Українська література. 7 клас. Заболотний
У багатьох родинах живе якесь маленьке диво природи: хом'ячок, морська свинка, акваріумна рибка, папуга, грайливий песик чи ніжне кошеня. Іноді цих унікальних створінь навіть називають найкращими друзями сім'ї.
• Чи завжди «братам нашим меншим» з нами добре жити? Від чого це залежить?
• Чи повинні люди відповідати за тих, кого приручили, і дбати про них? Чому?
Повість Бориса Харчука «Діана» саме про нашу відповідальність за домашніх улюбленців.
Борис Харчук
(1931-1988)
Борис Харчук народився на хуторі поблизу села Лози (нині Збаразький район Тернопільської області). Він був найстаршим у багатодітній сім’ї. Майбутній письменник закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту. Згодом переїхав до Києва, де працював у редакціях газет і журналів, зокрема був першим редактором дитячого журналу «Малятко».
Бориса Харчука хвилювали проблеми людяності, моралі, одвічна тема добра і зла. Своїх персонажів і складні ситуації, у які вони потрапляли, брав із життя.
За словами доньки письменника, батько завжди в душі залишався дитиною; багато втрачав у житті, та не загубив головного - здатності дивуватися.
Читаючи повість «Діана», ви й самі це відчуєте та отримаєте естетичне задоволення від споглядання зворушливої дружби маленької дівчинки й молодої вівчарки. Їхні ігри, прогулянки на природі, розваги настільки вдало описано, що ми ніби самі беремо в цьому участь.
Діана
ПОВІСТЬ
(Скорочено)
Цуценя привезли вдосвіта. Марта ще спала. А сон літнього світанку солодкий. Дівчинка зійшла з веранди - із-за гори Городище над Ясинецьким лісом сходило сонце. Небо палало, земля прокидалася... Білі довгі коси, поплутані й нечесані, спадали на плеченята, пасма закривали обличчя.
Бабуся несла курям і сказала:
- А в нас цуценя.
- Де? - спитала-крикнула дівчинка...
- У гаражі, - відповіла бабуся й почала скликати курей...
Вона, як завжди, квапилася. Тож Марта, стрибаючи східцями, кинулася до гаража. З грюкотом відчинила двері... Зайшла в гараж. Власне, то була комірчина. Як був живий дідусь, тут стояв мотоцикл, але комірчину й досі називали гаражем. Марта шукала очима... А його нема!
Забившись у куток, цуценя згорнулося клубочком. Вклало мордочку в лапки, заплющило очі, сховалося. Тільки вуха стояли сторчма, видаючи, що крихітка з доброї вовчої породи.
Марта наглянула порожній ящик і розвела руками. «Певно, бабуся погано зачинила двері? - подумала вона. - Певно!» Де ж воно? Хотілося бігти до бабусі, сваритися і вимагати вдвох шукати пропажу... Злісно глянувши на порожній ящик, Марта обернулася на одній нозі. Дівчинка так мріяла мати собачку! «Ото я дочекалася», - думалося їй. Було до болю кривдно. Ступила крок і завмерла. У кутку, коло дверей, із-за старого горщика стирчали наструнені вуха. Ніби приліпилися до горщика, і горщик став рогатий.
Дівчачі надуті губи розпливлись усмішкою, очі заіскрилися. З них навіть чомусь виступила й котилася блискуча сльоза. Дівчинка простягла руки до звірятка й покликала:
- Діано!..
Марта сама не знала, чому з її уст злетіло це ім’я. Наставлені вуха здригнулися і заніміли. Вони не ворушилися, і горщик був рогатий.
- Не бійся, - сказала дівчинка. - Діано! - покликала ще раз так ласкаво, що звіряткові перехотілося ховатися за горщиком.
Сірий клубочок заворушився. З лапок виткнулася гостренька мордочка. Блиснуло двоє рудих очей - два блимливих вогники.
- Діано...
Блимливі вогники з’явилися знову. Вони світилися знизу, тягнучись до синіх очей дівчинки, і ні разу не мигнули. Ці очі признавали Марту і своє ім’я - Діана. Цуценя перестало бути цуциком, безіменним собачам.
Діана не стала на ніжки, а повільно, легко пересуваючись животом, тягнучи за собою хвостика, повзла до Мартиних рук. Підповзла, раптом боязко лизнула їх.
Дівчинка простягнула руку, пальці торкнулися до нагорбленої спинки, відчувши м’яку вовнистість і боязке, невтримне тремтіння... Сірий клубочок здригався, боронячи свою недоторканість. Проте Діана й не писнула. Тільки як у цей час їй бракувало мами, яка б гавкнула своїм гучним голосом, гавкнула з риком, відігнавши дівчинку.
Марта сиділа навпочіпки. Бажання вхопити й потягти було таке нестримне, що дівчинці відняло мову. Тільки взяти на руки, тільки тулити до грудей, тільки пестити!
А звірятко звинулося за горщиком, завернуло свою мордочку й показало біленькі ікла.
- А то що ти тут робиш? - налякала Марту бабуся. - Воно мале, а ти... Тебе пориває його мучити? Ходімо, винесеш йому ліпше молока. Шукає маму... Мале...
Марта випурхнула, помчала на веранду. Як же вона сама не здогадалася, що треба принести молока? Вже уявляла собі, як поставить молоко, як Діана смакуватиме його, а вона стане собі й дивитиметься. Діана нап’ється молока й тоді відразу піде до рук, вони подружаться і цілий день будуть разом. Ніхто їх водою не розіллє! Дівчинка обережно поставила тарілку, покликала:
- На, на... - Але сірий клубочок сидів за горщиком, і не було видно гостреньких вух.
Ганна Федорченко. Ілюстрація до повісті Бориса Харчука «Діана»
Вона підсунула тарілку ближче, упадала коло Діани, називаючи її ласкавими словами: маленька, сіренька, миленька. Цуценя мовби й не чуло. А вона не мала зваги до нього доторкнутися. Чому ця Діана така відлюдькувата? Якби не бабуся, ткнула б силоміць її мордочкою в тарілку!
День для неї - не день. Так-сяк умилася, швидко розчесалася, а сніданок не ліз до горла. Молоко в тарілочці нечіпане. Марта вирішила заглядати нечутно, підкрадатися навшпиньках. Підкрадалася багато разів. Дуже зраділа, коли нарешті побачила, що Діана виповзла й наближається до молока. Але, помітивши дівчинку, звірятко миттю шмигнуло у свій куток.
Дівчинка скупалась у ставку, пообідала, а Діана так і не взяла молока в рот. «Ну, якщо ти така, то я й не загляну до тебе!» - вирішила Марта. Серед буйних грядок пахло кропом, вилежуючись, росли гарбузи. Там Марта з бабусею пололи до вечора. Втомлена, напечена сонцем, у косинці, як зів’ялий лопух, дівчинка непевно підступила до гаража. Тарілка була порожня. Діана не сховалася в куток. Простягла передні лапки, уклала на них свою голову. Очі заплющені, а вуха все одно стирчать. Мабуть, щойно пообідала й заснула.
Марта підкрадалася, час від часу спиняючись. Діана якраз солодко примружила очі. Може, їй щось снилося? Дівчинка так і не торкнулася її вух, не погладила, хоч пальці аж тремтіли. Вона хапнула тарілку, а Діана, прокинувшись, скоком відплигнула за горщик. Дівчинка знову принесла молоко, поставила й нишком вийшла. Уночі їй не спалося. «Ну чому, чому собачка мене боїться? - снувалось у голові. - Я ж назвала її таким гарним ім’ям - Діана! Хто ще так її назвав би, а вона не хоче навіть підійти до мене». Бабуся сказала Марті, що собаки - мудрі, вони відразу відчувають, чи людина добра, чи зла. Це й мучило дівчинку. Вона ніби нікому ніякого зла не заподіяла. Ні тут, у бабусі, куди приїхала на канікули, ні у великому місті, де мешкала...
А Діана не спала. У вечірній тиші, у комірній темряві пахло молоко. Ніздрі роздмухувалися. Цей запах, очевидно, нагадував їй матір - стару вівчарку, малих братиків і сестричок, з якими вона розлучилася й більше ніколи не побачиться. Та куди б і до чого не підповзала, запах молока виманював її. Випила його й вилизала тарілку.
Дівчинка прокинулася вранці до сходу сонця. Схопилася з ліжка - як там Діана? Босоніж пролопотіла східцями. Бабуся кришила гичку1, а цуценя походжало, крутячись біля неї. Дівчинка метнулася вхопити собачку, нести собі в ліжко, але вона, блиснувши на Марту очима, відразу втекла в куток. І новий день починався, як учорашній. Правда, цуценя не могло довго відсиджуватися в кутку. Наодинці випило молоко, наодинці походжало гаражем, але приходила Марта чи з’являвся хтось із сусідів - і воно зникало, ховаючись за горщик. Дівчинка не могла його нікому показати чи похвалитися. В обід Марта знову принесла молока. Не покликала Діану, навіть не обізвалася до неї. Поставила тарілку, а сама причаїлася за дверима. Дівчинка пронизливим оком спостерігала крізь шпарочку, як вправно і поквапно працює рожевий язичок. Здається, що він лише полизує, а тим часом молока стає все менше й менше. Уже воно на самісінькому денці. «Ласунка!» - подумала Марта і виступила з-за дверей.
1 Гичка - стебло та листя коренеплодів (наприклад, буряків); бадилля.
Поміркуйте на основі прочитаного, чи була Марта терплячою і наполегливою.
- Діано... - покликала тихо й ласкаво.
Цуценя нашорошило вуха, підняло очі, але не втікало. Змірявши дівчинку знизу й догори, згори й донизу, облизалося, ще раз глянуло на неї і нахилилося до тарілки. Там ще було молоко. Швидко впоралося з ним, а тоді взялося повільно облизувати тарілку. А коли вилизало, наче вимивши, узяло її в лапки. Дівчинка обережно взялася за край тарілки, обережно потягла до себе.
- Віддай, - казала Марта.
- Гр-р-р... - відказувала Діана.
Дівчинка намагалася міцніше втримувати тарілку. Діана вчепилась у тарілку лапами, зубами, потягла й перекинулася. Але їй все одно не вдалося видерти тарілку. Підхопившись, кинулася до неї знову. Дівчинка випустила її, і звірятко шуснуло дівчинці в руки. Воно заривалося в Мартині долоні, мовби хотіло сховатися, знайшовши в них найтепліший затишок. Дівчинка підняла Діану. Собачка тулилася до грудей, шукала захисту під пахвами, припадала до тіла, лащилася і лащилася, тоненько попискуючи, мовби примовляючи: «Я буду тобі вірна. А ти?.. А ти?» - і вуха гостро стриміли вгору. Марта мовчки гладила Діану, а та тягнулася до її шиї, ніби хотіла заглянути в очі...
Брайтон Рів'єр. Обов'язкова освіта
Дівчинка ступила - собачка за нею... Це була її перша стежка за дівчинкою, і вона долала сходинку за сходинкою, тикаючись мордочкою об камінь, втримуючись і кігтями, і мордою. Видерлася. Так почалася дружба, стаючи з кожним днем дедалі зворушливішою... Їхні голоси - «На! На!..» і «Цяв! Гр-р!» - упліталися в пташиний гуркіт, здіймалися над гомоном вулиці, пересилювали клекіт річкового виру.
Діана сподобалася всім сусідам. Сусіди задивлялися на її вуха, які сторожко вловлювали найменші шерехи, на сіру лискучу шерсть із чорненькою смужкою на хребті, на широченькі груди, на міцні лапи, які обіцяли не сьогодні-завтра стати неймовірно дужими. Кого лише не манило взятися за її загривок, щоб відчути туге, наструнене бриніння грайливих м’язів. Але Діана нікому не давалася до рук, окрім Марти. До чужих відразу закидала свою видовжену мордочку й показувала гострі зуби. Найкращими в неї були очі. Начебто підмальовані, підведені а чи підперті блідуватими півмісяцями знизу й темними китицями брів зверху, вони виявляли чистоту й не знали найменшої скаламученості. З кожним днем блідуваті півмісяці повнилися, темні китиці розширювалися - в очах світився допитливий розум.
Складіть усний твір-опис Діани (мордочка, очі, шерсть, хвіст, вуха, лапи, рухи, вдача). Що з цього вам відомо з тексту, а що ви можете домислити?
Бабуся любила бджіл. Дідусь залишив їй пасіку, і тепер бабуся сама пасічникувала: роздмухувала димаря, брала ситечко. Бджоли її не кусали. Вона пахла городом, як грядка. Бабуся не пошкодувала для Діани старого вулика. У цьому вулику, якраз у льотку з дашком, і прорізано отвір для дверцят. Дашок залишився, і вхід у Діанину хатку був ніби з вирізьбленим ґанком.
Але Діані ця домівка не сподобалася, як колись ящик з-під яблук. Марта застелила хатку дідусевим галіфе, але собачка найбільше любила сидіти й лежати на голому цементному порозі перед верандою. Їй, певно, кортіло весь час бути ближче до дівчинки. А спалося охочіше під вікном. Незлюбила нашийничка, хоч ніхто не мав і гадки її прив’язувати. Розцяцькований понікельованими блискітками-бляшечками поясок повісили на шию тільки для краси. Сіренька силкувалася скинути лапами, пищала, перекидалася, але поясок тримався. Коло хати паркан. Діана встромила голову між штахети, крутила нею, крутила, аж поки нашийник не повис на паркані. Ніхто цього її не вчив. Як вона здогадалася? Не терпіла прикрас і любила волю.
Хоч днювала на порозі, хоч спала під вікном, за яким довго не вмовкав телевізор, а свою буду-вулик, виявляється, цінувала й берегла. Інколи Марта заганяла туди її силоміць, запихала, і навіть сама встромляла туди голову. Діана поскімлювала. Та тільки-но дівчинка відступалася, собака виплигувала зі своєї домівки, як відпущена пружина. Спровадивши з порога, заганяла її у вулик і бабуся.
- Ану, марш до буди! - гримала й тупала ногою. - Ти бач, чи в тебе своєї хати нема?
Коли сусідська ряба кішка зважилася покрадьки забратися в Діанину домівку й з’явилася з кошенятами, які хоробро котилися клубочками, Діана собі тільки ліньки спостерігала. Та ось кішка, злодійкувато оглядаючись, наблизилася до буди-вулика.
Вона задерла голову, нюхнула повітря і повагом, як господиня, ступила під дашок, пішла всередину. Скоро її розвусена мордочка виглянула з-під дашка. Кішка нявкнула, покликала кошенят. І сама буда-вулик, і кубельце в ньому були їй до вподоби. Кошенята одне за одним устрибували до кішки, але в цю мить Діана так хвацько плигнула з порога, начеб нею хтось вистрелив.
Ряба кішка засичала. Поставивши очі страхом, була готова вп’ястися випазуреними кігтями. Надималася, випазурювалася і сичала. За нею і собі, горблячись, ставили очі страхом і сичали кошенята. Під цинковим дахом задзижчало, загуло, як не дзижчало й не гуло там і тоді, коли жили тисячі бджіл.
Ще вище наставивши свої вуха й присівши, щоб напасти, Діана рішуче махнула лапою і змела кішку геть із ґаночка своєї домівки. Кішка перекидьки опинилася коло лави. Спам’ятавшись, вона прожогом виметнулася на дровітню і, зігнувшись у дугу, нявкотіла, гучала, як надтріснутий рипливий барабан, - лементувала з хмизу й кропиви.
Ганна Федорченко. Ілюстрація до повісті Бориса Харчука «Діана»
А Діана тим часом вимітала з вулика кошенят. «Ач, які непрошені гості», - лютувала вона, і кошеня стрімголов летіло в кропиву. Одне, друге. А третє, уперте, забившись усередину її хатки, металося по вулику з кутка в куток, потім учепилося кігтями в підстилку. Діана й витягла його заразом із латаним галіфе й витріпнула.
Кішка ще надривно кричала, збираючи докупи свій виводок, а Діана вже поважно сіла перед будою-вуликом. На її чорненькому носикові запікалася крапелька крові. Кішка таки дотяглася своїм голчастим кігтем.
Марта помітила на Діаниному носику краплю крові, витерла її своєю пучкою. І вони пустилися кружка-кружка подвір’ям.
Довго ніхто не міг звикнути до імені собачки. «Як-як? - перепитувала онуку бабуся, недовірливо знизуючи плечима. - Діана?» А вона відразу прийняла його й ніколи не бігла, якщо бабуся кликала її інакше...
Дівчинка із собачкою бігли аж до джерела, яке било під Ясинецьким лісом. До джерела треба було добиратися високою голою греблею. Доріжка слизька, проте Діані абищо. Її сліди блищать, як печатки. Тягнеться, загинається дротяна сітка. На вигині, між двома стовпцями-бетоняками, у ній зяє овальна діра, і туди стежка. Там, унизу, клекоче джерело. За ним - сажалки1, форельне господарство. Тому й загорожа. З вечора й до ранку долину висвітлюють, перехрещуючись, прожектори. І ні єдиного дерева. Хоча б на сміх якась верба.
1 Сажалка - копанка, невелика штучна водойма, у якій розводять рибу.
Джерело побулькувало з-під гори й розтікалося круглою криницею, навколо якої росли осока, очерет. Лежала дошка - кладочка, що прогинається під ногами. Напитися води лежма - не нап’єшся. Черпай долонями. Вода холодна, крутить зуби. Ковтай помаленьку, бо застудишся. Але в джерелі найсмачніша, найздоровіша в усьому світі вода. У ній відбивається небо і сонце... Марта зачерпнула долонею. Губи торкнулися до води, бризки з підборіддя закапали на шию, на груди. Кладочка захиталася під ногами. Діана схилилася до джерела, лизнула й нашорошилася. Пили воду а чи небо? Верталися від джерела, як із великого світу.
Чжон By Чже. Дівчинка і собака
ЦІКАВО ЗНАТИ
У римській міфології Діана (у давньогрецькій міфології Артеміда) - це богиня полювання та дикої природи; уособлення Місяця.
Борис Харчук у повісті «Діана» використовує ім'я римської богині, надаючи йому символічного звучання. Вівчарка Діана виросла й перетворилася на вірну супутницю, берегиню, котра захищала свою господиню та обійстя навіть від сусідського півня.
Скульптура Діани Версальської (або Артеміди) з оленем. Лувр (м. Париж)
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. Назвіть головних персонажів повісті «Діана».
2 Яку домівку запропонувала Діані бабуся? Чи сподобалася домівка собаці?
АНАЛІЗУЄМО
3. Намалюйте словесний портрет дівчинки Марти. Якого вона віку? Чому ви зробили такий висновок?
4. Розкажіть близько до тексту про першу зустріч Марти з цуценям. Зіставте цю зустріч із першою зустріччю Сашка із Сіроманцем.
5. Прокоментуйте такі слова Марти: «Я буду тобі вірна. А ти?.. А ти?». Про що свідчить той факт, що Діана відгукувалася лише на кличку, яку їй дала дівчинка?
6. Мікрофон. Чому Діана подобалася всім сусідам? Що вас приваблює в цуценяті?
7. Як Діана обстояла своє житло? Як ви розцінюєте таку поведінку молодої вівчарки?
8. Що ви дізналися про джерело під Ясинецьким лісом? Чому воно стало улюбленим місцем для дівчинки та цуценяти?
9. Який епізод повісті може бути зав'язкою твору?
10. Складіть по одному тестовому завданню до епізодів, проілюстрованих на с. 204 та с. 208.
МІРКУЄМО
11. Чому, на вашу думку, Діана, навіть іще зовсім маленька, найприязніше ставилася до Марти? Чи можна стверджувати, що цуценя було кмітливе й розумне?
12. Що означає залишатися вірним? Спрогнозуйте, хто й кому залишиться вірним наприкінці твору. Поясніть свою думку.
ВІРНИЙ - постійний у своїх поглядах і почуттях; відданий; який не зраджує.
13. Як ви розумієте подані нижче слова французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері? З якого твору їх узято?
«Ми відповідаємо за тих, кого приручили» (Антуан де Сент-Екзюпері).
У садку падали яблука. Бабуся немолода, а сад ще давніший. Корякуваті, крихкі яблуні з дуплами й з порепаною корою груша-спасівка, здавалося, уже не могли родити. На груші озивався дятел. Починав свою роботу, коли село ще спало. Він працював у садку й узимку, але за хугами1 його не було чутно. А напровесні з досвітку так затято бив дзьобом, що скрипіли дерева. Бабуся брала залізні граблі, йшла в садок. Дятел її не боявся, вистукував у неї над головою, а вона згрібала сухе галуззя, сухе листя і заскороджувала траву. Синички, яких порятували в люті завії глибокі дупла, снували, мовби вилітаючи з-під бабусиної дашком хустини, низько сідали на гіллі, як піджовклі листки, і помахували хвостиками.
1 Хуга - завірюха, заметіль, хурделиця.
Сусіди казали, що з такого скалічілого, замшілого садка чекати користі годі. На нього дмухни - яблуні повивертаються з корінням. Трухляві. Чи не ліпше їх спиляти, повикорчовувати - і в огонь! А викорчуване місце можна пустити під город... Та бабуся товклася під кожною яблунею. Дотягувалася рукою до гілля, пригинала й дивилася на брость: чи її багато? Колись сині, як в онуки, а тепер посивілі очі знову наливалися синявою від помолоділого весняного неба: гілка вся засіяна бруньками.
Зінаїда Серебрякова. Яблуня
З якої ледве прорізується зеленець листочка, а з котрої пробивається рожевенький промінчик - майбутній квіт. Зав’язь тверда, тішить пучки. Бабуся бачила, як з її пальців, таких же скарлючених, висохлих, як і яблуневе гілля, з тих пальців, котрі вже саме сухожилля, з яких вийшла міць, але не посходили придбані замолоду мозолі, мовби із зав’язі, зеленіє зелене листя, розцвітає білий цвіт і на ньому гудуть бджоли. Нічого цього й близько нема, а вона все це вже бачила...
Порівняйте бабусині натруджені руки та яблуневе гілля.
З весною садок переінакшувався. Босі дерева, які лякали своїм рипливим скрипом, зазеленівши, сходилися кронами. Буйне зелене листя густо вкривало яблуні. Садок цвів - вибухав своїм цвітом. Влітку в саду було аж темно: через листаті густі крони ніяк не може пробитися сонце. І тоді в старому садку падають перші яблука. Білі папіровки. І рябенькі, тому що посмуговані червіньковими смужками. Їх усього дві яблуні - папіровка і та, що родить рябенькі. Яблука лежать у високій глухій траві: великі круглі жовті папіровки і подовгуваті, яйцеподібні, неначе крашанки, рябенькі. Соковиті, тріщать на зубах. Тануть у роті, запах забиває груди, п’янить і наповнює радісним щемом, соками землі, які достигли на сонці. Чисті, свіжі, обмиті росою. Обтерти подолом чи просто рукою - і до рота.
Дівчинці їсти їх уже перехотілося. І збирати не хочеться. «Добре Діані, - думає Марта. - Їй не треба збирати яблук». Дівчинка й Діана не можуть зупинитися: підганяють одна одну. Обом в очах мерехтять гарбузи, які ще дужче розповніли за ніч, рядочками плетуться огірки, деякий достигає собі насінником, червоніють помідори, попідпирані стовпчиками, щоб їхні голови - до сонця. На цілий город розсвітився соняшник. Ніхто не дармує.
Марта огинає пасіку. Бджоли дзвенять-гудуть. Діана першою вскакує в садок. Ховаючись від спекоти, від засухи, вона заривається в траву. Вивернулася, хитро зиркнула на дівчинку - запрошувала гратися, розлягаючись на траві. Під яблунею порожня корзина, недосипаний мішок. Високо задираючи ноги, Марта ступила в траву. М’яти траву не можна. У бабусі корови нема, беруть молоко в сусідки. А сусідці - сіно. Яблука збирали швидко. Крім папіровок і рябеньких, був і червивий підзбир, з осінніх, із зимових. Позбирала і його. Мішок підріс. А коли закінчила роботу, підібрала платтячко й присіла біля Діани... Надкусила яблуко. Діана глянула на неї з недовірою: як можна їсти таку погань? Яблука, груші, сливи їй рішуче не подобалися.
- Цукерочки хочеш? - запитала її Марта.
Діана облизалася.
- Буде тобі цукерочка, буде...
Мішок яблук винесено й покладено на возика. Покладено докупи й сусідські мішки. І двоколісний візок, у який запрягається Мартина бабуся і Палажка, заскрипів розхлябаними колесами асфальтом на сушзавод1. Собачка то зупиняється на узбіччі, підібгавши хвоста, то підбіжить. Не йде за возиком: перебігає з місця на місце. Налітає автомашина, звірятко прилягло до узбіччя. Чорна рухлива тінь, упавши від машини, летить землею, накриває його. Прошмигнула машина, прошмигнула і її чорна тінь. Сяйнув і зник з асфальту зблиск вітрового скла і зблиск звіряткових очей. «Траса шалена», - каже бабуся. Дівчинка покликала Діану й подумала, що вона в неї страхопуд...
1 Сушзавод - завод, на якому сушать фрукти.
При сушзаводі магазинчик. Купили цукерок. Дівчинка дала першу цукерочку Діані. Та відразу хапнула її з руки. З папірчиком. Цукерочку з’їла, а папірчик виплюнула. Розгорнула карамельку собі в роті. По дорозі додому підстрибувала до дівчачих рук, просила ще, але на трасі не можна зупинятись і ловити ґав. Бабуся була задоволена: продати б ще трохи яблук, і буде онуці на «жучки» в коси, на цукерки та ще на що треба. Палажка посадила у візок Марту, а Марта посадила собі на коліна Діану - поїхали з горбка додому. Примчавши мовби на ридвані, Марта всілася на порозі веранди, перекидала язичком у роті карамельки, годувала свою пестунку, повчаючи її, що ці цукерочки виросли на яблунях, і хвалилася, що на яблунях виростуть ще й «жучки» - пластмасові защіпки, якими вона стискатиме собі кіски. А може, на яблунях виросте голуба, якраз їй до лиця, стрічка. Діана ласо розгризала карамельки, випльовувала папірці... На цьому порозі дівчинка навчила собачку подавати лапу - вітатися. Незабаром Діана подала лапу й бабусі, лизнувши і їй руку.
- Ти бач, - дивувалася бабуся, - і лапу дає, і в руку цілує. Чемна, як діти за давніх часів.
Вона, напевно, згадала своє дитинство, коли хлопчики й дівчатка, зустрічаючись зі своїми дідусями і бабусями, з дядьками і тітками, зі старшими взагалі, завжди чемно цілували їх у руки, виявляючи пошану. Та хоч собачка й навчилася вітатися, але не кожному виявляла свою ввічливість... Але кого вона не любила, просто ненавиділа, так це дядька Петруня. Не лише на нього самого не хотіла дивитися, а навіть у його бік. Він миршавий і богомільний. Умостившись на лаві, виклавши Біблію на коліна, він передрікає:
- Істинно: занехай усе і вознесись, як цар Соломон!..
Він вдає, що живе в постійному страху, що завжди в чомусь розкаюється. Щоб зачепив щось чуже, щоб гримнув на опецькуватого вітрогона, коли той і наробить шкоди? Боже збав. З його губів мовби капле нектар. Спробуй такому в чомусь відмовити! Мастить маслом, а в нього й торішнього снігу не випросиш. Діана й не гавкає на дядька Петруня: просто зневажає. А трапилося: він навіть порятував її. Собачка встромила голову в штахетисту хвіртку, не могла з такої пастки вихопитися, і дівчинка була безсила їй допомогти. Нагодився проповідник.
- Гарне створіннячко, - почав ніби казання дядько Петрунь. - Прикордонна порода1! Таку породу треба... - розхвалював собачку, погладив, а вона вся затрусилася, затремтіла.
1 Прикордонна порода - собака, яка несе службу, охороняючи кордон.
Відбив штахетину, Діана так і порскнула від нього. Була раніше мала, могла стромляти голову між штахетини, а підросла - штахетини завузькі.
- Вовк! - буркнув тоді дядько Петрунь.
Недолюблювала Діана, як хтось приїжджав автомашиною. Панічно дзявуліла, розриваючись. Гавкала й гавкала на машину. Її годі було вгамувати. З бабусею вона була стримана. Ходила по її слідах, годинами могла висиджувати на городі. З повагою і витонченістю вона ставилася до Миколи - лікаря, який навідувався зі свого обласного центру в неділю до своєї матері - бабусиної приятельки. Та найбільшими її товаришами, без яких не могла обійтися, без яких нудьгувала, усамітнившись у буді-вулику, була голоштанна1 дітвора. У ті рідкісні хвилини, коли розкучмана ватага й криклива галайстра2 з якихось причин залишали її, вона не помічала нікого із старших, нехтувала ними, а знудившись зовсім, мляво вибиралася зі своєї домівки, ставала лапами на паркан і дзявуліла на вулицю, ніби так і просила: «Пустіть мене до дітей!». Крім Марти, липнула й до Лесі. Підстрижена гарним кружечком Лесина голівка була мовби справді в шапочці. А на личку - чорні очі. Вуглики...
1 Голоштанна дітвора - напівроздягнуті в спеку, тому убогі на вигляд, малолітні сільські дітлахи.
2 Криклива галайстра (діалектне) - галаслива зграйка дітлахів, юрба малюків.
Коли дівчатка довго поралися в садку або коли засиджувалися на городі, допомагаючи бабусі полоти город, Діана чекала-чекала й починала їх викликати. Підскакувала на стежці, гострі вуха миготіли над бурячинням. Потім вони втрьох ішли в поле або до лісу. Сіренька мчала з роззявленою пащекою, хапаючи за ноги то Лесю, то Марту. Дівчатка із собачкою спочивають у кущах під гайком. Діана влягається коло їх ніг і тихенько повискує, мовби щось собі бурмоче від щастя, що звідси і їй видно далеч... Але тут усім в очах раптом змигує синьо-рожеве, з білим ряботинням, із чорненькими цяточками, облямованими червоним.
- Переливниця! - скрикує Марта, випустивши з рук собачку.
Дівчинка завмирає, собачка насторожується. Леся безпорадно підіймає сачок. Такий метелик - і проґавити! А Діана бачить переливницю: сіла на опалому листку.
- Розмах крил шістдесят - сімдесят міліметрів, - украдливо вишіптувала Марта. - На передніх крильцях очка, а на задніх біла перев’язь... - наставила руки, нишкло підступаючи до куща.
Тарас Шевченко. Портрет дівчини із собакою
Собачка не стримується, гавкає, зганяє переливницю. Метелик то летить, то опускається до землі, сів, перепочив і знов підіймається вгору - мерехтить. Дівчатка пускаються за ним. Діана вишугувала1, а вони бігли, падали, уставали. Зникла, розтанула. А трійко ловчиків обпеклися кропивою. Кропива жалюча! Та дівчатка з собакою вигнали з неї адмірала. Метелик злетів - заслонював день своїми крильми. Брунатний, позолочений, осяйний, мовби у ньому відбився назавжди і жовтогарячий схід сонця, і блакить радісного ранкового неба. Адмірал! Марта вихопила в Лесі сачок. Діана не подавала голосу, стригла вухами й пантрувала очима. Адмірал не звивавсь угору, не сідав на кущі, на дерева. Важкий. Але й адмірал зник... Пізно-пізно, вертаючись із поля, у гайку над селом дівчатка впіймали переливницю - крилату веселку, а Діана навіть накрила лапою адмірала. Пошкодила зопалу на ньому опилення, і Марта потягла за це її за вухо. Але не біда: на адміралових крилах видно і схід сонця, і ранкове небо.
1 Вишугувати - полохати.
Бабуся переймається, виглядає їх... Винесла у двох тарілочках по щільничку2 меду, а собачці кісточок, які зберегла з обіду. Мед зі щільників ниточками стікав із дівчачих пальців. Швиденько підставляли паляницю. Не їли, полизували - так смачно! На кінчиках язиків, у горлі пахло квітами.
2 Щільничок - соти, прямо з вулика, у які бджоли носять нектар.
- Молоко! - прозвучав зворушливий жіночий голос, у якому озвалися ласка і тепло запрошення. Кликала Лесина мама.
Звившись, відірвавшись од землі, блиснувши в сутінках очицями, Діана кинулася до хвіртки. Знала слово «молоко» ліпше, ніж своє ім’я. Собачка поривалася дівчинці до грудей, канючила молока.
А вранці, коли Марта спала, бабуся била Діану. Пещена пакосниця замучила величеньке курча. Дівчинка начебто аж зараз помітила, яка її вихованка велика. Шерсть на ній уже не м’якенька - щетиниста, цупка. Зміцнів крижистий загривок, видовжилася морда, стали крутішими груди і сильними лапи. Хребет вилискує - сіро-чорний. Дівчинка стала спостерігати, як Діана перемінюється... Щодня вона утверджувала свою незалежність. У її натурі озивались інстинкти предків. Лежала й сиділа з якоюсь аж ніби величністю. Не лише курчата, кури боялися потрапити їй на очі. А кішка з кошенятами тепер обходили її десятою дорогою. Діана розпотрошила Лесиного півня, який злетів на бабусин паркан і надумався розкукурікатися на цілий куток. Стягла його з паркану. Зуби вп’ялися в шию. Бідолаха стріпнув, замахав крильми і повис з її пащеки. Марта перелякалася. А Діана геройськи стояла перед хвірткою з півнем у зубах. Куток збунтувався, але Марта обіймала Діану за шию, допитуючи її:
- Ну що ти наробила? Навіщо?.. - Сіре наструнене звірятко, вже не звірятко, а молодесенька вівчарка, не опускала голови. - Я не прив’яжу тебе. Нізащо!
Надалі до Марти ніхто не смів ні торкнутися, ні навіть підійти - відразу: «Рр-р-и!..». Інколи хтось чужий кидав собачці шматочок хліба, ласий кружечок ковбаски. Ніби тих гостинців із чужих рук й не бачила! І не чула нічийого голосу, як би він не бринів ласкаво. А щоб її хтось погладив? «Гр-р-ру!» - шкірилася. Її все важче й важче ставало годувати. Залишків супу, каші, якихось там кісточок уже не вистачало. Дівчинка покрадьки віддавала сіренькій свої порції. Так і не знала прив’язу. Росла, а її вулик-хижка мовби зменшувалася. Заходячи під дашок, вона згиналася, скарлючувалася, втискуючись досередини. Розвернувшись там, виставляла голову - голова була на цілий отвір.
- Ото бджола! - жартувала бабуся, дивлячись на буду-вулик.
Марта тісніше притиснулася на порозі до старенької. Тепер у них тільки й мови, що про Діану. Що з нею робити? Дівчинка дивилася на вівчарку, а думала про велике місто, куди їй треба їхати. Хто й що буде з Діаною? Вечори стали темніші. Бабуся і дівчинка не стільки перемовлялися словами, як блимливими поглядами: «Що ж робити?» - розуміючи одна одну в німій мовчанці. Діану треба комусь віддати. Кому? Не вона - сіре звірятко, а вони - люди - мусять із нею розлучитися. Бабусі не хочеться розлучатися. Дівчинці ще дужче не хочеться. Важко. Але що вдієш?..
Натупотівшись на подвір’ї, дівчинка й вівчарка бігли, куди їм заманеться. У потайні кутки садка, у хащі городу. Діана клала Марті на коліна свою голову. Обоє були смішні, особливо дівчинка, як буває смішною дитина, коли наспівує зовсім недитяче. Вівчарка в реп’яхах. Марта вибирала чіпкі реп’яхи з їжакуватої шерсті. Їй не до сміху! «Лучче було, лучче було та й не знати...» - співала-проказувала журно, гірко, невтішно.
Дівчинка розкинула надувний матрац на моріжку. Марта колись скупала її, коли в Діани животик ну зовсім голопузився. Намилила шампунем, повимивала у вухах. Спека, що не продихнеш, а цуценя ловило дрижаки. Дівчинка закутала його рушником, зогрівала своїм тілом. Воно тремтіло, і Марта побоювалася, що собача простудиться. Якраз нагодився Микола-лікар. Він заборонив купати цуценя, поки животик не зашерститься. «А ще воно дрижить з ляку», - сказав він. Обійшлося, собачка не простудилася, але... не забула давнє.
Матрац спускається на воду. Розставивши руки, заходить у воду дівчинка. А вівчарка метається берегом. Вона начебто справжній плавач - набирає розгону. Шубовсть! Марта пронизливо верещить. Пірнає у воду, наздоганяє матрац і, вигулькнувши, всідається на ньому. Діана пливе до неї. Гребе лапами, морда поверх води, хвіст розпущений, як стерно. Дівчинка подає їй руку, а вона - лапу. Вмощуються на матраці. Матрац-острівець неохоче причалює. Берег і ставок осяяла веселка. Дівчинка і вівчарка стояли в її брамі.
- Віддайте мені Діану... - сказав доглядач за ставком.
Вівчарка не просто йому подобалася, а була потрібна для діла. Десь-то він прочув, що вона не зможе жити в бабусі, що стара не дасть їй ради і що дівчинка, яка приїхала на канікули, не може забрати її із собою.
- Їй-бо, я її не зобиджатиму, - поклявся він, забожившись. І додав: - Слово честі! - А потім ще раз: - Їй-бо!
Його називали Севою, Севкою або Стівою - залежно від того, коли і як він ставився до сільських рибалок. Засмаглий, аж чорний.
- Хочеш м’яса? - звертався до собаки. - У сажалках форель. А форель знаєш чим годують? М’ясом. М’ясом і печінкою...
Вівчарка знала слово «м’ясо», як і «молоко». Сиділа коло Мартиних ніг й облизувалася. Наближалися до сітчаної загорожі, Сева обігнав їх, вийняв ключа й відімкнув залізні ворота. Марта ввійшла першою, а вівчарка за нею. За хатою, у бік лісу, стоїть фургон-холодильник. Севка так і метнувся до нього, розчинив і, стоячи на приступці, почав запопадливо й хапливо кидати шматки м’яса. Діана підхопила один, другий. Сподобалося. Сева усміхався. Але вже через хвилин п’ять собакою почало трусити. М’ясо морожене. Діанине повне черевце стало як холодильник. Отож Марті й Стіві довелося ласунку-ненажеру розтирати.
Звичайно, хоч м’яса тут було багато, але дівчинка не могла так відразу подарувати пестунку. Вони й назавтра прийшли до фургона-холодильника. Діана сама підступила до приступки. Сева заздалегідь розморозив м’ясо, очікував. Ухопивши порцію, собака сховалася під фургон-холодильник - єдине місце, де могла знайти затінок, і там обідала. Потім Марта залишила її на три дні, щоб звикла. Ці дні минали дуже довго, наче тяглися. А завбачливий Стіва взяв і прив’язав Діану. Але собака зірвалася з прив’язу, обірвавши ланцюжка. Він її ледве впіймав. Нізащо не далася б до рук, якби форельне господарство не було обтягнуте густою сіткою.
Улюблена їжа - м’ясце - Діані вже не смакувало. Стіва накидав його в комірчину, але шматочки так і лежали коло порога. Майбутній господар затурбувався. Він здогадався, що Діана сумує, і, щоб їй догодити, насмажив риби. Сева вже й припрошував - навіть не понюхала.
Чому, на вашу думку, Діані перестала смакувати улюблена їжа?
Бабуся запевнювала онуку:
- Наша Діана буде, як у раю.
Марта не стрималася, подалася на греблю... Вівчарка плигнула на неї, мало не збивши з ніг. Поклала на груди лапи, прилипла мордочкою, тоскно заскімлила. А з її шиї звисав обірваний повідець. Прибіг, задихавшись, Стіва.
- А я ж їй і вуса обстриг... Але брешуть, що ніби в собаки нюх у вусах. По-моєму, він і в собаки не лише в носі. У голові! - і стукнув себе по чолі. - У душі! - Приклав руку до грудей і видихнув: - Як у всіх нас...
Так і не відбула Діана три дні над сажалками. Ночувала третю ніч дома. Дівчинці несила було відвести Діану до Севи особисто. Коли її забрали, убігла до хати, сховала обличчя в подушку й плачучи заснула.
Цього разу Стіва поводився розумніше. Не прив’язав вівчарку. Намагався завжди й скрізь бути з нею. Не зачиняв у комірчині, упустив до хати. Вони снідали, обідали й вечеряли з одного столу. Стіва їв м’ясо смажене або варене, а їй давав сире. Тепер лише Діана засумує, він їй давав цукерку. Де ще так їй жилося б? Та настало останнє прощання.
- Діано! - покликала Марта, вступивши в прорвану сітку.
Вівчарку прожогом винесло з-під фургона-холодильника... Марта верталася додому не греблею, а через форельне господарство. Діана не побігла, огинаючи сажалку. Вихопившись із Стівиних рук, а він обіймав її за шию, кинулася, шубовснула в крижану воду і пливла, пливла до дівчинки, виявляючи наостанку свою вірну відданість.
Вранці Марта поїхала. Бабуся залишилася сама. У світлиці, де спала онука й де стояв телевізор, вечорами вже не світилося. Осінь лихоманила роботою: встигнути вихопити все з городу до в’їдливої сльоти, до перших заморозків. Нарешті викопано й звезено картоплю. Поскочувано під хлівець гарбузи. Запаковано на зиму вулики. Можна й перепочити. Бабуся ввімкнула телевізор. Почула, що під верандою щось товчеться. «Мабуть, я не зачинила добре дверей», - подумалося старій.
Видибала на веранду. Двері зачинені, але за ними хтось не може вгомонитися. Діана! Зраділа стара сіренькій, наче побачила свою онуку. Давала їй їсти, але вона ні до чого не доторкнулася. Підіймала писок, щось винюхувала і ворушила вухами.
- Як же ти виросла! - хвалила її бабуся. - Той Севка чи Сева годить тобі. Тепер ти в мене навіть їсти не хочеш. А я і забула про тебе, дочко. Дякую, що провідала.
Тільки Марти нема. Не нюхай і не стрижи вухами. Чекай, дочко, нового літа...
Юрій Клапоух. Дівчинка і собака
Старенькій було і приємно, і радісно, що Діана завітала, угледівши вогник у вікні світлиці. Написала у велике місто внучці, хто в неї гостював. А тим часом голубий вогник у світличному вікні, під яким колись сіренька чатувала Мартині сни, коштував їй життя... Якогось вечора у світлиці спалахнув екран телевізора. Сіренька скочила, пускаючись через трасу, і втрапила під колеса шарабанистого1 самоскида. Врятувати Діану не вдалося. Бабуся про це внучці не написала. Не зважилася.
1 Шарабанистий (діалектне) - громіздкий; той, що переміщується зі стуком-грюком.
Дівчинка й досі оповідає своїм шкільним друзям про сіреньку, закінчуючи свої оповіді одним і тим самим: «Чи впізнає мене Діана наступного літа?». Колись вона назвала її ім’ям богині Місяця і полювання, покровительки жінок. Із нею дівчатка впольовували літо, самих себе та ще метеликів. Ото, як виявилося згодом, і вся дичина.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Повість «Діана», як й інші художні твори, має певні умовності показу стиснутого чи розтягненого часу, простору, взаємостосунків між дійовими особами.
По-перше, за одне літо Діана не встигла б стати настільки дорослою вівчаркою, як у цьому творі, щоб її бабуся вже не могла прогодувати. По-друге, тільки дорослі собаки, якщо точніше - насамперед старі, залишаються вірними до смерті своїм господарям. Молода чотиримісячна собака навряд чи могла виробити настільки велику прив'язаність до своєї першої господині. Крім того, Сева також був розважливим і надійним новим Діаниним господарем. По-третє, тривожне постійне Діанине очікування повернення в село Марти й освітлене вікно як ознака повернення дівчинки - насправді лише художній домисел. Проте гостре авторське осмислення проблеми стосунків людини й відданої їй собаки вчить нас бути гуманними й відповідальними.
ПЕРЕВІРЯЄМО
1. Із смаколиків Діана дуже полюбляла
- А морозиво
- Б зефір у шоколаді
- В яблука в карамелі
- Г цукерки
2. Як Діана гралася з Мартою та Лесею? Оберіть малюнок-підказку.
3. Наприкінці твору Діана
- А потрапила до притулку для тварин
- Б втрапила під колеса машини
- В втекла в місто шукати Марту
- Г знайшла для себе кращих господарів
АНАЛІЗУЄМО
4. Опишіть, яким ви уявляєте сад Мартиної бабусі в різні пори року. Наведіть цитати з тексту. Чому, працюючи в саду, бабуся ніби ставала молодшою?
5. Розкажіть, як Марта допомагала своїй бабусі по господарству. Чи дбайливо дівчинка виконувала свою роботу?
6. Попрацюйте в парах. Розподіліть між собою запитання та дайте на них відповіді. Зробіть спільно висновок про те, чи розбірливо ставилася Діана до людей.
|
До кого Діана ставилася приязно? Чому? |
Кого остерігалася Діана? Чому? |
7. Чому односельці раптом збунтувалися проти Діани? Зачитайте рядки з тексту, які передають реакцію Марти на обурення людей.
8. Розгляньте схему. Наведіть приклади з тексту, які ілюстрували б визначені на схемі характеристики Діани.
9. Мікрофон. Як ви розцінюєте категоричну відмову Марти тримати Діану на повідку й не випускати її з подвір'я? Поясніть свою відповідь.
10. Розкажіть про останні дні літа, які Марта й Діана провели спільно. Чи відчувала, на вашу думку, вівчарка тривожність у словах і поведінці дівчинки?
11. Що змусило бабусю та Марту віддати Діану доглядачеві за ставком Севі? Чи правильно вони, на вашу думку, зробили? Чи сумувала вівчарка за дівчинкою? Обґрунтуйте свою відповідь.
12. Визначте помилки, яких припустився Сева в поводженні з вівчаркою. Чи вдалося йому та як саме їх виправити?
13. Сформулюйте тему та ідею повісті «Діана».
14. Визначте елементи сюжету твору.
15. Гра «ТАК - НІ». Підтвердьте або заперечте подані твердження. Кожна правильна відповідь - 1 бал.
ТАК чи НІ
- 1. Діаною маленьке цуценя назвала Марта.
- 2. З перших хвилин знайомства Діана почала лащитися до Марти і вистрибувати їй на руки.
- 3. Найкращими, за словами автора, у Діани були очі, бо виявляли чистоту й не знали найменшої скаламученості.
- 4. У бабусиному садку росли молоденькі яблуньки, які щороку добре плодоносили.
- 5. Діана знала слова «молоко» і «м'ясо» ліпше, ніж своє ім'я.
- 6. Марта й бабуся віддали Діану Севі, бо в них не було чим годувати вівчарку.
- 7. Мартина бабуся, дивлячись на буду-вулик, інколи називала Діану бджолою.
- 8. Марта відчувала недобрих людей і просто їх ігнорувала.
16. Об'єднайтеся в групи. Оберіть одне з поданих гронувань до образів твору. Визначте, що в обраному образі є зайвим, а що варто було б додати.
МІРКУЄМО
17. Прочитайте останній абзац твору. Поясніть, як ви розумієте сказане в двох реченнях наприкінці.
18. Поміркуйте, чи стала вівчарка Діана вірною подругою для героїні повісті в пізнанні таємниць світу, розвагах, домашніх клопотах.
19. Чи правильно, на вашу думку, зробила бабуся, коли вирішила завести вівчарку? Чи все добре обміркувала перед цим? Поясніть свої відповіді.
20. Як ви думаєте, чи була вина людей у загибелі Діани? Чому? Поміркуйте, як можна було б уникнути трагедії.
21. Зіставте образи Марти (повість «Діана») та Сашка (повість «Сіроманець»). Що спільного між цими двома персонажами? Поміркуйте, чи зміг би Сашко знайти спільну мову з вівчаркою.
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
22. Напишіть фанфік до повісті «Діана». Уявіть, що трагедії вдалось уникнути.
23. Розгляньте репродукції картин та ілюстрації художників, подані до тексту повісті. Яка з них сподобалася вам найбільше? Опишіть усно цю картину.
