Історія української культури. Навчальний посібник
Хай вільно проживають на Україні усі нації
хай усяка живе по-свойому...
бо національний грунт потрібен для кожної.
А українська культура
нехай шириться поміж українцями
і хай про її поширення
турбуються й піклуються діти України -
усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра,
бо чужі за се не візьмуться.
Нехай усім народам живеться вільно на Україні,
але нехай нові поселенці на Україні пам’ятають,
що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше)
той український нарід,
котрий заселив її, захистив од ворогів
і довгі часи поливав своїм трудовим потом.
Дмитро Іванович Багалій (1857-1932)
видатний український історик та громадський діяч, організатор освіти і науки, філософ, етнограф
Вступ
Історія української культури є частиною історії світової культури, особливою її гілкою. Витоки цього самобутнього феномена сягають у далеке минуле, а кристалізація його своєрідності, неповторності - це історичний процес втілення особливостей менталітету й вираз відношення прабатьків, батьків та сучасників до свого буття, до суперечливої долі свого народу.
В умовах відродження української нації та держави своєчасною духовною потребою є ознайомлення студентства з історією нашої культури, зі специфікою життя українського народу та з його традиціями, з іменами українських культурних діячів.
Усе це дає можливість майбутньому спеціалісту правильно розуміти і вміти роз’яснювати феномен культури, її роль у людській життєдіяльності, знати форми і типи культури та її головні досягнення в
розвитку провідних країн світу, а також знати історію вітчизняної культури, її місце в системі світової цивілізації.
Необхідність та цінність навчального посібника "Історія української культури" для студентів професійно-освітнього рівня "бакалавр" усіх напрямів підготовки обґрунтовується тим, що в цьому посібнику викладені здобутки української матеріальної та духовної культури від її витоків до сьогодення, можливості запозичення культурних цінностей інших народів, порівняльного аналізу ролі та місця вітчизняної культури в контексті світових та європейських культуротворчих процесів.
Посібник складено відповідно до конкретних завдань і методичних вимог, тому на початку кожної теми особлива увага приділяється необхідному мінімуму знань для розуміння основних закономірностей розвитку світової культури, починаючи з аналізу різних точок зору на зміст і сутність поняття "культура". Потім детально аналізується питання, пов’язані зі становленням розвитку української культури, її особливостей, досягнення і протиріччя.
Відомо, що культура розкриває свої смисли через тексти. Проте пропоновані в посібнику текстові завдання дають змогу студентові віч-на-віч зустрітися з тими, хто творив культуру, і вступити з ними в уявний діалог задля розуміння не лише культури, а й самих себе.
Завдання навчальної дисципліни:
визначити передумови та засади культури, її виникнення, тенденції розвитку та основні закономірності функціонування;
розглянути багатовікову історію вітчизняної культури, розкрити основні етапи її розвитку;
розкрити специфіку української культури, визначити її місце і роль у сучасному світовому культурному просторі;
сприяти збагаченню духовного світу студентів, зростанню інтересу до самостійного творчого осмислення культурної спадщини, власній участі в культурному будівництві в Україні;
визначити особливості та тенденції розвитку вітчизняної культури XXI ст., дати аналіз стану сучасних течій, молодіжних субкультур та контркультурних відгалужень.
Предмет навчальної дисциплін - історичний розвиток української культури.
У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати: на понятійному рівні - сутність, структуру, функції української культури, її місце в житті людини і суспільства, провідні тенденції розвитку культури та художні стилі, властиві культурним епохам, творчість провідних діячів української культури і мистецтва;
на фундаментальному рівні - сутність сучасного процесу розвитку української культури; її місце і роль у розмаїтті національних культур;
на практичному рівні - взаємозв’язок вітчизняної культури та людини; зміст та особливості національної культури; окремі культурні артефакти, що розкривають ознаки та особливості кожної історико-культурної епохи, зміст основних (програмних) першоджерел.
У результаті опанування навчальної дисципліни "Історія української культури" у студента повинні бути сформовані такі компетенції:
на репродуктивному рівні - здатність розуміти та використовувати основні культурологічні поняття у повсякденному житті; змістовно і послідовно аналізувати основні культурні епохи, їх історико-культурні пам’ятки;
на евристичному рівні - уміння аналізувати закономірності розвитку світової культури та особливості їх прояву/відображення в українській культурі;
здатність самостійно робити висновки й узагальнення культурологічних проблем; вміти застосовувати культурологічні знання для визначення особистої орієнтації в культурному просторі.
Кожна тема навчальної дисципліни супроводжується питаннями для перевірки знань, ключовими термінами та практичними завданнями, що дозволяє студентам ефективно опрацювати навчальний матеріал у процесі самостійної роботи.
1. "Історія української культури" як навчальна дисципліна
Основна ідея
Перша вступна лекція з навчальної дисципліни вводить студентів у проблематику дисципліни взагалі, звертає увагу студентів на основні теорії вивчення культури, основні дефініції.
План лекції
1.1. Етимологія поняття "культура" та становлення культурологічного знання.
1.2. Структура і основні функції культури.
1.3. Культура як засіб національної самоідентифікації.
1.4. Основні риси української ментальності.
Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:
• аналізувати основні етапи історичного осмислення культури;
• пояснювати, що вивчає "Культурологія", та яке коло питань вона охоплює;
• виявляти, в яких напрямах розвивалася світова і вітчизняна культурологічна думка; обґрунтувати головні функції культури;
• виділяти загальні риси, які характеризують національну ідентичність;
• обґрунтовувати, чому необхідна національна ідентичність, особливо для України, та з якими труднощами в цьому напрямі вона стикається;
• виділяти позитивні та негативні фактори, які впливали на формування української ментальності;
• виділяти основні риси національної ментальності.
1.1. Етимологія поняття "культура" та становлення культурологічного знання
Культура як терміні і як поняття походить від лат. cultura і в перекладі означає обробку ґрунту, його культивування, тобто зміни в природі під впливом людини. Таким чином, первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в більш широкому значенні. Уже Цицерон у "Тустуланських бесідах" (45 рік до н. е.) називає філософію "культурою душі". Саме в культурі мислення Цицерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини [1; 4].
В епоху Середньовіччя (V, III ст.) культура усвідомлювалась не як виховання гармонії і порядку, а як подолання обмеженості і культивування духовності особистості. У цей час більш гостро виявлялася необхідність філософсько-теоретичного осмислення самого відношення між позалюдським, що існує споконвіку, та створеним якоюсь "вищою" силою - Богом, і плодами творчої діяльності людей.
В епоху Відродження (XIV - XVII ст.) в якості головного творця культури розглядалась сама людина, тобто діяльна, вільна, творча особистість, рівна Богу. При цьому специфічно людське виступає як предмет відтворення, культивування, воно буде ніби зосереджене у минулому, ідеальному з погляду реалізації принципу людяності (humanitas).
В епоху Нового часу (XVII ст.) сформувалось нове раціоналістичне трактування культури. Переконання, що вона є особливим способом і формою існування, знайшло відображення в працях німецького правознавця С. Пуффендорфа. Він розглядав культуру не тільки як процес удосконалення, а й як ступінь розвитку людини і суспільства.
Класичне розуміння змісту терміна "культура" сформувалося в епоху Просвітництва (XVIII ст.) й стало синонімом інтелектуального, морального, естетичного, тобто розумного удосконалення людини в ході її історичної еволюції. У цьому значенні поняття "культура" перепліталося з поняттям "цивілізація" [7].
У подальшому розвитку культурологічної думки в Європі цей спільний плід людської діяльності, як і сам її процес, позначався різними термінами - "цивілізація", "виховання", "створення", "формування". Ще у XVIII ст. вони вживалися як синоніми, а потім усе більш строго різнилися, через що предметом наукового обговорення було співвідношення змісту цих і дещо близьких до них понять "діяльність", "традиція", "суспільство" тощо.
У даний час поняття "культура" налічує понад 500 визначень. Фахівці з теорії культури А. Кребер і К. Клакхон проаналізували і згрупували їх таким чином: описові, історичні, нормативні, ціннісні, структурні, символічні, ідеологічні, психологічні [3].
Таке різноманіття перерахованих груп визначень підтверджує той факт, що культура є складним суспільним феноменом. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як всього суспільства в цілому, так і окремої особистості. Розвиток культури тісно пов’язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури - це важлива запорука людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Тому культуру можна розглядати як сукупність досягнень у суспільстві в результаті матеріального і духовного розвитку [1].
Рух теоретичної думки, який почався з XVIII ст., та системне обґрунтування поняття культури сприяли появі науки про культуру - "Культурології". Цю назву вперше використав американський антрополог Леслі Уайт, який об’єднав теоретичну складову етнографії та антропології з результатами філософського аналізу та культури, оскільки вважав, що професійне вивчення культури має для людства величезне значення.
Будучи гуманітарною наукою, культурологія вивчає закономірності виникнення, розвитку та функціонування культури; досліджує становлення духовного світу особистості, творчі досягнення людства, діяльність соціальних інститутів, що здійснюють процес культурної спадкоємності [9].
Культурологію можна вважати міждисциплінарною та інтегративною наукою, оскільки вона виникла на перетині історії, філософії, педагогіки, етики, соціології, етнографії, антропології, психології, естетики та ін. Кожна з наук, з якими контактує культурологія, поглиблює уявлення про культуру.
Культурологія представлена розділами; теорії та історії культури. Теоретичні дослідження спираються на філософські методи (аналіз, синтез, опис, зіставлення, виділення, осмислення тощо) і підходи (онтологічний, системний, синхронний, діахронний, цілісний, історизм), за допомогою яких можливо виявити закономірності розвитку культури, її співвідношення з суспільством, природою, людиною.
За допомогою яких можливо виявити закономірності розвитку культури, її співвідношення з суспільством, природою, людиною.
Дослідження в галузі історії культури виявляють особливості та досягнення культурних періодів (Античності, Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу, сучасної культури), географічних (східна культура, європейська культура, українська культура) і соціальних спільнот (молодіжна культура, професійна культура) [11].
Одним з центральних питань у культурології є процес виникнення людської культури, який розглядається в єдності трьох складових: антропогенезу (походження людини); соціогенезу (становлення людського суспільства); культурогенезу (народження культури).
Більшість фахівців сходяться на тому, що в розвитку культурології можна виділити декілька основних культурологічних шкіл:
1. Суспільно-історична школа, представники якої є О. Шпенглер, А. Тойнбі, та ін.
О. Шпенглер - німецький філософ та історик, автор праці "Занепад Європи". Розглядав історію як чергування культур, відокремлених одна від одної. Заперечував спадкоємність у культурі. В історії людства виділив 8 локальних культур: вавилонську, єгипетську, індійську, майя, греко-римську, візантійсько-ісламську, західноєвропейську. Згасання кожної з них пов’язував з переходом її в стадію цивілізації.
Заслуга О. Шпенглера в тому, що він першим побачив загрозу від надмірного прагматизму і раціоналізму життя, а також підняв проблему про призначення людини. Був переконаний, що цивілізація є завершальною стадією культури. Піддав жорсткій критиці концепцію європоцентризму.
А. Тойнбі - англійський історик, соціолог. Головна його робота "Осягнення історії". На відміну від О. Шпенглера, не розглядав кожну культуру як відокремлену. Всесвітньо-історичний розвиток уявляв у вигляді руху від локальних культурних спільнот до єдиної загальнолюдської культури. Рушійними силами історії вважав видатних особистостей, творчу меншість, які дають "відповідь" на "виклик", кинутий зовнішнім світом і духовними потребами. У результаті чого і забезпечується розвиток конкретного суспільства. У духовному вдосконаленні кожної людини відводив релігії [4].
2. Натуралістична школа, представниками якої були 3. Фрейд і К. Юнг.
3. Фрейд - австрійський психолог, основоположник психоаналізу. Найвідоміші твори: "Я і Воно", "Психологія несвідомого", "Сутінки богів" та ін. Важливим внеском Фрейда в культурологію стали його дослідження підсвідомого - тієї ірраціональної частини психіки людини, де народжується творчий порив і натхнення. Це дозволило йому дати наукове пояснення багатьох напрямів у мистецтві і зокрема сюрреалізму. За Фрейдом, культура виступає особливим механізмом соціального придушення вільного внутрішнього світу людини як свідома відмова від задоволення природних пристрастей. Процес перемикання їх у культурний творчість він назвав сублімацією.
К. Юнг - швейцарський психолог. Роботи "Феномен духу в мистецтві науці", "Проблеми душі нашого часу", "Архетип та символи" та ін. Увів поняття "колективне несвідоме", що відображає досвід попередніх поколінь, закладений у структурах мозку. Цей досвід відбивається в так званих архетипах - споконвічних уявленнях про світ, а своє вираження знаходить у міфах, віруваннях, снах і творах мистецтва.
Таким чином, якщо у 3. Фрейда життя культурної людини є постійною боротьбою між природними інстинктами і культурними заборонами, то у К. Юнга несвідомі сили (архетипи) - це джерело повноти життя і творчої енергії, з якими культура веде діалог.
3. Соціологічна школа, яку представляли П. Сорокін, М. Вебер.
П. Сорокін - російсько-американський соціолог та історик культури. Роботи "Динаміка суспільства і культури", "Суспільство, культура й особистість", "Влада і моральність". Виділив три типи культури:
а) чуттєвий, в якому переважає емпірично-чуттєве сприйняття, тобто те, що представлено в наших органах почуттів, і приймається за справжню реальність; потреби та прагнення головним чином матеріальні, способи їх задоволення - пристосування та експлуатація зовнішнього середовища;
б) ідеаційний, де переважають надчуттєві, духовні цінності, поклоніння божественному началу;
в) ідеалістичний, що представляє своєрідний синтез чуттєвого й ідеаційного типів, де почуття врівноважується інтелектом, віра - наукою, а емпіричне сприйняття - інтуїцією.
Криза сучасної культури, позбавленої віри в Бога, спрямованої до чуттєвих насолод і споживання, П. Сорокін пов’язував з розвитком матеріальних потреб і науки на шкоду духовним цінностям [4].
М. Вебер - німецький філософ, соціолог, економіст. Основні праці: "Протестантизм як дух капіталізму", "Господарська етика світових релігій". У всіх своїх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну межу сучасної культури. Дотримувався думки, що сенс соціокультурного розвитку полягає у звільненні від магічних забобонів. М. Вебер стверджував, що передумовою для формування сучасного індустріального суспільства був протестантизм. Бо саме в цій релігії акцентувалося на моральній практиці, яка включає в себе виховання таких рис особистості, як працьовитість, ощадливість, чесність і розважливість.
4. Символічна школа, представники якої Е. Кассірер, К. Леві-Строс [4].
Ця школа склалася в результаті потужного розвитку засобів масової інформації та новітніх наук: семіотики, інформатики, кібернетики. У результаті гуманітарна наука культурологія отримала прямий вихід у світ техніки та практичного застосування в сфері штучного інтелекту.
Е. Кассірер - німецький філософ, автор праці "Філософія символічних форм". В основі його концепції - людська здатність творити навколишній світ, позначаючи реальність певними символами, якими є: мова, наука, мистецтво, релігія і міфи.
К. Леві-Строс - французький етнограф і соціолог, творець праці "Структурна антропологія" і одночасно напряму науки, в основі якого лежить використання прийомів лінгвістики та інформатики при аналізі культури первісних племен.
Як і у Кассірера, важливим моментом структурної антропології Леві-Строса є його тлумачення міфу як фундаментального змісту колективної свідомості.
Українська культурологічна думка також має свою історію.
Уперше поставив питання про культуру як самостійний, незалежний від природи, символічний світ український філософ Г. Сковорода (1722 - 1794). Його своєрідна концепція базується на теорії трьох світів. Перший світ - це природа, або "макрокосм" (всесвіт), другий світ - це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ - це Біблія, або "світ символів". Сковорода Г. С. вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, у якій все божественне перебуває у символічних формах, а також поширив принцип символізму на сферу духовної культури, її історію і форми прояву.
Продовжили його традиції П. Куліш, М. Драгоманов, П. Юркевич, які обґрунтовували положення про державну самостійність слов’ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема - природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо [17].
На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я задумувалося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликали до іншого. "Споріднена праця" і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі.
Вагомими досягненнями для культурологічного знання стали дослідження декількох поколінь відомих українських істориків, етнологів, мовознавців, антропологів - М. Костомарова, І. Нечуй-Левицького, Д. Багалія, І. Крип’якевича, М. Максимовича, В. Антоновича, М. Дашкевича, М. Грушевського, О. Потебні, І. Огієнко.
Зрозуміти специфіку української душі давало можливість літературна творчість Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, М. Гоголя та багатьох інших. Так, у творах І. Франка було вперше зроблено філософське світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів й до кінця XIX ст. Уся культура розглядається ним в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності.
У сучасній українській культурології продовжують традиції М. Попович, С. Кримський, В. Скуратівський, В. Розін.
Різноманіття культурологічних концепцій доводить, що проблема сутності культури і закономірностей її розвитку не є до кінця вивченою і вимагатиме постійних творчих зусиль для свого осмислення.
