«Голодомор 1932-1933 років - геноцид українського народу»

28 листопада 2006 року Верховна Рада України схвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», в якому засуджено злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, організацію Голодомору, що стало причиною знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності. У преамбулі Закону зафіксовано співчуття іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору, високо оцінено солідарність та підтримку міжнародної спільноти, показано підготовчий процес прийняття Закону. В документі чітко записано: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу» (ст. 1); «Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним» (ст. 2).

Вперше суть «злочину злочинів» («crime of the crimes» - англ.) обґрунтував у жовтні 1933 року Рафаель Лемкін на П’ятій конференції з уніфікації міжнародного права в Мадриді. Пізніше на позначення страхітливого злочину він запропонував термін «геноцид», який був взятий на озброєння Організацією Об’єднаних Націй.

Згідно з статтею II Конвенції Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього під геноцидом маються на увазі дії, що здійснюються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. До таких дій у Конвенції, яка є автентичним і юридично чинним міжнародно-правовим актом, віднесено:

a) вбивство членів такої групи;

b) спричинення серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам такої групи;

c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на цілковите або часткове фізичне знищення її;

d) заходи, розраховані на запобігання дітородінню в середовищі такої групи;

e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Через 50 років зміст злочину геноциду відтворено у статті 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Протягом багатьох десятиріч Голодомор офіційно заперечувався владою СРСР. Микита Хрущов, який прийшов до влади у рік 20-річчя Великого голоду, про 1933 рік у своїй доповіді на вересневому пленумі ЦК КПРС, присвяченому розвитку сільського господарства, навіть не згадав. Приблизно в цей же час у Нью-Йорку зазначений вище фахівець з міжнародного права Р. Лемкін виголосив промову перед 3-тисячною аудиторією з промовистою назвою «Радянський геноцид в Україні». Він першим проаналізував голод в Україні в контексті Конвенції ООН і визначив його як геноцид комуністичного режиму проти українців.

У незалежній Україні, незважаючи на очевидні факти, на державному рівні тривалий час не було єдності в оцінках подій 1932-1933 років. Одним із важливіших імпульсів законодавчого вирішення питання стало розсекречення й оприлюднення Службою безпеки України сотень документів та проведення в Українському домі в Києві спеціальної виставки, де чітко показано наявність намірів комуністичних вождів поставити на коліна українську націю шляхом часткового її знищення.

При обговоренні народними депутатами проекту Закону про Голодомор, в розробці якого брали участь і фахівці СБ України, каменем спотикання було, зокрема, твердження, що страждали і гинули також представники інших етнічних груп населення України, інші народи СРСР, зокрема й росіяни, білоруси, німці, казахи, татари, башкири. Надзвичайно активно проти визначення Голодомору геноцидом виступали російські чиновники і навіть науковці й діячі культури. Проте мало хто знає, що ще в 1990-х роках казахські студенти навчалися за підручниками з історії Казахстану, де було однозначно сказано про геноцид казахського народу в 1932-1933 роках. У Росії ж наполягали на тому, що це «спільна трагедія братніх народів», забуваючи при цьому, що Український народ має право на власне бачення історії свого державного розвитку.

Так, голод був також на Кубані, Північному Кавказі, в центральній частині Росії, на півдні Білорусії та в Казахстані. Те, що в Росії теж був голод, ніхто не заперечує, але це зовсім не означає ідентичності юридичних ознак його перебігу серед усіх колишніх радянських народів. Голод в національних республіках, можливо, теж був актом геноциду, але це вже справа офіційних розслідувань представників конкретних країн і народів, у тому числі Росії, проведення яких залежить від їхньої волі. Щодо російської нації, то вона ніяк не могла стати об’єктом злочину геноциду, бо у складі радянської імперії та й до неї росіяни, на відміну від інших народів, ніколи не вели боротьбу за державну самостійність, ніколи не виношували намірів відділитися від інших народів, оскільки вони були провідною системоутворюючою нацією.

Зверніть увагу, і білий рух, і більшовики бачили велику й неділиму Росію неодмінно з Україною в її складі. Політика нинішньої російської влади не змінилася і полягає в тому, щоб цінувати всіх, хто боровся за «государство Российское», хоч би й виступав катом інших народів. Варто нагадати, що саме з таких міркувань відбулося поховання з великими почестями в Петербурзі царської сім’ї (1998 р.), а в Москві - генерала Денікіна (2005 р.). З ініціативи тодішнього прем’єр-міністра В. Путіна на Донському цвинтарі споруджено меморіальний комплекс білим воїнам.

У новітній історії Росії завжди мав місце ідеологічний тиск на Україну не тільки з питань Голодомору, а й загалом в гуманітарній сфері. Щоб вплинути на світову громадську думку, зомбувати російське суспільство й змусити Україну відмовитися від незалежної зовнішньої і внутрішньої політики, розгорнулася кампанія, спрямована на дискредитацію українців - учасників національно-визвольного руху, особливо тих, хто воював у лавах Української Повстанської Армії. У такий спосіб увага відверталася від очевидного зв’язку між наслідками Голодомору й несприйняттям більшовицької влади в Україні, готувався ґрунт для наступних обвинувачень у колабораціонізмі в роки Другої світової війни і, як це не парадоксально і дико звучить, - у фашизмі.

В Російській Федерації не хотіли й не хочуть обговорювати зрадництва армії Власова і козачих загонів, пояснювати мотиви встановлення пам’ятного знака біля храму Всіх Святих у Москві козацьким генералам, отаманам і воїнам козацького корпусу військ СС, «павшим за веру и отечество» з нацистськими відзнаками й георгіївськими стрічками на грудях. Там вважають за краще паплюжити український національний рух і не допустити зростання національної згуртованості через усвідомлення Голодомору 1932-1933 років як геноциду. Тому, очевидно, можна стверджувати про наявність в російських політиків цілеспрямованого задуму підриву національної безпеки Української держави й повного її розвалу, як такої, що нібито «не відбулася». З використанням «п’ятої колони», за допомогою перекручування історичних фактів, фальсифікацій, інформаційних битв українцям нав’язуються безпам’ятство, індиферентність, чужі погляди на історію й міжнародні відносини, доводиться непотрібність і навіть небезпечність прийняття законодавчих актів, що зміцнюють свободу, демократію і європейський вибір нашого народу.

Фахівці Служби безпеки України, розуміючи всю важливість інформаційної безпеки держави, доклали чимало зусиль, щоб донести народам світу правду про геноцид. Віднайдені в результаті активних пошуків у Галузевому державному архіві СБУ і розсекречені документи швидко систематизувалися і оприлюднювалися, у місті Києві, в Автономній Республіці Крим, в місті Севастополі і обласних центрах, а також у Польщі, Словаччині, в Москві і Мінську було проведено виставки «Розсекречена пам’ять». Під час кожної виставки відбувалися різноманітні заходи за участю місцевих керівників, науковців, свідків Голодомору-геноциду - круглі столи, конференції, виступи на радіо, телебаченні.

Згідно з положеннями частини третьої статті 112 Кримінального кодексу України у справі про злочин, передбачений статтею 442 КК України, досудове слідство було доручено слідчим органам Служби безпеки України.

Розглянувши заяви та повідомлення про злочин - геноцид, а також матеріали перевірки обставин масової загибелі людей в Україні в 1932-1933 роках, Службою безпеки України 22 травня 2009 року було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 от. 442 Кримінального кодексу України. її було зареєстровано під № 475.

Яким же був механізм організації злочину? На вершині владної піраміди знаходилося вище партійне керівництво, очолюване Сталіним. Разом із своїми найближчими прибічниками він і визначав лінію партії - єдиної політичної сили в країні, структури якої пронизували усі державні й господарські органи. Партійні загони в республіках жорстко підпорядковувалися кремлівському керівництву, а підбір і призначення кадрів «згори» зводили нанівець будь-яку самостійність місцевих партійних організацій. Центральні органи Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) виступали замовниками й організаторами, а місцеві партійні керівники в Україні - виконавцями й співучасниками злочину геноциду. У систему реалізації злочинних намірів партійні вожді зуміли вмонтувати суди, прокуратуру, органи юстиції, армію, внутрішні й прикордонні війська, спеціальні служби.

Як відомо, точні цифри втрат українців у роки Голодомору радянська статистика старанно приховувала. Проте в документах того часу найчастіше називалася цифра 6 мільйонів. Такі дані, зокрема, записала у своєму щоденнику репресована вчителька Олександра Радченко, посилаючись на довірчу розмову з співробітницею відділу статистики в Харкові. Не з простих причин уряд СРСР визнав «дефектними» матеріали Всесоюзного перепису 1937 року.

Щоб результати перепису були вичерпними, контроль за його проведенням було необачно покладено на органи НКВС, які успішно справилися із завданням. Чекісти змусили пройти процедуру й надати потрібні дані навіть тих, хто з якихось причин переховувався або кому вкрай потрібно було в цей день виїхати зі своєї місцевості. Тому перепис в Москві спочатку було визнано зразковим і виконавцям встигли призначити високі державні нагороди. Коли ж докладніше вникли у підсумки перепису, з’ясувалися вбивчі для більшовицької влади цифри втрат серед населення, які неможливо було пояснити війною чи епідеміями.

Матеріали перепису було засекречено, а невдовзі, хоч і не всі, знищено. Розправа чекала на співробітників статистичних органів, тих, хто його проводив. Збереглися кримінальні справи, матеріали попередніх переписів і, зрештою, доповідні записки керівників НКВС з цих питань. Порівняно з іншими національностями негативною виявилася динаміка приросту лише українців (мінус 15,3% порівняно з 1926 р.) і казахів (мінус 27,7%). У сусідній Росії чисельність населення зросла на 28 % і в Білорусії - на 11,2 %.

Заарештовані начальник управління народногосподарського обліку УРСР, директор Інституту економіки Академії наук УРСР росіянин Олександр Асаткін і начальник сектору обліку населення єврей Ілля Вейцбліт не були українськими націоналістами. їхня провина полягала в розрахунках, що в Україні на цей час мало проживати 35 мільйонів населення, а за переписом виявилося 29 мільйонів, тобто менше, ніж десять років тому, хоча висока народжуваність (5-10 дітей) в українських сім’ях споконвіку вважалася нормальним явищем. Обидва фахівці після примусового зізнання у нібито навмисних фальсифікаціях втрат населення, особливо в селах, де проживала абсолютна більшість українців, через місяць після арешту були розстріляні у підвалах НКВС у Києві й потай вивезені на «спецоб’єкт» у Биківню.

Розслідуючи справу за фактом вчинення геноциду, співробітники Головного слідчого управління Служби безпеки України звернулися до Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи Національної академії наук України. За офіційним висновком судової науково-демографічної експертизи прямі втрати населення України внаслідок Голодомору становлять майже 4 мільйони осіб, непрямі (дефіцит народжень у 1933-1934 рр.) - понад 1 млн. Щоб переконатись у цих страхітливих цифрах, варто звернути увагу на майже повну відсутність в генеалогічному дереві багатьох корінних жителів України родичів із такими роками народження. Водночас доцільно підкреслити, що загальновизнаною доктриною та практикою міжнародного права геноцид відрізняється від інших злочинів проти людяності по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, спрямованістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких.

Постає закономірне питання: навіщо це було зроблено в Україні, відомій усьому світу родючими ґрунтами, надзвичайною працелюбністю народу, споконвічною житницею Європи? Головна мета організаторів геноциду - упокорити Український народ і назавжди прив’язати Україну до новітньої Російської імперії, бо без України існування цієї імперії неможливе. Комуністичні вожді добре пам’ятали про Українську Народну Республіку, задушену в 1920 році, про антибільшовицькі повстання, які ще не вщухали і пішли на спад через голод 1921-1923 рр. З початком колективізації, задуманої як спосіб приборкання селян і викачування хліба, рух за відновлення УНР відновився із новою силою, вилившись у загрозливі для влади повстання. Військовими засобами неможливо було подолати опір українських селян і тоді було застосовано перевірений метод - терор голодом. До цього додалися винищення й депортації найбільш продуктивної частини селянства - куркулів, навіть середняків та так званих «підкуркульників», конфіскація їхнього майна, суцільна колективізація сільського господарства, продуктивність якого стрімко падала. Селянин-одноосібник не потребував комуністичного керівництва, не залежав від більшовицької ідеології, він самостійно приймав рішення. Йому так звана «школа комунізму» виявилась не потрібною. Тільки від членів колективних господарств можна було легко відібрати плоди праці, тільки членами колгоспів і працівниками радгоспів можна було як завгодно маніпулювати.

Голодомор став найефективнішим, але найбільш жорстоким і цинічним способом вирішення більшовиками проблем колективізації, зриву планів українського національного відродження і реалізації віковічних мрій про створення самостійної Української держави.

Намір часткового фізичного знищення української національної групи маскувався під плани хлібозаготівель, яких не можна було виконати - затребуваної кількості зерна просто не було ні в колективних, ні в індивідуальних господарствах. Навіть переобмолоти, пошуки прихованого хліба, не давали результатів, окрім як прирікали селян на вірну смерть. Злочинні наміри комуністичного керівництва виявилися і в постанові Центрального виконавчого комітету (ЦВК) і Ради народних комісарів (РНК) СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації й зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», прийнятій на виконання рішення політбюро ЦК ВКП(б). 13 вересня голова Верховного суду СРСР А. Винокуров, прокурор П. Красіков і заступник голови Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) І. Акулов підписали таємну інструкцію із застосування цієї постанови. За найменшу провину встановлювалася вища міра покарання - розстріл або ж десять років таборів. Постанова послужила підставою для введення в дію інших нормативних актів, які мали узаконити репресії.

Більшовики та їх підручні не обмежилися вилученням хліба. Під приводом покарання за зрив планів хлібозаготівель згідно з постановою ЦВК та РНК УСРР від 20 листопада 1932 року накладалися натуральні штрафи розміром 15-місячної норми здавання м’яса. З ініціативи Л. Кагановича на Кубані, в районах, заселених українцями, запроваджується система «чорних дощок», куди одразу потрапили всі 13 районів, де переважало українське населення. За постановою політбюро ЦК КП(б)У такий же режим вводиться в Україні і на «чорні дошки» потрапляють колгоспи з 82 районів України. У населені пункти, занесені на «чорну дошку», не підвозили ніяких продуктів, звідти нікого не випускали. Слідом за цим було заборонено торгувати м’ясом і худобою, картоплею. Хто встиг вибратися із села, повертали назад, чого не було в жодному іншому регіоні Радянського Союзу.

Важлива роль в організації геноциду в Україні відводилась Державному політичному управлінню (ДПУ), яке володіло найповнішою інформацією про настрої і становище селянства, української інтелігенції, духовенства.

Службою безпеки України знято гриф секретності з десятків тисяч документів, які мали грифи «Секретно» і «Совершенно секретно». Службі безпеки України немає чого приховувати з минулого радянських спецслужб, вона не є правонаступницею ні КДБ, ні тим більше ДПУ чи НКВС. Співробітники правоохоронних органів незалежної України мають моральні зобов’язання лише перед Українським народом і відповідальні за його долю. Виявлені в архіві оригінали й завірені копії документів, накази й інструкції, підписані керівниками найвищого рівня, розкривають суть запланованих ДПУ операцій по знищенню значної частини українців, більшість яких проживала в сільській місцевості.

У листопаді 1932 року органи Державного політичного управління розробили операцію, що охоплювала 243 райони України. Оперативний натиск спрямовувався проти «петлюрівських елементів», «петлюрівських гнізд». Петлюрівцями ніколи не називали росіян, євреїв, німців чи поляків. Ними вважалися тільки українці, прихильники незалежності України. Ще раніше їх таврували «мазепинцями», а пізніше, після Другої світової війни, - «бандерівцями». Таким чином, існує стійкий генетичний зв’язок між ворогами української незалежності і соборності в минулих століттях і сьогоднішніми їхніми нащадками, які продовжують оперувати термінами імперського мислення.

Після приїзду в Україну в жовтні 1932 року комісії на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим серед партійних і радянських працівників почалися арешти, а нові кадри, які приходили до влади, сільський та районний партійний і господарський актив покликані були безвідмовно затягувати зашморг на українських селянах. Про це, зокрема, свідчить так звана «Оріхівська справа», повністю сфабрикована ДПУ в грудні 1932 року. З подачі Сталіна вона послужила показовим уроком для місцевих керівників в Україні. Цей район сучасної Дніпропетровщини давав країні вагому частку товарного зерна. Місцеве селянство було вільнолюбним і в роки національно-визвольних змагань оріхівський загін був одним з найчисельніших у складі полків Нестора Махна. Сталін особисто розпорядився заарештувати керівників району, який фізично не міг виконати плану хлібозаготівлі, і кожному до суду визначив міру покарання - ув’язнення терміном від 5 до 10 років.

Як бачимо, під час Голодомору йшлося про розправу над конкретною групою українського населення, причому навіть поза межами України. Підтвердженням цього є підписана Сталіним і Молотовим постанова ЦК ВКП(б) і Ради народних Комісарів СРСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області», за якою в Краснодарському краї було знищено українські райони, ліквідовано українські культурні осередки і посилено репресії проти селян. Невдовзі в школах, пресі, діловодстві в українських селах і містечках на Кубані, на території нинішніх Ростовської, Білгородської, Брянської, Воронізької, Курської областей Російської Федерації взагалі було заборонено вживати українську мову.

1 січня 1933 року в Харків - тодішню столицю радянської України - надійшла так звана «новорічна телеграма» за підписом секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, де він повідомляв про постанову ЦК з попередженням колгоспникам та одноосібникам Української РСР про застосування найсуворіших заходів покарання за прихований і розкрадений хліб. Таким чином, московське керівництво зробило винуватими за голод в СРСР українських селян, які нібито відмовилися давати хліб державі.

Через 50 років свідки Голодомору, яким вдалося вижити, у своїх показаннях спеціальній Комісії Конгресу Сполучених Штатів Америки розповіли про скоординовані дії влади у масштабах всієї України, спрямовані на вилучення всього продовольства. Це був чіткий намір створити умови, несумісні з життям конкретній групі населення, що підпадає під ознаки геноциду. До такого висновку дійшла і зазначена Комісія. Свідчення були видрукувані у Вашингтоні наприкінці 1990 р. Роботу над виданням документів в Україні очолив видатний американський історик, виконавчий директор Комісії Джеймс Мейс, який з глибокої поваги до Українського народу перебрався жити до Києва. Тут він закінчив свій земний шлях, тут побачило світ чотиритомне видання свідчень Комісії Конгресу США з розслідування українського голоду 1932-1933 років в Україні.

Досліджені в незалежній Україні документальні джерела та спогади очевидців підтвердили, що в українських селян в 1933 році з каральною метою вилучали не тільки зерно, але й картоплю, буряки, квасолю, пшоно, насіння соняшника - все їстівне, включаючи посівний матеріал і фуражне зерно. Навіть з прикордонних районів дуже важко було перебратися до Росії чи Білорусії, де не відбирали усіх продуктів і не було такого страхітливого голоду. Своїм секретним розпорядженням нарком шляхів сполучення СРСР Андреев установив блокаду на межі між Росією і Україною, а до Москви й близько не підпускали, щоб не компрометувати радянську систему перед іноземцями. До великих міст селяни добиралися пішки і там помирали прямо на вулицях. Лікарям не дозволялося вказувати справжню причину смерті, тому в книгах реєстрації смертей, які збереглися, багато записів про дистрофію й шлункові хвороби. У містах виживали ті, хто мав від держави невеликий пайок. Але населення міст за переписом 1926 року становило в Україні понад 5 мільйонів, а сіл - 23,8 мільйони. В результаті навесні 1933 року в селах України траплялося трупоїдство й канібалізм, що свідчило про серйозні зміни у психіці людей. Це не заважало владі відправляти на експорт через українські порти пшеницю, жито, ячмінь, а на виручку закуповувати техніку для проведення індустріалізації країни.

Від усього світу приховували правду про Голодомор, здійснюючи за допомогою органів ДПУ справжні операції з дезінформування іноземної громадськості. Так було з колишнім прем’єр-міністром Франції Едуардом Ерріо, західними журналістами і письменниками. Агентами ДПУ було перехоплено повідомлення українських науковців видатному вченому, колишньому голові Української Центральної Ради Михайлу Грушевському, якого змусили залишити Україну й перебратися до Москви: «Про політичне становище сказати, що на Україні панує справжній голод, вимирають цілі села й повіти, особливо підкреслити страхітливу смертність серед дітей. Пояснити це як політику, спрямовану на те, щоб остаточно зламати українську націю, як єдину національну силу, здатну до серйозного опору. Одні вимруть, інші розсіються по безмежних просторах Росії».

Блокада селян полягала також і в тому, що їх було позбавлено паспортів, запроваджених постановою ЦВК і РНК СРСР 27 грудня 1932 року. Щоб домогтися припинення неконтрольованого переміщення сільських жителів, Рада народних комісарів СРСР у квітні 1933 року своєю постановою офіційно заявила, що сільське населення паспортизації не підлягає, хоча ця норма й без того повністю застосовувалась, тобто паспорти селянам не видавались. Це була новітня форма кріпацтва. Органи ДПУ категорично заборонили сільським радам виписувати будь-які довідки про виїзд, мобілізували агентуру та сільський актив на виявлення тих, хто виношував плани втечі з регіонів, охоплених людовбивством. Транспортні відділи ДПУ створили спеціальні заслони і разом з міліцією чинили облави на залізничних станціях, до кордонів було підтягнуто війська, які разом з прикордонниками та місцевими активістами тримали на міцному замку водні й сухопутні кордони з сусідніми країнами, контролювали ґрунтові шляхи. Паспортний режим діяв у Києві, Харкові, Одесі та ще 22 містах України, навколо Москви й Ленінграда було встановлено 100-кілометрову зону. Такою ж була ширина зони вздовж західних європейських кордонів СРСР.

Звичайно, голод не вибирав, якої національності була та чи інша людина. Зерно викачували в селян повсюди, проте масово це робилося в Україні та на Кубані. Представники національних меншин в Україні гинули не тому, що вони були росіяни, євреї, німці, поляки, чехи чи болгари. Вони постраждали через те, що жили в Україні і серед українців. Щоправда, деякі одержували незначну допомогу від своїх родичів чи громадських організацій за кордоном. Відомою є, наприклад, фінансова допомога етнічним німцям з боку гітлерівської Німеччини. Організації українців в Німеччині та Польщі безсилі були подолати радянську завісу, якою була відгороджена від світу українська нація.

Під час розслідування справи № 475 було встановлено 857 масових захоронень жертв, 735 населених пунктів, в яких було запроваджено режим «чорних дощок», розсекречено понад 400 архівних документів. Документи свідчили: винуватцем Голодомору-геноциду в Україні є комуністичний режим і його конкретні керівники, які штучно створили умови для геноциду.

Спираючись на національне та міжнародне законодавство слідчі Служби безпеки України порушили кримінальну справу відносно:

Йосипа Сталіна, секретаря ЦК ВКП(б);

Вячеслава Молотова, голови Ради народних комісарів СРСР, голови Ради

праці і оборони;

Лазаря Кагановича, секретаря ЦК ВКП(б), завідувача сільськогосподарським та транспортним відділами ЦК ВКП(б);

Павла Постишева, секретаря ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У, першого секретаря Харківського обкому КП(б)У;

Станіслава Косіора, генерального секретаря ЦК КП(б)У;

Власа Чубаря, голови Ради народних комісарів УСРР;

Менделя Хатаєвича, другого секретаря ЦК КП(б)У, першого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У.

13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва іменем України виніс постанову, якою визнав, що в 1932-1933 роках на території радянської України були навмисно створені умови, розраховані на знищення частини українських селян як питомої складової української національної групи, тобто вчинено злочин геноциду. Його організаторами і виконавцями є зазначені вище керівники комуністичної партії більшовиків, які входили до складу ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У.

Офіційно визнали і засудили Голодомор в Україні як геноцид Андорра, Грузія, Ватикан, Естонія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія, Аргентина, Бразилія, Еквадор, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Чилі, США, Канада, Австралія. Офіційну спільну заяву країн-членів Організації Об’єднаних Націй про Голодомор в Україні в 2003 році підписала також Російська Федерація, однак там завжди вважали зусилля України щодо міжнародного визнання Голодомору як акту геноциду недружніми, антиросійськими. З боку України неодноразово лунали заяви, що наша держава ні в чому не звинувачує ні Російську Федерацію, ні тим більше російський народ. Лише теоретично нащадки жертв Голодомору можуть пред’явити позов до Росії, яка в односторонньому порядку проголосила себе продовжувачкою Радянського Союзу, чим кинула виклик решті нових незалежних держав, утворених на теренах колишнього СРСР і його правонаступників.

Протягом першого десятиліття 2000-х років Росія, незважаючи на скоординовані дії самого президента, представників російського уряду, Державної думи і ФСБ, багатьох науковців і громадсько-політичних діячів, програла Україні інформаційну битву в питанні оцінки Голодомору як геноциду Українського народу. Безпорадні заяви міністерства закордонних справ РФ з цього приводу, приховування й недобросовісна інтерпретація документів виконували провокативну роль у російському суспільстві й міжнародних відносинах. Більше того, російська сторона намагалася залучити українських науковців до підготовки спільної праці під назвою «Голод в СССР», розіславши при цьому майбутнім авторам і працівникам архівів недолугу методику з чіткою вимогою змістити акценти з України, вихолостити причини й обставини перебігу голоду на українських землях.

Чим більше в Україні та за кордоном міцніла думка про справедливість визнання Голодомору геноцидом, тим очевиднішою ставала невиправданість політичних кроків російських чиновників, позбавлених контраргументів. У підсумку в російських вищих ешелонах влади, яка давно намагається відбілити сталінський тоталітарний режим, зрозуміли поразку й взяли на озброєння вислів: «Програти битву ще не означає програти війну». Із приходом до влади в Україні на початку 2010 року нових політичних сил російським керівництвом було вжито заходів, щоб задіяти всі важелі впливу і негайно змінити позицію України з трьох питань: термінів перебування в Севастополі Чорноморського флоту РФ, ставлення до НАТО й оцінок Голодомору.

Потужний російський інформаційний наступ мав далеко не науковий, а економічний і військовий підтекст, який ніс реальну загрозу національній безпеці України. Проте тодішній президент України В. Янукович і його команда з легкістю пішли на поступки Росії по всіх трьох пунктах, хоча це, вочевидь, суперечило національним інтересам України. Навзамін, на жаль, нічого не було зроблено для зміцнення обороноздатності, забезпечення економічної, енергетичної й інформаційної безпеки держави. При першій же нагоді глава держави, виступаючи в Страсбурзі на Парламентській Асамблеї Ради Європи 27 квітня 2010 року заявив: «Визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо. Це була трагедія, спільна трагедія держав, що входили до складу СРСР». Майже дослівне повторення тверджень російських політиків і пропагандистів вищою посадовою особою в Україні суперечило основоположним статтям Закону України про Голодомор, містило образу для тих осіб, держав, міжнародних організацій, представників духовенства, які заявили про свої переконання в тому, що Голодомор є геноцидом Українського народу.

Час невблаганно розставляє все на свої місця. Закон про Голодомор і всі його положення залишилися в силі, революція Гідності в Україні перемогла. Плани недопущення побудови і утвердження незалежної України як повноправної європейської держави зірвано.

Не погодившись із таким розвитком подій, Росія порушила власні міжнародно-правові зобов’язання, підступно анексувала Крим, розв’язала проти України широкомасштабну інформаційну війну, вчинила пряму військову агресію на південному сході України. Імперські амбіції російське керівництво намагається реалізувати, залучаючи до підготовки й проведення операцій розвідувальні й контррозвідувальні підрозділи, які не зупиняються перед використанням будь-яких засобів, виконують диверсійні й терористичні функції на території України. Це означає, що Служба безпеки України та інші правоохоронні органи як ніколи раніше мають мобілізуватись і виконати своє важливіше призначення - забезпечити безпеку людини, суспільства й держави. Нинішні і майбутні співробітники Служби своїми конкретними справами повинні повсякденно доводити, що вони разом з Українським народом, який не тільки переборов смертельні випробування голодом, політичні репресії, нацистську навалу в роки Другої світової війни, а й відродився, зміцнів духом, згуртувався й готовий ціною свого життя захищати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Української держави.

Геноцид українців: злам української культури наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX ст.

Минає вісімдесят один рік від часу скоєння одного з найжахливіших злочинів XX ст. як в історії України, так і всього цивілізованого людства. Тоді, організувавши штучний голод в українських селах, більшовицько-комуністична влада знищила мільйони невинних людей лише через те, що вони любили працювати на своїй землі, почувалися на ній господарями та були тими, хто продовжував споконвічні хліборобські традиції. Тривалий час цей злочин залишався «білою плямою» в нашій історії, а душі безневинних жертв не були належним чином вшановані.

Ситуація докорінно змінилася в 2006 році, коли 28 листопада Верховна Рада України ухвалила Закон № 376-V «Про голодомор 1932-1933 років в Україні», де цей злочин проти людства й людяності кваліфіковано як геноцид Українського народу.

Голодомор 1932-1933 років як наслідок функціонування диктаторського тоталітарного режиму - найбільша трагедія українського народу, що не має аналогів у світі. Штучно створений голод проти мирного населення є справжнім геноцидом. Українських хліборобів виморили голодом, традиційну культуру українського села зруйнували, будь-які намагання українців до виборювання незалежної держави знищені.

Широкого розголосу набула ця тема і серед світової спільноти - низка країн підтримала нас, на державному рівні визнавши Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Також важливим для нашої країни є визнання Голодомору 1932-1933 років міжнародними організаціями. Відповідну Спільну заяву делегацій держав - членів ООН підписали 65 країн. 85 депутатів ПАРЄ засудили Голодомор як злочин комуністичного режиму. Підсумком Генеральної конференції ЮНЕСКО стало одноголосне прийняття 193-ма країнами Резолюції про вшанування пам’яті мільйонів безневинних українців, які загинули від Великого голоду. А на 15-му засіданні Ради Міністрів ОБСЄ було ухвалено спільну заяву про вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні.

У той період більшовицька влада «зламала» селянську культуру, нав’язала населенню радянську та заборонила народні традиції, звичаї, обряди. Такі дії застосовували як винятковий засіб впливу на людську психіку. Народні свята та обряди комуністичний режим трактував як забобони і пережитки минулого, стверджуючи, що вони гальмують загальний культурний розвиток та соціалістичне будівництво. Так, під час Голодомору з’явилися й активізувалися суспільні явища, раніше не притаманні українському народові, з давніх-давен їх поодинокі прояви глибоко засуджувала й карала громада. Це доноси, наклепи, шпигунство, що заохочували на всіх щаблях суспільної ієрархії.

Споконвічні цінності українського народу: людяність, гуманність, шанобливе ставлення до старших - зазнавали осуду. Тоталітарний режим усіма своїми діями налаштовував дітей проти батьків, культивувалося зверхнє і зневажливе ставлення молодих до старшого покоління.

Відчутним ударом по традиційній культурі стало тлумачення в радянському суспільстві 1930-х років сільської культури як примітивної та відсталої. І зараз ми у своїй державі спостерігаємо подекуди це самоприниження, коли люди з села, приїжджаючи до міста, починають говорити російською мовою, що домінувала в Радянському Союзі, бо, спілкуючись рідною українською, відчувають комплекс меншовартості.

Зазнала деформації в роки Голодомору вся сфера родинної та календарної обрядовості українців: деякі її риси, компоненти, елементи зникли назавжди або набули іншого значення, їхнє місце посіли вигадані комуністичними ідеологами традиції, які частково ще досить міцні в сучасному українському суспільстві.

Сьогодні надзвичайно актуальним є визнання світовою громадськістю і впливовими міжнародними інституціями Геноциду українців 1932-1933 років. Це важливо для мільйонів душ - непохованих по-християнськи, неоплаканих, не пошанованих. Важливо для нас - постгеноцидної нації. Це важливо для наших нащадків - адже хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. А осмисленість уроків історії означає прогнозованість майбутнього держави й нації. Визнання Голодомору 1932-1933 років має істотне значення для всього людства - адже лише неупереджене знання реальних подій і явищ може запобігти подібним злочинам.

Не можна не зазначити, що значний суспільний резонанс мала свого часу виставка «Розсекречена пам’ять», організована Службою безпеки України, Міністерством культури і туризму України та Українським інститутом національної пам’яті, на якій були представлені архівні документи з фондів Галузевого Державного архіву Служби безпеки України.

У додатках до реферату вміщено деякі зразки численних зворушливих відгуків, що залишили відвідувачі виставки про Голодомор 1932-1933 років, яку побачили в усіх регіонах України. Ті відгуки не можна читати без хвилювання, вони спонукають до глибшого осмислення геноциду українського народу.

Під час роботи цієї виставки наголошувалося, що Служба безпеки України принципово стоїть на тому, що жодних таємниць у питаннях відновлення історичної справедливості, усвідомлення громадянами причин та наслідків геноциду нашого народу немає і не може бути.

Попри те, що потік інформації про Голодомор 1932-1933 років зростає, ще немає глибинного усвідомлення завданої українському народові кривди, грунтовно не вивчені наслідки трагедії, які відчутні донині, ще трапляються намагання виправдати злочин, фальсифікувати обставини лиха.

Головне ж завдання сьогодення - це відновлення історичної справедливості, правди про події XX ст., утвердження демократичних принципів і запобігання проявам насильства, розкриття механізмів зловмисного знищення українських селян голодом у 1932-1933 років, вшанування невинних жертв геноциду задля уникнення подібних злочинів проти людства.

Найвідчутнішим наслідком соціально-економічних трансформацій X ст. є насильницький злам історичної традиції. У 1920-1930 роках радянська влада розгорнула наступ проти українського народу, його мови й культури, джерелом яких протягом століть було українське селянство. Починаючи з 1928 року, примусова продрозкпадка, що мала на меті виконання «твердого завдання» хлібозаготівельного плану, стала початком активної руйнації традиційного способу життя селянських родин. За невиконання такого завдання до селян застосовували репресії, у них забирали худобу, реманент, зерно, ужиткові речі, господарські будівлі; їх карали, заарештовували, репресовували.

Наступним кроком стала оголошена на листопадовому пленумі ЦК ВКП(б) 1929 року суцільна колективізація: утворення ТСОЗів (товариств спільного обробітку землі); масова організація колгоспів, здебільшого із бідняцьких господарств, експропріація заможних господарів, яких більшовики називали куркулями. В 1929 році Раднарком УРСР ухвалив постанову, в якій перераховано ознаки «куркульських господарств», що стало початком нищення індивідуальних господарств та кустарних ремесел.

Селяни усвоїй більшості не сприймали колективізацію та опиралися їй (різали худобу, продавали й псували реманент). Радикальне реформування сільськогосподарських традицій було для них нестерпним і спричинювало активний спротив політиці радянської влади. Але посилення терору, показові розправи над окремими селянами, суди над партійцями, що відмовлялися від участі в репресії односельців, - усе це паралізувало волю до будь-яких спротивів [1, с. 121]. Для ослаблення опору тоталітарна влада завбачливо розподілила селян на куркулів, середняків, бідняків і зіштовхувала ці групи між собою. Частину штучно розшарованого селянства підбурювали на злочинні дії проти іншої частини, щоб їхніми руками довести село до самознищення, знекровлення і нівелювання [2, с. 11].

Безперечним є факт, що Голодомор в Україні здійснювали й за чітким планом. Про це свідчить низка ухвалених більшовицькою владою законів, постанов, інструкцій, директив, листів, які так чи так спрямовувалися на українське селянство.

У той страшний час люди вдавалися до пошуку різних способів порятунку, насамперед чесним шляхом: обмінювали свої речі на продукти харчування в Росії, Білорусії, втікали із села, сподіваючись знайти заробіток. Щоб перекрити і цей шлях порятунку, радянська влада вжила рішучих заходів. Так, І. І. Бойко, житель Донеччини, свідчив, що на кордоні стояли патрулі, які не впускали і не випускали людей [3].

Наступним кроком здійснення геноциду українських селян була спільна директива Й. Сталіна і В. Молотова (22 січня 1933 року), яка забороняла масовий виїзд селян в інші райони. А постанова РНК СРСР про видачу паспортів громадянам СРСР на всій території країни містила пункт, де було спеціально обумовлено, що «громадяни, які постійно мешкають у сільській місцевості, паспортів не одержують» [4, с. 20-22].

Закон про «боротьбу зі спекуляцією» передбачав ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, щоб вижити, намагалися обміняти домашні речі на харчі [5, с. 24].

Закони від 13 вересня 1932 року і 7 березня 1933 року повертали селян до кріпосного права - людям забороняли залишати колгосп у пошуках іншої роботи. А в колгоспах місцеве керівництво встановлювало жорстокий контроль, впроваджувало каральні санкції за невихід на роботу або за працю поза колгоспом [4, с. 21].

Селяни, рятуючись від голодної смерті, вимушені були визбирувати залишені на колгоспних полях колоски, відходи кормів, жом. І наступним кроком здійснення геноциду українського народу став закон «Про охорону соціалістичної власності» від 7 серпня 1932 року (сумнозвісний закон «про п’ять колосків»), що передбачав як покарання за розкрадання колгоспного майна розстріл з конфіскацією майна або ж у разі пом’якшення вироку - не менше 10-ти років ув’язнення також з конфіскацією майна [4, с. 14].

Протягом 1932 року було впроваджено ще низку заходів, спрямованих на посилення згубних наслідків Голодомору. Вони унеможливлювали для селян отримання будь-яких продуктів харчування. Це, зокрема, - заборона Раднаркомом УРСР торгівлі картоплею (1 грудня 1932 року), м’ясом (3 грудня 1932 року); заборона ЦК КП(б)У постачати промислові товари в 82 райони через невиконання хлібозаготівель (15 грудня 1932 року); рішення Раднаркому УРСР про запровадження натуральних штрафів (додаткове завдання з м’ясозаготівлі обсягом 15-тимісячної норми) до колгоспів, які допустили розкрадання державного майна (20 листопада 1932 року). Подібну постанову (заходи посилення хлібозаготівель) ухвалив ЦК КП(б)У щодо селян-одноосібників (18 листопада 1932 року) [4, с. 14-19].

Рішення (6 грудня 1932 року), що спричинило зростання кількості замордованих голодом людей, передбачало занесення на «чорну дошку» сіл, яких підозрювали у зриві хлібозаготівель. Це зумовлювало чистку колгоспів від «ворожих елементів», тобто вбивства й висилання селян, повну заборону будь-якої торгівлі, кредитування і негайне закриття всіх крамниць з вилученням усіх запасів.

Усі ці злочинні дії більшовицького режиму спричинили зміну соціального складу села. Був цілковито знищений заможний прошарок населення, постраждало багато селян середнього достатку, сформувалося зовні однорідне соціальне середовище - колгоспне селянство.

Описані причини та фактори засвідчують, що радикально-насильницьке нищення традиційної української культури, її носіїв - українського селянства - було заздалегідь сплановане й реалізоване більшовицькою владою. Вона перетворила волелюбних, мудрих і працьовитих господарів на підневільних і збайдужілих до землі наймитів, зруйнувала незалежні господарства, на довгі роки зламала дух українського народу. Внаслідок цього було уповільнено послідовний розвиток нації, що призвело до деформації споконвічних українських традицій [6, с. 48-55].

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років українське селянство зазнало найбільших потрясінь, які докорінно вплинули на традиційну українську культуру. Ці трагічні роки були катастрофічними за своїми наслідками, адже саме тоді почався процес нищівної руйнації традиційного способу життя селян.

В Україні вже на початку 1932 року лютував голод. Маси людей залишали свої села і пересувалися залізницями в пошуках порятунку для себе і своїх родин. Історик І. Шульга наголошував на тому, що селянам забороняли виїжджати навіть за межі свого села. Однак у пошуках їжі, незважаючи на перестороги, тисячі виснажених, пухлих чоловіків, жінок, дітей блукали вулицями міст і сіл, прямували до залізничних вокзалів з надією знайти порятунок [7, с. 101]. Як зазначає В. Борисенко, часто спроби такого порятунку були невдалими, оскільки селян на вокзалах штрафували й повертали назад. Але люди до останнього намагалися цим скористатися, однак, не знаходячи їжі, украй виснажені гинули. Навесні 1933 року поблизу залізниць лежало найбільше померлих селян [4, с. 28-29].

Значна частина людей пробувала виїхати до інших республік СРСР. Щоб не допустити масової міграції селян до Росії і Білорусії, позбавити їх останньої надії на життя, «уздовж кордонів України, де вимирали цілі села, де живі не встигали ховати мертвих, були виставлені щільні збройні заслони...українських дядьків з торбами не пускали в поїзди. Жодна жива душа не повинна була вирватися з уготованого їй пекла. То був відвертий геноцид українського селянства», - зазначала Л. Коваленко [8, с. 17].

Офіційні документи підтверджують спланованість дій радянської влади, аби не допустити виїзду селян за межі України. Зокрема, у таємному розпорядженні ЦК КП(б)У за лінією Уповнаркомшляхів ідеться про заборону продажу квитків селянам, які не мають посвідчення РВК та від’їжджають за межі УРСР.

Масовість міграційних процесів також підтверджується офіційними документами. Так, у Харківській області за жовтень-грудень 1932 року із сіл утекло 49250 селян. З них колгоспників -16634, одноосібників - 31616. У цей же час самоліквідувалося 4247 господарств, де колгоспників було 1709, одноосібників - 573850. Селяни виїздили переважно вночі, аби уникнути затримання. Тому вночі 24 січня 1933 року за директивою Балицького (з виявлення обсягів міграції селян) була здійснена спецоперація - перевірка 10-ти найбільших залізничних станцій Харківської області, на п’ятьох з яких затримали 442 особи. Після цього ДПУ дало директиву всім райапаратам з проведення таких операцій на всіх залізничних станціях. Облміліції та ОДПУ було доручено організувати на сільських дорогах заслони із залученням до цієї роботи місцевих активістів для боротьби з масовим виїздом селян.

Через масові міграції селян у міста радянське керівництво оголосило жорстоку боротьбу проти «куркульського саботажу» - так схарактеризувала влада втечу селян від голоду. Сільські ради припинили видавати будь-які довідки і посвідчення. У селах встановлювали нічні пікети, завданням яких було затримувати всіх, хто намагався покинути село.

Сподіваючись на порятунок дітей у містах, жінки з опухлими ногами та руками, діставшись до залізничних станцій, підносили до вікон вагонів страхітливих дітей з величезними головами, що хиталися, з подібними до палиць кінцівками та набряклими загостреними животами і кидали їх у вікна вагонів, щоб хтось узяв дитину і врятував її від голодної смерті. З усіх районів України привозили малюків до Харкова та Києва, залишали їх на залізничних станціях, у людних місцях, біля державних установ, лікарень, дитячих притулків. Дослідник Ф. Правобережний зауважував: «Поклавши своє дитя десь під дверима, такі матері іноді годинами простоювали за рогом, переживаючи за долю дитини, чекаючи, поки ту дитину знайдуть. Іноді таких матерів ловили на місці «злочину» і повертали їм дітей назад» [9, с. 56].

Ще одним видом порятунку для селян, можливо, останнім, був продаж чи обмін речей зі свого особистого майна. Вже восени 1932 року люди забирали з дому майже весь новий одяг, вишиванки, рушники, хустки та їхали за межі України, щоб обміняти їх на харчі.

Згодом селян позбавили й цієї можливості добути їжу, адже влада вирішила забрати речі, які могли слугувати предметом обміну. Це насамперед хустки, сорочки, рушники, запаски, полотно, скатертини, постоли, глечики, різні вишивки тощо [10]. Забирали навіть старий та брудний одяг [11]. Історик В. К. Борисенко зазначала: «Все це було занесено до колгоспної комори й розтрачено («просвистано») за горілку» [4, с. 28]. Активісти, які проводили розкуркулення, продавали або ж розподіляли між собою конфіскований одяг, взуття, сільськогосподарське знаряддя [12, с. 121]. Непотрібні їм речі рвали, а посуд розбивали [10]. Часто під час розкуркулення родину виганяли на двір, не дозволяючи брати з собою ні харчів, ні одягу: тоді хатнє начиння та одяг продавали тут же, в селі, на імпровізованому аукціоні [13, с. 28] (торгах). Зі свідчень очевидців відомо, що більшість селян не сприймала таких торгів і ставилася до них украй негативно. У людей спрацьовував одвічний моральний принцип поваги до особистого майна, набутого чесною працею [13, с. 29]. Нерідко матері наказували своїм дітям: «Боже тебе спаси купувать» [14]. Тому свідомі люди речей на цих торгах не купували, а інші виявляли солідарність і допомагали власникові викупити своє майно.

Сталінський режим, щоб поживитися на людському горі та злиднях, передбачив більш системні шляхи вилучення цінностей у селянської родини. У містах та великих селах були створені крамниці торгзіну (торгівлі іноземцями), де приймали лише іноземну валюту та вироби з коштовних металів, продаючи за них продовольчі товари [15, с. 268]. У таких крамницях золотий хрестик чи кульчики, що були частиною родинних реліквій, обмінювали на кілька кілограмів борошна або олію. У цей спосіб селян змусили купувати щойно вилучений у них хліб за так зване побутове золото. Чимало виснажених селян, так і не дочекавшись своєї черги обміняти золоті прикраси на шматок хліба, вмирало під цими крамницями. Діяльність системи торгзіну вражає цинічністю задуму. Це була людиноненависницька акція сталінського режиму в Україні.

Найважливішим способом порятунку в роки Голодомору стала взаємодопомога. Владні структури провокували конфлікти, фізичне й моральне нищення односельців, однак частина селян рятувалася завдяки моральній стійкості та взаємодопомозі. З осені 1932 року і до початку весни 1933-го - тоді, коли в окремих селян ще залишалися якісь запаси харчів, люди будь-що намагалися допомогти одне одному, ділилися останнім буряком чи картоплею. Мешканка села Павелки на Житомирщині свідчила: «Люди були набагато добріші. Якщо є в мене ложка супу, то я ділюся з іншими».

У свідченнях очевидців дуже багато людей називали поіменно своїх рятівників: «Ніколи не забуду старенької бабусі, яка навесні 1933 року дала мені печену картоплину, коли я сидів з опухлими ногами». І все ж усі ці випадки були винятками: масовий голод обмежував селян у взаємодопомозі. Сталінський терор чинив свою злочинну справу - руйнувалися споконвічні родинні, сусідські та громадські зв’язки.

Проголошені у 1929 році суцільна колективізація та розкуркулення наприкінці 20-х - на початку 30-х років XX ст. породили неймовірну хвилю жорстокості у представників влади до селян. Через жадобу до чужого майна, розпалювання класової ненависті, помсту, фанатичне поклоніння вождям чи навіть особистий страх до активістів охоче приставали ті верстви населення, які не мали в односельців ані найменшого авторитету, - це ледарі, злодії, п’яниці.

Ці активісти були організовані згідно із законом від 7 серпня 1932 року. Діяли найактивніше з осені 1932-го і взимку 1933 року. Приходили по декілька разів, а якщо бачили, що люди не пухнуть з голоду, то влаштовували обшук знову й знову.

Офіційні документи та свідчення очевидців підтверджують, що ці бригади складалися з уповноважених НКВС, відряджених партійними та радянськими органами з районів, та з активістів із місцевого (сільського) населення (іноді вони були в масках, щоб їх не впізнали), комсомольців, інколи вчителів, яких змушували брати участь у розкуркуленні односельців. Нерідко такі бригади надсилали з інших сіл.

Історик Б. Ткаченко величезним злом тих «активістів» вважає залучення до своїх чорних справ учнівської молоді. «Приводили цілий клас: для масовості, для більшого розголосу, для показовості. Дітей відправляли ревізувати горища, виловлювати курей, розкривати покрівлю на хатах та хлівах» [17, с. 103]. Таким чином у юного покоління формували не особистість, а «гвинтик» тоталітарної машини, одностайну й бездушну масу упокорених рабів.

Фізичне винищення супроводжувалося моральним терором. Уповноважені з НКВС разом із сільським активом чинили свавілля щодо невинних людей. Це підтверджують документи ЦДАГОУ з грифом «цілком таємно»: «Голова сільради Снігур зібрав біля себе активістів - п’яниць, які творили свавільство». Слід зазначити, що відмова сільського активіста виконувати накази уповноваженого сприймалася як дезертирство [18, с. 156]. Так чи так, але ці люди були приречені. Багатьох активістів згодом засудили.

Вони витрушували в селян останні продукти з горшків, глечиків, шукали і в колисці, і за образами, у печі, в колодязі, в стрісі й навіть у попелі, забирали все до крихти. У людей відбирали останнє і скидали в ями, комори, топили в річках: «Під льодом було знайдено близько десяти мішків пшениці. їх забрали в сільську раду, і так воно й пропало».

Свавіллю уповноважених активістів із НКВС не було меж. У доповідній записці С. Косіору від редакції газети «Радянське село» зазначалося, що «активісти часто зводять особисті рахунки, мстяться окремим колгоспникам за критику. Норми товарної продукції та контрактації встановлюють з великим свавіллям. Є випадки, коли примушують контрактувати свиней, хоч їх у колгоспника чи одноосібника немає зовсім, тобто «купуй, годуй, здавай». Є випадки, коли в бідняків забирають останніх корів або в тих сімей, що мають багато дітей, і навпаки, не беруть корів у тих, у кого є ще свині та інша худоба. Також є факти, коли тому самому колгоспнику в першому кварталі давали завдання здати свині й кури, а в другому кварталі - корову». Влада контролювала все, що могло б порятувати від голодної смерті. Так, щоб перешкодити селянам перемолоти приховані мізерні чи десь добуті запаси зерна, насіння, а то й листя, було організовано рішучу боротьбу з «ручними хатніми млинами». Створені бригади на чолі з уповноваженим з району ходили по дворах і розбивали жорна, рубали ступи. Велику кількість жорен було конфісковано. Як повідомив дослідник з діаспори І. Кубинець, на Полтавщині, в Лубенському районі, конфіскували 27 млинів, у Царичанському - 75, у Слов’янському на Харківщині - 100 жорен. Вишукуючи зерно, активісти били посуд, рвали одяг, виливали на долівку страву: «Мама пекла коржі з жолудяної муки, а він викинув їх аж у двір на землю». Якщо не знаходили зерна, то тягнули все, що потрапляло під руки: одяг, рушники, полотно та ін. Відібране майно, худобу та зерно часто привласнювали самі відбирані: «Взяв корову на подвір’ї, та не в колгосп, а іншій хазяйці». Політика уряду спрямовувалася на те, щоб перекрити українським селянам усі можливі шляхи порятунку від голодної смерті.

Офіційні документи й свідчення очевидців підтверджують неймовірну жорстокість представників влади, що здійснювали хлібозаготівлю, колективізацію, розкуркулення. Окремі активісти приходили в оселі голодних селян і вимагали, щоб ті їх нагодували, а якщо люди відмовлялися, посилаючись на те, що немає продуктів, то над ними жорстоко знущалися.

Щоб дізнатися, де селяни переховували зерно, нелюди допитували їх, били палицями із залізними наконечниками, батогами: «Сімдесятилітньому чоловіку пекли п’яти свічками, щоб вивідати, де заховане майно, яке потім розграбували» [19, с. 12]. Партійці вдавалися навіть до допитів дітей, виламували їм руки, тиснули пальці дверима, палили руки сірниками, кололи пальці голками, безжально били, тримали без їжі та води, а потім нишком закопували трупи невинних жертв. Таких фактів досить багато [20, с. 64].

Над селянами, у яких уже нічого забирати і які були вкрай виснажені, безкарно чинили глум: «Вони загнали їх під поділ і заставили гавкати, як собак».

Людей змушували носити вулицями села рогожаний прапор. «На хворого 58- річного селянина Смертюка начепили лозунги, через плече повісили торбу з побитими горшками, замість барабана дали відро. Чоловік не витримав такої ганьби, повісився» [14, с. 72]. «У селі Мазурівка член бригади Коваль А., вдершись до хати 70-літньої жінки Гулій Д., стягнув її з печі й брутально заявив: «Розплетемо тебе, візьмемо та потягнемо вулицями до штабу». Там із старої жінки зняли теплий одяг і зачинили в холодному сараї» [14, с. 72]. «В селі Ульянівка Томашпільського району Наливаному прив’язали до бороди палицю та змусили з нею танцювати» [14, с. 72]. «Двох жінок запрягли у воза з награбованим «куркульським» майном і примусили везти через усе село до сільради» [16, с. 143]. За невиконання хлібопоставок примушували сім’ї розлучатися. Такі насильницькі дії розтоптували людину морально, нищили її гідність, породжували масову покірність, збайдужіння душі і формували в цілих поколінь страх перед представниками влади. Виникала подвійна мораль, зазначала Л. Коваленко [16, с. 21], яка пронизувала все буття, перемелювала людське єство приниженням одних і безкарністю - інших.

Голодомор продукував і постійно підживлював негативні суспільні явища й ниці вчинки, які ще тривалий час підточували духовне життя українського народу. Одним із них були доноси.

Дослідник В. Маняк уважав доноси новоствореною, ганебною формою суспільної етики. На його думку, ці ганебні явища освячували державні акти і стимулювали на всіх рівнях управління суспільством, підігрівали зсередини, широко пропагували знизу [16, с. 212-213, 466]. В. Маняк зазначав, що в атмосфері терору, упослідження та загальної підозрілості донос уважали актом громадянської зрілості.

Р. Конквест відносить цей феномен до згубних психічних симптомів, які виникали внаслідок голоду [15, с. 288]. Люди були налякані, боялися один одного, у кожному вбачали донощика. Так, окремі селяни, мелючи на жорнах зерно, ставили на чергування дітей, які мали повідомляти про появу стороннього [21]. Інші, зберігши ще худобу чи якусь домашню живність, намагалися зарізати її для власного споживання вночі, потайки в погребі, щоб ніхто не бачив [22]. Часто в таких випадках донощики шантажували селян. У селі В’юнище на Житомирщині один із них умовив свого сусіда зарізати теля і розділити навпіл, обіцяючи за це тримати все в таємниці. Забравши свою половину, донощик одразу ж заявив місцевій владі [23]. Страх, тривога і гнітюча атмосфера змушували селян доносити першими. Людей настільки залякали, що в окремих селах біля колгоспних комор і на полях навіть охорони не ставили.

Страх породжував моральну піддатливість, згоду, перетворювався на повсякденну форму людського існування. Селяни, знаючи про «нічні візити» так званих активістів, боялися залишатися вночі у власних домівках. Вони викопували біля своїх осель ями, обкладали їх дошками й там ночували.

Страх настільки глибоко проник у душі людей, що іноді, маючи закопане зерно, селяни вмирали з голоду, так і не вийнявши своїх запасів, боячись, що хтось побачить і донесе на них [24]. Невідступне почуття страху змушувало селян порушувати найсвятіше - родинні зв’язки та доносити на членів своєї сім’ї - батьків, чоловіка, дружину.

Радянська влада застосовувала цілу низку заходів, які спричинили моральний занепад суспільства. Зокрема, Ф. Правобережний указував, що дітей навчали доносити на своїх батьків, повідомляти, про що ті розмовляють вдома, про їхні контрреволюційні вчинки, прищеплюючи дітям ще змалку «смак» до наклепів, доносів і підслуховувань [22, с. 49].

Водночас створюються піонерські дозори для охорони врожаю від розкрадання голодними людьми [25, с. 106]. Як зазначав історик та етнограф Б. Ткаченко, чимало дитячих душ покалічило таке вартування (на охорону поля виходили цілими загонами з барабанним боєм, піснями).

Сталінська система, застосовуючи жорстокі репресії в українських селах, деморалізувала суспільство, створила гнітючу атмосферу доносів і постійного страху, який цупко вкарбувався в людську свідомість, перетворивши селян на впокорених і німих рабів, якими вони залишалися тривалий час.

Українське село до колективізації не знало крадіжок, адже у свідомості селян завжди домінувала повага до чужої праці. Підтвердження цього - значна кількість свідчень очевидців Голодомору, які говорять про те, що навіть під час жорстокого голоду селяни хати і «сараї не запирали, бо люди не грабували, просто ходили і просили». Вишукуючи різні шляхи порятунку, селяни дуже рідко вдавалися навіть до жебрацтва. Ті, хто пережив Голодомор у дитинстві, переказують, що «красти боялися, просити стидалися, робити не могли».

Безвихідь, нестерпний голод змушували селян вдаватися до дрібних крадіжок. Архівні документи і свідчення очевидців допомагають осмислити той ризик, на який наважувалися люди в пошуках їжі. Адже колгоспні поля та комори охоронялися, а сторожам (сільським активістам або відрядженим з районів військовим) було наказано без вагань застосовувати зброю для захисту продуктів.

Тому всюди, без слідства й суду, чинили розстріли та вбивства. Так, у селі Тростяниця на Житомирщині охоронець застрелив жінку на полі тільки за те, що вона підняла із землі кілька колосків.

Дрібні крадіжки почалися саме в Голодомор 1932-1933 років. Як доречно зауважила Ганна Горинь, відтоді почало формуватися нетрадиційне ставлення до власності, а нові покоління гасел про державну власність і всенародне добро вже сприймали як «речі нічиї», тому за совєтською мораллю незаконне привласнення не вважалося крадіжкою.

Вступивши до колгоспу, селяни також не могли вберегти свої родини від голоду, оскільки зарплатнею були пусті трудодні. Колгоспники, рятуючись від голодної смерті, дуже часто збирали кормові буряки, гнилу картоплю, залишки моркви тощо, ховаючи їх у халяви чобіт. З роками крадіжку в колгоспі сприймали як «компенсацію» за недоплачені трудодні, а згодом вона настільки узвичаїлася, що з’явився навіть термін на означення цього явища - «несуни». Дослідниця Я. Коваленко стверджує, що «у свідомості селянина відбувся жахливий зсув: крадіжки вже не вважалися гріхом, ганьбою, їх перестали осуджувати».

У 1933 році під час збирання врожаю тиск на селян і колгоспників з боку влади ще більше посилився. Крім спеціальних агітбригад для розгортання масової роботи в колгоспах, у села відряджали Виїзні сесії суду, які проводили судові процеси безпосередньо на місцях. Зокрема, на Запоріжжі було засуджено чотирьох селян - за «крадіжку колгоспного хліба» - до 8-ми та 10-ти років ув’язнення з конфіскацією всього майна, а голову колгоспу за «потурання» - до 5-ти років. Нерідко голови колгоспів також ставали жертвами тоталітарної влади, оскільки допомагали людям, які працювали в полі, чи малолітнім сиротам. їхню підтримку очевидці пояснюють тим, що очільники колгоспів здебільшого не були представниками «большевицької влади», а до колективізації господарювали на своїй землі, а тому співчували приреченим на голод українським родинам.

Радянська влада свідомо створила такі умови, за яких соціально-правові норми втрачали будь-який сенс. Про деформацію цих норм свідчить масове поширення в досліджуваний період самосудів голодних людей, що різними шляхами намагалися добути собі та своїм рідним хоч якісь харчі. У селянському середовищі запанували байдужість, отупіння, черствість, ненависть. Це спричинило сплески нечуваної жорстокості. За словами історика І. Шульги, люди в умовах жорстокого голоду втрачали милосердя, співчуття, карали, калічили, на смерть забивали «злодіїв».

Судові та позасудові органи безкарно чинили глум над селянами, масово забивали дітей, які несли з колгоспного поля кілька колосків. За скоєні злочини, а то й самосуди навіть над шести-семирічними дітьми ніхто нікого не карав. Навпаки, вони були владі на руку, адже жодної документації не велося, і в архівах НКВС слідів таких злочинів радянського режиму не залишилося.

У багатьох випадках представники влади не доправляли людей до в’язниць, а вбивали на місці, без слідства і суду. До таких злочинів, на думку С. Дровозюка, призвело здійснене більшовиками деформування правосвідомості народу. Однією з характерних рис цієї свідомості була впевненість у правомірності й безкарності дій щодо тієї частини селянства, яку влада оголосила класовим ворогом. Тож вислів - «що сильніше покарання, то воно ефективніше» - повсякчас втілювали в життя тодішні вартові, які охороняли колгоспні поля й комори, та активісти, що чинили розправи над беззахисними селянами. Жителька села Судачівка на Житомирщині розповідає: «Як вартовий побачить, то вже не жди помилування. Наїжджає конем і б’є нагаєм з дротом на кінці. Під такий бій попала моя мати, повернулася на четвертий день вся побита, аж чорна, з повириваним м’ясом від нагая».

Самосуди й розправа над людьми стали типовим явищем. Доходило до того, що деякі партійці просто вбивали ні в чому не винних людей: «Коваля, Іларіона Шевчука, з опухлими від голоду суглобами, який у січні 1933 року прийшов до сільради по допомогу, заманили до приміщення пожежної команди, де забили палицями. Це вбивство вчинили голова сільради, його заступник і секретар».

Голодомор початку 1930-х років спричинив психологічну руйнацію українського етносу. Адже людина, коли виснажена фізично, швидко деградує психічно й морально. Тож в окремих селян на ґрунті голоду почалися різні психічні розлади. Роберт Конквест у своїй праці зазначає, що перед смертю люди часто божеволіли: «Дочка лежала на підлозі в якомусь нападі божевілля, гризучи ніжку стільця...вона загарчала точно так, як гарчить собака».

Поширеним явищем у роки Голодомору стали самогубства. Багато людей, не витримуючи страждань, які принесла радянська влада, позбавляли себе життя, отруюючись чадним димом. На такий крок зважувалися здебільшого жінки, чоловіків яких було заарештовано й заслано до концтаборів і які втратили своїх дітей. Вони затикали вікна, двері та комини, розпалювали в печі або на підлозі вогонь і вмирали від чадного газу, які підпалювали всю хату.

Архівні документи та свідчення очевидців містять численні повідомлення про самогубства селян через повішання. Частими були випадки, коли батьки, не в змозі чути сумний дитячий плач і допомогти замордованим голодом дітям, накладали на себе руки. Наприклад, жінка із села Воскресенське на Київщині повісилася, бо діти просили їсти, а вона вже не могла цього витримувати.

Найжахливішими наслідками Голодомору були випадки самогубств серед дітей, які втратили батьків і не мали ніякої допомоги від влади, бо вона таврувала їх як «дітей куркулів».

Відомі випадки самогубств серед місцевих активістів. Не витримуючи тиску з боку уповноважених з НКВС, що змушували прирікати їхніх односельців на голодну смерть, деякі із сільських активістів чинили самогубство.

Голодомор ламав людину як особистість, в організмі відбувалися незворотні фізіологічні й психологічні зміни: деформувалася емоційна сфера, руйнувалася традиційна мораль. Зокрема, ще одним явищем, яке виникло внаслідок порушення психіки від голоду, було мародерство. Житель Миколаївщини Т. С. Матвійчук бачив, як хлопець викопав з могили труну вчителя і зняв з нього костюм, щоб виміняти на харчі. Подібні випадки траплялися й на Черкащині: «Йдучи дорогою, ми бачили трупи людей, багато лежали голими. їхній одяг був украдений». Нерідко мародерство чинили так звані збирачі трупів, які мали звозити мертвих людей підводами на кладовище і ховати у братських могилах. Зі свідчень очевидців відомо, що ці збирачі роздягали покійників та забирали їхній одяг собі. Слід зазначити, що такої ницості ніколи не було в українському селі до Голодомору.

З-поміж широкого спектру психічних станів, спричинених голодом, найстрашнішим було повне руйнування психіки, унаслідок чого, хоч і зрідка, але траплялися випадки трупоїдства та канібалізму. Підтвердженням того, що це були поодинокі явища, є низка матеріалів з дослідження Голодомору, де багато очевидців з кількох сусідніх сіл розповідають про той самий випадок. Адже коли подібне траплялося, воно настільки жахало й обурювало селян, що його запам’ятовували надовго і переказували іншим. Свідчення очевидців це підтверджують: «Я знаю, що всі сусіди боялися виходити за межі села, бо казали, що в сусідньому селі один чоловік займався людожерством».

Органи ДПУ застосовували до таких психічно хворих людей ст. 174 КК УРСР, якою засуджували до розстрілу. Але інколи справи завершувалися ув’язненням до 10-ти років таборів або довічним ув’язненням. Це підтверджують свідчення з Вінниччини: «З’їли вони сина. Потім і суд був, дітей у будинок дитячий відправили, а матір - до тюрми». Офіційно за фактами канібалізму 1933 року в Україні було зареєстровано дві тисячі кримінальних справ.

Очевидно, що всі ці жахливі випадки - наслідки геноциду українського народу. Це ще раз доводить той факт, що радянська влада намагалася знищити українство фізично і сплюндрувати духовно.

У 2014 році Україна вкотре вшановує пам’ять своїх співвітчизників, що стали жертвами геноциду 1932-1933 рр.

На сьогодні чимало зроблено для того, щоб історична справедливість усе ж таки відновилася. У багатьох населених пунктах встановлені пам’ятні знаки та хрести на місцях масових поховань, опубліковано близько 20-25 тис. статей і наукових розвідок із цієї тематики, створено базу даних, у якій зберігаються свідчення понад 2-3 тис. очевидців, на загальнодержавному рівні відзначається День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр., розширилися можливості досліджень різних аспектів найбільшої трагедії українства XX століття, Голодомору, адже тепер ми маємо доступ до архівних матеріалів тих часів.

Ще одним важливим моментом є очевидні зміни, що сталися за останні роки у свідомості та ставленні українського суспільства, до цієї болісної теми. Сьогодні вже ніхто не сперечається, що голод був штучним - точаться лише суперечки: був це геноцид чи бездарність і перегини радянських можновладців. Згідно із соціологічним опитуванням, 2/3 громадян України підтримують дії Верховної Ради України з визнання Голодомору геноцидом Українського народу.

Наступним кроком у подоланні згубних наслідків Голодомору є дослідження та синтез деформації традиційної народної культури. Адже наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. XX ст. українське село настільки було знекровлене фізично і морально, що вже не могло чинити опору. Відтоді почали вкорінюватися в душах людей страх, зневіра, безпорадність, байдужість. Була викривлена система цінностей українського народу. Силоміць витісняли в небуття споконвічні звичаї і традиції.

Народна українська культура, увібравши все найкраще - традиції, звичаї, обряди, мову - є здобутком десятків поколінь та найбільшим нашим багатством. Сьогодні ми вже не зможемо повністю відродити традиційну культуру та передати її своїм нащадкам, оскільки деякі елементи забуті, деякі деформовані, та й вже майже немає тих, від кого її переймати.

Тому головним завданням сучасного суспільства є збереження того, що ми маємо, та відродження того, що пам’ятаємо. А відтак необхідно посилити нашу увагу до прищеплення дошкільнятам і школярам почуття духовної єдності зі своїм народом, прагнення зберігати і зміцнювати народні звичаї та обряди. Необхідно пошановувати традиційні свята й на державному рівні. Проте осереддям тут має стати сім’я як структурна одиниця суспільства, яка завжди була і залишається основою для збереження надбань людського досвіду й духу. Адже лише так, від родини до родини, передаються скарби нашої духовності, і цим живим ланцюгом вони об’єднують цілі покоління.

Список використаних джерел

1. Мельник О. О. Голод : Хроніка, документи та матеріали голоду 1921-1923, 1932-1933 років на Криворіжжі / Мельник О. О. - Кривий Ріг : Видавничий дім, 2003. - 384 с.

2. Селянські виселки під час колективізації в Україні (1928-1932 рр.) / Ін-т історії України НАН України. - К., 1997. - 68 с. - (Історичні зошити).

3. Свідчення Бойко І. І., 1938 р. н., с. Шевченко, Володарський р-н, Донецька обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor33.org.ua

4. Н. Я. Дзюбенко-Мейс. Голодомор 1932-33 рр. / Н. Я. Дзюбенко-Мейс. - К. : Міжнар. Фонд «Україна 3000», 2003. - 48 с.

5. Пайовик Б .Д. Чорна тінь голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям : Книга пам’яті / Пайовик Б. Д. - Тернопіль : Джура, 2003. - 292 с.

6. Стасюк О. Геноцид українців : деформація народної культури / Стасюк О. - К. : ВД «Стилос», 2008. - 224 с.

7. Шульга І. Г. Голод на Поділлі / Шульга І. Г. — К. : Республ. асоціація українознавців, 1993. - 253 с.

8. Коваленко Л. Б. 33-й: голод / Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. - К. : Рад. письменник, 1991. - 584 с.

9. Правобережний Ф. 8 000 000. 1933-й рік на Україні / Правобережний Ф. - Вінніпег: Культура й освіта, 1951. - 84 с.

10. Свідчення Фещенко Є. П, 1923 р. н., с. Тростяниця, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor33.org.ua

11. Свідчення Пагер О. О., 1926 р. н., с. В’юнище, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor33.org.ua

12. Нолл В. Трансформація громадянського суспільства : Усна історія української селянської культури 1920-30-х років / Нолл В. // Центр досліджень усної історії та культури. - К. : Родовід, 1999. - 560 с.

13. Авраменко Ю .В. Голодовка : 1932-1933 роки на Переяславщині: Свідчення / Ю. В. Авраменко, В. М. Гнатюк. - Переяслав-Хмельницький і др. : Вид-во М. П. Коць, 2000. - 444 с.

14. Свідчення Вирівської О. Д., 1912 р. н., с. В’юнище, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor33.org.ua

15. Конквест Р. Жнива скорботи : Радянська колективізація і голодомор / Конквест Р. - К. : Либідь, 1993. - 384 с.

16. Свідчення Шаховець Г. П, 1928 р. н., с. Павелки, Андрушівський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

17. Ткаченко Б. І. Під чорним тавром. Історико-документальне видання / Ткаченко Б. І. - Лебедин : «Білий лебідь», 1993. - 463 с.

18. Білокінь С. І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917- 1941)/ Білокінь С. І. - К. : Полімед, 1999. -446 с.

19. Коломієць І. Голодомор. Спогади однієї родини / Коломієць І. - К. : ВІПОЛ, 2003. - 64 с.

20. Вівчарик М. М. Смертю смерть подолали. Голодомор в Україні 1932-33 / Вівчарик М. М., Голуб А. І., Панченко П. П. - К. : Україна, 2003. - 352 с.

21. Свідчення Майковської Н. В., 1921 р. н., с. Біленька, Коростишівський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor33.org.ua

22. Свідчення Джус П. О., 1908 р. н., с. Глинськ, Калинівський р-н, Вінницька обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor33.org.ua

23. Свідчення Пагер О. О., 1926 р. н., с. В’юнище, Малинський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

24. Свідчення Березного Ю. Ф., 1933 р. н., с. Бровки Перші, Андрушівський р-н, Житомирська обл. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.holodomor 33.org.ua

25. Мандрик Я. І. Культура українського села в період сталінізму. 1929- 1938 рр. / Мандрик Я. І. - Івано-Франківськ : ДОП Івано-Франківський держ. тех. ун-т, 1998.-253 с.