Історія України в особах

ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ

Князі Вишневецькі, чиїм родовим гніздом було м. Вишневець на півдні Волині (тепер у Тернопільській області), на власній генеалогії зналися досить туманно. Знадобилося багато дискусій істориків другої половини XIX — початку XX ст., аби майже напевно з'ясувати, що початки роду сягають великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, а точніше — його сина, новгород-сіверського князя Корибута (Дмитра). Автор жалобної поеми 1585 р. на смерть черкаського і канівського старости Михайла Вишневецького (двоюрідного брата героя, про якого йтиметься далі) цього ще не знав. За його твердженням, дві споріднені родини — Збаразькі й Вишневецькі — «пішли від славного Корибута, який опанував славетну Чехію і статечно в ній королював». У цій звістці Корибута-Дмитра поплутано з його сином Сигізмундом Корибутовичем, який протягом 1422—1427 pp. як намісник Вітовта перебував у Чехії, брав активну участь у гуситських війнах, а 1435 р. серед інших прибічників Свидригаила загинув у нещасливій для Русі битві на р. Швента. Від Сигізмунда згадані княжі роди не могли піти з тієї простої причини, що герой гуситських воєн загинув неодруженим і бездітним. Тож засновником обох гілок насправді був молодший брат Сигізмунда Федір Корибутович (помер близько 1434 p.), брацлавський і кременецький намісник, чиєю «отчиною», тобто гніздом володінь, було м. Збараж з прилеглостями включно з Вишневцем. В останній чверті XV ст. онуки князя Федора, поділивши спадщину на збаразьку і вишневецьку половини, започаткували дві однойменні Княжі гілки.

Жодна з родин не могла похвалитися особливими статками, бо синів народжувалося багато, й родові землі чимдалі більше дрібнилися при поділах спадщини. Наприклад, у батька майбутнього козацького героя, князя Івана Михайловича Вишневецького, було аж троє братів. Тож не дивно, що при переписі русько-литовського війська 1528 р. Іван Михайлович виставив усього 14 озброєних вершників, а його брати відповідно 12,15 і 5 (для порівняння, Костянтин Іванович Острозький спромігся тоді аж на 426 вершників). У самого Івана Михайловича окрім двох дочок, виданих заміж у Литву, теж було четверо синів: Дмитро, Сигізмунд (загинув юнаком), Андрій і Костянтин. Старший з них, Дмитро Іванович, якому судилося стати найромантичнішою постаттю української історії, вперше згадується під 1545 p.,коли проводилася ревізія укріплень Кременецького замку. Від себе й неповнолітніх братів князь Дмитро, як записано в ревізійному акті, мусив утримувати в порядку замкові городні силами підданих із сіл Кушлин, Підгайці, Окнини, Тараж, Комарин, Крутнів і Лопушна. Такий маєток виглядав би непоганим для пересічного заможного пана, але був вочевидь замалим для гордого нащадка Гедиміновичів.

Сказане певною мірою пояснює, чому впродовж усього XVI ст. Вишневецькі є одними з найневтомніших «слуг» тогочасних володарів, Причому не на тихих престижних синекурах, а на тривожних постах прикордонних намісників — у Брацлаві, Любечі, Черкасах, Каневі, Житомирі. Згадана вище жалобна поема про князя Михайла, який понад 20 років (1559—1580) був старостою прикордонного Черкасько-Канівського староства, оповідає з подробицями про безперервні вилазки в степ, пригоди сторожової служби і сутички з татарами, під час яких, за традицією, князь завжди особисто мав розпочинати бій, надихаючи свій загін власною відвагою. Характерно, що серед Вишневецьких, як видно з дещо пізніших (уже доволі численних) пам’яток, культ особистої доблесті виразно домінував над іншими чеснотами, а здобуття воїнської слави вважалося найголовнішою запорукою оздоби роду (для порівняння, ідеальну домінанту поведінки князів Острозьких можна в загальних рисах звести до «мудрості», князів Четвертинських — до «благочестивості» тощо). Такі пріоритети родових цінностей формувалися не в одному поколінні, а стосовно Вишневецьких ще й були додатково підсилені тим фактом, що не вельми заможному родові довелося утверджуватися у фамільній княжій гідності завдяки власній шаблі.

У цьому контексті не виглядає випадковим, що молодий князь Дмитро (на час першої згадки про нього, 1545 p., йому могло бути ненабагато більше 20 років), покинувши на слуг господарство і малолітніх братів, рано виїхав з домівки в пошуках слави. Сталося це, як можна судити з поданої на сейм 1550 р. записки барського старости, знаменитого вояка Бернарда Претвича, у середині — другій половині 1540-х pp. Описуючи успішні походи проти татар, Претвич перераховує досвідчених ватажків, які їх очолювали, а серед нових на прикордонні юнаків, що лише віднедавна «почали вправлятися в лицарській службі», називає і князя Дмитра Вишневецького.

Порубіжні війни з татарами другої чверті — середини XVI ст. провадилися своєрідними партизанськими методами і з одного, й з другого боків, оскільки формально Туреччина та її васал, Кримський ханат, перебували в стані миру з Польсько-Литовською державою. З татарського боку регулярними порушниками миру виступали грабіжницькі ватаги з причорноморських степових орд, васальних щодо Криму. Їх виловлення і знешкодження на особливо вразливих для нападів прикордонних теренах — Поділлі, південній Галичині, Київщині—покладалися на намісників ланцюга оборонних замків над степом, або, як тоді говорили, Полем. На території Великого князівства Литовського такі замки стояли в Каневі, Черкасах, Вінниці й Брацлаві, а на рубежах Польщі — у Хмільнику, Барі (нині Вінницької обл.) і Кам’янці-Подільському, найбільшому місті українського порубіжжя. Саме тут містилася резиденція так званого коронного стражника, до обов’язків якого входило організовувати варти й розвідки на татарських шляхах, а також оповіщати населення про наближення небезпеки.

Цілком очевидно, що ‘в азарті непідконтрольної верхам партизанської війни прикордонна адміністрація не обмежувалася погонею за татарськими ватагами, коли ті відступали зі здобиччю, а й сама влаштовувала каральні походи «в татарські улуси» — під Килію, Білгород, Очаків і навіть у Крим, захоплюючи, своєю чергою, майно, коней та бранців (що в офіційних звітах з міркувань дипломатії замовчувалося). Ініціаторами таких локальних воєн і їхніми безпосередніми ватажками були прикордонні урядники, які очолювали й фінансували експедиції «в Поле», широко залучаючи до своїх недостатніх за чисельністю почтів козацтво. Так, на послуги козаків регулярно спирався канівський і черкаський староста 1514—1535 pp. Остафій Дашкович, якому пізніша легендарна традиція приписувала центральну роль в організації козаччини як професійної військової сили. З польського боку кордону зв’язки щ козацтвом уперше налагодив хмільницький староста Предслав Лянцкоронський,герой походів 1516 р. на Білгород та Очаків, з часом прославлений хроністами як «перший гетьман запорозький». Набирали козаків у власні загони старший брат Предслава, Кам’янецький староста Станіслав, коронні стражники Якуб Струсь та Миколай Сенявський, ротмістри порубіжних кінних рот Ян Сверчовський та Юрій Язловецький, врешті — найзнаменитіший герой прикордоння, барський староста 1540—1561 pp. Бернард Претвич. У 1530-х pp. за походами «в татарські улуси» виразно проглядається постать вінницького і брацлавського старости, згодом київського воєводи князя Семена Пронського, у 1540-х pp.— його наступників на старостуванні князів Федора Сангушка і Богуша Корецького; впродовж 1550-х козаками диригує черкаський староста Дмитро Сангушко і польний коронний гетьман Миколай Сенявський та ін. Османська загроза, яка з кінця XV ст. стала однією з визначальних тем європейської публіцистики, утверджувала в свідомості шляхти особливий престиж християнського героя-лицаря, воїна з переднього краю протистояння. Це приваблювало в загони прикордоння юнаків з наизнаменипших родин, котрі, як писав сучасник, «рідко сходили з Поля, вважаючи це свого роду полюванням — ходити в Поле самим чи посилати туди свою челядь і підданих» (характерно, що такий спосіб життя, байдуже — провадив його великий пан чи простолюдин, сучасники називали «ходінням у козацтво»). Так, силою обставин склалася, сказати б, аристократична сторінка в історії ранньої козаччини, яка завдяки спільним інтересам та однаковому способу життя об’єднала (хоч і ненадовго) козаків-простолюдинів не тільки з незаможною шляхтою, що козакуванням заробляла на прожиток, а й з гордими магнатами, шукачами лицарської слави.

Феномен Дмитра Вишневецького, отже, полягав не в тому, що йому вдалося знайти спільну мову з козаками Дніпрового Низу, а в тому, що князю вперше вдалося очолити козаччину зсередини, посівши лідерство в її епіцентрі. Втім зміни, які нагромаджувалися впродовж першої половини XVI ст. і в способі життя, і в загальному образі порубіжного степового добичника-козака, логікою власного розвитку підштовхували до організаційного оформлення козацької спільноти, яка сприяла б виживанню індивіда в умовах постійної небезпеки. Мінливий ритм існування, де щомиті людина мусила бути готовою перейти від спокою до війни, покладаючись лише на власну мужність та Божу ласку, вимагав інших форм соціального групування, інакшого внутрішнього закону й порядку, ніж той, що був вироблений інституціями стабільного світу. Тож фундаментальні засади козацької спільноти, які склалися до середини XVI ст., і є загальновідомі з пізніших прикладів, просто не могли бути інакшими, бо інакше не вижила б сама спільнота — воїнське братство рівних, підпорядковане жорсткому авторитетові ватажка. Поштовхом до об'єднання розпорошених ватаг і громадок у міцний колектив згаданого типу могла стати тільки поява яскравої особистості загальновизнаного лідера, наділеного і реальною (майновою), і харизматичною (для Русі — княжою) потенцією. Цим вимогам ідеально відповідав авантюристичний лицар-князь Дмитро Вишневецький.

Можна досить точно визначити, коли Вишневецький, покинувши польові війни в почтах прикордонних урядників, пов'язує свої честолюбні плани й саме життя з козаками Дніпрового Низу. Ще 1552 р. він разом з Претвичем брав участь у поході на Очаків, а вже на початку 1553 р. в одному з королівських листів згадується, що князь Дмитро «на острові Хортиця, проти Кінських Вод, поруч з кримськими кочовищами» громадить довкола себе козаків і навіть ставить «замок». Тоді ж, улітку 1553 p., він раптово разом «з усією своєю ротою, тобто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе», виїхав на турецьку територію, на думку одних — у Стамбул, до султана, інших — у Білгород (Акерман), до коменданта турецького гарнізону. Про обставини перебування князя в турків нічого не відомо, окрім того, що гостя зустрічали з почестями. Мета цього вчинку донині вважається загадковою. На початку 1554 р. бачимо Вишневецького вже на королівському дворі, де за посередництвом Миколая Сенявського, давнього товариша Дмитра по прикордонних війнах, Сигізмунд-Август «пробачив» йому доволі дивний вояж і надав уперше запроваджений пост «стражника на Хортиці».

Відразу після цього князь зміцнює замок на Малій Хортиці (за останніми археологічними дослідженнями, кам’яний), котрий, власне, й став першою Запорозькою Січчю, твердинею козаччини серед Поля (пізніше, за два з половиною століття свого існування, місцеположення Січі мінялося сім разів, однак вона завжди була символом козацької єдності, про що козацьке прислів’я говорило так: «Січ — мати, Великий Луг — батько, отам і треба умирати»). Скориставшись сутичкою між Московською державою і Кримом, Вишневецький влітку 1556 р. здійснив першу військову операцію проти татар. Разом із загоном російського дяка Ржевського його люди пограбували околиці ханської фортеці Ісламкерман на Таванській переправі (поблизу теперішнього Берислава Херсонської обл.), а далі здобули Джанкерман (сучасний Очаків). Восени цього ж року князь ще двічі ходив на Ісламкерман, уже самостійно, причому в другому поході захопив і спалив укріплення, а гармати з нього перевіз на Хортицю.

Хортицьке козацьке гніздо почало серйозно турбувати татар, тож у січні 1557 р. хан Девлет-Гірей, просуваючись по льоду, з великими силами підступив до острова, протримав його в облозі 24 дні, але здобути фортеці не зміг. Сповіщаючи про це короля, Вишневецький просив допомоги людьми і зброєю, проте не дочекався її, оскільки загострення взаємин з Кримом не входило в плани королівського двору. Тим часом наприкінці літа військо хана, підсилене турецькими яничарами і загоном молдаван, знову обложило Хортицький замок, і, за браком продовольства, князю довелося відступити до Черкас. Звідси, марно прочекавши підтримки від власного уряду, він восени звернувся до царя Івана IV Грозного і в листопаді 1557 р. виїхав, або, як тоді говорилося, «зійшов» зі своїми людьми на територію Росії. У Москві був прийнятий вельми ласкаво, отримавши «у вотчину» м. Бєлєв та ряд сіл у Підмосков’ї, а також у дарунок на приїзд — 10 тис. рублів, величезну на ті часи суму.

На московській службі Вишневецький затримався до літа 1561 р. Протягом цих років він як воєвода здійснив кілька експедицій проти татар, а 1559 р. тричі ходив походом на військовий форпост Туреччини — фортецю Азак (Азов) у гирлі Дону. Однак уже з весни 1560 р. почалося охолодження його взаємин з царем, викликане переорієнтацією московського двору на налагодження мирних стосунків зі Стамбулом. Наприклад, черговий похід князя на Азов, здійснений влітку 1560 p., московські дипломати вже подавали як приватну ініціативу Вишневецького і, можливо, навіть зрадницьки поінформували хана про його план нападу на Крим від Азова, через Таманську протоку. 3 другого боку, насувалася війна між Москвою і Великим князівством Литовським (бойові дії Лівонської (1558—1583) війни справді почалися 1561 p.).Це ставило князя Дмитра в становище «зрадника», бо, за законами Великого князівства, його громадяни не могли перебувати на території держави, що знаходиться у стані війни з Литвою. Тож уже восени 1560 р. втікач таємно звернувся до Сигізмунда-Августа з клопотанням про повернення, наголошуючи, що його виїзд мав місце під час перемир’я, отже — не переслідував зрадницьких намірів; влітку наступного, 1561 p., Дмитро покинув Росію разом зі своїм незмінним козацьким почтом. Є припущення, що відразу після приїзду Вишневецький розпочав будівництво нової фортеці замість зруйнованої ханом Хортицької — на Монастирському острові перед порогами (нині у складі м. Дніпропетровська), однак завершена вона не була. Збереглися також глухі згадки про його чергову вилазку під Очаків, що знову додало клопоту королівським дипломатам. Втім, незважаючи на те, що король якось писав про невгамовного князя: «Зараз таких слуг треба було б якнайбільше, але не з таким норовом», Вишневецького при дворі й на сеймі вітали як героя.

Останній воєнний похід князя Дмитра розпочався влітку 1563 р. Прелюдією до нього послужили династичні усобиці в Молдові, де боярська опозиція намагалася скинути з престолу господаря Якоба Геракліда Деспота. В жилах Вишневецьких текла частка крові молдавських володарів. Зокрема, з сестрою Штефана Великого Катериною Рареш був одружений рідний дядько князя Дмитра, а його батько вдруге теж одружився з однією з князівен з дому Деспотів, Магдалиною (традиція шлюбів з молдавськими принцесами продовжувалася в родині й пізніше; наприклад, уже в XVII ст. матір’ю Яреми Вишневецького стала дочка господаря Єремії Могили Раїна). Апелюючи до кровного споріднення, одне з боярських протиборчих угруповань запросило князя Дмитра на молдавський престол, і він з незмінним. козацьким почтом (за одним із джерел — лише 300 вояків, за іншим — до 4 тис.) вирушив у Молдову. Проте тут на нього чекав збройний опір іншого претендента — Штефана Томші. Ймовірно, наприкінці серпня 1563 р. в бою під Верчиканами (нині Сучавського Повіту в Румунії) козаки, підтримані місцевим людом, спершу завдали поразки противникові, але при повторному наступі прибічників Томші були розгромлені.

Про ці події оповідається у віршованій елегії німця Йогана Зоммера, написаній латиною буквально через кілька тижнів після загибелі князя Дмитра. Зоммер, без сумніву, був поінформованою людиною, бо жив тоді в Сучаві і сам як придворний писар господаря Якоба Деспота зазнав переслідувань після падіння свого патрона. За його версією, коли загін Вишневецького був повністю винищений у бою, князь спробував врятуватися втечею до лісу. Проте, як пише Зоммер, «оскільки його коліна ослабила подагра, князя схопили й закували в кайдани» (під «подагрою» в ті часи розуміли поліартрит або радикуліт, на такі недуги страждало багато чоловіків, чиє життя минало в труднощах воєнних походів). Судячи з інших джерел, князь пробивався з оточення не сам, а з невеликим почтом, також захопленим у полон.

Недовго протримавши бранців у Сучавському замку, бояри в жовтні того ж року, демонструючи свою лояльність до Туреччини, відіслали їх до Стамбула. Це був неабиякий подарунок султанові. За спостереженням сучасної французької дослідниці Шанталь Лемерсьє-Келькеже, яка вивчала архів Великої султанської ради, Оттоманська Порта надавала особливого значення діяльності «Димитрашка» (як тут називали Вишневецького). Його розцінювали як ворога імперії, особу, що наважується зазіхати на турецькі інтереси, відрізавши метрополію від стратегічно важливої фортеці Азов у гирлі Дону, через яку здійснювалося продовольче постачання Стамбула. Зокрема, для захисту гирла Дону й Криму від очікуваного виступу «Димитрашка» навесні 1560 р. до Азова було відряджено ескадру з 7 військових кораблів «для захисту мусульманської держави», а водночас навіть планувалося сформувати спеціальну армію, провівши масову мобілізацію добровольців, підсилених загонами яничар, ханських воїнів і бояр Молдови та Волощини (як уже зазначалося, московський уряд не підтримав Планів князя, і Вишневецький здійснив похід на власну руку, силами своїх запорожців, донських козаків і союзних черкесів — тож ні здобути Азова, ні переплисти Таманську протоку для вторгнення в Крим не вдалося). Лемерсьє-Келькеже вважає реакцію Стамбула на дії Вишневецького унікальною, зазначаючи, що це був чи не єдиний випадок в історії Порти, коли масштабні військові приготування «спрямовувалися не проти держави, а проти окремої особи, названої найбільшим ворогом Оттоманської імперії».

Про страту Вишневецького збереглися два свідчення очевидців — іноземних дипломатів, що перебували в Стамбулі. Зокрема, у звіті французького посла Петремоля в Париж під 19 листопада 1563 р. повідомлялося: «Бідний Димитрашко був недавно схоплений турками, і його величність звелів почепити його на гак разом з іншим бароном Польщі, Пісоницьким (Пясецьким — Авт.). Решту його вояків було відправлено на галери». Інший дипломат, резидент Генуї Грілло, писав у своєму донесенні, що князя привезли до Стамбула 22 жовтня. За наказом султана Сулеймана II Пишного (до речі, чоловіка знаменитої Роксолани.—Авт.) його було дійсно повішено за ребро на гак фортечного муру в одному зі стамбульських кварталів, Галаті. Як свідчить Грілло, князь страждав три дні, зазнаючи додаткових тортур: йому відтяли руку й ногу, та, врешті, «оскільки він безперестанно проклинав магометанську віру, убили стрілою».

Героїчна смерть Вишневецького уже в свідомості сучасників перетворилася на символ перемоги християнського духу над ісламом. По гарячих слідах вона переповідалася, обростаючи фантастичними деталями, як-от: перед стратою князю нібито запропонували прийняти іслам, обіцяючи життя, багатство, свободу, але він надав перевагу смерті перед відступництвом. Ще фантастичніше легенда оповідає, як турки, аби перейняти відвагу Вишневецького, розділили і з’їли його серце. Фольклорна традиція розчинила князя в козацькій масі, перетворивши його на героя знаменитої балади про гуляку-козака Байду. Підвішений за ребро на гак у Царгороді й спокушуваний султаном на панування та почесті, Байда демонструє найвищі козацькі чесноти — презирство до розкошів, куплених зрадою, і зневагу до тілесних мук та смерті. Насправді, звичайно ж, невідомо, чи називали коли-небудь князя в козацькому середовищі Байдою (з кримсько-татарської «безтурботний чоловік», звідси «байдикувати», «бити байдики»). Втім той факт, що Вишневецький ніколи не був одружений і майже 20 років провів виключно у збройному чоловічому оточенні, вказує на козацький спосіб його життя.

Збереглися два портрети разюче несхожих між собою людей, які історики мистецтва тлумачать як зображення козака-князя. Правдоподібність таких припущень маловірогідна, оскільки в середині XVI ст. на теренах України, Польщі, Литви й Білорусі портрети писали хіба що з членів королівської родини або вищих придворних достойників. Князю ж Дмитру випала, за влучним висловом Михайла Грушевського, доля «степового короля» — людини, яка надала перших організаційних форм козаччині, не підозрюючи, що через неповні сто літ його творіння захитає підвалини Речі Посполитої.