Українська література. 6 клас. Заболотний

Зірка Мензатюк

(народилася 1954 року)

Зірка Мензатюк народилася на Чернівеччині, виростала в оточенні невимовної краси буковинської природи. Закінчила факультет журналістики Львівського університету імені І. Франка. Вона згадує, що писати почала ще в другому класі. Це сталося так: одного разу вчителька запропонувала переказати текст «Ліс восени». Замість кількох рядків дівчинка написала цілих п’ять сторінок. А надалі їй так сподобалося викладати на папері свої думки та яскраво фантазувати, що на цьому вона не зупинилася.

Серед творів Зірки Мензатюк є багато казок, оповідань, повістей про дітей, про українські церкви, про історію Києва, про світ природи. «Нехай будуть у дітей модними не тільки гаджети, - пише вона, - а й квіти, сонячні світанки, туристські мандрівки - уся барвистість і повнота життя».

Популярними стали книжки авторки «Таємниця козацької шаблі», «Дочка Троянди», «Дике літо в Криму», «Як я руйнувала імперію» та ін.

Дарина Сингаївська. Обкладинка до книжки Зірки Мензатюк «Ангел Золоте Волосся». Видавництво «Знання» (2023)

У повісті «Ангел Золоте Волосся» четвертокласниця Галя одного дня, коли їй на душі було надзвичайно важко, у себе в кімнаті побачила Ангела Золоте Волосся, який наче злинув із давньої ікони. Він запрошує дівчинку помандрувати в далеке минуле (у Київ ХІ століття!), де вона дізнається про видатного київського митця-іконописця Алимпія. Та чи дружніми будуть у Галі стосунки з однокласницями, чи навчиться вона аналізувати свої вчинки та чи повірить у те, що життя насправді - прекрасне? Прочитаймо твір і дізнаймося відповіді на ці запитання.

АНГЕЛ ЗОЛОТЕ ВОЛОССЯ

ПОВІСТЬ

(уривки)

1. Галині нещастя

Життя - паскудна штука, Галя давно це зрозуміла. Паскудно в школі, бо її улюблена вчителька Наталя Василівна вийшла заміж і виїхала з Києва. Паскудно вдома, бо батьки сварять Галю за ті зауваження, що в щоденнику, та ще багато за що. Паскудно влітку на канікулах, тому що Галя вкотре нікуди не поїхала. Навіть ім’я в неї паскудне.

Несе Галя воду,

Коромисло гнеться,

А за нею Йванко,

Як барвінок, в’ється.

Хлопці частенько приспівують їй цієї пісні, особливо Сашко Гнатенко. Для повного щастя в їхньому класі є ще й Іванко, а Галі зовсім не хочеться, щоб саме за нею вився.

Ніби батьки не могли назвати її інакше. Сабіна, чи Аліна, чи Карина, чи Ісанна. І тоді б - спокій голові. Як говорить бабуся Віра, «ніби ангели перелетіли». Але таким препаскудним, як останні три місяці, життя ще ніколи не було.

Узимку на ковзанці Степанчик, менший Галин братик, зламав собі ніжку, а коли Степанчика привезли в лікарню - ой-йой-йой, складний перелом, потрібна операція. На ніжку приладнали якийсь жахливий апарат, і ось уже пішов четвертий місяць, відколи братик у лікарні, і його лежанню кінця-краю не видно. Мама геть перевелася, змарніла, схудла. Їй, напевно, доведеться звільнитися з роботи. Та найгірше не це, а жалібні Степанчикові очі на бліденькому личку. Їй-бо, краще б уже псував Галині фломастери, як раніше.

Михайлівський Золотоверхий монастир (1108-1113 - будівництво; 1997-1998 - перебудова), м. Київ

Верталася з лікарні, світу білого не бачила. Перетнула Михайлівський майдан, і раптом в очі вдарило сліпуче світло. Підвела голову - то сонце, що прозирнуло з-за хмар, осяяло крилату фігуру ангела на Михайлівському Золотоверхому соборі, і яскравий відблиск упав просто на неї. Галя несподівано для себе рушила в браму під дзвіницею. Колись вона сюди повертала, - з бабусею Вірою, але то було давно... Двері собору було відчинено навстіж. Усередині мерехтіли свічки, і Галя, мов заворожена, пішла на їхнє мерехтіння.

У портфелі вона знайшла дві гривні. Хвильку повагалася (бо за них мала б пакетик своїх улюблених горішків), і купила свічку. Тоненьку, із жовтого пахучого воску. Глянула: Ісус Христос і Божа Мати. Вони в церкві найголовніші, тому Галя не посміла турбувати їх. Але поруч із Божою Матір’ю стояло ангельське воїнство - здається, так називала цю ікону бабуся Віра. Тож запалила свічку й поставила перед ангелами. Не знала, чого і якими словами просити. Одна-єдина думка товклася в голові: «Ну чому все так погано?».

2. Несподіваний гість

Галя побачила його, відчинивши двері своєї кімнати, але, на диво, не злякалася. Мала б подумати, що хтось чужий заліз у квартиру, проте не подумала. Він сидів на підвіконнику, спокійний і замріяний, і дивився у вікно. Здавалося, мовби його лице обрамлене золотом - ясним сяючим німбом. Він був добрий, без найменшої тіні зла. Його лагідне обличчя вона вже десь бачила, як і світлі кучері навколо лиця, і схилену в задумі голову. Але де, коли вона могла його зустріти? Таких зачісок сто років як не носять. І не вдягають подібного одягу. Хто ж він? Спитати, як його звуть, теж було не дуже зручно, але хіба зручніше тупцювати мовчки на порозі власної кімнати?

- Почекай... заходить сонце, - сказав світловолосий юнак, не повертаючи голови. - Прекрасний краєвид.

Їхня квартира на останньому - шістнадцятому - поверсі, і з вікна відкривається широка панорама: вулиця, будинки, а вдалині, на обрії - ліс. Точніше не ліс, а пуща¹, бо містечко, яке стоїть за лісом, так і називають: Пуща-Водиця. Сонце якраз торкнулось обрію, заливши навколишні будинки м’яким рожевуватим світлом. Сліпуче кружало поволі поринало за ліс, за далекі зубчики сосен. Ось лишилося пів кружала; ще видніється крихітна цятинка, мов жарина... Все, погасла.

¹ Пуща - великий, старий ліс.

- Моє ім’я нічого тобі не скаже, - повернувся до Галі юнак. - Тому краще називай мене Ангел Золоте Волосся.

Він - ангел?!! Може, ангели так запросто і з’являються? Вона нічого про них не читала, в шкільних підручниках про ангелів не пишуть.

Набравшись відваги, дівчинка ступнула ближче й сіла на краєчок ліжка. Про що спитати несподіваного гостя? Коли одужає Степанчик? Чи, може, краще нічого не питати, а натомість попросити, аби її прикрощі минулися? Може, ангел і з’явився, щоб допомогти? Хоча, якщо чесно... Їй хотілося... дива. Бодай маленького, але справжнього, неземного, чогось такого, що тільки ангели вміють.

- А... хто назвав вас Ангелом Золоте Волосся? - спитала дівчинка.

- О, то давня історія! - засміявся він. - Я дістав це ім’я через мого друга.

- Через ангела в блискучих латах? - згадалася Галі ікона з Михайлівського монастиря.

- Ні, через людину.

- Хіба ви дружите з людьми? - як же вона могла забути, що в людей є ангели-охоронці!

- Я не був його охоронцем. Проте ми заприятелювали.

Галя знітилася. Здається, він читав її думки.

- Він був твоїм ровесником, коли батько привів його вчитися.

- Ангели дружать зі школярами?

- Хіба це дивно?

- Та, мабуть, ні, - невпевнено відповіла Галя.

Той хлопець її зацікавив. Яким він був, що ангел потоваришував із ним? Святим та божим, з ранку до ночі молився? Чи, навпаки, звичайною дитиною?

- Якщо хочеш, можеш його побачити. Хай станеться... одне невеличке диво, - добродушно примружився золотоволосий юнак.

3. Хлопчина з минулого

Що трапилося далі, Галя не могла пояснити. Вона відчула легке запаморочення, - на якусь коротку мить, а проте все довкола невпізнанно змінилося. А Галя ніби дивилася суперсучасне кіно в 3D-кінотеатрі з напрочуд яскравими кольорами й звуками. Проте замість кінозали навколо розлягався неозорий простір і широко синів... Дніпро?

- Так, Дніпро, - підтвердив Ангел Золоте Волосся.

На протилежному березі, скільки сягало око, виднів безкрайній незайманий ліс. По цей бік теж здіймалися віковічні дуби й сосни. Мов зелений вінок, вони оточили простору галявину на кручі, серед якої стояла новозбудована церква. Біля її входу чоловіки розмішували червонястий розчин. Ще кілька робітників розпилювали товсті дубові дошки. На Галину появу ніхто з них не звернув уваги.

- Ти для них невидима, - зауважив ангел.

На кручу вибрався, розхлюпуючи із цеберки воду, рудоголовий нестрижений хлопчина в латаній-перелатаній одежі. Робітники почали жадібно пити, передаючи кухоль один одному. Деякі мали на собі чернече вбрання.

- Не впізнаєш ні місця, ні собору? - запитав Галю ангел.

Вона ще раз глянула на споруду. Рожеві стіни складені з каменю і рядів тонкої цегли. Вчора на уроці Катерина Петрівна пояснювала, що таку цеглу називають плінфою і що будували з неї дуже-дуже давно, в княжі часи.

- Ти бачиш далеке минуле, - підказав Ангел Золоте Волосся.

Он воно що. Цікаво, цікаво. Галя могла б заприсягтися, що ніколи раніше не бачила ні цих круч, ні церкви. Хоча краєвид нагадував щось знайоме.

- Паночку, то ви питали за отцем ігуменом? Він пішов у Ближні печери, - мовив хтось неподалік від Галі, аж вона стрепенулася.

Києво-Печерська лавра (1051), м. Київ

Ближні печери! Виходить, вона бачить Києво-Печерську лавру¹. Точніше те, із чого лавра² починалася.

¹ Києво-Печерська лавра - православний монастирський комплекс, одна з найбільших українських святинь.

² Лавра - великий православний чоловічий монастир.

Недалеко від неї старий чернець розмовляв із сільським дядьком. Поруч із дядьком переступав із ноги на ногу його син - хлопчина в білій сорочці, підперезаний червоним поясом, височенький, русявий, з тонкими рисами ніжного рум’яного обличчя. Галя подумки назвала його паничиком.

- Доглянь коней, - звелів дядько хлопцеві. - А я піду пошукаю отця ігумена.

Коні, пофоркуючи, захрумтіли зерном, а хлопчина, задерши голову, замилувався церквою. Споруда йому подобалася: він аж усміхався, обводячи поглядом високі могутні стіни, прикрашені узорами з плінфи, величну баню із золотим хрестом, що мовби пливла серед хмар. Здавалося, він забув про все на світі.

- То це так ти глядиш коней?

З несподіванки хлопчина здригнувся (і Галя теж), а нестрижений служка, який щойно приніс майстрам води, зайшовся реготом.

- Що, гарна церква? Певно ж, тобі й не снилося, що в світі є такі церкви.

- Та ні, я з-під Києва. Ця церква така ж висока, як Собор святої Софії! - щиро сказав прибулий хлопець. - Чи правду мовлять люди, що цю церкву варяг Симон побачив у небі? І навіть обміряв її поясом зі щирого золота?

- Звісно правда! Інакше чого б народ говорив, - відповів служка.

Галя знала цю історію. Вони всім класом ходили в Лавру, і їхня вчителька - то була ще її люба Наталя Василівна - розказувала, як збудували знаменитий Успенський собор.

У київського князя служив варязький княжич Симон. Коли він плив до Києва, його корабель захопила на морі страшна буря. Вже не сподіваючись на порятунок, Симон почав молитися і раптом побачив у небі величну церкву. «Ти не потонеш, а будеш похований у цій церкві, яку мають збудувати!» - почувся згори голос. Видіння постало таке виразне, що варяг обміряв церкву золотим поясом: вона була 20 поясів завширшки, 30 завдовжки, 30 заввишки, а разом з верхом, з банею - 50.

У 1068 році, коли на Русь напали половці, варяг Симон разом із князями Ярославичами прийшов у Печерський монастир до преподобного Антонія просити благословення перед битвою. І знову він почув про церкву: святий чернець йому провістив, що битва завершиться поразкою, але Симон не загине, бо має бути похований у церкві, яку тут збудують. Після нещасливої битви на річці Альті Симон віддав золотий пояс святим отцям на будівництво храму.

- Навіть місце на церкву вказав сам Бог, - додав монастирський служка: - Прийшли в монастир четверо майстрів-греків із Царгорода, ці, що й тепер у нас працюють. Прийшли й питають: «Де ви хочете ставити церкву? Бо нам явилася Цариця Небесна і послала збудувати храм у Києві на Русі». Тоді отець Антоній став молитися, щоб по всій землі впала роса, а там, де має стояти церква, щоб лишилося сухо. Уранці братія і знайшла суху галявину на верху гори.

- Може, її провіяв вітер або просушило сонце? - зауважив паничик.

- Еге! Наступної ночі отець Антоній став молитися, щоб, навпаки, по всій землі було сухо, а на святе місце впала роса. І знову Бог указав оцю гору! - служка аж ногою тупнув, мовляв, ось вона, обрана Богом земля. - Отець Антоній молився ще й третьої ночі. А вранці поблагословив місце під божественну Богородичну церкву, і тоді з неба зійшов вогонь, спалив кущі, розчистив галявину. Люди з дива попадали на землю. Було тут багато киян, і ченці, і великий князь Святослав, і його дружинники, і княжий небіж Володимир, той, що тепер править у Переяславі.

- Ти теж бачив, як вогонь із неба сходив? - запитав паничик, не зводячи зі служки зачарованих очей.

- Ні, я тоді ще малий був, уже більш як десять літ минуло, - знехотя зізнався служка. - Але отці про це розповідають. Кажуть, що великий князь власними руками копав рів на підвалини...

Служка згорда подивився на прибульця. Прекрасна церква, будівництво якої перетворилося на низку чудес, заполонила його уяву.

- Не така вона й незвичайна, ця церква, - шепнула Галя ангелові. - Бабуся казала, що під час війни її підірвали динамітом. І ніяке диво її не врятувало.

- Тільки собор знову стоїть відбудований. Ніби з ним нічого й не сталося.

4. Диво

Тим часом із-за собору видибав чернець із білою бородою, схожий на доброго дідуся з казок. Глянувши на служку, він докірливо похитав головою:

- Остапе, а діло стоїть! - пробурмотів старенький, а тоді пильно подивився на паничика, з яким розмовляв Остап.

- Йди-но, хлопче, сюди, - поманив його рукою.

Паничик поцілував ченця в руку й стояв перед ним, схиливши голову.

- Твоє місце тут, Алимпію, - сказав старий.

- Я не Алимпій.

- Станеш Алимпієм. Тут, у монастирі, знайдеш славу й благодать. І сам його прославиш! - він поблагословив хлопця, тоді ще раз зиркнув на Остапа й подибав до будиночка віддалік за деревами.

Паничик провів його зчудованим поглядом.

- Оце то так... - проказав Остап, розглядаючи паничика, ніби щойно його побачив. - Ти хоч уявляєш, хто з тобою говорив? Отець Матвій Прозорливий! А чого ти не признався, що прийшов постригатися в ченці?

- Та я... Батько привезли мене в науку... якщо візьмуть.

- Святе Письмо переписувати? Мабуть, ти будеш, як отець Нестор! Мабуть, ти теж таким станеш.

- Мені б до малярства, - тихо усміхнувся хлопчина.

- Маєш хист?

- Малювати малював...

- Може, святого Миколая Угодника? Чи Георгія Побідоносця, що змія перемагає?

- Я малював коней, дівчат, дядьків... удома на хатніх стінах... Мати били, бо Парася, служниця наша, третій раз цього літа мусила хату перебілювати.

- А нащо ж ти аж тричі стіни розмальовував! - розреготався Остап.

- Сам не знаю. Воно як накотить на мене - хоч умри, хочеться малювати. Мати сердилися, карали, а батько звеліли збиратися до печерських отців. Бо якщо воно, кажуть, від Бога, то мене треба віддавати в науку. Коли я малюю, мені так гарно на душі, що й не сказати...

- Диви, сюди піднімається ігумен Никон!

Стежкою, що вела із кручі вниз, наближалися двоє: батько паничика й літній чернець із поважною поставою і суворим лицем. Обидва хлопці низько вклонилися.

- Це і є твій отрок¹? - запитав ігумен у чоловіка.

¹ Отрок - підліток.

Паничик ще раз вклонився, даючи знати, що таки він.

- Ходімо до храму. Скажу майстрам, хай випробують хлопця.

Ігумен Никон, не озираючись на супутників, швидкою ходою рушив до церкви і перший увійшов усередину. За ним - чоловік, підштовхуючи сина, а слідом подався й цікавий Остап. Ангел Золоте Волосся легенько торкнув Галю за плече, і вони також опинилися в храмі. На риштованнях працювали майстри, які оздоблювали стіни. Одні чаклували над хитромудрими узорами, прикрашаючи ними стовпи, що підпирали центральну баню²; інші малювали на стіні, на свіжій сирій штукатурці, пастухів, які кланялися Матері з Дитятком. Вгорі над вівтарем троє майстрів викладали образ Божої Матері з дрібних шматочків кольорового скла.

² Баня - церковний купол.

Ігумен Никон кивком руки підкликав майстра, що саме спустився з риштовань - сухорлявого, дуже смаглявого, напевно, одного з греків.

- Цей хлопець хоче вчитися малювати. Випробуй, чи має він хист.

Майстер оглянув хлопця з голови до ніг насмішкуватим поглядом.

- Значить, хочеш малювати? - і Галя зрозуміла, що зовсім то не грек, бо майстер вимовляв слова м’яко й округло, як сільські дядьки з-під Києва.

Хлопчина глянув майстрові в очі й твердо мовив:

- Так, хочу...

- Ось маєш скло, - майстер подав хлопцеві миску з дрібними скляними кубиками. - Це смальта, з неї ми викладаємо на стінах мозаїку. Скажи, вона тут однакова? Одного кольору?

- Ні. Ця ось, - хлопець узяв один із кубиків, - зелена, як трава; ця темніша, як лист конюшини, - узяв він інший кубик, - ця як рута, а ті кубики зелено-сиві. Такою трава буває вранці, коли впала роса.

- У тебе добре око. Близькі відтінки розрізнить не кожен. В одному кольорі маємо по двадцять-тридцять відтінків смальти, а часом їх навіть більше. Й золота смальта різна. Якби була однакова, хіба б грала живим сяйвом навколо Богородиці? Тепер спробуй докінчити узір на стовпі. Тільки малюй легенько, щоб можна поправити.

Хлопчина взяв від майстра щось схоже на вуглину й несміло підійшов до стовпа. Глянув угору на початий орнамент, обережно провів лінію... Ще кілька змахів рукою - і на стеблі розгорнулися широкі кучеряві листки, точнісінько такі ж, як були зображені вище.

Майстер стояв, узявшись у боки, поглядом вивіряв узір.

- Добре! - похвалив він. - Я беру тебе в учні...

- Дивіться! Диво! - несподівано почувся гучний вигук.

- Дивіться! Дивіться всі! Це ж Дух Святий!

Над вівтарем з’явився голуб. Галі здалося, ніби він спурхнув із вуст Діви Марії. Чернець, що саме приніс відро свіжого розчину, впав на коліна. Робітники, покинувши працю, молитовно складали руки.

- Та це ж голуб, простий голуб! - гукнув один із майстрів. - Зловіть його!

Ніби відчувши загрозу, голуб злетів у недосяжну височінь, зробив коло і - зник, злився з уже закінченим мозаїчним образом Ісуса Христа.

- Куди він подівся? - спитав майстер, який хотів зловити голуба.

- Влетів у вуста Спасителя! - відповіло йому кілька голосів.

- То справді Святий Дух!

Раптом лик Божої Матері, що було потьмянів, знову сяйнув сонячним світлом. У сліпучому промінні з’явився той же голуб. Він підлітав до образів святих апостолів, сідаючи кожному то на руки, то на голову. Майстри падали на коліна.

- Диво... Диво! Дух Святий! - приглушено гомоніли вони.

Юний художник стояв навколішках, притиснувши руки до грудей.

- Пострижусь... Тільки б малювати... - шепотів він.

Ангел Золоте Волосся торкнув Галю за руку. Світ мовби схитнувся в її очах, і враз усе щезло - голуб, собор, хлопці, майстри.

5. Успіх і розчарування

Галя знову сиділа на краєчку ліжка у своїй кімнаті. Ангел Золоте Волосся, як і раніше, спирався об підвіконня, напівобернувшись до неї.

- Що сталося з тим хлопцем... Алимпієм? Це ж ви з ним подружилися?

- Так, із ним, - кивнув головою ангел.

- Він постригся в ченці? І що то було в соборі: Святий Дух чи звичайний голуб?

- Кожен бачить те, що здатний побачити, - ухильно відповів ангел.

Значить, дива не сталося. У собор випадково залетів голуб. А майстри й повірили, що то Дух Святий. Алимпій у нього повірив. І постригся в ченці. З хлопцем вчинили нечесно. Заманили його в монастир.

- Див сталося три, а не одне, - посуворішав ангел. - Перенестися в минуле - це не поїздом у метро прокататися. І не всім випадає побачити ангела, - він злегка розвів руки, мовби демонструючи: ось я. А щодо з’яви Святого Духа...

Він устав із підвіконня, даючи знати, що розмова закінчена.

- Хочу, Галю, попросити тебе про одну річ. Постарайся знаходити добре в тому, що є. Гаразд?

Він підбадьорливо усміхнувся і - зник.

* * *

- Отже, ви мали прочитати й переказати розповідь про найвідоміші храми Київської Русі, - голос у Катерини Петрівни тонкий і високий, аж від нього дзвеніло в вухах. - Супрун Галина!

Галя підхопилася, ніби обсипана жаром. Урок вона вивчила, але чомусь щоразу, коли доводилося відповідати перед класом, усе прочитане вилітало з голови.

- Найвідоміші храми... це... Софія Київська... і Успенська лавра... Печерська лавра... Успенський собор у Печерській... - залепетала Галя...

- Тепер розкажи, якими були давні собори, із чого їх будували.

Галя здивовано глянула на Катерину Петрівну. Поволі, спочатку невпевнено, а далі все твердішим голосом вона стала описувати могутні рожевуваті стіни з каменю і рядів тонкої цегли-плінфи, викладені плінфою оздоби - хрести й безконечники, розповіла про важку працю давніх будівничих, які навіть дошки робили вручну, про фрески - малярство по сирій штукатурці - і смальту з її незліченними відтінками, з якої викладали чудові мозаїки, про те, як вражали тодішній люд пишні височенні собори і які прекрасні легенди складали про них у народі. Галя говорила й говорила, Катерина Петрівна не зупиняла її, а весь клас слухав напрочуд уважно.

- Отже, діти, - сказала вчителька, коли Галя раптом замовкла, - в нашому класі росте майбутня історикиня. Або, можливо, мистецтвознавиця. Молодець, Галю! Ставлю тобі дванадцять балів за домашнє завдання і ще дванадцять - за ґрунтовний усний реферат про давньоруське мистецтво.

Це ж треба - дві дванадцятки одним махом! Відмінниця Ісанка невдоволено закопилила губки... Схвильована, розчервоніла, Галя не вірила власному щастю. Ото мама здивується та зрадіє, коли дізнається!

Як казав Ангел Золоте Волосся? Знаходити добре в тому, що є. У Катерині Петрівні можна знайти добре: вона справедлива. Поставила дві дванадцятки!

Додому Галя летіла, немов на крилах...

Відчинивши вхідні двері, дівчинка вловила запах валер’янки. Мама знову плакала. А Галя ж уявляла, як діставатиме з портфеля щоденник, як розкриватиме його перед мамою... Ех, усе коту під хвіст?

- Мамусю, що сталося? - спитала Галя, хоч здогадалася, у чому річ.

- Ой доню! У Степанчика ніжка не зрослася. Хоч би він вилікувався!

Значить, таки знову операція. Не могла собі пробачити, що вчора не спитала в ангела про Степанчика. І ось тепер, коли Галя сиділа й дивилася на заплакану маму, її раптом осяяв здогад.

- Зі Степанчиком буде все добре! Тому що... учора я бачила ангела.

- Якого ангела, Галю? - тихо, майже пошепки спитала вона.

- Ангела Золоте Волосся. Наше лихо минеться, бо він допоможе.

- Люди не бачать ангелів!

- Він був білявий, з волоссям до пліч... Схожий на вродливого юнака.

- О, Господи! Невже ще й тебе водити по лікарях? - схлипнула мама. - Може, ангел тобі приснився, правда ж?

Галя ствердно кивнула й низько-низько опустила голову.

- Від твоїх вигадок можна розрив серця дістати...

Коли з роботи вернувся тато, мама довго щось розказувала йому притишеним голосом, батьки по черзі повчали Галю, що треба розуміти, до чого можуть призвести необдумані фантазії. Галя мовчки міркувала, який у неї невдалий день. Якби не дві дванадцятки, в ньому не було б нічогісінько хорошого. Проте від згадки про шкільний успіх дівчинка нишком усміхнулася, і на душі їй потепліло.

6. Катерина Петрівна

Цей урок ніколи не закінчиться. Ділення чисел із нулями на двоцифрові числа... Галя не слухала, а міркувала про Ангела Золоте Волосся. Не варто було говорити про нього мамі. Тепер жодній живій душі не обмовиться про ангела. Він буде її таємницею, яку вона не розкриє ні Олі, ні Ісанці, а то ще подумають, що в неї галюни.

Але все-таки - чому з’являвся ангел? Учора Галя переглянула дитячу Біблію. Небесні посланці здебільшого мали значно важливіші завдання: зупинити Авраама, щоб не приносив у жертву свого сина; забрати праведного Лота з приреченого на загибель Содому; благовістити Діві Марії про народження Ісуса Христа. Дрібними справами ангели не переймалися.

Дівчинка примружила очі. Уявила свого ангела в сяйві призахідного сонця. Цікаво, що з Алимпієм трапилося далі? Продзвенів дзвоник! Галя вже намірилася шмигнути в коридор, як її перепинив голос Катерини Петрівни:

- Галинко Супрун, будь ласка, залишся в класі.

Ісанка хихикнула, переморгнулася з Олею. Їм з неї смішно. Зараз учителька вліпить їй чергове зауваження.

- Олю, Ісанко, хіба я просила вас залишитися? До побачення!

Подружкам довелося виместися з класу.

- Що в тебе з пальчиком?

- Врізалася.

- Коли чистила яблука на млинці? Я дзвонила на роботу до твого тата, похвалила тебе за чудову відповідь на уроці. Він розповів, як ти хазяйнуєш без мами.

Катерина Петрівна злегка дорікнула Галі, що та нічого не розповіла про свої домашні негаразди. І все ж Галя мусить триматися. Батьків не потішить, якщо їхня хороша, розумна доня закінчить навчальний рік абияк. Братика неодмінно вилікують.

Дівчинка слухала, втупивши погляд у круглі голівки цвяхів на підлозі. Їй було б легше, якби Катерина Петрівна сварила її. Від лайки Галя наїжачувалася, згорталась у такий собі колючий клубочок, на голках якого застрягали докори й нарікання, не пробиваючись глибше. Враз відчула себе малою і самотньою, в горлі прикро зашкребло, і по щоці, на Галин сором, поповзла сльоза.

- Тихо, тихо, не треба плакати, - Катерина Петрівна легенько обняла дівчинку.

Гладила їй голівку й говорила, говорила щось тихе, ласкаве, і Галя раптом збагнула, що не почуває до вчительки неприязні. Шморгнувши носом, дівчинка витерла долонями мокрі щоки.

- Вибачте, що я не слухала на уроці, - ледь чутно мовила дівчинка, почервонівши.

7. Тридцять тисяч

За вікном пливли важкі дощові хмари. Ангела знову не було. А вона мала до нього цілу купу питань. Про Степанчика, про... Вона зробила домашні завдання - зробила старанно, навіть математику.

Потім заходилася варити вечерю. Відколи Степанчик у лікарні, Галя багато чому навчилася. Вона вже чистила картоплю, майже не ранячи пальців, уміла смажити яєчню і навіть пекти яблучні млинці. Але сьогодні хай буде суп. Але Степанчик не йшов їй із думок. Він, звичайно, бешкетник і ще той фрукт: ламав і виписував Галині фломастери, заважав учити уроки... А ще вечорами вони гралися: Степанчик тікав, Галя його ловила, і вони бігали, реготали, верещали й тупотіли, як сто слонів.

Раніше дівчинка не підозрювала, що коли вдома нікого нема, домівка стає такою незатишною. Вернувся з роботи тато, і Галя метнулася подавати вечерю. Суп явно не вдався, але тато їв і прихвалював. Мабуть, дуже зголоднів.

- Бабуся Віра передала тобі гостинець, - сказав він, повечерявши. - Ця книжка тобі знадобиться, бо ти в нас, виявляється, історикиня!

Він вийняв із кулька альбом «Мистецтво Київської Русі». Бабусі його подарували на роботі, коли вона виходила на пенсію. Галя любила його розглядати, особливо фотографії старовинних коштовностей: браслети, персні, важкі сережки-колти¹, які чіпляли не до вух, а до шапочок. А найдужче їй подобалися золоті намиста-барми й корони з перегородчастої емалі з зображеннями Богородиці, птахів-сиринів та інших дивовиж. Галя уявляла себе київською князівною, подумки приміряла прикраси: ось ця діадема якраз на її голову! Ось це намисто було б їй до лиця!

¹ Колт - давньоруська жіноча прикраса XI-XIII ст. у вигляді порожнистої металевої підвіски, яку прикріплювали до головного убору.

Тільки що це? З розгорненого альбому на неї глянув Ангел Золоте Волосся! То був його портрет. Чи, точніше, ікона. Про що свідчив і підпис: «Архангел Гавриїл (Ангел Золоте Волосся)». Але чому ангела названо архангелом Гавриїлом? Можна подумати, ніби в нього два імені. Про архангела Гавриїла Галя дещо пам’ятала. Він благовістив Діві Марії про народження Божого Сина. Проте друге його ім’я - Ангел Золоте Волосся - їй подобалося більше. Дівчинка знову перечитала підпис. «Ікона новгородського письма (?) ХІІ ст. Дошка, паволока, левкас, темпера. Петербург. Державний Російський музей».

Копія давньої ікони Ангел Золоте Волосся (XII ст.). Була поширена на території Русі-України

Здавалося, ніби хтось засумнівався: «Це ікона новгородського письма?». І Галя мала відповісти, так чи ні, а вона ж не знала. «ХІІ ст.» - це зрозуміло. Ікону написано в дванадцятому столітті. Дев’ятсот років тому. Ого! «Дошка». Теж ясно. А далі знову загадка: паволока, левкас, темпера. Галя не знала, що означали ці слова. Повагавшись, вона подалася до тата.

- Чому стоїть знак питання? - відірвався від телевізора він. - Та тому, що одні вчені відносять ікону до новгородського малярства, а інші вважають, що вона створена в Києві.

- Якщо ікона київська або новгородська, то чого написано: «Петербург»?

- Бо ікону вивезли з Києва, вона тепер зберігається в Петербурзі.

- А що значить «паволока, левкас, темпера»? - не вгавала¹ Галя.

¹ Не вгавати - не переставати говорити, не замовкати.

- Намальована на дошці. Як правило, брали липові дошки, добре висушені, вистояні, щоб готова ікона не тріскалася і не жолобилася. На дошку наклеювали тонку тканину, щоб краще трималася фарба. Тканина була дорога, найчастіше шовкова. У давнину її називали паволокою. Далі тканину заґрунтовували - наносили тонкий шар алебастру або крейди, змішаних із клеєм. Ця суміш і є левкасом. Фарби брали натуральні, з різних мінералів. Інших тоді не знали. Їх розтирали в найдрібніший порошок і змішували з яєчним жовтком. Така техніка називається темпера. До фарби додавали винний оцет і збагачену сріблом свячену воду, які консервували жовток, тому зображені лики краще зберігалися. Кажу «лики», бо то в звичайної людини - лице, обличчя, а в святого на іконі - лик.

Добре, що тато в неї такий розумака. Він знав про все на світі, крім хіба що одного: як заробляти гроші. Так жартома говорила мама. Гроші в їхній хаті не водилися, на жаль. Галя вернулась у свою кімнату, але все ще думала про тата.

Ось якби він був банкіром, як батько Сабіни, її однокласниці! Він підвозив би Галю до школи на лискучому чорному джипі. Заходив би з нею до класу - поважний, напахчений дорогими парфумами, костюм на ньому новесенький, з голочки, ще й напрасований до хрускоту. «Катерино Петрівно, - мовив би він учительці, - думаю, ви не будете проти, якщо ми заберемо Галю за кілька днів до початку канікул? Розумієте, у нас квитки до Італії, і вже замовлено готель». Тож Галя, узявши тата під руку, велично вийде з класу, щоб летіти в Італію. Або на Крит! Або в Париж! І клас заздро дивитиметься їй услід...

З альбомної сторінки на Галю дивився ангел. «З тобою не все гаразд, дитинко», - мовби казали його розуміючі, співчутливі очі. За дев’ять століть він нітрохи не змінився. Таке ж ніжне, округле обличчя - ой ні, лик! Лик зі світлою шкірою; такі ж великі темно-карі очі, з яких променилася доброта. «Чи той художник бува не Алимпій?» - мимохіть подумалося Галі. Дівчинка метнулася до книжкової шафи, вийняла довідник про Київ і знайшла в ньому час будівництва Успенського собору: 1073-1089 роки. Далі відшукала дати життя і смерті засновників Києво-Печерської лаври преподобних Антонія і Феодосія. Той нестрижений хлопчина-сирота, Остап, казав, що обидва десять літ як покійні. Значить, Галя бачила літо 1083-го року або наступне за ним. Алимпій був на ту пору підлітком. Отже, ставши художником, він малював в кінці ХІ - на початку ХІІ століття. Усе збігалося!..

Хряснули вхідні двері - то прийшла мама. Вона дуже повільно роздягалася в передпокої, зайшла на кухню й знеможено сіла край стола.

- Лікарі радять робити операцію в Німеччині. На це потрібно тридцять тисяч євро, - холодним голосом сказала вона.

- Лесю... Лесю Українку також оперували в Німеччині¹, - не до ладу згадав тато.

¹ Юній Лесі Українці в Німеччині було зроблено першу у світі операцію з видалення кістки долоні, ураженої на той час невиліковною хворобою - туберкульозом.

- Інакше Степанчик лишиться калічкою.

Тато сумно похилив голову. На відміну від Лесиного батька, він не мав маєтку в Колодяжному. Він взагалі не мав нічого, крім мізерної зарплати.

- Ми мусимо знайти ці гроші, навіть якщо доведеться продати квартиру.

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Розташуйте подані події відповідно до їх розгортання в повісті «Ангел Золоте Волосся».

• А Тато приніс альбом про мистецтво
• Б Галя отримала дві дванадцятки
• В Мандрівка в Київ ХІ століття
• Г Галя побачила в кімнаті ангела

2. У рядках «Він сидів, спокійний та замріяний, і дивився у вікно» йдеться про

• А Степанчика Супруна
• Б сироту Остапа
• В Ангела Золоте Волосся
• Г хлопчика Алимпія

3. Під іконою, на якій Галя впізнала Ангела Золоте Волосся, був підпис

• А «Архангел Гавриїл»
• Б «Алимпій Печерський»
• В «Ісус Христос»
• Г «Георгій Побідоносець»

АНАЛІЗУЄМО

4. Прочитайте перший абзац повісті «Ангел Золоте Волосся». Чому Галя вважала, що життя - паскудна штука?

5. Де дівчинка вперше зустрілася з Ангелом Золоте Волосся? Розкажіть, яким ви його уявляєте. Знайдіть у тексті й зачитайте опис зовнішності ангела.

6. Яке диво й чому запропонував Галі Ангел Золоте Волосся після їхнього знайомства?

7. Розкажіть про першу мандрівку Галі в Київ ХІ століття. Що вона там побачила? Знайдіть у тексті й зачитайте кілька речень, у яких описано Київ або церкви в старовину.

8. Розкажіть, що ви дізналися про хлопчика Алимпія? Яке випробування він пройшов, аби залишитися в монастирі й учитися малярству?

9. Прочитайте уривок тексту (розділ 5) від слів «Галя знову сиділа на краєчку ліжка у своїй кімнаті» до слів «Він підбадьорливо усміхнувся і - зник» (с. 237). Чи помітила Галя дива, які для неї робив Ангел Золоте Волосся? Як ви розумієте його пораду?

10. Чому дівчинка вирішила нікому не розповідати про свою зустріч з Ангелом Золоте Волосся?

11. Чи змінилося ставлення Галі до вчительки Катерини Петрівни? Чому саме? Чи допомогла в цьому порада ангела?

12. Які цікаві історії про Успенський собор розповів Остап Алимпію? Чи були заворожені хлопчики красою цієї споруди?

13. Яку книжку передала бабуся Віра своїй онуці? Що найбільше здивувало дівчинку, коли вона гортала сторінки цього видання? Поясніть, чи можна вважати Галю допитливою дитиною.

14. Користуючись інтернетом, знайдіть відомості про інші мистецькі цінності, які в різний час були вивезені з України. Із яких причин їх вивезли?

15. Доведіть, що за жанром твір «Ангел Золоте Волосся» - повість.

МІРКУЄМО

16. Чи повинні, на вашу думку, батьки в усьому й завжди підтримувати своїх дітей? Поміркуйте, чи відчувала Галя підтримку мами, тата, бабусі. Якими були стосунки між членами родини Супрунів? За потреби скористайтеся довідкою.

ненависть

доброзичливість

злість

щирість

відвертість

егоїзм

співчутливість

сварливість

довірливість

згуртованість

17. Галя в усьому бачить лише погане й не вірить у диво. Чи може, на вашу думку, бути щасливою людина, яка постійно нарікає на своє життя? Що треба для того, щоб стати щасливим / щасливою?

18. Чи може, на вашу думку, бути корисною для кожного з нас порада, яку дав Ангел Золоте Волосся головній героїні?

19. Дива трапляються на Різдво. А чи схожі події повісті «Ангел Золоте Волосся» на різдвяне диво? Як ви думаєте, які ще дива можуть трапитись у наступних розділах повісті?

8. Чорт із тихого болота

Галя переверталася з боку на бік, товклася, як домовик. Невже до їхніх злигоднів додасться ще й продаж квартири? Де тоді жити? Звичайно, Степанчика треба рятувати. Тому вони мусять роздобути гроші. Тридцять тисяч євро!

Вселитися до бабусі Віри в її однокімнатну? Ні, гроші треба знайти деінде. От якби... заробити! Трохи тато, трохи мама, а трохи й вона, Галя. Утрьох вони виберуться зі скрути (задля цього Галя готова працювати все літо).

У школу Галя прийшла невиспана й похмура. Оля збирала гроші на плавання. А Сабіна порадила, який басейн вибрати, щоб хороший і недорогий. Вона й плавала, вона й верхи їздила на коні Арараті, мала абонемент у кінний клуб.

- Галю, а ти чого не здаєш гроші? - насмішкувато спитала Оля.

- Я не маю часу на плавання. Мушу провідувати братика в лікарні, - глухо пояснила вона.

Дівчатка ж, як навмисно, розвели хіхоньки-хахоньки. Сабіна розказувала, як вони з мамою заблудились у Венеції.

- А я цього літа поїду в Словенію, - вставила свої дві копійки Грінка, чи то Даруся Гриненко. - Батьки вже замовили путівки.

Туреччина - Анталія - Єгипет - Кріт - Пальма-де-Мальорка, - сипалися барвисті, як тропічні метелики, слова.

- А ти, Галю, куди збираєшся?- знову зачепила її Оля.

Вона знала, що Галя ніколи нікуди не їздила. І Галя не витримала.

- Ах, які ви всі круті! - підвівшись із-за парти, стала вона супроти однокласниць. - У татусів є грошики! Татусь на моречко повезе, на Пальму-де-Майорку!

- Мальорку, а не Майорку, - поправила її Ісанка.

- Хоч на Канарські острови! Жаби-мандрівниці!

- Не слухай її, Сабіно, - схилилася до однокласниці Ісанка, бо Галя кидала образливі слова чомусь саме Сабіні, у її широко розкриті чорнющі очі. - То вона від заздрощів...

- Я - від заздрощів? - перепитала Галя. - Ах ти ж, підлиза!

- Ги-ги! Галя вийшла з берегів! - розсміявся Сашко Гнатенко.

- А ти б мовчав, гальмо! - відрізала Галя.

Сашко ображено закліпав очима.

- Без гальма не поїдеш. Можна розбитися, - прорекла всезнаюча Ісанка.

- Не гальмуй - снікерсуй! - Сашко випалив фразу з телевізійної реклами.

З Галі знову сміялися, як завжди! Вона вискочила в коридор. Проте ще почула догідливий голос Ісанни, що зверталася до Сабіни:

- Хто б сподівався...

Не сподівалися - так знайте! У тихому болоті чорти водяться, як говорить та ж бабуся Віра. Тепер Сабіна зненавидить Галю. Вона в класі найкрутіша. Галя їй: «Жаба-мандрівниця»! Досі щирих подруг не мала, тепер ще й нажила собі ворогів.

Галя стала біля вікна, гарячим чолом притулилася до шибки. Якийсь чолов’яга, що спинив своє авто перед школою, протирав забризкане лобове скло автомобіля. І враз Галю осінило. Витирати скло в автомобілях! Ось заняття, якого вона шукала! Колись вона бачила на Поштовій площі, як двоє хлопчаків мили скло в автомобілях, що спинялися перед світлофором, а водії платили їм гроші. Це ж стільки можна заробити!

9. Так вважають емо

Додому Галя не йшла, а бігла, мерщій знайшла чисту губку й пластмасове відерце, набрала в нього небагато води, додала мийного розчину й - гайда. У метро пасажири позиркували на Галине відро з осторогою.

І ось дівчинка на Поштовій площі, під світлофором, що міряв вулицю зеленим оком. «Ось зараз... на наступне червоне світло», - постановляла вона собі... Нарешті змусила себе ступити до легковика й провела губкою по шибці в дверцятах.

- Мала, відійди! Ти скло піском подряпаєш! - зарепетував водій, відчинивши дверці. Галя перелякано відскочила на тротуар.

З наступною машиною вийшло краще. Правда, Галя не дотяглася, щоб витерти верх лобового скла, але молода білявка, що сиділа за кермом, все одно подякувала й заплатила дві гривні. Дівчинка акуратно розправила зім’яту купюру й засунула в кишеню курточки. За працю Галі давали хто гривню, хто дві, а один водій простягнув їй п’ятдесятку. Дівчинка не повірила власним очам.

- Ви... помилилися? - злякано перепитала вона.

- Ні, не помилився. Рости велика, трудівничко!

Але біля наступної машини Галя загаялася: вона ще витирала скло, як ввімкнулося зелене світло. Дівчинка зопалу відскочила на тротуар, забувши на дорозі відерце. Машини зім’яли його, мов горіхову шкаралупку.

- Насшибала¹ бабок, - прокоментував Галину невдачу хлопець, який спинився біля пішохідного переходу. - Той чувак² з «ланоса» розщедрився!

¹ Насшибала бабок (жаргонне) - заробила грошей.

² Чувак (жаргонне) - чоловік.

- Я збираю братикові, на операцію в Німеччині, - пояснила Галя.

- Ой! - недовірливо скривився хлопчина.

Він був приблизно Галин ровесник, з виду задерикуватий і розхристаний.

- Я справді збираю для братика. Він зламав ніжку...

- Багато назбирала?

- Та ні. Й відро побилося, - зітхнула Галя.

- А чому ти не пішла в метро?

- Я ж на метро й приїхала, - нерозуміюче зиркнула на нього Галя.

- Ха! Чого грошей не просила? У метро, у людей? У метро знаєш, скільки можна заробити? По тищі в день!

- По тисячі? Гривень?

- А тобі мало? Не доларів же. І не євриків, - здвигнув плечима хлопець. - Слухай, ходімо чаю вип’ємо. Ти ж замерзла? Пішли, обмиємо твій заробіток.

Він перший рушив до «МакДональдзу», і Галя нерішуче подалася слідом.

- Ну? Давай полтиник! Ти шо, жмот³? - сказав хлопець.

³ Жмот (жаргонне) - скупердяга.

Дівчинка знехотя дістала з кишені гроші, з-поміж яких він спритно вихопив її коштовну п’ятдесятку й упевнено, як хазяїн, замовив для них обох чай і смажену картоплю. Здачу сховав собі в кишеню, ніби так і належало. Чай був солодкий і гарячий. Галя аж тепер відчула, як вона промерзла на холодному вітрі. Її руки почервоніли й пощипували, як від зашпорів.

- Кажу тобі: якщо треба грошей, то йди в метро, - повчав Галю хлопчина, хрумтячи картоплею. Там заробиш найкраще. Ми із Сєрим, поки нас не прогнали, цілу зиму підживлялися... Сєрий тепер під контролем.

- Під поліцейським?

- Під маминим. Його мама вернулася з-за кордону із заробітків.

- То це ж добре, що вона вернулася, - зауважила Галя.

- Якраз! З бабусею було краще. Мама присилала Сєрому бабла, і ми на гральних автоматах відривалися по повній! А тепер мама прикрутила йому хвоста. Туди не ходи, з тим не водись, уроки вчи, на автоматах не грай...

Галя сиділа замислившись. У метро вона не раз бачила людей, які просили грошей. Якщо прикинути, скільки можна перейти вагонів... Набереться чималенька сума.

- Тепер у нас чорна смуга, - повторила Галя мамині слова.

- Н-да, життя смугасте. І в основному з темних смуг, - погодився хлопчина. - Так і Сєрий вважає.

- Він тобі хто? - поцікавилася Галя.

- Він - емо¹. Емо - значить, емоційний. Таким людям важко жити, бо світ жорстокий, а вони вразливі. Вони не витримують, коли їх ніхто не любить. У Сєрого тепер ця... як її... депресія².

¹ Емо - неформальне об’єднання підлітків, які демонструють свої жалісливі почуття приреченості, непотрібності, своєї зайвості на світі.

² Депресія - занепад душевних сил, поганий настрій, зневіра.

- Мама привезла її Сєрому з-за кордону? - поцікавилася вона.

Хлопець пирхнув, мало не похлинувшись чаєм.

- Депресія - це такий стан... ну, коли украй паршиво. Аж не хочеться жити.

- Напевно, твій Сєрий і сам винен, - зауважила Галя. - Мені один... один знайомий казав, що в усьому треба знаходити хороше.

- Довгенько шукатимеш! Може, візьмемо ще по картоплі?

- Візьми, якщо маєш за що.

- Ні, то й ні. Вимітаймося.

- Бувай, - попрощалася Галя з хлопцем, з яким так і не познайомилися.

- Щасливенько, - байдуже кинув він і подався до трамвайної зупинки.

10. «Велика Панагія»

Роздивляючись удома альбом про мистецтво Київської Русі, Галя звернула увагу на підпис: «Богоматір Велика Панагія (Оранта). Ікона київського письма. Близько 1114 р. Художник Аліпій (?)».

Від тата дівчинка дізналася, що це різновид ікони Божої Матері. Імовірно, ця ікона належить пензлю відомого художника Київської Русі, який був ченцем Києво-Печерської лаври. Ім’я його пишуть по-різному: Алимпій, Алімпій, Аліпій або й Олимпій.

Дівчинка зрозуміла, що Алимпій, ніжний, вродливий, талановитий хлопчина, став ченцем, назавжди розлучився з родиною, звікував вік у самоті, у темній, холодній, тісній печері. Ось чиє життя - суцільна чорна смуга! Проте дивлячись на «Велику Панагію», Галя ніколи не сказала б, що цю ікону, цей майже усміхнений лик малювала нещаслива людина. Ікона променилася світлим зачаруванням.

11. Крах надій

Галя зайшла у вагон метро, тримаючи перед грудьми шматок картону. Знала напам’ять, що на ньому написано:

Люди добрі, допоможіть моєму братикові Степанові!

На операцію потрібно 30 000 євро.

У правій руці - картон, у лівій - порожній кульок, що дрібно-дрібно тремтів. Опустивши погляд і відчуваючи, як горять щоки, Галя повільно пішла вагоном.

- Боже, Боже, яка в людей біда, - журилась огрядна тітонька.

«Не слухати!» - звеліла собі Галя. А то, чого доброго, вона ще й розплачеться. «Уже й дитину змусили! - Куди ті батьки дивляться! - А якщо горе? - Що з такої виросте, якщо змалку привчиться...» Не слухати! У кульку глухо брязкали монети, падали потерті гривні. Часто падали. Їй потрібна ця тисяча. Щоб мама зрозуміла: вони виплутаються. І все ж їй гидко й соромно так, що нема сил підвести очі.

- Дуже вам дякую. Дуже вам дя... - і спіткнулася на півслові.

- Галя? - вражено перепитала Катерина Петрівна. - Вийдімо з вагона, - вчителька підвелася з лавки й першою рушила до дверей на черговій зупинці.

Галя подалася за Катериною Петрівною. Слідом за ними з вагона вийшла... Сабіна?! Ну так, на перерві вона хвалилася, що піде з Катериною Петрівною по абонементи в басейн для їхнього класу. Який же сором! Завтра весь клас знатиме. З Галі сміятимуться. Її зневажатимуть. Правду кажуть емо — життя нікчемне. Мабуть, Галя також уже емо.

— Я проведу тебе додому, — сказала Катерина Петрівна. Вона забрала з Галиних здерев’янілих рук картон із написом і сховала його в сумку. У мами буде істерика, коли вона дізнається, що Галя жебрала в метро. А тато? Галя навіть не уявляла.

— Сабінко, іди додому, — звернулася вчителька до другої школярки. — Ти ж розумієш, що про цей випадок не треба нікому розказувати?

— Я не розказуватиму, — погодилася Сабіна.

12. Сабіна

Обережно, мов злодій, Галя підійшла до дверей класу. Як тільки вона зайде, вибухне дикий регіт.

- Привіт, - кинула Галі Даруся Гриненко, виходячи в коридор.

Мимохідь кинула. Це додало Галі відваги. Оля, жваво жестикулюючи, розказувала Ісанці про свого котика Пусю. На Галю ніхто не звернув уваги. Значить, Сабіна не роздзвонила. Галя глянула на Сабіну. Їхні погляди зустрілися.

- Добрий день, - ніяковіючи, пролепетала Галя.

- Доброго здоров’я, - відповіла Сабіна й раптом запропонувала: - Галю, якщо хочеш, сідай біля мене.

Сабіна схилилася до неї, ледь не торкаючись лобом.

- Мій тато каже, що твої батьки можуть узяти кредит у банку. Я розповіла йому тільки про те, що вам украй потрібні гроші.

Галя ошелешено втупилася в однокласницю.

- Твої батьки поступово його виплатять. Це зовсім не страшно.

- Д-дякую, - насилу видавила з себе Галя.

- Ти дуже любиш свого братика. Добре мати братика, правда?

- Раніше я заздрила дівчаткам, у яких немає менших братиків. Степанчика треба глядіти, читати казки - уявляєш, двадцятий раз читати про котика й півника? Тепер я б читала йому хоч і всоте, - додала вона, зітхнувши.

- А в мене тільки кіт. Але ж воно не те.

Продзвенів дзвоник, проте Галя дивилася на дошку як баран на нові ворота. Думала геть про інше. Про... Сабіну. Ти бач, як буває? Виявляється, що в сіренької, як горобчик, Галі було те, чого не мала Сабіна. Братик! Кумедний, незграбний, як ведмежа, шкодливий і такий безмежно любий, що серце щеміло від ніжності.

- А зараз, діти, - голос Катерини Петрівни досяг найвищих нот, - ми напишемо невеличку самостійну роботу.

Галя спробувала прогнати сторонні думки. Але братик не йшов їй з гадки, тож вона написала таке: «Тато, мама, я і Степан відпочивали на Десні. Десна швидка і глибока. Ми гралися, купалися, бігали, пустували. Мама варила на вогнищі чай і козацький куліш».

Здавши зошит, Галя вийшла в коридор. І знову поруч з нею опинилася Сабіна.

- Ти написала дуже гарно. Тобі подобається відпочивати на Десні? - спитала Сабіна, ніби знічев’я.

- Так. Ми знаємо хороше місце, - відповіла Галя.

- І що ви там робите?

- Ну, треба хмиз на вогнище назбирати, але це вже коли варимо вечерю. А до того - хоч на голові ходи. Тато читає книжки, мама засмагає, а ми з братиком бігаємо й верещимо, як недорізані. Або вимащуємося мулом, як чорти, по самі очі, а тоді мокнемо в річці, поки не відмиємося.

- А вечеря? Ви варите її на вогнищі?

- Так. Тато підвішує над вогнем казанок, і так варимо. По-туристськи.

- Я на Десні ніколи не відпочивала, - сказала Сабіна. - Знаєш, усі вважають, що Італія - це щось надзвичайне. А в ній нічого особливого нема. Ну, музеї, церкви. Страшенно багато картин. А коли батьки починають сваритися...

Галя розуміюче кивнула. Але що вона чує? Поїздки за кордон - не таке вже й чудо? Галі згадалися вечори над Десною: золотаве полум’я відбивається в темному плесі, немов яскрава чарівна квітка; тато підкидає хмиз, і снопи іскор злітають до зірок, а зорі в небі густі-прегусті. Батьки розмовляють про щось хороше, втихомирений Степанчик дрімає в мами на колінах, а навколо чорна таємнича ніч, яка не лякає, адже біля вогнища затишно й тепло.

- Я ніколи не ночувала в наметі, - зізналася Сабіна.

- Якщо хочеш, ми візьмемо тебе на вихідні. Якщо, звичайно, ще колись поїдемо на Десну...

- Обов’язково поїдете, - підбадьорила її Сабіна і зробила це від щирого серця.

Хто б міг подумати! Крута Сабіна, дочка банкіра. Галя вважала її гордячкою. А вона співчутлива, щира, уміє берегти таємниці. Якби Сабіна вміла, як Ангел Золоте Волосся, читати чужі думки, то прочитала б у Галиній голівці найтепліші вдячні слова. А от Сашко Гнатенко невиправний, хоч скільки придивляйся. Він знову, мов заїжджена платівка, завів стару пісню:

Несе Галя воду...

- Дивися! - раптом підхопилася Галя і, взявшись у боки, пройшлася павою перед класом. - Ну що, хороша?

Сашко поперхнувся піснею і раптом почервонів.

- Ти ж йому подобаєшся, - зауважила Сабіна.

Галя крадькома озирнулася на зніяковілого Сашка. Галя йому подобається... Бо він ще не знає, що вона жебракувала в метро.

13. Підслухана розмова

Після уроків Галя вибралася до братика в лікарню. Той просився додому.

Дівчинка випадково почула розмову медпрацівниць, що Степанчику вже не допоможуть ніякі лікарі й він ніколи не зможе ходити без милиць.

14. Нова мандрівка

Ангел, звичайно, прочитав її думки, а вони ж були злі та похмурі.

- Жити б та радіти, - тихенько зітхнула Галя. - Навіщо в світі стільки горя?

- Часом страждання приходить, як лікар до хворого. Або як учитель.

- Людина народжена для щастя, як пташка для польоту.

- Але й літати треба вміти. Іноді варто скуштувати гіркого, щоб цінувати солодке.

- А Степанчик одужає? А ви... не допоможете?

- Це можеш і ти. Своєю любов’ю. Не журися. Найгірше діло - журитися наперед. Але мені треба ще раз вернутися в минуле. Помандруєш зі мною? Ти ж хотіла дізнатися про долю Алимпія.

Він простяг Галі руку, і дівчинка подала свою. Нею злегка хитнуло, і...

* * *

Це було те саме місце на кручі над Дніпром, проте воно змінилося. Успенський собор давно добудували. Із собору виходили люди.

Двоє ченців, що вийшли з людьми із собору, завели розмову.

- Про наших будівничих уже розказують легенди, - мовив худорлявий низенький чернець до високого.

- Пора й мені відходити в легенду, - відповів другий начебто жартома.

Обличчя мав бліде, очі позападали під тонкими рівними бровами.

- Рано тобі відходити, отче Алимпію. Ще багато ікон сотвориш.

«Алимпій?» - уп’ялася Галя очима у високого ченця. Невже це той підліток? О, яким він став! З бородою, як і всі ченці, вродливий і ще не старий.

- Сам бачиш - нездужаю. Підвів поважного замовника. Пообіцяв йому велику ікону Богородиці для іконостасу та й досі не намалював. Не знати, чи вже й намалюю. Ось і мій замовник, про якого я казав тобі.

Монастирським двором звільна просувався огрядний, пишно вбраний багатій із нарядною дружиною і цілим виводком дітей. Він теж помітив Алимпія.

Алимпій Печерський (1065-1114), іконописець. Ікона над гробницею з мощами в Києво-Печерській лаврі

- Навіки слава Богу, пане Брячиславе! - з низьким поклоном відповів чернець. - Ви, напевно, за іконою, а вона неготова. Занедужав і не впорався.

- Як не готова? Я ж казав, щоб до свята Успіння було зроблено! Я князя запросив на освячення церкви!

- Перед князем сором! - пропищала й дружина.

- Вибачайте, - з покорою схилився Алимпій.

Його лице ще дужче зблідло. Галі стало жаль ченця.

- Сину мій, хіба я вчинив це через лінощі? - напрочуд лагідно мовив Алимпій. - Чую душею, що вже відходжу із цього світу.

- А хто верне мені паволоку й золото, яке я дав на фарби?

- Ваші цінності не пропали. Вони в мене в келії. Можете забрати, коли ваша воля, - схиливши голову, казав чернець і додав: - Покладіть на Господа свою журбу. Бог може одним словом сотворити ікону Своєї Матері.

- Я всім розкажу, як ти обдурив мене! - зарепетував він услід Алимпієві.

Галя схопила грудку землі й пожбурила в багатія, грудка влучила прямісінько в лисину. Друга полетіла в його дорідну дружину, третя... Ангел схопив Галю за руку, і в ту ж мить вона відчула, що знову кудись переноситься.

15. Чарівне малярство

Галя розплющила очі, сподіваючись побачити свій письмовий стіл і звичний краєвид за вікном. Проте кімната була незнайома - тісна, маленька, хоч доволі світла. Під протилежною стіною на вузькій постелі лежав, заплющивши очі, Алимпій. Ангел Золоте Волосся теж був тут, стояв позад неї і начебто не сердився.

- Можна до тебе, брате? Я приніс тобі поїсти, - почувся голос знадвору.

- Заходь, заходь, брате Євстафію! - відгукнувся він.

Галя з подивом упізнала колишнього монастирського служку Остапа.

- А добре ти провчив того боярина! Учинив диво - і ніби сам ні до чого!

- Навіть не знаю, про що ти говориш.

- Тільки ти відійшов, коли раптом грудка землі я-ак зацідить боярина в лисину! А потім у його панію! А далі в синка товстогубого! - весело оповідав Євстафій. - І летіли ж грудки самі собою, бо під стіною нікого не було. Між людьми учинився переполох, усі здогадалися, що сама земля карає боярина за злість та невір’я. Боярин перелякався, пішов у підземну церкву каятися.

Галя озирнулася на ангела. Грудки полетіли з її руки, - в боярина і в його жінку, а в синочка ні, то вже люди вигадали. Ангел ледь помітно усміхався.

- Не розумію, як воно вчинилося. Боярин ганив мене справедливо. Я заборгував йому ікону. Важко мені буде помирати, не виконавши обіцянки.

- Ікону ти ще сотвориш, а я визолочу для неї таку раму, як сонце! Ти ж знаєш, що я це вмію, золотар із мене вправний.

Замість лягти, Алимпій підійшов до широкої дошки під стіною.

- Спробую хоч заґрунтувати... Господи Боже, допоможи! - перехрестився художник і раптом поточився, ледь не впустивши миску з левкасом додолу.

- Темніє в очах... Несила стояти...

Із жалем поглянувши на непочату ікону, чернець ліг на убогу постіль і заплющив очі. Ангел уже стояв біля приготовленої для ікони дошки й короткими вмілими мазками наносив на неї левкас. Алимпій підвівся, спершись на лікоть.

- Хто ти, юначе? - спитав слабким голосом. - Ти новенький у монастирі? Тебе прислав ігумен?

Ангел усміхнувся до Алимпія і продовжував. Узяв зі столика згорток шовку, розгорнув його і - р-раз! - приліпив до ще не просохлого левкасу. Тоді швидко розгладив тканину, щоб ніде не лишилося ні найменшої зморшки, і знову заходився наносити левкас, уже поверх тканини-паволоки.

- Хто ти?! Жоден майстер не працює так швидко, як ти!

Ангел, схиливши голову, глянув на Алимпія добрими, співчутливими очима («Саме такий він у книжці! На іконі «Ангел Золоте Волосся», - подумала Галя).

- Чи так я роблю? - спитав він, накидаючи контур Божої Матері.

- Саме так я хотів писати образ, - Алимпій дивився, мов зачарований.

Ангел брав фарби, клав на дошку точні мазки. Під його рукою поставало вродливе, кругловиде жіноче обличчя.

- Очі будуть горіхово-карі, сповнені покори й ніжності, - коментував ангел.

- Цього я й хотів. Жіноча ніжність і тиха, лагідна покора, - прошепотів Алимпій.

- На щоках рум’янці, бо це свіжа, молода Діва. Брови як шнурочки. Ніс тонкий, рівний. На грудях зобразимо мудре Дитя, - ангел широкою жовтою смугою окреслив коло й намалював у ньому малого Ісусика. - Тепер одяг. Червонясто-коричневе покривало з золотистими складками й темно-синя сукня.

Насамкінець у кругах-медальйонах праворуч і ліворуч від Богородиці зобразив двох ангелів, одного в червоному плащі, другого в темно-синьому.

Це була якраз та Панагія, котру Галя знала зі свого альбому.

- Таку Панагію я й уявляв собі, - заворожено видихнув Алимпій.

- Я і малював її з твоєї уяви. І з твоєю майстерністю, - сказав ангел, накладаючи останні мазки. Вони надали іконі м’якого сяяння, що мовби променилося з лику і з розкритих долонь Діви Марії.

- Тепер я щасливий! - зворушено мовив Алимпій, розглядаючи ікону радісним, залюбленим поглядом.

Алимпій - щасливий? Хворий, постарілий, виснажений недоїданням і надмірною працею.

- Ти мені не віриш, дівчинко з майбутнього? Ти, що так влучно поціляєш грудками землі? - почула Галя тихий, з доброю усмішкою, голос Алимпія.

Він її бачив! І навіть здогадався про грудку...

- Я щасливий, бо здобув те, чого найдужче прагнув. Малим я мріяв малювати - і малював усе життя. Багато ікон створив. Навіть цей мій задум не пропав, - Алимпій показав рукою на Панагію, що вилискувала свіжими фарбами. - Здається, я здужаю намалювати ще одну ікону... - художник підійшов до столика і витяг невеличку заґрунтовану дошку, - ...і буде то Ангел із Золотим Волоссям!

Проте Галя вже летіла через час і простір, вертаючись додому.

16. Пензлик із вохрою

- Значить, Алимпій став знаменитим, славетним художником! - мовила Галя, опинившись у своїй кімнаті.

- Так, він прожив яскраве й щасливе, хоч і недовге життя, - підтвердив Ангел Золоте Волосся.

Виходить, Алимпій знайшов своє щастя, хоч і постригся в ченці. Але який її шлях? У чому її щастя? Тепер для неї найголовніше, щоб одужав братик.

- Не впадай у відчай. Степанчикову ніжку оглядатиме професор, - ангел усміхнувся своєю чудовою усмішкою, від якої в Галі теплішало на душі.

- Ой... Ви взяли з собою Алимпієвий пензлик!

Ангел підняв правицю, у якій справді тримав умочений у вохру¹ пензлик, яким він малював Велику Панагію.

- Доведеться знову повертатися в минуле!

Ангел підвівся, і Галя збагнула, що зараз він зникне.

- Ми ще побачимося? - запитала вона.

- Я ж увесь час тебе бачу, - м’яко відповів їй ангел.

¹ Вохра - жовто-коричнева фарба.

* * *

Що ближче до лікарні, то Галині ноги ступали повільніше. Тук, тук, тук! Професор уже мав оглянути Степанчика. Що то буде, коли мама дізнається правду! Ось і двері Степанчикової палати. Галя відчинила їх і стала на порозі. Перше, що побачила, - мамині очі. Радісні, хоч і заплакані. Мама вела палатою Степанчика, який... ступав! Без апарата! Невже?! Галине серце стислося від зворушення і щемкої любові до цього смішного, незграбного, збитошного братика, який стільки натерпівся. А він уже чеберяв до неї, простягаючи руки.

- Дай книску! - учепився він у Галин наплічник. - Книску давай!

Ну, усе! Капець її підручникам, і зошитам заодно. Галя поспішно вийняла запасний чистий зошит і коробку з фломастерами.

- Уявляєш, Галю, професор подивився, обмацав ніжку й каже: «Колеги, тут усе в порядку. Не потрібна ніяка операція», - розповідала мама, і радісні сльози знов покотилися по її щоках.

А Степанчик намотував кола по палаті, смішно закидаючи звільненою з апарата ніжкою. На ніжці темніли червонясто-коричневі плями.

- Не лякайся, то йод, - перехопила мама Галин погляд.

«Вохра», - подумала Галя. Згадала слова ченця, що Алимпієві фарби лікували рани й виразки. І пензлик від вохри в руці ангела. Так ось навіщо він був потрібен!

— Диво! Сталося диво, — прошепотіла вона.

Дівчинка стояла й тихо всміхалася. До літа Степанчик повністю одужає, знову будуть мандрівки на Десну, нічні багаття до зірок, Степанчик тупотітиме босоніж по траві — не хворий, то чого ще хотіти?

«Дякую! — звернулася вона до ангела. — Ти ж знаєш мої думки».

ПЕРЕВІРЯЄМО

1. Розшифруйте назви предметів. З якими подіями твору вони у вас асоціюються?

2. На думку Ангела Золоте Волосся, найгірше діло - це

• А багато веселитися
• Б плакати на самоті
• В сміятися з інших
• Г журитися наперед

АНАЛІЗУЄМО

3. Чому виник конфлікт між Галею та її однокласницями? Хто в ньому переміг? Чому ви так вважаєте?

4. Заздрість - це, на вашу думку, позитивна чи негативна риса характеру? Чи заздрила Галя своїм одноліткам?

5. На які вчинки зважилася героїня, щоб заробити гроші на лікування братика? Чи ці вчинки були безпечними для неї? Що б ви порадили дівчинці?

6. Чому, на вашу думку, Галя без жалю попрощалася з незнайомцем, з яким пила чай у «МакДональдзі»? Поясніть, чи хотіли б ви мати такого приятеля?

7. Розкажіть про жебракування Галі в метро. Опишіть її стан, коли вона на це остаточно наважилася, та стан, коли зустріла вчительку й Сабіну. Наведіть цитати з тексту.

8. Яким Галя побачила іконописця Алимпія під час нової мандрівки в Київ ХІІ століття?

9. Прочитайте уривок повісті (розділ 12) від слів «Добрий день, — ніяковіючи, пролепетала Галя» до слів «Обов’язково поїдете, - підбадьорила її Сабіна...» (с. 251). Що зрозуміла Галя, щиро поспілкувавшись із «крутою» однокласницею?

10. Як Галя помстилася багатію з дружиною за те, що вони образили Алимпія? Як цей вчинок характеризує дівчинку?

11. Чи легким було життя відомого київського митця-іконописця Алимпія? Чи умів він, незважаючи ні на що, бачити прекрасне в житті й зберігати тепло в серці? Обґрунтуйте свою відповідь конкретними прикладами з тексту.

12. Розкажіть, як Ангел Золоте Волосся допоміг Алимпію виконати замовлення багатія.

13. Чи намагається Галя виконувати пораду ангела - щодня шукати в житті щось добре? Якщо так, то чи легко це їй вдавалося? Наведіть приклади з тексту.

14. Назвіть позитивні й негативні вчинки та риси характеру головної героїні. За потреби скористайтеся поданою схемою.

15. Хто з героїв твору вам сподобався найбільше? Чому?

16. Об’єднайтеся в невеликі групи й уявіть себе детективами. Спробуйте відповісти на одне із запропонованих запитань, знайшовши відповідні докази в тексті твору. Озвучте перед класом ваші версії та докази.

• Чи вдалося Алимпію намалювати свою останню ікону?

• Хто вилікував Галиного братика?

МІРКУЄМО

17. На початку твору Галя вважала, що життя - паскудна штука. Чи змінилося її ставлення до життя і до тих, хто поруч? Чи навчилася вона керувати своїми емоціями? Яку роль у цьому відіграв образ Алимпія?

18. Чому Ангел Золоте Волосся кілька разів запрошував Галю в далеке минуле? Для чого, на вашу думку, потрібні були такі мандрівки для дівчинки?

19. Які з перелічених моральних настанов ви обрали б для себе з повісті «Ангел Золоте Волосся»? Поясніть свою відповідь.

• Не проходь повз чужу біду.

• Не здавайся.

• Вір у диво.

• Не роби необдуманих вчинків.

• Цінуй справжню дружбу.

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

20. Складіть сенкан до образу Галі.

21. Роздивіться Ангела Золоте Волосся на обкладинці до повісті Зірки Мензатюк у виконанні Дарини Сингаївської (с. 227) й на іконі ХІІ століття (с. 242). Чим, на вашу думку, подібні ці зображення, а чим відрізняються? Чи передають вони характер ангела, про якого оповідає письменниця? Якби ви були художником / художницею, що б ви змінили в зображенні чи як би доповнили цей святий лик?