Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 2. 7 клас. Яценко
Літературний детектив
Читацький путівник
Загадковість, насиченість гострими подіями та їхній стрімкий розвиток, пошук злочинців і розкриття злодіянь — ось ті ознаки літературного детективу, що роблять його популярним.
Запрошуємо й тебе долучитися до розгадування заплутаних інтриг, допомогти персонажам творів викрити злочинців і встановити справедливість. Сподіваємося, що тобі буде цікаво дізнатися про реальні, а іноді й фантастичні пригоди героїв детективів, які ти прочитаєш у цьому розділі.
Едгар Аллан По
Ти вже знаєш про ознаки детективної літератури. А хто ж був її основоположником? Які були перші детективні твори? Коли вони з’явилися? Відповідь на ці запитання ти незабаром отримаєш. А ще проведеш цікаве розслідування таємниці піратських скарбів.
Золотий жук
(Скорочено)
Багато років тому я заприятелював із таким собі містером Вільямом Леграном. Він походив із давнього гугенотського роду й колись був багатим. Але ціла низка незгод довела його мало не до вбогості, і, щоб уникнути принижень, неминучих при втраті багатства, він виїхав із Нью-Орлеана, міста своїх предків, і поселився на Салівеновому острові поблизу Чарльстона в штаті Південна Кароліна.
Острів цей дуже незвичайний. Завдовжки він був десь так зо три милі й майже весь покритий морським піском. Ширина його ніде не більша за чверть милі. Від материка острів відділяє ледве помітна протока, де течія насилу пробиває собі шлях крізь намул і густий очерет, улюблене пристановище болотяних куріпок. Рослинність на острові, як і можна було сподіватися, небагата та хирлява. Великих дерев не побачиш. Біля західного кінця острова, де споруджено форт Моултрі й знаходиться кілька жалюгідних осель, у яких улітку живуть утікачі від чарльстонської куряви та пропасниці, можна ще знайти колючу карлувату пальму. Узагалі весь острів, окрім цього західного мису та смуги кам’янистого білого берега, покривають зарості пахучого мирту, який так люблять англійські садівники. Ці кущі сягають п’ятнадцяти-двадцяти футів заввишки й утворюють непрохідні хащі, де повітря густо просякло його пахощами.
Серед цих чагарів, ближче до східного, найвіддаленішого від материка кінця острова, Легран поставив собі невеличку хатину, у якій і жив, коли мені судилося випадково з ним познайомитися. Наше знайомство незабаром перетворилося на дружбу, бо у вдачі цього відлюдника чимало було такого, що збуджувало цікавість і викликало повагу. Легран здобув добру освіту, мав надзвичайно гострий розум, але був заражений мізантропією і раз у раз то проймався запалом, то впадав у меланхолію. У нього було багато книжок, хоча він заглядав до них рідко, натомість воліючи ходити на полювання та ловити рибу або блукати над берегом і в миртових заростях, де вишукував різні мушлі та комах. (...) У цих мандрах Леграна звичайно супроводжував старий негр, на ім’я Джупітер. Відпущений на волю ще до того, як зубожіла господарева родина, він, одначе, вважав своїм обов’язком і далі залишатися при молодому «маса Вілові», і ні добром, ні злом його не можна було від цього відвернути. Легранові родичі, здається, ще й підтримували цю затятість у негрові, маючи певність, що Легран трохи схибнувся і, отже, потребує постійного догляду й опіки. (...)
Поміркуй!
• Від якої особи ведеться розповідь у творі?
• Де відбуваються описані події? Знайди приблизне місце подій на карті.
• Яка природа на Салівеновому острові?
• Що тобі стало відомо про Леграна? А про Джупітера?
Леграна посів черговий напад гарячкового запалу — інакше, мабуть, і не скажеш. Він знайшов новий різновид двостулкового молюска, та ще й більше того — вистежив і з Джупітеровою допомогою вполював жука, нібито зовсім не відомого науці, і завтра збирався вислухати мою думку про нього.
— А чому не сьогодні? — запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи під три чорти все Жукове поріддя.
— Якби ж знати, що ви тут! — вигукнув Легран. — Але я вас так давно вже не бачив, тож звідки ж мені було здогадатися, що ви саме сьогодні завітаєте? Дорогою додому ми зустріли лейтенанта Дж** із форту, і я дав йому на вечір жука. Отож до ранку ви його не побачите. Переночуйте в нас, а на світанку я пошлю Джупа, щоб приніс жука. Такої краси скільки світ світом не бувало!
— Це ви про світанок?
— Який там світанок! Жук, от що. Він яскраво-золотого кольору, завбільшки з великий горіх гікорі й має дві чорні, як вугілля, цятки вгорі на спині, а третю таку ж саму — унизу. Вусики тоненькі...
— Тоненькі, але важкенькі! — докинув своє слово Джупітер. — Та цей жук із щирого золота, усе до цятки в ньому золоте, усередині й зверху, — такого важкого жука я зроду-віку не бачив. (...)
Легран сів до невеликого столу, де лежали перо й чорнило, але не було видно ані клаптика паперу. Він попорпався в шухляді, проте й там теж паперу не знайшлося.
— Нічого, — сказав урешті Легран, — нам і цього вистачить.
Він дістав із кишені камізельки клаптик, як мені видалося, дуже брудного паперу й став побіжно накреслювати на ньому обриси жука. А я все так і сидів біля каміна, ще не встигши зігрітися. Легран закінчив своє малювання і, не підводячись із місця, передав мені папір.
Аж раптом знадвору почувся голосний гавкіт, а тоді шкряботіння у двері. Коли Джупітер відчинив, у кімнату вскочив здоровезний Легранів ньюфаундленд, кинувся просто до мене й став лащитися, поклавши лапи мені на плечі: у попередні свої відвідини я приділив йому чимало уваги. Перешалівши, собака притих, і я нарешті зміг поглянути на папір; щиро кажучи, я здивувався, коли побачив, що саме намалював мій приятель.
— Еге ж, — промовив я, уважно розглянувши малюнок. — Жук таки чудний, ніде правди діти, — чогось подібного я ще в житті не бачив... Хіба що це, може, череп, череп із кістками навхрест. У всякому разі, цей жук ні на що у світі так не скидається, як на емблему смерті.
— Череп! — повторив Легран. — Таки й справді, на папері воно начебто й схоже. Безперечно. Дві верхні чорні цятки — ніби очі, правда? А довша внизу — ніби отвір рота... Та й увесь контур овальний. (...)
— Тут намальовано доволі-таки непоганий череп, можу погодитися, що навіть пречудовий череп, як на мою профанську думку, і ваш жук, якщо він подібний до цього черепа, — найдивніший жук у світі. Побачивши такого жука, недовго й у нечисту силу повірити! Думаю, ви назвете його scarabaeus caput hominis1 абощо; у природничій історії чимало таких назв. Але де ж ті самі вусики, що ви казали?
1 Жук — людська голова.
В. Ватоліна. Ілюстрація до оповідання Е. По «Золотий жук». 2022 р.
— Вусики?! — вигукнув Легран, уже почавши дратуватися нашою розмовою. — Та не могли ж ви їх не побачити. Я намалював вусики точнісінько такі, якими вони є насправді. Уже де-де, а тут ви не можете мати до мене претензій.
— Може, і справді ви намалювали, — відказав я, — тільки я їх не бачу.
Нічого більше не кажучи, я повернув Легранові папірця, щоб його не дратувати. Але все-таки мене дуже здивувало, чому справа обернулася так, і я ніяк не міг збагнути, що вивело Леграна з рівноваги. А щодо зображення жука — то там насправді ніяких вусиків не було видно, та й сам жук був подібний до черепа.
Легран сердито забрав папірця і вже майже зіжмакав його, щоб викинути, очевидно, у вогонь, коли це раптом щось прикувало його увагу до малюнка. Умить його обличчя побагровіло, а тоді зробилося смертельно блідим. Кілька хвилин він пильно придивлявся до малюнка, не рушаючи з місця. Потім підвівся, узяв свічку зі столу й сів на морську скриню в найдальшому кутку кімнати. Там він знову почав ретельно розглядати папір з усіх боків. Він не озивався, і, хоча його поведінка вельми мене дивувала, я вважав за краще й собі мовчати, аби не погіршувати й без того лихий гумор приятеля.
Поміркуй!
• Чим жук вразив Леграна та Джупітера?
• Доведи, що оповідач ставиться до Леграна та його знахідки з іронією.
• Що, на твою думку, так налякало Леграна?
Невдовзі Легран дістав із кишені сурдута гаман, обережно вклав туди папірця і, заховавши його в письмовий стіл, замкнув шухляду. (...)
Я не бачився з Леграном десь так із місяць. Аж ось одного дня заходить до мене в Чарльстоні його служник Джупітер. Я ніколи не бачив доброго старого негра таким занепокоєним і вже подумав, чи не сталося з моїм приятелем якого лиха.
— А, Джупе, — сказав я. — То що у вас нового? Як там твій господар? (...)
— Мій господар ні на що не нарікає. Тільки чого він снується цілі дні отак похнюплено, а сам білий-білий зробився, як полотно? І чого він усе щось рахує та рахує?..
— Що рахує, Джупітере?
— Та цифри всілякі рахує на дощині — такі чудні цифри, що я і зроду не бачив. Аж страх бере, їй-бо. Я з нього ока не спускаю. А вчора він схопивсь іще до схід сонця і на цілий божий день десь пропав. (...)
— А ти не можеш мені сказати, через що виникла в нього ця хвороба, що викликало таку дивну його поведінку? Яка-небудь пригода сталася, відколи я був у вас?
— Ні, маса, відтоді ніякої пригоди не траплялося. А ось перед цим — трапилося. Того самого дня, коли ви приходили.
— А що саме? Що ти маєш на увазі?
— Та що ж, маса, жука й маю на увазі.
— Що-що?
— Жука. Я припускаю, що той золотий жук укусив маса Віла в голову, їй-бо. (...)
— Отже, ти думаєш, що твого пана вкусив жук і від цього він захворів?
— Я не думаю нічого, я просто знаю, бо через що б іще маса Вілові снилося золото, коли б його не вкусив золотий жук. Я вже наслухався за цих золотих жуків!
— Але звідки ти знаєш, що йому сниться золото?
— Звідки? А чого він уві сні бурмоче про золото? Отож я знаю. (...)
І Джупітер передав мені записку такого змісту:
«Дорогий***! Чому ви так довго не заходите до мене? Сподіваюся, ви не образилися на ту мою роздратованість? Та ні, звичайно ж, ні.
За той час, що я вас не бачив, у мене з’явився великий клопіт. Я маю дещо розповісти вам, хоча не дуже собі уявляю, як це зробити, і не певен, чи взагалі є в цьому потреба.
Я не зовсім добре почувався останніми днями, і бідолаха Джуп своєю надмірною турботливістю доводить мене до розпачу. (...)
Якщо маєте таку змогу, приїжджайте, будь ласка, з Джупітером. Дуже прошу. Я хотів би побачити вас уже сьогодні ввечері, справа вельми важлива. Запевняю вас — надзвичайно важлива.
Із щирою повагою — Вільям Легран». (...)
Поміркуй!
• Що непокоїть Джупітера в поведінці Леграна?
• Чим, на твою думку, викликане прохання Леграна, яке він виклав у записці?
(...) Коли ми дісталися до пристані, на дні човна, яким ми мали перебратися через протоку, я завважив косу та три лопати, усе новісіньке.
— А це ж що, Джупе? — запитав я.
— Та коса й лопати, маса.
— Я бачу. Але навіщо вони тут?
— Це маса Віл наказав мені купити в місті, і я цілу купу грошей мусив за них витратити.
— Але що, ради всього таємничого на світі, твій «маса Віл» збирається робити косою та лопатами?!
— Оцього вже я не знаю, і нехай мене лиха година поб’є, коли й він знає. Це все той клятий жук. (...)
Отож Легран поважно й урочисто підвівся і сам приніс мені жука в заскленій коробочці. Жук і справді був прегарний і з наукового погляду вельми цінний, бо на той час натуралісти ще не знали такого різновиду. На спині в жука були дві круглі чорні цятки з одного кінця та одна довгаста — з іншого. Надкрильця здавалися дуже твердими та так вилискували, наче були з лощеного золота. Та й важкий був жук неабияк — не дурно ж бо Джупітер так про нього думав. Але ось як Легран міг дотримуватися такої самої думки — то вже мені й у голові не вкладалося.
— Я послав за вами, — пророчим тоном почав Легран, — сподіваючись поради та допомоги в здійсненні волі фортуни й жука...
— Любий Легране! — урвав я його. — Ви нездужаєте, і треба вжити деяких заходів. Найкраще буде вам лягти, а я залишусь у вас на кілька днів, поки вам покращає. У вас гарячка і...
— Перевірте мій пульс, — сказав він.
Я так і зробив і, мушу визнати, не помітив ані найменших ознак гарячки. (...)
— Але ж і без гарячки можна нездужати. Послухайте цим разом моєї поради. Найперше — лягайте в постіль. Далі...
— Ви помиляєтеся! — Він не дав мені закінчити. — Я цілком здоровий, якщо не вважати на збудження. Коли ви справді бажаєте мені добра, то допоможіть зробити так, щоб я заспокоївся.
— Але як саме це зробити?
— Дуже легко. Ми з Джупітером вибираємося на материк у гори, і в цій експедиції потребуємо допомоги людини, якій можемо довіряти. Ви — єдина така людина. Добре нам поведеться чи зле, але збудження моє після цього зникне. (...)
Поміркуй!
• Чому Леграна вважають хворим?
Човном ми перебралися через протоку біля виступу острова, вийшли на високий берег материка й рушили в північно-західному напрямку. Місцина мала дикий і пустельний вигляд, ніде не було й сліду людської ноги. Легран упевнено ступав попереду, тільки зрідка зупиняючись на хвильку, щоб зорієнтуватися за прикметами, знаними йому, очевидно, з попередніх відвідин цієї місцевості.
Так ми подорожували години зо дві, і вже перед заходом сонця дійшли до околиці ще похмурішої, аніж та, що залишилася позаду. (...)
Площина, на яку ми вийшли, поросла ожиною, і незабаром ми зрозуміли, що без коси далі не продертися. Там-то за вказівкою хазяїна Джупітер став прокладати нам стежину до височезного тюльпанового дерева, що росло в гурті з якимось десятком дубів. Розложистістю гілля, красою листяної крони й узагалі своїм величним виглядом воно перевершувало й ці дуби, і всі інші дерева, що я будь-коли бачив. Коли ми дісталися під тюльпанове дерево, Легран обернувся до Джупітера й спитав, чи зможе він видертися на цей стовбур. Старого негра мовби ошелешило це запитання, і якусь хвильку він не відповідав. (...)
— Авжеж, маса, ще не було такого дерева, щоб Джуп на нього не виліз, — просто сказав негр.
— Тоді лізь мерщій, бо швидко смеркне й ми не встигнемо побачити, що нам треба.
— А високо лізти, маса? — поцікавився Джупітер.
— Лізь по стовбуру, а там я скажу тобі... Стривай-но! Візьми жука із собою.
— Жука, маса Віле?! Золотого жука?! — скрикнув негр, аж відсахнувшись перелякано. — Для чого цей жук на дереві? Нехай мене повісять, щоб я його взяв!
— Якщо ти, Джупе, такий здоровий негр, боїшся торкнутися до цієї мирної мертвої комахи, то бери її за шворку. Але якщо ти її не візьмеш, доведеться розтовкти тобі макітру ось цією лопатою. (...)
Він обережно взяв шворку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе, приготувався лізти на дерево.
Замолоду тюльпанове дерево, Liriodendron Tulipiferum, цей найвеличніший мешканець американських лісів, має дуже гладенький стовбур і часто випускає гілля тільки високо від землі. Але із часом кора на дереві робиться нерівна та ґудзувата й на стовбурі з’являються короткі відростки. Тож труднощі, які постали перед Джупітером, лише на перший погляд здавалися нездоланними. (...) Джупітер урешті добувся до першого великого розгалуження і, здається, вирішив, що своє завдання виконав. Найбільша небезпека й справді вже минула, він вибрався на висоту шістдесят-сімдесят футів!
— Тепер куди, маса Віле? — запитав негр.
— Угору по найгрубшому суку, в оцей бік, — сказав Легран.
Джупітер не забарився виконати команду — лізти, очевидно, було неважко. (...) Незабаром почувся його голос, немовби десь іздалеку:
— Довго ще лізти?
— А ти вже високо? — запитав Легран.
— Ще й як! — відказав негр. — Я вже бачу небо крізь верхівку дерева.
— Небо — це байдуже, ти слухай, що от я скажу. Оглянься назад і полічи, скільки гілок ти проминув на тому суку, по якому лізеш. Порахував?
— Одна, дві, три, чотири, п’ять... Позад мене п’ять гілок, маса.
— Тоді вилізь ще на одну вище.
За кілька хвилин почувся голос, запевняючи, що власник його дістався до сьомої гілки.
— Тепер, Джупе, — збуджено закричав Легран, — лізь по цій гілці так далеко, як тільки зможеш! А коли побачиш щось чудне, озвешся! (...)
— Я боюся далі лізти, гілка геть струхла. (...)
— Отже, слухай далі! Коли посунешся ще трохи вперед по цій гілляці, але так, щоб не впасти, і не випустиш жука, я подарую тобі срібного долара, тільки-но ти злізеш на землю.
— Я вже сунуся, маса Віле, уже-уже, — хутко відповів Джупітер. — Ось і кінець гілляки.
— Уже кінець?! — мало не верескнув Легран. — Кажеш, ти вже на кінці гілляки?
— Та вже близько, маса!.. О-о-о! Боже милосердний, що це тут на дереві?
— Ну?! — зраділо скрикнув Легран. — Що там таке?
— Та нічого, тільки череп. Хтось залишив свою голову на дереві, а вороння видзьобало все м’ясо до крихти.
— «Череп», кажеш? Чудово! А як його прикріплено до гілляки? Чим він тримається?
— А й правда, маса, зараз гляну. Чудасія, їй-бо! Здоровецький цвях у черепі. Оце ж він і держить череп на гілляці. (...)
— Тепер ти вже знайдеш, може, де ліве око черепа, тобто місце, де було ліве око? Знайшов? (...)
— То що з ним робити?
— Пропусти жука вниз крізь той отвір, скільки шворки стане, але стережися, щоб шворка не випала з руки. (...)
Призахідне сонце ще трохи освітлювало пагорбок, де ми стояли, і в останньому його промінні жук зблиснув, наче лощена золота кулька. Він вільно висів між гіллям, і якби його впустити, упав би нам біля ніг. Легран швидко взяв косу й розчистив ділянку в три-чотири ярди в перетині, а тоді наказав Джупітерові пустити шворку й злазити з дерева.
Забивши кілочок саме в тому місці, де впав жук, мій приятель дістав із кишені рулетку. Один кінець її він прикріпив під стовбуром дерева, — з того боку, що найближчий до кілочка, — потім розмотав рулетку й через кілочок протяг далі, у напрямку, визначеному двома пунктами: деревом і кілочком. Джупітер ішов попереду й підтинав косою кущі ожини. За п’ятдесят футів від кілочка Легран зупинився і забив ще один кілочок. Узявши його за центр, він окреслив коло діаметром десь так чотири фути. Після цього схопив сам лопату, дав по одній Джупітерові й мені та наказав якомога швидше братися до роботи. (...)
Отож ми засвітили ліхтарі та ревно заходилися працювати, так наче й справді робили щось путнє (...).
Поміркуй!
• Чи дивує тебе поведінка Леграна? Чому? А героїв твору?
• Що налякало Джупітера на краю гілляки тюльпанового дерева?
Наприкінці другої години роботи яма досягла п’яти футів завглибшки, хоча ніяких ознак скарбу ніхто ще не завважив. Ми перестали копати, і я почав сподіватися, що наша комедія вже завершується. Проте Легран, хоча сам і дуже розгублений, задумливо витер піт із чола й знову заходився працювати. Викопана яма мала в перетині чотири фути. Тепер ми трохи розширили площу ями й заглибилися ще на два фути. Знову ніякого знаку. (...)
— Ти, мерзотнику! — просичав Легран крізь зуби. — Триклятий чорте, відповідай мені зараз же. Чуєш? Щоб без усяких викрутасів! Де в тебе ліве око?
— Ой, на бога, маса Віле! Та от же моє ліве око, хіба ні? — заголосив нажаханий Джупітер, поклавши долоню на своє праве око й невідривно там її тримаючи, немовби хазяїн намірявся видерти йому те око.
— Я так і думав! Я знав! Ур-ра! — закричав Легран, випустив негра й кинувся витинати різні вихиляси на превеликий подив свого слуги, що, підвівшись із колін, мовчки позирав то на хазяїна, то на мене.
— Ходімо назад! Вертаймося! — скомандував Легран. — Гру ще не програно. — І він перший рушив знову до тюльпанового дерева.
— Ану, Джупітере! — гукнув він до нього, коли ми були вже біля дерева. — То як череп прибито до гілляки — лицем до стовбура чи від стовбура?
— Назовні, маса, щоб вороння могло без усякого клопоту видзьобати очі.
— Гаразд. А крізь яке око ти пропустив жука: крізь це чи оце? — Легран торкнувся рукою одного, а потім другого ока Джупітера.
— Крізь оце, маса, крізь ліве, як ви наказували. — І негр тицьнув пальцем на своє праве око.
— Ага, так, тоді почнімо спочатку.
Тоді мій приятель, у божевіллі якого тепер мені вже привиджувалася певна система, переставив кілочка, що позначав те місце, де впав жук, на три дюйми західніше. Протягнувши знову рулетку від стовбура дерева до кілочка, він відміряв ще п’ятдесят футів по прямій та встановив нову кінцеву точку, на відстані кілька ярдів від викопаної ями. Цього разу Легран окреслив коло трохи більше діаметром, ніж попереднє, і ми знову заходилися копати. (...)
Цього разу Джупітер дарма пробував зав’язати собаці писок. Він вирвався в нього з рук і, скочивши в яму, став скажено рити лапами землю. (...) Ще кілька ударів лопатою — і показалося лезо здорового іспанського ножа, а далі — три-чотири золотих і срібних монети.
Побачивши їх, Джупітер пройнявся нестримним захватом, але на обличчі його хазяїна проступило цілковите розчарування. Легран наполягав, одначе, щоб ми не кидали роботи. Та тільки-но він закінчив, як я упав долілиць, перечепившись ногою через велике залізне кільце, що випиналося із землі.
Тепер ми заходилися працювати куди завзятіше, і такого гарячкового збудження, як у подальші десять хвилин, я ще зроду не зазнавав. Ми очистили від землі довгасту дерев’яну скриню, яку, — судячи з того, що вона чудово збереглася і дошки не втратили твердості, — колись було оброблено якоюсь хімічною речовиною, напевне, сулемою. Скриня мала завдовжки три з половиною фути, завширшки — три та заввишки — два з половиною. Задля міцності її пооббивали залізними обручами, що, перехрещуючись, утворювали неначе ґратчасте переплетення на ній. З боків скрині, під самим віком, виднілися шість кілець, по три з кожного довгого боку, щоб зручно було її переносити шістьом чоловікам. Усі ми гуртом, хоч як напружувалися, спромоглися тільки ледь зрушити скриню з місця. Нам одразу стало зрозуміло, що втрьох ми такої ваги не подужаємо винести. На щастя, віко скрині закріплювали тільки два висувні прогоничі. Задихаючись від хвилювання, ми тремтячими руками вирвали їх. І вмить — незмірний скарб зблиснув перед нами. Коли світло ліхтарів упало в яму, від накиданої купи золота та самоцвітів сяйнуло таким блиском, що нас мало не посліпило. (...)
Р. Гончар. Ілюстрація до оповідання Е. По «Золотий жук». 2012 р.
Коштовностей, накиданих у скриню абияк, було по самі вінця, і ми витратили цілий день і добру половину наступної ночі, поки всі їх перебрали. Пильно все переглянувши, ми виявили, що багатство це навіть більше, аніж спочатку нам видавалося. Самих золотих монет, наскільки ми змогли оцінити за тодішнім курсом долара, було на чотириста п’ятдесят тисяч доларів із гаком. Срібла не траплялося зовсім. Тільки золото, і то з давніх часів і з різних країн — французьке, іспанське, німецьке, кілька англійських гіней, ще якісь монети, яких ми зроду не бачили. Де-не-де знаходили стерті великі та важкі монети, що й карбування на них годі було розрізнити. Американських монет не виявилося жодної. Щодо самоцвітів, то визначити їхню вартість було важче. Там були діаманти: усього сто десять штук, деякі з них напрочуд великі й гарні, вісімнадцять неймовірно яскравих рубінів, триста десять прегарних смарагдів, двадцять один сапфір та один опал. Усе це коштовне каміння було повиймане з оправ та абияк накидане в скриню. Самі ж оправи, які ми познаходили серед золотих монет, були сплющені, наче молотком, очевидно, щоб їх не впізнали. Крім цього, була ще сила-силенна всіляких золотих оздоб, близько двох сотень масивних перснів і сережок, розкішні ланцюжки (з тридцять їх, коли пам’ять мене не підводить), вісімдесят три дуже важких розп’яття, п’ять безцінних золотих кадил, здоровенна золота чаша на пунш, щедро орнаментована карбованим виноградним листям і вакхічними фігурками, два руків’я від шпаг, дуже тонкої роботи, і чимало інших дрібніших речей. Важили ці коштовності понад триста п’ятдесят англійських фунтів. А я ще ж не рахував сто дев’яносто сім золотих годинників, з яких три варті були щонайменше по п’ятсот доларів кожен. У багатьох годинниках, дуже старих і несправних, механізми пороз’їдала іржа — цінність у них становили самі футляри, рясно прикрашені коштовностями. Тієї ночі весь вміст скрині ми оцінили десь так на півтора мільйона доларів; подальша реалізація золота й коштовностей (собі на вжиток ми залишили їх зовсім мало) показала, що ми були дуже стримані у своїх підрахунках.
Поміркуй!
• Доведи, що виснажлива праця героїв не виявилася марною.
• Яке, на твою думку, походження знайдених скарбів?
• Чи справді героям допоміг золотий жук? Поясни свої міркування.
Коли ми переглянули весь скарб, і наше гостре збудження трохи вляглося, Легран, бачивши, що мені страшенно кортить почути розгадку цієї надзвичайної таємниці, почав нарешті докладно про все розповідати.
— Ви пам’ятаєте той вечір, як я показав вам нашвидку намальований обрис жука. Пам’ятаєте й те, як мене роздратувало ваше зауваження, що мій малюнок був подібний до черепа. Коли ви вперше те сказали, я думав, що ви жартуєте, але потім, пригадавши своєрідні цятки на спині в жука, подумки визнав, що ваше твердження не зовсім безпідставне. Та все-таки я образився через глузування з мого художницького хисту: адже взагалі вважають, що я можу непогано малювати. Отож коли ви повернули мені клапоть пергаменту, я вже ладен був зібгати його й кинути у вогонь.
— Клапоть паперу, ви хочете сказати? — урвав я Леграна.
— Ні. Він і справді нагадує папір, я і сам був так думав, але, почавши малювати на ньому, одразу побачив, що то дуже тонкий пергамент. Ви ж пам’ятаєте, який він був брудний. Ну, і коли я взяв його, щоб зібгати, то ненароком глянув на той малюнок, куди й ви дивилися, і вкрай здивувався, бо й справді розпізнав обриси черепа на тому самісінькому місці, де я нібито малював жука. На хвильку це мене так вразило, що я не міг і думок докупи зібрати. Я ж бачив, що мій малюнок деталями дуже різнився від того, який був у мене перед очима, хоч у цілому обриси їхні й були близькі. Тоді я взяв свічку, сів у найдальшому кутку кімнати та пильніше приглянувся до пергаменту. Перегорнувши його, я побачив на звороті свій малюнок — точнісінько такий, яким його й малював. Я дуже здивувався, що можлива така разюча подібність, такий химерний збіг: череп на звороті пергаменту, саме під моїм жуком, і то не тільки обрисами, а й розміром до жука подібний. Кажу ж бо: цей збіг зовсім мене спантеличив. Так воно й буває в таких випадках: розум силкується встановити причиновий зв’язок між явищами, а коли нічого не виходить, його на час неначе паралізує. Але, отямившись, я раптом виразно пригадав, що, коли я починав малювати жука, на звороті пергаменту ніяких обрисів не було. Я був певний цього, бо ж спершу кілька разів перегортав пергамент, шукаючи чистішого куточка. І що-що, а черепа я б уже не міг не помітити. Відкриття це вразило мене навіть дужче, аніж подібність жука формою до черепа. За цим усім, безперечно, крилась якась нерозгадана таємниця, хоча вже й тоді, у ту першу хвилину, десь у найвідлегліших комірчинах мого мозку ледь-ледь зажевріло передчуття розгадки (...).
Найперше я пригадав, за яких саме обставин пергамент потрапив до мене. На материку, за милю на схід від острова, але близько до смуги припливу, ми знайшли жука. Коли я схопив його, він боляче куснув мене, і я мусив його випустити. Жук упав біля ніг Джупітерові. Той, одначе, не зразу підняв жука, а спочатку розглянувся туди-сюди, шукаючи листка або чогось такого, щоб було безпечніше пальцям. У цю мить Джуп, вірніше, ми обоє завважили клапоть пергаменту, що тоді мені видався папером. Він лежав, присипаний піском, і тільки крайчик його виднів назовні. Неподалік від цього місця я побачив кістяк начебто баркаса. Пролежав він тут довгенько, бо від дерев’яного каркаса зосталися лише сліди. (...)
Ви пам’ятаєте, що, підійшовши до столу намалювати жука, я не знайшов паперу там, де він звичайно лежав. У шухляді теж нічого не було. Тоді я почав нишпорити по кишенях — може, де трапиться старий лист, — і раптом рукою намацав пергамент. (...)
Вважайте мене за фантазера, як собі хочете, але я вже тоді відчув певний зв’язок між окремими явищами. Я з’єднав докупи дві ланки довгого ланцюга. На березі моря лежав човен, а неподалік валявся пергамент — таки пергамент, не папір! — з намальованим черепом. Ви, звичайно, спитаєте, де ж тут зв’язок. Я відповім, що череп зі схрещеними кістками під ним — це піратська емблема. У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа. Отже, то був пергамент, а не папір. А пергамент довготривкий, майже вічний. Для поточних записів до нього вдаються лише вряди-годи, бо писати чи малювати на пергаменті важче, аніж на папері. Це міркування навіяло мені думку, що череп на пергаменті щось та має значити. Я також звернув увагу на форму пергаменту. Хоч один його ріжок і був колись обірваний, видно було, що первісно пергамент мав довгасту форму. Це була саме така пергаментна смужка, на якій можна зробити пам’ятний запис, призначений для тривалого зберігання.
— Але ж ви самі сказали, — утрутився я, — що черепа не було на пергаменті, коли ви малювали свого жука! То як ви могли простежити якийсь там зв’язок між човном і черепом, якщо цей самий череп хтось — бозна-хто і як — намалював уже після вашого жука?
— Власне, тут і починається таємниця. Хоча якраз у цьому моменті мені було не так уже й важко її розгадати. Мої міркування ішли в певному напрямку й неминуче припускали тільки один висновок. Я міркував приблизно так: коли я малював жука, ніякого черепа на пергаменті не було. Закінчивши, я передав малюнка вам і не спускав вас з ока, поки ви його тримали. Отже, це не ви намалювали череп. І нікого іншого не було, хто б це міг зробити. Звідси випливає, що зробила це не людська рука. А проте, якось же череп з’явився на пергаменті!
Поміркуй!
• Які обставини наштовхнули Леграна на пошуки скарбу?
Тоді я вирішив якнайчіткіше у всіх подробицях пригадати той вечір. Надворі було холодно (...), і в каміні палав вогонь. Я розігрівся з дороги й тому сів біля столу. Ви, одначе, присунули своє крісло ближче до каміна. Тільки-но ви взяли від мене пергамент і почали розглядати, як забіг Вовк, наш собака, — він кинувся до вас і передніми лапами скочив вам на груди. Лівою рукою ви стали гладити собаку, стримуючи його запал, а ваша права рука, що з пергаментом, упала між колін, зовсім близько до вогню. Я навіть злякався, щоб не зайнявся пергамент, і хотів застерегти вас, але ви вже самі підняли руку й знову почали розглядати малюнок. Коли я відновив у пам’яті всі ці деталі, у мене не залишилося найменшого сумніву, що саме тепло спричинило появу черепа на пергаменті. Ви, безперечно, знаєте, що існують, і споконвіку існували, хімічні препарати для невидимих записів на папері або на пергаменті — прочитати їх можна лише після нагрівання. Кобальтова емаль, розчинена в царській горілці й розведена в чотирикратній за вагою кількості води, дає зелений колір. Перетоплений кобальт, розріджений у селітряному спирті, дає червоний. За якийсь час, коли папір чи пергамент вихолоне, колір зникає, але знову стає видимий при нагріванні. (...)
Поміркуй!
• Доведи, що Легран має глибокі знання з хімії.
Я негайно ж розпалив вогонь і рівномірно прогрів увесь пергамент. Спершу чіткішими стали тільки лінії черепа, але згодом у протилежному від черепа — по діагоналі — кутку пергаменту проступили на видноті обриси начебто якоїсь звірини. Ще пильніше глянувши, я побачив, що то мав бути кіт. (...)
— Ет, кішка чи кіт — невелика різниця.
— Невелика, але є, — сказав Легран. — Ви, можливо, чули про капітана Кіда. Оце ж вам кіт і Кід. Я відразу зрозумів: зображення кота немов своєрідний підпис-ієрогліф, як-от малюнок у ребусі абощо. (...)
— Ага, ви сподівалися знайти якогось листа поміж гербом і підписом.
— Атож. Не знаю чому, але, власне кажучи, я мав таке передчуття, що мені страшенно поталанить. А може, то була не так певність, як просто надія? Ці дурні слова Джупітерові, що жук із щирого золота, дуже вплинули на мою уяву. Та й уся ця низка надзвичайних випадковостей і збігів! (...)
Поміркуй!
• Яке значення має випадковість у пошуках скарбів?
— Ну, а далі що? Мені дуже кортить довідатися, що було далі!
— Ви, безперечно, чули, що існують тисячі туманних легенд про капітана Кіда та його спільників, ніби вони позакопували свої скарби десь на Атлантичному узбережжі. В основі цих легенд мусять бути якісь дійсні факти. А що перекази ці живуть так довго — це для мене доказ, що скарбів досі не знайдено. (...) Мені здавалося, що через якусь випадковість, — скажімо, загубивши запис про місце схованки, — він не зміг віднайти скарбу, і про цю пригоду довідалися його послідовники, бо інакше вони взагалі нічого не почули б ні про який схований скарб, — і стали марно шукати його, бо не знали де. І ось тоді й з’явилися ці чутки та легенди, відомі тепер у цілому світі. Ви чули про якийсь більш-менш значний скарб, знайдений на узбережжі?
— Ніколи не чув. (...)
— Я тоді ще більше нагрів пергамент над вогнем, але ніяких знаків не проступило. Тоді я подумав, чи не заважає, часом, бруд, і вирішив помити пергамент теплою водою. Потім поклав його на сковороду (...). За кілька хвилин, коли сковорода добре прогрілася, я взяв пергамент і на превелику свою радість побачив розташовані в ряд начебто цифри. (...)
Поміркуй!
• Доведи, що Легран добре знає історію того краю, де мешкає, і фізику.
5 3 ΔΔ = 3 0 5 ) ) 6+ ; 4 8 2 6 ) 4 Δ § ) ) 4 Δ ) ; 8 0 6+ ; 4 8 = 8 || 6 0 ) ) 8 5 ; ; ] 8+ ; : Δ +8 = 8 3 ( 8 8 ) 5+ = ; 4 6 ( ; 8 8+ 9 6+ ? ; 8 ) +Δ ( ; 4 8 5 ) ; 5+ = 2 : +Δ ( ; 4 9 5 6+ 2 ( 5+ — 4 ) 8 || 8+ ; 4 0 6 9 2 8 5 ) ; ) 6 = 8 ) 4 ΔΔ ; 1 ( Δ 9 ; 4 8 0 8 1 ; 8 : 8 Δ 1 ; 4 8 = 8 5; 4 ) 4 8 5 = 5 2 8 8 0 6+ 8 1 (Δ 9 ; 4 8 ; ( 8 8 ; 4 (Δ? 3 4 ; 4 8 ) 4 Δ ; 1 6 1; : 1 88 ; Δ ?;
Поміркуй!
• Спробуй розгадати цей шифр.
— А проте розгадка тут зовсім не така важка, як може видатися з першого погляду, — сказав Легран. — Ці знаки й цифри утворюють шифр, тобто в них є певний зміст. (...)
— І ви таки розгадали цей шифр? (...)
— У зашифрованих записах найперше постає питання про мову. Адже принцип розв’язання криптограми, надто ще коли шифр простіший, залежить від мовних особливостей тексту. Тут немає ніякої іншої ради, як перепробувати всі відомі тобі мови (...). Що ж до ось цього шифру, то підпис усував усі труднощі. Зображений кіт означав, що йдеться про капітана Кіда, англійця, котрий, звісна річ, користувався англійською мовою. (...)
Як ви бачите, запис на пергаменті не має поділу на слова, що значно ускладнює завдання. Якби текст не йшов усуціль, я почав би з того, щоб відшукати й зіставити найкоротші слова, і, натрапивши на слова з однієї літери, як-от англійське I (займенник я), вважав би, що успіху досягнуто. Але оскільки поділу на слова не було, то спершу мені довелося підрахувати, які знаки вжито частіше, а які — рідше. Підрахунки дали таку таблицю:
Знак 8 ужито 34 рази
Знак ; ужито 27 разів
Знак 4 вжито 19 разів
Знак ) вжито 16 разів
Знак Δ ужито 15 разів
Знак + ужито 14 разів
Знак 5 ужито 12 разів
Знак 6 ужито 11 разів
Знак = вжито 8 разів
Знак 1 ужито 7 разів
Знак 0 ужито 6 разів
Знаки 9 і 2 вжито по 5 разів
Знаки : і 3 вжито по 4 рази
Знак ? вжито 3 рази
Знак || вжито 2 рази
Знаки §, — і ] вжито по 1 разу
В англійській мові, як відомо, на письмі найчастіше трапляється літера е. У міру дедалі меншої частотності літери розташовано так: a o i d h n r s t u y c f g l m w b k p q x z. (...)
Ми почнемо з того, що під найчастіше вживаний знак 8 підставимо літеру е. Щоб перевірити слушність нашого міркування, пригадаймо той факт, що в англійських словах літера е дуже часто подвоєна (...). Коли ми заглянемо в нашу криптограму, то побачимо, що знак 8 тут ужито двічі в ряд разів із п’ять (...). Далі, з усіх англійських слів найуживаніше the, означений артикль. Тепер подивімося, чи не знайдемо тут сполучень трьох, щоразу розташованих у тій самій послідовності знаків, з яких останнім знаком було б 8. Якщо знайдемо такі сполучення, вони, найімовірніше, означатимуть слово the. Придивившись, ми й справді знаходимо не менше, як сім разів, повторене сполучення знаків ; 48. Можемо вважати, що ; — це t, 4 — це h, а 8 — це е. У цьому ми вже добре пересвідчилися. Це вже посуває нас набагато вперед.
Розшифрувавши одне слово, ми можемо встановити перші й останні літери багатьох інших слів, що дуже важливо. Ось візьмімо хоча б передостаннє сполучення ; 48 — це майже на самому кінці. Перший після 8 знак, крапка з комою, як ми знаємо, починає нове слово. Із шести подальших після the знаків п’ять нам уже відомо. Підставляємо замість знаків літери й, замінивши невідому літеру крапкою, записуємо teeth.
Літери th доводиться відразу відхилити, бо такого закінчення не має жодне англійське слово зі стількох літер, що починається з t. У цьому легко пересвідчитися, підставляючи на порожнє місце одну по одній усі літери абетки. Залишається, отже, tee.
Перебравши, якщо потрібно, усю абетку, знаходимо єдине можливе прочитання — tree, тобто «дерево». Маємо, отже, ще одну літеру — r, зображену в шифрі як (, і можемо прочитати вже два слова поспіль: the tree. (...) З крапками замість невідомих літер уривок виглядатиме так: the tree thr .. h the.
Тут одразу напрошується слово through («через»), що дає нам ще три літери — о, u і g, зашифровані відповідно знаками Δ, ? і 3.
Пильно придивившись тепер до сполучень розшифрованих уже знаків у криптограмі, знаходимо неподалік від початку запис 83(88, тобто egree, що, безперечно, означає слово degree («градус») без першої літери. Звідси маємо ще одну літеру — d (знак «=»).
Проминувши чотири знаки після слова degree, бачимо сполучення ; 46 (;88+, або ж, якщо під розшифровані знаки підставити літери, а нерозшифрований знак замінити на крапку — th.rtee.
Надумку відразу спадає слово thirteen, тобто «тринадцять», що дає нам ще дві нових літери, і та n, у криптограмі відповідно 6 та +.
Звертаємося тепер до початку зашифрованого запису: 53 ΔΔ =.
Якщо підставимо літери, то отримаємо: .good.
Отже, бачимо, що перший знак — це а, неозначений артикль, а перші два слова — це A good («добрий»).
Щоб уникнути плутанини, складемо табличку розшифрованих знаків, розташувавши їх за абеткою:
5 означає а
= означає d
8 означає е
3 означає g
4 означає h
6 означає і
+ означає n
Δ означає о
( означає r
? означає t
Розшифровано, отже, десять найважливіших літер. Думаю, немає потреби докладно зупинятися на тому, як я розшифрував решту. (...) Отже, прошу:
«А good glass in the Bishop’s hostel in the Devil’s seat twenty one degrees and thirteen minutes northeast and by north main branch seventh limb east side shoot from the left eye of the death’shead a bee-line from the tree through the shot fifty feet out».
Поміркуй!
• Доведи, що Легран добре знає англійську мову.
Я бачив, що укладач криптограми зумисне писав усі слова разом, щоб важче було її розгадати. (...) Там, де йому в процесі написання трапиться кінець речення чи слова, він намагатиметься наступний знак поставити якнайближче до попереднього. (...) Ураховуючи це, я так відтворив текст: «Добре скло в єпископовім заїзді на чортовім сідалі — двадцять один градус і тринадцять мінут — північ-північ-схід — головний сук сьома гілляка східний бік — стріляй із лівого ока мертвої голови — пряма лінія від дерева через постріл на п’ятдесят футів».
— Проте в цьому тексті мені не все зрозуміло, — сказав я.
— Спочатку мені теж було не зрозуміло, — відповів Легран. — А тим часом я почав ревно розпитувати кожного, чи не знає хто поблизу Салівенового острова будівлі під назвою «Єпископів заїзд». (...) Нарешті одна старенька бабця сказала, що чула про такий собі «Єпископів заїзд» і, може, навіть покаже мені туди дорогу, тільки що то зовсім не заїзд, ані шинок, а просто висока скеля. (...)
Я видерся на вершечок цієї скелі й зупинився, не знаючи, що ж робити далі. Коли я так роздумував, погляд мій упав на вузький прискалок на східному узбіччі скелі, десь так за ярд нижче від вершини. (...) «Добре скло», ясна річ, означало не що інше, як підзорну трубу (...). А «двадцять один градус і тринадцять мінут» і «північ-північ-схід» означали, безперечно, спрямування труби. (...)
Цей напрямок я визначив за кишеньковим компасом, а тоді, піднісши трубу під кутом десь так у двадцять один градус, став обережно водити нею вгору-вниз, аж поки увагу мою привернув круглий отвір чи то просвіт у листі величезного дерева, що вдалині підносилося над усіма своїми сусідами. Посеред того просвіту я помітив білу цятку, але що воно таке, спершу не міг розгледіти. Відрегулювавши фокус труби, я глянув ще раз і побачив, що то людський череп.
Відкриття це так підняло мені настрій, що й уся загадка видалася розгаданою. Адже було зрозуміло, що слова «головний сук сьома гілляка східний бік» могли означати лише розташування черепа на дереві, а вказівка «стріляй з лівого ока мертвої голови» також означала одне тлумачення, коли йшлося про пошук захованого скарбу. Я міркував так: якщо опустити до землі кулю, пропущену крізь лівий очний отвір черепа, і провести пряму лінію від найближчої точки стовбура через «постріл» (тобто місце, куди впала куля) далі на п’ятдесят футів, то саме там і буде місце, де, імовірно, закопано скарб. (...)
— Коли ми вперше копали, — сказав я, — то схибили місцем, певно, через те, що Джупітер через дурний свій розум опустив жука з правої очниці черепа замість лівої. Так?
— Саме через це. На місці нашого «пострілу», тобто, де ми забили кілочок під деревом, похибка становила тільки два дюйми, і якби скарб там було й закопано, вона анітрохи б не зашкодила. Але ж «постріл» і найближча точка дерева вказували тільки напрямок, тож що далі ми відходили від дерева, то збільшувалася і похибка, і за п’ятдесят футів відстані скарб залишився зовсім осторонь. (...)
(Переклад Р. Доценка)
Поміркуй!
• Яке враження справив на тебе твір?
• Чи вдалося тобі розгадати таємницю раніше, ніж її розкрив автор?
• Який епізод твору видався для тебе найбільш напруженим, інтригуючим?
• Хто з героїв твору тебе найбільше вразив? Чим саме?
• Чи був золотий жук безпосередньо пов’язаний із загадкою скарбу?
• Людиною якої вдачі ти уявляєш автора цього твору?
Літературознавчий клуб
Автор прочитаного твору — видатний американський новеліст і поет, письменник різнобічного літературного хисту Едгар Аллан По (1809-1849).
Його талант — яскравий та оригінальний. Саме він є основоположником детективного жанру. Письменнику належить значний внесок у розвиток жанру наукової фантастики.
Батьки Е. По були мандрівними акторами. Коли йому було два роки, він утратив батька та матір. Відтоді сироту виховувала родина заможного купця, у якій Едгар ніколи не почувався рідним та улюбленим сином. Кілька років хлопець жив в Англії разом із названими батьками, навчався в приватних школах. Пізніше, уже в США, здобував освіту в університеті, військовій академії, два роки прослужив в армії. У своїй творчості виявив найрізноманітніші знання в мистецтві, літературі та більшості галузей сучасної йому науки. Був обізнаний у математиці, біології, психології, фізиці та філософії. Написав у співавторстві книжку про мушлі, знався на теорії ігор, повітроплаванні та мореплавстві. Ці різноманітні інтереси дали йому можливість відкрити нові теми в літературі.
Е. По змушений був заробляти на життя працею в газетах і журналах. Деякі з них редагував, в інших друкував художні твори й статті. Ця праця не приносила йому великих заробітків, він завжди бідував, іноді голодував, постійно змушений був думати, де заробити гроші на прожиття родини.
Можливо, саме трагічні події особистого життя вплинули на розвиток його таланту, адже у творах митця відчуваються і трагізм, і висока психологічна напруженість, і мотиви смутку, розпачу, передчуття неминучості біди.
Р. Габор. Ілюстрація до оповідання Е. По «Золотий жук». 1977 р.
Славу Е. По в детективному жанрі принесли чотири новели, одна з яких — «Золотий жук». Пафос детективних творів Е. По полягає не лише в розкритті таємниці, а й блискуче демонструє невичерпні можливості людського розуму. Здатність людини аналітично пізнавати світ прозвучала в його детективних новелах — творах з однією сюжетною лінією, в основі якої розкриття злочину. Е. По утвердив у світовій літературі одну сюжетну лінію. Відома навіть дата створення першого детективу — 1841 рік.
Основні ознаки новел Е. По взято за основу у творах послідовників детективу:
- основний сюжет — розкриття таємниці або злочину;
- аналітичний роздум — стрижень, навколо якого будується сюжет;
- в основі розповіді — загадка, яку потрібно розгадати шляхом логічних міркувань;
- завдання розкрити таємницю ставиться і перед читачем;
- сюжет будується навколо постійних трьох осіб: головного героя — детектива, його друга-ентузіаста та представника влади — поліцейського агента.
Літературний детектив — різновид пригодницької літератури, де є захоплива інтрига, розкривається якась пов’язана зі злочином заплутана таємниця. У детективі діють сищики-детективи, виявляючи свою проникливість, кмітливість і сміливість.
Логіка (від давньогрецьк. λογική — слово, значення, думка, мова) — сукупність чиїх-небудь поглядів; хід міркувань, умовиводів. Саме шляхом логічних міркувань, що ґрунтуються на глибоких знаннях, Легран розкриває таємницю піратських скарбів.
Поміркуй!
• Які події особистого життя Е. По мали вплив на його творчість?
• Яким методом користувався Легран для розв’язання дивної загадки?
• На чому будується метод логічного мислення?
• Який логічний зв’язок між появою жука та розповіддю Леграна?
• На основі яких фактів Легран побудував свою логічну схему?
• Відтвори ланцюжок логічного мислення Леграна, що привів до розкриття таємниці скарбів.
• Назви ознаки детективу в новелі «Золотий жук».
Історичні паралелі
«У кожній сутичці пірати виступають під прапором із зображенням черепа», — ділиться Легран своїми міркуваннями. Прапор із таким зображенням використовували пірати в XVII-XVIII ст. Однак лише «веселим Роджером», як часто називають таке зображення, пірати не обходилися. Кожний створював свій прапор. Популярними піратськими символами були череп, скелет, серце, спис, піщаний годинник, шабля. Під час атаки зазвичай використовували прапор чорного кольору. Якщо ж супротивник не здавався, то піднімали червоний прапор.
Мистецькі діалоги
Твори Е. По мали значний вплив на розвиток кінематографу, зокрема на кінофільми жахів і трилери. Стали джерелом натхнення для багатьох сценаристів і режисерів і його детективні історії. Загалом знято 212 кінофільмів за творами Е. По. Саме він нині посідає перше місце за кількістю екранізацій творів серед усіх письменників.
Поміркуй!
• Подумай, чому Е. По користується такою популярністю серед кінематографістів.
Під час розкриття таємниці скарбу Легран демонструє неабиякі знання з різних наук, зокрема з фізики, хімії, географії, історії, філології. Досліди значення кожної з галузей знань у розслідуванні Леграна. Підтвердь свої висновки прикладами з тексту.
Підсумуй!
• Чи будеш ти надалі читати детективні твори? Чому?
• На які запитання тобі не вдалося знайти відповідь? Обговори їх зі своїми однокласниками й однокласницями або ж звернися до вчителя чи вчительки.
Читацьке дозвілля
Чи спадало тобі на думку, які літери в українській мові вживають найчастіше, а які — рідко? Склади криптограму за тим принципом, про який ідеться в новелі Е. По. Зашифруй у тексті пораду своїм однокласникам та однокласницям про те, який детектив прочитати, щоб згодом обговорити на одному з уроків позакласного читання. Запропонуй тим, хто розгадає твою криптограму, створити «Клуб шанувальників детективу».
