Історія української культури. Навчальний посібник

3.2. Українська культура княжого періоду (IX-XII ст.)

Київська Русь - це одна з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Сформувалася внаслідок тривалого історичного розвитку східнослов’янських племен. Вона проіснувала з X ст. по 30-ті роки XII ст. як ранньофеодальна монархія, а потім - до 40-х років XIII ст. як федерація князівств, залишивши яскравий слід в історії східнослов’янських народів і всієї Європи [1].

Історичним ядром Русі було Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов’янської держави став Київ (заснований ще у VI ст.), тому в історичній літературі з’явилась назва Київська Русь. Займаючи територію від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь була історично важливою територією для налагодження контактів між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про її місце та роль у світовій політиці свідчать досить регулярні повідомлення в арабських, візантійських та західноєвропейських джерелах: хроніках, географічних та політичних трактатах IX - X ст. Про Русь писали як про "великий народ", а також відмічали історичну місію Русі як основної сили, що захищає західні країни від агресії кочових орд. У давньоруських літописах, народних переказах та билинах києворуський період виступає як процвітання держави та єдності східних слов’ян, формування у них самосвідомості, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії.

Для східних слов’ян Київська Русь відкрила новий феодальний етап у їхньому розвитку, перетворившись на один із епіцентрів формування феодальних відносин, які поступово визрівали в надрах "варварського суспільства" - племінних князівствах із їхнім общинним устроєм та язичницьким світоглядом.

Основою давньоруської економіки були землеробство і скотарство. Важливу частину господарства становило ремесло. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза, виготовлення різноманітних виробів - від зброї до сільськогосподарських знарядь та ремісничого інструментарію. Давньоруські ковалі знали ковку, зварювання, гартування, інкрустацію сріблом, золотом. Далеко за межами країни були відомі художні вироби руських майстрів. Високий рівень мали гончарне ремесло і склоробне виробництво.

Та, певно, найбільш полюбляли русичі вироби з дерева. І хоч до нашого часу дійшло небагато таких пам’яток, відомо, що з цього зручного матеріалу будували житло і робили не тільки настили мостових, а виготовляли човни, вози, сани, посуд, а також ідолів язичницьких божків. А літопис 1115 року повідомляє про дерев’яний міст через Дніпро.

Київська Русь підтримувала активні торговельні зв’язки зі своїми близькими та далекими сусідами. Через землі країни пролягали шляхи: "шовковий" (Китай - Європа), "грецький" ("із варягів у греки"), "соляний" (у Прикарпаття).

З IX - X ст. на Русі були в грошовому ужитку злитки срібла - гривні. Відомі два їх типи: київський шестигранний і новгородський у вигляді опукло вигнутої смуги. Та все ж перехід до металевих грошей затягнувся аж до XVI ст., бо досить довго загальним еквівалентом у Київській Русі було хутро.

Київську Русь вже у IX ст. називали "Гардарікою", тобто "країною міст". У IX - X ст. у літописах загадуються понад двадцять давньоруських міст (Київ, Чернігів, Стара Ладога, Псков та ін.), а в XIII ст. - близько трьохсот. Вони були центрами економічного, політичного та культурного життя. Одним із найбільших і найбагатших міст Європи був Київ - "матір міст руських". Показниками його політичного авторитету й економічного потенціалу були передусім культові та громадські споруди. У місті налічувалося близько чотирьохсот церков і вісім ринків [1; 10].

Древньоруська культура за своїм походженням і характером була європейською культурою, але вона зазнала також значного впливу культур Сходу. Древня Русь у X - XII ст. підтримувала різносторонні зв’язки з багатьма європейськими й східними народами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її культури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв’язки Київської Русі з Візантією, яка в той час була світовим культурним центром і спільним джерелом культурних впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворювалася в її копіювання, а Київ - в якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську культуру і через неї - досвід і надбання європейської й частково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскраву самобутність.

На новий щабель піднявся розвиток Русі після прийняття християнства. Цей процес супроводжувався знищенням політеїстичного світогляду й пам’яток мистецтва, язичницьких культових споруд, однак у цілому мав позитивне значення для розвитку вітчизняної культури.

Всередині IX ст. через тісні зв’язки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв’язку з прийняттям християнства і масовим хрещенням слов’ян у 988 - 989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою.

Вибір східної гілки християнства - православ’я - був визначений рядом причин:

по-перше, завдяки стійким політичним, економічним і культурним зв’язкам Київської Русі з Візантією;

по-друге, назрілої необхідністю етнокультурного об’єднання всіх земель і формування єдиного народу на основі спільних духовних і моральних принципів;

по-третє, бажанням бути прийнятими і визнаними в християнському світі.

Проводячи хрещення Русі, князь Володимир враховував і те, що в системі візантійської державності духовна влада займала підлегле становище, залежала від імператора. Для нього було важливим, щоб запозичення візантійської культури не позбавляло Русь самостійності. Приваблювало його й те, що християнство за православним зразком не пов’язувало богослов’я мовними канонами. Візантія дозволяла відправляти релігійний культ національною мовою, в той час, як католицька церква проводила богослужіння тільки латиною.

Прийняття християнства сприяло формуванню нового світогляду. Значну роль у моральному прогресі давньоруського суспільства відіграли проголошені християнством принципи рівності всіх перед Богом, однаковості прав і обов’язків, засудження полігамії, кровної помсти. Центром громадського життя стала церква. Вона проповідувала нову ідеологію і згуртовувала народ на основі спільних духовних цінностей.