи про "революції в часі".
Усе це разом узяте припускало орієнтацію на земні цінності, на ratio як логічний початок, розум і розрахунок в один і той же час.
Перелом XII - XIII ст. означав, крім усього іншого, торжество грамотності та знання. У містах поширюється початкова освіта для мирян, їх вчать читанню, письму, рахунку. У 1929 р. в першому номері "Анналів економічної та соціальної історії" Анрі Пірен показав на прикладі міських шкіл Гента кінця XII ст. важливість освіти для середньовічних купців. Це особливо істотно для регіонів, де переважає міська буржуазія: Фландрії і Північної Італії. Втім (як це видно зі статистичних даних, зібраних П’єром Депортом), і в такому місті, як Реймс (Шампань), діти також були в XIII ст. широко охоплені шкільним навчанням.
У вищій освіті спостерігається поступове поширення технічних знань. Як показав батько Шеню, в університетах XIII ст. теологія відходить від простої біблійної екзегези, від lectio divina (втім, і сама вона завдяки розповсюдженій практиці глос стає у відомому сенсі більш "технічною"). Університетська освіта пориває з учнівським вивченям божественної мудрості (sapientia), фундаментальна цінність якої пов’язана лише з небесами, і звертається до знань, створюваних людиною на основі досліджень (studium) і науки (scientia). Герберт Грундман виявив, як встановлюється нова система домінуючих цінностей земної могутності, що спочиває на трьох опорах - Священство - Царство - Знання (Sacerdo - Regnum - Studium). Він добре показав те, що справедливо названо ним "підвищенням цінності науки в XIII ст." (Wertung der Wissenschaft in 13. Jahrhundert).
У появі нових ціннісних орієнтацій і нової практики особливо помітний прогрес писемності. Головною цінністю залишається усне слово. Жест або клятва особи, наділеної соціальним або моральним суверенітетом, залишається вище будь-якого писаного слова. Але сила написаного вже підточувала силу усного. Майкл Кленчі добре показав це на матеріалі XII - XIII ст. З поширенням учнівських записів, університетських рукописів, торгових книг, у котрих письмовий текст сакралізується. Раніше письмовий текст асоціювався, насамперед, зі Святим
Письмом, нині ж лист набуває буденного характеру, стає все більш збіглим. З’являється особливий вид письма - курсив, що допускає численні скорочення та лігатури, чому сприяла заміна очеретяної палички на гусяче перо. Цей лист створюється тепер не в ім’я Бога і Неба, а заради земного. В університетах нова система переписування рукописів (ресіа) множить кількість копій, виникає новий вид торгівлі - торгівля рукописами. З’являються спеціальні крамниці, що торгують ними. Статут університету Падуї в 1264 р. проголошує: "Без рукописів не було б університетів".
16. Прочитайте наведений уривок з праці Генона Рене12.
Як ви вважаєте, яке місце займав карнавал у культурі Середньовіччя?
Напишіть на основі прочитаного есе на тему: "Карнавал у сучасній культурі".
Рене Генон "Про сенс "карнавальних" свят"
Тут буде незайве навести декілька конкретних прикладів: згадаємо, насамперед, деякі справді дивовижні свята, що відзначалися в епоху Середньовіччя: "свято осла", під час якого ця тварина, чия чисто "сатанинська" символіка добре відома у всіх традиціях, вводилася до церкви, де займала почесне місце й оточувалась вражаючими знаками уваги, і "свято дурнів" у ході якого нижче духовенство віддавалося мерзенній розпусті, пародіюючи одночасно і церковну ієрархію і саму літургію. Учасники цих святкувань носили, між іншим, ковпаки з довгими вухами, недвозначно натякаючи на ослячу голову: подробиця досить багатозначна з тієї точки зору, яку ми займаємо.
Чим пояснити, що подібні дії, що носять пародійний і навіть блюзнірський характер, не тільки допускалися, але якоюсь мірою офіційно заохочувалися в таку епоху, як Середньовіччя?
12 Рене Генон (1886 - 1951) - французький філософ, дослідник релігийних вчень Сходу, символіки обряду, автор філософської концепції традиціоналізму (езотеричного вчення, що відкидає провідні засади новоєвропейської культури - демократію, модерн, лібералізм та має на меті повернення до чистого богооткровения первісного монотеїзму). Піддавав критиці сучасну цивілізацію за відсутність духовності, слідування хибним шляхом розвитку, закликав до інтелектуальної реформації. У 1912 році прийняв іслам.
Насправді віл і осел, зображувані по обидва боки ясел в сцені Різдва Христового, уособлюють відповідно сукупність благих і злих сил; ці ж сили у сцені Розп’яття виступають в образах доброго і злого розбійника. З іншого боку, в’їзд в Єрусалим на ослі символізує торжество Христа над злими силами, яким, власне кажучи, і є акт "спокутування".
Подібні приклади доводять, що у всіх святах такого роду незмінно присутній зловісний або навіть "сатанинський" елемент, причому особливо важливо підкреслити, що якраз саме він завжди так приваблює людський натовп, так збуджує його: адже саме цей елемент більше, ніж що б то не було, відповідає потягам "занепалої людини" тією мірою, в якій вони сприяють виявленню найнижчих сторін його істоти. У цьому і полягає істинний сенс розглянутих нами свят: він полягає в тому, щоб якимось чином "каналізувати" ці потяги і зробити їх, наскільки це можливо, безпечними, давши їм можливість проявитися лише на короткий час і при строго певних обставин, уклавши їх тим самим в тісні рамки, яких вони не в силах переступити. Усе це має відношення до питання символічного "обгородження", до якого ми маємо намір коли-небудь повернутися.
В іншому випадку ці схильності, не отримуючи мінімального задоволення, необхідного сучасним станом людства, могли б викликати свого роду вибух. У кінці середніх віків, коли гротескні свята, про які йде мова, були скасовані або вийшли з ужитку, стався нечуваний порівняно з попередніми сторіччями сплеск чаклунства; обидва ці факти досить тісно пов’язані між собою, хоча зазвичай цей зв’язок залишається непоміченим, що тим більше дивно, оскільки безсумнівно є шокуюча схожість між описуваними святами і відьомськими шабашами, де точно так все робиться "шкереберть", чиї наслідки позначилися б на всій сукупності як індивідуального, так і колективного буття, послуживши причиною куди гіршого безладу, ніж той, який допускається лише на декілька днів, спеціально відведених для цієї мети, і який, крім того, куди менш страшний, оскільки він частково "регулюється" цими обмеженнями, бо, з одного боку, карнавальні дні ніби випадають із звичайного розпорядку речей, не надаючи на нього якого-небудь значного впливу, а з іншого - той факт, що в них немає нічого непередбаченого, деякою мірою "нормалізує" сам розлад і включає його під загальний порядок.
Крім цього загального пояснення, абсолютно очевидного для всіх, хто захоче над ним гарненько помізкувати, можна зробити кілька приватних, але недаремних зауважень щодо "маскарадів", адже вони грають настільки важливу роль як у самому карнавалі, так і в інших, більш або менш на них схожих святах: ці зауваження послугують зайвим підтвердженням всього сказаного.
Поміркуємо про той факт, що карнавальні маски зазвичай мають страхітливий характер і найчастіше наводять на думку про скотинячі або демонічні образи, будучи чимось на зразок фігуративної "матеріалізації" тих низинних або навіть інфернальних потягів, яким дозволено проявитися під час маскараду. Кожен з його учасників, нехай навіть абсолютно несвідомо, обирає собі серед цих масок ту, що йому найбільше підходить, тобто найбільш відповідає його власній тузі, тому можна сказати, що маска, яка нібито покликана приховувати справжнє обличчя індивіда, насправді виставляє напоказ його внутрішню суть, яку він зазвичай змушений приховувати.
Завершуючи цю замітку, додамо, що свята подібного роду все більш занепадають і вже ледь збуджують інтерес натовпу саме тому, що вони повністю втратили свій сенс. Чи може, справді, йти мова про "обмеження" безладу або про укладення його в сурові певні рамки тепер, коли він поширився всюди і поступово проявився у всіх сферах людської діяльності?
Таким чином, майже повне зникнення цих свят, котре можно було б тільки вітати, якби ми підходили до них з "естетичної" точки зору, враховуючи "потворний" характер, який вони приймають, - це зникнення, повторюємо, становить, навпаки, якщо дивитися в суть речей, тривожний симптом, оскільки воно свідчить про те, що розлад втрутився в самий хід існування і став до такої міри загальним, що ми, можна сказати, і справді живемо у часи безперервного і зловісного карнавалу.
17. Роздивіться наведені пам’ятки архітектури епохи Середньовіччя, що виконані у готичному та романському стилі.
Назвіть характерні риси готичного та романського стилів, наведіть приклади цих стилів у мистецтві та скульптурі.
Рис. 1. Баптістерій (приміщення для здійснення хрещень) Собору Святого Леона у Фрейжюсі. V ст. Франція
Рис. 2. Собор Святого Петра (Вормський Собор). 1181 - 1234 роки. Вормс, Німеччина
Рис. 3. Собор Паризької Богоматері. XII - поч-XIV ст. Париж, Франція
Рис. 4. Кьольнський Собор. 1248 - 1322 рр. (завершений у 1842 - 1880 рр.). Кьольн, Німеччина
18. Прочитайте наведений уривок з праці Джованні Піко Дела Мірандоли13.
Назвіть причини змін у розумінні призначення людини, що сталися в епоху Відродження?
Джованні Піко делла Мірандола "Промова про достоїнство людини"
Я прочитав, шановні отці, в писанні арабів, що коли запитали Абдаллу Сарацина, що здається йому найбільш вражаючим у світі, то він відповів, що нічого немає більш чудового, ніж людина. Цю думку підтверджують і слова Меркурія: "О Асклепій, велике диво є людина!". Коли я розмірковував про значення цих висловів, мене не задовольняли ті численні аргументи на користь переваги людської природи, які наведені багатьма: людина є посередником між усіма створіннями, близьким до вищих і панує над нижчими, тлумачем природи в силу проникливості розуму, ясності мислення і допитливості інтелекту, проміжком між незмінною вічністю і минаючим часом, узами миру, як говорять перси, Гіменей, який стоїть трохи нижче ангелів, за свідченням Давида.
13 Джованні Піко делла Мірандола (1463 - 1494) - італійський мислитель епохи Відродження, гуманіст. Знаходився під сильним впливом арабських та єврейських мислителів Сходу, кабалістичної містики, неоплатонізму. Вважав усі релігії та філософські школи часним проявом єдиної істини, що можуть бути примиреними в християнстві.
Усе це є значним, але не головним, що заслуговує найбільшого захоплення. Чому ж ми не захоплюємося більшою мірою ангелами і прекрасними небесними хорами? Зрештою, мені здалося, що я зрозумів, чому людина є найщасливішою з усіх живих істот і гідною загального захоплення і який жереб був приготований йому серед всіх інших доль, завидних не тільки для тварин, але для зірок і потойбічних душ. Неймовірно і дивно! А як же інакше? Адже саме тому людину по праву називають і вважають великим дивом, живою істотою, дійсно гідною захоплення. Але щоб там не було, вислухайте, отці, і поблажливо вибачте мені цю промову.
Вже Всевишній Отець, Бог-творець створив за законами мудрості світову оселю, яка нам здається августійшим храмом божества. Наднебесну сферу прикрасив розумом, небесні тіла оживив вічними душами. Брудні та засмічені частини нижнього світу наповнив різнорідною масою тварин. Але, закінчивши витвір, побажав майстер, щоб був хтось, хто оцінив би сенс такої великої роботи, любив би її красу, захоплювався її розмахом. Тому, завершивши всі справи, як свідчать Мойсей та Тімей, задумав, нарешті, створити людину. Але не було нічого ні в прообразах, звідки творець справив би нове потомство, ні в сховищах, що подарував би у спадок новому синові, ні на лавках небосхилу, де сидів сам споглядач всесвіту. Вже все було завершено; все було розподілено за вищими, середніми і нижчими сферами. Але не личило батьківській мощі бути відсутньою в останньому потомстві, як би виснаженій, не варто було коливатися його мудрості в необхідній справі через відсутність ради, не личило його добродійної любові, щоб той, хто в інших повинен був вихваляти божеську щедрість, змушений був осуджувати її в самому собі. І встановив, нарешті, кращий творець, щоб для того, кому не зміг дати нічого власного, стало загальним все те, що було притаманне окремим творінням. Тоді прийняв Бог людину як творіння невизначеного образу і, поставивши його в центрі світу, сказав: "Не даємо ми тобі, о Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливих обов’язків, щоб і місце, і обличчя і обов’язок ти мав за власним бажанням, згідно з тією волею і твоїм рішенням.
Образ інших творінь визначений у межах установлених нами законів. Ти ж, не стиснутий ніякими межами, визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе надаю.. Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, який ти віддаси перевагу. Ти можеш переродитися у нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитися за велінням своєї душі і в вищі, божественні. О, вища щедрість Бога-Отця!
Про вище і чудове щастя людини, якій дано володіти тим, чим побажає, і бути тим, чим хоче! Звірі, як тільки народжуються, від материнської утроби отримують все те, чим будуть володіти потім, як каже Луцилій. Вищі духи або спочатку, або трохи згодом стають тим, чим будуть у вічному безсмерті. Народженій людині Батько дав насіння і зародки різнорідного життя і відповідно до того, як кожен їх обробить, вони виростуть і дадуть їй свої плоди. І якщо зародки рослинні, то людина буде рослиною, якщо чуттєві, то стане твариною, якщо раціональні, то зробиться небесною істотою, а якщо інтелектуальні, то стане ангелом і сином Бога. А якщо людину не задовольнить доля жодного з творінь, то нехай вернеться до центру своєї однаковості і, ставши єдиним з Богом-духом, нехай перевершує всіх у відокремленій імлі Отця, який стоїть над усім. І як не дивуватися нашому хамелеонству! Або правильніше - чому дивуватися більше? І справедливо говорив афінянин Асклепій, що за мінливість подоби і непостійність характеру він сам був символічно зображений у містеріях як Протей. Звідси й відомі метаморфози євреїв і піфагорійців.
Адже в єврейській теології то святого Еноха таємно перетворюють на божественного ангела, то інших перетворюють на інші божества. Піфагорійці нечестивих людей перетворюють у тварин, а якщо вірити Емпедоклу, то і в рослини. Висловлюючи цю думку, Магомет часто повторював: "Той, хто відступить від божественного закону, стане твариною і цілком заслужено ". І дійсно, не кора складає істоту рослини, але нерозумна і нічого не почуваюча природа, не шкіра є сутність упряжного коня, але тупа і чуттєва душа, не колоподібна істота становить суть неба, а правильний розум; та ангела створює не відділення його від тіла, а духовний розум.
Тому перс Евант, викладаючи філософію халдеїв, пише, що у людини немає власного природного образу, але є багато чужих зовнішніх образів. Звідси і вираз у халдеїв: людина - тварина різноманітної і мінливої природи. Але до чого все це? А для того, щоб ми розуміли з тих пір, як народилися (за умови, що будемо тим, чим ми хочемо бути), що найважливіший наш обов’язок - дбати про те, щоб принаймні про нас не говорили, що коли ми були в честі, то нас не можна було впізнати, оскільки ми уподібнилися тваринам і дурним ослам. Але краще, щоб про нас говорили словами пророка Асафа: "Ви - Боги і все - знатні сини".
Ми не повинні шкодити собі, зловживаючи милостиво добротою Отця, замість того, щоб вітати вільний вибір, який він нам дав. Адже, дійсно, безліч розбіжностей є серед нас, отці! Вдома у нас йде важка міжусобна війна і громадянська війна. Якщо б ми захотіли, якби пристрасно побажали такого світу, який підняв би нас так високо, що ми опинилися б серед піднесених.
19. Прочитайте наведений далі уривок з праці Мішеля Монтеня14.
Як ви вважаєте, чому ця епоха має назву "Відродження", відродження чого?
Напишіть на основі прочитаного есе на тему: "Роль реабілітації чуттєвого в розвитку гуманізму та індивідуалізму".
Мішель Монтень "Досвіди"
Про три види спілкування
... Найпрекрасніші рухи нашої душі - це найменш напружені і найбільш природні її рухи ...
... Посилаючтсь на Платона і святого Фому, кажучи про речі, які міг би настільки ж добре підтвердити перший зустрічний і пересічний. Наука, яка не змогла проникнути до них в душу, залишилася на кінчику їх язика. Якщо б благородні дами зволили повірити мені, їм було б абсолютно достатньо змусити нас оцінити їх власні і вкладені в них самою природою багатства. Вони ховають свою красу під покровом чужої краси. А адже це великий недомисел - гасити своє власне сяйво, щоб отримати світло, запозичене ззовні; вони поховали і приховали себе під купами награного...
14 Мішель Ейкем де Монтень (1533 - 1592) - французький письменик та філософ-мораліст епохи пізнього Відродження, автор "Досвіди". Християнин-католик, знаходячись під впливом античного стоїцизму та епікуреїзму, він визнавав егоїзм за головну причину дій людини, а досягнення щастя - метою людського життя.
... Причина тут в тому, що вони недостатньо знають самих себе; у світі немає нічого прекраснішого за них; це вони прикрашають собою мистецтва і рум’янять лиця. Що їм потрібно, щоб бути коханими і шанованими? їм дано і вони знають більше, ніж необхідно для цього. Треба тільки трохи розворушити і оживити заховані в них збідності.
... Я звертав дуже багато уваги на духовні якості, проте при тій ж умові, щоб і тіло було, яким йому варто бути, бо, щиро кажучи, якби виявилося, що треба обов’язково вибирати між духовною і тілесною красою, я зволів б швидше знехтувати красою духовною: вона потрібніша для інших, кращих речей; але якщо справа йде про любов, ту саму любов, яка найтісніше пов’язана із зором і дотиком, то можна досягти дечого і без духовних принад, але нічого - без тілесних...
... Хто заявляє, що бачити в музах тільки іграшку і вдаватися до них заради забави означає принижувати їх гідність, той, на відміну від мене, очевидно, не знає дійсної цінності задоволення, гри та забави. Я лише не сказав, що переслідувати якісь інші цілі при спілкуванні з музами смішно. Я живу з дня на день і, кажучи по совісті, живу лише для себе; мої наміри далі цього не йдуть. В юності я вчився, щоб вихвалятися своєю ерудованістю, потім, короткий час, щоб набратися розсудливості, тепер - щоб тішити себе хоч чимось; та іноді - заради прямої користі.
... Наше життя, говорив Піфагор, нагадує собою велике і багатолюдне зборище на олімпійських іграх. Одні тренують там своє тіло, щоб завоювати собі славу на змаганнях, інші тягнуть туди для продажу товари, щоб отримати з цього прибуток.
... Якби нам вдалося звести потреби нашого життя до їх природних і законних кордонів, ми зрозуміли б, що велика частина повсякденних знань не потрібна в побуті; та що навіть в тих науках, які так чи інакше знаходять собі застосування, все ж виявляється безліч нікому не потрібних складнощів і подробиць, таких, які можна було б відкинути, обмежившись, за порадою Сократа, вивченням лише безперечно корисного.
20. Роздивіться уважно відомі шедеври епохи Ренесансу.
Які специфічні риси художньої культури Відродження можна виділити в наведених картинах?
Рис. 5. "Давид", Мікеланджело (1501-1504 рр.)
Рис. 6. "Мадонна з Немовлям і Іоанном Хрестителем", Рафаель (1506 р.)
Рис. 7. "Вітрувіанська людина", Леонардо да Вінчі (1490 р.)
Рис. 8. "Потрет імператриці Ізабели Португальської", Тиціан (1548 р.)
Рис. 9. "Обмова Апеллеса", Ботічеллі (1494 р.)
21. Прочитайте наведений уривок з праці М. Вебера15.
Дайте відповідь на запитання: "Який зв’язок існує між релігією, що сповідає населення країни, та її добробутом?"
Напишіть на основі прочитаного есе на тему: "Чи існує специфічна етика капіталізму?".
Макс Вебер "Протестантська етика та дух капіталізму"
При ознайомленні з професійною статистикою будь-якої країни зі змішаним багатоконфесійним складом населення незмінно звертає на себе увагу одне явище, яке неодноразово обговорювалось у католицькій пресі і літературі, а також на з’їздах католиків Німеччини. Ми маємо на увазі безсумнівну кількісну перевагу протестантів серед власників капіталу і підприємців, а також серед висококваліфікованих верств робітників, і насамперед, серед вищого технічного і комерційного персоналу сучасних підприємств. Це знаходить своє відображення в статистичних даних не тільки там, де різниця віросповідань збігається з національними відмінностями і тим самим з різницею у рівнях культурного розвитку, як, наприклад, у східній Німеччині з її німецьким і польським складом населення, але майже повсюди, де капіталізм в час свого розквіту міг безперешкодно здійснювати необхідні йому соціальні та професійні перетворення; і чим інтенсивніше йшов цей процес, тим виразніше конфесійна статистика відображає згадане явище ...
15 Максиміліан Карл Еміль Вебер (1864 - 1920) - німецький соціолог, історик та економіст. Автор низки відомих праць з політології, соціології, порівняній культурології, філософії історії; консультат німецької делегації на переговорах у Версалі та учасник розробки Веймарської конституції. Досліджував проблеми соціології релігії, права, авторитета і політичної влади, розробив теорію бюрократії, харизматичного типу політичного лідерства, "етики відповідальності" у політиці. У відомій роботі "Протестантська етика та дух капіталізму" (1904 - 1905) пов'язував розвиток капіталізму з появою протестантських течій у християнстві із властивим їм ставленням до життя та праці. Виступав противником марксизму.
... Факт, що серед католиків-абітурієнтів процент тих, хто закінчив навчальні заклади, які готують до технічної і торгово-промислової діяльності, взагалі до буржуазного підприємництва (реальні гімназії, реальні училища, цивільні школи підвищеного типу тощо), також значно нижчий, ніж серед протестантів - католики явно обирають гуманітарну підготовку класичних гімназій ...
... Можна вважати встановленим, що протестанти (насамперед прихильники тих течій, які будуть детально розглянуті в подальшому) як панівні, так і в якості підлеглого шару населення, як в якості більшості, так і в якості меншості виявляють специфічний нахил до економічного раціоналізму, якого у католиків не було і немає ні в тому, ні в іншому становищі. Причину різного поведінки представників названих віросповідань слід шукати насамперед у внутрішній специфіці кожного віросповідання, а не лише у зовнішньому історико-політичному становищі.
"... Дух трудової діяльності", "прогресу", пробудження якого приписують протестантизму, не слід розуміти як "радість життя" і взагалі надавати цьому поняттю "просвітницький" сенс, як це зазвичай роблять в наші дні. Протестантизм Лютера, Кальвіна, Нокса і Фоета мав мало спільного від того, що тепер іменують "прогресом". Він був відверто ворожий тим багатьом сторонам сучасного життя, які в наш час міцно увійшли в побут найревніших прихильників протестантизму. Якщо ж спробувати віднайти якусь внутрішню спорідненість між старопротестантським духом і сучасною капіталістичною культурою, то її слід шукати не в його (уявній) більш-менш матеріалістичній або, у всякому разі, антиаскетичній "радості життя", приписуваній протестантизму, а в його чисто релігійних рисах. Ще Монтеск’є сказав в "дусі законів", що англійці перевершили всі народи світу у трьох вельми важливих речах - у набожності, торгівлі і свободі. Чи не пов’язані успіхи у сфері придбання, а також їх прихильність до демократичних інститутів (що, втім, відноситься до іншому зв’язку) з тим його рекордом благочестя, про який згадує Монтеск’є?
... Ідеал цієї "філософії скнарості". Ідеал її - кредитоспроможна добропорядна людина, обов’язок якої вважати примноження свого капіталу як самоціль. Суть справи полягає в тому, що тут пропагуються не просто правила життєвої поведінки, а викладається своєрідна "етика", відступ від якої розглядається не тільки як дурість, але і як свого роду порушенням обов’язку. Мова йде не тільки про "практичну мудрість" (це було б не новим), але про висловлення якогось етносу, а саме в такому аспекті ця філософія нас і цікавить..
... Те, що в одному випадку є надлишком невичерпної підприємницької енергії і морально індиферентною схильністю, приймає в іншому випадку характер етично пофарбованої норми, що регулює весь уклад життя. У цьому специфічному сенсі ми і користуємося поняттям "дух капіталізму", звичайно, капіталізму сучасного.
22. Прочитайте наведений уривок з праці Н. Буало16.
Дайте відповідь на запитання: "Які риси культури Нового часу можна виокремити у цьому літературного фрагменті?"
Нікола Буало "Поетичне мистецтво"
Пісня друга
Пастушка, як злетить на землю свято красне,
Рубінів не кладе собі на чоло ясне,
Не сяє в золоті, в алмазах дорогих,
А в’є простий вінок із квітів польових.
Так і ідилія, щоб нас причарувати,
Красою скромною повинна нам сіяти.
Простота - ось її найприродніший стрій.
І гук бундючних слів не подобає їй.
Хай ніжністю вона вколисує нам душі,
Та громом не разить жадні спокою душі.
16 Нікола Буало-Депрео (1636 - 1711) - французький поет, критик, теоретик класицизму.
Коли ідилії береться віршомаз,
Він часом і гобой, і флейту кине враз,
Оддасться поривам нестримним і шаленим
І голосом сурми зненацька струни рве нам.
Пан, ужахнувшися, ховається в комиш
І німфи у глибінь пірнають чимскоріш.
Знов інший, на низьке понадившися слово,
Селянську пастушкам в уста вкладає мову.
Краси позбавлені, вульгарну взявши путь,
Тяжкі рядки його не плинуть, а повзуть:
Сказали б ви - Ронсар, сопілку взявши в руки,
Безтямно добува готичні з неї звуки
І мінить, злагоди ламаючи закон,
Лісідаса в П’єро, а Філіс в Туанон.
Між двох цих небезпек вузька тропа, поети!
У Теокріта ви й Вергілія знайдете
Пісні, що грації продиктували їм, -
Ідіть же щоразу за взором їх ясним.
Читайте вдень і вніч писання їхні доти,
Аж благородної не навчитесь простоти,
Де Флори цвіт ясний, Помони і садів,
На флейті молодих змагання пастушків,
Що гра любовна їх серед лугів з’єднала,
Де квітом став Нарцис і Дафна лавром стала, -
І зрозумієте, як відгомін лісів
У гідний консула завести можна спів.
Така в ідилії краса таїться й сила.
Сумна елегія, що коси розпустила,
В жалобнім одязі склонившись на труну,
У вищу, хоч, проте, помірну, б’є струну.
Вона закоханих відповіда страждання,
Погрози, ревнощі, надії, поривання, -
Та поетичного тут мало хисту нам:
Справдешнім треба тут горіти почуттям.
Ненавиджу співців, котрі холодній музі
Горіти, знай, велять у неправдивій тузі,
Вдають закоханих нещиро й мимохіть
І хочуть римами кохання замінить.
Усі в них пориви - слова порожні й марні.
Свій бран благословлять вони лише зугарні,
Страждання славити, вінки сплітати їм, -
І завжди з розумом розходитись ясним.
Колись Тібулові по-іншому співати
Велів пустун Амур, любові бог крилатий,
І, до Овідія злітавши з височин,
Науки милої учив інакше він.
Само в елегії лиш серце хай панує.
Такою ж силою, та й блиском, ще чарує
Нас ода, до небес ширяючи крильми,
З богами стаючи до мови, не з людьми.
Атлетам підійма бар’єр вона в Елладі,
Борця уславлює найкращого в громаді,
Ахіллу мужньому вінок лавровий в’є
І Шельду під ярмо Людовику дає.
Неначе та бджола, невтомна й працьовита,
На жизних берегах вона спиває квіти:
Малює бенкети, веселощі віта,
Іриди красної змальовує уста,
"Що ухиляються од смілого цілунку,
Щоб випити, проте, того п’янкого трунку".
Так ода міниться, бурхлива і гучна,
І пишним неладом скрашається вона.
Чужі поети їй, чий розум флегматичний
В ній запроваджує порядок дидактичний,
Що, славні подвиги віщаючи для нас,
Бояться сплутати подій чергу і час.
Сюжету скрізь вони додержуються свято:
Не можна взяти Доль, як Ліль іще не взято,
Як вірш їх, точності набравши в Мезере,
У бої впертому не повалив Куртре!
Дарами Аполлон окривдив їх скупими.
До речі, - на біду зохоченим до рими, -
Примхливий бог отой, навчаючи співців,
Сонет суворими законами обвів.
У двох катренах там одна пасує міра,
І рими дві лише давати має ліра,
А далі - шість рядків, щоб вивершить сонет,
Розкласти в дві строфи повинен вміть поет.
Сваволі жодної не можна тут дозволить:
Сонета той не дасть, хто в розмірі сваволить
Бліді до виразних приточує слова
І двічі вислову однакого вжива.
Красу високу ми у формі цій найдемо:
Сонет довершений варт цілої поеми.
Та шкода й говорить про марних тих писак,
Що впоратись із ним не вміють аніяк.
Навряд, чи у Гомбо, Мальвіля і Менара
Їх серед тисячі найдеться добрих пара,
А решта - віршики такі, як у Пельтьє,
І на вагу Серсі їх людям продає.
Не легко строгої додержувати форми
Там не дотягнеш ти, там вискочиш із норми.
От з епіграмою морока менша нам:
Незрідка в дотепі вся сила епіграм.
Цих гострих слів раніш не знали в нашім краї
Аж ось Італія нам блиск їх позичає.
І ласа до всього незвичного юрба
Фальшиві ті мерщій алмази загріба.
Зрадівши з успіху, вони набрали сили
І цілий наш Парнас, як повідь, затопили:
Спочатку мадригал співучий їм уліг,
А там уже й сонет устояти не міг,
В трагедію вони не знати як попали
Та й елегічний лад розбили й зіпсували.
Герой на сцені вже словами мусів грать,
Не міг закоханий без жартів і зітхать,
І стали пастушки, зрушаючи серця нам
Вірніші дотепам, а ніж своїм коханим.
23. Проаналізуйте наведені будівлі. До яких архітектурних стилів вони належать? За якими ознаками це можна визначити?
Рис. 10. Смольний Воскресіння Христового собор (1748 - 1835). Санкт-Петербург, Росія
Рис. 11. Бранденбурзькі ворота (1789 - 1791). Берлін, Німеччина
24. Прочитайте наведений уривок з праці Ж.-Ж. Руссо17.
Дайте відповідь на запитання: "У чому сутність "рівної рівності" французьких просвітителів?"
Напишіть на основі прочитаного есе на тему "Теорія суспільного договору та її вплив на формування руху просвітництва".
Жан-Жак Руссо "Про суспільну угоду"
Первісна угода (суспільний договір). Не тільки не знищує природну рівність людей, а навпаки, замінює рівність як особистостей і перед законом всю ту нерівність, яку внесла природа в їх фізичну рівність; та хоча люди можуть бути нерівні за силою або за здібностями, вони стають всі рівними внаслідок угоди і по праву (...).
Що стосується рівності, то під цим словом не слід розуміти, що всі повинні володіти владою і багатством в абсолютно однаковій мірі; але, що стосується влади, - вона повинна бути такою, щоб вона не могла перетворитися ні в яке насильство і завжди повинна здійснюватися по праву положення в суспільстві і в силу законів; а що до багатства, - жоден громадянин не повинен мати настільки значний статок, щоб мати можливість купити іншого, і жоден - бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати: це стосується до знатних і багатих, обмеженням розмірів їх майна і впливу, що ж стосується до людей малих - утихомирення скнарості і жадібності.
Кажуть, що така рівність - химера, плід мудрування, і неможлива на практиці. Але якщо зло неминуче, то хіба з цього випливає, що його не треба, щонайменше, обмежувати. Саме тому, що сила речей завжди прагне знищити рівність, сила законів завжди повинна прагнути зберігати його.
17 Жан-Жак Руссо (1712 - 1778) - французький письменик, композитор, мислитель, визначний представник Просвітництва. Засуджував прогрес, вважав, що суспільні впливи занапащюють добру природу людини, задля виправлення цього зла розробив оригінальне вчення про виховання дітей. Автор концепції прямої демократії.
25. Ознайомтеся з текстом іспанського філософа XX cm. X. Ортеґи-і-Ґассета18. Яку форму нерівності захищає X. Ортеґа-і-Ґассет? Наскільки його позиція є правомірною з етичної та естетичної точки зору?
Чому X. Ортеґа-і-Ґассет критикує "народне” сприйняття мистецтва? Чи згодні ви з його критикою?
Хосе Ортеґа-і-Ґассет "Дегуманізація мистецтва"
"З соціологічної точки зору" для нового мистецтва, як мені думається, характерно саме те, що воно ділить публіку на два класи людей: тих, які його розуміють, і тих, які не здатні його зрозуміти. Ніби існують два різновиди роду людського, з яких один володіє якимось органом сприйняття, а інший його позбавлений. Нове мистецтво, очевидно, не є мистецтво для всіх, як, наприклад, мистецтво романтичне: нове мистецтво звертається до особливо обдарованої меншості. Звідси - роздратування в масі. Коли комусь не подобається витвір мистецтва саме оскільки він зрозумілий, ця людина відчуває свою "перевагу" над ним, і тоді роздратуванню немає місця. Але коли річ не подобається тому, що не все зрозуміло, людина відчуває себе приниженою, починає смутно підозрювати свою неспроможність, неповноцінність, яку прагне компенсувати обуреним, лютим самоствердженням перед обличчям твору.
Ледь з’явившись на світ, молоде мистецтво змушує доброго буржуа відчувати себе саме таким чином: добрий буржуа, істота, нездатна до сприйняття таємниць мистецтва, сліпа і глуха до будь-якої безкорисливої краси. І це не може пройти без наслідків після сотні років загального запобігання перед масою і звеличення "народу". Звикши в усьому панувати, тепер маса відчула себе ображеною цим новим мистецтвом в своїх людських "правах", бо це мистецтво привілейованих, мистецтво витонченої нервової організації, мистецтво аристократичного інстинкту. Всюди, де з’являються юні музи, маса переслідує їх.
18 Хосе Ортеґа-і-Ґассет (1883 - 1955) - відомий іспанський філософ, що переважно займався соціальною проблематикою. У своїх працях "Дегуманізація мистецтва" (1925) та "Повстання мас" (1929) вперше висунув концепцію "масового суспільства", під яким розумів духовну атмосферу, що склалася на Заході як наслідок кризи буржуазної демократії, бюрократизації суспільства, поширення товарно-грошових відносин на сферу людських стосунків.
Протягом півтори століть "народ", маса претендували на те, щоб представляти "всесуспільство". Музика Стравінського або драма Піранделло виробляють соціологічний ефект, що змушує задуматися над цим і постаратися зрозуміти, що ж таке "народ", чи не є він просто одним з елементів соціальної структури, відсталої матерією історичного процесу, другорядним компонентом буття. Зі свого боку нове мистецтво сприяє тому, щоб "кращі" пізнавали самих себе, пізнавали один одного серед сірого натовпу і вчилися розуміти своє призначення: бути в меншості й битися з більшістю.
Наближається час, коли суспільство, від політики і до мистецтва, знову почне складатися, як повинно, у два ордени, або рангу - орден людей видатних і орден людей пересічних. Усі недуги Європи будуть зцілені і усунені завдяки цьому новому рятівному розділенню. Невизначена спільність, безформне, хаотичне, позбавлене внутрішнього ладу об’єднання без будь-якого направляючого початку - те, що існувало протягом останніх півтораста років, - не може існувати далі. Під поверхнею усього сучасного життя криється глибока й обурлива неправда - помилковий постулат реальної рівності людей. У спілкуванні з людьми на кожному кроці переконуєшся в протилежному, бо кожен цей крок виявляється сумним промахом.
Коли питання про нерівність людей піднімається в політиці, то при спогляданні пристрастей, що розгорілися, спадає на думку, що навряд чи вже настав слушний момент для його постановки. На щастя, єдність духу часу, про яку я говорив вище, дозволяє спокійно, з усією ясністю констатувати в зароджуваному мистецтві нашої епохи ті ж самі симптоми й ті ж передвістя моральної реформи, які в політиці затьмарені низинними пристрастями.
(...) Якщо нове мистецтво зрозуміле не всім, це означає, що кошти його не є загальнолюдськими. Мистецтво призначене не для всіх людей взагалі, а тільки для дуже нечисленної категорії людей, які, можливо, і не значніші за інших, але явно не схожі на інших.
Перш за все, є одна річ, яку корисно уточнити. Що називає більшість людей естетичною насолодою? Що відбувається в душі людини, коли витвір мистецтва, наприклад театральна постановка, "подобається" їй? Відповідь не викликає сумнівів: людям подобається драма, якщо вона змогла захопити їх зображенням людських доль. їх серця хвилюють любов, ненависть, біди і радощі героїв: глядачі беруть участь у подіях, таким чином, якщо б вони були реальними, відбувалися в житті. І глядач говорить, що п’єса "хороша", коли їй вдалося викликати ілюзію життєвості, достовірності уявних героїв. У ліриці він буде шукати людську любов і печаль, якими як би дихають рядки поета. У живописі глядача приваблять тільки полотна, що зображують чоловіків і жінок, з якими у відомому сенсі йому було б цікаво жити. Пейзаж здається йому "милим", якщо він досить привабливий як місце для прогулянки.
Це означає, що для більшої частини людей естетичну насолоду не відрізняється в принципі від тих переживань, які супроводжують їх у повсякденному житті. Відмінність - лише в незначних, другорядних деталях: це естетичне переживання, мабуть, не так утилітарно, більш насичено і не тягне за собою будь-яких обтяжливих наслідків. Але в кінцевому рахунку предмет, об’єкт, на який спрямована мистецтво, а разом з тим і інші його риси, для більшості людей сенс той самий, що і в щоденному існуванні, - люди й людські пристрасті. І мистецтвом назвуть вони ту сукупність засобів, якими досягається цей їхній контакт зі всім, що є цікавого в людському бутті. Такі глядачі зможуть допустити чисті художні форми, ірреальність, фантазію тільки тією мірою, в якій ці форми не порушують їх звичного сприйняття людських образів і доль. Як тільки ці власне естетичні елементи починають переважати і публіка не дізнається звичної для неї історії..., вона збита з пантелику і не знає вже, як бути далі з п’єсою, книгою або картиною. І це зрозуміло: їм невідомо інше ставлення до предметів, ніж практичне, тобто таке, яке змушує нас до переживання і активного втручанню в світ предметів. Твір мистецтва, який не спонукає до такого втручання, залишає їх байдужими.
У цьому пункті потрібна повна ясність. Скажемо відразу, що радіти чи співчувати людським долям, про які оповідає нам витвір мистецтва, є щось дуже відмінне від достовірно художньої насолоди. Більш того, у творі мистецтва це занепокоєння власне людським принципово несумісне зі строго естетичним задоволенням.
Мова йде, по суті, про оптичну проблему. Щоб бачити предмет, потрібно відомим чином пристосувати наш зоровий апарат. Якщо зорова настройка неадекватна предмету, ми не побачимо його або побачимо розпливчастим. Нехай читач уявить, що зараз ми дивимося в сад через шибку. Очі наші повинні пристосуватися таким чином, щоб зоровий промінь пройшов через скло, не затримуючись на ньому, і зупинився на квітах і листі. Оскільки наш предмет - це сад і зоровий промінь спрямований до нього, ми не побачимо скла, пройшовши поглядом крізь нього. Чим чистіше скло, тим менше воно помітно. Але, зробивши зусилля, ми зможемо відволіктися від саду і перевести погляд на скло. Сад зникне з поля зору, і єдине, що залишається від нього, - це розпливчасті кольорові плями, які здаються нанесеними на скло. Так, бачити сад і бачити віконне скло - це дві несумісні операції: вони виключають одна одну і вимагають різної зорової акомодації.
Відповідно той, хто в творі мистецтва шукає переживання за долю Хуана і Марії або Трістана та Ізольди і пристосовує своє духовне сприйняття саме до цього, не побачить художнього твору як такого, Горе Трістана є горе тільки Трістана і, стало бути, може хвилювати тільки тією мірою, в якій ми приймаємо його за реальність. Але вся справа в тому, що мистецький витвір є таким лише тією мірою, в якій він нереальний. Тільки за однієї умови ми можемо насолоджуватися Тіціановим портретом Карла V, зображеного верхи на коні: ми не повинні дивитися на Карла V як на дійсну, живу особистість - замість цього ми повинні бачити тільки портрет, ірреальний образ, вимисел. Людина, зображена на портреті, і сам портрет - речі абсолютно різні: або ми цікавимося одним, або іншим. У першому випадку ми "живемо разом" з Карлом V, у другому "споглядаємо" художній твір як такий.
Проте більшість людей не може пристосувати свій зір так, щоб, маючи перед очима сад, побачити скло, тобто ту прозорість, яка і складає витвір мистецтва: замість цього люди проходять повз - або крізь - не затримуючись, воліючи з усією пристрастю вхопитися за людську реальність, яка тремтить у творі. Якщо їм запропонують залишити свою здобич і звернути увагу на сам твір мистецтва, вони скажуть, що не бачать там нічого, оскільки і справді не бачать такого звичного їм людського матеріалу - адже перед ними чиста художність, чиста потенція. Протягом XIX століття митці працювали занадто нечисто. Вони зводили до мінімуму строго естетичні елементи і прагнули майже цілком засновувати свої твори на зображенні людського буття. Тут слід зауважити, що в основному мистецтво минулого століття було, так чи інакше, реалістичним. Реалістом були Бетховен і Вангер. Шатобріан - такий же реаліст, як і Золя. Романтизм і натуралізм, якщо подивитися на них з висоти сьогоднішнього дня, зближуються один з одним, виявляючи громад реалістичне коріння.
Творіння подібного роду лише частково є творами мистецтва, художніми предметами. Щоб насолоджуватися ними, зовсім не обов’язково бути чутливими до неочевидним і прозорому, що має на увазі художня сприйнятливість. Достатньо володіти звичайною людською сприйнятливістю і дозволити тривогам і радощам ближнього знайти відгук у твоїй душі.
Звідси зрозуміло, чому мистецтво XIX століття було настільки популярним: його подавали масі розбавленим в тій пропорції, в якій воно ставало вже не мистецтвом, а частиною життя. Згадаймо, що у всі часи, коли існували два різних типи мистецтва, одне для меншості, інше для більшості, наприклад, в Середні віки. Відповідно до бінарної структурою суспільства, розділеного на два соціальні прошарки - знатних і плебеїв, - існувало благородне мистецтво, яке було "умовним", "ідеалістичним", тобто художнім, і народне - реалістичне й сатиричне мистецтво, останнє завжди було реалістичним. Не будемо сперечатися зараз, чи можливо чисте мистецтво.
Дуже ймовірно, що і ні; але хід думки, який приведе нас до подібного заперечення, буде дуже довгим і складним. Тому краще залишимо цю тему в спокої, тим паче що, по суті, вона не стосується того, про що ми зараз говоримо. Навіть якщо чисте мистецтво і неможливо, немає сумніву в тому, що можлива природна тенденція до його очищенню.
Тенденція ця призведе до прогресивного витіснення елементів "людського, занадто людського", які переважали в романтичній і натуралістичної художньої продукції. І в ході цього процесу настає такий момент, коли "людський" зміст твору стане настільки мізерним, що зробиться майже непомітним. Тоді перед нами буде предмет, який може бути сприйнятий тільки тими, хто володіє особливим даром художньої сприйнятливості. Це буде мистецтво для художників, а не для мас; це буде мистецтво касти, а не демосу.
Ось чому нове мистецтво поділяє публіку на два класи - тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників і тих, які художниками не є. Нове мистецтво - це чисто художнє мистецтво.
Я не збираюся зараз звеличувати цю нову установку і тим більше - критикувати прийоми, якими користувалося минуле століття. Я обмежуся тим, що зазначу їх особливості, як це робить зоолог з двома віддаленими один від одного видами фауни. Нове мистецтво - це універсальний чинник.
Ось уже двадцять років з двох поколінь, що переміняються найбільш чуйні молоді люди в Парижі, в Берліні, в Лондоні, в Нью-Йорку, Римі, Мадриді несподівано для себе відкрили, що традиційне мистецтво їх зовсім не цікавить, більше того, воно з неминучістю їх відштовхує. З цими молодими людьми можна зробити одне з двох: розстріляти їх або спробувати зрозуміти. Я рішучим чином зволів другу можливість. І незабаром я помітив, що в них зароджується нове сприйняття мистецтва, нове художнє почуття, яке характеризується досконалою чистотою, строгістю і раціональністю. Далеке від того, щоб бути забаганкою, це почуття є неминучим і плідним результатами всього попереднього художнього розвитку.
Щось примхливе, необґрунтоване і в кінцевому рахунку безглузде полягає, навпаки, саме в спробах чинити опір новим стилям і наполегливо чіплятися за форми вже архаїчні, безсилі й безплідні. У мистецтві, як і в моралі, належне не залежить від нашого свавілля; залишається підкоритися тому імперативу, який диктує нам епоха. В покірності такому велінням часу - єдина для індивіда можливість встояти; він зазнає поразки, якщо буде вперто виготовляти ще одну оперу у вагнерівському стилі або натуралістичний роман.
У мистецтві будь-яке повторення безглуздо. Кожен історично виникає стиль може породити певне число різних форм у межах одного загального типу. Але проходить час, і колись чудовий джерело вичерпується. Це сталося, наприклад, з романтично-натуралістичним романом і драмою. Наївна помилка вважати, що безплідність обох жанрів в наші дні виникає від відсутності талантів. Просто настала така ситуація, що всі можливі комбінації всередині цих жанрів вичерпані. Тому можна вважати успіхом, що одночасно з подібним збіднінням народжується нове сприйняття, сприяюче розквіту нових талантів.
Аналізуючи новий стиль, можна помітити в ньому певні взаємопов’язані тенденції, а саме: 1) тенденцію до дегуманізації мистецтва; 2) тенденцію уникати живих форм; 3) прагнення до того, щоб твір мистецтва був лише витвором мистецтва; 4) прагнення сприймати мистецтво як гру і тільки; 5) тяжіння до глибокої іронії; 6) тенденцію уникати всякої фальші і в цьому зв’язку ретельне виконавську майстерність, нарешті, 7) мистецтво, відповідно до думки молодих художників, безумовно чуже якій-небудь трансценденції.
26. Перегляньте картину французького художника Клода Моне19. За якими ознаками можна визначити її належність до нового на той час художнього стилю - імпресіонізму?
Рис. 12. "Враження. Схід сонця". Клод Моне, 1872 р.
27. Проаналізуйте наведені будівлі. До яких архітектурних стилів вони належать? За якими ознаками це можна визначити?
Рис. 13. Центральний вокзал. (1909 - 1912 рр.). Прага, Чехія
19 Оскар Клод Моне (1840 - 1926) - французький художник, один із засновників художньої течії імпресіонізму.
Рис. 14. Держпром (1926 - 1928 рр.). Харків, Україна
Рис. 15. Житловий будинок (1920-ті рр.). Франція
Рис. 16. Оперний театр (1961 - 1973 рр.). Сідней, Австралія
Рис. 17. Музей сучасного мистецтва Ґуґенхайма в Більбао (1997 р.) Більбао, Іспанія
28. Прочитайте маніфест футуристів та поясніть, які риси класичної культури вони відкидали? Чому?
Чи відстоювали футуристи певні позитивні цінності?
Маринетті Ф. Т. "Перший Маніфест футуристів"20
Всю ніч просиділи ми з друзями при електричному світлі. Мідні ковпаки під лампами начебто куполів мечеті своєю складністю та вигадливістю нагадували нас самих, але під ними билися електричні серця. Лінь попереду нас народилася, але ми всі сиділи і сиділи на багатих перських килимах, мололи всякі дурниці та бруднити папір.
Ми дуже пишалися собою: як же, адже не спали тільки ми одні, як не сплять маяки або розвідники. Ми були один на один проти цілого збіговиська зірок, все це були наші вороги, і вони стояли собі табором високо в небі. Одні, зовсім одні разом з кочегаром у топки гігантського пароплава, одні з чорною примарою у докрасна розпеченого чрева шаленого паровоза, одні з п’яницею, коли він летить додому як на крилах, але те й робить, що зачіпає ними стіни!
І раптом зовсім поруч ми почули гуркіт. Це пролітали повз і підстрибували величезні, всі в різнокольорових вогниках двоповерхові трамваї. Ніби це сільця на річці По в яке-небудь свято, але річка вийшла з берегів, зірвала їх з місця і нестримно понесла через водоспади і вири прямо до моря.
Потім все стихло. Ми чули тільки, як жалібно стогне старий канал та хрустять кістки напіврозвалених замшілих палаців. І раптом у нас під вікнами, як голодні дикі звірі, заревли автомобілі.
- Ну, друзі, - сказав я, - вперед! Міфологія, містика - все це вже позаду! На наших очах народжується новий кентавр - людина на мотоциклі, - а перші ангели злітають у небо на крилах аеропланів! Давайте-но вдаримо гарненько по воротам життя, нехай повилітають геть усі гачки та засуви!.. Вперед! Ось уже над землею займається нова зоря!.. Вперше своїм червоним мечем вона пронизує віковічну темряву, і немає нічого прекраснішого цього вогненного блиску!
Там стояли і фиркали три автомобілі. Ми підійшли і ласкаво пошарпали їх по загривку. У мене в авто страшна тіснота, лежиш як у труні, але тут раптом кермо уперлося мені в груди, різонуло, як сокира ката, і я відразу ожило.
20 Філіппо Томмазо Еміліо Маринетті (1876 - 1944) - італійський письменник, поет, засновник футуризму. Один із засновників італійського фашистського руху.
У скаженому вихорі божевілля нас вивернуло навиворіт, відірвало від самих себе і потягло горбатими вулицям, як по глибокому руслу пересохлої річки. То тут, то там у вікнах миготіли жалюгідні тьмяні вогники, і вони ніби говорили: не вірте своїм очам, надто тверезого погляду на речі!
- Чуття! - крикнув я. - Дикому звірові вистачить і чуття!..
І як молоді леви, ми кинулися навздогін за смертю. Попереду в безкрайньому ліловому небі миготіла її чорна шкура з ледь помітними бляклими хрестами. Небо переливалося й миготіло, і до нього можна було доторкнутися рукою.
Але не було в нас ні піднесеної в захмарні висоти Прекрасної Дами, ні жорстокої Королеви - і значить, не можна було, скорчившись в три погибелі, як візантійське кільце, замертво впасти до її ніг! .. Нема за що нам було померти, хіба тільки щоб скинути непосильну ношу власної сміливості!
Ми мчали стрімголов. З підворіть вискакували ланцюгові пси, і ми тут же давили їх - після наших розпечених коліс від них не залишалося нічого, навіть мокрого місця, як не залишається зморшок на комірці після прасування.
Змерь була страшно задоволена. На кожному повороті вона то забігала вперед і ласкаво простягала свої кісточки, то зі скреготом зубів чекала мене, лежачи на дорозі і розчулено поглядаючи з калюж.
- Давайте вирвемося з наскрізь прогнилої шкаралупи Здорового Сенсу і як приправлені гординею горіхи вирвемось прямо в роззявлену пащу і плоть вітру! Нехай проковтне нас невідомість! Не з горя йдемо ми на це, а щоб більше стало і без того неосяжної нісенітниці!
Так сказав я і тут же різко розвернувся. Точно так само, забувши про все на світі, ганяються за своїм власним хвостом пуделі. Раптом, звідкілясь два велосипедиста. їм це не сподобалося і вони обидва замаячили переді мною: так іноді в голові крутяться два доводи, і обидва достатньо переконливі, хоча і суперечать один одному. Розбовталися тут на самій дорозі - ні проїхати, ні пройти ... От чорт! Тьху! .. Я рвонув навпростець, і що ж? - Раз! перекинувся і плюхнувся прямо в канаву ... (...)
Я встав на весь зріст, як брудна, смердюча швабра, і радість розпеченим ножем проткнула мені серце.
І тут всі ці рибалки з вудками і ревматичні друзі природи спершу переполошилися, а потім збіглися подивитися на отаку дивину. Не кваплячись, зі знанням справи, вони закинули свої величезні залізні неводи і виловили моє авто - цю загрузлу в багні акулу. Як змія з луски, воно стало помалу виповзати з канави, і ось уже показався його розкішний кузов і шикарна оббивка. Вони думали, моя бідна акула здохла. Але варто було мені ласкаво пошарпати її по спині, як вона вся затремтіла, стрепенулася, розправила плавники і стрімголов помчала вперед.
Обличчя наші залиті потом, забруднені в заводському брудові упереміш з металевою стружкою і кіптявою із спрямованих в небо заводських труб, переламані руки забинтовані. І ось так, під схлипування навчених життям рибалок з вудками і вкінець розкислих друзів природи, ми вперше оголосили всім, хто живе на землі свою волю:
1. Хай живе ризик, зухвалість і неприборкана енергія!
2. Сміливість, відвага і бунт - ось що оспівуємо ми у своїх віршах.
3. Стара література оспівувала лінощі думки, захоплення й бездіяння. А ось ми оспівуємо зухвалий натиск, гарячкове марення, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій.
4. Ми говоримо: наш прекрасний світ став ще прекраснішим - тепер у ньому є швидкість. Під багажником гоночного автомобіля зміяться вихлопні труби і вивергають вогонь. Його рев схожий на кулеметну чергу, і по красі з ним не зрівняється ніяка Ніка Самофракійська.
5. Ми славимо людину за бубликом: кермо наскрізь пронизує Землю, і вона несеться круговою орбітою.
6. Нехай поет смажить відчайдушно, нехай гримить його голос і будить первозданні стихії!
7. Немає нічого прекраснішого за боротьбу. Без нахабності немає шедеврів. Поезія наголову розіб’є темні сили і підпорядкує їх людині.
8. Ми стоїмо на обриві століть! .. Так чого ж заради озиратися назад? Адже ми ось-ось прорубаємо вікно прямо в таємничий світ. Неможливо! Немає тепер ні Часу, ні Простору. Ми живемо вже у вічності, адже в нашому світі панує одна тільки швидкість.
9. Хай живе війна - тільки вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, руйнівна сила анархізму, високі Ідеали знищення всього і вся! Геть жінок!
10. Ми вщент рознесемо всі музеї, бібліотеки. Геть мораль, боягузливих угодовців і підлих обивателів!
11. Ми будемо оспівувати робочий шум, радісний гул і бунтарський рев натовпу; строкату різноголосицю революційного вихору в наших столицях; нічне гудіння в портах і на верф’ях під сліпучим світлом електричних місяців. Нехай ненажерливі пащі вокзалів заковтують чадних змій. Нехай заводи, прив’язані до хмар за ниточки, вириваються з їхніх труб диму. Нехай мости гімнастичним кидком перекинуться через сліпучу виблискуючу під сонцем гладінь річок. Нехай пройдисвіти-пароплави обнюхують горизонт. Нехай широкогруді паровози, ці сталеві коні в збруї із труб, танцюють і пихтять від нетерпіння на рейках. Нехай аероплани ковзають по небу, а рев гвинтів зливається з плескотом знамен і оплесками захопленої юрби. Не деінде, а в Італії проголошуємо ми цей маніфест. Він переверне і спалить весь світ. Сьогодні цим маніфестом ми закладаємо основи футуризму. Пора позбавити Італію від всієї цієї зарази - істориків, археологів, мистецтвознавців, антикварів.
Занадто довго Італія була звалищем всякого мотлоху. Треба розчистити її від незліченного музейного мотлоху - він перетворює країну в одне величезне кладовище.
Музей і кладовища! їх не відрізнити один від одного - похмурі збіговиська нікому не відомих і нерозпізнаних трупів. Це громадські нічліжки, де в одну купу звалені мерзенні й невідомі тварюки. Художники і скульптори вкладають всю свою ненависть один до одного в лінії і фарби самого музею.
Сходити в музей раз на рік, як ходять на могилку до рідних, - це ще можна зрозуміти! .. Навіть принести букетик квітів Джоконд і - і це ще куди не йшло! .. Але тягатися туди щодня з усіма нашими бідами, слабкостями, печалями - це ні в які ворота не лізе! .. Так чого ради труїти собі душу? Так чого ради розпускати нюні?
Що хорошого побачиш на старій картині? Тільки жалюгідні потуги художника, безуспішні спроби зламати перепону, що не дає йому до кінця виразити свій задум.
Захоплюватися старою картиною - значить заживо поховати свої найкращі почуття. Так краще вкласти їх у справу, направити в робоче, творче русло. Чого ради розтрачувати сили на нікчемні зітхання про минуле? Це стомлює і виснажує, спустошує.
До чого це: щоденне ходіння по музеях, бібліотеках, академіях, де поховані нездійснені задуми, розіп’яті кращі мрії, розписані по графах розбиті надії?! Для художника це те саме, що і надто затяглася опіка для розумної, талановитої і повної честолюбних устремлінь молоді.
Для кволих, калік і арештантів - це ще куди не йшло. Може бути, для них старі добрі часи - як бальзам на рани: майбутнє все одно замовлено.
А нам все це ні до чого! Ми молоді, сильні, живемо в повну силу, ми, футуристи!
А нумо, де там славні палії з обпаленими руками? Давайте-но сюди!
Давайте! Тягніть вогню до бібліотечних полиць! Направте воду з каналів у музейні склепи і затопіть їх! .. І нехай протягом забирає великі полотна! Хапайте кирки і лопати! Трощіть стародавні міста!
Більшості з нас немає і тридцяти. Роботи ж у нас не менше, ніж на добрий десяток років. Нам стукне сорок, і тоді молоді і сильні нехай викинуть нас на смітник як непотрібний мотлох! .. Вони прискачуть зі всього світла, з найдальших закутків під легкий ритм своїх перших віршів. Вони будуть дряпати повітря своїми скарлюченими пальцями і обнюхувати двері академій. Вони вдихнуть сморід наших наскрізь прогнилих ідей, яким місце в катакомбах бібліотек.
Але нас самих там вже не буде. Зрештою зимової ночі вони відшукають нас в чистому полі біля похмурого ангара. Під похмурим дощем ми скупчилися біля своїх тремтячих аеропланів і будемо гріти руки над кволим костирком. Вогник буде весело спалахувати і пожирати наші книжки, а їх образи іскрами дибки стануть вгору.
Вони стовпилися навколо нас. Від злості й досади у них перехопить подих. Наша гордість і нескінченна сміливість будуть дратувати їх. І вони кинуться на нас. І чим сильніше буде їх любов і захоплення нами, тим з більшою ненавистю вони будуть рвати нас на шматки. Здоровий і сильний вогонь Несправедливості радісно спалахне в їх очах. Адже мистецтво - це і є насильство, жорстокість і несправедливість.
Більшості з нас немає й тридцяти, а ми вже промотали все наше багатство - силу, любов, сміливість, завзятість. Ми поспішали, в гарячці жбурляли направо і наліво, без рахунку і до знемоги.
Але погляньте-но на нас! Ми ще не висохли! Наші серця б’ються рівно! Ще б пак, адже в грудях у нас вогонь, ненависть, швидкість! .. Що, здивовані? Вам-то самим з усього життя навіть згадати нічого.
І знову з самої вершини ми кидаємо виклик зіркам!
Не вірите? Ну, гаразд, буде! Буде! Все це я вже чув. Ну, звичайно! Нам наперед відомо, що підкаже наш прекрасний нібито розум. Ми, скаже він, всього лише дітище і продовження життя наших предків.
Ну і що? Ну і нехай! Подумаєш! ... Гидко слухати! Киньте безперервно молоти цю нісенітницю! Задирай-но краще голову!
І знову з самої вершини ми кидаємо виклик зіркам!
29. Ознайомтеся з уривком з класичної роботи Костомарова М. І.21 доби українського національного відродження сер. XIX ст.
Чи можна роздуми автора вважати за творення нової національної міфології? Пригадайте значення поняття "міф" у культурології та науках про суспільство.
Микола Іванович Костомаров "Дві руські народності"
У суспільних поняттях історія зберегла на двох наших народностях свої сліди і встановила в них поняття абсолютно протилежні. Прагнення до тісного злиття частин, знищення особистих спонукань під владою загальних, непорушної законом загальної волі, виражено як би сенсом важкої долі, збігається у великоросійському народі, з єдністю сімейного побуту та з поглинанням особистої свободи ідеєю світу, відбилися в народному побуті неділимістю сімей, общинною власністю, тяжінням посадів і сіл в старину, де безневинний відповідав за винного, працьовитий працював за ледачого. Як глибоко лежить це в душі Великоруса, показує те, що з приводу пристрою селян в наш час заговорили на користь цього Вликоруси з різних точок зору, під впливом і запізнілого Московського Слов’янофільства і новомодного французького соціалізму.
21 Микола Іванович Костомаров (1817 - 1885) - український і російський історик, поет-романтик, діяч українського національного відродження сер. XIX. Один з перших вчених Східної Європи, що поставив наріжним каменем досліджень історика не опис подій і осіб, а історію народу в єдності його соціальної, культурної та інших найрізноманітніших сфер життя.
Для Південоруса немає нічого важчого і огиднішого такого порядку, і сім’ї південноруські діляться і дробляться, як тільки у членів їх є свідомість про потреби самобутнього життя. Опіка батьків над дорослими дітьми здається для південоруса нестерпним деспотизмом.
Претензії старших братів до менших, як дядьків до племінників, пробуджують ворожнечу між ними. Кровний зв’язок і спорідненість мало розташовують у нас людей до згоди і взаємної любові; навпаки, дуже часто люди привітні, лагідні, мирні і злагідні знаходяться в непримиримій ворожнечі зі своїми кровними.
Сварки між рідними - явище звичайне і в нижчому, і у вищому класах. Навпаки, у Великоросів кровний зв’язок змушує людину нерідко бути до іншого дружелюбніше, справедливіше, поблажливіше, навіть коли він взагалі не відрізняється цими якостями у відношенні до чужих. У Південній Русі, щоб зберегти любов і злагоду між близькими родичами, треба їм розійтися і якомога менше мати спільного. Взаємний обов’язок, заснований не на вільній зугоді, а на фатальній необхідності, тяжкій для Південоруса, тоді як Великорос він більше заспокоює і примирює його особисті спонуки. Великорус з покірності боргу готовий примусити себе любити своїх ближніх по крові, хоча б вони йому не до душі, зглянутися до них, тому що вони йому рідні, чого б він не зробив за переконанням, він готовий для них на особисте пожертвування, усвідомлюючи, що вони того не варті, але все таки вони своя кров. Південорус, навпаки, готовий, здається, розлюбити ближнього за те, що він його кровний, менш поблажливий до його слабкостей, ніж до чужого, і взагалі спорідненість веде його не до утвердження доброго розташування, а скоріше до його послаблення.
Деякі Великоруси, які знайшли собі в Південній Русі маєтки, затівали іноді вводити в малоросійські сім’ї Великоруську близість і неподільність, і плодом цього були огидні сцени: не тільки рідні брати готові були щохвилини завести бійку, але сини витягали батьків своїх за волосся через пороги будинку. Чим більше принцип сімейної влади і міцного кровного зв’язку впроваджується в життя, тим привратніше він на неї діє.
Південорус тоді шанобливий син, коли батьки залишають йому повну свободу і самі на старості років підкоряються його волі; тоді добрий брат, коли з братом живе як сусід, як товариш, не маючи нічого спільного, нероздільного. Правило: кожному своє - дотримується в сімействах; не тільки дорослі члени сім’ї не надягають одягу іншого, навіть у дітей у кожного своє, і в Великорусів, в селянському побуті, часто дві сестри не знають, кому з них належить той чи інший кожух, а про окрему приналежність у дітей й зовсім не йдеться.
Обов’язкова община земська і відповідальність особистості світу для Південоруса є вищою мірою несносніше рабство і воліюща несправедливість. Не мати права назвати нічого своїм, бути наймитом якогось абстрактного поняття про світ, відповідати за іншого без власного бажання - до всього цього не розташувало народ Південоруський його минуле життя. Громада по-південоруському поняттю зовсім не те, що світ, по-великоруському. Громада є добровільною сходкою людей; хто хоче - той бере в ній участь, хто не хоче - виходить, так, як на Запоріжжі: хто хотів - приходив і виходив звідти добровільно. За народним поняттям, кожен член громади є сам по собі незалежною особистість, самобутнім власником; обов’язок його перед громадою тільки у сфері тих відносин, які встановлюють, зв’язок між її членами для взаємної безпеки і вигод для кожного, - тоді як, за великоруським поняттям, світ є як би абстрактне вираження загальної волі, що поглинає особисту самобутність кожного. Головне розходження тут, звичайно, виникає від поземельної общини.
Якщо ж громадянин не може назвати своєю власністю ділянку землі, яку він обробляє, то він вже не вільна людина. Мирський засіб Великоруського є сором’язливість, і тому форма останнього, затверджена владою, охопила дух і сенс, пануючий у Великоросії; корінь його лежить вже в глибині народного життя: воно випливало морально з того ж прагнення до тісної злиття, до єдності, громадського і державного, яке складає, як ми бачимо, відмінну ознака Великоруського характеру.
Приватна земельна власність зникає легальним шляхом з Великоруської суспільної філософії. Все суспільство віддає свою долю, уособленню своєї влади, тій особі, яка постає над суспільством Бог, і, тому, все зобов’язано їй покорятися. Таким чином, все належить йому безумовно, як наміснику Божому; звідси поняття, що все Боже та царське. І перед царем, як і перед Богом, всі рівні. Але як Бог одного підносить, нагороджує, а іншого карає, принижує, так чинить і цар, виконуючий на землі божественну волю.
Це прекрасно відображається у прислів’ї: воля Божа, суд царя. Звідси народ покірливо зносив навіть і те, що, здавалося, перевершувало міру людського терпіння, як, наприклад, душогубство Іоанна Грозного. Цар робив несправедливо, жорстоко, але тим не менше він був знаряддям Божої волі. Не коритися царю, хоч би і неправедному, означає не коритися Богу: і грішно, і некорисно, тому що Бог пам’ятає ще гірші біди.
Маючи безумовну владу над суспільством, цар є государ, тобто повний володар, власник усієї держави. Слово государ саме означало власника, що безумовно має право, на свій розсуд, розпоряджатися всім, що є в його державі, як своїми речами. Тому древні Новгородці, виховані на справжніх началах, притому різні від Великорусів по народності, так схвилювалися, коли Іван III задумав змінити стародавній титул пана на титул государя. Поняття про пана уособлювало особу, наділену владою і повагою; панів могло бути багато: і владика був паном, і посадник - пан; але государ був особою, про владу якого не могло бути й мови: він був єдиний, як єдиний власник речі; Іван домагався бути государем у Новгороді, хотів замінити собою Великий Новгород, що був до того часу государем; так само, як у Великоросі! великий князь замінив суспільну волю всієї нації.
Будучи самодержавним творцем суспільних умов, государ робив все і, між іншим, жалував себе за службу землями. Таким чином, земля належала, за первісним поняттям, світу, тобто всьому суспільству; після передачі цього права - особі государя, від останнього давалася у користування окремим особам, яких государю хотілося підняти і наділити. Ми кажемо користування, бо насправді власників не було. Те, що надавалося царем, завжди могло бути відібране і віддано іншому, що безперестанно і траплялося.
Якщо ж утворилося відношення робітників до такого землевласника, то землевласник, природним порядком, отримав значення уособленого світу, також як цар у значенні уособленої нації. Кріпак з’єднував свою долю з гідністю пана: воля пана заміняла йому власну волю, так само, як там, де не було пана, цю власну особисту волю поглинав світ. У поміщицьких селян земля належить панові, який надає її особам - землеробам - на свій розсуд; так і у казенних селян, земля надана світу в користування, а світ, за своїм розсудом, дає окремим особам у користування. У Південній Русі, де історичне життя протікало інакше, не склалося такого поняття про світ. Там колишні давні поняття продовжували розвиватися і зустрілися з польськими, які, в основі, мали багато спільного з першими, і якщо змінилися, то внаслідок західноєвропейських понять.
Давнє право особистої свободи не було поглинуто перевагою громадської могутності і поняття про загальну поземельну власність не виникло. Польські ідеї справили в давньоруських тільки той переворот, що регулювали останні. Кожен землевласник був незалежним власником свого надбання; польський вплив тільки убезпечив його від свавілля народної волі, яке проявлялося самодіючим суспільством у значенні з’єднання вільних особистостей, і зробило його володіння defacto правом.
Таким чином, воно прославило багатих і впливових, утворило вищий клас, а масу бідного народу повалило в поневолення. Але там магнат власник не представляв собою вияв царської, а через неї і панської волі: він власник за правом; у перекладі на більш просту мову - право це виражало силу, торжество обставин і давність походження. Там селянин не міг дати своєму панові ніякого значення священної волі, бо він абстрактного права не розумів, бо сам ним користувався, а уособлення він не бачив, бо його пан був вільний чоловік. Насправді і раб при першій можливості бажав стати вільним, тоді як у Великоросії він не міг цього бажати, бо знаходив свого пана залежним від іншої вищої волі, так само, як він сам залежав від нього.
У Південорусів рідко були випадки, щоб кріпак був гарно розташований до свого пана, щоб був пов’язаний з ним безкорисливо, ніби синівською любов’ю, що ми можемо спостерігати у світі відносин панів до селян і слуг у Великоросії. У Великоросіян зустрічаються приклади зворушливої прихильності такого роду. Кріпак, слуга, раб, нерідко відданий своєму панові цілком, душею і серцем, навіть і тоді, коли пан не цінує цього. Він зберігає панське добро, як своє; радіє, коли його честолюбний барин отримує шану.
Ми мали можливість бачити панських слуг, яким довіряли володіти якими-небудь інтересами. Самі довірені були природні шахраї, які надували всякого на користь свого пана, але і відносно останнього були чесні і прямодушні. Малороси навпаки виправдовують собою прислів’я: вовка скільки не годуй, все в ліс дивиться. Якщо кріпак не обдурить пана, то тільки тому, що нікого не обманює; але якщо вже вирішить обманути, то обдурить, насамперед, свого пана. Як часто траплялося чути скарги на Малоросіян від тих власників, які, будучи Великорусами за походженням, придбали собі населені маєтки в Південноросійському краї.
Даремно добрим поводженням і справедливістю намагалися вони прив’язати до себе підданих; панські роботи виконувалися завжди без бажання, і тому-то між вищим класом у нас поширилося переконання, що Малоросіяни - народ ледачий. Ні щирості, ні прихильності. Страх діє на них успішніше, і тому добрі пани робилися суворими. Звичайно намагалися оточити свою особу Великорусами, а з малоросійськими селянами перебували в далеких відносинах, ніби до чужого народу. Те ж саме і ще гірше для Малороса - світ у великоросійському розумінні цього слова.
Що робить малоросіян лінивими, то вони ліняться через чужі їм громадських починань кріпосного чи мирського права: останнє виражається для Малоросіян (які не скуті кайданами общинної власності), зв’язком, різними умовами, які обмежують їх вільне розпорядження собою і своїм надбанням, що наближаються до мирського пристрою. Взагалі ж докір у лінощах несправедливий; навіть можна помітити, що Малорус за своєю природою працьовитіше за Великоруса і завжди таким показує себе, бо незабаром знаходить результат своєї діяльності.
Можливо, що я багато в чому помилився, представляючи такі поняття про відмінності двох руських народностей, які склалися зі спостерігань за історією і справжнім їх життям. Справа інших буде винуватити мене і виправити ...
30. Прочитайте фрагменти статті Достоєвського Ф. М.22 і промови А. Камю23 та сформулюйте власну думку щодо необхідності соціально-політичної спрямованості сучасного мистецтва.
Федір Михайлович Достоєвський "Пан - бог і питання про мистецтво"
(...) Одним із важливіших літературних питань ми вважаємо питання про мистецтво. Це питання підтримують багато сучасних наших письменників, поділених на два ворожих табори. (...)
Що саме це за питання і в чому воно полягає?
Одні говорять і вчать, що мистецтво служить собі метою і в самій своїй суті повинно знаходити собі виправдання. І тому питання про корисність мистецтва у справжньому значенні слова навіть і бути не може. (...) Утилітаристи вимагають від мистецтва прямої, негайної, безпосередньої користі, осмислюваної з обставинами, що підкоряється їм, і навіть до такої міри, що якщо в даний час товариство зайнято дозволом, наприклад, такого питання, то мистецтво (за вченням деяких утилітаристів) і мети не може задати собі іншої, як вирішення цього ж питання. Якщо розглядати це міркування про користь не як вимогу, а тільки як бажання, то воно, на нашу думку, навіть похвальне, хоча ми знаємо, що все-таки це міркування не зовсім правильне.
22 Федір Михайлович Достоєвський, (1821 - 1881 рр.) - російський письменник.
23 Альбер Камю (1913 - 1960) - французький письменник і філософ, визначний представник екзистенціалізму. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року.
Якщо б, наприклад, все суспільство було стурбоване вирішенням якого-небудь важливого внутрішнього питання, то, зрозуміло, приємно було б бажати, щоб і всі сили суспільства були спрямовані на досягнення загальної мети, а отже, щоб і мистецтво перейнялося цією ж ідеєю і теж послужило б загальної користі. Уявимо, що якесь суспільство на краю загибелі; все, що має скільки розуму, душі, серця, волі, все, що усвідомлює в собі людина і громадянин, зайнято одним питанням, одною спільною справою. Невже ж тільки тоді між поетами і літераторами не повинно бути ні розуму, ні душі, ні серця, ні любові до батьківщини і співчуття загального блага? Служіння муз, мовляв, не терпить суєти.
Припустимо, що це так. Але добре б було, якщо б, наприклад, поети не віддалялися в ефір і не дивилися б звідти зверхньо на інших смертних; тому що хоча грецька антологія і чудова річ, але ж іноді вона буває просто зайвою, і замість неї приємніше було б бачити що-небудь більш відповідне до справи, що допоможе їй. А мистецтво багато може допомогти іншій справі своїм сприянням, тому що містить в собі величезні кошти і великі сили. Повторюємо: зрозуміло, що цього можна тільки бажати, але не вимагати вже через те одне, що вимагають здебільшого, коли хочуть змусити насильно, а перший закон в мистецтві - свобода натхнення і творчості. Все що примушене, вимучене споконвіку до наших часів не вдавалося, і замість користі приносило одну тільки шкоду. (...)
До речі, зробимо ще одне нотаток. Чим пізнається художність у мистецтві? Тим, якщо ми бачимо згоду, по можливості повну, художньої ідеї з тією формою, в яку вона втілена. Скажемо ще ясніше: художність, наприклад, хоч би в романіста, є здатність висловити в особах і образах роману свою думку, щоб читач, прочитавши роман, абсолютно так само зрозумів думку письменника, як сам письменник розумів її, створюючи
свій твір. Отже, простіше: художність у письменника є вмінням писати добре. (...) А ми віримо, що у мистецтва власне, цільне, органічне життя а, отже, основні і незмінні закони для цього життя. Мистецтво є такою ж потребою для людини, як їсти і пити. Потреба краси і творчості, що втілює її, нерозлучна з людиною, і без неї людина, можливо, не захотіла би жити на світі. Людина жадає її, знаходить і приймає красу без всяких умов, а так тільки тому, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чому вона корисна і що на неї можна купити? І може бути, в цьому-то й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, негайно стає кумиром, без всяких умов. А чому він стає кумиром? Тому, що потреба краси розвивається найбільш тоді, коли людина в розладі з дійсністю, в не гармонії, в боротьбі, тобто коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чогось шукає і добивається; тоді в неї і проявляється найбільше природне бажання гармонії, спокою, а в красі є і гармонія і спокій.
Коли ж знаходить те, чого домагається, то життя ніби сповільнюється, і ми бачили навіть приклади, що людина, досягнувши ідеалу своїх бажань, не знаючи, куди більше прагнути, задоволена по горло, впадає в якусь тугу, навіть сам накручував собі цю тугу, шукав іншого ідеалу в своєму житті і від надмірних зусиль не тільки не цінував того, чим насолоджувався, але навіть свідомо ухилявся від прямого шляху, знаходячи в собі нові смаки, нездорові, гострі, негармонійні, іноді жахливі, втрачаючи такт і природне почуття здорової краси та вимагаючи замість неї винятків. І тому краса властива всьому здоровому, тобто найбільш живому, і є необхідна потреба людського організму. Вона є гармонія; в ній запорука заспокоєння; вона втілює людині і людству його ідеали. (...)
Ми вже сказали, що питання про мистецтво, на нашу думку, не так поставлено в даний час, дійшло до крайності і заплуталось через взаємне озлоблення обох партій. (...) Так, питання не так поставлено, і по-справжньому сперечатися нема про що, тому що мистецтво завжди сучасне і дійсне, і ніколи не існувало інакше і, головне, не може інакше існувати.
А зараз постараємося відповісти на всі заперечення.
По-перше, якщо нам іноді здається, що мистецтво ухиляється від дійсності і не служить корисним цілям, то це тільки тому, що ми не знаємо, напевно, шляхів корисності мистецтва. (...) І, крім того, від зайвої в наших бажаннях негайної, прямої і безпосередньої користі, тобто, по суті, від гарячого співчуття до загального блага. (...)
По-друге, нам іноді здається, що мистецтво ухиляється від дійсності, тому що дійсно є божевільні поети і прозаїки, які переривають всякі відносини з дійсністю, дійсно вмирають для сьогодення, перетворюються в якихось древніх греків або у середньовічних лицарів та прокисають в антології або в середньовічних легендах.
Таке перетворення можливо; але поет, художник, що обрав це, є цілком божевільний. Таких небагато.
По-третє, наші поети і художники дійсно можуть відійти від сучасного шляху або внаслідок нерозуміння своїх громадянських обов’язків, або внаслідок відсутності громадського чуття, або від різних суспільних інтересів, від незрілості, від нерозуміння дійсності, від деяких історичних причин, від не зовсім ще сформованого суспільства, від того, що багато - хто в ліс, хто по дрова. (...)
А головне те, що мистецтво завжди найвищою мірою вірне дійсності - ухилення його швидкоплинне; воно не тільки завжди вірне дійсності, але й не може бути невірним сучасній дійсності. Інакше воно не справжнє мистецтво. У тому-то і полягає справжнє мистецтво, що воно завжди сучасне, корисне. Якщо воно займається антологією, скоріш за все ще потрібна антологія; ухилення і помилки можуть бути, але, повторюємо, вони минущі. Мистецтво ж несучасного, не відповідне сучасним потребам, і зовсім не може бути. Якщо воно і є, то воно не мистецтво; воно дрібніє, вироджується, втрачає силу і всяку художність. (...)
Альбер Камю "Шведські промови. Митець та його час"
Недостатньо сказати, що мистецтву загрожує державна міць. У цьому випадку справа йшла б дуже просто: художник або бореться, або капітулює. Проблема ускладнюється, стає смертельно небезпечною з того моменту, як помічаєш, що бій зав’язується в самій душі художника.
Ненависть до мистецтва, яку так часто демонструє наше суспільство, була б у даний час не настільки згубна, не знаходь вона підтримки у самих художників. Художники минулих часів ставили під сумнів лише свій власний талант. Нинішні сумніваються вже в необхідності свого мистецтва, інакше кажучи, у самому сенсі свого існування. Расін посоромився б писати "Береніку" в 1957 році замість того, щоб виступати на захист Нантського едикту.
Цей сумнів художника в праві мистецтва на існування має безліч причин, але з них слід виділити тільки піднесені. Воно пояснюється в кращому з випадків відчуттям сучасного художника, що він бреше або говорить в порожнечу, якщо не відображає у своїх творах трагедію людської історії. І справді: головна відмінна риса нашого часу - це безцеремонне вторгнення народних мас, з їх тяжким становищем, в світовідчуття художника. Всім відомо, що вони, ці маси, існують, хоча суспільство вперто намагається забути про це. А те, що це відомо, зовсім не є заслугою обранців духу - художників, нехай навіть кращих з кращих; немає, зневірьтесь в цьому: просто самі маси, відчувши свою силу, більше не дозволяють забувати про себе.
Є ще й інші причини відмови художника від творчості, і деякі з них набагато менше піднесені. Але які б вони не були, всі вони переслідують ту ж мету: забезпечити свободу творчості, нападаючи на основний його принцип - віру художника в самого себе. Як чудово висловився Емерсон, шанування людиною власного генія - це найкраща релігія в світі. А інший американський письменник XX століття додав: "Поки людина залишається вірним самому собі, все підвладне йому - уряд, суспільство, саме сонце, місяць і зірки". Нині цей райдужний оптимізм наказав довго жити.
Художник у більшості випадків соромиться самого себе і своїх привілеїв, якщо він такі має. І він повинен перш за все відповісти на питання, яке задає самому собі: чи не є мистецтво в наші дні непотрібною розкішшю? (...)
Першою чесною відповіддю, яку можна дати на це питання, буде така: так, дійсно, трапляється, що мистецтво стає непотрібною розкішшю. Ми знаємо, що можливо - завжди і скрізь - оспівувати зірки, сидячи на палубі галери, в той час як в трюмі з останніх сил гребуть змучені каторжники; можна вести світську балаканину на трибунах цирку, поки на арені лев рве і пожирає свою беззахисну жертву. І вельми скрутно заперечити що-небудь проти такого мистецтва, яке в минулому користувалося величезним успіхом. Хіба тільки ось що - з тих пір все трохи змінилося, і зокрема таке: кількість каторжників і мучеників на нашій планеті збільшилася безмірно. І перед фактом стількох лих це мистецтво, якщо воно хоче як і раніше залишатися цінністю, має визнати себе в наші дні непотрібною розкішшю.
І справді, що може сказати воно нам? Якщо воно пристосується до вимог нашого суспільства, в більшій його частині, воно перетвориться на дріб’язкову забаву. Якщо ж воно сліпо відкине їх, а художник вирішить замкнутися в своїх мріях, воно і не висловить нічого, крім відмови. І ми, таким чином, отримаємо твори або блазнів, або безплідних формалістів, що в обох випадках є мистецтвом, дуже далеким від живої реальності.
Ось уже майже ціле століття ми живемо в суспільстві, яке навіть не можна назвати суспільством грошей (гроші, золото здатні хоча б збуджувати живі пристрасті!), а лише суспільством абстрактних символів грошей. Світ торгашів можна визначити як світ, де речі зникають, поступаючись своє місце знакам.
Коли правлячий клас вимірює свої статки не в арпанах24 землі, не в золотих злитках, а в стовпчиках цифр, точно відповідних певній кількості обмінних операцій, він тим самим мимоволі починає містифікувати свій суспільний досвід, свій універсум. Суспільство, засноване на знаках, є по самій своїй суті штучним утворенням, де плотська сутність людини виявляється містифікованою.
Не дивно, що наше суспільство обрало для себе в якості релігії мораль, засновану на формальних принципах, і що воно однаково охоче прикрашає гаслами "свобода" і "рівність" і тюрми свої, і фінансові храми. Слова не можна проституювати безкарно.
Найбільш обговорювана із сьогоднішніх цінностей - це, безсумнівно, свобода. Наші "світлі" уми (я завжди стверджував, що існує два види інтелекту - інтелект розумних і інтелект дурнів) категорично стверджують, що свобода є не що інше, як перешкоду на шляху істинного прогресу. Але подібні пихаті дурості могли бути вирікаючі лише тому, що протягом ста останніх років суспільство торгашів знайшло для свободи виняткове і одностороннє застосування, вважаючи її швидше правом, ніж обов’язком, і не боячись якомога частіше перетворювати принцип свободи в знаряддя гноблення.
Так що ж дивного в тому, що це суспільство вимагає від мистецтва, щоб воно було не інструментом звільнення, а порожнім словотворенням, не має жодних наслідків, нешкідливою забавкою?! Весь наш вищий світ, що страждає спершу від грошових труднощів, а вже потім від серцевих смутку, протягом десятиліть цілком задовольнявся подібним станом речей - наявністю світських романістів і гранично пустопорожнім мистецтвом, таким, про яке Оскар Уайльд, маючи на увазі самого себе до того, як він пізнав тяготи в’язниці, сказав, що найтяжчий порок - поверховість.
24 Арпан (фр. arpent) - давня французька одиниця виміру довжини, що дорівнювала 180 паризьким футам, приблизно 58,52 м.
Фабриканти мистецтва (я ще не кажу: художники) буржуазної Європи до і після 1900 року взяли собі за принцип безвідповідальність, бо відповідальність припускала болісний розрив із суспільством (а ті, хто порвав з ним, звалися Рембо, Ніцше, Стріндберг, і ми знаємо, якою ціною вони заплатили за цей крок). Саме та епоха породила мистецтво для мистецтва, на прапорі якого написаний заклик до безвідповідальності. Мистецтво для мистецтва, втіха художника-одинака, - це найбільш штучне мистецтво абстрактного, штучного суспільства. І його логічне завершення - мистецтво світських салонів або ж чисто формальне мистецтво, яке живиться претензійними вигадками і абстракціями, яке призводить до повного руйнування деякої реальності.
Купка таких творів призводить до розчулення купки обраних, у той час як безліч грубих підробок під мистецтво псують смак решті людей. У кінцевому рахунку таке мистецтво затверджується поза суспільством і повністю відрізає себе від живлячих його животворних коренів. Помалу художник, навіть високо шанований, занурюється в самотність або, принаймні, відторгається від свого народу, який тепер буде знати його лише по великій пресі чи радіо, що створюють для широких мас його спрощений, для всіх зручний спосіб. І дійсно, чим витончиніше мистецтво, тим більше воно потребує в популяризації.
Таким чином, мільйони людей стануть пишатися тим, що знають і розуміють такого великого художника нашого часу, оскільки в газетах вони вичитали, що він розводить у себе вдома канарок чи одружиться не рідше, ніж раз на півроку. Сьогоднішня слава письменника полягає в тому, що його обожнюють або зневажають, не читаючи. Будь-який художник, що задумав домогтися популярності в нашому суспільстві, повинен заздалегідь приготуватися до того, що відомий буде не він сам, а хтось, хто носить його ім’я, і цей хтось врешті-решт відречеться від нього, а може бути, одного разу і вб’є в ньому справжнього творця.
У результаті немає нічого дивного, що майже все варте, створене в буржуазній Європі XIX - XX століть, наприклад, у літературі, виконано протесту проти сучасного йому суспільства. Можна стверджувати, що аж до початку Великої французької революції вся література, яка тоді існувала, була в основному літературою угодівською. Але, починаючи з того моменту, як буржуазне суспільство, народжене революцією, встановилося і зміцніло, виникла література бунту. І почала заперечувати офіційно визнані цінності - у нас, наприклад, через носіїв цінностей революційних - романтиків типу Рембо або через зберігачів цінностей аристократичних, скажімо Віньї або Бальзака. І в обох випадках народ і аристократія, які суть два джерела будь-якої цивілізації, висловлювалися проти штучного, мертвущого суспільства свого часу.
Але і цей протест, який тривав занадто довго і від того застиг, став також штучним утворенням, що призвів до іншого виду безпліддя. Тема проклятого поета, народилася в буржуазному суспільстві ("Чаттертон" - найкраща цьому ілюстрація), вилилася в забобон, який врешті-решт став диктувати такий принцип: не можна зробитися великим художником, не протестуючи проти своєї епохи, яка б вона не була. Цілком законний на самому початку, принцип цей, який стверджував, що справжній художник не повинен мати нічого спільного зі світом чистогану, став помилковим з того моменту, як почав гласить: художник може бути таким, лише повстаючи проти всього на світі.
Ось чому багато наших творчих діячів мріють стати проклятими, горюють, коли це в них не виходить, і жадають одночасно і оплесків, і свистків. Природно, що суспільство, хворе нині втомою або байдужістю, і плескає, і освистує навмання. Але від цього сучасний інтелектуал не перестає лізти зі шкіри геть, щоб возвеличити себе. У кінцевому рахунку, захопившись запереченням всього підряд, аж до традицій свого мистецтва, художник переймається ілюзією, що він створив у ньому свої власні закони, і починає вважати себе Творцем-вседержителем. З тієї ж причини він переймається переконанням, що здатний створювати свою власну реальність. Але у відриві від суспільства йому судилося створити лише суто формальні або абстрактні твори, цікаві як експеримент, але позбавлені живлющої сили, властивої справжньому мистецтву, чия мета - об’єднувати людей. У кінцевому рахунку між сучасними хитрощами і абстракціями і творчістю Толстого або Мольера лежить така ж прірва, як між договором на продаж ще не пророслого хліба і зораної борозною. (...)
(...) Стикаючись зі своїм століттям, художник не може ні відвернутися від нього, ні розчинитися в ньому. У першому випадку його голос буде голосом волаючого в пустелі. І навпаки, якщо він бере цей світ як об’єкт зображення, він тим самим утверджує своє власне існування в якості сюжету свого твору і не може підкоритися реальності цілком і повністю. Інакше кажучи, саме в ту саму мить, коли художник вирішується розділити долю оточуючих, він затверджується як особистість. І ніколи він не зможе подолати цю подвійність. Він бере з історії те, що здатний побачити в ній сам, або те, що може сам пережити - прямо або побічно, - інакше кажучи, її злободенність у вузькому сенсі цього слова і людей, що живуть сьогодні, а зовсім не відношення даної злободенності до майбутнього, абсолютно непередбачуваному для нині творить художника.
Судити сучасну людину в ім’я людини, якої ще не існує, - це заняття для пророків. Художник же може тільки оцінювати пропоновані йому міфи з точки зору їх впливу на живу, сучасну людину. А пророк - від релігії чи від політики, чи - звик судити не відносно, а абсолютно і, наскільки відомо, рідко позбавляє себе цього задоволення. Художник такої можливості не має. Судить він про все з абсолютної точки зору, він неминуче стане ділити реальну дійсність на добро і зло без всяких нюансів і створить з неї мелодраму. А мета мистецтва полягає, навпаки, зовсім не в тому, щоб диктувати закони або панувати над умами; його мета насамперед у тому, щоб зрозуміти. Іноді воно панує саме тому, що здатне розуміти. Але ні одне творіння справжнього генія ніколи не будувалося на ненависті і презирстві. Ось чому художник у кінці довгих своїх блукань відпускає гріхи, замість того щоб піддавати анафемі. Він не судить, він виправдовує. Він - вічний адвокат живої людини саме тому, що той живий. Він щиро встає на захист людей з любові до ближнього, а не з любові до того віддаленому, туманному майбутньому, яке топче вже існуючий гуманізм, зводячи його до судового кодексу. Великий же твір в кінцевому рахунку, навпаки, збиває з пантелику всіх суддів. З його допомогою художник одночасно віддає почесті самому найпіднесенішій людині і схиляється перед останнім зі злочинців. (...)
Часи безвідповідальних художників минули назавжди. Ми сумуємо за ними, адже тоді нам було так затишно! Але давайте визнаємо, що випробування в той же час збільшують наші шанси на оволодіння справжнім мистецтвом, і з гідністю приймемо виклик.
Свобода творчості недорого коштує, коли вона має лише одну мету - забезпечити зручність художнику. Для того щоб та чи інша цінність, чеснота вкоренилася в суспільстві, достатньо хоча б не брехати, говорячи про неї, - іншими словами, платити за неї кожен раз, як зможеш. Якщо свобода стала небезпечною, значить, її ось-ось перестануть проституювати. І я не можу схвалити, наприклад, тих, хто сумує сьогодні через занепад мудрості. На перший погляд вони начебто мають рацію. Але в дійсності мудрість ніколи не опускалася так низько, як в ті часи, коли вона була нешкідливою втіхою купки гуманістів-книжників. Сьогодні ж, коли їй загрожують цілком реальні небезпеки, у неї, навпаки, з’явилися деякі шанси на те, щоб знову встати на весь зріст і завоювати загальну повагу. (...)
(...) Наша епоха - це одне з тих багать, чий нестерпний, палющий жар, без сумніву, зверне на попіл багато так званих шедеврів. Але є й інші: ці встоять, не розплавляться у вогні, і саме вони стануть для нас джерелом безмежного екстазу розуму, ім’я якому "поклоніння".
Можна, звичайно, побажати (я і сам бажаю цього) не буйного згарища, а тихого вогника, короткої відстрочки, відпочинку душі, спонукає до солодких мрій. Але ні, напевно, іншого спокою для художника, ніж той, що таїться в самому серці битви. "Будь-яка стіна - це двері", - сказав Емерсон. Так не будемо ж відшукувати двері, уникаючи стіни, з якою зіштовхнула нас доля. Давайте шукати відстрочку там, де їй належить бути: я хочу сказати - в самій гущавині сутички. Бо, на мою думку (і на цьому я закінчу), там вона якраз і знаходиться. Кажуть, великі ідеї прилітають в світ на крилах голубки.
Прислухаймося: можливо, ми розрізнимо серед грому імперій та націй слабкий шелест крил, тихе дихання життя і надії. Одні скажуть, що надію цю несе народ, інші - що несе її людина. А я переконаний, що вона живе, дихає, існує завдяки мільйонам одинаків, чиї творіння і праці щоденно заперечують кордони та інші грубі міражі історії, щоб допомогти хоча б на мить яскравіше засяяти істині, вічно переслідуваній істині, яку кожен з них своїми стражданнями і радощами вивищує для всіх нас.
31. Ознайомтеся з фрагментом статті С. Хантінгтона25 та дайте відповідь на питання: чому американський дослідник вважає, що в подальшому є невідворотним зіткнення цивілізацій?
Самюель Хантінгтон "Зіткнення цивілізацій"
... Найзначніші конфлікти майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між цивілізаціями. Чому?
По-перше, відмінності між цивілізаціями не просто реальні. Вони - найбільш істотні. Цивілізації несхожі за своєю історією, мовою, культурою, традиціями і, що найважливіше, - релігією. Люди різних цивілізацій по-різному розглядають на відносини між Богом і людиною, індивідом і групою, громадянином і державою, батьками і дітьми, чоловіком і дружиною, мають різні уявлення про співвідносної значущості прав і обов’язків, свободи і примусу, рівності і ієрархії. Ці відмінності складалися сторіччями. Вони не зникнуть в доступному для огляду майбутньому.
Вони більш фундаментальні, ніж відмінності між політичними ідеологіями і політичними режимами. Звичайно, відмінності не обов’язково передбачають конфлікт, а конфлікт не обов’язково означає насильство. Однак протягом століть самі затяжні і кровопролитні конфлікти породжувалися саме відмінностями між цивілізаціями.
По-друге, світ стає більш тісним. Взаємодія між народами різних цивілізацій посилюється. Це веде до зростання цивілізаційного самосвідомості, до поглиблення розуміння відмінностей між цивілізаціями та спільності в рамках цивілізації. Північноафриканська імміграція до Франції викликала у французів вороже ставлення, і в той же час зміцніла доброзичливість до інших іммігрантів - "добропорядних католиків і європейців з Польщі". Американці набагато болючіше реагують на японські капіталовкладення, ніж на куди більш великі інвестиції з Канади та європейських країн.
Все відбувається за сценарієм, описаним Д. Хорвіцом: "У східних районах Нігерії чоловік народності, бо може бути бо-Оуеррі, або ж бо-Оніча. Але в Лагосі він буде просто бо. У Лондоні він буде нігерійцем. А в Нью-Йорку - африканцем". Взаємодія між представниками різних цивілізацій зміцнює їх цивілізаційне самосвідомість, а це, в свою чергу, загострює розбіжності і ворожість, які йдуть в глиб історії або, принаймні, сприймаються таким.
25 Самюель Філліпс Хантінгтон (1927 - 2008) - відомий американський соціолог та політолог, директор Інституту стратегічних відносин при Гарвардському університеті. Автор числених праць з проблем політичної модернізації, міжнародних відносин, теорії демократії та імміграції. Особливу відомість отримала його концепція "зіткнення цивілізацій", що описує динаміку сучасних міжнародних відносин крізь призму конфлікту великих цивілізацій, сформованих на основі світових релігій.
По-третє, процеси економічної модернізації і соціальних змін в усьому світі розмивають традиційну ідентифікацію людей з місцем проживання, одночасно слабшає і роль нації-держави як джерела ідентифікації. Лакуни, які утворилися в результаті по більшій частині заповнюються релігією, нерідко у формі фундаменталістських рухів.
Подібні рухи склалися не тільки в ісламі, але і в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. У більшості країн і конфесій фундаменталізм підтримують освічені молоді люди, висококваліфіковані фахівці з середніх класів, особи вільних професій, бізнесмени. Як зауважив Г. Вайґель, "десекуляризація світу - одне з домінуючих соціальних явищ кінця XX ст.".
Відродження релігії, або, кажучи словами Ж. Кепеля, "реванш Бога", створює основу для ідентифікації та причетності з спільністю, що виходить за рамки національних кордонів - для об’єднання цивілізацій.
По-четверте, зростання цивілізаційної самосвідомості диктується роздвоєнням ролі Заходу. З одного боку, Захід перебуває на вершині своєї могутності, а з іншого, і можливо саме тому, серед незахідних цивілізацій відбувається повернення до власного коріння. Все частіше доводиться чути про "повернення в Азію" Японії, про кінець впливу ідей Неру й "індуізації" Індії, про провал західних ідей соціалізму і націоналізму до "реісламізації" Близького Сходу, а останнім часом і суперечки про вестернізацію або ж русифікацію країни Бориса Єльцина. На вершині своєї могутності Захід стикається з незахідними країнами, у яких досить прагнення, волі і ресурсів, щоб надати світу незахідний вигляд.
У минулому еліти незахідних країн зазвичай складалися з людей, які найбільшою мірою пов’язані з Заходом, які здобули освіту в Оксфорді, Сорбонні чи Сандхерсті, і засвоїли західні цінності та стиль життя. Населення ж цих країн, як правило, зберігало нерозривний зв’язок зі своєю споконвічною культурою. Але зараз усе змінилося. У багатьох незахідних країнах йде інтенсивний процес девестернізації еліт та їх повернення до власних культурних коренів. І одночасно з цим західні, головним чином американські звичаї, стиль життя і культура набувають популярності серед широких верств населення.
По-п’яте, культурні особливості і відмінності менш схильні до змін, ніж економічні і політичні, і внаслідок цього їх складніше вирішити або звести до компромісу. У колишньому Радянському Союзі комуністи можуть стати демократами, багаті перетворитися на бідних, а бідняки - в багатіїв, але росіяни при всьому бажанні не зможуть стати естонцями, а азербайджанці - вірменами.
У класових та ідеологічних конфліктах ключовим було питання: "На чиєму ти боці?" І людина могла вибирати - на чиєму вона боці, а також щораз міняти обрані позиції. У конфлікті ж цивілізацій питання ставиться інакше: "Хто ти такий?" Мова йде про те, що дано і не підлягає змінам. І, як ми знаємо з досвіду Боснії, Кавказу, Судану, давши невідповідну відповідь на це питання, можна негайно отримати кулю в лоб. Релігія розділяє людей ще більш різко, ніж етнічна приналежність. Людина може бути напів-французом і напів-арабом, і навіть громадянином обох цих країн. Куди складніше бути напів-католиком і напів-мусульманином.
32. Ознайомтеся з текстом та визначте перспективні, на вашу думку, шляхи державної політики у сфері культури в Україні.
...Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка значною мірою залежить від їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Неоднозначно на ситуацію в культурній сфері впливає й тривале політичне протистояння в українському суспільстві.
Подекуди культура стає заручником політичної боротьби. Практика суспільно-політичного життя в сучасній Україні засвідчує, що спроби вирішення проблем і суперечностей, що накопичилися у соціально-політичній сфері життя нашого суспільства, не можуть бути успішними, якщо шляхи їх рішення шукати без урахування того, що існує країна з погляду стану і особливостей розвитку її культури.
Вони визначаються не лише рівнем розвитку науки, мистецтва або освіти, що, звичайно ж, вельми важливо, але й змістом соціальних норм, цінностей, стандартів поведінки і багато чим іншим, що справляє істотний вплив на всі сфери життя суспільства.
Культурна традиція
У даний час більшості громадян України достатньо непросто визначити власну культурну ідентифікацію. Як у країні в цілому (60 %), так і в окремих її регіонах(захід - 84 %,центр - 77 %,південний схід - 39 %) більшість населення ідентифікує себе як представників української культурної традиції. Меншою мірою - як представників радянської, російської, європейської, світової культури. Втім, привертає увагу той факт, що у населення південного сходу значно частіше, порівняно із рештою України, простежується ідентифікація із радянською (34 %) і російською (27 %) культурними традиціями. На заході це зустрічається у 8 і 4 % відповідно, а в центрі - у 15 і 7 %. Що ж до європейської культурної традиції, то тут населення різних регіонів було одностайним - 5 % респондентів у різних регіонах вважають себе її носіями.
Національна ідея
Останнім часом в українській пресі дедалі частіше лунають нарікання на те, що навіть на тринадцятому році незалежності наша еліта так і не спромоглася сформувати, сформулювати, витворити якусь привабливу для більшості українців національну ідею. Аналіз наявного інформаційного поля свідчить: питання національної ідеї нині актуальне, але поки що розмірковування навколо цієї проблеми більше скидаються на плач Ярославни, ніж на конструктивний діалог, який може дати Україні нову точку відліку.
Сьогодні надзвичайно важливою виявилася проблема формування таких національних ідей, які не принижують інші етноси, не підривають їхні важливі цінності (мова, традиції, вірування тощо), а об’єднують громадян у єдину націю. Очевидно, що питання національної ідеї визріває давно, а в нинішній ситуації, зважаючи на внутрішньо та зовнішньополітичний контекст, воно набуває особливої ваги.
На сьогоднішній день українцям значно складніше відповісти на питання про національну ідею, ніж визначити приналежність до культурної традиції. Більшість населення (65 %) вважає, що на сьогоднішній день в Україні взагалі не сформована національна ідея. Причому, питома вага тих, хто дотримується цієї точки зору приблизно однакова у всіх регіонах країни. Найбільше тих, хто вважає, що така ідея вже сформована в західних областях - 15 % жителів, у той час як в центрі і на південному сході - приблизно 8-9 %. 38 % населення важко відповісти, у чому повинна полягати національна ідея (у південно-східних областях таких 43 %, а на заході України - 30 %).
Проте, частина населення все ж таки має уявлення про те, якою повинна бути національна ідея. Найчастіше як національну ідею згадували об’єднання країни, народу (відповідно 14, 12 і 13 % на заході, у центрі і на південному сході), знання мови і культури народу (відповідно 12, 11 і 8 %). А от що стосується такого поняття як патріотизм, то позиції розходяться: 17 і 12 % на заході і в центрі та лише 4 % на південному сході. Крім того, жителі південного сходу найменше у якості національної ідеї схильні розглядати таке поняття, як любов до Батьківщини (1 %), жителі заходу - економічний розвиток країни і навчання, виховання молоді (1 %). Жителі центру - влада народу (1 %). Водночас таке поняття, як побудова культурного суспільства єднає жителів заходу і південного Сходу (7 %).
Отже, національна ідея стане об’єднавчою і творчою, якщо буде: по-перше, транснаціональною, транссоціальною і транстериторіальною, тобто однаково привабливою для абсолютної більшості населення країни, незважаючи на національність, соціальний статус і місце проживання; по-друге, базуватися на системі національних цінностей і пріоритетів, історичному досвіді перемог і звершень, а не поразок та національного приниження; по-третє, відповідати духовним і матеріальним інтересам сучасного суспільства.
Моральний авторитет нації
Зовсім складно визначити рядовим українцям моральний авторитет нації (43 % важко відповісти на питання, 11 % не бачать таких). Одержані змістовні відповіді дозволили сформувати список персоналій, що включає майже п’ять десятків імен. Як правило опитаними називаються відомі в Україні особи. З одержаного списку найчастіше згадується Т. Шевченко (11 %). Представленість інших персоналій була значно меншою - від 5 до 2 %. У цю групу потрапили історичні персонали (Грушевський М. С., Л. Українка), представники української культури і спорту (В. Вакарчук, С. Ротару, Б. Ступка, брати Кличко та ін.), а також нині діючі політики (Ю. Тимошенко, В. Ющенко, В. Янукович). Крім того, у якості моральних авторитетів нації називалися також соціальні і професійні групи (наприклад, письменники, поети, молодь), спільності (народ) і навіть соціальні інститути (наприклад, церква).
Оцінка державної політики
У тому, що за більш ніж півтора десятиліття існування Української держави, ми спостерігаємо таку невизначеність є значна доля провини самої держави і її політичної еліти. Народ України критично ставиться до політики держави у сфері культури - 50 % громадян України в цілому негативно оцінює її дії в цьому напрямі. Що стосується регіональної специфіки розподілу думок з даного питання, то вона характеризується тим, що населення західних областей більш категоричне в своїх думках: 62 % негативно оцінили державну політику у сфері культури. Натомість жителі центральних і південно-східних областей порівняно лояльніше ставляться до цього питання (відповідно 45 і 50 %).
Не влаштовують жителів України в нинішній культурній політиці держави в першу чергу такі речі, як недостатнє фінансування культури, відсутність державної підтримки розповсюдження культурних цінностей, курс на витіснення російської культури і ставлення до загальнонаціонального культурного багатства. В цілому за цими, а також за рядом інших позицій думки жителів окремих регіонів країни виглядають достатньо узгоджено. Принципово ж населення різних регіонів розрізняється за згадуванням у своїх відповідях такої позиції, як курс на витіснення російської культури: якщо для жителів південно-східних областей - це найпоширеніша причина негативного відношення до культурної політики держави, то в інших регіонах вона згадується найменше (5 і 11 % на заході і у центрі відповідно). У цілому населення південного сходу більш лояльно у порівнянні з іншими регіонами ставиться до державної політики у сфері культури у плані оцінки рівня фінансування культури (на південному сході його вважає недостатнім 31 % опитаних, тоді як на заході і у центрі - 44 і 45 %), сприяння поширенню культурних цінностей (відповідно його недостатнім вважають 26 % на південному сході та 35 і 40 % у центрі і на заході), ставлення держави до загальнонаціонального культурного багатства на південному сході негативно оцінюють 16 %, тоді як на заході і в центрі 26 і 22 %.
Найбільш ефективними заходами, здатними забезпечити підйом духовної культури українського суспільства, більшість населення України бачить достатнє фінансування цієї сфери (42 %), створення умов для культурного дозвілля (34 %), пошук і заохочення талантів (23 %,) розробка довгострокової стратегії культурного розвитку (21 %), повноцінний розвиток національних культур (19 %) та ін. Слід зазначити, що принципових відмінностей у баченні шляхів забезпечення підйому духовної культури у жителів різних регіонів не існує.
Оцінка нинішнього стану культурної сфери, зміни у області культури
За оцінками нинішнього стану культурної сфери населення країни ділиться на дві приблизно рівні частини: тих, для кого нинішній стан духовної культури нашого суспільства відображає позитивні тенденції (значне відродження, оновлення на шляху до відродження, пошук і затвердження культурної самобутності) і тих, хто вбачає у ньому переважно негатив (застій, засилля безкультурності). Дещо оптимістичніше налаштоване населення заходу і центру, менш оптимістичними є жителі південного сходу. Показово, що при всіх варіаціях оцінки нинішнього стану культурної сфери в різних регіонах, в їх загальному характері не простежується принципових відмінностей, і в цілому по Україні позитив негатив становлять по 44, 12 % опитаних - не змогли певним чином оцінити нинішній стан культурної сфери.
Більш критично населення України оцінює зміни у культурній сфері протягом останніх 5 років. Сьогодні у масовій свідомості переважає вельми невизначене відношення до цих процесів: від 40 % жителів південно-східних областей до 48 % мешканців центру не можуть однозначно оцінити такі перетворення. Однозначно позитивно їх оцінили 9 % жителів південного сходу і 11 % мешканців центру і заходу.
У цілому населення України досить обережно сприймає й зміни, що відбуваються в кожній з областей духовного життя. Найпоширеніші оцінки змін, що відбуваються там, зводилися або до того, що в музиці, кінематографі, театрі тощо нічого не міняється, або до близького по значенню варіанта - щось поліпшується, а щось погіршується. Що стосується позитивних змін, то для масової свідомості вони виявилися найпомітнішими у області музики (25 %) і кінематографа (22 %). Причому тільки в оцінці змін у музичній сфері частка позитиву переважила негатив (19 %). Найбільшу ж заклопотаність респондентів, судячи з усього, викликають зміни, що відбуваються у області освіти (31 % опитаних оцінив їх негативно), а найменш обізнаними громадяни виявилися у театральній сфері (31 % опитаних не змогли жодним чином оцінити зміни у театральній сфері).
33. Ознайомтеся з байками Сковороди Г. С. Які ідеї вклав філософ до цих творів? Визначте, яке значення вони мають для життєвої стратегії сучасної молодої людини.
Григорій Савич Сковорода "Байки Харківські"
Байка 16. Жаби
Коли висохло озеро, так Жаби пострибали шукати для себе нове житло. Нарешті, всі закричали:
- Ох, яке величезне озеро! Воно буде нам довічним житлом.
І стрибнули разом у нього.
- А я, - сказала з них одна, - вирішила жити в одному з джерел, що наповнюють ваше озеро. Бачу здалеку зарослий лісом горб, який посилає сюди багато струмків, там сподіваюся знайти для себе гарне джерело.
- А навіщо, тітонько? - спитала молоденька жабка.
- А для того так, голубка моя, що струмочки можуть потекти в другий бік, а ваше озеро може саме висохнути. Джерело ж для мене завжди надійніше калюжі.
Сила. Всяке багатство може зубожіти і висохнути, як озеро, а чесне ремесло зостається непослабним джерелом бідного, але безпечного існування. Який безлік багатіїв щодня перетворюється на жебраків! У цім кораблетопленні єдина лише гавань - ремесло. Найбідніші раби народжуються від предків, що жили в калюжі великих статків. І недаремно Платон сказав: "Усі королі - з рабів, а всі раби походять з королів". Це буває тоді, коли пан усього - час - знищує багатство. А знаємо ж, що всіх наук голова; око й душа - це навчитися жити порядним життям, заснованім на законі віри й Божого страху, як на відправному пункті. Це і є основа й джерело, що породжує струмки цивільних законів.
І є воно каменем для стін тим, хто бажає збудувати благословенне житло. Цього каменя твердість мають у собі для користі всі посади й науки, а вони тримають суспільство у гаразді.
Байка 27. Бджола та шершень
- Скажи мені, Бджола, чого ти така дурна? Чи знаєш, що плоди твоєї праці не стільки для тебе самої, скільки для людей корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість винагороди смерть, однак не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохалися в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику, - відповіла Бджола. - Мед любить їсть і ведмідь, і Шершень також не проти того. І ми б могли по-злодійському добувати, як іноді наша братія і робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, ніж їсти його. Для цього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без цього жити, навіть купаючись у медові, для нас люта смерть.
Шершень - це образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - герб мудрої людини, який у спорідненій праці трудиться. Багато Шершнів без пуття кажуть: нащо цей, до прикладу, студент учився, коли це не дає багатства? Кажуть це, незважаючи на слова Сираха: "Веселе серце - життя для людини" - і не тямлячи, що споріднена праця для нього найсолодший бенкет. Погляньте на життя блаженної натури й навчіться. Спитайте вашого мисливського пса: коли йому веселіше?
- Тоді, - відповість вам, - коли жену зайця.
- А коли заєць смачніший?
- Тоді,- відповідає мисливець,- коли поганяюсь за ним.
Погляньте на кота, що сидить перед вами. Коли він веселіший? Тоді,
коли всю ніч бродить або сидить біля нірки, хоча, зловивши мишу, й не їсть її. Залий бджолу медом, чи не помре вона з туги в той час, коли може літати по квітоносних луках? Що є болісніше, ніж купатись у багатстві і смертельно мучитись із того, що не маєш спорідненої праці? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а думками хворієш, коли позбавлений спорідненої праці. І немає нічого радіснішого, аніж жити за призначенням. Солодкі тоді труд тілесний, терпіння тіла і навіть смерть, бо душа, володарка людини, насолоджується спорідненою собі працею. Треба чи так жити, а чи вмерти. Старий Катон з чого мудрий і щасливий? Не з багатства, ані з чину, лише з того, що відповідає своїй природі, як видно з Цицеронової книжечки "Про старість". Ця думка - премилосердна мати і премудра проводирка. Ця преблага домобудівниця неситому дарує багато, а мало дає тому, хто задоволений малим. Але треба розібратися, що то значить - жити за призначенням. Це не закон тваринних членів і похоті нашої, але означає це блаженне єство, що зветься в богословів трисонячне, котре всякій живій істоті її призначення і відповідність приписує. Про це єство сказав древній Епікур таке: "Вдячність моя блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке - непотрібним".
А оскільки Бог не є ні чоловічої, ні жіночої статі, але все в нім одразу, то мовить Павло: "Всяке є у всьому".
34. Чи погоджуєтеся ви з німецьким дослідником О. Шпенглером? Як, на вашу думку, він міг би оцінити сучасний стан українського (європейського) суспільства? Обґрунтуйте відповідь.
Німецький філософ Освальд Шпенглер (1880 - 1936) у своїй роботі "Захід Європи" обґрунтовує думку, що культура суспільства під час свого занепаду перетворюється у цивілізацію (він протиставляв ці два поняття). Ознаками занепаду О. Шпенглер вважав вичерпання культурних можливостей суспільства, розповсюдження атеїзму, матеріалізму, агресивної експансії на інші території, країни, народи, революційні настрої, техніцизм, урбанізація.
35. Підготуйте доповідь на основі аналізу особливостей сприйняття певного витвору мистецтва у різні історичні епохи або в різних середовищах. Зробіть можливі висновки щодо існування в ньому незмінного змістовного ядра.
36. Чи можете ви назвати себе розвинутою особистістю? Відповідь обґрунтуйте.
37. Які міфи сучасності, на вашу думку, можна розпізнати? Відповідь обґрунтуйте.
38. Чи можна, вслід за ідеологами Ренесансу, вважати Середні віки часом занепаду, "втраченим часом"? Відповідь обґрунтуйте.
39. Чи можна гуманізм Ренесансу вважати тотожнім християнському милосердю? Відповідь обґрунтуйте.
40. Обґрунтуйте, яким чином такі події здійснили вплив на становлення культури XIX ст.:
1) промисловий переворот в Англії;
2) війна за незалежність північноамериканських колоній;
3) велика французька революція.
41. Заповніть таблицю:
|
Напрям у мистецтві |
Часові рамки |
Характерні риси |
Представники у живописі |
Представники у літературі |
|
романтизм |
||||
|
реалізм |
||||
|
натуралізм |
||||
|
символізм |
||||
|
імпресіонізм |
42. Напишіть есе з обраної теми: "Феномен культури тоталітарного суспільства у XX столітті", "Естетичні експерименти др. пол. XX - поч. XXI ст. очима сучасника".
43. У чому полягає роль особистості Шевченка Т. Г. у формуванні нової української ідентичності? Відповідь обґрунтуйте спираючись на творчість поета.
44. Підготуйте критичний розбір художнього твору відомого українського митця в одному з видів мистецтва (живопис, література, театр, кіно, музика), зважаючи на: а) глибину осмислення дійсності, людських характерів; б) відповідність форми змісту; в) міру гуманізму, втілену в цьому творі.
45. Чи існує протистояння культур у сучасному світі? Відповідь обґрунтуйте.
46. Яким, на ваш погляд, буде подальший розвиток західної і східної культур? Яким чином на ньому можуть сказатися сучасні інтеграційні процеси?
47. Якими можуть бути, на вашу думку, шляхи подолання негативних наслідків комерціалізації культури в Україні?
