Русь-Малоросія-Україна: назва і територія
Походження назви «Україна»
Назва «Україна», яка сьогодні є звичною як назва держави Україна й відповідної території обширом у 600 тисяч кв.км, протягом попередніх століть мала дуже мінливе застосування. У різний час люди називали «Україною» різні землі та краї, і далеко не завжди в межах сучасної України.
Дуже довго ця назва не мала етнічного забарвлення (тобто до певного часу не була пов’язаною з цілою територією певного народу). Назва «Україна» з’явилася задовго до появи етноніму (назви народу) «українці».
Поширення назв «Україна» та «українці» — це різні історичні процеси, які в певний час збіглися один з одним і почали існувати разом.
Протягом століть «Україна» вживалася у різних контекстах і мала інколи різну локалізацію навіть для сучасників. Часом вона була навіть «позатериторіальною», автоматично розширюючись або скорочуючись одночасно із поширенням або скороченням впливу козацтва та Війська Запорозького. Спочатку вона згадується у давньоруських літописах ХІІ-ХІІІ ст., а потім — за часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. У першій половині XVII ст. вона була на карті шматочком Правобережжя Дніпра, де розміщувалися реєстрові козацькі полки, або служила синонімом безкраїх степів Дикого Поля, а згодом, у середині того ж століття, розширювалася до усієї Наддніпрянщини та Поділля по мірі експансії козацтва, сягаючи й сучасної Західної України.
Щодо походження самого слова «Україна» існують дві версії: 1) окраїна, порубіжжя та 2) край, країна.
У першому сенсі слово «украйна», «оукраина» безперечно вживалося у найдавніші часи його відомого з джерел існування (XII-XVI ст.). Згадки цього слова у другому сенсі — пізніші та надто епізодичні, і тому друга версія не витримує конкуренції з першою. Проте, походження назви нашої країни від «окраїни», або ж відносно пізнє охоплення однією назвою усієї сучасної української території аж ніяк не заважає сучасній Україні бути країною з поважною давньою історією. Просто одна й та сама територія, і народ, який на ній живе, можуть змінювати свої назви. Це — нормально і не є чимось унікальним в історії Європи.
За давніших часів ширше використовувалися інші варіанти назви цієї території — наприклад, «класична» «Русь» (ІХ-ХІІІ ст.). Тоді «окраїна» та «центр» держави часом фактично накладалися одне на одне. І згодом, — коли вже держави з такою назвою не було, але «земля» лишилася: наприклад, назви «Русь» та «Україна» територіально збігалися на Середній Наддніпрянщині і у XII, і у XVI-XVII ст., маючи спільний осередок у Києві. Вони співіснували цілком органічно, не розрізняючи одне від одного.
Таке накладання назв потім породило в істориків терміни «україно-руський» та «Україна-Русь», що вживалися в останній третині XIX — на початку XX ст. Це мало на меті змістовно розмежувати «історичну Русь» і подальшу Росію (Московщину та Російську імперію) що претендувала на її спадщину, як різні явища.
До межі XIX — XX ст. «Україна» ніколи не була одною-єдиною, а тим більше офіційною назвою якоїсь території, — за винятком Слобідсько-Української губернії з центром у Харкові (існувала у 1765-1780 та у 1797-1835 рр.). Це є простою відповіддю на репліки В.Путіна, що щось (від Харкова до Одеси чи Криму) «не входило до складу України у царські часи» і було потім начебто подаровано Леніним чи Сталіним. За царських часів офіційно «території України», так само як і «території Великоросії» не існувало. Була просто Російська імперія та її губернії. І Польща до неї входила, і Фінляндія, і Прибалтика. Як би звучало зауваження щодо того, що «Естонія не входила до складу Естонії» «у царські часи»? Бо ж вона входила до двох окремих губерній, і тому існувала лише в уяві самих естонців.
Але усе це не означає, що назви «Україна» «за царських часів» не існувало. Вона жила в лексиконі гетьманів, а потім забороненого українського національного руху XIX ст. То ж і назва, і думка про її межі існували, і карти були відповідні — але вони чомусь не віталися владою Російської імперії. Втім, про це — нижче.
Серед численних назв території сучасної України сучасна виграла своєрідне «історичне змагання» з іншими паралельними назвами (Русь, Мала Русь, Росія, Малоросія), для чого були необхідні певні історичні умови та чинники. Результатом є те, що лише «Україні» вдалося охопити усю територію проживання українців як окремого суверенного народу.
Але це не вимагає від сучасних українців відмовитися від історичної своєї назви «Русь». Київ — поки на місці, і його статус «матері городів руських» ніхто не заперечує. Колись за різних історичних обставин Галлія стала називатися Францією, Британія — Англією, а згодом знову Британією (втім й Англія нікуди поки не поділася), Валахія та Молдавія — Румунією... Держави і країни називаються згідно прагнень та політичних проектів своїх народів чи згідно волі державних урядовців. Але «Україна» почала свою кар’єру як назва суто народна і поширилася всупереч волі різних, дуже могутніх держав. У певний момент «Україна» стала спільною назвою для земель від Карпат до Кавказу, населених одним народом, який розмовляв одною спільною мовою. Але виросла вона з Русі. І не варто віддавати стару добру назву іншим претендентам.
