Історія України: соціально-політичний аспект

Ліквідація Гетьманщини та Запорозької Січі. Знищення російським самодержавством автономного устрою України

Катерина ІІ продовжила розпочату Петром І політику централізації та русифікації України та інших частин імперії. Управління Україною вона передала ІІ Малоросійській Колегії на чолі з генерал-губернатором П. Румянцевим. Останній почав свої реформи статистичним описом України з метою введення нової системи оподаткування: замість данини в натурі він впровадив податок грішми, спочатку від двору, пізніше — від душі. Щодо селянства, то указом Катерини ІІ з 1783 року на Україну було розповсюджено кріпацтво — селянам заборонили перехід від одного пана до іншого. А у 1785 році Катерина ІІ зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй «Хартії дворянських вольностей». Цей крок російського уряду пояснює лояльність української знаті російській монархії і її проімперську орієнтацію. «Хартія дворянських вольностей» підтвердила права новоявленого українського дворянства на володіння селянами, землею і її надрами, на відкриття заводів і фабрик. Дворяни звільнились від сплати особистих податків і обов’язкової військової служби, віднині їх не могли піддавати тілесним покаранням.

Остаточна ліквідації гетьманства не викликала будь-якого помітного протесту ні серед старшини, що стала надійною опорою самодержавства в Україні, ні серед простого люду, для якого українські пани були нічим не кращими від російських. П. Румянцев нейтралізував українську знать, запрошуючи її на російську службу і роздаючи військові чини та дворянські титули.

На місцях козацьке самоврядування зберігалось до початку 80-х років. У 1781 році поділ Лівобережжя на полки та сотні було ліквідовано і введена загальноросійська адміністративно-територіальнасистема. Було створено 3 намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, в кожному по 11 повітів. Управлінський апарат формувався переважно з царських чиновників.

У 1783 році було ліквідоване козацьке військо. Замість козацьких полків створювалось 10 регулярних карабінерних полків російської армії. З 1797 року серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Тоді ж замість намісництва на Лівобережжі була утворена Малоросійська губернія. Таким чином, до кінця ХVІІІ ст. Україна повністю втратила свою особливу адміністративно-територіальну і військову організацію, стала звичайною російською провінцією. Трохи більше століття знадобилось самодержавству, щоб всупереч власним зобов’язанням ліквідувати сильну Українську державу, а український народ перетворити з добровільного союзника в слугу-невільника.

Боротьбу за береги Чорного моря Росія розпочала ще наприкінці ХVІІ ст., але тоді кримські і азово-дніпровські походи російських та українських військ закінчились невдачею. У першій половиніХVІІІ ст. після кровопролитної боротьби з Туреччиною Росія отримала Азов, але не одержала права тримати флот на Азовському і Чорному морях.

У 1768 році російські війська вторглись в Балту, яка належала Кримському ханству. Це стало приводом до нової війни з Туреччиною. У цій війні Росія здобула ряд важливих перемог. Її війська оволоділи Бессарабією, Молдавією, Волощиною та вийшли до Дунаю. 26 червня 1770 року російський флот знищив в Чесменській бухті флот турків. В цій війні активну участь брали запорожці. Вони відзначились в боях під Очаковим, Кафою, активно діяли на Дунаї, надаючи велику допомогу російським військам.

Після кількох поразок у 1773—1774 рр. Туреччина запросила миру і згодилась на переговори. 21 липня 1774 року в Кючук-Кайнарджі було підписано мирний договір. Обидві сторони визнали незалежність кримського хана. До Росії відішли Керч та Єнікам у Криму. Вона дістала право на вільний прохід своїх кораблів через протоки. Крім того до Росії відійшли землі між Дніпром і Бугом.

Після закінчення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. наступ на українську автономію вступив у новий етап. Черговою жертвою царизму на цей раз стала Запорозька Січ. Наміри знищити Січі ніколи не полишали російських правителів. Але здійсненню цих намірів заважали, перш за все, непевність російсько-турецьких відносин і нестійкість становища у самій російській імперії — державні перевороти і зміни імператорів, селянська війна під приводом Омеляна Пугачова тощо.

Закінчення російсько-турецької війни, вихід Росії до Чорного моря, послаблення небезпеки з боку Криму, придушення козацького повстання Пугачова, розв’язали Росії руки і прискорили процес ліквідації Запорозької Січі.

Після поразки Туреччини Росії більше не потрібна була Січ як передовий форпост у боротьбі з татарами. 4 червня 1775 року війська генерала Теккелі, що повертались додому з війни, оточили Запорозьку Січ. Це було несподіванкою для козаків, але старшина і духовенство переконало козаків не чинити опору. Частина козаків добровільно здалась військам, частина втекла за Дунай. Січ була зруйнована. Клейноди, цінності, архів, майно були вивезені до Петербурга. В серпні 1775 року Катерина ІІ царським маніфестом офіційно оголосила про ліквідацію запорозького козацтва та заборону використання назви «запорозький козак». Січову верхівку звинуватили в зраді і відправили в заслання. Кошового отамана Петра Калнишевського вивезли на Соловки. Військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були відправлені в заслання до Тобольська. Більшість старшини не постраждала, одержала офіцерські чини, дворянство, землю. Незвичайна і трагічна доля останнього кошового отамана Петра Калнишевського. 20 липня 1776 року у віці 85 років він прибув на місце ув’язнення, де йому судилося прожити 27 років. Більшу частину цього строку він провів у кам’яному колодязі, де не можна було навіть піднятися на повний зріст, не бачачи ні сонця, ні зірок на небі. З кам’яної могили в’язня не виводили роками. Петра Калнишевського помилував цар Олександр І. Але у 110-літнього сліпого старця не було ні сил, ні бажання повернутися в Україну. Через два роки він помер.

На могилі П. Калнишевського на території Соловецького кремля на сірому граніті вибита епітафія: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи козаков атамана Петра Калнышевского, сосланого в сию обитель по высочайшему повелению у 1776 г. на смирение. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду...».

Близько 5 тисяч запорожців перейшли в турецькі володіння, заснували біля дельти Дунаю Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 р. Щоб принизити значення існування Задунайської Січі і в зв’язку з підготовкою нової війни з Туреччиною, царський уряд пішов на часткове відновлення козацьких формувань. З числа колишніх запорожців у 1788 році було створено Чорноморське козацьке військо. Була створена і козацька Чорноморська флотилія. Росія знову здобула перемогу у війні. За Ясським мирним договором 1791 року Туреччина визнала приєднання Криму до Росії, віддала їй фортецю Очаків і землі від Південного Бугу до Дністра. Чорноморське козацьке військо було переселене на придбані Росією території Кубані, де воно поклало початок кубанському козацтву.

Після ліквідації Запорозької Січі її землі ввійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Після приєднання до Росії Північного Причорномор’я, Приазов’я і Криму російський уряд поспішив закріпитися на берегах Чорного моря і заселити приєднані території. Величезні земельні володіння одержали царські вельможі: Потьомкін, Браницька, Каменський, Вяземський, Прозоровський. Але головну роль в освоєнні півдня України відіграла народна колонізація — стихійне заселення вільних земель українським населенням, козаками, збіглими селянами. Осідали тут і переселенці, які направлялися урядом і поміщиками. Та залишалось ще багато вільних земель і уряд дозволив селитися тут іноземцям (сербам, болгарам, німцям, молдаванам). До кінця ХVІІІ століття на Півдні України проживало 1—1,2 млн. осіб. Основну масу складало сільське населення. Разом з тим в цей же час починається історія і великих міст краю — Дніпропетровська (Катеринослава), Запоріжжя (Олександрівська), Миколаєва, Херсона, Одеси, Севастополя та ін. Намагаючись максимально використати природні багатства півдня, російський уряд заохочував промисловий розвиток регіону. Спеціальні експедиції вивчали запаси руд в районі Кривого Рогу і поклади кам’яного вугілля в Донбасі. У 1789 році в Херсоні було засновано ливарний завод, де вироблялись гармати і ядра для потреб морського флоту. В Миколаєві і Херсоні налагодили будівництво військових і торговельних кораблів. Перемога російсько-українських військ над турками і татарами припинила спустошливі набіги на Україну і зробило життя на півдні України безпечним.

Офіційно край називався Новоросією, але існувала й інша назва — Південна Україна. У 1796 році його населення перевищувало 500 тис. осіб, 80 відсотків з них були українці та росіяни.

Війни, що вела Росія на півдні, важким тягарем лягли на плечі українського народу. На Україну поширилась система рекрутських наборів, збільшувались податки, посилився кріпосницький гніт. Водночас Україна дістала вихід до Чорного моря і перед нею відкрився шлях до економічного розвитку.

Централізаторська політика Катерини ІІ поклала кінець самоуправлінню і Слобідської України. У 1762 році цариця провела слідство над місцевою старшиною. За його результатами було видано маніфест, в якому говорилось про безладдя і непотрібність козацької служби. У 1765 році козацько-слобідське військо було ліквідовано, а замість нього було створено 5 регулярних гусарських полків. Козаки офіційно стали називатися «військовими обивателями». Поділ території на полки та сотні також ліквідувався, замість них була створена Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові, яка складалась з 5 провінцій, однойменних з колишніми полками (пізніше 15 повітів).