Українська література. 5 клас. Яценко

Світ дитинства

Читацький путівник

Юний читачу! Юна читачко!

Дитинство — найщасливіший час у житті людини. Воно сповнене казковими мріями, несподіваними пригодами, таємницями й загадками.

У цьому розділі ти прочитаєш оповідання Івана Нечуя-Левицького й Бориса Грінченка, із яких довідаєшся про шкільне навчання й літні забави дітей — твоїх однолітків/одноліток, які жили колись. А про проблеми твоїх сучасних ровесників/ровесниць дізнаєшся, коли познайомишся з героями та героїнями творів Оксани Сайко й Галини Кирпи. Сподіваємось, у цих творах ти знайдеш відповіді на багато запитань, що хвилюють тебе, а головне — навчишся краще розуміти інших людей.

Іван Нечуй-Левицький

Мовна скарбничка

На уроках української мови ти вже вивчав/вивчала фразеологізми — неподільні за значенням вислови, які іноді можна навіть замінити одним словом. Вони роблять нашу мову яскравою і влучною. Наприклад, є такі фразеологізми:

  • розквасити губи — розплакатися;
  • пробувати кислиць, дісталось на бублики — бути покараним;
  • нам’яти чуба, наскубти вуха — покарати;
  • на душі похололо — злякався.

В оповіданні Івана Нечуя-Левицького «Вітрогон» є багато фразеологізмів. Зверни увагу, що вони пожвавлюють і забарвлюють мовлення головного героя та допомагають розкрити риси його характеру.

Вітрогон

(Скорочено)

Пам’ятаю, мені було років шість або сім, як це діялось. Батько мій був тоді економом1 в одному селі. Економія стояла сливе край села, вся обсаджена вербами й тополями. За економією слався до кінця села широкий вигін, де весною і влітку пастушки пасли ягнята.

1 Економія — господарство в панському маєтку в XIX ст.; економ — людина, яка керувала цим господарством.

Дома не було мені з ким гулять. Була в мене одним одна менша сестра, але така вередлива та плаксива, що й гулять і бавиться з нею було не можна.

Поміркуй!

• Якими почуттями пройняті спогади оповідача твору про його дитинство?

• Які розваги автор згадує з найбільшим теплом?

Нема мені дома з ким гулять, а гуляти, господи, як хочеться! Оце було втечу з хати на вигін до хлопців, бігаємо навперейми, наввипередки, граємо в довгої лози, загнуздаємось та граємо в коней. А набридне бігать, ідемо до річечки, що текла або слизила внизу край вигону, серед очерету та осоки. Лазимо було в лозах, понариваємо прездорові пучки ожини, наїмось, ще й позамазуємо пазухи ожиною. Прийду було додому й сестрі принесу пучок ожини. А мати мені тиче кислиці: «Навіщо ти, Васильку, замазав білу сорочку ожиною?». Велика пак цяця — біла сорочка. Спробувала б мама, як гарно лазить в лозах та ожину рвати, то, може б, і не тикала мені кислиць, та ще й так часто.

В. Леонович. Дитинство

Лазимо було по кущах та й в осоці назнаємо пташині гнізда. Господи, яка то була радість, як було назнаємо десь пташине гніздечко! Мама було каже: «Не дери ж ти пташиних гнізд та не бери яєчок, бо пташка буде плакати». А мені було байдуже, чи плаче там пташка, чи ні. Було заберу яєчка з гнізда та й принесу додому сестрі. Мама мені за яєчка знов тиче під ніс ті капосні кислиці. А раз ми нагляділи в березі страшну гадюку. Над берегом лежав камінь, де молодиці прали плаття й крохмалили його в березі в крохмалі з висівок. Ми було там усе купаємось. Пісочок на дні затужавілий, твердий, і неглибоко: саме добре нам купаться. Було прийдемо на піскуватий берег, дивимось, а кругом каменя дрібна рибка аж кишить, в’ється, хапає висівки. Оце було тільки стану на камені та як моя тінь впаде на воду, то рибка так й шугне навкруги од каменя, неначе курчата од шуліки. А раз ми вскочили в берег під верби, коли дивимось, коло камінчика плазує, неначе пасеться, гадюка, довга, як батіг, та ряба. Ми так і остовпіли з переляку. Од того часу ми вже боялись лазить в осоці. Я й мамі не казав за гадюку, бо знав, що мені досталось би на бублики. Тільки сестру лякав гадюкою.

М. Богданов-Бєльський. Рибалки

Поміркуй!

• Як ставиться головний герой оповідання до природи?

• Що свідчить про його спостережливість?

• Які вчинки Василька викликають у тебе неприйняття?

• Роздивись картину М. Богданова-Бєльського «Рибалки». Що спільного між зображеним на ній і подіями оповідання «Вітрогон»?

Раз я з пастушками побіг берег купаться. Надворі було дуже душно. Старші пастушки покинули менших стерегти ягнята, а самі побігли зо мною до річки. Поскидали ми сорочки. Купались ми, купались, а потім вискочили з води та давай качаться по гарячому піску. Один пастушок наглядів калюжу під вербами. Ми побігли до тієї калюжки, пообмазувались чорною гряззю. Так нам смішно, що ми усі стали чорні, як чорти. Я знав, що мама мені за цю мазанину дала б на закуску зо дві або зо три кислиці; але все-таки обмазався усей гряззю, навіть лице й лоба обмазав. В березі стояв човен. Хлопці повлазили в човен та давай стрибать з човна в воду на бік, де було води по пояс. Я довго дивився та й думав: «Ви скакаєте в воду, як маленькі, а от я скочу так, як плигають парубки з каменя або з гатки в воду». Розігнався я з берега, побіг по човні та плиг в воду з самісінького носа човна на глибиню! Хотілось мені почваниться перед хлопцями, так я й не знав, де та сміливість узялась. Скочив я в воду; думав, буде мені по шию, але примічаю, що ногами дна не достаю та все тону глибше. Плавать я ще не вмів; та й ніхто з нас ще не вивчився гаразд плавать. Черкнувся я ногами об дно, примічаю — несе мене вода вгору. Я вирнув на світ, б’юся руками й ногами та й криконув що було сили. Але чую, я знов потопаю, знов пірнув під воду. Тягне мене на дно, неначе руками. Я знов черкнувся об дно, почав борсаться в воді. Вода мене знов винесла наверх. Я липнув очима, побачив світ і знов крикнув. Мабуть, на моє щастя, саме тоді находилась якась молодиця: прийшла в берег плаття прать. Кинулась вона в воду, вхопила мене за чуб та й винесла на берег. Дивлюсь я, пастушки стоять ні живі ні мертві, тільки очі повитріщали та роти пороздявляли. Прибіг я додому, та вже й мамі нічого не кажу за те. Але капосна молодиця швидко після того стрілась з мамою та й розказала. Дала мені мама доброї прочуханки й заборонила зовсім виходить з двору та гуляти на вигоні.

Поміркуй!

• На які риси характеру головного героя вказують його вчинки?

• Як ти вважаєш, до чого призведе його необачність? Свої міркування обґрунтуй.

Але як його в світі всидіть вдома, коли для мене був двір тісний. Вже я й по покрівлі лазив: і по коморі, і по клуні, і по стайні; вже й заглядав в голубині гнізда, дер горобині гнізда, скинув палицею одно ластовине гніздо, викидав горобині яєчка з гнізд та розбивав їх навіщось об колоду; але самому без хлопців було невесело дерти. Бігав я по дворі, ганяв по садку, а мене все бере нудьга без хлопців.

Ото раз надвечір нудився я, нудився та й думаю: не видержу більше, піду крадькома та потаєнці до пастушків. От і пішов я, тільки не через ворота, а через садок. Біжу я, дивлюсь — ягнят не видно і пастушків нема. А далі думаю, що пастушки погнали ягнята до царини на кінець вигону. Прибіг я до царини, і там нема пастушків. Я й не догадався, що вони погнали ягнята на другий кінець вигону, під чагарник. Мені здалося, що вони пасуть десь за цариною. Вибігаю я за царину, їх нема. Я побіг шляхом попід високим житом, що вже викидало колос, а поперед мене біжить чубата посмітюха1 та так недалечко од мене. Мені здавалось, що вона молоденька і я її зловлю руками та й принесу сестрі на гостинець. Біг я, біг, а посмітюхи не впіймав. Коло невеличкого мосту вона знялася з місця та й полетіла в жито.

1 Посмітюха звичайна — невеликий птах родини жайворонкових. Мешкає на всій території України, крім гір.

Добіг я до мосту. Коло мосту так гарно та зелено. Під мостом дзюрчить малесенька річечка по камінцях. Понад річкою зелена трава. Я побіг до річечки, вглядів камінці, кидав тими камінцями в воду, влучав в жаб, а далі задумав загатить гребельку й зробить ставок та й почваниться потім перед хлопцями: дивіться, мов, яке я диво вчинив. Загатив я гребельку; вода спинилась, стала й почала розливаться на зелені бережки. Я проробив посеред гребельки спуст для лотоків. Отут, думаю, поставлю млинка, та ще якби так зробить, щоб він крутився, ще й борошно мололось, як у млині. Ото хлопці з дива очі повитріщали б на мій млин! Я глянув під міст, а там так чудно, якось неначе в хаті: і дві стіні по боках, і стеля зверху, і неначе двоє здоровецьких дверей — одні проти других. Я пішов під міст, ліг на м’якій травиці та й задивився на потічок, як він булькотить, переливаючи воду з камінчиків на камінчики. Я дививсь та дивився, роздивлявсь. Так мені чудно під мостом, бо я ще зроду не був ніколи під мостом. Лежав я, пацав ногами, думав, як то мій млинок буде молоть, а з-під млинка буде борошно сипаться в маленький мішечок, - та й незчувся, як і заснув.

Вже й сонце зайшло, а я сплю. Як прокинувся я, то вже почало на світ благословиться. Прокинувся я та й лежу, а мені здається, що я лежу в себе вдома на ліжку та чогось прокинувся вночі, чи що. Лапнув я під собою, щось м’яке підо мною, неначе кожух; а я пам’ятаю, що мама ніколи не стелила мені кожуха на ліжку. Дивлюся я вгору, стеля чогось чорна, неначе сажею обмазана. То було коли прокинусь, липну очима на стелю, то вона все біла влітку, а взимку сіра; а це чогось стала зовсім чорна. Ото лежу я та спросоння собі це все митикую2. Коли прислухаюсь, коло мене близько щось дзюрчить, неначе потічок або течія тече по камінцях: кап-кап, ляп, дзюр-дзюр! Зовсім вода шумить та булькає. «Що це за диво! — думаю я. — Де ж це в хаті взялась річечка, та ще й неначе тече через кімнату близько од мого ліжка». Вже я трохи прочумавсь, та все лежу, прислухаюсь, чи не заговорить десь в другій кімнаті мама, чи не крикне десь тато. Коли чую, хтось ніби по стелі йде й бубонить. Я прислухаюсь і виразно чую: «Господи помилуй, господи помилуй, слава отцю й сину і святому духу, нині й присно і вовіки віков, амінь. Отче наш, оже єси на небесь...». Це, мабуть, батько встав та голосно богу молиться, бо мій панотець мав звичай вранці молитись голосно, ходячи по кімнатах. «Але ж, — думаю я, — чого це він виліз на горище богу молиться! Або, може, то наймит ходить по горищі та голосно богу молиться: це не тато», — міркую я собі. Коли тут щось як загуркотить! Як залущить стеля! Чую на свої вуха, що попереду застукали кінські копита, а за ними покотився віз; а дошки в стелі аж лущать. «Ой боже мій! Що ж це за диво! Хтось по нашому горищі кіньми їздить! І як воно туди витеребилось кіньми та возом? Ой! ще стеля завалиться та й мене вб’є!» — блиснула в мене думка.

2 Митикувати (розмовне) — міркувати про щось.

Поміркуй!

• Які почуття і переживання сповнювали хлопчика, коли він прокинувся під мостом?

• Як ти думаєш, що у цей час відчувають його рідні й близькі?

Та при тому як скочу з ліжка на ноги, аж... і скакать не було куди. Вже трохи розвиднілось, і до мене вернулась пам’ять. Я в одну мить пригадав, що я під мостом і як я туди заліз. Тільки ніяк не міг вгадать, що тепер надворі: чи вечір, чи ранок, чи вдосвіта. «А може, я оце заночував під мостом... лежав і спав тут вночі?» — майнула в мене думка. І чогось мені одразу стало страшно й містка, і тієї ночі. Чогось мені спала на ум та гадюка, що я бачив в березі. Як дремену я з-під мосту, та мерщій на горбок, та на шлях. Дивлюсь — шляхом іде чоловік і наближається до містка. Як углядів мене чоловік та як крикне: «Дух святий при нас! Ой чорт!» — та як дремене назад! Аж курява за ним піднялась. Біжить та хреститься, а я за ним біжу та кричу! Чоловік біжить та й собі кричить до того чоловіка, що тільки переїхав через місток: «Потривай! Підожди! Дух святий з нами! Чорт з-під містка!».

А. Куїнджі. Дніпро вранці

Чоловік спинив коні. Я біжу та кричу: «Потривайте, дядьку, дядьку, дядьку!» А чоловік каже: «Еге! нечиста сила, а ще й дядьком зве. Який я тобі дядько? Нехай бог боронить і заступить од такого небожа!».

Скочив чоловік у віз, аж ноги задер у возі з переляку. Батіг свиснув. Віз покотився, а я зостався сам серед шляху. Іду шляхом за возом та й плачу. Я озирнувся назад і глянув на село. Село мені здалось неначе не наше: якось потяглося смугою низом понад річкою аж до самого ліска. Церкви нігде не видно, і економії не видно. Село зовсім ніби не наше, бо з цього боку я ніколи й не бачив нашого села, а коли, може, й бачив, то не доглядавсь. Дивлюсь я, од шляху повертає між житами втоптана стежка просто до хат. Я повернув тією стежкою та й неначе пірнув у жита.

Йду я тією стежкою, як у лісі. Мені нічого не видко, тільки небо синіє надо мною. Коли гляну, проти мене йде молодиця. Вгляділа мене та як крикне: «Ой боже мій! Дух святий з нами!». Повернулась вона назад та як дремене! Тільки жито за нею слідком зашелестіло. Вона біжить, а я й собі біжу за нею, радий, що стрів живу людину. «Дядино! дядино! тітко!» — кричу я до молодиці, а вона біжить і не оглядається. Що це таке зо мною здіялось, що мене люде лякаються й жахаються, втікають од мене!

Поміркуй!

• Як можна пояснити поведінку людей, які зустріли вранці хлопчика, що виліз із-під моста? Чому їх поводження викликає сміх у читачів/читачок?

• Що ти знаєш про звичаї, вірування й забобони українців/ українок? Із яких фольклорних творів тобі про них відомо?

Вийшов я з жита, перебіг через шлях та й пішов улицею по селі. Дивлюся я, молодиця вбігла в двір та й ускочила в сіни, ще й двері за собою причинила. Я й собі пішов до того двору. Коли як вискочать з двору дві собаки! загавкали та так і кинулись до мене. Я махаю руками, а вони капосні от-от вхоплять мене за руки. Я з переляку видерся на тин, сиджу та й душі в собі не чую. А собаки аж на тин плигають, але до мене не достають. На моє щастя, одчинились сінешні двері, і звідтіль вийшла старенька бабуся, а через поріг виглянула й молодиця з острахом.

— А хто ти такий? — питає в мене бабуся.

— Я Василь, — кажу я до баби, — обороніть мене од собак.

— Чий же ти, хлопче? — знов питає баба, а сама коли б тобі з місця рушила.

— Я економів, я Василь, — кажу я та плачу. Бабуся взяла ломаку, щось пошептала, перехрестилась та й прогнала собак і зняла мене з тину

— Ой боже мій, як воно мене налякало! — обізвалась молодиця. — А я думала, що русалка блукає, гуляючи в житі, та за мною гониться.

— Чого ж це ти аж сюди забрів та дражниш собак вдосвіта? — питає в мене баба.

— Та я ночував під мостом, — обзиваюсь я до баби.

— Під мостом? Оце диво. А чого ж ти туди заліз? — питає баба.

Поміркуй!

• Чому рідні не сварили Василька за його необачний вчинок?

• Які висновки з цієї пригоди Василько зробив для себе? Прочитай рядки оповідання, у яких ідеться про це.

• Як ти вважаєш, чому І. Нечуй-Левицький назвав оповідання «Вітрогон»?

• Які риси характеру головного героя він хотів підкреслити цією назвою?

Я розказав бабі про свою пришту1. Вона взяла мене за руку та й одвела додому. Як прийшли ми додому, вже сонечко викотилось з-за верб.

1 Пришта (розмовне) — пригода.

Тільки що ми увійшли в двір, десь узялась мама на ґанку, прибігла до мене й з плачем кинулась до мене та й обняла мене. Я боюся, аж трушусь, жду кислиць, а мама плаче. «Що це за диво якесь трапляється мені?» — думаю я.

— Де ти, Ганно, його знайшла? — питає мати в баби.

— Приблукавсь панич до нашого двору оце вже світом, а молодиця наша вгляділа його в житі та й утекла од його: дурна думала, що то русалка гуляє в житі. Мабуть, гравсь учора ввечері в житі та й переночував там, — каже баба.

— А ми тут цілісіньку ніч не спали, — оповідала мама бабі зі слізьми в очах, — порозсилали наймитів та наймичок шукать його. Пан з ліхтарем обійшов усей вигін, оглядів усі рови, обійшов чагарник. Ми вже думали, чи не втопився він часом, купаючись із хлопцями, і оце світом послали з волоком людей, щоб зайшли в тих місцях, де вони купаються, та хоч витягли його з води. А я цілу ніч ні на волос не спала й очей не стуляла через оцього вітрогона.

Я слухаю, що мати розказує бабі, та й постеріг, якого я клопоту та жалю завдав матері та батькові. Мені стало якось ніяково. Я не знав, де й очі діти, та все дивився собі на ноги, замазані гряззю. Подякувала мама бабі, пішла в пекарню, винесла хліб і дала бабі, а мене все за руку держить та за собою водить. Поглядаю я на заплакане мамине лице: і жаль мене бере, і все-таки я жду от мами кислиць та думаю: «Сльози — слізьми, а кислиці ще таки будуть».

К. Білокур. Сніданок

Повела мене мама в покої. Тато не виходив ще зі своєї кімнати. Я стою, а в мене аж ноги трусяться. Мені здавалось, що тато от-от винесе мені з пів клунка кислиць на снідання. От і тато вийшов. В мене і в душі похололо. Одначе тато кислиць мені на снідання не виніс; вийшов веселенький і тільки каже:

— А де це ти, волоцюго, тинявсь цілу ніченьку, що й дома не ночував? Де ти ночував?

— Під мостом, — насилу стало в мене сили обізваться.

— Під мостом! — аж крикнула мати, а за нею й наймичка, і обидві вони перехрестились. Батько зареготавсь на всю кімнату.

— Чого ж ти туди заліз? — спитала в мене мати.

— Гуляв, та й зайшов під місток, та зробив гребельку на течії, — кажу я.

— Та там же чорти сидять вночі під мостом, не при хаті згадуючи, — обізвалась наймичка.

— Там же гадюки та жаби! І як оце вони тебе не покусали? — сказала мама, бідкаючись.

Поміркуй!

• Роздивись картину Катерини Білокур «Сніданок». Зверни увагу, як удалося художниці передати домашній затишок, смак скромної селянської їжі.

• Знайди та виразно прочитай уривок, у якому описується сніданок у родині Василька. Якою була поведінка дорослих за сніданком?

• Які думки і почуття сповнювали хлопчика за сніданком?

Чортів тоді ще я не боявсь, хоч і чув за їх: я тоді думав, що чорти — то щось таке, як чорні жуки з рогами, що душать курчат за шийку. Я сам не раз одламував роги тим жукам, то вони мені були не страшні; але як сказала мама за гадюк, то я аж зблід з переляку. Посадили мене за стіл, дали снідання, а мені все увижається, що під столом лазять гадюки та вже й плазують по моїх ногах.

Пополаяв мене батько за сніданням, попосміявсь з мене та й заборонив мені купаться в річці з пастушками й гулять на вигоні. Мені було дуже ніяково. Я почував, що вчинив якусь провину, наробив клопоту мамі й татові. Після снідання я вискочив надвір, сів на ґанку, а мені все якось погано було на душі. Але налинули до ґанку голуби дзьобать просо. Я побіг в стайню, заглянув у кошіль, дивлюсь — голуби знеслись. Я став такий радий, що зараз забув і про місток, і про собак, і про гадюк, як усяке лихо забувається на світі.

Поміркуй!

• Розкажи про свої враження після прочитання оповідання Івана Нечуя-Левицького «Вітрогон».

• Який епізод твору запам’ятався тобі найбільше? Перекажи його.

• Виділи в оповіданні основні частини, склади простий план цього літературного твору. Назва кожної частини має бути пунктом плану. Визнач, як частини оповідання пов’язані між собою.

• Із яким епізодом оповідання співзвучна картина А. Куїнджі «Дніпро вранці». Зверни увагу на те, як художнику вдалося передати мить перед світанком, коли образи ще невиразні й тьмяні.

• Чи траплялися з тобою смішні історії під час розваг? А небезпечні? Розкажи про них.

Літературознавчий клуб

Іван Нечуй-Левицький

Іван Нечуй-Левицький (1838-1918) — автор оповідання «Вітрогон», український письменник. Його батько і дід були священниками у містечку Стеблеві на Черкащині. Іван також закінчив Київську духовну академію. Але обрав собі фах учителя словесності. Згодом він почав писати прозові й драматичні твори та підписувати їх псевдонімом Нечуй.

Усе життя письменник обстоював національні та духовні цінності українського народу, адже у той час діяли закони, що забороняли все українське в Російській імперії. Усупереч їм він писав твори рідною мовою про життя українців та українок.

Понад 20 років Нечуй-Левицький учителював, тому добре знав світ дітей. У гумористичному оповіданні «Вітрогон» письменник майстерно розповідає про життя сільського хлопчика. Він веселий, життєрадісний, любить природу, прагне досліджувати її, але іноді потрапляє у небезпечні пригоди.

Події в творі зображено послідовно, поступово розкрито характер головного героя. Ця частина оповідання називається сюжетом.

Побудову (композицію) оповідання також складають роздуми героя/героїні, різноманітні описи природи та обстановки, у якій відбуваються події і діють персонажі.

Літературознавчий словничок

Композиція — побудова літературного твору, розташування всіх його частин.

Сюжет — частина композиції, послідовність подій, у яких розкриваються характери персонажів.

Ти вже вмієш характеризувати образи в художніх творах. Накресли таблицю у зошиті. Заповни її, використовуючи текст оповідання «Вітрогон» І. Нечуя-Левицького.

Події в оповіданні

Емоції і почуття головного героя

Риси характеру головного героя

У колі мистецтв

Образи дітей часто змальовують на своїх картинах і художники/художниці. Так, на картині «Вечоріє» український художник XIX століття Микола Пимоненко відтворює красу природи, а на її тлі — змальовує побутову сцену з життя тогочасних сільських дітей. Саме в той період розгортаються і події оповідання Івана Нечуя-Левицького «Вітрогон».

М. Пимоненко. Вечоріє

Поміркуй!

• Роздивися репродукцію картини М. Пимоненка «Вечоріє». Опиши, що зображено на полотні.

• Зверни увагу на постаті дітей. Як ти гадаєш, чи вони з однієї родини? За допомогою яких деталей художник відтворює їхні характери?

• Подумай, які почуття передає майстер на своєму полотні?

Читай і досліджуй!

Скористайся домашньою або іншою бібліотекою та знайди «Тлумачний словник української мови» і «Словник синонімів української мови». Дізнайся зі словників, що означає слово «вітрогон». Добери до нього синоніми.

Підсумуй!

• Що тобі найбільше запам’яталося із пригод Василька за оповіданням «Вітрогон» Івана Нечуя-Левицького?

• Розкрий значення слова, що стало заголовком оповідання.

• Назви події оповідання, що є основою його сюжету.

• Який необачний вчинок хлопчика найбільше загрожував його життю? Чому, на твою думку, все закінчилося щасливо?

• Які описи використовує письменник у композиції цього твору?

• Оціни свої знання про творчість письменника Івана Нечуя-Левицького та його оповідання «Вітрогон» після опрацювання матеріалу підручника.

Читацьке дозвілля

Цікаво і змістовно організувати своє читацьке дозвілля ти зможеш, скориставшись QR-кодом.