Історія України в особах

КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ

Коли заходить мова про гучні придворні титули й пошанування від володарів за державний розум та полководницькі таланти, перед якими схилялися і сучасники, і нащадки, не можна не згадати Костянтина Івановича Острозького, представника славетного княжого роду, членів якого оповивав ореол «некоронованих королів Русі» з кінця XIV до середини XVII ст. За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від волинської гілки Мономаховичів-Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких. Такої самої думки дотримується і багато істориків-генеалогів, незважаючи на брак конкретних доказів спорідненості між останніми Романовичами і першим документально зафіксованим 1340 р. острозьким князем — Данилом з Острога (Daniel de Ostrow). Іншу гіпотезу, запропоновану в 60-х pp.минулого століття Михайлом Максимовичем, розвинув у своїй фундаментальній праці «Литовсько-руські князі» (вийшла польською мовою у Варшаві 1895 р.) Юзеф Вольф, авторитетний знавець генеалогій княжих родин, що жили у Великому князівстві Литовському. За цією версією, Острозькі походили не з галицької, а з турово-пінської гілки Рюриковичів — князів Ізяславичів; зокрема, Данило з Острога був онуком князя Юрія Пінського, який помер 1292 р. Нарешті, у 30-х pp. нашого століття львівський історик Юзеф Пузина висунув ще одну гіпотезу. Погоджуючись з тим, що коріння цього роду є дійсно турово-пінським, а не галицьким, він на основі зіставлення відомостей з хронік і документів XIV—XV ст. спробував довести, що Данило з Острога походив з династії литовських князів і доводився онуком Гедиміновому синові Наримунту (Глібу-Давиду), котрий у 1316— 1317 pp. заволодів Туровом і Пінськом. Обґрунтовуючи свою точку зору, Пузина першим з-поміж істориків слушно відзначив, що генеалогічні перекази, які дійшли до нас у версіях другої половини XVI ст. (а саме в цей час і виникла легенда Острозьких про походження від Данила Галицького), відбивали не так історичні реалії, як особливості свідомості людей тієї доби. Кали вперше в Україні-Русі прокинувся інтерес до родослів’я, вважав учений, вирішальну роль у генеалогічних реконструкціях відігравало протегування того чи іншого роду православній церкві, що автоматично асоціювалося з руським походженням — від кореня Рюриковичів.

Між князем Данилом з Острога і Костянтином Острозьким пролягало три покоління. їх послідовність схематично виглядає так.

Данило з Острога, князь холмський (помер 1376 p.), Федір Данилович Острозький, луцький воєвода (1386—1392), учасник Грюнвальдської битви та гуситських воєн у Чехії, помер після 1411 p.; незадовго до смерті постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Феодосія, згодом канонізований як один з печерських угодників - чудотворців. Василь Федорович Острозький (Василь Красний), туровський намісник, фундатор славетного Дерманського монастиря на Волині, будівничий Острозького замку, помер близько 1450 р. Іван Васильович Острозький, талановитий воєначальник, уславився кількома перемогами над татарами, помер після 1466 р.

У князя Івана Васильовича та його дружини, дочки князя Івана Бєльського, було двоє синів. Старший, Михайло, луцький намісник і маршалок Волинської землі (тобто головнокомандувач ополчення волинських бояр), помер бездітним 1501 р. Відтак родова спадщина сконцентрувалася в руках молодшого сина Костянтина, народженого близько 1460 р. Документальні згадки про молодого княжича сягають 1486 p., коли в супроводі старшого брата він з’явився на столичному великокняжому дворі у Вільні. Під 1491 р. зафіксовано першу звістку про його військові здібності, виявлені в експедиції проти одного з татарських наїздів, особливо дошкульних на зламі XV —XVI ст., коли загони кримчаків, плюндруючи Україну й Білорусь, доходили аж до околиць Вільна. Протягом 1492—1494 pp. волинський аристократ відзначився у бойових діях на розпочатій після смерті великого князя Казимира (7.VII.1492) війні між Великим князівством Литовським і Московською державою. Досягнута 1494 р. мирна угода була скріплена шлюбом нового великого князя литовського Олександра з Оленою, дочкою московського володаря Івана III. Серед 60 довірених осіб Олександра, що виїхали в січні 1495 р. зустрічати наречену на кордонах держави, був і Костянтин Іванович Острозький.

Династичний шлюб не приніс очікуваного миру. До 1500 p., коли розпочалася нова війна, на терени Великого князівства за погодженням з Москвою хвилями набігали загони її тогочасного, союзника — кримського хана Менглі-Гірея. В боротьбі з ними й почала складатися гучна слава волинського князя, якому вдалося тричі отримати переконливу перемогу над татарами — під Мозирем, на р. Уж у Київському Поліссі та під Очаковом. Наслідком цих перемог було те, що старий головнокомандувач русько-литовського війська Петро Кішка, помираючи, рекомендував великому князю на своє місце хороброго волинця. Так, восени 1497 р. Костянтин Іванович став гетьманом Великого князівства Литовського і тоді ж як людина, особливо компетентна у війнах зі степовиками, отримав намісницький уряд у прикордонних Вінницькому та Брацлавському замках. Тим часом на початку 1500 р. про свій перехід на бік Москви оголосили кілька порубіжних князів, які передали під верховенство Івана III підвладні їм території, що суперечило змістові мирної угоди 1494 ро Протест Великого князівства Литовського Москва відхилила, насувалася нова війна, і в травні 1500 р, Костянтин Острозький з невеликим авангардним загоном у 4,5 тис. вершників вирушив на схід — «стерегти кордони». Головна армія на чолі з великим князем мала поволі просуватися слідом. Проте обставини склалися так, що саме загонові гетьмана неподалік Смоленська, над малою болотистою річкою Ведрош, довелося прийняти на себе удар з’єднаних російських сил чисельністю до 40 тис. вояків. 14 липня кінноту Острозького було вщент розгромлено, а його самого серед інших поранених захоплено в полон.

Кінець цієї війни, розпочатої поразкою на Ведроші, став для Великого князівства катастрофічним: за мирною угодою 1503 p., довелося відступити на користь Москви Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Гомель, Брянськ, Стародуб, Мценськ та ін.— усього 19 міст і 70 волостей, що провіщало в майбутньому непримиренну боротьбу між сусідами-суперниками. Що ж до князя Острозького, то йому довелося пробути в московському полоні довгі сім років. Спочатку знатного в’язня тримали в острозі у Вологді, а 1501 р. перевезли до столиці, наполегливо умовляючи перейти на бік Москви. Врешті-решт восени 1506 p., вже після смерті Івана III, Острозький погодився підписати присягу на вірність новому московському князю Василію III, отримавши як винагороду чималі земельні маєтки й посаду головнокомандувача збройних сил, що мали захищати прикордоння від татарських нападів. Звільнений з-під варти, він мав змогу виїжджати з Москви. Тож улітку 1507 p., прямуючи нібито для перевірки вартових залог на Чернігово-Сіверщину, колишній в’язень перетнув кордон і вже 25 вересня урочисто в’їхав у Вільно. Коментуючи цю подію, один з творців новітньої російської історіографії, Микола Карамзін, який називав Острозького «братом росіян по церкві, але їхнім страшним ворогом на полі бою», писав про неї так: «Любов до вітчизни і ненависть до Росії примусили його осоромити себе ганебною справою: ошукати монарха, митрополита, порушити клятву».

Повернення Костянтина Острозького було відзначене як урочиста подія. Сигізмунд І Старий, який після смерті Олександра (1506) став королем польським і великим князем литовським, повернув колишньому бранцеві пост гетьмана і відновив його на посад намісника Вінницького та Брацлавського замків, водночас призначивши луцьким старостою і маршалком Волинської землі. Оскільки ж Волинь і Східне Поділля (Вінниччина та Брацлавщина) становили єдину військово-адміністративну одиницю, яка на час війни підлягала волинському маршалкові, в руках князя Острозького зосередилася юрисдикція над більшою частиною української території, що входила до складу Великого князівства. Головною функцією намісника цих «далеких земель» (як їх називали у Вільні), розташованих на порубіжжі зі Степом, була охорона населення від татарських наїздів. Малі грабіжницькі загони кримчаків та ногайців відбивали сторожові боярські варти, що чатували «на шляхах і переправах татарських». Коли ж у похід вирушало кількатисячне військо під проводом хана, членів його родини або мурз, йому назустріч спрямовувалися кінні відділи князя Острозького. Збереглися свідчення, зокрема, про значні битви гетьмана з татарами: 1509 р. на теренах Галичини, 1510 і 1511 pp.— у Білорусі, 1516 р.— на Волині та ін. Найбільшу славу принесли Костянтину Івановичу розгром 24-тисячного ханського війська в червні 1512 р. під Вишневцем на Волині, коли було визволено 16 тис. невільників і здобуто понад 10 тис. татарських коней, а також перемога взимку 1527 р. на р. Ольшаниці (сучасна Білоцерківщина), де вдалося наздогнати 20-тисячне військо, що поверталося з України зі здобиччю. Похід кримчаків і ногайців 1512 р. здавався таким небезпечним, що Сигізмунд І наділив князя на час воєнних дій повноваженнями диктатора, з правом карати «горлом і ув’язненням» кожного, хто відмовить йому в послухові. А після перемоги на Ольшаниці Острозький на запрошення Сигізмунда вирушив до Кракова, де король і королева вітали героя під час його тріумфального в’їзду до польської столиці.

Втім у війнах з татарами траплялися і гіркі поразки. Саме таку довелося пережити Костянтинові Івановичу в серпні 1519 р. під м. Сокалем на Галичині. За місяць до цієї драматичної події 40-тисячне татарське військо наїхало на Київщину і Волинь. Очоливши близько 7 тис. вершників, у тому числі з галицької шляхти, гетьман перехопив орду, вже обтяжену здобиччю, на зворотному шляху з України. Однак запальна й недисциплінована галицька шляхта, випередивши наказ князя, зав'язала бій з тактично невигідної позиції. Рятуючи ситуацію, Острозький був змушений підтримати наступ, який, однак, скінчився повною поразкою. У битві загинуло троє руських князів і безліч волинської та галицької шляхти, а сам гетьман ледве врятувався втечею.

Але навіть такі гіркі поразки не затьмарювали слави Костянтина Івановича в очах сучасників. Як видно з мемуарів австрійського дипломата Сигізмунда Герберштейна, який у 1517 і 1526 pp., простуючи в Москву, спілкувався з руською і литовською знаттю, Острозький належав до найзнаменитіших людей Великого князівства. Характерно, що саме йому приписували винайдення специфічних тактичних прийомів боротьби з татарами, які з середини XVI ст. набули великого поширення. Герберштейн зі слів своїх інформаторів описує їх так: «Костянтин безліч разів розбивав татар, при цьому він не виступав їм назустріч, коли вони ватагою йшли грабувати, а переслідував обтяжених здобиччю. Як тільки вони добиралися до місця, в якому, як їм здавалося, можна, нічого не боятись, перевести подих і відпочити (а це місце було йому відоме), він приймав рішення про напад. І зненацька, з першим промінням сонця нападав і вчиняв їм повний розгром».

Напружені взаємини Великого князівства Литовського з Російською державою, які впродовж усього XVI ст. розвивалися під знаком збройного протистояння, не залишали гетьманові часу на мирний перепочинок і тоді, коли на українсько-татарському прикордонні випадало затишшя. Зокрема, вже через півроку після його повернення з московського полону розпочався воєнний конфлікт між Вільном і Москвою, спричинений виступом князя Михайла Глинського. Очолював об'єднані сили Корони Польської і Великого князівства Костянтин Острозький.

1512 р. з ініціативи Василія III розпочалася нова війна. Головною метою московського володаря було оволодіння Смоленськом, але ні перший, ні другий (1513) походи успіху не мали. Вирішальна боротьба розгорнулася під час третього походу, коли 1514 р. російська армія чисельністю до 80 тис. чол. знову взяла в облогу місто. 31 липня городяни капітулювали. Після цього загони переможців швидким маршем вирушили вглиб Білорусі, здобувши без великих втрат Мстислав, Кричів, Дубровну. Чисельність русько-литовських збройних сил була значно меншою, ледь перевищуючи 30 тис. чол. У Мінську було проведено їх прискорений збір, і під проводом гетьмана Костянтина Острозького ця армія рушила назустріч московській. На початку вересня обидва війська зійшлися на березі р. Кропивни під Оршею. До генерального бою дійшло 8 вересня. Тонкий тактичний прийом гетьмана, який, інсценувавши панічний відступ, зумів заманити противника в пастку, де розташовувалась замаскована артилерія, забезпечив повну перемогу русько-литовській армії. Рятуючись втечею, рештки московського війська гинули в болотах і на переправах через Кропивну й Дніпро; загальні втрати Москви становили 30—40 тис. вояків. Уся командна верхівка, 48 осіб, потрапила в полон; її долю розділили близько 1,5 тис. дворян. Загалом же війна точилася з перемінним успіхом аж до 1322 p., завершившись угодою виснажених сторін про 5-річне перемир’я, на час якого Смоленськ залишався в руках Москви (боротьба за нього тривала ще понад століття, аж доки 23 вересня 1654 p., після двомісячної облоги, одна з наймогутніших фортець Подніпров’я не відійшла остаточно у власність Росії).

Як бачимо, перемога на р. Кропивній не поставила крапку у війнах Русько-Литовської і Московської держав. Однак вона мала Особливе значення для Великого князівства Литовського. Адже, з одного боку, в найкритичніший момент вдалося оборонити цілісність території і піднести моральний дух пригніченого попередніми поразками воїнства, а з другого — змінити розклад міжнародних сил на свою користь і, зокрема, досягнути розладнання небезпечного військового альянсу між Москвою і німецьким імператором. Битва на Кропивній увійшла до героїчного фольклору Великого князівства, а символом перемоги стало ім’я гетьмана Острозького, якого за звичаями тих часів пишномовно порівнювали з героями античної та священної історії. Римський легат у Польші Пізо в листі до папи 1514 р. писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу... У себе вдома він благочестивіший за Нуму, а відвагою не поступиться Ромулу. Єдине, чого йому бракує до інших дарів духа і видатних чеснот, це те, що він схизматик, і якби його вдалося навернути до лона святої матері-церкви, за ним потяглося б безконечне число люду, настільки багато серед своїх важить його ім’я і авторитет».

Пізніша православна традиція справді називала князя опікуном і світським протектором церкви першої чверті XVI ст. І хоча новітня історіографія вбачає в цьому твердженні деяке перебільшення, документально зафіксовано цілий ряд щедрих вкладів гетьмана на православні храми й монастирі — в Острозі, Турові, Дубні, Дермані, Жидичині, Межирічі, Вільні, Новогрудку тощо. Особлива увага приділялася Києво-Печерському монастирю, де спочили в Бозі Костянтинів прадід Феодосій і дід Василь. У описах Києво-Печерської лаври кінця XVIII ст. навіть стверджувалося, що Костянтин Іванович наприкінці життя подарував монастиреві «літери і всі знаряддя до друкарської справи», що дозволило з 1533 р. налагодити книгодрукування (нині загальноприйнятою датою його початку в Києві вважається 1615 p., проте дехто з істориків ставить її під сумнів). Загалом же авторитет князя Костянтина відігравав стабілізуючу роль в житті православної спільноти Великого князівства. Зокрема, двічі — після смерті митрополита Йосифа II Солтана (1521) і Йосифа III (1528) — Костянтин Іванович отримував великокняжі листи на право опіки над Київською митрополією до виборів нового ієрарха, а 1511 р. внаслідок його клопотання було проголошено привілей на підтвердження стародавнього права київських митрополитів і православних єпископів на автономний церковний суд та адміністративне управління без втручання світської влади.

Переглядаючи щаблі придворної кар’єри Костянтина Івановича, мусимо визнати, що жоден з українських аристократів ніколи не досягав у Великому князівстві Литовському такого високого суспільного становища. До самої смерті він на посту гетьмана очолював русько-литовські збройні сили. 1511 р. князь отримав посаду каштеляна столичного Віленського замку, а 1522 р.— троцького (тракайського) воєводи. Два останні пости вважалися найвищими в посадовій ієрархії Великого князівства. За ухвалою 1413 p., їх могли обіймати лише католики, тимчасом як князь Костянтин славився як ревний прихильник православ’я, що додатково свідчить про його значущість у придворних колах. Це не означає, що в нього не було ворогів. Так, люта ненависть розділяла Острозького і канцлера Великого князівства Ольбрехта Гаштольда. Засліплений ворожнечею литовський магнат навіть пробував звинуватити князя в державній зраді, а в приватних листах, натякаючи на стрімкість його кар’єри, називав «новою людиною», «русином підлої кондиції» і «сином мізерного княжого роду». Не виключено, що за жовчними інвективами Гаштольда ховалися і якісь реальні риси особистої вдачі князя, котрі неможливо розгледіти в панегіричному славослів’ї інших тогочасних джерел. Наприклад, Гаштольд вважав Острозького людиною хитрою, потайною і віроломною, «як усі русини». Той факт, що прибульцю з далекої Волині, тобто людині справді «новій» серед вельможної магнатерії, вдалося втриматися на високій хвилі всупереч тому, що за роки його придворного життя помінялося аж три правителі (Казимир Ягайлович, Олександр і Сигізмунд І), свідчить про неабиякі дипломатичні таланти, а простіше кажучи — витримку, обережність і хитрість.

З певністю можна твердити й те, що Костянтин Іванович не був безсрібником. Власне, за його життя (і його зусиллями) закладалися економічні підвалини потужності дому Острозьких, чиї статки зросли не менш як удвічі за рахунок великокнязівських пожалувань-вислуг, серед яких — волинські замки й волості Полонна, Здолбиця, Здолбунів, Глинськ, Богдашів, Красилів, Звягель, Чуднів, Степань,Кузьмин та чимало інших. Ряд сіл у процесі Заокруглення своїх володінь гетьманові вдалося викупити у дрібних бояр-власників, а за таким «добровільним продажем», як свідчить тогочасна практика, найчастіше стояв примус. Великі земельні комплекси потрапляли до рук могутнього придворного і внаслідок конфіскацій: саме так власністю Острозьких став Турів з прилеглостями (відібраний у князів Глинських після повстання) та 44 села Кузьминської волості на Кременеччині, передані князеві від звинувачених «у злодійстві» бояр Мамоничів. Тож на 1528 p., коли відбувся перший перепис русько-литовського війська, який дає уявлення про майновий стан тогочасної шляхти, Костянтин Іванович був четвертою за заможністю людиною в країні, виставивши 426 вершників (від 8 служб, тобто земельних ділянок підданих, ставили одного вершника, відтак князю належало не менш як 3408 служб, або десь до 60 тис. підданих).

Одружувався Острозький двічі. Його першою жінкою, пошлюбленою 1509 p., була княгиня Тетяна Семенівна Гольшанська, дочка новогрудського воєводи й сестра віденського каштеляна, Котра народила сина Іллю (1510) і померла 1522 р. Уже через два тижні після похорону, 26 липня 1522 p., князь Костянтин уклав нову шлюбну угоду про одруження з княгинею Олександрою Слуцькою, двоюрідною онукою останнього київського князя Семена Олельковича. Олександра принесла гетьманові величезний посаг і народила йому ще двох дітей — сина Василя (1526) і дочку Софію, яка померла малолітньою.

Костянтин Іванович доклав чимало сил до оздоблення свого родового гнізда — Острога. Однак не він був його улюбленою резиденцією — частіше князь з родиною перебував у Турові. Саме тут він і помер у середині серпня 1530 р. За передсмертною волею, тіло небіжчика було перевезене до Києва і 24 вересня поховане в крипті Успенського собору Печерського монастиря (згодом поруч з ним поховали й княгиню Олександру Слуцьку). 1579 р. син Острозького, князь Василь, встановив над цим похованням мармуровий скульптурний надгробок роботи відомого львівського скульптора Себастяна Чешека, який зобразив гетьмана в традиційній для ренесансної скульптури цього жанру позі сплячого лицаря. Гробниця зазнала пошкоджень під час пожежі в Лаврі 1718 p., але фігура Острозького вціліла. Реставрована й поновлена, вона перебувала в Успенському соборі аж до 3 листопада 1941 p., коли головну святиню Лаври безжально висадили в повітря в день и відвідин президентом Словаччини Тісо. Прах Костянтина Івановича потривожили археологічні експедиції 1960—1980-х pp., а також забивання паль для проектованої реконструкції собору.

Збереглося кілька пізніх копій олійного портрета, написаного нібито за життя князя. В досить несподіваному місці — одній з приватних римських колекцій — авторові цих рядків нещодавно вдалося побачити оригінал, що атрибутується як портрет невідомого. Чи справді він є зображенням Острозького, якому судилося здійснити таку далеку мандрівку, чи, навпаки, не має ніякого відношення до князя і атрибуція згаданих копій — лише плід фантазії істориків мистецтва, на сьогодні залишається загадкою.