Історія української культури. Навчальний посібник

1.2. Структура і основні функції культури

Культуру як цілісну систему прийнято ділити (умовно) на дві форми: матеріальну і духовну [1; 4].

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріально-виробничої діяльності людини та її результати: знаряддя праці, житло, предмети повсякденного вжитку, одяг, засоби транспорту і т. д.

Духовна культура складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятих смаків і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість.

До структурних елементів духовної культури традиційно відносять:

інтелектуальні (наука, освіта);

естетичні (мистецтво і література);

етичні (мораль);

соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика);

релігійні.

Результати різних видів діяльності людини, які отримали високе суспільне визнання, переходять у розряд духовних цінностей. Наукові цінності - це перевірені практикою людські знання, найбільш об’єктивні і стійкі в часі.

Моральні (або етичні) цінності відображаються в нормах, правилах, вчинках, звичаях, законах і спрямовані на удосконалення людських відносин.

Художні (або естетичні) цінності втілюються в мистецтві і відображають за допомогою творчості соціальні устремління та ідеали.

Відповідно до носіїв, виділяють світову і національну культури.

Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету.

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об’єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства сферах життя і діяльності народу). Кожен народ, створюючи власну національну культуру, вносить вклад у світову культуру. У результаті діалогу і спілкування відбувається взаємне культурне збагачення.

В умовах розвитку незалежної України одним з основних напрямів державної політики є національне відродження українського народу, всебічний розвиток його культури, засвоєння кращих традицій історико-культурного минулого, його цінностей, виховання на цих принципах молодого покоління [4].

Види культури: масова, елітарна, субкультура, контркультура.

Масова культура - породження технічного прогресу XX ст. Її синонімами є популярна культура, індустрія розваг, комерційна культура. Масова культура орієнтується на усереднений рівень споживання. Споживач масової культури - "людина маси", характерними рисами якої є посередність, стандартність, шаблонність думок та бажань. Це, як стверджує іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет, "пересічна душа", пасивний споживач. Йому властива психологія розбещеної дитини, бажання якої спрямовані на отримання задоволень.

Світ масової культури багатоликий: пригодницька і детективна література; кінопродукція зі сценами вбивств, бійок, жахів, еротики, поп-музика, реклама, спорт та багато іншого. Масова культура не вимагає від людини роздумів і знань, оскільки будується на безпосередніх емоційних реакціях.

Важливе місце в масовій культурі належить мистецтву, призначеному в ній для задоволення найпростіших естетичних запитів. Воно, в більшій своїй частині, поставлено на потік і перетворено в прибуткову сферу бізнесу.

Основними засобами розповсюдження масової культури є ЗМІ (засоби масової інформації): преса, радіо, телебачення, Інтернет.

Елітарна культура (від фр. Elite - добірне, вибране, краще) - це субкультура привілейованих груп суспільства, що характеризується закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловий самодостатністю. Її можна розглядати як головний механізм руйнування сформованих стереотипів, оскільки вона цілеспрямовано протистоїть культурі більшості. Розрізняють політичні та культурні еліти.

Субкультура - це культура автономних соціальних груп всередині панівної культури. Вони володіють власними цінностями, звичаями, нормами. Будучи закритими утвореннями, вони не претендують на те, щоб замістити собою панівну культуру [1; 17].

Контркультура - це часто, різке неприйняття або критичне ставлення до загальновизнаної культурі. Однак не слід контркультуру сприймати тільки з негативної точки зору як прояв бунтарства з боку окремих соціальних груп (бітники, хіпі, ему, скінхеди та ін.) Розпад старих форм життя і поява нових ціннісних орієнтирів призводить до інтенсивного бродіння. У цьому випадку контркультуру можна розглядати як механізм культурних новацій. Прикладами можуть служити: рух кініків в античності і рух романтиків наприкінці просвітницької епохи, виникнення християнства в язичницькій свідомості.

Таким чином, культура охоплює всі види людської діяльності. Жодна сфера життя: економіка і політика, сім’я і освіта, дозвілля і спорт, мистецтво і моральність - неможливі поза культурою.

Функції культури [1; 17].

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій в житті суспільства й окремої людини. Серед

функцій виділяються такі: пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, семіотична, регулятивна, аксиологічна, а також виховна.

Важливе місце серед них належить пізнавальній. У чому вона виражається? По-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. По-друге, культура - це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільності пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

З пізнавальною функцією культури тісно пов’язана її інформативна функція. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, окрім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв’язків між поколіннями призводить до її втрати з усіма негативними наслідками.

Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все, - в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування - це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим - коли реалізується через засвоєння культурної спадщини [4].

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем, "мов". У цьому виявляється семіотична або знакова (семіотика - вчення про знаки) функція культури. Культура є певною знаковою системою, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики тощо, а також свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд з національними мовами, які відображають історію народу, своєрідність його психології, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей (наприклад, мова науки, мова понять і формул).

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж інакше впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право.

Аксіологічна (ціннісна) функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби й орієнтацію. За характером і якістю цих потреб та духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, формується багатогранний духовний світ людини.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи - пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі [4].

Особливе місце належить виховній функції або соціалізації. Культура виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості, яка полягає в невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм [4].