11. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 18 ст.
Факти:
Гетьманування К. Розумовського. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини. Діяльність Другої Малоросійської колегії. Ліквідація Запорозької Січі. Скасування козацького устрою на Слобожанщині. Заселення Південної України. Розгортання гайдамацького та опришківського рухів. Зміни і в політичному становищі Правобережної України після поділів Речі Посполитої. Розвиток культури, науки, освіти.
Дати:
1764 р. - остаточна ліквідація гетьманства;
1768 р. - Коліївщина;
1775 р. - остаточна ліквідація царським урядом Запорозької Січі;
1783 р. - царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України.
Персоналії: К. Розумовський, П. Калнишевський, Г. Сковорода, М. Березовський, І. Григорович-Барський.
Поняття та терміни: «автономія», «Нова (Підпільненська) Січ», «Задунайська Січ», «Коліївщина», «паланка», «зимівник».
Ви повинні вміти:
• розпізнавати на картосхемі українські землі у складі різних держав; територіальні зміни, що відбулися на українських землях внаслідок поділів Речі Посполитої;
• характеризувати основні напрямки політики Російської імперії щодо України, особливості гайдамацького та опришківського рухів, територіально-адміністративного устрою та господарського життя Нової (Підпільненської) Січі; в визначати причини гайдамацького та опришківського рухів, скасування гетьманства й ліквідації Запорозької Січі, наслідки ліквідації Запорозької Січі та Гетьманщини, поділів Польщі, приєднання земель Правобережної України та Криму до Росії;
• пояснювати, у чому значення Запорозької Січі й Гетьманщини в історії України.
ГЕТЬМАНУВАННЯ КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО (1750-1764 рр.). Відновлення гетьманства в 1750р. було спричинене:
• позицією старшини, яка наполегливо домагалася відновлення гетьманства від імператорського двору;
• наростанням невдоволення українців економічним становищем і загостренням у зв’язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині;
• загрозою війни проти Пруссії та ймовірним використанням військового потенціалу Гетьманщини;
• потребою відновити економічно-стратегічний потенціал України з метою використання його у майбутніх війнах проти Туреччини.
Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого фаворита Олексія Розумовського - Кирила. Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила К. Розумовського на гетьманському уряді. Розумовський без погодження з російськими урядовцями призначав полковників і роздавав землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право за відсутності гетьмана керувати Гетьманщиною. Регулярним стало скликання в Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Гетьман удався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Однак самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду. Тому 1754р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. Розумовському заборонили призначати полковників, залишивши право пропонувати кандидатів. Було відхилено клопотання про відновлення самостійних зовнішньополітичних зносин Лівобережної Гетьманщини. Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини. Найрішучіші заходи Кирила Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, припали на 60-ті роки 18 ст. Першим зазнало реформування судочинство. Водночас Кирило Розумовський намагався запровадити спадкове гетьманство. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. К. Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум’янцевим.
ЛІКВІДАЦІЯ РЕШТОК АВТОНОМНОГО УСТРОЮ ГЕТЬМАНЩИНИ. Згідно з імператорським указом про запровадження Малоросійської колегії було ліквідовано Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд. Інші установи - Канцелярію малоросійського скарбу, Генеральну лічильну комісію та Канцелярію генеральної артилерії - підпорядковано Малоросійській колегії й перетворювалися на її департаменти. У 1781р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася па повіти. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. 1783 р. вийшов імператорський указ, яким у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво. Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідовано й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські поліси перетворили на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й падалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий етап населення - казенних-селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірецем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства.
ПАМ'ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ ТА ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА, ОБОВ'ЯЗКОВІ ДЛЯ РОЗПІЗНАВАННЯ
1 Ікона Моління з Вознесенської церкви в Березні. Близько 1762.
2 Троїцька соборна церква в Самарській слободі (Новомосковську). 1773-1779.
3 Покровська церква в Києві. 1766.
4 Успенська соборна церква Почаївської лаври. 1771-1783.
5 Палац Кирила Розумовського в Батурині.
6 Портрет Павла Руденка роботи В. Боровиковського. Початок 1780-х рр.
7 Скульптурна група святого Юрія змієборця на фасаді собору святого Юра у Львові. Скульптор Й. Пінзель.
8 Собор Святого Юра у Львові. 1744-1762.
Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування козацького устрою на Слобожанщині. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п’ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворили на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.
НОВА (ПІДПІЛЬНЕНСЬКА) СІЧ. Для періоду Нової Січі (1734-1775 рр.) характерним став швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, центр самостійної округи Війська Запорізького, і саму округу. Спочатку паланок було п’ять, потім - вісім. На лівому березі Дніпра розташовувалися Кальміуська, Орільська, Протовчанська, Самарська, на правому - Бугогардівська, Інгульська й Кодацька, в гирлі Дніпра - Прогноїнська.
У містах - центрах паланок - діяли органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто організовували річкові поромні переправи, проводили ярмарки тощо. Прикметна риса Запоріжжя часів Нової Січі - велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорізької Січі па її землях мешкало близько 200 тис. осіб. Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник - це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями - будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів.
ЛІКВІДАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд. Закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання О. Пугачова розв’язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. 4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 р., цілковито окупувала запорізькі землі. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань. З-поміж тих, з ким розправилися найбільш жорстоко, був кошовий отаман Петро Калнишевський. Він протягом 25 літ відбував ув’язнення в Соловецькому монастирі.
РОЗГОРТАННЯ ГАЙДАМАЦЬКОГО РУХУ. Війни, що без упину точилися протягом другої половини 17 ст., спустошили Правобережжя. Польський уряд усіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на короткі терміни. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни, зазнавала утисків православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 60-х роках 18 ст. у Київському й Подільському воєводствах залишалося 20 православних парафій. Зазнавала переслідувань й уніатська церква. На західноукраїнських землях, у Волинському, північно-західних частинах Подільського та Київського воєводств панщина сягала, залежно від розмірів земельної ділянки, від 2 до 6 днів на тиждень з волоки.
Зростало магнатське землеволодіння. Та особливо тяжкі умови життя для українського населення складалися в господарствах, що передавалися безпосередніми власниками на правах оренди третім особам: розміри всіх повинностей за таких обставин зростали в кілька разів. Стихійними борцями за кращу долю стали гайдамаки.
КОЛІЇВЩИНА. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію - військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв, шляхетського стану. Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики. Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. У Холоднім Яру біля Чигирина зібралося кілька сотень осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк. Похід гайдамацьких загонів під проводом М. Залізняка розпочався в травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Створювалися нові й нові загони, які в червні - на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань. Один з полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто. Розмах повстання натякав польський уряд. Він звернувся но допомогу до російських військ, розташованих на Правобережжі для воєнних дій проти конфедератів - противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись па підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили царським обіцянкам.
ОПРИШКІВСЬКИЙ РУХ. Слово опришок походить від лат. opressor - знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. На початку 30-х рр. 18 ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська. Найбільший розмах цього руху пов’язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. Своїми успіхами Олекса Довбуш завдячував передусім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим населенням. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців. Не припинився рух опришків і після смерті Олекси.
ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ. Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських. територій. Поділи Польщі не оминули й українських земель - тих, що перебували у складі Речі Посполитої. Так, наприклад, 1772 р. під час Першого поділу Польщі землі Галичини (з Руським, Белзьким і західними околицями Волинського та Подільського воєводств) відійшли до Австрії. 1775 р. до володінь Австрії відійшла Північна Буковина. У 1793 р. стався Другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Брацлавщини, Західного Поділля, Київщини, Східної Волині відійшла до Росії. Через два роки (1795 р.) за остаточним Третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ. Провідним осередком освіти, науки й мистецтва залишалася Києво-Могилянська академія, проте в другій половині 18 ст. заходами імперського уряду її було перетворено на становий духовний навчальний заклад, а 1817р. взагалі закрито. Київська академія мала вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури й літературного процесу в 17-18 ст. У ній сформувався один з центрів філософської думки слов’янського світу. В академії навчалися літописці С. Величко, Г. Граб’янка, П. Симоновський, історики М. Бантиш-Каменський, М. Берлінський, художники І. Мигура, Г. Левицький, Л. Тарасевич, композитори М. Березовський, А. Ведель, архітектор І. Григорович-Барський. Її вихованцями були гетьмани України. Академія сприяла становленню української літературної мови, тут склалася поетична школа. Професори академії написали десятки курсів поетики, в яких розробили теорію українського поетичного мистецтва. Тут виник і розвинувся український театр. Для нього писалися драми, діалоги й інтермедії. Києво-Могилянська академія надавала студентам і медичні знання, хоч офіційно клас медицини було відкрито лише в 1802 р.
РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ. Г. СКОВОРОДА. На другу половину 17-18 ст. припадає розквіт української філософської думки. Усі відомі церковні діячі, вчені, поети за тих часів висловлювали філософські ідеї або у філософських трактатах, або у творах інших жанрів. Провідним осередком розвитку філософії була Києво-Могилянська академія. Найбільший філософ України, найвидатніший поет другої половини 18 ст. — Григорій Сковорода (1722-1794). Філософські ідеї Григорія Сковороди втілені в його літературних творах. Найскладніші з них - філософські трактати. Прагнучи поширити свої думки серед українського народу, мислитель винайшов для популярного викладу філософських ідей оригінальний спосіб. Він утілював їх у мистецькій формі - у віршах та байках. Збірка поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» складається з 30 віршів. Байки зібрані в книгу «Байки харківські».
МУЗИКА. Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури, де навчання музики й співу вважалося обов’язковим предметом. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийшов указ про створення співацької школи, наступного року вона почала діяти. За часів гетьманування Кирила Розумовського Глухів став музичною столицею України. Тут, при дворі гетьмана, діяли професійний оркестр та оперний театр, основу репертуару яких становили найкращі зразки західноєвропейської музики. Музичну культуру України неможливо уявити без імен Артема Веделя, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського.
Максим Березовський після навчання в Глухівській співацькій школі та Києво-Могилянській академії потрапив у науку до Болонської академії, невдовзі отримав там звання академіка-композитора і став членом Болонського філармонічного товариства. Перебуваючи в Італії, поставив оперу «Демофонт».
АРХІТЕКТУРА. Неперевершеною пам’яткою дерев’яного храмового будівництва другої половини 18 ст. є Троїцька соборна церква у Самарі (сучасний Новомосковськ на Дніпропетровщині). Будували її впродовж 1773-1779 рр. за проектом народного майстра ЯковаПогребняка на замовлення самарської старшини й тамтешнього духівництва. Відому Андріївську церкву в Києві збудовано за проектом петербурзького архітектора (за походженням - італійця) Бартоломео Растреллі, а церкву Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині було збудовано петербурзьким майстром Андрієм Квасовим. Серед українських майстрів найвизначнішим архітектором доби був Іван Григорович-Барський. У 60-70-х роках 18 ст. І. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим, без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Він спорудив, зокрема, надбрамиу церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву її церкву Миколи Набережного. На Правобережжі та західноукраїнських землях архітектура розвивалася під впливом західноєвропейських традицій. Найвизначнішою пам’яткою церковного будівництва став закладений 1744 р. собор Святого Юра у Львові, збудований львівським будівничим-підприємцем німецького походження Бернардом Меретиним. Відомими пам’ятками доби є також Успенська соборна церква Почаївської лаври (1771-1783) на Тернопільщині та костьол монастиря домініканців у Львові.
ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. Скульптура, як і раніше, втілювалася в декоративному різьбленні для церков та фігурній скульптурі в костьолах Правобережжя та західноукраїнських земель. Найвідомішим скульптором другої половини 18 ст. був Йоганн Пінзель. Єдиною збереженою та задокументованою роботою митця є постаті святих Льва й Афанасія та скульптурна композиція Святий Юрій змієборець на фасаді собору Святого Юра у Львові. Найвизначніші здобутки українського малярства другої половини 18 ст. пов’язані з творчістю майстрів Лівобережжя, однак переважна більшість пам’яток - втрачена. Серед уцілілих дослідники відзначають ікони з Вознесенської церкви в Березні на Чернігівщині. Це ікони Моління, апостолів й унікальний образ Трьох Святителів. Цікавими є декілька вцілілих миргородських ікон Володимира Боровиковського. У світському малярстві продовжував розвиватися портретний живопис. До таких зразків належать портрети Івана та Якова Шиянів. Ті самі мистецькі традиції втілено й у портреті полтавського бургомістра Павла Руденка, автором якого є В. Боровиковський.
