Історія української культури. Навчальний посібник
3.3. Писемність і освіта в Київській Русі. Розвиток літератури і науки
На етапі завершення формування Київської Русі її культура збагатилася новими здобутками. Найважливішим серед них була писемність. Археологічні джерела дозволяють відносити час оволодіння східними слов’янами неупорядкованим письмом до IX ст. У цьому переконує "Софійська азбука", яка була виявлена на стіні Софійського собору в Києві. Також на існування ранньої слов’янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією договорів з русами в 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в цьому випадку руською, мовами. Також було відомо, що на випадок смерті наші предки писали заповіти місцевою мовою. Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі поширюється нова писемність, складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них "кирилицею". Вона була собою південнослов’янським мовним діалектом, зрозумілим і східному слов’янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях [1; 17].
У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо.
Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, тобто державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, школа "книжного вчення" (для підготовки священників та світська приватна школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.
У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов’я, філософія, риторика, граматика, співи.
Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова.
Володимир Святославич у 988 році створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна у 80-х рр. XI ст. організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали по кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників, сотні їхніх написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 році Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжкове зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах [1,12].
На духовність наших предків впливала як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав "Слово про Закон і Благодать" (між 1050 - 1087 рр.), де прославляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав’язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були "Ізборники". У цих творах роз’яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: "Добро є, братіє, почитаний книжне". Напутнім духом пройняте й "Повчання дітям" Володимира Мономаха. У ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителями й захисниками держави. Крім того, у Київській Русі зародився оригінальний літературний жанр - літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя наших предків, їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоруських літописів. Жоден народ не може похвалитися таким духовним надбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас а багатющої скарбниці Київської Русі. Перший літопис написано в Києві - центрі літературної думки Київської держави. Найвидатнішим літературним твором є "Повість минулих літ" батька українського літописання ченця Печерського монастиря Нестора. Його перша редакція з’явилась у 1113 році. Розповідь в ній доведено до 1110 році. Зміст літопису полягає в з’ясуванні історії східнослов’янських народів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі.
Великою популярністю користувалося "Сказання про Бориса і Гліба" - святих-воїнів, покровителів і захисників російської землі і руських князів.
Значний вплив на формування давньослов’янської літератури надали "апокрифи" - твори про події та персонажів священної історії, які не визнавалися християнською церквою. Серед відомих апокрифів були "Діяння Павла і текла", "Ходіння Богородиці по муках", "Смерть Пілата" та ін.
Унікальним явищем літератури середньовіччя стало "Слово о полку Ігоревім" (приблизно 1187 році), яке вирізняється глибоким народним світосприйняттям.
З київського періоду бере початок власний оригінальний науковий досвід. Непересічне значення має "Руська правда" - збірка законів князя Ярослава і його наступників. Цей правовий документ пізніше став основою Литовського статуту й законодавства гетьманської доби.
Також були поширені підручники, перекладені з грецької мови. Це - "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, у якій містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру.
Перший медичний трактат "Алімма" ("Мазі") написала в середині XII ст. Єпраксія-Зоя, онука Володимира Мономаха, дружина візантійського імператора Йоана Комнєва. Трактат зберігається нині в бібліотеці Медічі у Флоренції.
Центрами освіти в давньоруський період були Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський [1; 9].
Для продовження і поглиблення освіти при храмах і монастирях, а також у князівських дворах засновувалися бібліотеки. Ярослав Мудрий створив бібліотеку при Софії Київської, його син Святослав наповнив книгами комори свого палацу, князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю й подарував їх Печерському монастиреві. Літописи називають волинського князя Володимира Васильовича книжником. Велику книгарню мав один із учнів Феодосія Печерського - Григорій.
При церковних і монастирських бібліотеках існували спеціальні майстерні (скріпторії), де переписували або перекладали з іноземних мов книги - здебільшого церковні, але й філософські та юридичні трактати, твори, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії.
Як свідчать археологічні матеріали, зокрема графіті на стінах храмів, ливарних формочках, посуді, а також берестяні грамоти, писемна культура не була привілеєм тільки духовенства та вищих феодальних кіл Київської Русі. Вона поширювалася і серед простого люду.
