Історія української культури. Навчальний посібник

8. Провідні тенденції розвитку сучасної української культури

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культурної ситуації в світі та в Україні у XX - початку XXI століть, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

8.1. Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу.

8.2. Експансія "маскультури" та її вплив на сучасне українське суспільство.

8.3. Постмодерністська модель світу в світовій та українській інтерпретаціях.

8.4. Нове національне відродження в добу становлення незалежності України.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

• визначати наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу;

• розуміти суть процесу експансії "маскультури" в сучасної культурі;

• розкривати специфіку проблеми культурного відчуження;

• відокремлювати поняття "елітарна культура" від "масової культури"та зрозуміти поляризацію їх відношень;

• характеризувати специфіку постмодерністської моделі світу в українській та світовій інтерпретаціях;

• аналізувати тенденції розвитку нового національного відродження в добу становлення незалежності України.

8.1. Наростання кризових явищ у культурі глобалізованого світу

Глобальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, виявляють серйозні протиріччя в усіх сферах життя суспільства, підсилюючи взаємне протистояння загальносвітових тенденцій інтеграції та дезинтеграції, єдності й різноманіття.

Сфера культури найбільш чутлива до таких проявів, адже від самого початку вона найбільш різноманітна й духовно вільна - кожен суб’єкт культури створює власний духовний світ, утверджує власний авторитет як визначальний принцип світобуття.

У сфері культури одночасно є чинними різні логіки й різні правила гри, створені в різні часи й різними творцями. Від того вона є хранителем пам’яті суспільства, поваги до конкретного творця й результатів його творчості.

Доки жива традиція розуміння культурного авторитету, вона зберігає й розвиває свій світ і таким чином уможливлює існування в суспільстві безлічі культурних традицій, які можуть розгорнутися, поширитися й стати загальновизнаними, або навпаки - замкнутися у сфері обраних і передаватися від покоління до покоління як "таємне знання".

"Культура завжди, - пише Лотман Ю. М., - передбачає збереження попереднього досвіду. Більше того, одне з найважливіших визначень культури характеризує її як "негенетичну" пам’ять колективу. Культура є пам’ять. Тому вона завжди передбачає безперервність морального, інтелектуального, духовного життя людини, суспільства та людства.

І тому, якщо говорити про культуру нашу, сучасну, можна навіть, не підозрюючи того, говорити й про величезний шлях, який ця культура пройшла. Шлях цей нараховує тисячоліття, крокує крізь кордони національних культур і занурює нас в одну культуру - культуру людства" [3].

У глобалізованому світі культура, так само як і її носії, мусить захищатися від нівелювання, а то й зникнення. Для цього вона виробляє особливі механізми захисту від зникнення, перш за все підтримуючи тенденції локалізації та ідентифікації.

Останні розглядає, наприклад, М. Кастельс у контексті формування ідентичності особи в умовах глобалізації, виділяючи два основні способи її ідентифікації: захисту, спрямованого на ізоляцію від негативної дії глобалізаційних процесів, і проекту, що передбачає адаптацію до нових, швидко змінюваних реалій. Розглянемо зміст і сутність цих механізмів більш детально й щодо культури як сфери суспільства.

Кожне суспільство в ході своєї історії виробляє особливу символічну мову, свій код, які дозволяють ідентифікувати представника цього суспільства або цієї культурної традиції.

В умовах постійного оновлення системи цінностей, заміни традиційних соціальних структур, сталих ідеалів, стрімкої зміни світу під впливом науково-технічного прогресу (типові сюжети сучасної цивілізації) культурна спільнота (етнос, субкультура тощо) як соціокультурна одиниця протиставляє цьому оновленню власні цінності та ідеали, що сягають корінням (для етносів) у глибину століть [3].

Особливого значення набувають локальні елементи культури: мова, релігійні вірування, історичні події, вожді-герої. Разом із тим, з метою адаптації до нових цивілізаційних реалій змінився сам характер культури, а відтак і її роль у загальноісторичному процесі.

Усе більший сегмент у культурній сфері починає займати наука, але не як світоглядний орієнтир, а як підґрунтя для технічних та технологічних інновацій. При цьому вона більше не має на меті пошук істини, вона почасти стає механізмом, який цю істину виробляє.

Усе більшої ваги набувають стандарти раціональності та ефективності науки. В. Іноземцев у зв’язку із цим зазначає, що "наука та теоретичні знання стали в глобалізованому суспільстві безпосередньою виробничою силою. На наших очах відбувається певний суперечливий синтез наукової, підприємницької та політичної еліт, який формує ту спільність, яка називається "класом інтелектуалів". Діяльність його представників рухають мотиви, які властиві й науковій спільноті, і ті, які є головними в діяльності підприємницької та політичної еліт".

Ще однією важливою ознакою культурних процесів у глобалізованому світі, яка набуває все більшої актуальності, є міфологізація дійсності, причому сучасний культурний міф має іншу природу, ніж у первісному суспільстві [4, с. 177].

Деякі вчені вбачають у сучасній міфотворчості необхідність компенсувати розірвану свідомість як індивідуального, так і соціального суб’єкта. Така компенсація, на їх думку, неможлива як абсолют, але можлива як часткове заповнення відсутності соціальної цілісності.

Міф виступає як вища форма систематизації буденного досвіду, масової свідомості. На цьому рівні опозиції між реальними потребами людини й неможливістю їх реалізації сприймаються як принципово нерозв’язні протиріччя, і дійсність набуває в очах суспільного суб’єкта невиправно суперечливого характеру.

Людська свідомість вимушена відтепер миритися з історичною несправедливістю, якимось фатальним прокльоном роду людського. Типове для міфологічного мислення перебільшене узагальнення приводить до того, що ті або інші біди суспільства, завжди конкретні, породжені цим самим суспільством, трактуються на підставі закону Всесвіту, стверджуючи безсилля людини. І людина відмовляється від досягнення непереборних цілей і сприймає дійсність такою, як вона є.

Осмислюючи цей феномен, німецький філософ Е. Кассірер спробував передбачити, які загрозливі для людини й суспільства наслідки може мати ці процеси. Людина, опиняючись під владою міфів, сама того не помічаючи, розлучається зі споконвічно властивим їй правом на реальне життя у реальному світі, передовіряючи відповідальність за нього міфологічному зразку поведінки й утрачаючи свою індивідуальну свободу. Це може стати загрозою для унікальної людської особи.

Але, будучи однією з форм культурної символізації, міф разом із мовою, ритуальною практикою, релігією виступає потужним засобом міжкультурної комунікації або сучасного діалогу культур [4].

Соціальне явище діалогу культур історично виникає як констатація факту їх взаємодії, зокрема конструктивної чи деструктивної взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних) або між субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму?

Важливо, що ця взаємодія відбувається за певними канонами й нормами, які засвоєні традиційними носіями культури взаємодії, які мають символічний, знаковий характер. Отже, у процесі глобалізації може сформуватися така знакова система, яка була би придатна для опису й вираження всіх реалій культури та повсякденності, які залучені до глобалізаційного процесу.

У такому разі, як було зазначено вище, виникає небезпека втрати різними культурами своєї індивідуальності, специфіки, а їх носії ризикують утратити свою самоідентичність та унікальність.

Інша альтернатива - формування нового механізму діалогу культур у глобалізованому світі, тобто певна глобальна комунікація культур.

Дослідники виділяють п’ять основних способів взаємодії культур, унаслідок яких або збагачується соціокультурний досвід людей і спільнот, або загострюються етнокультурні протиріччя, чим нерідко користуються політичні сили різного спрямування, організуючи протистояння прибічників інтеграції та диференціації.

Першим і найбільш поширеним процесом виступає акультурація, під час якої одна культурна система перебирає на себе властивості іншої культурної системи [2]. На першому етапі цього процесу відбувається своєрідне набуття комунікативних здібностей до нової культури, а на завершальних етапах результатом акультурації може бути як сприйняття нових культурних елементів, так і заперечення нових впливів, що веде до захисту та ідеалізації власної оригінальної культури.

Основними стратегіями акультурації виступають: асиміляція, сепарація, маргіналізація та інтеграція.

Культурна експансія розширює сфери впливу домінуючої культури поза початкові межі функціонування або державні кордони. За своїм характером це процес односпрямований, контролюється "ззовні", має насильницький характер і не потребує узгодження дій та принципів із іншою культурою. Слід констатувати, що сьогодні культурна експансія виступає наслідком економічних та політичних експансійних дій, відбувається культурна та ідеологічна гомогенізація світу, до якої прагне не якась окрема країна, а об’єднана система різних національних секторів, що схильна до специфічної форми соціально-економічної організації.

Багатовекторним процесом взаємовпливу культур виступає культурна дифузія - взаємна проникність або запозичення культурних рис та комплексів із одного суспільства в інше [2].

У процесі культурного запозичення між різними культурами, яке носить здебільшого вибірковий характер, може відбуватися обмін не тільки матеріальною культурою, але й науковими та технологічними ідеями, соціальними інститутами та організаціями, звичаями й традиціями, релігійними догмами й практиками, цінностями та нормами життя.

Умовою культурної дифузії є готовність приймаючої сторони до сприйняття нових елементів. У рамках міжкультурної комунікації процеси культурної дифузії обумовлені, насамперед, взаємним історичним розвитком культур, що контактують між собою.

Конструктивної формою міжкультурної комунікації можна вважати ідею синтезу культур, що є об’єднанням культурно різних елементів: орієнтирів, цінностей, норм, типів поведінки, при якому виникає якісно інше утворення [2]. Синтез має місце, коли соціокультурна система переймає та засвоює досвід інших суспільств у сферах, що є недостатньо розвинутими в ній самій, але при цьому зберігає власну, притаманну їй основу, яка дозволяє говорити про її самобутність, про здатність підтримання цілісності та стабільності.

Таким чином, культура як складова частина й обов’язкова умова людської життєдіяльності виявляється найбільш чутливою до проявів процесів глобалізації та модернізації. Вона має більше, ніж інші сфери суспільства (політика, економіка тощо) різноманіття прояву, оскільки організована не на підставі певних законів функціонування, а за принципом духовного авторитету.

Це вможливлює не тільки одночасне співіснування різних культурних традицій, але й сприяє їх взаєморозумінню, визнанню відмінностей, а освоєння культурних традицій різними народами сприяє збагаченню їх соціокультурного досвіду.

Разом із тим, глобалізація несе для культури загрозу втрати різноманіття, унікальності. У процесі передачі духовних надбань із покоління в покоління культура виробляє чіткі механізми їх захисту, які можна охарактеризувати як локалізацію (спрямовану на збереження та підтримку національної мови, традицій, історії тощо) та проективність, або адаптацію, на потребу часу та цивілізації.

Конкретними проявами такої адаптації, на думку авторів, є зміна культурних домінант, міфологізація дійсності, міжкультурна комунікація або діалог культур. Сутність останнього полягає в конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур у межах чітко визначеного просторово-часового континууму.