Донбас і Крим в економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі України

Політика коренізації в Криму

Головну ставку в стратегії дійсного опанування Кримом більшовики зробили на політику коренізації, що від початку мала двоїсте за своєю суттю завдання: по-перше, сприяти укоріненню більшовизму в привабливій національній «обгортці»; по-друге, нейтралізувати, а в перспективі - політично знищити національно-демократичний рух у середовищі етнічних громад. Завдання політики, яку проголосив у квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б), полягало в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити Кремлю контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Водночас в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей.

10 лютого 1922 р. ЦВК і РНК Криму схвалили перспективний план проведення татаризації радянського апарата. Після XII з’їзду партії ЦК РКП(б) коренізація у Криму стала ототожнюватися з татаризацією. Попри те, що в поліетнічному Криму проживали й інші корінні народи, усі зусилля органів влади були спрямовані лише на істотне поліпшення політичного статусу кримських татар, які менше за всіх підтримували радянську владу в перші місяці її існування. КримЦВК і КримРНК розробили перспективний план татаризації до кінця 20-х рр.

Своєрідний «татарський антураж» був віддзеркаленням тогочасного компромісу більшовиків з кримськотатарським національним рухом. В основі цього вимушеного компромісу було прагнення Кремля убезпечитися від поновлення спроб з боку українського уряду поставити Крим під свій контроль. Об’єднувати Україну й Крим разом, зважаючи на попередній досвід діяльності національних партій, в одній територіальній одиниці було для більшовиків життєво небезпечно.

В тільки-но створеному СРСР, який з формальної точки зору позиціонувався як союз вільних рівноправних республік з правом вільного виходу та відкритим членством, якщо говорити про лояльності громадянські, гостро постало питання загальнодержавної ідентичності. Не залишаючи поза увагою справедливість критики великодержавницької сутності Союзу, слід все ж наголосити - на початковому етапі затвердження і стабілізації радянського режиму ішлося про затвердження в якості загальнодержавної ідентичності не певної етнічної, а класової (пролетарської), як вважалося, позанаціональної/інтернаціональної за своїм змістом.

До початку світової революції як на Сході, так і на Заході, сподівань на яку більшовицька партія не відкидала аж до 1923 р., вона ладна була йти на формальні компроміси з багатьма впливовими національно-демократичними акторами, залишаючи за собою право їх знищення під тим чи іншим приводом, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму. Основним завданням більшовиків на тому етапі було збереження цілісності «колиски світової пролетарської революції» будь-якими засобами: за допомогою популістської демагогії і щедрих обіцянок передусім так званим «націоналам». Не дарма голова Комінтерну Г. Зінов’єв на ХІІ партз’їзді (1923 р.) казав: «Якщо у нас в радянській Росії почнуться національні тертя ..., це було б набагато небезпечніше, аніж навіть голод і людожерство, які ми пережили»²⁹⁶. В цій обмовці по Фрейду і віддзер- ^{[1033] [1034]} калилася внутрішня природа більшовизму, для якого гуманітарна катастрофа колосального масштабу не важила нічого порівняно із «катастрофою» суверенізації на постімперських теренах низки національних організмів. Саме задля попередження такої «катастрофи» правлячий режим розробив концепцію політики коренізації, а також систему інституцій та структур, які мали її запроваджувати в життя, суворо дотримуючись принципу пріоритетності інтересів партії.

Отож, у перспективному плані татаризації до кінця 20-х рр., про який ішлося вище, ставилася мета домогтися того, щоб татари складали 49% в центральному апараті управління і 45% на районному рівні. Татарам надавалися переваги перед рештою національностей при підготовці кваліфікованих кадрів, при вступі до навчальних закладів. У Кримському ЦВК було 32 татарина, 29 росіян, 7 українців, 3 німці, єврей, латиш, естонець, білорус. У РВК у 1924-1925 рр. налічувалось: 140 росіян, 42 татар, 5 німців, 6 євреїв, 2 вірмени, болгарин, 2 естонці, білорус, караїм, угорець^[1035]. Татари були призначені на всі ключові посади кримських органів влади. Лише на посаді першого секретаря обкому комуністичної партії залишався представник російськомовного населення. Навесні 1925 р., обстеживши діяльність Кримської обласної партійної організації по реалізації політики коренізації комісія ЦК РКП(б) зробила наступні висновки: «1. Констатувати значні досягнення в напрямі залучення татарського населення до управління Республікою. 2. Що стосується роботи щодо втягнення решти національних меншин, як то німців, болгар, греків і т.і. і роботи в їхньому середовищі загалом, то вона майже цілком відсутня».

У листопаді 1923 р. в РСФРР були ліквідовані округи. В Криму скористалися цієї адміністративно-територіальною реформою і утворили 15 районів. Однак у вересні 1924 р. Президія ВУЦВК ліквідувала третину районів - Ак-Мечетський, Алуштинський, Армянський, Сарабузький і Старо-Кримський. В рамках районів створювалися національні сільради. Улітку 1925 р. до Криму була відряджена ревізійна комісія ВЦВК, яка відзначила «істотні досягнення у галузі залучення татарського населення до управління Республікою», але другимпунктом констатувала відсутність роботи серед інших національних меншин, власне німців, болгар, греків та інших^[1036]. Після цього робота зі створення національних сільрад була прискорена. Зростання кількості сільрад відбувалося таким чином^[1037]:

сільради	1924 р.	1926 р.	1934 р.
російські	58	102	133
татарські	51	145	158
німецькі	26	29	36
болгарські	5	7	9
єврейські	—	1	31
грецькі	1	5	7
естонські	1	1	—
чеські	—	1	—
вірменські	—	1	2
українські	—	—	12
змішані	1	53	55
всього	143	345	443

Нерідко, однак, у гонитві за «справною цифрою» статистика коренізації спотворювалася. Реальний відсоток рівня татаризації радянського апарату показують не дані про наявність татар на виборних посадах, а національний склад державних службовців республіки. На 1 березня 1928 р. в Криму було зареєстровано майже 20 тис. службовців. Росіяни складали 59% цього складу, татари - 10,9%, українці - 6,3%, євреї - 11%^[1038]. Ці показники явно не кореспондували з результатами Всесоюзного перепису населення 1926 р. по Кримській АСРР.

Попри це чимдалі більше татаризація наштовхувалася на спротив решти етносів. Особливе невдоволення викликало переведення діловодства на татарську мову в районах, де татари складали 50-60% населення. Другим за гостротою подразником стала аграрна політика В. Ібраїмова. Передбачалося переселити на вільні землі Криму близько 100 тисяч татар-реемігрантів, що проживали в країнах Близького Сходу і на Балканах, а також розселити у степовій частині півострова більшість жителів гірської і передгірної зон, яким гостро бракувало землі. Воно стало тим більш гострим, що на певному етапі зіткнулося з планами союзного керівництва по створенню в Криму єврейських сільськогосподарських районів. Перспективним планом, розрахованим до кінця 1929 р., передбачалося відвести в Криму для переселенців і розселенців 311 792 десятини землі, розмістивши на них 11 727 селянських дворів. Водночас з ініціативи КомЗЄТ політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1926 р. повернулося до питання про єврейську колонізацію. Для вивчення питання була створена комісія на чолі з М. Калініним. ^{[1039] [1040]}

В. Ібраїмов і О. Дерен-Аєрли в багнети сприйняли ідею утворення Ком-ЗЕТу. Між Ю. Ларіним і П. Смідовичем, з одного боку, і керівниками Кримської АСРР розгорнулася полеміка, яка час від часу виплескувалася на сторінки газет. В. Ібраїмов наполягав на розгортанні репатріації в Крим сотень тисяч кримських татар, які змушені були покинути батьківщину у XIX ст. і під час світової війни. Кримськотатарська громада активно підтримувала своїх лідерів у запереченні єврейської колонізації. Під головуванням В. Ібраїмова та його заступника А. Мустафи було створене Кримське товариство допомоги переселенцям.

Змушений визначатися у конфлікті між прибічниками єврейської і татарської колонізації північних районів Криму, Й. Сталін схилився на бік перших. Було прийнято принципове рішення про осадження в Криму у невизначеному майбутньому 300 тис. єврейських переселенських родин і відведення для них 350 тис. га землі. ЦВК СРСР оголосила північнокримські території землями союзного значення^{300 [1041]}. Одночасно Президія ВЦВК ухвалила розроблений Ком-ЗЕТом план землеоблаштування протягом найближчих 10 років 100 тис. єврейських сімей в Джанкойському та Євпаторійському районах Криму та в Приазов’ї. Не важко передбачити етнодемографічні наслідки реалізації програми у випадку її запровадження в життя. У відповідь В. Ібраїмов закликав татар явочним порядком розселитися на вільних землях півострова^[1042]. Це зрештою призвело не тільки до згортання політики татаризації, але і до розстрілу голови КримЦВК Велі Ібраїмова, широкосяжної кадрової чистки та відповідних репресій. Розстріл В. Ібраїмова започаткував першу сталінську кампанію, спрямовану проти націонал-комуністів у Криму (боротьба проти «веліібраїмівщини» та «мілліфіковщини»), Україні (справа «Спілки визволення України») і Татарстані (справа «Султан-Галіївської контрреволюційної організації»).

Виступаючи в оргбюро ЦК ВКП(б) 1 серпня 1928 р., секретар ЦК В. Молотов зауважив: «За спиною Ібраїмова, безсумнівно, стояли люди більш культурні..., більш досвідчені вороги Радянської влади. Нема сумнівів, що ці вороги групувалися в особливу антирадянську організацію кримських буржуазних націоналістів (організація мілліфірківців), руки якої заплямовані у кримінальних справах і політичних злочинах проти Радянської влади»^[1043]. Ці звинувачення стали обґрунтуванням справи Міллі-фірка, по якій було заарештовано 63 представника кримськотатарської інтелігенції. А. Озенбашли, Х. Чапчакчи, С. Хаттанов, Б, Одабаш і вісім інших колишніх мілліфірковців були засуджені до розстрілу, однак деяким з них розстріл був замінений десятирічним ув’язненням в концтаборі. Чимало було заслано на Соловки, де й загинули в різні роки^[1044].

За участь в «антипартійному угрупованні» Султан-Галіїва у 1929 р. були виключені з ВКП(б) І. Фірдевс і О. Дерен-Айєрли. Після страти В. Ібраїмова був розстріляний А. Мустафа. Репресії захопили майже всіх татарських інтелігентів, які брали участь в подіях громадянської війни на боці більшовиків.

Одночасно під репресії потрапила традиціоналістська татарська інтелігенція, пов’язана з ісламом і вихована на просвітницьких ідеях І. Гаспринського. З липня 1928 р. почалася кампанія закриття мечетей і осередків ісламської освіти при них^[1045].

Подібно до того, як боротьба з послідовниками Миколи Скрипника в Україні не призвела до скасування політики українізації (сталінський опричник П. Постишев рядився в українську вишиванку, а столиця УСРР з його ініціативи була перенесена з Харкова в національний центр українського народу - Київ), боротьба з татарськими націонал-комуністами не означала кінця кампанії татаризації Кримської автономної республіки. Однак, політика татаризації вступила в фазу стагнації. Так, якщо серед голів сільрад у 1927 році кримські татари складали 45,3%, то в 1939 р. - 37%. На противагу кримськотатарському політичному фактору Кремль зміцнював позиції переселенців. У 1930 р. у Криму було проведено нове районування: замість 10 було створено 16 районів. Згодом частина з них отримала статус національних: Балаклавский, Куйбишевський, Бахчисарайський, Ялтинский, Алуштинский і Судакський - кримськотатарські; Фрайндорфский і Ларіндорфський - єврейські; Бююк-Онларський і Тельманівський - німецькі, Ішуньский (Красноперекопський) - український. На квітень 1930 р. функціонувало 144 татарських, 106 російських, 37 німецьких, 14 єврейських, 9 болгарських, 8 грецьких, 3 українських, 2 вірменські сільради^[1046].

На місце репресованих Москва поставила нових керівників Кримської АСРР з числа татар. У 1933 р. на чолі республіканської партійної організації став Ільяс Тархан, Раднарком очолив Ібраїм Самедінов. Та вже наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу “групи Самедінова” проти керівників республіки - Б.Чогара, І.Тархана, М.Бекирова та ін. їх звинуватили у приналежності до пантюркістської націоналістичної організації, яка ставила за мету відокремлення Криму від Радянського Союзу. Від серпня 1937 р. репресії набули національного характеру, вони не оминули жодної етнічної громади і суттєво вплинули на склад населення^[1047].

Щодо кримськотатарського народу, то логічним завершенням радянського (або ж російського) сценарію коренізації стало впровадження з 1927 р. латинського алфавіту замість арабського. В 1939 р. кримськотатарський народ перейшов на російський алфавіт.

З огляду на зовнішньополітичну кон'юнктуру чимало непередбачуваних змін зазнавала адміністративно-територіальна карта автономії. Зважаючи на перспективи просування радянського проекту на Схід, політика коренізації в Криму набула в першу чергу вигляду татаризації, що відповідало намірам центру винести на поверхню політичного життя кримськотатарські риси. Втім, не менш виразне прагнення більшовиків тримати кримськотатарський рух “в узді” обумовило поступове корегування політичного курсу - татаризація обмежувалася районами, де кримські татари складали більшість населення.

На початку 1930-х рр. таких районів було шість: Судакський, Алуштинський, Бахчисарайський, Ялтинський, Куйбишевський і Балаклавський. По мірі розгортання німецької та єврейської сільськогосподарської колонізації зростала чисельність компактного сільського населення відповідної етнічної приналежності. Згодом на основі сільськогосподарських колоній утворили два німецькі та два єврейські національні райони. Для численного українського населення спромоглися виділити лише один район - Ішуньський (Красноперекопський). Решта районів мала мішаний склад населення, а національно-територіальне будівництво здійснювалося в них на рівні сільрад^[1048]. До певного часу євреї були другим етносом Криму, стосовно якого Кремль виношував амбітні перспективні проекти^[1049].

З ініціативи благочинної організації “Джойнт”, яка разом з АРА брала участь у рятуванні голодуючих на півдні України у 1922-1923 рр., почала поширюватися ідея єврейської сільськогосподарської колонізації малозаселених територій на півдні України і в північних районах Криму. Етнократична конструкція Радянського Союзу вселяла надію на перетворення групи національних районів в автономну республіку з певними, нехай тільки зовнішніми, ознаками державності. Отож, ідея єврейської колонізації знайшла відгук у середовищі радянської інтелігенції і пролетаризованих мас єврейської міської бідноти. Зокрема, її підтримали єврейські секції партійних комітетів РКП(б) в Росії, Україні і Білорусії. Разом з тим Центральне бюро євсекцій при ЦК РКП(б) виступило проти вже тоді обговорюваних проектів створення автономної єврейської області у віддалених регіонах азійської Росії, зокрема - на Далекому Сході^[1050].

Радянські політичні діячі підходили до ідеї єврейської сільськогосподарської колонізації під кутом зору міжнародних відносин. Створення єврейської республіки в СРСР вони розглядали як альтернативу утворення Ізраїлю у заселеній арабами Палестині.

Політбюро ЦК РКП(б) у грудні 1923 р. утворило комісію з вивчення питання про єврейську сільськогосподарську колонізацію, яку очолив заступник голови РНК СРСР О. Цюрупа. 8 лютого 1924 р. комісія вирішила створити державний комітет із землевпорядження єврейських трудящих — КомЗЄТ. Його очолили Ю. Ларін і П. Смідович^[1051]. Проект аграризації пролетаризованої єврейської людності активно підтримали члени політбюро ЦК РКП(б) Л. Троцький, Л. Каменєв, М. Бухарін. Висловилися за його масштабну реалізацію також нарком закордонних справ СРСР Г. Чичерін, голова ЦВК СРСР М. Калінін, голова ВУЦВК Г. Петровський. Проти виступили нарком землеробства РСФРР А. Смирнов, нарком юстиції УСРР М. Скрипник, секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг.

КомЗЄТ розпочав переселення єврейської бідноти в північні райони Криму з прицілом створити у майбутньому національну республіку. Керівники кримських татар активно протидіяли його діяльності. Голова ЦВК Кримської АСРР В. Ібраїмов і голова Раднаркому О.Дерен-Аєрли висловилися натомість за репатріацію до Криму сотень тисяч татар, які емігрували до Туреччини та інших країн у ХІХ - на початку ХХ ст.^[1052].

У січні 1926 р. політбюро ЦК ВКП(б) повернулося до питання єврейської колонізації. По доповіді М. Калініна політбюро ЦК прийняло постанову з дещо обережним формулюванням: “Тримати курс на можливість організації єврейської одиниці за сприятливих результатів переселення”. Для колонізації виділялися вільні землі у Джанкойському та Євпаторійському районах Криму. Незабаром президія ЦВК СРСР схвалила розроблений КомЗЄТом план землевлаштування протягом 10 років 100 тис. єврейських сімей^[1053].

Проект створення автономної республіки у північному Криму і в Приазов’ї не був реалізований, перш за все, через небажання дрібних торгівців і ремісників з єврейського середовища займатися сільськогосподарською працею. Навіть у Криму серед євреїв знайшлося мало бажаючих переселитися з міст і докорінно змінити свій спосіб життя. До того ж проект по суті і не мав підтримки з боку держави, яка з березня 1928 р. ініціювала розселення євреїв на берегах Амура в районі Біробіджана^[1054].

Зменшення гостроти дискусій навколо єврейського питання в Криму не означало, однак, стабілізації політичної ситуації. Строкатість етнічного складу півострова і надалі обумовлювала складність перебігу етнокультурних процесів як в контексті коренізації, так і в епоху суцільної колективізації. На відміну від росіян, українців та євреїв, переважна більшість кримських татар і німців проживала у сільській місцевості. Вони найбільше постраждали від насильницької колективізації сільського господарства, яка супроводжувалася голодом і депортаціями. Якщо в Україні Кремль розгорнув репресії проти політичних діячів, звинувачених у здійсненні “петлюрівської” українізації, то в Криму почалася чистка апарату від послідовників В. Ібраїмова, спрямована на викорінення загрозливих політичних наслідків татаризації.

В січні 1928 р. за надуманим приводом заарештували і розстріляли В. Ібраїмова. У цьому ж році був засуджений і страчений по так званій “Справі Султан-Галіївської контрреволюційної організації” О. Дерен-Аєрли. У 1929 р. почалася чистка партійних і радянських органів Криму під гаслами боротьби з “веліібраїмівщиною” і “мілліфірківщиною”. Постраждало щонайменше 3 500 представників кримськотатарської інтелігенції, яких було засуджено, заслано, а кількох страчено^[1055].

Колективізація сільського господарства супроводжувалася масовим розкуркуленням і висилкою розкуркулених. Продовольча розверстка, що почалася разом з колективізацією, призвела до різкого падіння виробництва зерна, фруктів, винограду. Новий голова Кримського ЦВК Мемет Кубаєв відкрито звинуватив союзні органи влади в розоренні татарського селянства, за що був знятий з посади у квітні і виключений з партії в грудні 1931 р.

Призначені на місце репресованих поаередників очільник місцевої партійної організації Ільяс Тархан та голова Раднаркому Кримської АСРР Ібраїм Самедінов залізною рукою і без вагань запроваджували курс Кремля. На підтвердження успіхів радянізації республіка була нагороджена орденом Леніна “за великі успіхи в економічному та культурному будівництві.” Однак вже наприкінці 1936 р. НКВС сфабрикував справу “групи Самедінова” проти керівників республіки - Б. Чогара, І. Тархана, М. Бекірова та ін. Від серпня 1937 р. репресії набули тотального характеру. Політбюро ЦК ВКП(б) санкціонувало низку таємних наказів на виявлення ворогів народу серед німців, поляків, латишів, греків тощо, що докорінним чином змінило склад населення півострова.