Історія української культури. Навчальний посібник
8.3. Постмодерністська модель світу в світовій та українській інтерпретаціях
З 1970-х років провідним у новому постіндустріальному суспільстві стає постмодернізм - це широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки [2].
З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, - авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури.
В естетичному відношенні модернізм і постмодернізм багато в чому єдині. Відмінність же виявляється в стилістиці. У малярстві - це монтажні "відео ефекти", "фото-арт", гіперреалізм. У архітектурі - це "міжнародний стиль", поп-архітектура. У музиці - "нова хвиля" року. На відміну від модернізму постмодернізм уникає таких жанрів, як готичний роман, мелодрама або реклама, він менш елітарний, менш зорієнтований на авангард і більш - на комерцію.
У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Розвиток цього феномену ще не завершений. Тому, очевидно, що терміном "постмодернізм" слід користуватися під час аналізу всіх значних явищ культури, що виникли після модернізму (звідси і назва) і внаслідок розвитку модернізму, однак суттєво відрізняються від останнього, водночас не входять повністю до контексту масової культури.
У праці А. Тойнбі "Осягнення історії" постмодерн трактується як кінець західного панування в релігії та культурі.
Провідні західні політологи визначають його як символ постіндустріального суспільства, що знаходить вираз у тотальному конформізмі та естетичному еклектизмі.
Більш-менш широкої популярності термін постмодернізму набув після виходу книги Ч. Дженкса "Мова постмодерністської архітектури" (1977). Автор визначив нову течію як відхід від екстремізму та нігілізму, часткове повернення до традицій [7, с. 291].
Не вступаючи в конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему.
Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне - парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофовану надмірність художніх засобів та прийомів.
Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе - людину, природу, Всесвіт.
Відмова від європоцентризму та етноцентризму сприяє перенесенню уваги на весь світ, звідси - релігійний, культурний, екологічний екуменізм [2].
Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння - ігровий, естетський.
Звідси риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання.
На думку постмодерністів, у таку характерну сучасну епоху все відносне: немає істини, немає реальності (її з успіхом замінює віртуальна реальність, у якій люди вже не тільки спілкуються та проводять наукові конференції, а й освідчуються в коханні).
У наш час "немає нічого живого та святого", що колись піддавалось модерністській критиці та засудженню, отже, залишається лише глузувати та насміхатися над цим дивним світом.
Найхарактернішим представником сучасної світової постмодерністської філософської думки є роман "Ім’я троянди" італійця У. Еко, роман "Хазарський словник" серба М. Павича, твори "Роман" і "Норма" росіянина В. Сорокіна. Знаменитий садовий ансамбль "Маленька Спарта" (архітектор Ж. Фінлі) в іронічному синтезі японського саду каменів і європейського романтичного парку з павільйонами та руїнами створює в контексті загального екологізму союз моральності й розважальності, мистецтва й туризму.
У творах такого роду органічно поєднуються філософський підтекст, пародійний аналіз культурної плутанини сучасної свідомості, іронічне осмислення минулого та попередження про небезпеку розумової деградації [4].
Одним з головних принципів постмодерну стала "культурна опосередкованість", або коротко-цитата. "Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані", - помітив філософ С. Аверінцев. Отже, залишається лише повторювати відомі істини, цитувати відомі вислови. Цитатами говорять політики. Цитати є елементами художньої творчості. Десятки, якщо не сотні цитат складають культурний багаж сучасної людини. В американському студентському анекдоті розповідається про студента-філолога, який, уперше прочитавши шекспірівського "Гамлета" був розчарований: "Нічого особливого, набір відомих крилатих слів та виразів".
У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва - концептуалізм (від англ. concept - ідея, задум) [2].
На думку представників концептуалізму, що вперше з’явився в США та Англії у 1967 році, важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб’єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом.
Характерною в цьому плані може бути творчість видатного американського художника Е. Воргола, якого відносять до лідерів поп-арту - течії, спорідненої із концептом.
Виставка Е. Воргола, батьки якого були вихідцями з України, з великим успіхом пройшла в Києві у травні 2000 року Зображуючи "Знак Долара", тиражовані портрети Мерилін Монро, "Пляшки кока-коли", виставляючи в музейній залі піраміди консервних бляшанок супу "Кемпбелл", митець ніби іронізує над "священними коровами" - символами західної цивілізації.
Світову славу у 80-90-х роках здобули твори російських концептуалістів: художників Е. Булатова, І. Кабакова, В. Комара та О. Меламіда, письменників Д. Пригова, Т. Кібірова.
Використовуючи символіку та прийоми соціалістичного реалізму, вони створюють своєрідну пародію на радянську дійсність. На картині Е. Булатова "Слава КПРС" - блакитне небо із хмарами закриває однойменне гасло. У картинах В. Комара і О. Меламіда "Сталін і музи", "Рональд Рейган у вигляді кентавра", виписаних у добротній класичній манері, за висловом одного з американських критиків, "продажний класицизм пародується як міжнародний символ культурного застою".
Прийомами постмодернізму користувалися й інші численні угруповання та художники - нонконформісти, які не визнавали радянської дійсності (О. Рабін, А. Зверев, Г. Брускін, Д. Краснопєвцев, О. Целков) [11, с. 276-319].
Іронією, пародією, цитатами були пронизані також окремі кращі твори радянської культури, зокрема такі культові фільми, як "Кавказька полонянка" та "Діамантова рука".
У 90-х роках XX ст. радянський нонконформізм, або "другий авангард", ще залишався однією з небагатьох "живих" течій світового постмодернізму, який на той час в основному вичерпав свій інтелектуальний і новаторський потенціал.
Провідні сучасні майстри стали подібними до колишніх метрів академізму - вони добре знані та матеріально забезпечені, але виставки постмодерністського мистецтва в світі вже не збирають широкої публіки. Мистецтву, щоб воно було живим, потрібні конфлікт, щирість, емоція.
Щодо розповсюдження постмодернізму у вітчизняному просторі, дослідники зазначають, що український постмодернізм є вторинним явищем щодо західного, оскільки не виростає на ґрунті глобальної інформатизації суспільства. Його простором перетворень стають передусім відроджені змісти національної традиції, зокрема барокової, класицистичної, романтичної, авангардної.
Для діяльності літературних гуртів "Бу-Ба-Бу", "Лу-Го-Сад", "Нова дегенерація", "Пропала грамота" характерне карнавальне блазнювання, в якому іронічній трансформації піддаються усталені цінності.
Герої романів Ю. Андруховича "Рекреації", "Московіада", "Перверзія", книг О. Забужко профанують світ скоріше від неспроможності порозумітися одне з одним, їхнє плетиво словес - радше спосіб приховати порожність буденності їхнього буття. Однак та ж сама іронія породжує життєстверджуючу стихію народного карнавалу, як у спектаклі "Енеїда" в театрі ім. І. Франка в Києві.
В цілому у постмодернізмі посилюється відчуття того, що "майбутнє було вчора": з глибини минулого спливають образи й форми, які перекомпоновують сучасні митці. Інтерпретації витісняють новації. Час як одночасність множинності часів стає філософським підґрунтям циклічності людської історії [11].
Постмодернізм розмиває кордони між літературою і філософією, історією і кіно, театром і музикою, здійснює ерозію жанрів і стилів, що зумовило посилення інтелектуальності в творчості й водночас привело до виникнення принципової "радісності тексту", прагнення до задоволення.
Починається процес синтезування елітарної і масової культур. Невибагливий глядач фільму К. Тарантіно "Бульварне чтиво" буде в захопленні від погонь, стрілянини й комізму, елітарний буде смакувати інтертексти і гіпертексти.
Нова галерея в Штутгарті (архітектор Дж. Стерлінг) є воднораз захоплюючим атракціоном для обивателя і складною кроскультурною цитатою для знавця (класицистських споруд, романської архітектури).
Таким чином, культурний плюралізм, що сьогодні існує в світі, веде митця в основному шляхом гонитви за успіхом і грішми, призводить до атрофії творчості.
Більшість видатних діячів культури називають це явище трагедією свободи творчості і ставлять справедливе запитання: а що ж далі? І тут слід прислухатися до слів Д. Лихачева: "Мистецтво на межі XXI століття не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди народжує нове".
Таким чином, постмодернізм з одного боку, безперечно релятивізує звичні культурні орієнтири, породжує персоналістську розгубленість, однак, з другого боку, стимулює зростання індивідуального культурного потенціалу кожного шляхом прилучення до багатобарвного світу множинності людських цінностей. Культурологічна освіта в цьому контексті може сприйматись як механізм опануванні цілісності світу й цілісності людини в ньому.
Існують основні поняття постмодернізму:
Абстракціонізм - художній світогляд, в якому декларується відмова від відображення фігуративів.
Абсурдизм - художній світогляд, який базується на екзистенціалістській ідеї безсенсовості людського буття.
Авангардизм - загальна назва напрямів новітньої культури з прагненням до новаторства не лише у сфері художньої мови, а передовсім у сфері прагматики (реалізація "художньої анти поведінки").
Бріколаж - нашарування несумісних у реальності подій.
Екзистенціалізм - філософський світогляд, який утверджує унікальність існування світу людської суб’єктивності.
Експресіонізм - художній світогляд, який відображає ситуацію безвихідності самотньої людини у ворожому їй світі.
Ентропія соціально-культурна - процес зниження рівня системно-ієрархічної впорядкованості, культурного комплексу будь-якого суспільства.
Концептуалізм - художній світогляд, в якому дійсність замінюється її вербалізованою концепцією.
Неоміфологізм - спосіб осмислення травмуючої дійсності на основі принципу антропоморфності міфологічного світосприймання в природі та суспільстві.
Симулякр - ключове поняття постмодерністської естетики, яке замінило художній образ; знак відсутності дійсності, правдоподібна подоба, симуляція, що не має за собою реальності.
Сюрреалізм - художній світогляд, який абсолютизує сферу підсвідомого.
Холізм - філософія цілісності світу, людини та їх пізнання.
Хронотоп - єдність просторових і часових параметрів [2].
