Крок до ВНЗ. Географія. Довідник

Льодовики, їх утворення і типи

Види льодовиків

Льодовиком називають природні нагромадження льоду та фірну, які мають постійний власний рух, розміщені головним чином на суходолі та утворені накопиченням і перетворенням твердих атмосферних опадів.

Льодовики охоплюють понад 16 млн км², або більше 10 % усього суходолу. їх об’єм становить майже 24 млн км³. Якщо припустити, що цей лід розтане, то рівень Світового океану може піднятися на 64 м. За даними «Каталогу льодовиків» відомо, що понад 78 тис. км² території вкрито льодовиками.

Загальний об’єм льоду в них становить 20 тис. км³, або 17 тис. км³ прісної води. Загальне число льодовиків перевищує 28,5 тис. Більше 2 тис. із них розміщені на арктичних і антарктичних островах, маючи покривний тип зледеніння. Цей тип становить цілі вузли або системи зледеніння та великі запаси прісної води (близько 88 % зосереджено саме в цій зоні). На другому місці розміщені льодовики субтропічної зони. Загальна площа зледеніння становить близько 20 тис. км², число льодовиків — понад 22 тис., запаси води — 1500 км³. Усі льодовики, крім арктичної і антарктичної зони, належать до різних видів гірського зледеніння.

Льодовики утворюються в областях, де надходження теплоти за тепле півріччя є недостатнім для танення всієї площі сезонного снігу. Нижня межа такої області є кліматичною сніговою лінією, відповідною рівню, де річне надходження твердих опадів дорівнює їх річній витраті.

Зі зміною кліматичних умов на різних широтах висота снігової лінії змінюється в значних межах, причому щорічно залежно від метеорологічних умов. Висота снігової лінії в різних широтах наведена в таблиці.

Територія	Широта, град.	Висота снігової лінії, м
Земля Франца-Йосипа	82	50-100
Шпіцберген	80	460
Ісландія	64-67	600-1300
Піренеї	42-43	2600-2900
Альпи	46-47	2700-2900
Кавказ	40-44	2700-3800
Гімалаї	27-34	4900-6000
Африка	0-3	4400-5200
Аргентина	29	6400

Сезонна снігова лінія змінює своє положення внаслідок зміни температури повітря. У зимові місяці вона опускається, а в літні — піднімається. Такі коливання висоти снігової лінії, наприклад, на Кавказі, можуть перебувати в межах 500-2 000 м над рівнем моря, хоча вона зазвичай спостерігається на висотах 2700-3800 м.

Орографічна снігова лінія є нижньою межею сніжних плям, які знаходяться у видолинках та залишкових схилах гір нижче кліматичної снігової лінії. Так, наприклад, на Північному Уралі в глибоких та затінених заглибленнях (карах) існують льодовики на висотах від 500 до 1000 м над рівнем моря. Різниця між кліматичною та орографічною сніговими лініями може становити сотні метрів.

Сніг, який випадає вище від снігової лінії за наявності сприятливих для накопичення його форм рельєфу, утворює сніжники, в яких він із часом зазнає значних перетворень. Під дією тепла вдень сніг зверху тане, а вночі замерзає, утворюючи льодисту кірку, названу настом. При цьому здійснюється осідання та ущільнення снігу.

Подальші снігопади сприяють накопиченню маси снігу, під вагою якого нижні шари ущільнюються, набувають зернистого складу і перетворюються на фірн. Фірн — це зерниста маса сірувато-білого кольору, густиною 300-500 кг/м³, що залягає у вигляді шарів різної товщини. Остання може становити від кількох міліметрів до десятків сантиметрів, розділених льодовими шарами похованого під снігом насту, товщина якого коливається від 1 мм до 50 см. В областях із холодним кліматом, де танення снігу майже не спостерігається, фірн утворюється також шляхом сублімації, тобто за рахунок випаровування льоду та кристалізації водяної пари. Завдяки тиску верхніх шарів фірну на нижні відбувається ущільнення та замерзання зерен, і спресована маса перетворюється на білий фірновий лід з густиною 850 кг/м³. Зі зростанням тиску фірновий лід перетворюється на кристалічний або глетчерний лід блакитного кольору густиною 880-910 кг/м³.

Пластичністю називається здатність льоду змінювати свою форму без розриву суцільності під впливом безперервно діючої сили. Пластичність зумовлює здатність льодовика текти під дією сили тяжіння. Чим ближче температура льодовика до точки плавлення (0 °С) та чим вищий тиск, під яким він перебуває, тим пластичнішим, більш текучим є лід.

Рухаються льодовики повільно, але цей рух нагадує рух води в річці, тому льодовик часто називають льодовою річкою. Швидкість руху льодовика коливається в значних межах. Так, льодовики Кавказу рухаються зі швидкістю 10-130 м/рік, Шпіцбергену — 360 м/рік, Паміру та Гімалаїв — 1200-1500 м/рік. Найбільшу швидкість (10-40 метрів на добу) мають льодовики Гренландії.

Льодовики як продукт клімату дуже різноманітні за своїми формами, походженням та розвитком.

Залежно від морфологічних і динамічних ознак розрізняють материкові та гірські льодовики. Головну роль у ландшафтній оболонці Землі відіграють материкові льодовики, або льодовикові щити, прикладом яких можуть бути льодовикові щити Антарктиди та Гренландії. Льодовикові щити характеризуються значними розмірами, плоскоопуклою формою, яка не залежить від рельєфу місцевості, похованої під льодовиковим покривом. Накопичення (акумуляція) снігу відбувається в центрі, витрата (абляція) — на окраїнах. Відповідно до цього та до опуклої форми щитів лід рухається від центру до периферії по розбіжних лініях. Абляція, тобто зниження кількості води у льодовику за рахунок танення та випаровування снігу та льоду, спостерігається у вузький смузі на окраїнах льодовикових щитів. Основним джерелом витрати речовини є обламування їхніх кінців, які перебувають на плаву в морі. Ці обломки льодовика називаються айсбергами.

Гірські льодовики мають менші розміри, їхня форма визначається льодосховищем. Рух зумовлюється нахилом сховища та спрямований від джерела до кінців язика. Існує багато типів гірських льодовиків. До простіших із них належать льодовики гірських схилів та вершин; кальдерні, розміщені в кратерах згаслих вулканів; зіркоподібні, утворені за рахунок коротких язиків, що виходять з одного загального фірну, розташованого на вершині гори; карові — перебувають у карах; висячі — розміщені на крутому гірському схилі в неглибоких западинах.

Складнішими є долинні льодовики. Серед них виділяють прості, складні та деревоподібні. Ще складнішими є льодовикові комплекси, які виникають унаслідок з’єднання кількох самостійних льодовиків у області живлення або стоку.

Серед усіх типів гірських льодовиків найбільший вплив на живлення річок мають долинні, особливо складні та деревоподібні.

Добір матеріалів:

Є. Д. Гопченко, Л. Є. Крес, М. Є. Романчук. Гідрологія (суходолу): Конспект лекцій. — Одеса: Екологія, 2008.

Рекомендована література:

1. В. І. Вишневський. Річки і водойми України. Стан і використання: Монографія. — К.: Віпол, 2000.

2. Є. Д. Гопченко, О. В. Гушля. Гідрологія суходолу з основами водних меліорацій. — К.: ІСДО, 1994.

3. Л. М. Горев, В. І. Пелешенко, В. К. Хільчевський. Гідрохімія України. — К.: Вища школа, 1995.

4. О. Г. Ободовський. Гідролого-екологічна оцінка руслових процесів (на прикладі річок України). — К.: Ніка-Центр, 2001.