Юридична оцінка Голодомору 1932-1933 років в Україні

З кожним роком достовірні дані про Голодомор 1932-1933 р. в Україні дедалі більше поширюються серед української і світової спільноти. На думку В. Василенка, сьогодні не викликає сумніву, що 75 років тому сталінський тоталітарний режим вчинив жорстокий злочин проти української нації, унаслідок якого мільйони українських селян були виморені штучно організованим голодом [1]. В. В’ятрович зазначає, що Голодомор був геноцидом українців. Його організатори мали за мету ліквідацію українського етносу. Цей план не передбачав остаточне розв’язання єврейського питання нацистами і повне знищення всіх українців [2]. Однак, на думку Рафаеля Лемкіна який увів термін «геноцид», втілення плану означало б, що «Україна загине так само, як коли б було вбито всіх без винятку українців, бо вона втратить ту частину народу, котра зберігала і розвивала її культуру, вірування, її об’єднавчі ідеї, що прокладали їй шлях і давали їй душу, тобто зробили її нацією, а не просто населенням» [3].

Поступово предметом поглибленого вивчення стає дедалі ширше коло питань, пов’язаних із причинами, мотивами, обставинами, механізмами і наслідками Голодомору. В результаті досліджень цієї жахливої трагедії меншає «білих плям» і спірних питань. Проте триває і, на думку науковців, набуває інтенсивності дискусія щодо кваліфікації Голодомору як геноциду.

Дослідники і політологи як в Україні, так і поза її межами, визнають злочинний характер Голодомору, однак не вважають його злочином геноциду, не зважаючи на Закон України про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, прийнятий Верховною Радою України у 2006 р. та Постанову Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. Вони аргументують свою позицію тим, що протягом зазначеного періоду на безмежних просторах Країни Рад від голоду масово гинули не лише українські селяни, а тому, на їх думку, кваліфікувати геноцид як український Голодомор.

Така постановка питання нівелює національну позицію щодо Голодомору, яку аргументовано підтримують багато дослідників, зокрема Роберт Конквест та Джеймс Мейс [4]. Якщо розглядати масове вимордування українських селян як штучно організований голод поза національним контекстом, таке знищення також є тяжким міжнародним злочином, злочином проти людства. У зв’язку з цим В. Василенко зазначає, що для юридичної оцінки та засудження вбивства селян голодом не варто винаходити нові терміни, такі як «соціоцид», «класоцид», а треба лише знати та вміти застосовувати міжнародне право, в якому, окрім геноциду, є й інші категорії злочинів проти людяності, зокрема винищення. У міжнародному праві під винищенням розуміють свідоме широкомасштабне або систематичне вбивство значної кількості людей, зокрема шляхом позбавлення їх доступу до продуктів харчування та ліків [1].

Відповідно до загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права, які знайшли віддзеркалення у міжнародних договорах, зокрема в Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочину геноциду і покарання за нього, та в Римському статуті Міжнародного кримінального суду 1998 р. геноцид і винищення є найтяжчими міжнародними злочинами [5, 6].

У Римському статуті (в окремій ст. 6) відтворена кваліфікація злочину геноциду так, як вона викладена в Конвенції ООН 1948 р., а у ст. 7 дається перелік інших міжнародних злочинів під загальною назвою «Злочини проти людяності», до яких належить і такий злочин, як винищення (частина 1, § b ).

На думку науковців, особливість соціально-правової природи геноциду полягає в тому, що цей злочин спрямований на знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп, тобто найголовніших базових цивілізаційних елементів структури людства. їх знищення цих елементів суперечить принципу багатоманітності світу в його цивілізаційно-планетарному вимірі і становить небезпеку не лише для поодиноких людей і спільнот, а й для людства загалом [1].

Загальним для геноциду та інших злочинів проти людства є те, що їх вчинення призводить до широкомасштабних або систематичних порушень природних прав й основоположних свобод людини та є підставою для притягнення до відповідальності держав, посадових і приватних осіб відповідно до норм національного й міжнародного права.

Варто зазначити, що впродовж багатьох років українське суспільство вимагало належної юридичної оцінки нашої національної трагедії у площині положень Конвенції ООН 1948 р. про попередження злочину геноциду та покарання за нього. У дослідженнях, присвячених Голодомору, науковці зазначають, що правове визначення поняття «геноцид» є поверховим, а Конвенція 1948 р. містить недоліки. На думку С. Кульчицього, юридичні норми, сформульовані в цьому документі, відповідають лише Холокосту часів Другої світової війни та «не давали 100% гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду» [7]. Такі оцінки Конвенції 1948 р., як науковці є помилковими. По-перше, норми цього документа не кваліфікують випадків масового знищення людей як геноцид [1]. Відповідно до ст. II Конвенції, геноцидом вважають злочинні дії, спрямовані проти будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, а не просто випадки масового знищення людей [5].

Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. II Конвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає ... акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу. У доктрині та практиці міжнародного права загальновизнаним є факт, що для кваліфікації злочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у суб’єкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену в Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи.

Дії, які не мають усіх зазначених ознак, не є злочином геноциду, навіть якщо їхнім наслідком є масове знищення людей та винищення численних людських груп. Геноцид відрізняється від інших злочинів проти людства, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти таких груп .

Отже, вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чи іншої поведінки геноцидом є встановлення спеціального наміру знищити певну групу та доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної, расової або релігійної групи, а не пошуки відповіді на запитання чому, з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, а також щодо так званого кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину. Водночас варто підкреслити, що відповіді на ці запитання є важливими як для встановлення спеціального наміру, так і для з’ясування інших обставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеної Конвенцією 1948 р. У зв’язку з цим необхідно високо оцінити науковий доробок таких українських істориків, як В. Васильєва, С. Кульчицького, В. Марочка, Ю. Мицика, Р. Пиріга, Ю. Шаповала, Є. Шаталіна, та багатьох інших, численні розвідки яких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації голоду 1932-1933 рр. в Україні злочином геноциду.

Для підтвердження геноцидного характеру Голодомору необхідно насамперед довести наявність наміру сталінського тоталітарного режиму організувати Голодомор в Україні. Противники кваліфікації Голодомору як злочину геноциду ставлять запитання, чи був цей намір зафіксований документально, чи існував заздалегідь розроблений план, який би його підтверджував. Російський науковець В. Кондрашин зазначає, що дослідниками не знайдено жодної постанови Радянського уряду і ЦК партії, у яких наказано вбити з допомогою голоду певну кількість українських чи інших селян. У зв’язку з цим варто наголосити, що Конвенція 1948 р. не передбачає неодмінного пред’явлення документа про план злочину або про намір його здійснення, а вимагає лише доведення такого наміру.

На думку науковців, документ, у якому було б викладено план знищення українських селян голодом, навряд чи буде виявлено [1]. З огляду на вкорінену в ментальності більшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагнення приховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, існування такого документа є неприпустимим. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася під прикриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання».

Сьогодні навіть противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що голод в Україні та інших частинах СРСР було породжено свавільним вилученням у селян вирощеного ними врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на основі надмірних хлібозаготівельних планів, встановлюваних державою за рішеннями вищих партійних органів. Реалізація таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. В. Василенко переконаний, що планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції є рівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: план винищення українських селян був замаскований як надмірні плани хлібозаготівель.

Широке застосування надзвичайно жорстоких методів виконання надмірних планів хлібозаготівель і свавільне позбавлення селян усіх запасів продовольства є переконливим доказом наміру тоталітарної влади викликати голод в Україні та використати його як знаряддя для знищення українського селянства.

Аналіз поведінки комуністичного керівництва свідчить і про наявність низки непрямих доказів, які переконливо підтверджують його намір використати штучно організований ним голод для винищення українських селян. По-перше, у розпал Голодомору українським селянам було заборонено виїздити поза межі України. Заборона забезпечувалася розміщенням на кордонах УСРР та на залізничних станціях військових частин і підрозділів ГПУ. Відповідно до Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 р., органи влади були зобов’язані «не допускати масового виїзду селян із Північного Кавказу в інші краї та в’їзд до меж краю з України», а також «масового виїзду з України в інші краї та в’їзд на Україну з Північного Кавказу» [8]. Ця заборона свідомо позбавляла селян, які голодували можливості придбати необхідні для порятунку продукти харчування поза межами ураженої голодом території України, прирікаючи їх на голодну смерть. По-друге, систематичні й жорстокі репресивні заходи вживалися до тих партійних і радянських керівників усіх рівнів, які висловлювали незгоду з надмірними планами хлібозаготівель та прагнули допомогти селянам, які голодують, шляхом виділення їм продуктів харчування із колгоспних фондів. По-третє, у державних резервах Непорушного і Мобілізаційного фондів були нагромаджені великі обсяги збіжжя, але цей ресурс не був використаний для надання допомоги Україні. В обох фондах на 1 січня 1932 року зберігалося 2,033 млн т збіжжя, а на 1 січня 1933 р. - 3,034 млн т. Цієї кількості зерна вистачило б для забезпечення хлібним раціоном (денна норма 1 кг) до нового врожаю 10 млн осіб у 1932 р. і 15 млн осіб у 1933 р. [9]. По-четверте, великі обсяги збіжжя та інших продуктів харчування, вироблених в Україні, експортувалися за її межі - в інші регіони СРСР і за кордон, тоді як мільйони українських селян були позбавлені їжі та вмирали з голоду. З Радянського Союзу було експортовано 5,8 млн т збіжжя у 1930 р., 4,8 млн т у 1931 р., 1,6 млн т у 1932 р. та 1,8 млн т у 1933 р. [1]. Не викликає сумніву, що обмеження зернового експорту в 1931 р., наприкінці якого в Україні вже виникли серйозні продовольчі ускладнення, поширювалося голодування й навіть з’явилися перші ознаки голоду, та його припинення у 1932-1933 рр. могло б запобігти виникненню голоду. Причому такий крок не був критичним для реалізації планів радянської індустріалізації. Варто зазначити, що в цей період упали світові ціни на пшеницю і, відповідно, зменшилися валютні надходження від її експорту. У 1932-1933 рр. вартість експортованого хліба становила лише 369 млн крб, тоді як від експорту лісоматеріалів і нафтопродуктів було одержано майже 1 млрд 570 млн крб [9]. По-п’яте, сталінський тоталітарний режим проголосив голод в Україні явищем, що не існує, і на цій підставі відмовлявся від допомоги, яку пропонували численні неурядові організації, зокрема закордонні українські громади, й отримання якої сприяло б якщо не відверненню трагедії, то істотному зменшенню її масштабів. Політика заперечення Голодомору та відмова від міжнародної гуманітарної допомоги є переконливим додатковим свідченням наміру режиму використати голод як знаряддя знищення українського селянства.

У спробах заперечити геноцидний характер українського Голодомору інколи зазначають на виявлені в архівах документи про допомогу, яка, за рішенням союзного центру, надавалася регіонам, зокрема й Україні. Так, британець Р. Девіс та австралієць С. Уіткрофт згадують і аналізують 35 постанов ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, ухвалених протягом 7 лютого - 20 липня 1933 р., які стосувалися надання такої допомоги. Схожої позиції дотримується американець М. Таугер. Науковці зазначають, що таких постанов є набагато більше - їх видавала не лише союзна влада, і не лише в 1933 році. Вивчення цих документів свідчить, що така допомога була несвоєчасною, недостатньою й вибірковою. Значні її обсяги становила не продовольча допомога тим, хто голодує, а насіннєва допомога колгоспам для забезпечення посівної кампанії і збирання нового врожаю [11].

В. Марочко зазначив, що в 1932-1933 рр. рішення союзних органів щодо «виправлення становища а Україні» і «надання допомоги Україні» були спрямовані не на подолання причин голоду та рятування українських селян, а насамперед на забезпечення виробничих потреб під час посівних та збиральних кампаній [12]. Така допомога надавалась з метою пропаганди та маскування злочинної поведінки влади. У зв’язку з цим не можна не погодитися зі слушною думкою С. Кульчицького, що допомогу пограбованим селянам, у яких щойно було примусово вилучено всі запаси продовольства, слід вважати елементом злочину [7].

У 1932-1933 р. жертвами штучно організованого голоду стали не лише українські селяни. Однак лише український Голодомор, який охопив Україну і Кубань, був геноцидом. Голод в інших регіонах СРСР мав ознаки іншого міжнародного злочину, відомого під назвою винищення. І річ тут не в тому, що, порівняно з іншими регіонами, рівень смертності та кількість людей, вимордуваних в Україні й на Кубані, були вищими. Адже з юридичного погляду, кількісні показники не є критерієм для кваліфікації протиправної поведінки злочином геноциду.

На думку науковців, між українським Голодомором і голодом, який у зазначений період охопив інші регіони СРСР, існувала якісна різниця: селян поза межами України та Кубані виморювали голодом як соціальний клас, а українські селяни стали жертвами злочину насамперед через свою приналежність до української нації [1, 7, 12].

Правомірність і справедливість такої оцінки очевидні у світлі політики більшовицького режиму щодо України та системного аналізу більшовицької доктрини і практики в національному питанні.

22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 р., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. Порушення СБУ кримінальної справи є закономірною, хоча, на думку деяких науковців, пізньою реакцією на давні вимоги української громадськості провести розслідування злочинів комуністичного режиму, серед яких своїми трагічними масштабами і наслідками є Голодомор [10].

Варто зазначити, що, порушуючи кримінальну справу, СБ України діяла відповідно до вимог українського законодавства. Згідно з процесуальними нормами, які існували, реагуючи на згадані звернення, СБ України була зобов’язана або порушити кримінальну справу, або вмотивовано відмовити в її порушенні. З огляду на велику кількість доказів, що вказують на ознаки злочину геноциду в Україні у 1932-1933 роках, СБ України ухвалила постанову про порушення кримінальної справи, прийняла її до провадження та провела розслідування.

Важливо зазначити, що СБ України діяла відповідно до вимог національного законодавства та норм міжнародного права. Правомірність дій СБ України намагалися заперечити посиланнями на принцип заборони зворотної дії закону та відсутність до 2001 р. у законодавстві України складу такого злочину як геноцид. Такі заперечення ґрунтуються на хибній абсолютизації принципу заборони зворотної дії закону, вибірковому, а не системному підході до аналізу норм українського законодавства та норм міжнародного права і не враховують їхньої взаємодії.

У праві - як національному, так і міжнародному - існує фундаментальна загальновизнана норма, відповідно до якої ні внутрішній закон, ні міжнародний договір не мають зворотної дії, тобто їхня дія не поширюється на ситуації і відносини, які відбулися в минулому до набуття ними чинності. Наявність такої норми та її дотримання покликане забезпечити стабільність правопорядку заради загального блага суспільства в окремих країнах і в межах міжнародного співтовариства.

Разом із тим, як у національному, так і міжнародному праві загальновизнано, що згадана норма не є абсолютною і за певних умов допускає винятки, визначені відповідно законом або міжнародним договором. Кожна країна застосовує принцип заборони зворотної дії закону відповідно до особливостей національного правопорядку з урахуванням міжнародного права.

Сучасне міжнародне право допускає винятки з принципу заборони зворотної дії закону щодо злочинних актів, які на момент їхнього вчинення визнавалися такими в загальному міжнародному праві. Так, у пункті 1 ст. 7 Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини та основних свобод встановлено: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого міжнародного правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, які на час їхнього вчинення не становили кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом» [13]. Водночас п. 2 цієї статті передбачає: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію або бездіяльність, які на час їхнього вчинення становили кримінальне порушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». Аналогічну юридичну конструкцію має ст. 15 універсального Міжнародного пакту 1966 р. про громадянські та політичні права [14].

Після завершення Першої і до початку Другої світової війни інтенсивне доктринальне вивчення та узагальнення цих норм і принципів відбувалося паралельно зі спробами їхньої неофіційної кодифікації і сприяло формуванню концепції міжнародних злочинів та подальшому втіленню її у практику. Важливим етапом у розвитку міжнародного права став Нюрнберзький процес над головними німецькими воєнними злочинцями, який відбувся після закінчення Другої світової війни. У статуті Нюрнберзького трибуналу було визначено три категорії міжнародних злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людства [10]. У цьому та інших документах Нюрнберзького процесу термін «геноцид» ще не використовували. Натомість висновок обвинувачення в узагальненій формі зафіксував поняття, яке ще у 1944 р. Рафаель Лемкін означив терміном «геноцид» і яке нині віддзеркалює і деталізує Конвенція 1948 р. У розділі III Висновку серед злочинів, які інкримінувалися підсудним, було зазначено «навмисне і систематичне винищування людей, що належать до певних рас і національних груп, заподіяння смерті цивільному населенню окупованих територій з тим, щоб знищити окремі раси та прошарки населення, а також національні, расові та релігійні групи» [10].

Важливо зазначити, що Нюрнберзький трибунал виходив з того, що визнання злочинними всіх дій, інкримінованих підсудним, ґрунтувалося на договірних нормах і звичаєвих принципах, які сформувались і існували в праві цивілізованих держав (на національному і міжнародному рівнях) задовго до створення цього судового органу. Так, висновку обвинувачення неодноразово підкреслювалося, що такі злочини, зокрема і той, який згодом позначать терміном «геноцид», суперечили міжнародному договірному праву, загальним принципам кримінального права, що випливають із кримінальних законів усіх цивілізованих націй, внутрішньому кримінальному праву країн, у яких були вчинені злочини.

Після Нюрнберзького процесу, з огляду на особливу небезпечність для долі людства винищення расових, національних, етнічних та релігійних груп, було розроблено Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, яка була відкрита для підписання 9 грудня 1948 р. Україна підписала конвенцію 16 червня 1949 р. та ратифікувала її 15 листопада 1954 р. Нині сторонами конвенції є понад 140 держав.

Держави - учасниці Конвенції 1948 р. виходили з того, що геноцид суперечив загальновизнаним принципам міжнародного права і вважався протиправним діянням і до її підписання на міжнародному рівні. На це однозначно вказують преамбула конвенції, де зазначено, що «у всі періоди історії геноцид спричиняв людству великі втрати», та стаття 1, згідно з якою договірні сторони «підтверджують, що геноцид... є злочином відповідно до міжнародного права». Отже, з конвенції випливає, що її сторони не створили нову норму загального міжнародного права, а лише підтвердили існування такої норми в минулому. Конвенція закріплює стару загальновизнану звичаєву норму у своїй 1, лише деталізуючи в наступній статті 2 склад злочину геноциду. За висновком, зробленим у 1950 р. Міжнародним судом ООН, «принципи, на яких ґрунтується конвенція, є принципами, що визнані цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких договірних зобов’язань» [1].

13 січня 2010 року у вирішення зазначеної проблеми зробив внесок Апеляційний суд м. Києва. Суд визнав факт геноциду, розкрив механізми, що були використані для масового вбивства селян, та назвав організаторами злочину Сталіна Й. В., Молотова В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П, Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М., які з метою придушення національно-визвольного руху в Україні та недопущення побудови й утвердження незалежної української держави в період 1932-33р.р. шляхом створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення частини українців, умисно організували цей злочин щодо частини української національної групи, унаслідок чого було знищено З млн. 941 тис. осіб, тобто безпосередньо вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України [15].

Суд визначив, що розслідування справи проведено повно і всебічно. Зважаючи на те, що вказані особи померли, суд закрив кримінальну справу відповідно до пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, тобто за нереабілітуючими підставами.

Отже, геноцид не є єдиним міжнародним злочином або злочином проти людства, а одним із них. Проте цей злочин вирізняється серед інших особливим характером, правовою специфікою та наслідками. Тому в доктрині міжнародного права геноцид називають «злочином злочинів».

Можна стверджувати, що в кожної свідомої та неупередженої особистості немає сумнівів щодо правомірності оцінки цілеспрямованого вбивства голодом мільйонів українських селян у 1932-1933 рр. як злочину проти людства під назвою «винищення». Масове вимордування українців, яке сталося 75 років тому, є тяжким міжнародним злочином, незалежно від того, кваліфікувати його як геноцид чи як винищення.

Комуністична влада мала вдосталь ресурсів і можливостей для запобігання Голодомору і в Україні, і в інших регіонах СРСР. Однак ці ресурси не були використані. Натомість в Україні було свідомо задіяно продуману систему репресивних заходів для позбавлення селян їжі та припинення доступу до неї, оскільки кремлівське керівництво мало намір використати штучний голод для знищення українського селянства.

Порушена СБУ кримінальна справа за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 рр., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України, не суперечила ні принципу заборони зворотної дії закону, ні принципу nullum crimen sine lege(немає злочину без визначення його законом). Воно ґрунтується на принципах загального міжнародного права і нормах Конвенції 1948 р., які є частиною кримінального законодавства України і, зокрема, імплементовані у ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

На думку автора, Голодомор не тільки знищував українську націю. Він її й творив. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас. Тож робить сильнішими.

Список використаних джерел

1. Василенко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка / В. Василенко. - К. : Видавництво ім. Олени Теліги, 2009. - 48 с.

2. В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно»: українське ХХ століття / В. В’ятрович. - К. : Наш формат історії, 2013. - 328 с.

3. Рафаель Лемкін. Рядянський геноцид в Україні (стаття 28 мовами) / Міжнародний благодійний Фонд «Україна 3000», в рамках програми «Уроки історії». - К.: Майстерня книги, 2009 р. - 208 с.

4. Мейс Д. Ваші мертві вибрали мене / Д. Мейс. - К., 2008. - 672 с.

5. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_155.

6. Римський статут Міжнародного кримінального суду [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_588.

7. Кульчицький С. В. Голодомор 1932-1933 рр. як геноцид / С. В. Кульчицький. - К. : Наш час, 2007. - 230 с.

8. Голодомор 1932-1933 років в Україні: документи і матеріали / упор. Р. Я. Пиріг ; НАН України. Ін-т історії України. - К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. - 1128 с.

9. Василенко В. Голодомор 1932-1933 років в Україні: правова оцінка / В. Василенко // Дзеркало тижня. - 2010. - № 22. - С. 12-13.

10. Василенко В. Кримінальна справа «Голодомор - 1932-1933»: правові колізії чи нехтування пам’яттю жертв? / В. Василенко // Дзеркало тижня. Україна. - 2008. - № 37. - С.12-13.

11. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні : колекція документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=49757&cat_id=53076

12. Марочко В. Геноцид Українців. Творці Голодомору 1932-1933 рр. / В. Марочко. - К., 2008. - 64 с.

13. Конвенція про захист прав та основоположних свобод від 4 квітня 1950 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

14. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

15. Постанова Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 р. № 1-33/2010 за кримінальною справою, порушеною за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://ssu.kmu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=97099&cat_id=63245.