Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 2. 7 клас. Яценко
Григір Тютюнник
Ти вже знаєш про сучасну поезію та пісні, у яких відтворено події російсько-української війни.
У повісті «Климко» дія розгортається під час Другої світової війни. Прочитавши твір, переконаєшся, що навіть у вирі жорстокого воєнного лихоліття можна зберегти людяність. Ти матимеш нагоду поміркувати над тим, що означає для підлітка ставати дорослим.
У повісті «Климко» тобі траплятимуться слова, які нині вживають рідко. Ось деякі з них: діжурка (діжурчина) — верхній робочий одяг залізничників; гони — українська народна міра довжини, приблизно від 130 до 260 м; виселок — маленьке селище; путівець — польова ґрунтова дорога; яструбок — розмовна назва літака-винищувача в часи Другої світової війни; бутити — засипати щось будівельним камінням; драп — густа вовняна тканина для верхнього одягу; ухоркатися — стомитися.
Климко
(Скорочено)
Розділ 1
Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (...), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця. Климко підібгав ноги під поли діжурчини, щоб зігрілися, й онімілою, тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою. Звечора миші лоскотали Климка, гасаючи йому по руках і ногах, пищали раденько, що є їм розвага, і Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито — аж доки й заснув.
Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йому йти далі, і його затрусило так, що аж зуби зацокотіли від терпкого застояного холоду в усьому тілі. (...)
У степу було тихо: блищали від сонця стерні й ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. (...) Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, — бери, скільки здужаєш. Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі або й хліба справжнього.
Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. (...) Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче й пекла плечі та спину.
Д. Шульга. Ілюстрація до повісті Гр. Тютюнника «Климко»
Климко жив удвох із дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. Дядько Кирило був машиністом великого паровоза ФД (...). Повертався він завжди несподівано — із залізною скринькою в руці, зморений очима й усміхнений до Климка.
— Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? — питався, бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками. — Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз, — казав дядько. — Вивчимо тебе на помічника машиніста й заживемо: разом на роботу, разом із роботи... (...)
Умившись, дядько вдягав чисту сорочку й сідав до столу.
— А давай свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками.
Це була найбільша радість Климкова — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитися поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, — гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав «посередньо». (...)
— Ай добра ж, — хвалив, ледь відсьорбнувши з ложки. — У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Візьми ж отам у скриньці гостинець.
Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці слова, проте завжди хвилювався: а що як ні? Що як забуде?
У скриньці, що пахла так само, як і дядькова діжурка та картуз, і сам дядько, лежали блискучі ключі й ключики та гостинець: пригорща пряників-срібноголовців, або гроно прозорих півників на паличках, зв’язаних докупи білою ниткою, або ще щось таке. (...)
Він отак би й виріс серед уквітчаних тих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів. У ці чорні ночі поїзди йшли частіше й швидше, од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат...
Й одної з таких ночей не повернувся на станцію дядьків Кирилів ФД. Климко цілу ніч проблукав тоді на станції, услухаючись у далекі злякані гудки паровозів, але так і не почув серед них знайомого. (...)
Удосвіта на станцію приїхала дрезина-рейковоз і привезла дядька Кирила та його помічників. Дрезину оточили з усіх боків, і Климко ніяк не міг пробитися крізь той натовп. Він побачив тільки, що всі познімали картузи й похилили голови, і закричав, і застукав кулачками в погорблені спини:
— Пустіть мене! (...)
Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака. Заходили мовчазні, зморені залізничники в промащених мазутою робах, знімали картузи, прощалися пошепки з дядьком і знову йшли на роботу; зітхали й потихеньку схлипували жінки, які зійшлися з усього барака, і тільки одна серед них, тітка Мотя з висілка, плакала вголос (...).
Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:
— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?
Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам. Давно вже вмів (...).
Поміркуй!
• Що тобі стало відомо про головного героя з перших сторінок твору?
• У який історичний період відбуваються змальовані події?
• Виразно прочитай зображення картин природи у творі. Як пейзажі допомагають розкрити стан душі головного героя?
Розділ II
Климко йшов уже восьму добу. Першого дня йому йшлося легко, навіть весело. Пухка пилюга на дорозі гріла босі ноги, у кишенях дядькової діжурки лежали шість великих сухарів із білого хліба й чимала торба на сіль. А тут іще степу, сонця кругом повнісінько. Вітерець лоскоче ковил-траву, колошкає полини, щоб вони дужче пахли. (...)
Сухарів дав Климкові на дорогу дід Бочонок, станційний аптекар і дядьків Кирилів товариш. Другого дня по тому, як не стало дядька Кирила, дід Бочонок прийшов до Климка в барак, мовчки заплакав, притулившись товстим плечем до одвірка, і, утерши сльози, присів біля Климка на стілець, що так і охнув під важким тілом. Тоді дістав із кишені широченних своїх штанів стосик червоних тридцяток і поклав перед Климком на столі:
— Може, хоч хлібину колись купиш. На всі, бо зараз вони — безцінь... А ще краще, якби ти подався на села та пристав до якоїсь бабусі в поміч і перебув цю лиху годину. Я тобі харчів на дорогу дам.
Климко сказав, що йому дають на станції дядьків пайок, так що жити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.
— Вони вже не почнуться, — зітхнув дід Бочонок. — Німці от-от прийдуть (...).
В. Савадов. Ілюстрація до повісті Гр. Тютюнника «Климко»
Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у той день із висілковими хлопчиками за балку дивитися на збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум’ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила й у барак, і його розвалило, розкидало в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли в Климка на очах — швидко, як тріски. (...)
Сонце стало вже височенько й пригрівало в спину, а земля була холодна, від неї потерпли підошви та зробилися як дерев’яні. (...)
Останню половину сухаря він з’їв учора зранку й відтоді не мав ані рісочки в роті. Щоправда, в одному ліску над шляхом трапився йому в гущавині рясний кущ глоду. Климко обірвав його до останньої ягоди та їв доти, аж доки не занудило. (...)
Незабаром Климко побачив велике місто в долині, зупинився і роздивлявся його довго, мружачи очі проти сонця. Воно вже співало свою тиху червону пісню вечорову, і Климко заозирався довкола: треба ж на ніч стати, бо де в місті притулишся? Далеко в полі, гонів за десять, він розгледів низеньку чорну копичку сіна чи соломи, коли б не торішньої, і звернув із дороги...
Поміркуй!
• Зверни увагу на деталі портрета Климка у творі. Як вони сприяють розкриттю образу головного героя?
• На яких деталях зовнішності автор концентрує увагу?
Розділ III
То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з прив’ялим уже огудинням та дрібною, з яблука завбільшки, пізньою зав’яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно та смакував блідо-рожеву холодну серединку (...).
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні. Пацючня, що, либонь, уже давно звикла хазяйнувати тут, лякалася і нишкла, а трохи згодом, ще Климко не встигав і повіки склепити, знову заводила вискливий, з тупотнявою та шкряботнявою шабаш.
Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх із вагової Зульфат Гареєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.
— А я бігав-бігав по висілку, — заговорив Зульфат. — Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Клймка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо! (...)
А через пів місяця — сталося те зранку — після короткого бою на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували. Далі італійці кинулися грабувати й брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.
Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.
На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми та пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики та годинники... І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути: «Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі...»
Якось Климко із Зульфатом зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди, якби там не зчинився ґвалт. Біля старих дерев’яних прилавків, побачили вони, стояла підвода, її оточили з обох боків і кричали, піднімаючи над головою в кого що було.
На возі, запряженім парою коней, стояв здоровецький бородатий дядько й гув примирливо, перемацуючи очима товари:
— Тихо, тихо... Що мені треба — усе візьму. Сам виберу. Тільки тихо, граждани! Ша! Ану, одійди, не мацай мішків, бо так батогом і встюжу. Мацає воно... Ти, з драпом, давай. Що тобі? Борошно є, кукурудза, сіль біла, слов’янська (...).
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, учительку свою та Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом із немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня та в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї і на щоках. А минулої весни на останньому уроці вона сказала, печально всміхаючись: «От і підете ви в юність, уже з іншими вчителями, а я знову повернуся до маленьких, таких... грибочків, якими були ви, коли прийшли до першого класу. Пам’ятаєте?» І сльози, дві сльозинки, покотилися їй з очей, однак вона не відчула їх і всміхалася. (...)
Наталя Миколаївна стояла осторонь від натовпу, що затулив підводу, і, маленька, бліда, дивилася на бороданя широко розплющеними очима. У них не було ні презирства, ні гніву, а лише зляканий подив. Климко із Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:
— Добрий день, Наталю Миколаївно...
Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко із Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.
— Климку?.. Зульфате?.. Ой, як ви мене злякали... — Й осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни, і похмурого бороданя на возі, і вибитих вікон у магазинах, і холодної неживої пекарні за сірим дощаним парканом; що ось зараз на станції озветься гудком паровоз і дзвоник за клубом, де школа, покличе їх на перший урок...
— Ей ти, молодице! — гукнув бородань. — Із червоним платтям. Підходь, я беру твій товар.
Наталя Миколаївна повільно обернулася до нього та сказала тихо, але так, що всі в натовпі почули й оглянулися:
— Ні-ні. Вам я його не проміняю. Нізащо.
Бородань примружив кам’яні очі й, перекосивши рота, сказав:
— Поду-умаєш, яка цяця... Ва-ам! Ну, тоді пухни з голоду! — Видно, сукня йому подобалася.
— Ходімте, хлопчики, проведете мене трошки, — сказала Наталя Миколаївна до Климка й Зульфата.
Вони пішли геть від базару. А бородань перепитав у когось із натовпу:
— Хто вона? Учителька? — І погукав: — Ей ти, учительша!.. Горда! Іди сю...
Він не встиг доказати, хутко присів на возі й затулив голову руками. Каменюка пролетіла понад ним і вдарилася об стіну аптеки. Натовп одсахнувся від воза, усі злякано дивилися на Наталю Миколаївну та хлопців, а Зульфат тремтів і кричав:
— Я вб’ю його! Таких треба вбить! — Він ухопив грудку породи, прищулив очі й замахнувся вдруге. (...)
Поміркуй!
• Зверни увагу на мовлення та деталі портрета бороданя. Які риси його характеру письменник зображує таким способом?
• Як ти думаєш, чому Наталя Миколаївна категорично відмовилася віддавати бороданеві трояндову сукню? Як характеризує вчительку саме така її поведінка на базарі?
Вони відійшли вже далеченько від базару. Тоді Климко нерішуче спитав:
— А можна ми подивимося на вашого маленького?
— Маленьку... — На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. — Її звати Оля.
Вона трохи підняла косинчик бузкової сповивачки, і Климко із Зульфатом побачили маленьке-маленьке личко, біле, аж крейдяне, і щільно заплющені повіки, що здригалися від сонця, а губенята, не червоні, а синюваті, ожинові, невпинно ворушилися, наче шукали щось.
— Зараз, зараз... — промовила до личка Наталя Миколаївна.
Хлопці не зрозуміли, що означало те «зараз», лиш усміхалися: «Олю, О-олю!» — і причмокували губами.
— Де ти живеш тепер, Климку? — Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. — Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і... мені дуже хотілося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день...
Климко посумнішав, Зульфат теж похнюпив стрижену голову.
— Ми зараз удвох із Зульфатом, — сказав Климко. — Додому до нього, правда, навідуємося щодня — води наносимо, вугілля навибираємо під териконом (...). Не треба вам нічого вимінювати, а переходьте — це ми вас із Зульфатом удвох просимо — жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо (...).
Наталя Миколаївна всміхнулась та опустила очі: їй справді ніде було жити. Коли італійські солдати отаборилися в школі й учинили там галасливий курячий бенкет (вони ламали парти, розкладали в шкільному саду вогнища та смалили над ними курей, з реготами й співами), Наталя Миколаївна з дитиною і чемоданом, у якому були одяг і дещиця сухарів, тихцем пішла зі своєї кімнати у виселок і назад уже не повернулася, бо кімнату було пограбовано й затоптано брудними черевиками. Та й уся школа стала подібна до казарми, а в класах стояв нудотний дух курячої смалятини.
— Спасибі, — тихо мовила Наталя Миколаївна до хлопців і додала ще тихіше: — Я рада за вас, мої хлопчики, я просто щаслива (...).
Климко й Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книжки, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я).
Уже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску, надівши її сіткою на голову. Колиска була з усіх боків розцяцькована квітами з дроту та всякими дротяними кучериками. Фарба на ній, весела, голуба, деінде облущилася, і там виступила іржа, та коли Зульфат гойднув колиску пальцем, вона гойдалася довго, як маятник, сама, наче промовляла: «Дивіться, яка гожа я нянечка!»
Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гареєв, низенький, сухоплечий. Він приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти. Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна поїть дитину чаєм із пляшечки.
— Тобі тут буде хорошо, Наташ Миколавна. Можна жит!.. Ай-я-яй... Маленькому — чай! Не годиться. Маленькому молоко давай. Старому чай, кості гріть. Молока треба! — сказав суворо.
Наталя Миколаївна подивилася на нього винуватими очима:
— Немає... Не стало, Мусо Шафаровичу...
Дідусь Гареєв обернувся до Зульфата, тицьнув у нього костуром:
— Підеш на Лобовку до Файзуліних. Там є молоко.
Дідусь Гареєв, не попрощавшись, рипнув дверима, кивнувши, щоб ішов за ним і Зульфат.
Климко догнав їх уже за штабовими купами. Климко смикнув Зульфата за рукав, і вони трохи відстали.
— Знаєш, що я придумав, Зульфе, — збуджено сказав Климко. — Я піду по сіль.
Зульфат зупинився.
— Куди?
— У Слов’янськ. Чув, як отой мурло бородатий на базарі казав: «Сіль слов’янська, біла?» А це ж недалеко. Дядя Кирило туди часто ешелони водив. Уранці поїхав — увечері вже дома... — І зашепотів квапливо, щоб Зульфат не перебив його: — У нас картоплі є трохи та сала. Але цього хоча б на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, коли тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може...
— Сам не підеш, — уперто сказав Зульфат. — Я теж із тобою.
— А по молоко в Лобовку? А дома з малими хто буде, з дідусем? А з Наталею Миколаївною? Обіцяли помагати, а самі втекли. Та тебе й не пустять. А мене держати нікому...
— Не пустять, — погодився Зульфат.
Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе й довго держав так.
Поміркуй!
• Як ти думаєш, чи логічним є рішення Климка йти по сіль? Чи зміг би він учинити інакше?
• Які деталі вказують на те, що маленьку Олю треба рятувати? Як характеризує друзів сцена їхнього прощання?
Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами ще тільки-но почало сіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком. Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч проплакала, а тепер спала міцно, і щоки їй узялися ледь помітним сонним рум’янцем.
Климко тихо підсипав у «буржуйку» вугілля, узяв чистий зошит, олівець і написав: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро повернуся. Клим».
Він навшпиньки викрався з вагової, удихнув досвітнього степового повітря, немовби води з криниці випив, і подався у виселок (...).
Над баштаном і куренем стояв молочний надщерблений місяць. Була вже північ. Климко ворушився в соломі й кашляв до сліз, що заливали та холодили йому щоки. Він утирався сонний і знову засинав. І знову кашляв. Тієї ночі закінчився вересень і розпочався жовтень.
Розділ IV
Він устав разом із сонцем. Довго кашляв, сидячи в солом’яній постелі та туго обіпнувшись рябою плащ-палаткою. Тіло йому охопила гаряча млость, в очах плавали жовті плями, і від того здавалося, що й надворі теж жовто.
«Ще захворію», — подумав Климко. І злякався: що тоді? В очах бриніли сльози, бриніла сиза роса на бур’янах і кавунячому огудинні, а руки так трусилися, що він міцно сплів їх пальцями й затис між коліньми. «Треба швидше йти. Там хоч люди».
Климко підвівся — ноги відразу загули й налилися гарячим, — похитнувся, але не впав і не сів знову, а, тримаючись обома руками за куренів дашок, виступив надвір. Земля була холодна. Сяяло сонце, гралося з росою в блискітки — хто кого переблищить — і зовсім не гріло. З рота йшла крута пара. Климко й кашляв парою, і тремтів, тримаючись руками за курінь. Ні, по такій холоднющій землі далеко не зайдеш, хоча й близько вже: он воно, місто, і за ним гори з рожевими вершечками — рукою наче дістав би.
Климко повернувся до куреня, узяв плащ-палатку й, зціпивши від напруження зуби, одірвав од неї чималий клапоть. Потім розірвав його ще навпіл — і вийшло дві онучі.
«Однаково холодно буде, як намокнуть», — подумав Климко. Навибирав цілішої, сухої соломи, поробив товстенькі устілки та приміряв їх до ступні, щоб ні великі були, ні малі. Потім туго обмотав ноги разом з устілками плащ-палатяними клаптями й позав’язував кінці вище кісточок. Підвівся, обійшов довкола куреня — ступалося в новій взувачці легко й м’яко.
Ішов і розмірковував, що робити далі: «Чи податися відразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші. Можна й спробувати. Адже солі тут, мабуть, стільки, що за так бери. Якщо гроші — безцінь, то й сіль не дорожча. Спробую», — вирішив Климко й пішов швидше.
Почалися будинки довші та вищі — у три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив, але людей побільшало. І всі вони — з тачками, клунками, вузлами — сунули в одну вулицю. Климко пішов за ними й скоро побачив базар.
За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи та стояли жінки й дідусі та неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашіллю ікони, мідні, поначищувані каблучки й серги; товсті давні книжки; червоні намиста. Далі йшли прилавки, заставлені мисочками із житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!» — зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники...
«Видно, і тут гроші не нужні нікому», — подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде...
В. Савадов. Ілюстрація до повісті Гр. Тютюнника «Климко»
Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного та ніяк не могли побороти.
Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка — велика, у веселих червоних і зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки в дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.
— Купіть мою хустку. Дивіться, яка ловка... — тихим голосом так лагідно й боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. — Я і чорнобривців на додачу ще дам... Купіть мою хустку...
Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:
— Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні чорнобривці оті?
Дівчина сполохано глянула на нього темними затіненими очима та швидко вп’ялася пальцями в квітчасту хустку.
— Та ви мене не бійтеся, — усміхнувся Климко та згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов...
Дівчина відвернулася і стояла мовчки.
— Ото хлопець тобі правду каже, — озвався з-під магазину якийсь дядько. — Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то — «чорнобривці»...
Дівчина так само наполохано, як і на Климка, подивилася на нього.
Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки — великі, і малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.
Швець поманив Климка пальцем:
— Здалеку йдеш чи тутешній? — спитав.
— З Донбасу я, — сказав Климко.
— A-а! Землячок... По сіль, кажеш?
Климко кивнув.
— А на що міняєш чи купуєш? Одежа якась путня є чи, може, марки?
— Такого немає, — зітхнув Климко, розглядаючи тапочки: «Чи не спробувати виміняти»? — подумав. — Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди. — Він махнув рукою: — Там я і даром наберу. Так же?
— А чого ж босий?
— Щоб легше на ноги... — Климко ледь скривив губи, пробуючи всміхнутися. — Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда...
— Візьми приміряй.
Климко взув тапочки. Ногам одразу стало затишно.
— Більші бери, щоб онуча влізла, — порадив швець.
Климко послухав його, узув більші й заходився розв’язувати торбу.
— Не треба, — сказав швець. — Носи собі, раз уже ти землячок...
З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима й плоскими німецькими багнетами при боці.
— Щось вони затівають, — сказав швець до Климка та кивнув головою. — Бач, скільки їх оно-но висипало, як гусей.
Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного швидко йшли понад обома парканами.
У рядах принишкли, і від цієї тиші, що настала враз, одрубом, на майдані зробилося моторошно-похмуро. І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:
— Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть!
Усе торжище разом схарапудилося, гойднулося — і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли, торби...
— А-а-а!... — злинуло над базаром, як багатоголосий стогін: — Облава!.. Облава!..
Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, мов гумовий, затріщав із краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один біля одного, стояли німецькі мотоцикли й грузовики. Пролунало кілька автоматних черг — видно було, що стріляли вгору, — і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. У ньому густо синіли поліцейські шинелі.
— Молоденьких виловлюють, — сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.
Він обернувся до дівчини з хусткою:
— Ти, дочко, іди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.
Дівчина, бліда, з величезними карими очима, у яких аж кричала безпорадна мука від страху, зібгала хустку тремтячими пальцями та сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком і шевцем, затулила обличчя руками й заплакала.
— Цить, — суворо звелів їй швець. — Сиди собі й годі, як щур у горах, тихенько.
Посеред майдану з’юрмилися, тулячись одна до одної, душ тридцять дівчат. Звідти було чути плачі. Поліцаї з карабінами напереваги оточили та повели бранців до воріт. (...)
— Та тут самі старі, ми вже дивилися, — почув Климко й упізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. — Де ж це та пташка з квіточками?
Дівчина тоненько заплакала й зашепотіла до шевця:
— Спасіть мене, дядю, спасіть...
— Тихо-тихо-тихо, — швидко сказав їй швець. — Не бійся...
А Климко висмикнув із торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що спало йому на думку:
— Якби не надірвана, то була б довша... Так надірвана... — А в голові стукотіло: «Хоч би пройшли, хоч би пройшли!»
— Хах! Ось де вона сховалася!
Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову й дивилася на поліцая повнісінькими сліз карими очима.
— Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?
— Не руш дитини, — тихо, але владно сказав швець.
— Ш-шо? — перепитав поліцай, скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. — Ш-шо ти промекав?!
— Не руш дитини, кажу, — хрипко вимовив швець.
— Ану, устань! — Випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. — Уста-ать, кому сказано!!!
— Немає на що стать, — осміхнувся швець. Він не дивився на поліцая, він дивився кудись повз його коліна.
Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя. Швець похитнувся назад, але не впав — устиг обіпертися на руки.
Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру й відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки — дві дощечки з обшитими шкірою ручками.
— Шмаркач, — незлостиво промовив із-під долоні швець, дивлячись, як і раніше, мимо поліцая. — Я, щоб тобі тепленько жилося, ноги в шахті зоставив, а ти мене за це — по зубах (...).
Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи, ніби поправляючи скривлений рот, і знову обернувся до дівчини:
— То тебе що — просить? — сказав крізь зуби, ухопив її за руку й смикнув до себе.
Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, учепився дівчині в другу руку й закричав:
— Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!
— Та облиш ти цих старців, Стьопо... — сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки та підійшли ближче. — Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.
— Н-ну, — зло видихнув той, що в кубанці. — Однак ти далеко не зайдеш. Чула?!
Поліцаї пішли через токовисько до порожніх прилавків і скоро зникли за ворітьми.
— От бачиш — і минулося, — сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.
Дівчина стояла навколішках та оніміло дивилася на хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.
Дівчина враз немов опритомніла, ухопила шевця за руку, гладила її тонкими пальчиками й шепотіла, шепотіла плачучи:
— Спасибі вам, дядечку, спасибі, рідненький... Отак вони вас... через мене... Повіки не забуду... Спаси...
Швець легенько вивільнив руку.
— Чого ж ти плачеш? Минулося — і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?
— На Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна... Тепер до мами добиваюся...
— І доб’єшся, — лагідно хмурячи брови, сказав швець. — Чого ж. Тільки накинь зараз на себе старе шмаття якесь або хусткою великою запнися, щоб ні лиця, ні очей не було видно. Та серединою міста не їдь, а глухими вуличками — і на шлях. А там людей багато, з ними веселіше буде. (...)
Дівчина слухала його й швидко, по-дитячому кивала головою. Тоді обернулася до Климка та винувато, сором’язливо подивилася на нього заплаканими очима.
— Спасибі тобі, хлопчику... Я тебе зразу так злякалася... Тобі, бува, не по дорозі зі мною, ні?
— Мені назад, — сказав Климко крізь кашель. — На Донбас.
Повз них тягла тачку якась жінка в довгому синьому плащі й у калошах на босоніж.
Швець озвався до неї:
— Ти, молодице, хотіла балетки за сіль. То бери.
— Та хотіла, — сказала жінка й зупинилася з тачкою. — Ви ж просили борошенця хоч склянок п’ять. Немає, чоловіче, борошенця, не взяла.
— Нічого, якось обійдуся вже. Давайте за сіль. Тут ось хлопчик, — швець кивнув на Климка, — земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі дістати. А де ж її тут зараз найдеш?
Жінка швидко зиркнула на Климка.
— Роздала ж бо я, хазяїне, сіль. Те просить, те: «Дайте, тітонько, хоч у носовичок, хоч зо жменю». Жалко дивитися. Склянок, мо’, з десяток осталося.
«Десять склянок!» — подумав Климко й уявив купку солі, величеньку таку. І зашпортався мерщій у кишені, добуваючи гроші.
— Дома в мене то ще є, та й багатенько. Із Солі привезла два мішечки, як війна почалася. А тут — осьо, тільки на денці... — Жінка дістала з тачки жовтий клуночок.
— Давайте, скільки є, — сказав швець, — та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. — Тоді подумав і додав: — А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому вдома вже солі досипали б іще, га?
— Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені и простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима.
Жінка зажурено подивилася на нього:
— Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з пів пуда, а то й більше, скільки донесеш.
Поміркуй!
Чим би могло закінчитися для шевця та хлопчика їхнє заступництво за дівчину? Чому вони все-таки так учинили?
Розділ V
(...) Перше, що побачив Климко, коли розплющив очі, — велике, рівно обведене око червоного сонця у вікні, і став пригадувати, де він. А пригадавши, спитав:
— Тітонько, тьотю Марино... Що воно — ранок чи вечір? Де ви, тітонько? — спитав так тихо, що ледве почув свій голос.
— Тут я, синку, осьо, — тітка Марина схилилася над ним і поторкала теплими губами його чоло. — Слава богу! — зраділа. — Охолонув лобик, а то ж горів, як жарина. Ранок зараз, сонечко тільки що зійшло.
— Довго я спав, тьотю? — спитав Климко.
— Не спав, а в гарячці був. Без пам’яті був трохи не три дні. Так тебе тіпало, бідолагу, що аж підкидало на ліжку. Не знали вже, чим і вкривати. Застудився ти дуже (...).
Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:
— Треба йти.
Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия, ні руки не скорилися йому — тільки в жар кинуло й на лобі виступив піт.
— Лежи, лежи, — придержала його тітка Марина. — Куди ти ж підеш отакий немічний. Одужаєш трохи, тоді й підеш. Лежи, а я тобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стільці, їж. Тільки гляди ж: не вставай.
«Три дні! — Климко відчував, що йому запекло в очах. — Три дні... Це ж половину дороги пройшов би вже. А мо’, і більше, ніж половину, бо назад, із сіллю, ішов би швидше. Та й ніг уже не треба було б сідати гріти».
Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було. На стільці біля ліжка лежала скибка хліба, намазана смальцем і потрушена зверху сірою сіллю, і двоє червонобоких яблук. Климко повільно, стримуючи себе, з’їв хліб та одне яблуко. «А те хай, — подумав про друге, — у дорогу візьму». Він побачив на лаві рівно складену чисту свою одежу, матроску й штани, устав і вдягся. Потім накинув діжурку та вийшов надвір. У повітрі пахло садовим димом. Так пахло восени й у їхньому висілку.
«Листя палять, — подумав Климко. — Треба ж роботу якусь зробити тітці, а то тільки набалакав: і те зроблю, і те...»
Він знайшов у сінях якийсь віник-деркач і промів тічок біля порога та вузеньку між споришем стежку до хвіртки. Тоді обійшов тітчину хату, повисмикував старий цупкий бур’ян попід призьбою — і хата відразу ніби повищала.
Він пішов у хату, застелив ліжко та сів перепочити, бо втомився. «А як же оце йти, як і від віника вхоркався?» — і заспокоїв себе тим, що добре попоїв, тож сили прибуде.
Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’янощока, очі сміються. У руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.
— Таки встав? Ну й меткий! У вас там на шахтах що — усі такі? Й у дворі він уже, бачу, хазяйнував. Хіба ж можна отакому хворому — і за роботу? Тобі ще лежати та лежати.
— Я піду, тьотю, — тихо сказав Климко. — Сьогодні, а то ще один день пропаде... (...)
— А може б, ти, синочку, у мене зостався, га? — спитала вона невпевнено. — Назовсім. До кого ж тобі туди йти? Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж — хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити бога, є що — німці до нас тільки вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни — хай там його, козака, смерть обминає — житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина... У школу тебе віддамо... Га? — В очах у неї світилася надія та ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути. Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав:
— Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...
(Климко не знав того, що Зульфат щодня виходить за переїзд у степ і довго журно дивиться пригаслими чорними очима на дорогу через вибалки й узгірці, звідки має прийти Климко; що часто разом із ним виходить за переїзд і Наталя Миколаївна з маленькою Олею на руках, тоді вони дивляться на дорогу вдвох із Зульфатом і мовчать, картаючи себе в душі: Зульфат — що не розрадив Климка, Наталя Миколаївна — що не почула, як він пішов. Надвечір вертають онімілим у голодному горі висілком назад до вагової, і їм здається, що там їх уже чекає Климко — усміхнений, мовчазний і синьоокий. Але його немає...
Климко цього не знав. Він знав лише одне: там його ждуть.)
Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:
— Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу.
Вона внесла з хатини склянку й налила в неї молока, густого, теплого й пахучого. Климко скуштував ковток молока, ще ковток... У склянці поменшало на третину. Подумав, подумав — і долив її водою з кухля, що стояв на столі. Потім ще надпив і ще раз долив, і ще... Поки стало не молоко, а синя бурдичка.
— Що то ти робиш? — почув він і підняв голову: у хатинних дверях стояла тітка Марина.
— Доливаю... — винувато сказав Климко.
— Водою?!
Климко опустив очі й кивнув.
— Мені, тітонько Марино, якби хоч пляшечку із собою взяти, додому, — сказав тихо. — Може, довезу...
— То й візьмеш! Спарю — і візьмеш! Сміливо пий, я ще дістану. — Вона повернулася в хатину й голосно зітхнула там. (...)
Поміркуй!
• Як, на твою думку, склалася б доля Климка, якби він залишився в тітки Марини? Чому він рішуче хоче повернутися додому?
Розділ VI
Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло в кожній росині.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилася, як упав із вагона) він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. (...)
Удома, удома!.. Уже вдома.
Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією, мимо станції, депо, печища на місці барака та хлібопекарні дістанеться до вагової. Постукає тихенько у двері... «Хто там? — спитає Наталя Миколаївна. — Заходьте, будь ласка»... Климко всміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше.
Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. Знову бухнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.
І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе з розв’язаними поворозками й у гімнастерці без реміняки.
Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, один із них припав на коліно й вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.
В. Савадов. Ілюстрація до повісті Гр. Тютюнника «Климко»
І тоді Климко все зрозумів.
— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Туди! Там балка!..
Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди й обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.
Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.
А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...
— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пітьми й нічого вже більше не чув.
Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.
Поміркуй!
• Чи вдалося авторові в повісті передати трагізм Другої світової війни? Обґрунтуй свою думку.
• Яка подія твору є зав’язкою конфлікту, а яка — кульмінацією? Обґрунтуй свої висновки. Чому, на твій погляд, письменник саме такою розв’язкою завершив повість? А можливо, Климка тільки тяжко поранено та його ще врятують друзі?
• У яких словах і вчинках виявляється дорослість Климка?
Літературознавчий клуб
Цю повість створив один із найталановитіших українських прозаїків Григір Тютюнник (1931-1980).
Він народився в с. Шилівці, що на Полтавщині. XX ст. було особливо жорстоким до поневоленої України. Російські, а потім і німецькі загарбники шматували й нищили її безжально. Григір змалечку розділив зі своєю родиною та земляками гірку долю.
Спочатку довелося перетерпіти голодомор. «У 33-му році, — згадуватиме згодом митець в автобіографії, — наше сімейство опухло з голоду, а дід Василь помер — ще й не сивий був..., а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (уже вміючи це робити), сміятися і балакати перестав».
У 1937-му заарештували батька Михайла через те, що походив із працьовитого роду, був розумним, начитаним, писав вірші, вечорами готувався до вступу в учительський інститут.
Гриць дуже любив батька, захоплювався ним: «Я тільки трохи пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову. І під нею було тепло й затишно, як під шапкою».
Із Сибіру батько так і не повернувся. Втрата найріднішої людини й сирітство залишилися невигойною раною на все Григорове життя.
Щоб порятувати від злиднів, маленького сироту забрав у свою родину батьків брат. Він мешкав у містечку Щотовому на Луганщині. Ця сім’я прийняла хлопчика як рідного. Тітка — учителька української мови та літератури — прищепила майбутньому письменникові любов до читання, до художнього слова. Хлопець полюбив і Донбас, як рідну Полтавщину, особливо степи — таємничі, дивовижні у своїй безмежності та красі.
Історичні паралелі
Донбас — один зі славних країв нашої Батьківщини. Він знаменитий козацькою минувшиною, природними багатствами (передовсім вугіллям, сіллю та багатьма іншими корисними копалинами), працьовитими людьми. Ця квітуча земля дуже тяжко постраждала й від голодоморів, і від нацистської окупації, а тепер її доруйновують російські загарбники.
На вулиці м. Маріуполя. Травень 2022 р.
Літературознавчий клуб
Незабаром знову сталося страшне лихо — розпочалася війна. Гриць вирішив повернутися до матері в Шилівку. Довелося подолати пішки, у голоді та холоді 300 кілометрів. Письменник згадуватиме: «Ішов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти та порожню торбинку, у котрій на початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка й банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі закінчилися. Почав старцювати. Ішов рівно два тижні».
Після війни юнак вступив до ремісничого училища, бо там давали 700 грамів хліба на день. Це й порятувало їхню сім’ю під час третього Голодомору — 1947 р.
Працював у колгоспі, на заводах, учився у вечірній школі, служив в армії, навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Далі вчителював. Оселившись у Києві, працював редактором у видавництвах.
Та найголовнішим його покликанням стала література. Кожна книжка Гр. Тютюнника — це справжні духовні скарби, які назавжди залишаться в літературі, у душах українців.
У повісті «Климко» автор неквапно, докладно й точно описує все зображуване до найдрібніших деталей. Це від любові до світу, від захвату дивом життя.
Письменник зауважив: «Я ніколи нікому не казав неправди». Він не прикрашав дійсність під вимоги радянської влади, а описував лише ті обставини й ситуації, які сам пережив і докладно знав. Тому й наголошують дослідники: «З його біографії народжуються біографії його героїв».
Про яку б епоху чи випадок не писав Гр. Тютюнник, головне в його творчості не події та обставини, а людина з неповторною душею.
Поміркуй!
• Доведи, що повість «Климко» є автобіографічним твором.
Літературознавчий клуб
За жанром «Климко» — психологічна повість. Тема твору — подорож Климка по сіль із метою врятувати улюблену вчительку та її маленьку доньку. У повісті розгортається конфлікт добра і зла, людяності й бездушності в умовах війни. Ідея повісті — прокляття жорстокої та несправедливої війни, але головне — це гімн людяності, доброті, милосердю. Климко численними жертовними вчинками та ціною власного життя довів, що він є Справжньою Людиною.
Ідею твору майстерно розкривають продумана композиція, зворушливо-трагічний сюжет і багата система образів.
Сюжет розгортається у двох площинах: переплетено події, що відбуваються ніби перед очима читачів / читачок, і ті, що зринають у спогадах і снах Климка.
Одна з найхарактерніших рис письменницького стилю Гр. Тютюнника — майстерне використання художніх деталей. Як ти вже знаєш з оповідання М. Коцюбинського «Ялинка», художня деталь — це якась подробиця змальованого у творі явища, що через підтекст його характеризує. Головна особливість деталі — підтекст, тобто прихований, висловлений тільки через натяки зміст твору.
Повість «Климко» наповнена художніми деталями. Ось деякі з них. Підтекст деталі діжурка — це жива пам’ять про дядька Кирила й довоєнне щастя, про зруйнований затишний дім. «Трояндова, мов сто троянд» сукня вчительки — це щемний спомин про довоєнне дитинство, рідну школу, свято життя. А також свідчення прекрасної душі Наталі Миколаївни.
А от велика хустка у веселих червоних і зелених квітах, що цвіла на весь базар, підкреслює надзвичайну вроду її власниці. А такий начебто недоречний посеред лихоліття війни букетик чорнобривців у руках цієї дівчини — свідчення краси та дитячої наївності її душі.
Розцяцькована квітами та дротяними кучериками колиска, що «гойдалася довго, як маятник» — підтекстовий натяк, що час (маятник) на боці добра, що немовля виживе, а війна мине, запанує мир і щастя.
Глибокі підтекстові змісти Гр. Тютюнник укладає в символічну художню деталь сіль. Особливо разюча остання згадка про неї у творі: «А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль». Це — хлопчикова душа, що залишає змучене тіло, це його любов, яка допомагає вижити іншим, це освячення його життєвої дороги, що закінчується. А ще це ствердження: Климко був справжнім християнином, хоча, може, і не здогадуючись про те. Адже, за Біблією, щирі послідовники Ісуса є «сіллю землі», тобто найдостойнішими людьми.
Кадр із кінофільму «Климко» (реж. М. Вінграновський, Україна, 1983 р.)
Поміркуй!
• Які основні риси вдачі Климка? У якому епізоді чи епізодах найяскравіше виявляється кожна з них?
• Знайди в тексті твору деталі портрета головного героя. Як ці описи розкривають його долю і характер?
• Порівняй образи Климка й Зульфата. Хто з них доросліший за поведінкою? Наведи та проаналізуй відповідні епізоди повісті.
• Чи є Климко справжнім героєм? Наведи відповідні уривки з твору.
• Як автор ставиться до Климка? А як ти ставишся до головного героя?
• Подискутуйте з однокласниками й однокласницями: чи потрібно людині допомагати іншим.
Історичні паралелі
Друга світова війна, на жаль, виявилася не останньою в житті нашого народу. Злочини нацистських військ нині повторюють російські загарбники. Знову падають бомби й ракети на мирні міста та села, на такі ж станції, як Климкова з повісті Гр. Тютюнника. Знову гинуть тисячі людей і страждають насамперед діти. Увесь цивілізований світ сколихнули щемливі історії про юних українців та українок. На початку березня 2022 р. малий хлопчина сам ішов на пункт перетину українсько-польського кордону й гірко плакав. З’ясувалося, що це п’ятирічний Іван із Києва, який загубився під час евакуації, тому й вирішив самостійно добиратися до рідних у Польщу. Упродовж усієї тяжкої дороги люди підтримували його, а в Польщі допомогли волонтери.
5-річний Іван із Києва переходить кордон. Світлина О. Руднєвої
А ось ще одна історія про семирічну Сашу Паскаль із Чорноморська. Змалечку вона захоплювалася художньою гімнастикою, але під час російського обстрілу втратила ногу. Після складної реабілітації ця сильна духом дівчинка зуміла повернутися до занять гімнастикою і навіть бере участь у змаганнях.
Олександра Паскаль. Світлина В. Єфремової
Такі історії ранять душу, але переконливо засвідчують: український народ мужній і нездоланний. Він переміг у Другій світовій війні, переможе й тепер.
Мистецькі діалоги
П’ятирічний Іван із Києва розчулив серця мільйонів людей у всьому світі. Грузинська художниця Ненсі Воланд створила малярський образ юного українця. На малюнку зображено хлопчину, який дорогою поміж рідних пшениць на тлі зоряного українського неба несе пакет із написом про надію. І саме так мисткиня назвала картину.
Н. Воланд. Надія
Поміркуй!
• Розкажи про враження від картини. Чому саме таку назву вона має? Обґрунтуй свою думку.
• Розглянь ілюстрації В. Савадова до твору. Які події та героїв повісті вони ілюструють? Які деталі малюнків допомогли тобі визначити епізоди?
Виконай одне із завдань (на вибір).
1. Сіль у людей завжди була у великій пошані, як і хліб. Особливою цінністю, справжнім скарбом вона стає в часи воєн і лихоліть. У нашого народу сіль символізує життєві випробування («Немає долі без солі»), перевірку на вірність і дружбу («Бочку солі з’їси, поки людину пізнаєш»), тяжку працю, особливі зусилля («Знаю, почім пуд солі»). Колись вважали, що сіль охороняє від темних сил і зла. Скориставшись інтернет-джерелами, підготуй пізнавальне повідомлення чи презентацію про сіль: як люди в давнину обходилися без неї, яка потреба людського організму в солі, чим небезпечний її надлишок, яка сіль найкорисніша.
2. Пригадай недавно вивчені твори В. Винниченка «Віють вітри, віють буйні...», Л. Костенко «Кольорові миші» й А. Дімарова «На коні й під конем», О. Генрі «Останній листок», Дж. Олдріджа «Останній дюйм». Знайди в них художні деталі. Розкрий їхній підтекст. Презентуй результати свого читацького проєкту.
Підсумуй!
• Яке враження залишилося в тебе після прочитання повісті «Климко»?
• Що тебе найбільше зворушило у творі?
• Назви жанр, тему й ідею повісті Гр. Тютюнника. Які підтексти мають художні деталі у творі?
• Письменник особливо любив степ. Знайди в повісті «Климко» степові пейзажі. Проаналізуй, за допомогою яких художніх засобів автор їх створив. Як пейзажі розкривають переживання Климка?
• Подискутуйте з однокласниками й однокласницями на тему «У творі перемагає жорстока, бездушна війна чи добрий і самовідданий Климко?».
• Що, на твою думку, спільного у вдачі Климка та Деві з твору Дж. Олдріджа? Що відрізняє цих хлопців? Подумай, якби вони вчинили в екстремальних ситуаціях, якби опинилися на місці один одного.
• Знайди в інтернеті та прочитай повість «Климко» повністю.
• На які запитання тобі не вдалося знайти відповіді під час опрацювання твору? Звернися за поясненням до вчителя / учительки.
Читацьке дозвілля
Чи є серед твоїх родичів, друзів або знайомих ті, хто постраждав під час російсько-української війни? Якщо так, напиши їм повідомлення чи зателефонуй. Пам’ятай, що твоя небайдужість допоможе їм здолати життєві негаразди.
