Русь-Малоросія-Україна: назва і територія
«Вигадана Україна»
Спочатку трохи загальновідомих фактів. 100 років тому, восени 1917 р. у Києві було проголошено Українську Народну Республіку (УНР), яка невдовзі зазнала нападу більшовицької Росії. У лютому 1918 р. Центральна Рада виголосила незалежність УНР. У квітні 1918 замість неї на півроку утворюється Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського. Потім внаслідок повстання Директорії відновлюється УНР. У листопаді 1918 р. у Львові проголошують Західноукраїнську Народну Республіку, яка у січні 1919 з’єднується з УНР, але зазнає поразки у нерівній війні із Польщею. Врешті незалежна Україна воює із Радянською і Білою Росією, програє, і у 1921 р. вимушено припиняє збройну боротьбу. Такою виглядає надкоротка історична довідка про наші перші Визвольні змагання.
У тому перебігу кривавої боротьби за українські землі врешті було утворено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Саме вона у 1923 р. (не у звичному для учнів радянської школи 1922) увійшла до складу Радянського Союзу. І саме вона (після «Сталінської конституції» із трошки зміненою абревіатурою — УРСР) у 1991 р. відокремилася від Радянського Союзу, проголосила незалежність і стала називатися як суверенна держава «Україна».
От тепер є у нас за спиною 100 років державних утворень із назвою «Україна». Але чи було таке раніше? Україна — це є наша країна, це держава, визнана міжнародним співтовариством. В Акті проголошення Незалежності 24 серпня 1991 р. говорилося про «тисячолітню традицію державотворення». І це — небезпідставно, бо тут мешкає древній народ, і в його історії вже були незалежні держави. Одна з них, наприклад, — давня київська держава династії Рюриковичів — Русь. Це була «українська держава» чи ні? Історики і політики разом із звичайними громадянами сперечаються... Потім була Козацька держава, але вона не охоплювала усю територію сучасної України. Тоді виникає питання: що було б коректним називати «Україною» у XVII-XVIII століттях?
Бо одночасно ми чуємо з гасел інформаційної війни з боку Росії, що «до XX століття України не існувало», «Україна — спецоперація західних спецслужб», «Україну вигадав австрійський генштаб під час першої світової війни», «українці — це зіпсована гілка росіян», «мешканці давньої Русі пішли від татар на північ, а у Київ прийшли чужі глоди з Карпат». З українського боку натомість часто лунає: ««Україна» — це назва, якій тисячі років», «були давні укри, які навчили шумерів цивілізації», «прадавнє Трипілля-Аратта — батьківщина усього».
Звісно, що й там, і там перехрещуються нові пропагандистські фейки та старі зношені ідеологічні міфи. Є й відносні новинки, на кшталт «давніх укрів», які були насправді вигадані російською пропагандою, аби кепкувати із фахових українських істориків та археологів. Останні, — зазначимо — про «давніх українських укрів» ніколи не писали.
Але питання лишаються: що за назва «Русь»? Що за назва «Україна»? Коли закінчилося одне і розпочалося інше? Чи вони співіснували? Адже на спадщину давньої Русі (а це і територія сучасної України) є чимало претендентів, — насамперед Росія, яка й сьогодні зазіхає на українські землі. Але ж при тому Київ, столиця України, згідно давньоруського літопису, є «матір’ю городів руських». .. Як із цим розібратися? Русь — це Росія чи Україна?
Давайте спробуємо пройти через різні епохи, назви і те, як це показували джерела письмові (літописи, документи) і тогочасні карти.
Сьогодні історія стала полем битви інформаційних державних відомств, телеканалів, кабельних мереж, інтернет-ботів, газет для пенсіонерів і звичайних пліток та чуток. Це — не уперше, і тому на чимало питань історичною наукою напрацьовані відповіді, які не страждають радикалізмом чи політичною кон’юнктурою, а зосереджуються навколо звичних для істориків відомих і доведених фактів. Мабуть, не усі відповіді задовольнять упередженого читача (та й неупередженому варто лишатися критичним), але усе, що буде викладено нижче, спирається суто на наукові факти, які не піддадуть сумніву фахові історики ані в Україні, ані в Росії, ані десь інде. Вони будуть сперечатися не з приводу їх наявності, а з приводу їх тлумачення.
