Крок до ВНЗ. Всесвітня історія. Довідник
КРАЇНИ СХОДУ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ
Японія
Наслідки Першої світової війни для Японії
• Участь у Першій світовій війні на боці Антанти, хоча її роль була мінімальною.
• Захоплення німецьких колоніальних володінь у Китаї.
• Зміцнення позицій на Далекому Сході й у країнах басейну Тихого океану.
• Посилила позиції на світовому ринку, значно потіснивши своїх конкурентів.
• Значне збільшення японського експорту.
• Збільшення золотого запасу в 6 разів.
• Надання кредитів країнам Антанти на суму 500 млн єн.
• Економічна криза 1920-1921 рр.
• Загострення соціальних проблем («рисові бунти»).
• Активізація робітничого руху:
— вимоги встановлення 8-годинного робочого дня;
— поліпшення умов праці;
— скасування закону про заборону страйків тощо.
• Проведення реформ урядом Хара:
— закон про зниження майнового виборчого цензу;
— реорганізація колоніальної адміністрації в Кореї і на Тайвані;
— відмова від прямої агресії в Китаї.
• Провідне місце в економіці великих промислових об’єднань «Міцуі», «Міцубісі», «Сумімото», «Ясуда».
• Загострення відносин із США і Великобританією.
• Негативні наслідки Вашингтонської конференції для Японії.
Розстановка політичних сил в першій половині 20-х рр.
Особливості політичного життя
• Форма державного правління — конституційна монархія.
• Провідні позиції правлячих партій — Мінсейто і Сейюкай, за якими стояли великі підприємці, фінансисти і землевласники.
• Діяльність шовіністичних організацій, які були засновані на расистських ідеях паназіатизму (гасло «Азія для азіатів»).
Активізація лівих сил
• Консолідація лівих сил на тлі загострення соціальних проблем.
• 1920 р. — створення Японської соціалістичної ліги, яка була заборонена урядом і незабаром розпалася.
• 1921 р. — утворення Федерації праці Японії, яка об’єднала профспілки.
• 1922 р. — створення Комуністичної партії Японії (КПЯ).
Слабкість демократичного руху
• Слабкість демократичних позицій через відсутність відповідних традицій і необхідної соціальної бази: багатопартійна система і парламентаризм склалися лише наприкінці XIX ст.
• Неспроможність демократичних сил стати на шляху зростання шовіністичних і агресивних устремлінь панівних кіл країни.
Мілітаризація країни
СЛОВНИК!
Мілітаризація — це підпорядкування економічного, політичного й громадського життя в країні цілям підготовки до загарбницької війни (перенесення форм і методів військової організації в галузь цивільних відносин, поширення військових законів, створення військової економіки тощо).
• Проведення модернізації у формі мілітаризації, на чолі майже всіх урядів військові — адмірали та генерали.
• Меморандум Танака 1927 р., передбачав стратегічний курс встановлення світового панування шляхом здійснення військової агресії:
— напад на Китай, загарбання Індії, Малої Азії, Близького Сходу, Центральної і Південно-Східної Азії;
— необхідність «схрестити мечі» з Росією;
— неминучість війни з США через зіткнення інтересів у Китаї).
• Посилення військової могутності:
— збільшення збройних сил;
— удосконалення озброєння;
— оперативна підготовка;
— ідеологічна обробка військовослужбовців.
• Активізація шовіністичної підготовки, пропагування особливої ролі Японії в Азії.
• Невдалі спроби встановлення військової диктатури у 1932 та 1936 рр.
Агресія Японії проти Китаю
• 18 вересня 1931 р. — початок вторгнення японських військ в Північно-Східний Китай.
• Лютий 1932 р. — захоплення всього Північно-Східного Китаю; створення на території Маньчжурії маріонеткової держави Маньчжоу-Го на чолі з Пу І.
• 28 березня 1932 р. — напад японців на місто Шанхай, але міжнародні протести й опір китайських військ не дозволили захопити це місто.
• 1933 р. — вихід Японії із Ліги Націй.
• 7 липня 1937 р. — початок Японією широкомасштабної війни проти Китаю. Ця війна набула затяжного і масштабного характеру і фактично тривала до 1945 р.
Особливості авторитарно-монархічного режиму в Японії
• Авторитарно-монархічний режим перетворився на диктатуру військово-бюрократичних груп і великих корпорацій.
• Зміни в політичній структурі:
— встановлення жорсткого політичного контролю військово-державної бюрократії над суспільством;
— розпуск всіх політичних партій;
— створення могутньої реакційно-шовіністичної організації — «Асоціації допомоги трону»;
— видання 1938 р. закону «Про загальну мобілізацію нації».
• Встановлення військово-державного контролю над економікою.
Китай
Китай у міжвоєнний період (1919-1939 рр.)
«Рух 4 травня»
Причина
Рішення Паризької мирної конференції про передачу півострова Шаньдун Японії.
Зміст
• 4 травня 1919 р. — демонстрація студентів з вимогою повернення Шаньдуню та звільнення прояпонськи налаштованих чиновників.
• Розгін демонстрації поліцією, арешт лідерів студентів, однак виступи не припинилися, перекинувшись в інші міста.
• Вимушені поступки уряду:
— делегація Китаю не підписала Версальський договір;
— деякі прояпонськи налаштовані чиновники зняті з посад;
— лідери студентів звільнені.
Загострення внутрішньополітичної боротьби в 1919-1925 рр.
СЛОВНИК!
Гоміндан — політична партія в Китаї, цілі якої були сформульовані у трьох принципах: націоналізм, демократизм, процвітання.
• Створення Національно-революційної армії (НРА) з метою приходу Гоміндану до влади.
• Підтримка Сунь Ятсена з боку СРСР.
• Рішення І Конгресу Гоміндану (1924) про спільні дії з Комуністичною партією Китаю (КПК).
• Створення на півдні країни в Гуаньчжоу республіканського уряду на чолі з Сунь Ятсеном, який став оплотом визвольної боротьби китайського народу.
• Смерть Сунь Ятсена (1925).
Революційні події 1925-1927 рр.
• Травень 1925 р. — початок національної революції в Китаї, поштовхом до якої став розстріл мирної демонстрації в Шанхаї.
• Основні завдання революції:
— відновлення суверенітету Китаю;
— повалення мілітаристської влади;
— політичне об’єднання країни.
• Проголошення гомінданівського уряду в Гуаньчжоу Національним урядом Китайської республіки (на чолі Ван Цзінвей). Початок боротьби за об’єднання Китаю.
• Похід НРА у провінцію Гуандун, витіснення за її межі військ мілітаристів.
• 1926 р. — перехід влади в гомінданівському уряді до Чан Кайші, який став головнокомандувачем НРА.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!
Чан Кайші (1887-1975) китайський державний діяч, генералісимус.
У 18-річному віці вступив у Державну військову школу японської армії в Токіо. Тут він зустрівся з Сунь Ятсеном, що готував у той час революцію проти маньчжурської монархічної династії в Китаї. Він зацікавився ідеями цього руху і 1911 р., із початком перших революційних виступів, повернувся в Китай. Після смерті Сунь Ятсена 1925 р. очолив революційний рух на півдні Китаю і через рік організував воєнний похід на північ. Порвав з комуністами і в березні 1927 р. оголосив про створення свого уряду в Нанкіні, який незабаром було визнано національним урядом Китаю. Незважаючи на численні заколоти регіональний військових лідерів, посідав провідну позицію в національному уряді та Гоміндані з 1927 до 1931 р. Із 1931 р. Гоміндан, керований Чан Кайші, — правляча партія.
ЦЕ ЦІКАВО!
У 1923 р., після укладення політичного альянсу між Сунь Ятсеном та комуністами і прибуття в Китай радянських військових радників, Чан Кайші поїхав до Москви з метою вивчення радянської військової доктрини і політичної роботи.
• 1926 р. — початок Північного походу гомінданівських військ проти мілітаристських режимів. До кінця року під контролем Національного уряду перебували 7 провінцій.
• 1927 р. — розкол у національно-революційному таборі: розрив Чан Кайші з комуністами, початок антикомуністичних репресій.
• Перенесення Чан Кайші столиці до Нанкіна і формування нового Національного уряду; поступове визнання цього уряду усіма політичними силами країни, крім комуністів.
• Початок КПК власної революційної боротьби, в ході якої було організовано кілька повстань, всі вони придушені урядовими військами).
• Переростання протиборства Гоміндану і КПК у громадянську війну.
• 1928 р. — обрання Чан Кайші президентом Китаю; визнання його влади провідними західноєвропейськими державами.
• Заява Виконкому Гоміндану про завершення військового етапу революції та перехід до реформ із метою модернізації країни.
Протиборство між Гомінданом та комуністами
• Відмінності програмних цілей Гоміндану і КПК:
— намагання комуністів продовжити революцію, встановити диктатуру пролетаріату і селянства у формі рад, здійснити аграрну реформу, націоналізацію підприємств і банків;
— більшість членів Гоміндану вважали революцію закінченою і пропонували перейти до здійснення реформ.
• Початок боротьби комуністів проти уряду Чан Кайші, перехід до тактики партизанських дій після придушення їх повстання 1927 р.
• Пропозиція Гоміндану об’єднати свої зусилля для боротьби з японською інтервенцією відхилена комуністами.
• 1930-1934 рр. — п’ять походів Гоміндану проти радянських районів, створених комуністами. Червона армія, створена комуністами, змушена залишити майже всі свої південні бази і відійти в північно-західні провінції до кордонів з СРСР.
• Із 1935 р. — лідерство в КПК Мао Цзедуна, який виробив головні ідеї партії:
— революція буде селянською;
— вона буде проходити у формі партизанської боротьби;
— розробка стратегії оточення міста селом.
Внутрішня політика уряду Чан Кайші
Встановлення правління Гоміндану з яскраво вираженими авторитарними рисами в особі Чан Кайші. Економічні реформи:
• Реформи у сфері фінансів і промисловості:
— встановлення контролю над фінансовою системою;
— формування могутнього державного сектору у промисловості;
— заохочення розвитку приватного підприємництва;
— прийняття законів про захист інтересів приватних власників;
— обмеження привілеїв іноземного капіталу і розвиток національного підприємництва.
• Реформи у сфері соціальних і трудових відносин:
— створення системи державних профспілок;
— встановлення мінімального рівня зарплатні;
— встановлення шляхом поступок окремим верствам робітників контролю над робітничим рухом у країні.
• Реформи в сфері аграрних відносин:
— ухвалення аграрного закону 1930 р., який обмежив розміри орендної плати, встановив обмеження для земельних володінь, захищав права орендарів;
— реальна влада на селі залишалась в руках колишньої сільської феодально-лихварської верхівки;
— сільське господарство залишалося відсталим і малопродуктивним.
Зовнішня політика
• Прагнення встановити тісні відносини із США та Великобританією.
• Загострення відносин з Японією;
— вторгнення японських військ у Північно-Східний Китай (1931);
— розв’язування Японією широкомасштабної війни у Китаї (1937);
— початок визвольної війни китайського народу проти японської агресії.
• 1935-1936 рр. — звернення Чан Кайші по військову допомогу до Радянського Союзу, але СРСР проігнорував це прохання, продовжуючи надавати допомогу китайським комуністам.
Індія
Національно-визвольний рух
Передумови піднесення
• Невиконання британською колоніальною владою обіцянки надати Індії самоуправління після закінчення війни.
• Обмеження правлячими колами Англії підприємницької діяльності індійських капіталістів;
• Небажання йти на політичні поступки.
• Важке становище селян, спричинене непомірними податками.
• Виступ робітників за поліпшення умов праці та підвищення зарплатні.
Події
• Найвпливовіші політичні сили національно-визвольного руху — Індійський Національний конгрес (ІНК), Мусульманська ліга (популярна серед населення, яке сповідувало іслам).
• Реформа Монтегю-Челмсфорда закріпила колоніальний статус Індії.
• Закон Роулетта спрямований проти учасників антиколоніального руху.
• Перетворення ІНК на масову політичну партію, майже 10 млн осіб.
М. Ганді і гандізм
СЛОВНИК!
Гандізм — це соціально-політичне і релігійно-філософське учення, розроблене М. Ганді, що стало ідеологією індійського національно-визвольного руху.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!
Мохандас Ганді (1869-1948) — видатний діяч національно-визвольного руху Індії, його ідеолог. За освітою, яку здобув у Великій Британії юрист.
Очолив Індійський Національний конгрес. Безпосередньо керував боротьбою за незалежність. Автор методу ненасильницького опору. Після завоювання Індією незалежності 1947 р. і поділу її на дві держави (Індійський союз і Пакистан) Ганді виступав проти індо-мусульманських погромів, що почалися, і був убитий членом індуїстської екстремістської організації. Прозваний у народі Махатмой («велика душа»).
Основні засади гандізму
• Досягнення незалежності шляхом залучення до боротьби широких мас населення.
• Засудження класової боротьби.
• Об’єднання у боротьбі за незалежність усіх індійців незалежно від їх походження, каст та класової приналежності.
• Намагання вирішувати конфлікти мирним шляхом.
• Застосування сатьяграхи — методу ненасильницького опору, який передбачав:
— відмову від титулів і посад, дарованих колоніальною владою;
— бойкот постанов уряду;
— невідвідування англійських навчальних закладів;
— організацію мирних демонстрацій, страйків;
— відмову від сплати податків.
Кампанії громадянської непокори
Перша кампанія
• Почалася в квітні 1919 р. — відповідь на реформи Монтеню-Чемсфорда і закон Роулетта.
• Заклик М. Ганді до харлату — закриття крамниць і припинення будь-якої ділової активності.
• Квітень 1919 р. — розстріл англійською колоніальною владою мирної демонстрації в Амрітсарі (загинуло близько 1 тис. осіб).
• Стихійні заворушення у Пенджабі та інших провінціях.
• Рішення з’їзду ІНК про бойкотування виборів за новим законом, що остаточно зірвало вибори.
Друга кампанія
• Нове піднесення національно-визвольного руху у другій половині 20-х років, зростання профспілок.
• Грудень 1925 р. — обрання головою ІНК лідера лівих сил Дж. Неру.
• Головна мета ІНК — розгортання боротьби за повну незалежність країни.
• Проголошення Днем незалежності Індії 26 січня 1930 р., цей день став початком масового антианглійського руху.
• Ганді опублікував 11 вимог:
— зменшення податку на 50 %;
— введення протекціоністських тарифів на іноземні текстильні вироби;
— відміна монополії англійської влади на видобуток солі та ліквідація податку на сіль;
— скорочення військових видатків;
— звільнення політв’язнів тощо.
У випадку їх прийняття обіцяв припинити кампанії громадянської непокори.
Англійський уряд вимоги відхилив.
• Весна 1930 р. — так званий «соляний похід». Ганді особисто очолив похід кількох десятків діячів ІНК до моря, щоб випарювати сіль з морської води всупереч соляній монополії властей.
• Британська влада проголосила ІНК поза законом, заарештувала Ганді, Неру і понад 60 тис. учасників руху непокори англійською владою.
• Березень 1931 р. — між ІНК і адміністрацією віце-короля Індії укладено компромісну угоду (Делійський пакт), за якою власті зобов’язалися припинити репресії і звільнити ув’язнених, а ІНК — припинити кампанію непокори.
Проблема деколонізації і майбутнього країни
• 1931 р. — згода Ганді на участь у конференції «круглого столу», скликаній у Лондоні для обговорення індійських проблем.
• ІНК представив на конференції «круглого столу» документ «Про основні права й обов’язки громадян Індії» з вимогами:
— впровадження в Індії демократичних свобод;
— визнання кастової і релігійної рівності;
— адміністративно-територіальна перебудова країни з урахуванням релігійного чинника;
— встановлення мінімуму заробітної плати;
— обмеження орендної плати за землю;
— зниження податків.
Лондонська конференція відхилила ці вимоги.
• Початок нового етапу другої кампанії непокори.
• Англійський парламент ухвалив для Індії нову програму реформ:
— розширення участі громадян Індії у виборах шляхом зниження майнового цензу;
— надання місцевим законодавчим органам значних прав.
• 1935 р. — нав’язування Індії англійцями антидемократичної конституції.
• Кінець 1930-х рр. — ослаблення колоніального режиму. На виборах 1937 р., що проходили за новою виборчою системою, ІНК здобув більшість виборчих місць.
Країни Середнього і Близького Сходу
Афганістан
Характерні риси розвитку
• Початок XX ст. — виникнення патріотичного младоафганського руху, учасники якого вимагали проведення економічних реформ та подолання культурної відсталості.
• Проведення проанглійської політики еміром Хабібуллою спричинило загальне невдоволення.
• Лютий 1919 р. — прихід до влади Аманулла-хана, внаслідок вбивства Хабібулли-хана, який був пов’язаний із младоафганцями та мав підтримку армії.
• 28 лютого 1919 р. —- проголошення незалежності Афганістану Аманулла-ханом та звернення до британців із пропозицією переглянути англо-афганські відносини, яке було відхилено.
• Визнання незалежності Афганістану Радянською Росією.
• 8 серпня 1919 р. — війна Англії проти Афганістану. Завершилась підписанням договору, в якому Англія визнавала незалежність Афганістану.
• Реформи Аманулла-хана з метою модернізації країни зіткнулися з сильною опозицією духівництва та племінних вождів.
• 1929 р. — відречення Аманулли від влади під тиском супротивників перетворень.
• Проголошення королем Надір-шаха, який прийняв 1931 р. конституцію, що закріпила поміркований режим.
• 1933 р. — перехід трону до Закір-шаха, який проводив помірковану внутрішню та зовнішню політику.
Іран
Характерні риси розвитку
• До 1917 р. залишався відсталою аграрною країною, в якій зберігалися феодальні відносини:
— основа економіки — сільське господарство, в якому панувало велике землеволодіння;
— промисловість належала іноземцям, переважно англійцям — власникам нафтових концесій.
• Форма політичного устрою — монархія, обмежена конституцією 1906-1907 рр.
• Початок 1918 р. — окупація Ірану Великобританією спричинила наростання антиколоніального руху. У 1921 р. британці змушені вивести свої війська з Ірану.
• 21 лютого 1921 р. — перські козаки на чолі з Реза-ханом здійснили державний переворот в Тегерані. Реза-хан став військовим міністром. Заява про намір покращити життя робітників і селян.
• Встановлення дипломатичних відносин з Радянською Росією.
• Придушення Реза-шахом усіх заворушень.
• Проголошення Реза-хана верховним головнокомандувачем під тиском військ.
• Грудень 1925 р. — проголошення Установчими зборами Реза-хана шахом нової династії Пехлеві.
• Початок реформ, спрямованих на подолання відсталості країни:
— прийняття кримінального та цивільного кодексів;
— індустріалізація;
— закони про оренду та продаж державних земель;
— запровадження європейського одягу та літочислення;
— створення світських шкіл, численних середніх навчальних закладів та університету в Тегерані (1934);
— обмеження впливу мусульманського духівництва.
• Придушення будь-якого інакомислення, робітничих та селянських рухів.
• Зближення з Німеччиною з метою послаблення впливу Англії:
— надання пільг німецькому капіталу;
— поставка зброї та промислового обладнання німецькими монополіями;
— будівництво німецькими фахівцями доріг та аеродромів тощо.
Результат: режим Реза-хана, долаючи опір ісламського духівництва, виводив державу в число найбільш розвинутих країн Азії.
Туреччина
Кемалістська революція
СЛОВНИК!
Кемалістська революція — турецька національна революція, здійснена під керівництвом М. Кемаля Ататюрка в 1918—1923 рр, унаслідок якої були ліквідовані сулатанат (1922) і халіфат (1924), а Туреччина була проголошена республікою (1923).
Причини
• Крах Османської імперії після поразки в Першій світовій війні.
• Захоплення військами країн Антанти зовнішніх володінь імперії.
Хід подій
• Керівництво рухом за збереження цілісності Туреччини генералом Мустафою Кемалем.
ІСТОРИЧНИЙ ПОРТРЕТ!
Мустафа Кемаль Ататюрк (1881-1938) — турецький політик, перший президент Турецької Республіки.
Справжнє ім'я — Газі Мустафа Кемаль-паша. 24 листопада 1934 року турецький парламент надав йому ім'я «Ататюрк» (батько турків). Після капітуляції Туреччини в жовтні 1918 р. Кемаль став одним із лідерів парти, що виступала за зміцнення національної незалежності і суверенітету країни, за підтримку дружніх відносин з Росією. У 1920 р. Кемаля обрали головою Національних зборів. У 1923 р., після виведення військ союзників, він заснував Турецьку республіку і був обраний її першим президентом (переобирався в 1927,1931 и 1935). На чолі держави Кемаль проводив широкомасштабні реформи,спрямовані на модернізацію країни в бік світської держави європейського типу, включаючи рівність чоловіків і жінок й перехід на латинський алфавіт.
• 1920 р. — скликання в Анкарі меджлісу — Великих Національних Зборів Туреччини, який ухвалив заходи для укріплення влади Кемаля.
• 1921 р. — двосторонній договір про дружбу та братерство із Радянською Росією; підписання подібних договорів із радянськими республіками Закавказзя. Фінансова та військова допомога від Росії.
• 1922 р. — розгром грецької армії, після чого Антанта змушена підписати перемир’я і визнати уряд Кемаля.
• Перегляд умов кабального Севрського договору 1920 р. визнання Лозаннською конференцією незалежності Туреччини (1923).
• Восени 1923 р. — проголошення в Туреччині республіки, її першим президентом став Мустафа Кемаль.
• Реформи Кемаля 1923-1934 рр.:
— прийняття конституції 1924 р., що закріпила республіканський устрій і проголосила основні демократичні свободи;
— відділення релігії від держави, а школи від церкви;
— зрівняння у правах жінок та чоловіків;
— запровадження європейських звичаїв та одягу, латинського алфавіту;
— відміна багатоженства, запровадження європейського судочинства.
• Запровадження в Туреччині прізвищ (Кемаль дістав від меджлісу прізвище Ататюрк — батько турок).
• Запровадження в державному секторі економіки елементів планування.
• Намагання ліквідувати залежність Туреччини від іноземного капіталу шляхом заохочення національних товаровиробників.
• Заборона профспілок (крім державних), опозиційних партій і організацій.
Результат
Виведення Туреччини на провідні позиції в Азії.
Арабські країни Близького Сходу
Сирія
Характерні риси розвитку
• Сирія перебувала у складі Османської імперії з 1516 р. до закінчення Першої світової війни.
• Вересень 1918 р. — початок у антитурецького повстання, унаслідок якого арабським загонам вдалося захопити Дамаск (столицю).
• Жовтень 1918 р. — окупація Сирії англійськими військами.
• 1919 р. — заміна англійських окупантів французькими.
• Квітень 1920 р. — Франція на конференції у Сан-Ремі отримала мандат на управління Сирією.
• Створення французами на території країни кількох маріонеткових держав, які управлялися французьким верховним комісаром.
• Середина 20-х рр. — активізація національно-визвольного руху; формування впливових політичних сил (Народна партія, Національний блок), які орієнтувалися на боротьбу за незалежність.
• 1925-1927 рр. — загальнонаціональне антиколоніальне повстання, яке було жорстоко придушене французькими колоніальними військами.
• Вимушені поступки французів (залучення до політичного та економічного співробітництва великих підприємців і землевласників тощо).
• 1930 р. — впровадження Конституції, за якою країна проголошувалася республікою зі збереженням французького мандата.
• 1940 р. —Перехід Сирії під владу пронімецького уряду у Віші після капітуляції Франції перед нацистською Німеччиною.
• Грудень 1943 р. — скасування французького мандата.
• 1 січня 1944 р. — перехід всіх основних питань управління до компетенції сирійського уряду.
Ірак
Характерні риси розвитку
• 1917-1918 рр. — окупація англійськими військами території сучасного Іраку, яка раніше входила до складу Османської імперії:
— організація окупаційної адміністрації;
— оголошення про проведення земельної реформи;
— обкладення іракців податками.
• Розгортання національно-визвольної боротьби іракського народу, що змусило англійський уряд надати країні право на створення органів самоврядування, які, втім, фактично не мали прав.
• 1920 р. — формування уряду, майже повністю залежного від Англії.
• Нав’язано монархію:
— королем став 1921 р. емір Фейсал з династії Хашимітів;
— конституцію Іраку укладено англійськими юристами;
— формування Установчих зборів з представників феодальної знаті.
• Нова конституція надавала можливість привілейованій верхівці іракського суспільства брати участь в управлінні країною.
• Нав’язування Британією Іраку «союзних договорів» (1922 р. і 1930 р., за яким Ірак проголошувався незалежною країною).
• 1932 р. — прийняття Іраку до Ліги Націй.
• Збереження всіх головних політичних, військових та економічних інтересів Великобританії в цій країні.
Йорданія
Характерні риси розвитку
• Встановлення англійського контролю над територією сучасної Йорданії.
• Відокремлення землі на схід від річки Йордан, створення тут держави Трансйорданія. Еміром став Абдаллах, син Хусейна.
• 1928 р. — розробка англійцями Конституції Трансйорданського емірату.
• Збереження права Великої Британії розміщувати на території створеного емірату свої війська і затверджувати окремі закони.
Саудівська Аравія
Характерні риси розвитку
• Завершення внутрішньополітичної боротьби перемогою еміра Ібн Сауда.
• 1902 р. — відновлення емірату зі столицею в Ер-Ріяді, швидке розширення території цієї арабської держави, приєднання до неї 1924 р. Хіджасу.
• Із 1932 р. — запровадження назви Саудівська Аравія.
• Проведення реформ, які зміцнили центральну владу короля та його уряду.
• 1938 р. — Початок видобування нафти на узбережжі Перської затоки, частина якої увійшла до складу Саудівської Аравії.
Це стало основою для процвітання цієї країни в майбутньому.
Палестинська проблема
1920 р. — Велика Британія отримала мандат на управління Палестиною. Дозвіл переселятися до Палестини єврейському населенню (англійці розраховували використовувати суперечності між арабами та євреями у власних цілях); однак протистояння набуло такої гострої форми, що британці спробували обмежити переселення євреїв, але безуспішно.
1937 р. — пропозиція Британії розділити Палестину на територію, що перебувала під управлінням Англії, арабську та єврейську держави. До початку Другої світової війни палестинська проблема так і не була вирішена.
Країни Африки
Національно-визвольний рух у Північній Африці
• Північна Африка — економічно розвинений і стратегічно важливий регіон, майже повністю завойований і розділений між європейськими країнами. Виняток — Марокко, більша частина якого залишалася незалежною.
Марокко
• Перетворення Марокко на центр національно-визвольного руху в Північній Африці в 1920-ті роки.
• 1920 р. — спроба Іспанії захопити область Риф, багату на корисні копалини.
• Розгром іспанців під Анвелем марокканськими племенами.
• Повстанці проголосили Республіку Риф, яка проіснувала до 1926 р., коли їй було завдано поразки об’єднаними франко-іспанськими силами.
• Розподіл Марокко між Іспанією та Францією.
Алжир
• Пожвавлення національно-визвольного руху після Першої світової війни в Алжирі.
• 1920 р. — заснування еміром Халіфом партії «Молодий алжирець», яка вимагала рівних прав алжирців та французів, надання алжирським депутатам місць у парламенті Франції.
• Діяльність в Алжирі релігійних партій та організацій; організація «Північноафриканська зірка» вимагала незалежності Алжиру.
• Надання Алжиру деяких демократичних свобод за часів перебування при владі у Франції Народного фронту, але це не зупинило боротьбу алжирців за незалежність.
Здобуття незалежності Єгиптом
• Посилення боротьби за незалежність Єгипту після закінчення Першої світової війни.
• Відсутність єдності в національно-визвольному русі в Єгипті.
• Поширення впливу в політичному житті Єгипту партії Вафд, яка вимагала повної незалежності країни.
• 1922 р. — визнання незалежності Єгипту Великобританією. У країні зберігалися британські війська і комісар, а в економіці домінував англійський капітал.
• За конституцією 1923 р. — Єгипет — конституційна монархія.
• Продовження боротьби Єгипту за досягнення повної незалежності:
— 1936 р. — договір, за яким британські війська виводилися з Єгипту, а британський комісар перетворювався на посла;
— англійські війська залишалися тільки в зоні Суецького каналу.
Країни і території Тропічної і Південної Африки
• Після закінчення Першої світової війни існувало лише дві незалежні держави на політичній карті Африки — Ефіопія та Ліберія.
• Велика Британія має найбільшу кількість колоній (Уганда, Кенія, Судан, Нігерія, Гамбія, Сьєрра-Леоне, Золотий Берег (Гана) та приєднана після війни Німецька Східна Африка; домініоном Великої Британії був Південно-Африканський Союз).
• Великі колоніальні володіння Франції в Африці, які були об’єднані у Французьку Західну Африку і Французьку Екваторіальну Африку (Чад, Сенегал, Кот д’Івуар та ін.). Після закінчення війни Франція заволоділа німецькими колоніями Того та Камерун.
• Іншими колоніальними державами були: Португалія (Мозамбік, Ангола, частина Гвінеї); Італія (Еритрея, Сомалі); Іспанія (невелика частина Західної Африки, пізніше — частина Марокко); Бельгія (Конго, пізніше підмандатні Руанда і Бурунді).
• Нещадна експлуатація природних та людських ресурсів Чорного континенту: більшість країн були сільськогосподарськими і спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї експортної культури; промисловість також орієнтувалася на експорт.
• Найбільш розвинута держава — Південно-Африканський Союз:
— наявність великих природних ресурсів, насамперед золота і алмазів, дозволила створити промисловість і укріпити економічну незалежність цієї країни;
— панування в політичній системі бурів — нащадків голландських та німецьких переселенців, які становили меншість населення, але змогли встановити в країні режим расової дискримінації;
— відсутність будь-яких прав у корінного населення.
• У 1920-ті рр. — національно-визвольна боротьба набула організованих форм. Ініціатором боротьби за свої права стала індійська громада, як використовувала тактику ненасильницьких дій за прикладом Ганді і добилася значних успіхів: створення 1923 р. Африканського національного конгресу, який з часом став масовою та впливовою організацією.
Країни Латинської Америки
Особливості економічних та політичних процесів в регіоні
• Латинська Америка — об’єкт колонізації Іспанії та Португалії.
• Населення — білі нащадки переселенців, негри-раби, індіанці, метиси (нащадки білих та індіанців), мулати (нащадки білих та негрів).
• Більшість країн регіону — республіки президентського типу, конституції складені за зразком США. Демократизм формальний, велику роль відігравав клас латифундистів — землевласників, а також армія, яка часто здійснювала військові перевороти та ставила при владі каудильйо — вождя.
• Найзначнішу роль у регіоні відігравали Бразилія, Аргентина та Мексика, але вони, як і інші країни, перебували в економічній залежності від США.
• Країни Латинської Америки були аграрно-сировинними (спеціалізація Бразилії на каві, Аргентини — на шерсті та м’ясі, Перу — на бавовні та сріблі); сильна залежність від зовнішніх ринків.
• Існування різких соціальних контрастів між життям місцевих олігархів та трудящих.
• Основа сільського господарства — латифундії (великі земельні володіння); високі прибутки поміщиків; через зв’язок з іноземним капіталом.
• Важке становище в регіоні під час світової економічної кризи 1929-1933 рр.
• 1930-х рр. — перебудова латифундій (поширення оренди, найманої праці), але при цьому збереження залежності економіки країн від виробництва кількох експортних продуктів.
Вплив іноземних держав
• Кінець 20-х рр. — завершення боротьби за економічний вплив в Латинській Америці між Великобританією та США перемогою останніх, лише в Бразилії, Аргентині та Уругваї збереглося панування англійського капіталу.
• Напівколоніальна залежність деяких держав (особливо Центральної Америки) від США, які активно втручалися у внутрішні справи цих країн.
• Намагання США та західноєвропейських країн не допустити економічної незалежності регіону; активна експлуатація мінеральних ресурсів Латинської Америки.
• Проникнення німецького капіталу в економіку Аргентини та Парагваю у передвоєнні роки, але його позиції не були особливо міцними.
Протистояння демократичних сил і диктаторських режимів у Латинський Америці
|
Диктаторські режими |
Демократичний рух |
|
Причини виникнення диктаторських режимів: — відсутність демократичних традицій, наявність каудилізму; — вплив армійських та католицьких угруповань; — кризи консервативних та реформістських форм правління; — економічна залежність від іноземних держав. Приклади режимів: — режим Ж. Варгаса в Бразилії, який спирався на середнє офіцерство та ліберальну буржуазію. Правління Варгаса дозволило уникнути революційних потрясінь, це був ліберально-демократичний режим. — режим X. Урибуру в Аргентині (1930-1932), який спирався на реакційне офіцерство та поміщиків. Урибуру скасував конституцію, ввів облогове положення, переслідував опозицію; —режим Ібанеса в Чилі (1927-1931) та Монадо на Кубі, які наслідували прикладу фашистів Італії (використання соціальної демагогії, насадження культу «вождя», переслідування політичних супротивників) |
Характерні риси демократичного руху: — антиолігархічна спрямованість; — розширення та укріплення демократичних свобод, прав громадян, покращення соціальної сфери; — намагання послабити залежність від іноземних держав. Набуття демократичним рухом форми боротьби за створення Народного фронту, яка посилювалася в міру наростання загрози фашизму в Латинській Америці. Уряд Народного фронту П. Агірре Серда (1938-1941) в Чилі провів низку перетворень розширення демократичних свобод; покращення соціального забезпечення, медичного обслуговування;передача частини землі селянам. Відставка уряду в січні 1941 р. у зв’язку з суперечностями всередині Народного фронту. Національно-визвольний альянс в Бразилії — опозиційний рух проти режиму Варгаса (заборона урядом діяльності альянсу 1935 р.). Піднесення демократичного руху в Мексиці на чолі з Л. Каденасом, уряд якого провів аграрну реформу в інтересах селян, заохочував розвиток кооперації, націоналізував залізниці та нафтову промисловість |
Завдання для самоконтролю
1. Гоміндан у 30-ті роки очолював
А Чан Кайші
Б Пу І
В Мао Цзедун
Г Сунь Ятсен
2. Країни Латинської Америки перебували в економічній залежності від
А СРСР
Б Франції
В США
Г Японії
3. Японія вийшла зі складу Ліги Націй
А у 1929 р.
Б у 1931 р.
B y 1933 р.
Г у 1937 р.
4. З історією якої азіатської країни пов’язана мілітаризація країни та розв’язання агресії?
А Індія
Б Монголія
В Китай
Г Японія
5. Проаналізуйте наведені твердження та вкажіть правильне.
А Гоміндан — це назва уряду в Японії.
Б «Рух 4 травня» відбувався в Туреччині.
В У 1928 р. Чан Кайші було обрано президентом Китаю.
Г Після завершення Першої світової війни світова колоніальна імперія припинила своє існування.
6. Визначте риси, пов’язані з історією Індії першої половини XX ст.
1) Компанії громадянської непокори.
2) Гандізм.
3) Проголошення незалежності країни Ататюрком.
4) Діяльність Дж. Неру.
5) «Соляний похід» 1930 р.
6) Діяльність Гоміндану.
7) Здійснення реформ Реза-ханом.
7. Розташуйте події в хронологічній послідовності.
А північний похід гомінданських військ
Б проголошення незалежності Афганістану
В визнання Великою Британією незалежності Єгипту
Г початок широкомасштабної війни Японії проти Китаю
|
1 |
|
|
2 |
|
|
3 |
|
|
4 |
8. Установіть відповідність між прізвищами діячів та країнами, лідерами яких вони були.
1 К. Ататюрк
2 М. Ганді
3 Сунь Ятсен
4 Реза-хан
А Ірак
Б Іран
В Індія
Г Туреччина
Д Китай
|
1 |
|
|
2 |
|
|
3 |
|
|
4 |
9. Англійці стверджували, що несуть народам Азії і Африки блага європейської цивілізації.
Доведіть або спростуйте це твердження.
10. Визначте причини «палестинської проблеми». Чи можна вважати її вирішеною?
Свою відповідь арґументуйте.
