Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Етнокультурний поступ громад в часи коренізації

У 1921 рік мережа національних шкіл на півострові вступила зі значними втратами. Як засвідчують сучасні дослідники, голод початку 20-х рр. тяжко позначився передусім на дитячому населенні. Кримськотатарська, караїмська, грецька громади постали перед проблемою загрози своєму майбутньому.

Центральні органи влади розпочали зі структурної перебудови організаційних та методичних засад діяльності освітянських органів. При колегії Наркомату освіти була створена Рада у справах національних меншин, яка керувала національною освітою. При Кримському обкомі РКП(б) були створені секції національних меншин: вірменська, мусульманська (з 1927 р. татарська), німецька, єврейська, естонська. Обстеження шкільної мережі 19251926 рр. виявило істотні відмінності в охопленні освітою дітей різних національностей Криму, що обумовлювалося як особливостями попереднього етапу розвитку освіти в середовищі окремих етнічних груп, так і їх відносинами з радянською владою. Розглядаючи освіту як вузлову ланку політосвіти, влада сконцентрувала всі важелі управління нею і розпочала централізацію шкільної освіти. Національні навчальні заклади, передусім етноконфесійні, в цю систему абсолютно не вписувалися. У 1925-1926 навч. р. була розбудована мережа сільських шкіл, а в 1927-1928 навч. р. для всіх шкіл була затверджена уніфікована структура шкільної системи. Втім, розбудова мережі навчальних закладів у контексті здійснення коренізації та наближення їх до населення, особливо в гірських районах, наражалася на низку проблем. Право всіх етнічних громад на освіту рідною мовою тривалий час залишалося декларативним.

На час Всесоюзного перепису 1926 р. в Криму було 380 населених пунктів, де компактно мешкали татари, 308 - росіяни, 129 - німці, 105 - українці, 22 - греки, 15 - болгари, 14 - євреї, 6 - вірмени. Кількість шкіл (315 татарських, 264 російських, 129 німецьких, 11 грецьких, 10 болгарських, 7 вірменських, 7 єврейських, 2 чеські, 5 естонських та 42 російсько-татарські^[1056]), що діяла на той час, засвідчувала як зростання мережі шкіл, так і те, що окремі громади хронічно випадали з уваги кримських освітян. Варто зауважити, що відкрити українські школи з технічної та методичної точки зору було найпростіше серед решти етнічних громад, однак їх не існувало. Практичні кроки для створення українських шкіл були зроблені тільки у 1927 р. У 1929-1930 рр. сітка українських шкіл збільшилась до 12, в них навчалося 845 учнів^[1057]. Натомість у 1928 р. в Кримській АРСР діяли 14 вірменських початкових шкіл. 430 учнів нараховували міські, 310 - сільські школи. Станом на 1939 р. вірменська мова була навчальною у 12 школах (6 початкових, 4 неповних середніх, 2 середніх), однак, згідно з відомостями В. Григор’янця^[1058], практично вся молодь вільно володіла російською й татарською, а не рідною - вірменською.

В більш сприятливих умовах відбувалася діяльність німецьких та єврейських шкіл, хоча на середину 1920-х рр. мережа суто єврейських шкіл у Криму була незначною, зважаючи на рівень мовної асиміляції місцевого єврейського населення. На початку 1926 р. на півострові працювало 4 єврейські школи з 15 вчителями на 450 учнів. На кінець навчального року було вже 12 шкіл з 25 вчителями та 600 учнями^[1059]. Купа проблем супроводжувала життя болгарських та грецьких шкіл. Незважаючи на багаторічні настійливі спроби, вкрай повільно розвивалася освіта в середовищі кримських циган. Не миналося без курйозів: союзні органи повсякчас наголошували на необхідності розвитку національних циганських шкіл у Криму, підкреслюючи, що саме в СРСР створена циганська писемність. Однак, реалізувати рішення московських управлінців в кримських умовах було неможливо - на той час для кримських циган рідною мовою стала кримськотатарська, саме нею і відбувалося навчання в одній з сімферопольських початкових шкіл. З наявних 1200 циганських дітей шкільного віку її відвідувало тільки 240 (близько 20%), до того ж навчання зазвичай завершувалося в 4-5-му класах^[1060].

Не менше проблем відзначалося в школах, де навчалися кримськотатарські діти. Попри потужне, здавалося б зростання їхньої сітки (в 1922/23 навч. р. діяло всього 20 шкіл, в 1941 р. - 402), болючою залишалася проблема якості освіти та її поширення. У середовищі кримських татар надзвичайно високою була частка дітей, які не завершували курсу навчання. Так, на 1927 р. навчання в початкових школах завершували лише 7,7% контингенту. Суттєво відставала від реальних потреб чисельність шкіл другого концентру: 4 - установи на 1923/24 навч. р., 12-16 - до 1930 р., 9 - наприкінці 1930-х рр. Слід наголосити також, що середню освіту кримсько-татарською мовою неможливо було отримати внаслідок відсутності старших класів. До 60% предметів викладалося російською мовою^[1061].

Кричущого характеру набули катастрофічний брак викладачів та навчальної літератури, що перетворювало «національні» школи на фікцію. Так, з 27 вчителів болгарських шкіл Криму у 1925 р. тільки 7 володіли національною мовою. Намагаючись вплинути на ситуацію, 21 листопада 1925 р. Раднарком РРФСР прийняв декрет “Про підготовку викладачів для шкіл національних меншин”, однак, позитивних наслідків, як показав час, він не мав.

Аналогічно українським реаліям, системною проблемою національних навчальних закладів стала мовна проблема. Модернізація мов етнічних меншин, пошук літературних мов, які могли б виступити об’єднавчою основою бурхливих етнокультурних процесів у межах СРСР; безпідставні потуги очолити етнокультурний поступ народів світу; безсистемне й поквапливе реформування мов і абеток; революційний максималізм і поверховість перетворили радянські освітні реформи 1920-1930-х рр. на низку неузгоджених організаційно і суперечливих системно кроків, які мали багато побічних, доволі неприємних ефектів і викликали чимало нарікань батьків. Завдання переведення шкіл на рідні мови, проголошене на зорі коренізації, виявилося непідсильним для радянської школи.

Мова навчання в початкових школах Криму (1927 р.)³²²

Національності	Навчання мовами (в %)
	рідною	Змішаними	Російською
Росіяни	93,6	4,3	—
Татари	90,6	7,4	1,9
Євреї	10	9,7	78,4
Українці	1,9	—	96,6

Важливим аспектом діяльності державних органів Криму у сфері національної освіти стало проведення реформи письменності серед національних меншин. Вона почалася з реформи грецької орфографії і переведення кримчацької й татарської письменності на латинізований новотюркський алфавіт замість староєврейського та арабського. У зв’язку з цією реформою у Криму розгорнули перепідготовку вчителів, друкування нових підручників і посібників для шкіл^{[1062] [1063]}.

Для вирішення проблеми кадрів, починаючи з 1926-1927 навч. р., організовувалися курси із підвищення кваліфікації та перепідготовки вчителів при педагогічних технікумах. Ефективність цієї форми підготовки педкадрів, як засвідчив багаторічний досвід, була вкрай низькою. Власне йшлося про авральне закриття кадрових лакун, а не повноцінну розбудову освітньої мережі з професійним персоналом. Типовою, як і всюди в ССР, була проблема відсутності наступності початкової, середньої та вищої освіти національними мовами, низька якість освіти в національних школах та неспроможність Кримського педагогічного технікуму та педагогічного інституту забезпечити достатню якість та кількість педагогів для проголошених національних шкіл.

Станом на 1931 р. вчителів для кримських шкіл готували Сімферопольський, Феодосійський, Ялтинський та Бахчисарайський педтехнікуми. Загалом же на теренах півострову на початок 1925/26 навч. р. працювали 25 технікумів і профшкіл. Серед них кілька вважалися кримськотатарськими - Сімферопольський фельдшерсько-акушерський, Татарський педагогічний і Бахчисарайська художньо-промислова школа. В решті навчальних закладів викладання велося російською мовою. На кінець 1930-х рр. на півострові діяли близько 30 технікумів і профшкіл.

З середини 20-х рр. у Криму розпочалася робота із підготовки нових підручників для національних шкіл. Однак щасливого закінчення ця справа не мала^[1064].

Якщо в 1920 р. на сцені лише Севастопольського театру виступало 6 національних труп, то через 20 років в автономній республіці діяло 8 театрів, серед яких 5 - російських, 1 - кримськотатарський, 1 - єврейський, 1 - без постійної трупи. Станом на 1937 р. з 65 найменувань періодичної літератури в КАРСР видавалося лише 10 газет та 2 журнали кримськотатарською мовою, переважна більшість кримської періодики виходила російською мовою^[1065].

Доволі суперечливі процеси відбувалися в культурному житті етнічних громад, які відзначалися високим рівнем релігійності. За парадним фасадом «щасливого життя Країни Рад» та політики коренізації залишалися правдиві проблеми етнічних громад Криму, передусім корінних.

Процес етнічного піднесення кримчаків, який тільки-но розпочався на початку ХХ ст. (в 1901-1902 кримчацькі активісти започаткували видання в Карасубазарі г. «Г азетхаберлері» кримчацькою мовою з використанням єврейської графіки; розпочав свою роботу перший кримчацький просвітитель І.Кая (18871956)) в радянські часи доволі виразно деградував. Під тиском атеїстичної пропаганди зачинилися майже всі синагоги кримчаків, релігійні школи (мідраші та карасубазарська «Талмуд-Тора»). Натомість створювали світські кримчацькі клуби та культосвітні товариства, почалася освітня реформа і створення літературної мови на основі латинського алфавіту. Наприкінці 1920-х рр. був випущений кримчацький буквар і підручник для початкової школи. В 1930 р. 3 кримчацькі школи (у Сімферополі, Карасубазарі і кримчацькій сільраді Табулди) перейшли з російської на двомовну систему навчання, однак наприкінці 1930-х рр. кримчацькі клуби, культосвітні та навчальні заклади були закриті.

Не менш звивистими стежками був спрямований етнокультурний поступ кримськотатарського народу. Попри те, що значна більшість кримських мешканців сприймала коренізацію як невиправдане і необґрунтоване загравання радянської влади з кримськими татарами, вбачаючи в ній загрозу защемлення власних прав, казати про створення сприятливих умов для відтворення кримськотатарської спільноти, а тим більше - умов її етнокультурного відродження не доводиться. Коренізація в Криму дійсно доволі часто внаслідок формалізму та запопадливості управлінців набирала форми татаризації, однак той же формалізм обумовлював насадження в середовищі громади низки напрямків, далеких від її реальних потреб та сподівань. Дослідження останніх десятиріч засвідчують низку не вирішуваних проблем і суперечностей, закладених в часи коренізації^[1066].

Радянський експеримент припав на найбільш відповідальний етап етногенезу кримських татар - на початок 1920-х рр. кримськотатарський етнос переживав найактивнішу фазу етнонаціональної модернізації, яка, на жаль, суттєво уповільнилася під ударами воєнних часів та внаслідок численних демографічних втрат 1921-1923 рр.

В складі етносу вирізнялися три субетнічні групи: “яли бойлю” - татари південного узбережжя, “тат”, або ж “татлар” - гірські татари та “ногай”, “ногайлар” - степові татари. Питання єдиної літературної мови, що б стала основою модернізації етносу, на той час залишалося відкритим. У 1926 р. у Баку відбувся Перший з’їзд тюркомовних народів, який ухвалив рішення про перехід на алфавіт з латинською основою^[1067]. Зрушення розпочалися з 1927 р. і набули загального характеру, адже на латиницю мали перейти не лише кримськотатарська писемність, а й діловодство державних установ, діяльність освітніх, культурних і громадських закладів. Зайвим буде казати, з якими труднощами було це пов’язане на тлі масової неписьменності латиницею та штурмівщини. Якщо спочатку ухвалювалися хоч і занадто оптимістичні, але все ж прийнятні терміни переходу на новий алфавіт - 5 років, невдовзі під тиском центру їх скоротили вдвічі. «Революційні темпи» запровадження реформи не підкріплювалися ні фінансово, ні організаційно, ні кадрово. Врешті вони на певний час паралізували діяльність освітян (які в умовах відсутності особистих навичок та методичної літератури були неспроможні надавати дітям якісні знання), видавництв та судових органів. Радянські видання стали однаково незрозумілими всім верствам кримськотатарського населення.

Втім влада, що ставила перед собою амбітні завдання подавати приклад прискореної культурної модернізації решті народів Сходу, не зважала на, як тоді здавалося, скороминущі побічні ефекти латинізації. Наслідки волюнтаристського підходу до обрання напряму мовних орієнтацій тюркських народів та централізованого переходу на латинську абетку, що в Криму набрав вигляду широкої громадської кампанії, були наочними: розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослих, на латинському алфавіті стахановськими темпами створювалися літературні твори, п’єси, що славили радянську дійсність; у 1935 р. відбувся конкурс письменників Кримської АРСР; у Сімферополі була організована Кримська мовна експедиція, метою якої були збір діалектологічних матеріалів та апробація літературної мови в різних ареалах мешкання кримських татар. З одного боку, перехід на латиницю спростив і пришвидшив з технічної точки зору видавничі процеси. В 1935 р. з 1240 друкованих аркушів 905 було підготовлено кримськотатарською мовою, з 5852 тис. аркушів відбитків - відповідно 4270 тис. Новим латинським алфавітом друкувалися щоденні обласні газети «Ені-Дунья» та «Яш-Куввет», а також щомісячні журнали «Більшовик-Ели» і «Яш-Ленінджелер»^[1068]. Вагоме місце проблеми створення загальної літературної кримськотатарської мови та латинізації посідали в діяльності Кримського інституту національної культури. Десятки тисяч рублів були використані на діяльність науково-дослідних установ, зокрема - створеного як відгалуження Центрального науково-дослідного інституту мови та писемності народів СРСР при Раді Національностей ЦВК СРСР Кримського науково-дослідного інституту мови та літератури ім. О.С. Пушкіна, так званих опорних пунктів, видавничу діяльність, організацію курсів стенографування тощо.

З іншого боку, не минуло й десятиліття, як влада почала виявляти прихильність до іншого напряму реформування тюркських мов. В 1935 р. були створені республіканські та обласні комітети нового алфавіту, що мали готувати ґрунт для запровадження в мусульманському середовищі кириличної абетки. Не встигли проголосити 1937 р. роком остаточної ліквідації неписьменності серед кримських татар на латиниці, як розпочалися масові репресії, зокрема й так звані «національні операції»^[1069], що завершилися тотальним погромом у лавах кримськотатарської інтелігенції. Впродовж 1937-1938 рр. низка напрямів культосвітньої роботи в середовищі кримських татар згорнулися або набули формального вигляду. У 1938 р. під прикриттям громадської ініціативи відбувся реверс у бік кирилиці. Згідно з наказом НКО РРФСР від 22 червня 1938 р. кримські татари разом із рештою тюркських народів СРСР перейшли на кириличну писемність. Так звана національна періодика була переведена на нову абетку без жодного перехідного періоду. Зваживши, що жодне нацменівське видавництво не оминули масовані репресії, не важко зрозуміти, якою ціною було виконано нову партійну настанову. Автоматично перехід відбувся і в навчальних закладах, попри те, що підручників на кирилиці на той час ще не існувало. Як і десять років перед тим, у випадку з латиницею, радянські освітяни мали кілька років працювати без навчальної і методичної літератури. Якість такої освіти не витримувала жодної критики. Фінальним акордом латинізації стало вилучення з книгарень і бібліотек та ліквідація напрацювань когорти радянської кримськотатарської інтелігенції, що з неймовірними зусиллями побачили світ упродовж попереднього десятиліття. Безпосереднім наслідком неодноразових змін етнокультурного курсу стало й те, що в Криму, який неодноразово проголошувався «писемною республікою», подолати неписьменність не вдалося аж до 1940-х рр.^[1070]

Деструктивні наслідки хаотичних змін у базисі модерного культурного поступу громади, якою є освітня галузь, важко переоцінити. Власне йшлося не лише про десакралізацію духовної культури кримських татар (вона виступала стрижнем освітньої політики в середовищі всіх без винятку мусульманських громад), а й про дезорієнтацію вектору культурної модернізації, тиражування тупикових напрямів, втрату часу на освоєння навичок, що виявлялися згодом непотрібними в реальному житті, створення міжпоколінних культурних розламів, позбавлення громади повноцінних можливостей передачі духовної й культурної спадщини і сучасного відтворення в якісно нових умовах.

Суперечливість татаризації виявлялася в усіх сферах її запровадження: спостерігалося вибухове зростання мережі бібліотек (до революції було всього кілька публічних бібліотек, найвідомішими серед яких були збірки Зінджерлі-Медресе та Сімферопольської учительської семінарії, а 1941 р. - 904, з них 555 сільських), однак після двох крутих поворотів мовної політики та регулярних чисток бібліотечних фондів в них дарма було шукати щось інше, крім політосвітніх брошур; до 1932 р. на Ялтинській кіностудії знімали фільми, призначені для кримських татар, однак їхня тематика («Ордер на арест», «Цемент», «Плотина прорвана», «Гость из Мекки», «26 комиссаров», «Орденоносец» тощо) була дуже далекою від справжніх запитів громади; часи зростання мережі музеїв, що зберігали культурну спадщину кримських татар (Бахчисарайський музей-палац, Східний музей у Ялті, Будинок-музей І. Гаспринського, Євпаторійський краєзнавчий музей) та здійснювали велику краєзнавчу й етнографічну дослідницьку роботу, змінилися вже з початку 1930-х рр. часами гонінь, згортання цілих наукових напрямів, відсторонення, а згодом - і репресування цілої плеяди кримознавців та діячів культури^[1071]. І так по всіх напрямах культурного життя.

Досягнення більшовиків у переорієнтації напрямів культурного поступу громад півострова не доводиться применшувати. Вирішальну роль у цьому відіграла не так шкільна, як профільна, професійна та політична освіта. Через систему найрізноманітніших курсів (вчителів, залізничників, міліціонерів, прокурорів, чабанів, трактористів, кооператорів, бухгалтерів і т.і.) пройшла величезна кількість людей. Якість професійної підготовки на них була невисокою, однак участь у них обов’язковою, якщо людина прагнула рухатися далі щаблями радянської кар’єри. Так само обов’язковою частиною курсів була політосвітня складова, яка докорінним чином змінювала людей та їхнє уявлення про світ. Дійсно розгалужена і наступна вертикаль була вибудована в системі політосвіти: політичні курси - школи політичної грамоти (для членів і кандидатів партії) - радпартшколи - вищі партійні школи. Завдання цієї мережі полягало в підготовці кадрів, зокрема й з числа кримських татар, для здійснення партійної роботи на місцях. Випускники їх поповнювали зростаючі лави місцевої партійно-радянської бюрократії, яка щоправда зазнала значних втрат під час чисток і репресій другої половини 1930-х рр.

Найбільшим наслідком радянізації впродовж міжвоєнного періоду слід вважати суттєві зрушення в соціальній структурі кримськотатарської громади, на час революційних перетворень переважно селянської. На 1940 р. з 97 418 кримських татар, задіяних в економіці півострова, 11,7% працювали в промисловості, 60% - сільському господарстві, 5% - транспорті, 1,5% - будівництві, 0,5% - зв’язку, 4,6% - житловому і комунальному господарстві, 3,9% - народній освіті та соцзабесі, 3% - торгівлі та громадському харчуванні, 0,3% - культурі та мистецтві, 3,7% - в управлінні, 3% - партійних та громадських органах^[1072].