Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Яценко
Володимир Винниченко
Ти вже знаєш, що характер і доля людини увиразнюються в екстремальних ситуаціях. А як же щоденне життя? Невже людина в ньому сіра й буденна? А може, кожний крок — це виявлення нашого світогляду та життєвих прагнень, сподівань і бажань, сумнівів і страхів? Сподіваємося, що відповіді на ці важливі запитання ти знайдеш, коли будеш читати оповідання українського письменника Володимира Винниченка «Віють вітри, віють буйні...».
Перш ніж читати це оповідання, переконайся, чи знаєш ти значення поданих слів.
Кліпотливий — який мерехтить;
рядюжка — домоткана доріжка, яку стелили на долівку;
черінь — найгарячіше місце на печі;
церата — те саме, що й клейонка;
мисник — шафка з полицями для посуду;
скриня — великий ящик для зберігання одягу тощо;
плохий — смирний, несварливий;
лежанка — низька частина печі, місце для лежання і спання;
семиряжка — зменшувальне від семиряга: сільський одяг із грубого нефарбованого сукна, сіряк.
Якщо в тексті тобі ще траплятимуться незнайомі слова, звернися до електронного тлумачного словника «Горох».
«Віють вітри, віють буйні...»
(Скорочено)
Лампадне, кліпотливе, сумовите-сумовите світлечко. У хаті вогко, пахне вимитою підлогою, свіжими рядюжками й пиріжками з горохом. По кутках сторожко застигла тиха, таємна півтьма.
На печі душно, черінь пече, жене духом глини й розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив із-за завісочки в той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Усе там тепер якесь інше, ніж звичайно: усе ніби таке саме, як удень: і стіл із клітчатою цератою, і мисник із розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною — усе те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з відведеними набік очима. А що вже ота чорна, чотирикутна дірка дверей до спальні, то на неї просто дивитися неможливо, така вона загадкова та моторошна!
Л. Горошко. Ілюстрація до оповідання В. Винниченка «Віють вітри, віють буйні...»
І то ж отаке діється в його, Гриньовому, царстві, де він владика, цар і бог над речами й людьми, де слово та плач його закон для мами, тата, Гаврика, Рябухи-Саньки, кішки Рудьки, собаки Жульки, для всіх стільців, скриньок, щіток, словом, усього, що там є внизу. Він, владика, тихенько лежить і не сміє ворухнутися, бо там прийшло щось дужче за нього й панує над усім. От-от простягнуться з кутка руки та схоплять його. Гринь скошує очі вниз на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається, вимотується з-під темної купи.
— Са-анько! — раптом, несподівано для самого Гриня, зо страхом виривається в нього.
За стіною в маленькій кухні ледве чути брязкіт посуду. Не чує Рябуха-Санька!
— Са-а!
Брязкіт зупиняється. Клацає клямка дверей, так солодко, з такою полегкістю, так весело клацає сердита клямка.
— Ну, чого там?
Який любий, затишний цей набурмосений голос! Гринь не знає, що сказати, знає тільки, що йому невимовно любо й легко чути Саньку.
— Ну, чого галасуєш?
— Пи-ить хочу!
— То злізь і напийся. Пан який!
Гринь хмуриться: ач як вона з ним балакає! Коли б вона не пішла в кухню, він би їй показав! Хоч їй аж дев’ять літ, а йому тільки на Покрову буде шість, та він двох таких, як вона, навкулачки подужає, бо він — Гринь, а вона — наймичка, Рябуха, попихач. І вона не сміє таким голосом говорити до нього!
— Подай сюди води, ти! Рябухо!
— Нехай тобі той, що в запічку, подасть!
І знову клацає клямка, але тоскно й страшно. «Той, що в запічку». Хто «той»?! Гринь, кругло витріщивши очі, обережно задом одсувається в глиб печі та сідає в самий куток, щоб із-за спини була стіна. Але на печі майже зовсім темно. У другому кутку печі лежить щось кругле, темне й довге. Що воно таке? А чого ж «той» у запічку? Чи він там усе сидить чи виходить?
Як усі царі та владики, вигнані зі свого царства, Гринь почуває жаль до себе, страх, тугу. Самотність його безмежна, гнітюча. А чорне й кругле в другому кутку печі починає ворушитися.
Поміркуй!
• Що тобі стало відомо про персонажів із перших сторінок твору?
• Як ставиться Гринь до Саньки? Чому?
• Яке враження справив на тебе інтер’єр? Чи почувається в ньому Гринь затишно? Що його насторожує?
— Са-а!.. Са-а-нько!!
Клацає клямка, риплять двері. Чорне зразу затихає. Гринь швиденько підповзає до краю печі й виставляє голову. От Саньчина голова в синій хустинці.
— Ну, чого тобі ще? «Санько, Санько»! Чого?
Гринь не почуває себе царем. Тому він навіть води не просить, а жалібно та благально каже:
— Сиди тут, зо мною...
Він не каже, що боїться, що він оточений з усіх боків ворожими силами, що він, владика, не сміє злізти з печі. Але Санька й сама це добре розуміє. Ага, тепер він у неї помочі шукає, тепер він такий тихенький та ласкавий, а голосочок такий жалібненький!
Санька пхикає і повертається йти.
— Саню, не ходи! Са-а!..
— А диви! Ото буду сидіти тут із тобою! Мені треба тарілки мити.
— Помиєш потім. Сиди тут.
— Аякже. Розумний який! «Потім». А бити кого будуть?
І Саньчина синя хустка зникає за виступом печі. Гринь уже не може тепер бути сам, — тепер усі ворожі сили, знаючи, що він кликав собі поміч, страшенно розсердяться і зразу кинуться на нього.
— Са-а-анько!!! Е-е-е!..
Санька не чує. Поважно порається біля мисника, зачиняє дверці й хоче йти з хати.
— Са-аню, не ходи. Са-а-ню!
— Ага, тепер «Са-а-ню». А хто вчора мені в бік виделку засадив? Га?
Гринь мовчить. Засадив, бо нешвидко подала тарілку.
— А хто сьогодні жалівся на мене мамі? А хто Рябухою називає? Га?
Гринь усе мовчить. Бо таки Рябуха! Ряба, як собака.
— А тепер «Са-а-ню»? Отож посидь там. Нехай тебе домовик візьме. Він тепер отам у тій хаті сидить.
Л. Ільчинська. Ілюстрація до оповідання В. Винниченка «Віють вітри, віють буйні...»
Гринь із жахом перекидає очі на чорну страшну дірку дверей до спальні.
— Ма-амо! — жалібно скрикує він.
— Еге, «мамо». Мама на весіллі. Прийдуть аж уранці. А домовик тобі покаже «маму».
— Саню, я не буду більше виделкою колоти. І щипати не буду. Їй-богу!
— А жалітися будеш?
— Їй-богу, не буду!
— А Рябухою звати будеш?
— Не буду.
— А будеш заступатися, як мама мене битимуть?
— Буду.
— А не брешеш?
— От тобі хрест святий!
I Гринь, ставши навколішки, швиденько хреститься. Санька знизу пильно дивиться на нього. Потім знову починає пригадувати всі кривди, болі й жалі. А Гринь знову гаряче присягається і хреститься, відрікаючись навіки від усякого насильства та знущання з неї. Так даються всі конституції, так дає їх і Гринь, будучи ні гіршим, ні кращим із монархів.
Поміркуй!
• Які життєві труднощі й образи доводиться терпіти Саньці?
• Чому автор іронічно порівнює Гриня із царем?
Одначе Санька не дуже вірить присяганням, — скільки раз уже бували вони! А мине лихо, і знову Санька — Рябуха, знову виделкою в бік, знову Саньку волочать за волосся за те, що Гринь склянку розбив. А все ж таки сьогодні цар і бог у її руках. А все ж таки сьогодні він — покірний, плохенький, запобігливий перед нею. І їй хочеться натішитися зі своєї влади вже досхочу.
— Та ти тепер божишся, а завтра знову за своє. Не хочу з тобою сидіти. Сиди з домовиком.
І Санька вдає, що виходить із хати. Гринь аж скидується, аж руки простягає за нею і, із жахом дивлячись на дірку дверей, благально й жалібно плаче. Санька повертається.
— А даси цукерок?
Це вже виходить за межі конституції, це вже замах на прерогативи самої влади: цукерки тільки для Гриня. Але Гринь насуплюється, трохи сопе носом і суворо каже:
— Дам.
— Ну, давай. Кидай сюди!
У Гриня в куточку на печі — мама наскладала — і цукерки, і горіхи, і навіть чотири новенькі копійки. Гринь часто кліпає очима: не дати — Санька піде на кухню та знову почне облягати ворожа сила; дати — шкода, досадно, хіба ж то Рябусі мама залишила.
— А казку казатимеш?
Нехай принаймні чимось заслужить, щоб недурно було порушення прерогативів.
— Ич який! Ще йому й казку. Сиди коло нього, від домовика обороняй та ще й казку. Давай так.
Ні, Гринь так не згоджується дати: йому страшенно хочеться казку послухати. Буде так любо, затишно: Санька сяде в куточок, Гринь бубличком ляже коло неї, і почнеться новий, цікавий, дух захоплюючий світ. Адже коли мама дома, Санька не сміє відмовлятись і каже йому казки, — тоді влада його необмежена. А тепер навіть за цукерку не хоче, ич яка. Ну, нехай, нехай!
— Са-а-ню, розкажи казочку!
Ні, Саня не хоче розказувати казку. Тепер вона старша над ним, тепер її сила й влада. Але їй хочеться, щоб Гринь прохав її, їй любо безустанку відчувати, обмацувати цю силу, бачити владику на колінах перед собою.
— Са-а! Манесеньку казочку! Про Козу-Дерезу!
— Ого, ще й про Козу-Дерезу! Чого схотів!
— Ну, про мазунчика...
— Ти сам мамин мазунчик. Тобі й казки не треба.
Гринь вибирає вже найменшу, найскромнішу казочку, таку, що іншим часом, будучи при всій своїй владі, він би тільки фиркнув на неї. Та більше того: вона вже знову хоче йти на кухню, бо треба ще діжку в льох винести. А за вікном дріботить холодний-холодний дощ, у димарі пищить щось тоненько та жалібно, як муха в павутинні. Вітер чи «той»?
— Ну, дві цукерки дам! Ну?
Дві цукерки захитують непохитність Саньки. Дві цукерки, безумовно, величезна річ, що трапляється Саньці на великі свята, — їй стає аж солодко в роті. Але вона відчуває, що, узявши цукерки, вона продасть за них свою владу, теж таку рідку й солодку. Бо тоді треба казати казку, а це вже служба, це те, що вона повинна робити раз у раз для владики. А крім того, владика під казку засне, як то буває не раз, і все закінчиться.
Ні, не казатиме вона казку! Не треба їй і цукерок. От візьме та й піде аж у льох, нехай отут потруситься без неї.
— Са-а! Не ходи!
— Еге, «не ходи». А діжку хто винесе?
— Завтра винесеш.
— Ге, «завтра». А бити кого будуть: тебе?
— Я заступлюся. Їй-бо, заступлюся!
— Ти заступишся! Знаємо ми таких. Цукерок шкода, а то ще б заступився.
— І зовсім не шкода. А розкажи казку, так аж дві дам! І ще й копійку дав би! Новеньку!
Спокуса така сильна, що Санька міцніше зав’язує хустинку під підборіддям і мовчки лізе на лежанку. Гринь весело відсувається в глиб печі, вибираючи місце, де б менше пекло від череня.
Але Санька на піч ще не вилазить. Стоячи на лежанці, вона простягає руку й суворо каже:
— Давай уперед цукерки й копійку.
Одначе Гринь, почуваючи, що небезпечно випускати зі своїх рук засоби влади, на це не згоджується.
— Е, яка хитра! Уперед розкажи!
— Ні, уперед давай.
— Ні, розкажи!
— Ну, то сиди собі тут із домовиком.
І Санька злізає з лежанки. Гринь знає, що, віддавши вперед цукерки й копійку, він знову підпадає під волю Саньки. Але що робити? Краще нехай воля Саньки, аніж знову залишатися на самоті із цією страшною пітьмою та «тим».
— Ну, я дам. Лізь сюди!
Санька знехотя, сердито й помалу лізе знову на лежанку. Гринь зараз же простягає їй дві цукерки та копійку. Санька недбало бере їх, обдивляється, кривить губи й засуває за пазуху. Потім одшморгує завіску, вилазить на піч і строго каже:
— Підклади мені подушку, бо я тут у цьому пеклі не буду сидіти.
Гринь поспішно підкладає подушку під стінкою, у тому місці, де найменше пече черінь, а сам примощується на кожусі. Крізь одіпнуту завіску падає світло лампадки на темне, понівечене віспою, кругле личко Саньки. Воно подібне до зморщеної, вийнятої з узвару груші. Обгризений носик на кінчику загнутий униз, очі дивляться строго. Гринь почуває себе зовсім покірним. Він затишніше підгортає ноги, кладе голову на зігнутий удвоє рукав кожуха й приплющує очі. У комині жалібно, як комар, пищить вітер, — тепер ясно, що це вітер. Нехай собі тепер лампадка кліпає, нехай чорніє дірка та вилазить із запічка домовик. Санька раптом посміхається, — вона придумала казку.
Поміркуй!
• Чому змінюється тональність звертань Гриня до Саньки: від наказів — до прохань і навіть умовлянь?
• Чому дівчинка не поспішає виконати прохання малого?
• Як змінюється настрій Гриня, коли Санька погодилася на його вмовляння?
— Ну, слухай. Та гляди мені: не вередуй. Ти сам сказав, яку схочу, таку й казатиму.
— Я не буду вередувати, — пошепки каже Гринь.
— Дивися ж! Отож так...
Санька зупиняється. Гринь солодко притихає: Санька раз у раз починає свої казки оцим «отож так», робить паузу й тоді вже каже саму казку.
— Отож так. Жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
Гринь швидко розплющує очі та сердито скрикує:
— Ай, Санько!
Санька тим самим методичним, рівним голосом одповідає:
— Ти кажеш: «Ай, Санько!», і я кажу; «Ай, Санько!» Та жив собі Яшка, семи-семиряжка, на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
— Паршива! Я не хочу цієї! Другу!
— Ти кажеш: «Паршива», і я кажу: «Паршива». Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
— Не хочу! Другу!
— ...на голові шапочка, на спині латочка. Хороша моя казочка?
— Паскудна, паскудна, паскудна!
— Ти кажеш: «Паскудна, паскудна, паскудна», і я кажу: «Паскудна, паскудна, паскудна». Та жив собі Яшка...
Гринь схоплюється і починає з плачем і люттю шарпати Саньку. Санька похитується від шарпання, сидить із непорушним лицем і монотонно говорить далі про шапочку, латочку та знову запитує, чи хороша її казочка. Гринь, щоб нічого не відповідати, падає знову на рукав кожуха й лежить непорушно, але й це не помагає.
— Ти мовчиш, і я мовчу. Та жив собі Яшка, семи-семиряжка...
Гринь у відчаю, люті й безпорадності починає тихо плакати, але й на це Санька рівно, безживно бубонить далі:
— Ти плачеш, і я плачу. Та жив собі Яшка...
Гринь уже плаче вголос, гірко схлипуючи. Тоді Санька спиняється і своїм голосом питає:
— Ну, що: будеш казки просити?
Гринь плаче, обтираючи лице об гарячий шершавий рукав кожуха.
— Що ж ти мовчиш? Казати далі чи годі?
— Го... годі... — тремтячим шепотом відповідає владика.
Санька гладить по темно-русявій стриженій голівці, нахиляється до неї і говорить:
— Ну, так слухай же тепер... Отож так...
Поміркуй!
• Чи відомий тобі такий жанр фольклору, як казка-безконечник, у якій постійно повторюється вже сказане? Які саме подібні казки ти знаєш?
• Чому казка, що зазвичай розважає, у цій ситуації викликає в Гриня розчарування, смуток і гнів?
• Які жести та слова Саньки говорять про щирість її почуттів до хлопчика?
Санька на мить зупиняється, а Гринь швиденько ковтає сльози й увесь затихає.
— Отож так. Жив собі чоловік і жінка. У великому-великому лісі. І була в них донечка. Та така гарнюсінька, та така білесенька, як маленьке ягняточко.
Гринь мимоволі схлипує старим плачем і щільніше заплющує очі. А в очах великий-великий ліс, чистенька хатиночка з візерунками круг віконечок, така, як у маминої сестри, до якої він їздив із татом у гості. І ота дочечка, біленька, як ягняточко, із синіми-синіми очицями, з пухнастим-пухнастим волоссям.
— От живуть вони собі та й живуть. Дочечка росте та й росте. Та що день, то все краща, то все краща. І стала така, що ніде немає кращої.
— Дочечка? — пошепки питає Гринь.
— Дочечка. У самого царя немає кращої за неї. А що розумна, а що спритна, так ні в казці сказати, ні пером описати!
— А як її звали?
— Як звали?.. А ти не перебивай! Слухай мовчки. От живуть вони собі та й живуть. Та позаздрила на дочечку царівна, що та така гарна й хороша. А царівна була погана-погана: ряба, кислоока...
«Така, як ти?» — хочеться спитати Гриневі, але він мовчить, щоб не перебивати.
У комині вітер загув на інший голос, густий і добрий, як у бджоли. Лампадка, зачарована казкою, не кліпає, неначе широко розплющила своє одне око й дух затаїла.
А казка снується все далі та далі.
— Зла царівна, ряба та погана, не змогла стерпіти краси біленької дочечки. Підмовила вона слуг своїх, щоб викрали вони дочечку та привезли до неї. А була вона ще й відьма до того та вміла ворожити. От і наворожила так, що перевела всю красу й розум дочечки на себе, а їй віддала своє ряботиння та закислі очі — помінялася з дочечкою вродою. А щоб люди не здогадалися, то звеліла дочечку завести далеко-далеко в ліс, щоб її вовки роздерли. Та вовки дочечку не роздерли, бо їхав чоловік возом, знайшов дівчинку під деревом і взяв із собою. І зробив той чоловік дочечку за наймичку в себе. Та ніхто її не любить, бо вона ряба та погана. І нікого в неї немає — ні мами, ні тата, кругла сирота на світі божому.
Л. Горошко. Ілюстрація до оповідання В. Винниченка «Віють вітри, віють буйні...»
— Як ти? — питає Гринь і підводить голову.
А Санька відвернулася лицем до стіни й сидить мовчки та чудно. Гринь обережно тягне за рукав подертої кохтинки, від якої пахне цибулею і милом. Потім пригортається всім тілом до Саньки, невміло підносить руку до Саньчиного лиця і гладить так, як гладить його самого мама, коли його образить хто-небудь. Щока під рукою шершава, гаряча й мокра. Гриневі хочеться плакати, і він тулить лице в бік Саньки та, обнявши її, починає схлипувати. Санька ніжно вкладає його, виймає з-під себе подушку, вибиває її та кладе Гриневі під голову. Гринь дивиться на темне, подзьобане лице Саньки мокрими очима в стрілках вій і гарячим шепотом каже:
— Я буду тебе любити, Саню!
А Саня мовчить і тільки несміло гладить по стриженій темно-русявій голівці.
Поміркуй!
• Розкрий алегоричний зміст казки, яку розповідає Саня. Що уособлює зла царівна — тільки суспільну несправедливість чи й долю дівчинки?
• Як сила слова простої народної казки перетворює Гриня з егоїстичного «маминого мазунчика» на свідомого та співчутливого до чужої біди хлопчика?
— Хочеш ще казочку? — нарешті, відвернувшись, шепоче Санька.
— Ні, не хочу. Заспівай мені...
Санька вміє тоненько-тоненько й так жалібно співати. Вітер у димарі затихає, потім ніжно гуде, наче старий Кузьма в сопілку. Дощу не чути за вікном. Лампадка часто-часто кліпає, ніби набігли їй сльози на око. Санька зітхає, мовчить і тихенько-тихенько заводить:
Віють вітри, віють буйні,
аж дерева гнуться.
Ох, як болить моє серце,
самі сльози ллються.
Гринь чує, як в очах йому знову стає гаряче-гаряче й жалко. Це та сама пісня, що часом і мама співає, але ніколи йому від неї так жалко не було, як сьогодні.
... тільки ж тоді та й полегша,
як гірко заплачу.
І сльози вже котяться по щоках Гриня, а йому справді стає легше. Стає затишно, сумно й солодко. На мокрі очі налягає тепла вага, голос Саньки обгортається чимось м’яким. От він потрохи відступає все далі й далі, тоншає, тоншає і, нарешті, зникає.
У комині, як жук, гуде вітер. Лампадка догоряє, неспокійно тріщить, злякано, швидко кліпає та гасне. Дві голівки, притулившись одна до одної чолами, міцно сплять на одній подушці.
Л. Горошко. Ілюстрація до оповідання В. Винниченка «Віють вітри, віють буйні...»
Поміркуй!
• Яке враження справило на тебе оповідання?
• Як змінюються настрій персонажів твору та стосунки між ними?
• З якого епізоду твору стає помітно, що Гринь не такий і лихий, а Саня — не цілком лагідна й турботлива? Чому вони виявляють егоїзм? Можливо, Саня дратує хлопчика через те, щоб він учився бути добрим і співчутливим?
• Пригадай, що таке кульмінація. Який епізод є кульмінацією оповідання? Чому саме цей?
• Який епізод здався тобі найбільш цікавим і зворушливим? Підготуйся до його виразного читання самостійно або ж в особах. Намагайся передати характер персонажів і зміну їхніх почуттів.
• Людиною якої вдачі ти уявляєш автора цього зворушливого твору?
Літературознавчий клуб
Автор цього оповідання Володимир Винниченко (1880-1951) — один із найвидатніших українських письменників XX ст., а також художник, філософ, державний діяч.
Він народився та виріс у м. Єлисаветграді (тепер — Кропивницький). З ранніх літ малого Володимира багато хто вважав халамидником (тобто розбишакою). Наймолодший із чотирьох дітей, він був пестунчиком-мазунчиком, таким собі «царем і богом» у родині. Йому всі догоджали, пробачали бешкет. Хлопчик зростав вольовим, владним, упертим, заводієм у компанії. Як згадувала його мама, «тримав трохи в терорі інших дітей», вирізнявся силою як для свого віку. Найбільше любив волю, простір, рух. Мав горду, але й великодушну натуру. У скрутну хвилину приходив на допомогу іншим, цінував товаришів, терпляче зносив покарання за свої витівки.
Згодом він щедро наділить багатьох героїв своїх творів власним життєвим досвідом і рисами вдачі.
Серед своїх ровесників Володимир вирізнявся надзвичайною пам’яттю. Рано й самотужки навчився читати. Шкільну грамоту опановував легко.
Щоб урятувати сина від бідності, батьки дали йому гідну освіту в Єлисаветградській класичній гімназії. Навчання коштувало дорого, та коштами допомагав старший брат.
Однак Володимиру не вдалося закінчити гімназію через свою бунтівну вдачу. Деякі вчителі й гімназисти з «аристократичних» сімей зневажливо ставилися до учнів із народу.
Хлопець не міг стерпіти принижень. Як умів, протестував: відмовлявся вчитися, розмовляв тільки українською мовою. Якось на іспит демонстративно одягнув вишиванку й солом’яного бриля; організував разом з учнями-однодумцями нелегальний гурток, щоб боротися за свої права та свого народу.
У шкільні роки розвинувся його літературний хист. Чотирнадцятилітній юнак написав поему про запорожців. За неї поплатився тижнем темного карцеру в гімназії.
Залишивши навчання, Володимир наймитував, мандрував Україною. Середню освіту здобув уже самотужки. Маючи неабиякі здібності, вступив на юридичний факультет Київського університету. Але вже з першого курсу його виключили й ув’язнили як члена підпільної Революційної української партії. Далі В. Винниченко веде небезпечне й захопливе життя революціонера — із численними арештами, утечами з тюрми, нелегальним переходом кордону тощо. Підпільну діяльність він поєднує з письменницькою працею. Швидко стає літературною зіркою — його твори миттєво розкуповують, перекладають багатьма мовами, п’єси з успіхом ставлять у театрах найбільших міст Європи. Останні ж роки життя письменник провів у вимушеній еміграції у Франції.
У радянську добу книжки митця були заборонені, але з відновленням незалежності українські читачі знову відкрили для себе цього видатного письменника.
Оповідання В. Винниченка переносять читачів в український світ на межі ХІХ-ХХ ст. Найголовніше в них — потужний гуманістичний пафос і психологізм. Письменник майстерно розкриває найтонші порухи дитячих душ, влучно характеризує персонажів. Автор дбає про те, щоб юні читачі та читачки вчилися розуміти себе й інших, ставилися до кожної особистості як до найціннішого скарбу, уміли любити, співчувати, прощати.
Майстерність В. Винниченка виявляється в тому, що він уміє «ховатися» за персонажами, ніби їхніми очима показує світ. Так письменник дає змогу читачам і читачкам робити висновки, оцінювати ситуації та вчинки героїв і героїнь.
Оповідання «Віють вітри, віють буйні...» — твір про формування характерів двох особистостей. У ньому проступає і соціальний конфлікт, породжений суспільною нерівністю персонажів. Але основний — психологічний конфлікт. Це боротьба в душах Гриня і Сані егоїзму, гордині, владності та любові, співчуття, людяності. Перед нами типова й вічна історія формування людського характеру в боротьбі протилежних якостей.
За жанром «Віють вітри, віють буйні...» — психологічне оповідання, де основну увагу зосереджено не на його подіях, а на глибокому розкритті характеру, вдачі літературних героїв чи героїнь, їхніх душевних почуттях, зміні настроїв, мотивів вибору поведінки та вчинків.
Душевний світ, зміни настроїв дійових осіб у психологічному творі розкривають і художні деталі. Наприклад, В. Винниченко в оповіданні тричі згадує подушку на печі.
Поміркуй!
• Якими власними якостями характеру автор наділив головного героя оповідання?
• Знайди в оповіданні «Віють вітри, віють буйні...» і зачитай портрет Сані. Як письменник характеризує її?
• А як виявляються зміни настроїв хлопчика та дівчинки в їхньому мовленні? Процитуй відповідні приклади.
• Знайди у творі інтер’єри (описи внутрішньої частини приміщення). Чиїми очима ти їх бачиш? Як вони змінюються під час розгортання сюжету? Доведи, що інтер’єри в цьому оповіданні є засобом психологічної характеристики героя.
• Знайди та перечитай уривки з оповідання, де автор згадує подушку. Доведи, що подушка тут — психологічна деталь. Розкрий її підтекст.
• Сформулюй ідею оповідання «Віють вітри, віють буйні...».
В. Винниченко — митець-гуманіст. Як ти розумієш, що таке гуманізм? Перевір себе, скориставшись електронним словником іншомовних слів.
Гуманізм передбачає дві взаємопов’язані якості — людинолюбство й людинознавство. Адже не можна любити людину, не знаючи глибоко її природу, і не можна по-справжньому знати людину, не люблячи її.
Поміркуй над цією думкою. Обґрунтуй або ж спростуй.
Мистецькі діалоги
Правдиво відтворює образи сільських дітей картина Івана Їжакевича «Мама йде!», написана на межі XIX та XX ст. Художник, як і письменник В. Винниченко, майстерно зображував реальне життя, тобто працював у реалістичній манері. Митець із великою любов’ю змалював постаті дітей у передчутті зустрічі з мамою. Тому образи старшої дівчинки й молодшого хлопчика, за якого вона відповідальна, вийшли достовірно правдивими та реалістичними.
І. Їжакевич. Мама йде!
Поміркуй!
• Чому картина, на твою думку, має таку назву?
• У якому настрої діти чекають на маму?
• Чи схожі герої картини на Гриня та Саньку з оповідання В. Винниченка? Хто саме? Обґрунтуй свої міркування.
• Удумливо прочитай вислів народної мудрості: «Можеш допомогти людині — допоможи, не можеш допомогти — помолися, не вмієш молитися — подумай про людину добре! І це вже буде допомога, тому що світлі думки — це теж зброя». Як, на твою думку, цей вислів перегукується зі змістом та ідеєю оповідання «Віють вітри, віють буйні...»? Подумай, як це твердження суголосне з прочитаним оповіданням В. Винниченка. Обґрунтуй свої міркування. Створи постер із психологічними порадами на тему «Як сучасному підлітку залишатися собою?».
Підсумуй!
• Як ти думаєш, треба любити та шанувати тільки інших людей чи й самого / саму себе? Чому? Як ти розумієш поняття «гідність», «самоповага»? Чи можна набути ці якості, не люблячи, не відстоюючи себе? А які риси вдачі допомагають людям не перетворити любов до себе на егоїзм? Чи мають ці якості персонажі оповідання В. Винниченка?
• За допомогою «хмар» слів опиши вдачі Гриня та Сані. Чим вони відрізняються, а що їх споріднює? Що тобі імпонує, а що не подобається в їхніх характерах?
• Чому оповідання про Гриня й Саню названо саме так? Що висвітлює у творі пісня «Віють вітри, віють буйні...»? Доведи, що фрагмент народної пісні передає настрій, бурю почуттів наймички Саньки, увиразнює її складні переживання.
Читацьке дозвілля
Пісня «Віють вітри, віють буйні...» звучить в обробці видатного українського композитора Миколи Лисенка в опері «Наталка Полтавка». Цей твір і нині входить до репертуару найкращих театрів України.
• Знайди в інтернеті та послухай арію Наталки у виконанні оперної співачки Марії Стеф’юк і версію пісні «Віють вітри, віють буйні...» у виконанні сучасної співачки NAVKA. Поділися своїми враженнями. А як, на твою думку, цю пісню могла виконати Санька, що це настільки розчулило Гриня? Якщо володієш вокальними даними, заспівай цю пісню.
