Русь-Малоросія-Україна: назва і територія

«Русь» минає, поширюється «Україна»

Втім, у краях літописних «України галицької» та волинської вже після монгольської навали сер. XIII ст. відбудеться можливо останній гучний злет офіційної назви «Русь» на сучасних українських землях. Вже згаданий нами князь Данило Романович у своєму прагненні залучити Західну Європу до вигнання монголів, приймає від папи римського королівський вінець. Відбулося це 1253 р. у місті Дорогичин. І тому для погляду західних християн те державне утворення, яке наші історики традиційно (бо в джерелах воно так не називалося) звуть «Галицько-волинська держава» чи «Галицько-волинське князівство» стає «королівством Русі». Саме через це на багатьох європейських картах до кінця XVII ст. «Russia» (Русь) писатимуть саме на західних українських теренах.

Печатка Юрія І Львовича

Титулом «король Русі» послуговувався ще онук Данила Юрій І Львович (1301-1308). Але, як ми знаємо, у середині XIV ст. по перериванню династії Романовичів цю державу поділять між собою Королівство Польське та Велике князівство Литовське, Жемаїтське та Руське. Проте назва «Русь» не зникне, а «Україна» саме почне розповсюджуватися.

У XV - першій половині XVI ст., за часів Великого князівства Литовського, в його офіційній «руській мові» «українами» називалися прикордонні зі Степом, або взагалі прикордонні землі. Місцеві мешканці називалися «українниками» або «українними людьми». Водночас поняття «Україна» могло охоплювати і південь держави в цілому. Так, у листі 1500 р. до кримського хана Менглі-Герея великий князь литовський Олександр називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі, а привілей 1539 р. на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто, доволі далеко від кордону як такого) мотивується корисністю таких замків «на Україні».

У Польщі до Люблінської унії 1569 р. (утворення Речі Посполитої) щодо наших земель (ані Галичини, ані Поділля, ані інших) слово «Україна» не вживали. Проте після унії слово входить в ужиток завдяки канцеляристам з колишніх підлитовських земель. У 1580 р. в універсалі короля Стефана Баторія пишеться: «Старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим». Отже «Україною» тут вважаються усі руські володіння польської корони, причому не лише нові, але й давні — Руське (з центром у Львові) та Підляське воєводства. У жалобній поемі 1585 р. на смерть київського каштеляна князя Михайла Вишневецького Київщину названо «Наддніпрянською Україною» [Poddnieprska Ukraina].

У Пересопницькому Євангелії 1556-1561 пишеться: «пришол в україни иудейския». На думку деяких істориків, тут «Україна» вперше у джерелі вживається у сенсі «країни» (тут «україни» — аналог старослов’янського «пределы»). Проте, це лише припущення.

У 1621 р. «українними воєводствами», які постраждали від татар, вважаються Київське, Брацлавське, Волинське, Подільське і Руське. Одночасно велика «Україна» розпадалася на чимало окремих «україн»: брацлавську, київську, придніпровську, задніпровську та ін.