Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Яценко
Алан Маршалл
Ти вже знаєш, що автобіографічні твори — це художні твори, за основу яких узято події із життя автора чи авторки. Пригадай, як зображено радісний, безтурботний світ дитинства в автобіографічних творах американського письменника Марка Твена «Пригоди Тома Соера» й українського письменника Івана Нечуя-Левицького «Вітрогон».
Як долати життєві випробування, виявляти силу характеру, протистояти складним випробуванням і при цьому не втратити оптимізму та віри в людей — про це ти дізнаєшся, прочитавши уривки з повісті «Я вмію стрибати через калюжі».
Я вмію стрибати через калюжі
(Скорочено)
Передмова
Ця книжка — про моє дитинство. На її сторінках я розповів про людей і події, що допомогли мені стати таким, яким я є тепер (...).
1
(...) Такого дня може народитися тільки син. (...)
— Я подивився на тебе, і мені якось так чудно стало, — розповідав батько. — Мій син... Я багато чого побажав тобі в ту мить — щоб ти став хорошим вершником, щоб на конях добре знався... А ще, звісно, щоб ти прудко бігав. (...)
Я захворів на поліомієліт — дитячий параліч — незабаром після того, як пішов до школи. Епідемія спалахнула на початку століття в штаті Вікторія і перекинулася з густонаселених районів у глиб країни, уражаючи дітей (...). Тоді вважали, що параліч — це те саме, що й недоумство. Не раз який-небудь фермер (...) питав: «А розум йому зовсім відібрало?»
Протягом кількох тижнів сусіди, проходячи біля нашого будинку, підхльостували коней і кидали цікаві погляди на подвір’я за старими штахетами, на необ’їжджених жеребців в оборі й на мій триколісний велосипед, що лежав під стіною повітки. Вони раніше, ніж завжди, скликали дітей додому, тепліше вдягали їх і з острахом до них придивлялися, коли ті чхали чи кашляли.
— Ця хвороба — достеменна кара Господня, — казав пекар містер Картер, анітрохи не сумніваючись, що так воно і є (...).
Коли батькові розповіли про це, він одного дня зупинив містера Картера на вулиці й (...) спробував пояснити, як ця хвороба причепилася до мене:
— Кажуть, береться вона від мікроба: удихнув його — і захворів (...).
— Плечі створені для тягаря, — побожно промимрив пекар. Він був церковним старостою і будь-яке лихо пояснював волею Божою (...).
У відповідь на таку філософію батько пирхнув і запально проказав:
— У мого хлопця плечі створені не для тягаря, і будьте певні, ця хвороба на них тягарем не ляже (...).
Батько мав худорляву постать, вузькі стегна й криві ноги — наслідок багатьох років, проведених у сідлі: він був об’їждчиком коней і приїхав у Вікторію з квінслендської глушини (...).
Батько любив коней — не тому, що, об’їжджаючи їх, заробляв на прожиття, а за їхню красу. (...)
Розпочавши самостійне життя, він мандрував від ферми до ферми, наймаючись об’їжджати коней або переганяти отари. Молодість його минула у відлюдних районах Нового Південного Уельсу й Квінсленду, і саме там відбувалися події всіх його оповідок. Певно, саме тому я більше любив солончакові рівнини й червоні піщані горби Східної Австралії, ніж зелений край, де я народився і виріс.
— У тих глухих місцях є щось особливе, — сказав мені якось батько. — Там живеш і радієш життю. Вилізеш ото на гору, порослу соснами, запалиш багаття... — Він замовк і замислився, стурбовано дивлячись на мене. А тоді сказав: — Треба буде щось придумати, щоб твої милиці не загрузали там у піску. Ми ж із тобою колись неодмінно туди поїдемо. (...)
Поміркуй!
• Від чийого імені ведеться оповідь у творі?
• У якій країні відбуваються події?
• Що тобі стало відомо про Алана з перших сторінок твору? А про його батька?
• Які сподівання покладав батько на Алана?
• Що трапилося з хлопцем у шкільні роки?
• Як на його хворобу реагували сусіди? Як це їх характеризує?
• Хто підтримав хлопця?
3
До найближчої лікарні від нашого дому було миль двадцять із гаком. Батько відвіз мене туди (...).
Він уже попрощався зі мною, але мати ніяк не могла відійти від мого ліжка. Та раптом вона квапливо поцілувала мене й пішла до дверей, і те, що вона йде від мене, видалося мені неймовірним. (...)
У палаті було чотирнадцять чоловік. Я серед них був єдиною дитиною. Коли мати пішла, вони навперебій почали заспокоювати мене.
— Та ти не бійся, ми тебе скривдити не дамо, — сказав мені один із них. (...)
— Ти хоробрий хлопчик, — казали вони, нахиляючись і цілуючи мене, а потім одверталися, мало не плачучи.
Я не розумів, чому люди приписують мені хоробрість. Як на мене, така похвала дорівнювала найвищій нагороді. Тож коли відвідувачі називали мене хоробрим хлопчиком, я старався набути серйозного вигляду, вважаючи, що весела усмішка, яка звичайно була на моєму обличчі, героєві не личить (...).
До палати ввійшов батько. Усміхаючись, швидким, пружним кроком попрямував до мене. Однією рукою він притримував щось округле, сховане під білою сорочкою.
Ставши наді мною, він заглянув в очі. (...)
— Ось, тримай, — хрипко сказав він. — Обніми й пригорни до себе. Це цуценятко від Мег. Найкраще з усіх — ми назвали його Аланом.
Я обхопив руками м’якеньке, тепле тільце, пригорнув його до себе, і мою тугу мов рукою зняло. Почуття справжнього щастя охопило мене. Зазирнувши батькові в очі, я і йому передав це почуття: він радісно всміхнувся.
Цуценятко заворушилося, і я, трохи відхиливши ковдру, подивився на нього: воно лежало й дивилося на мене блискучими оченятами, приязно метляючи хвостиком. Його життєрадісність передалася і мені, збадьорюючи та зміцнюючи мене, і я вже не відчував слабкості. Цуценятко приємно тисло на мене своєю вагою, пахло домівкою. Мені хотілося, щоб воно було завжди зі мною. (...)
Поміркуй!
• Як почувається Алан у лікарні? Які риси характеру виявляє?
• Яке враження справив на тебе епізод із цуценятком?
8
Моя нога від коліна до кісточки була тепер у шині, і гіпс більше не сковував стегна й ступні. Біль зник, і мені вже не хотілося помирати.
— Кістка погано зростається, — сказав якось лікар Робертсон старшій сестрі. — У цій нозі млявий кровообіг.
Іншого разу він сказав їй:
— Хлопчик блідий — давно не бачив сонця. Садіть його щодня в крісло й вивозьте надвір. Ти хочеш покататися в кріслі? — спитав він мене. (...)
Коли ми виїхали з дверей, що вели до саду, чисте повітря та сонячне світло наринули на мене могутнім потоком. Я випростався і всім тілом подався вперед, назустріч сліпучій блакиті й запашному повітрю, мов шукач перлів, що вихоплюється з глибини моря на поверхню.
Адже протягом довгих трьох місяців я не бачив хмар, не відчував ласкавого дотику сонячного проміння. Тепер усе це повернулося до мене, та ще й набувши нової, сліпучої краси, нових, доти не бачених якостей.
Сестра залишила мене біля молодих казуарин1, і хоча вітру не було, я почув, як вони шелестять-шепочуться — батько казав, що вони ніколи не замовкають.
1 Казуарина — рід деревних і чагарникових рослин.
Я ніяк не міг зрозуміти, що сталося зі світом, поки я хворів, чому він так змінився. Я дивився на собаку, що дріботів вулицею по той бік високої ґратчастої огорожі. Я ніколи не бачив такого чудового пса — мені так захотілося погладити його, погратися з ним! Десь озвався сірий дрізд — його пісня була подарунком для мене. Я дивився на пісок під колесами крісла. Кожна піщинка мала свій колір, і лежали їх там мільйони, утворюючи дивовижні горбочки й улоговинки. Камінці ховалися в траві обабіч стежки, і зелені стеблинки ніжно схилялися над ними. До мене долинали голоси дітей, що бавилися десь поблизу, і цокіт кінських копит. (...) Я опустив голову, заплющив очі, і сонце немовби огорнуло мене теплими руками. (...)
Незабаром на вулиці з’явився хлопець. Він ішов і стукотів кийком по прутах огорожі, а слідом за ним біг цуцик каштанової масті. Ми із цим хлопцем були знайомі, його звали Джордж. У дні відвідин він приходив до лікарні зі своєю матір’ю і часто дарував мені всяку всячину — книжечки, сигаретні картки, іноді льодяники. Джордж мені подобався, бо вправно полював на кролів і приручив тхора. До того ж він мав добру вдачу. (...)
Побачивши, що він іде вулицею, я страшенно зрадів.
— Як справи, Джордже? — загорлав я.
— Та непогано, — відповів він. — Тільки мати веліла мені йти додому й ніде не затримуватися.
— А-а, — розчаровано сказав я.
— У мене є льодяники, — повідомив він мені таким байдужим тоном, наче йшлося про найзвичайнісіньку річ.
— Які?
— «Лондонська суміш».
— Це ж найсмачніші! А є серед них оті круглі, із цифрами? — Ні, — відповів Джордж. — Їх я вже з’їв.
— Он як? — промимрив я, раптом засмутившись.
— Підійди до огорожі, я віддам тобі все, що залишилося, — запропонував він. — Я більше не хочу. Удома в нас їх сила-силенна.
Мені й на думку не спало відмовитися від такої пропозиції, але після марної спроби підвестись я сказав йому:
— Я ще не можу ходити. Мене ще лікують.
— Ну, то я перекину їх тобі через огорожу.
— Давай, Джордже!
Він позадкував від огорожі, щоб узяти розгін. Я схвально стежив за ним.
Кидати Джордж готувався за всіма правилами. Він зміряв очима відстань, розпростав плечі й гукнув:
— Ну, лови!
Розгін він почав із навдивовижу вправного підскоку, зробив три широких кроки й кинув...
Перше-ліпше дівчисько кинуло б краще за нього.
— Підсковзнувся, — роздратовано сказав Джордж. — Бісова нога...
Я цього не помітив, але він, мабуть, підсковзнувся-таки, дуже невдало. Я дивився на мішечок із цукерками, що лежав у траві, кроків за десять од мене.
— Слухай, — сказав я, — може, ти зайдеш через хвіртку й подаси їх мені?
— Не можу! — відповів Джордж. — Мати готує обід і послала мене по лій1. Наказала ніде не затримуватися. Нехай льодяники полежать там, їх ніхто не візьме. А завтра я їх тобі дістану, бо мені вже, слово честі, треба бігти! (...)
1 Лій — жир рогатої худоби, що вживають у їжу.
Адже це були мої льодяники. Їх дали мені. А що ноги не ходять — то байдуже. Я будь-що доберуся до мішечка!
Крісло стояло край доріжки, що огинала лужок. Льодяники лежали посеред лужка. Я вхопився за бильця крісла й почав розгойдувати його з боку на бік, аж доки колеса почали відриватися від землі. Ще одне зусилля — і крісло брязнуло набік, викинувши мене долілиць у траву. Нога в шині вдарилась об камінь. Від несподіваного болю я люто охнув і вискуб жмуток трави. Не знаю чому, але вигляд блідо-зелених корінців, що прихопили із собою грудку землі, подіяв на мене заспокійливо. За мить я почав підтягуватися на руках до цукерок, залишивши позаду подушку, ковдру, книжку... Добравшись до паперового мішечка, я схопив його й усміхнувся (...).
Почуття щастя переповнювало мене. (...)
Поміркуй!
• Які почуття переповнюють Алана, коли він опиняється на свіжому повітрі?
• Як підтримує Алана Джордж?
• Про які риси характеру Алана свідчить епізод із льодяниками?
10
(...) Я був щасливий. Біль не мучив мене, і я міг ходити. Але дорослі, які навідувалися до нас після мого повернення, не вірили, що я можу бути щасливим. Мою життєрадісність вони називали «мужністю». Часто дорослі відверто говорять про дітей в їхній присутності, неначе діти не спроможні зрозуміти того, що про них кажуть (...).
Мері встигла розповісти мені всі новини: і про канарок, і про какаду Пета, і про мого ручного опосума1, і про королівського папугу, у якого й досі не відріс хвіст. Вона щодня годувала їх, не пропустивши жоднісінького разу, і для води канаркам поставила дві нові бляшанки з-під лососини. Треба тільки почистити клітку Пета. Опосум і досі дряпається, коли береш його на руки, але не так сильно, як раніше.
1 Опосум — рід сумчастих ссавців.
Я сидів у своєму візку (мати сховала милиці, бо мені тоді дозволяли ходити на них щонайбільше годину на день) і дивився, як мати накриває на стіл. Мері принесла дрова з ящика на задній веранді; дошки веранди прогнили й приглушали легкі сестрині кроки.
Тепер, коли я повернувся додому, лікарня видалася мені чимось дуже далеким, а все, що зі мною там сталося, — майже нереальним, наче пережите було тільки оповіддю, яку я почув і запам’ятав. Я помалу оговтувався вдома, радіючи кожній знайомій, але призабутій дрібниці. (...)
Поміркуй!
• Як почувається Алан, опинившись удома після лікарні?
• Чому він радіє? Що найбільше цінує?
12
Батько вивіз мене на подвір’я і сказав, щоб я посидів і подивився, як він маститиме бричку.
— Ти знаєш, що в суботу буде пікнік? — спитав він, підпираючи вісь домкратом.
— Пікнік? — вигукнув я, ураз перейнявшись радісним збудженням — ішлося про щорічне шкільне свято. — А ми поїдемо?
— Авжеж.
Та раптом я скривився — таке болісне було розчарування.
— Але ж я не можу бігати, — сказав я.
— Так, — коротко підтвердив батько. Він рвучко крутнув підняте колесо та якусь мить дивився, як воно крутиться. — Але це не має значення.
Та я знав, що це має велике значення. Батько не раз казав, що я повинен стати добрим бігуном і перемагати в усіх змаганнях, як колись перемагав він. Але тепер я не бігатиму, доки не видужаю, — а до пікніка, звісно, видужати не встигну (...).
— Так, цього разу ти бігти не зможеш, — сказав він нарешті. — Але я хочу, щоб ти дивився, як біжать інші. Я поставлю твою коляску біля самої стрічки. Дивися на них і біжи разом із ними. Коли перший хлопець розірве стрічку, розривай її разом із ним.
— Як це, тату? — спантеличено спитав я.
— Подумки, — відповів він. (...) — У мене колись був собака, покруч гончака з дворняжкою, я з ним полював на кенгуру. Прудкий, мов вітер. Як угледить кенгуру за сто кроків, то вже не відстане — будь-що наздожене. Сполохне, бувало, ціле стадо, вибере одного, кинеться за ним, ухопить за хвоста просто на льоту, коли той підскочить угору, і повалить. Не так, як інші собаки, що цілять у плече. І не було випадку, щоб він схибив. Кращого собаки в мене зроду не було. Один хлопець давав мені за нього п’ять фунтів.
— Чому ж ти його не продав, тату?
— Розумієш, я взяв його маленьким цуценятком і виростив. Назвав Бессі.
— Тепер би його нам...
— Атож, непогано було б. Але якось він наразився на кіл і пошкодив собі плече. На ньому виросла велика ґуля, і відтоді від Бессі вже не було ніякої користі. Та я однаково брав його із собою на полювання. Поки інші собаки гналися за кенгуру, він гавкав. Ніколи не бачив, щоб собака так заводився під час гонів — а саме ж він у тих гонах участі не брав. Пригадую, одного разу ми зацькували старого кенгуру; він стояв спиною до дерева, і, коли Бріндл — інший мій мисливський пес — кинувся на нього, кенгуру розпанахав йому всю спину. І віриш, Бессі, побачивши це, аж завив. Їй-богу! Я зроду не бачив собаку, який би так завзято полював і бився, як Бессі. Але ж насправді він не полював і не бився, а тільки дивився і гавкав!
— Мені так цікаво слухати про нього, тату, — сказав я, сподіваючись, що батько розповість ще що-небудь.
— Так-от, ти маєш бути таким самим, як він. Коли ти дивитимешся на інших, то намагайся разом із ними битися, бігати, змагатися, мчати верхи й горлати. А про ноги свої забудь і не думай.
— Принаймні я відтепер про них не думатиму.
Поміркуй!
• Як батько намагається допомогти Аланові жити повноцінним життям?
• Кого він ставить йому за приклад?
13
Щоранку сусідські діти заходили за мною, щоб везти до школи. Їм це подобалося, бо кожний по черзі сідав у візок і їхав разом зі мною.
Ті, що тягли візок, басували, як коні, а я кричав їм: «Гоп! Гоп!» — і вимахував уявним батогом.
Возили мене Джо Кармайкл, що жив через дорогу, — ми з ним приятелювали; Фредді Гок, який умів усе робити краще за інших і був героєм школи, а також Ябеда Бронсон, який, коли хтось його зачепить, кричав, що піде скаржитися вчителеві.
На нашій вулиці жили дві дівчини. Одну звали Аліса Баркер. Геть усі хлопці в школі упадали коло неї, але їй подобався тільки Фредді Гок. Другу звали Меггі Малліген. Ця рослява дівчина знала три страшні прокльони й, коли розізлити її, проказувала їх на одному подиху. Нам’яти комусь вуха їй було завиграшки, і мені особливо подобалося, коли возила мене вона, бо я був закоханий у Меггі.
Іноді, коли ми грали в «баских коней», візок перекидався, і Меггі промовляла свої три прокльони, а тоді піднімала мене й гукала до інших:
— Ану, допоможіть мені з візком, поки ніхто не побачив!
Вона мала довгі руді коси, і хлопці в школі іноді дражнили її:
— Руде волосся від кота взялося!
А вона співучим голосом відказувала:
— А твій ніс для сімох ріс, та дурню дістався!
Вона нікого не боялася; не боялася вона й биків.
Одного разу Макдональдів бугай вискочив на дорогу й напав на чужого бугая. Ми всі зупинилися подивитися. Макдональдів бугай був більший, він притис супротивника до дерева й прохромив йому бік. Той заревів і кинувся тікати. По його задніх ногах цебеніла кров. Він біг дорогою просто на нас, а Макдональдів бугай гнався за ним, на ходу штрикаючи рогами.
Джо, Фредді та Ябеда вмить видерлися на паркан, але Меггі залишилася зі мною і не випустила ручки візка. Вона намагалася скотити візок із дороги, але не встигла. Макдональдів бугай підчепив його рогами, візок перекинувся, я вилетів із нього, але впав на папороть і не забився. Меггі Малліген теж залишилася ціла й здорова. Але колесо візка зігнулося, і Меггі взяла мене на плечі й понесла додому. Перепочивала вона лише чотири рази — Джо з Фредді рахували.
Візок ми, звичайно, залишали біля дверей школи, і до класної кімнати я заходив на милицях.
Школа містилась у довгій кам’яниці з високими, вузькими вікнами. Сидячи за партою, щось побачити з них було неможливо. Широкі підвіконня вкривав крейдяний порох; в одній із глибоких віконних ніш стояла стара ваза із зів’ялими квітами.
У класі висіли дві дошки, на поличках під ними лежали грудки крейди, ганчірки, великі косинці й лінійки. (...)
Містер Такер був старшим учителем. Він не носив окулярів. Його очі лякали нас, навіть коли ми нахиляли голови, щоб не бачити їх. Вони були колючі, холодні, невблаганні. Своїм поглядом містер Такер умів шмагати, мов батогом. (...)
Я боявся його, як лютого звіра. Він карав нас кийком і, перше ніж ударити свою жертву, двічі зі свистом змахував ним, а тоді проводив по ньому рукою, немовби очищаючи його.
— Ну! — казав він і шкірив зуби в посмішці.
Уміння мовчки зносити його удари було ознакою мужності. Хлопець, що заплакав із болю, уже не міг верховодити іншими. Навіть малюки задиралися з таким, бо були певні, що зможуть його відлупцювати (...).
Одного разу містер Такер відчинив шафу, у якій зберігалися кілька скляних пробірок, спиртівка, пляшечка із ртуттю та шкіряне кружальце, до центру якого був прикріплений мотузок. Поклавши всі ці предмети на стіл, він сказав:
— Сьогодні нашою темою буде вага повітря. Вона дорівнює чотирнадцятьом фунтам на один квадратний дюйм. (...)
Тоді він узяв шкіряне кружальце, змочив його й притис до столу, і жодний із нас не подужав його віддерти, тільки Меггі Малліген, смикнувши, відірвала його від столу й тим самим довела, що повітря не має ніякісінької ваги (...).
Поміркуй!
• Розкажи про друзів Алана. Як вони йому допомагають?
• Яке враження справили на тебе опис школи Алана та методи навчання в ній?
14
Вечорами я забирався в хащі й дихав там пахощами землі та дерев. Серед папороті й моху я ставав навколішки та припадав обличчям до землі, бо мені хотілося пальцями відчути її, обмацував грудочки, і піщинки, і тонюсінькі корінчики. Я розглядав її, мов якесь диво, і мені навіть починало здаватися, що я тримаю голову надто високо над землею і тому не можу по-справжньому натішитися травою, польовими квітами, мохом і камінцями на стежці. Мені хотілося бігати по-собачому, носом до землі, щоб не пропустити жодного запаху, жодного із чудес світу, які прибирали вигляд камінця чи билинки.
Поповзом я прокладав у траві тунелі до краю болота, роблячи щоразу нові відкриття, або лежав долілиць, притиснувшись обличчям до ніжних, подібних до кулачків немовляти, пагінців папороті, які щойно проросли з родючого мороку землі. Які ніжні вони були, які лагідні й приязні! Я опускав голову й торкався їх щокою.
Але я почував себе скутим, обмеженим у своїх пошуках чудесного одкровення, яке пояснило б і вгамувало голод, що мучив мене. І я поринав у світ мрій, у якому міг мандрувати вільно, не обтяжений своїм неслухняним тілом.
Після вечірнього чаю, перед тим як лягати спати, у тій сповненій таємничого чекання темряві, коли жаби на болоті заводили свої пісні та перший опосум визирав із дупла, я виходив до хвіртки та довго стояв, дивлячись між штахетинами на нерухомі на тлі неба хащі по той бік дороги й на гору Тураллу, чітко окреслену сяйвом місяця, що ще ховався за її вершиною. Цю пору доби я любив найбільше (...).
Поміркуй!
Як краса природи, її розмаїття допомагають Алану боротися зі своїми проблемами?
19
(...) Я і Джо домовилися зустрітися з Ябедою Бронсоном і Стівом Макінтайром біля підніжжя Туралли. Ми взяли із собою собак, бо в папороті на схилах Туралли водилися лисиці, та нам, власне, кортіло не так полювати, як скочувати в кратер каміння.
Великі каменюки, що їх ми зіштовхували в кратер, з гуркотом котилися схилом, високо підстрибуючи, ударяючись об дерева, прокладаючи борозни в кущах і папороті. Розганялися вони так, що перескакували дно кратера та вихоплювались аж на протилежну стіну.
Підніматися на гору мені було страшенно важко. Я мусив часто зупинятися, щоб відхекатися. Коли ми гуляли вдвох із Джо, він терпеливо чекав мене, але інші хлопці не давали мені спуску.
— Що, знову надумався відпочивати? — сердито бурчали вони (...).
— Кажуть, там унизу є велика дірка, ледь-ледь прикрита землею, — сказав я. — І якщо наступити на те місце, то відразу ж провалишся в киплячу грязюку.
— Пхе, він же давно згас, — відказав Стів, як завжди, лише для того, щоб посперечатися.
А. Іткін. Ілюстрація до повісті А. Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі»
— Може, згас, а може, і ні, — відрубав Джо. — Може, дно там і справді таке, що тільки ступив — і провалився. Але яке воно, не знає ніхто, — завершив він урочисто. — Жодна жива душа.
— А я ладен закластися, що там колись жили дикуни, — сказав Ябеда. — І як спуститися туди, то можна побачити їхню стоянку. (...)
До дна кратера було із чверть милі. Я стежив, як хлопці спускаються схилом, перебігаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках зручнішої опори. Раз у раз вони зупинялись і, ухопившись за стовбур якогось дерева, роздивлялися довкола.
Я сподівався, що хлопці от-от завернуть і полізуть назад. Та, побачивши, що вони вирішили дістатися до самого дна, я відчув себе ніби зрадженим. Сердито бурмочучи собі під ніс, я подивився на милиці — чи не пропадуть вони тут, а тоді, запам’ятавши місце, де залишив їх, поповз у кратер. Хлопці, перегукуючись, уже досліджували дно.
Спочатку я повз без особливих зусиль, ривками продираючись крізь папороть. Іноді руки зривалися, я падав долілиць і котився по пухкій землі, доки якась перешкода не зупиняла мене. Там, де були розсипи шлаку, я сідав і з’їжджав униз, мов на санчатах, здіймаючи каскад камінців. (...)
Хлопці помітили, що я спускаюся, і коли, перелетівши через смугу папороті, я викотився на рівне місце, Джо й Енді вже чекали мене там.
— Як же ти в біса вилізеш звідси? — спитав Джо, сідаючи на траву біля мене. — Уже, мабуть, повернуло на четверту, а мені ж іще треба качок додому пригнати.
— Вилізу, не турбуйся, — коротко відказав я, а тоді вже іншим тоном спитав: — Ну, що, земля тут і справді м’яка? Ану ж, перевернемо цю каменюку й подивимося, що під нею.
— Земля тут така сама, як нагорі, — сказав Джо. — Ябеда спіймав ящірку, але нікому в руки її не дає. Вони зі Стівом щось надумали — як я відійду, увесь час говорять про нас. Он поглянь на них.
Ябеда зі Стівом перемовлялися під деревом і крадькома, явно по-змовницькому, позирали на нас. (...)
— Дивися, вони йдуть, — сказав я.
Ябеда й Стів полізли вгору схилом кратера.
— І нехай. Кому вони потрібні? (...) Час іти. Мені ж іще качок заганяти.
— Гаразд, — відповів я і додав: — Ти не чекай мене, якщо поспішаєш. Я тут не пропаду.
— Ходімо, — сказав Джо, підводячись.
— Зачекай, дай хоч трохи натішитися тим, що я тут, — попросив я.
— А тут якось чудно, правда? — мовив Джо, роздивляючись довкола. — Послухай, яка тут луна. Агов! — закричав він, і від схилів відбилося: «Агов!»
Якийсь час ми прислухалися до відлунків, потім Джо сказав:
— Ходімо. Мені тут якось моторошно.
— Чому, Джо? — спитав Енді.
— Увесь час здається, що все це от-от завалиться на нас.
— Але ж насправді воно не завалиться, Джо? — злякався Енді.
— Ні, — відповів Джо. — Це я так тільки кажу.
Але й справді здавалося, що краї круглої вершини кратера от-от звузяться, зійдуться і назавжди затулять небо. Звідси воно не було подібне до блакитного склепіння над землею, а скидалося, скоріше, на хисткий дах, покладений на стіни з каміння та землі.
Небо було бліде й прозоре, якесь злиняле та мізерне в порівнянні з величчю схилів, що здіймались йому назустріч. (...)
Я обернувся і поліз угору. Коли повзеш угору крутим схилом, доводиться всією вагою спиратися на коліна, а вони в мене були вже подряпані й боліли. Спускаючись, я працював, власне, руками, коліна ж тільки підтримували мене. Але тепер кожний ярд вимагав від мене величезних зусиль, і я швидко втомився. Подолавши кілька ярдів, я мусив відпочивати — припадав обличчям до землі й випростував уздовж тіла знесилені руки. Лежачи так, я чув биття свого серця — воно долинало мовби з-під землі. (...)
Високо на схилі кратера ми спинилися, щоб уже вкотре перепочити. Відсапуючись, я розпластався на землі, притулився до неї щокою і раптом почув два глухих удари. Глянувши угору, на вершину кратера, я побачив на тлі неба Ябеду й Стіва; вони вимахували руками та злякано гукали:
— Стережіться! Стережіться!
Камінь, який вони з дурного розуму зіпхнули вниз, ще не набрав швидкості.
Ми з Джо помітили його водночас.
— Мерщій до дерева! — скрикнув Джо.
Він схопив Енді, і ми втрьох, хто як міг, подалися до старого засохлого евкаліпта, що стояв на схилі. Щойно ми дісталися до нього, як повз нас із різким свистом пролетів камінь; земля двигтіла від його ударів. Ми побачили, як далеко внизу він несамовито підстрибував над заростями папороті й поваленими деревами, потім почули страшний тріскіт: це він урізався в схований за папороттю кам’яний вал. Там він розколовся, й уламки розлетілися в різні боки.
Перелякані Стів та Ябеда кинулися навтьоки.
— Вони втекли! — вигукнув я.
— Хай їм дідько! — озвався Джо. — Вони ж мало не повбивали нас! (...)
Коли ми нарешті видерлися на вершину, я ліг ницьма, відчуваючи, що всі мої м’язи сіпаються, мов у щойно оббілованого кенгуру (...).
Поміркуй!
• Які пригоди трапилися з Аланом та його товаришами? У чому полягала небезпека?
• Які риси характеру виявляють хлопці?
• Чиї вчинки були безглуздими?
• Яке враження справляє на Алана велич згаслого вулкана?
21
Одного разу бродяга, який присів перепочити біля наших воріт, розповів мені, що знав одного чоловіка, який, не мавши обох ніг, плавав, мов риба.
Я часто думав про цього чоловіка, що плавав, мов риба. Але я ніколи не бачив, як люди плавають, і не мав ніякого уявлення про те, як треба рухати руками, щоб триматися на поверхні.
У мене була грубезна, в оправі, підшивка дитячої газети «Чамс», у якій я знайшов статтю про плавання. Вона була ілюстрована трьома малюнками, що зображували вусатого чоловіка в смугастому купальному костюмі. На першому малюнку він стояв обличчям до читача, піднісши руки над головою; на другому тримав розпростані руки на рівні плечей, а на третьому його руки були опущені. Стрілки, що йшли дугою від рук до колін, показували, що чоловік рухав руками вниз, і цей спосіб плавання називався брас.
У статті зазначалося, що стилем брас плавають жаби. Я спіймав кількох жаб і посадив їх у відро з водою. Вони пірнули на дно, потім попливли колом, а тоді піднялися на поверхню, вистромили над водою ніздрі й завмерли, розчепіривши лапки. Користь від цих спостережень була невелика, але я твердо вирішив навчитися плавати. Літніми вечорами почав потайки їздити на своїй колясці до озера, що було за три милі від нашого дому.
Озеро лежало в улоговині між стрімкими, високими берегами, що піднімалися терасами на двісті-триста ярдів над водою. Такі самі тераси, певне, збігали вниз і під водою (...); вода була холодна й нерухома, і в ній стояли водорості.
А. Іткін. Ілюстрація до повісті А. Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі»
Жодний хлопець у школі не вмів плавати, та й серед дорослих у Тураллі я не знав жодного, хто вмів би плавати (...).
Залишивши коляску нагорі в кущах акацій, я сповзав униз порослими травою терасами, на березі роздягався і поповзом діставався через каміння і мул до піщаного дна. Вода там сягала мені до грудей, коли я сидів (...).
Урешті-решт я навчився триматися на воді, чимдуж ляпаючи по ній руками, але просуватися вперед не міг. Тільки на другий рік, коли інший бродяга в розмові біля наших воріт пояснив мені, що й до чого, я опанував правильні рухи.
Після того справа пішла куди краще, і настав день, коли я відчув, що можу пливти, куди забагнеться (...). Трохи згодом я заповз у воду й, гребучи руками, але тримаючись прямо, так, що ноги торкалися дна, досяг краю підводної тераси, за яким вода була вже темно-синя та холодна. (...)
Постоявши трохи, я набрав у груди повітря і відштовхнувся від краю провалля. Холодні щупальці водоростей, сковзнувши по ногах, залишилися позаду, і я опинився над безоднею (...).
Я таки навчився плавати! (...)
Поміркуй!
• Яких зусиль вартувало Аланові навчитися плавати?
• Що відчуває хлопець, здійснивши цю перемогу над собою?
• Про які риси його характеру це свідчить?
27
(...) Батько задоволено вислухав мою захоплену розповідь про витривалість і силу коней, які, тягнучи навантажений віз, жодного разу не послабили посторонки (...). Трохи помовчав, а тоді спитав:
— Він давав тобі правити?
Чекаючи відповіді, батько дивився кудись убік, і його руки застигли на столі.
— Атож, — відповів я.
Він задоволено всміхнувся і кивнув.
— Пара рук — ось що головне, — пробурмотів він, думаючи про своє. — Пара вправних рук.
Він високо цінував уміння правити кіньми (...).
— Не сумуй, що ти не можеш їздити верхи, — сказав він мені. — Тому, хто добре править запрягом, теж ціни немає. (...)
Поклавши мені руку на плече, він заговорив дуже серйозно, прагнучи, видно, щоб я зрозумів його:
— Коли їдеш верхи, боки коня стискуєш ногами. Переходячи на клус, усю свою вагу переносиш на стремена. Хлопцеві зі здоровими ногами це неважко... Звичайно, він повинен ще вміти добре тримати рівновагу. Він і кінь немовби стають одним цілим. Але ж ти не зможеш стиснути ногами боки коня, Алане. З твоїми ногами ти завжди дійдеш куди треба, але для їзди верхи вони не пристосовані. Тож перестань думати про це. Мені хотілося, щоб ти став вправним вершником, і матері — теж. Та не так сталося, як гадалося... У житті так часто буває: людині хочеться зробити і те, і те, а не виходить. Я хотів би стати таким, як ти, але не можу, а ти хочеш їздити верхи, як я, і теж не можеш. І нам обом прикро.
Я слухав його мовчки, але мені не вірилося, що батько каже правду. Мене дивувало, що він сам вірить у те, що каже. Мій батько завжди мав рацію, але цього разу він уперше помилився.
Я твердо вирішив навчитися їздити верхи, і навіть у ту мить із приємністю уявив собі, як він зрадіє, коли одного дня я учвал промчу повз наше подвір’я на коні з круто вигнутою шиєю — і кінь мій гризтиме вудила, відчуваючи, як добре я тримаю поводи.
В одного з моїх шкільних товаришів був поні арабської породи, якого звали Промінь. Білої масті, пишнохвостий, Промінь мав швидку, пружну ходу, дужі сухорляві ноги й ступав так, наче ледве торкався землі.
Як на мене, Промінь був сама довершеність. І в інших хлопців у школі були поні, та їм було далеко до Променя. Коли хлопці скакали наввипередки, — а це бувало часто, — я милувався, як Промінь випереджає всіх, і захоплювався його прудкістю (...).
Щодня під час великої перерви Боб їздив напувати Променя до водопою край дороги, за чверть милі від школи (...).
Якось я попросив його, щоб він дозволив мені самому поїхати напоїти Променя, і хлопець миттю погодився.
— Давай! — радісно вигукнув він.
Сам він їздив до водопою без сідла, але для мене засідлав Променя, допоміг мені вилізти на нього й сказав, щоб я цілком на нього поклався — мовляв, він сам довезе мене до водойми й назад, навіть якщо я не торкатимуся поводів. (...)
Коли я вмостився в сідлі, Боб прикоротив стремена, я нахилився, узяв руками «погану» ногу й сунув ступню в стремено, щоб вага її мені не заважала. Те саме я зробив і з «доброю» ногою, а що вона була не зовсім паралізована, то виявилося, що я навіть можу трохи спиратися на неї.
Потім я взяв поводи й, не випускаючи їх, ухопився руками за луку сідла. Я не міг правити поводами, але, коли Промінь зрушив із місця, вони трохи напнулися, і в мене виникло відчуття, ніби поні слухається мене (...).
Кожний його рух виразно закарбовувався в моїй пам’яті. То ось що відчуваєш, коли сидиш на коні й довкола — жодної живої душі... Ось як воно буває, коли сидиш на поні, а він п’є воду... Ось що таке — їздити верхи...
Я подивився вниз, на землю, на розкидане каміння, за яке милиця може перечепитися, на багнистий берег водойми, у якому милиця може посковзнутися. Тепер усе це вже не лякає мене. Для вершника цих перепон не існує.
Висока трава, у якій заплутуються милиці, стрімкі схили, що викликають задишку, нерівні, вибоїсті стежки — усе це мовби відійшло в минуле й уже не могло ані на хвилину засмутити мене (...).
Боб зняв мене із сідла.
— Ну, як? — спитав він.
— Добре, — відповів я. — Завтра знову поїду. (...)
Поміркуй!
• Чому батько Алана не вірив у можливості сина?
• Що відчув Алан, коли вперше осідлав поні?
31
Наступного дня під час великої перерви я поїхав додому на Промені. Їхав я неквапливо. Мені хотілося досхочу натішитися картиною, яку малювала моя уява: подив батька, коли я з’явлюся перед ним верхи на поні. Мати, певне, стривожиться, але батько покладе мені руку на плече, зазирне в очі й скаже: «Я знав, що ти досягнеш свого» або щось таке.
Коли я під’їхав до воріт, він стояв біля дверей повітки, схилившись над сідлом. Мене він не бачив. Я зупинив поні перед ворітьми та якусь хвильку дивився на батька.
Потім гукнув:
— Агов!
Він, не розгинаючи спини, озирнувся та так і завмер у цій позі, а я з усмішкою дивився на нього; потім він повільно випростався, не зводячи з мене очей.
А. Іткін. Ілюстрація до повісті А. Маршалла «Я вмію стрибати через калюжі»
— Це ти, Алане? — сказав він стиха, неначе я сидів на коні, що може злякатися його голосу й понести.
— Атож! — вигукнув я. — Дивися на мене! Дивися! Пам’ятаєш, ти казав, що я ніколи не їздитиму верхи? Тож дивися! Ге-ге-гей! — крикнув я точнісінько так, як кричав іноді батько, коли скакав на баскому коні, і, нахилившись уперед, ударив Променя в бік п’ятою «доброї» ноги.
Білий поні помчав клусом, потім, розігнавшись, перейшов на кар’єр. Я бачив, як, мов поршень, миготить його коліно, відчував його силу й рух лопаток.
Я промчав уздовж нашої огорожі до купи акацій, потім осадив поні й відкинувся назад, коли він, завертаючи, присів на задні ноги; з-під копит Променя полетіли камінці, голова його піднімалася та опускалася, поки, напружуючись, він брав розгін. Потім я погнав назад і побачив, що батько щодуху біжить до воріт. Я проїхав повз нього, тримаючи поводи в руці, погойдуючись у сідлі в такт рухам Променя. Потім знову завернув і зупинив Променя перед хвірткою. Він позадкував, пританцьовуючи, задираючи голову, важко дихаючи. Я чув, як поні хропе, чув рипіння сідла, дзенькіт вуздечки — як я мріяв, що почую ці звуки, сидячи верхи на баскому коні, і тепер я чув їх і відчував запах коня, що пробіг на повну силу!
Я глянув на батька, але помітив, що він пополотнів. Мати вийшла з дому й квапливо прямувала до нас.
— Що з тобою? — швидко спитав я.
— Нічого, — відповів батько, не підводячи очей.
Я чув, як він важко дихає.
— Не треба було тобі так бігти до хвіртки, — сказав я. — Ти зовсім захекався.
Він глянув на мене й усміхнувся, потім обернувся до матері, яка, підійшовши до хвіртки, простягла до нього руку.
— Я все бачила, — сказала вона.
Якусь мить вони дивились одне одному в очі.
— Він викапаний батько, — мовила мати й, обернувшись до мене, спитала: — Ти сам навчився їздити верхи, правда?
— Еге ж, — відповів я, нахиляючись до шиї Променя, щоб бути ближче до них. — Я вже хтозна-як давно вчуся. А гепнувся з нього лише раз — учора. Ти бачив, як я завертаю? — звернувся я до батька. — Мов на ковбойському коні! Ну, що ти скажеш? Умію я їздити верхи чи ні?
— Так, — відповів батько. — Ти добре їздиш. У тебе впевнена рука, ти добре сидиш у сідлі. (...) Тепер ми знаємо, що ти вмієш їздити верхи. Ти промчав повз хвіртку так, що я не встиг і оком змигнути. Але так їздити не треба. Коли ти скакатимеш отак, люди скажуть, що ти їздиш напоказ, і вирішать, що ти не знаєшся на конях. Справжньому вершникові, аби довести, що він уміє їздити верхи, не треба гасати, мов той цуцик, якого спустили із цепу. Справжній вершник не повинен нічого доводити. Він вивчає свого коня. І ти роби це. Тихо й спокійно. Ти навчився їздити — чудово, але не хизуйся цим. Учвал можна розганятися на прямій дорозі, та коли ти скрізь їздитимеш отак, як оце тепер, то швидко занапастиш коня. Кінь — мов людина, він для тебе все зробить, коли ти будеш із ним справедливий. А тепер їдь собі до школи ступою; як приїдеш, розітри Променя, і вже тоді відпусти його.
Він помовчав трохи й додав:
— Ти хороший хлопець, Алане. Я тобою задоволений, і, по-моєму, ти хороший вершник.
Поміркуй!
• Що відчуває батько Алана, коли той демонструє своє вміння їздити верхи?
• Яких правил поводження з кіньми навчає батько сина? Про які його риси характеру це свідчить?
32
На дорогах почали з’являтись автомобілі. Піднімаючи хмари куряви, вони мчали по битих шляхах, розрахованих на обкуті залізом колеса возів. Автомобілі руйнували шляхи, обганяючи кінні екіпажі, обкидали їх гравієм, гудінням клаксонів розполохували зустрічні череди й отари. На машинах були великі мідні ацетиленові ліхтарі, мідні радіатори, а за прямим величним вітровим склом у них сиділи, нахилившись і дивлячись уперед, люди в пильовиках і захисних окулярах. Вони судорожно стискали кермо, а іноді смикали його, як віжки.
Сполохані коні сахалися геть із дороги від диму й гуркоту автомобілів, а розлютовані візники, насилу зупинивши запряг на придорожній траві, ставали на весь зріст у возі й несамовито лаялися, дивлячись, як спадає курява. (...)
Пітер Фінлей був уже не конюхом місіс Каррудерс, а її шофером; він носив картуза й форму та, відчинивши дверцята, виструнчувався, коли вона виходила з машини.
— Ви їздите так, наче на дорозі, крім вас, немає нікого, — сказав йому якось батько. — Хіба вона ваша? Усім доводиться завертати на траву, коли ви проїжджаєте.
— Машина не кінь, нею по траві не поїдеш, — пояснив Пітер. — Мені не можна збочувати із шосе, а місця на ньому вистачає тільки для одного. (...)
Відтоді, побачивши попереду батька в бричці, запряженій молодим конем, Пітер завжди зупиняв машину, але кінь однаково сахався вбік, на траву, хоч би як напинав віжки батько, лаючись на всі заставки. Він ненавидів автомобілі, але казав, що майбутнє належить їм.
— Коли ти доживеш до моїх років, Алане, коня можна буде побачити лише в зоопарку. Часи коней минули.
Дедалі менше фермерів приходило до нього з проханням об’їздити коня, життя дорожчало, але він спромігся все-таки заощадити десять фунтів і купив кілька баночок коричневої мазі, якою мати почала натирати мені ноги. Це були якісь американські ліки під назвою «Лікувальний курс Віаві», і торгівець, що продав мазь батькові, божився, що, пройшовши цей курс, я почну ходити.
Тривалий час мати натирала мені ноги цією маззю, аж доки вимазала останню баночку.
Батько із самого початку не вірив у це лікування, та, коли мати сказала йому, що мазі більше немає, він гірко зауважив:
— А я, мов той дурень, сподівався на чудо!
Він заздалегідь попереджав мене, що на успіх навряд чи можна розраховувати, і тому невдача не дуже мене розчарувала.
— Я більше не хочу марнувати час на лікування, — сказав я батькові. — Воно мені тільки заважає.
— Маєш рацію, — погодився батько.
Я тепер їздив на поні, що їх він недавно приборкав, і нерідко падав. (...) Підводячись після кожного чергового падіння, я щоразу переконував себе, що впав востаннє, але батько був іншої думки.
— Усі ми так кажемо, синку, та коли хто справді падає востаннє, він цього вже не відчуває.
Мої падіння непокоїли його. Якийсь час він вагався, а тоді, раптом дійшовши рішення, почав навчати мене, як треба падати: розслабити м’язи, щоб удар об землю був якомога м’якший. (...)
До закінчення навчального року й мого останнього дня в школі залишалося тільки два місяці. Містер Сіммонс, крамар у Тураллі, пообіцяв платити мені п’ять шилінгів на тиждень, якщо після закінчення школи я візьмуся вести його облікові книги. Та хоч мене й вабила можливість самому заробляти гроші, я прагнув роботи, яка б стала для мене справжнім випробуванням, вимагала б повної віддачі моїх сил і здібностей.
— Ким ти хочеш бути? — спитав мене батько.
— Я хочу писати книжки.
— Що ж, це діло непогане, — сказав він, — і тобі воно до снаги. Але чим ти думаєш заробляти собі на прожиття?
— Книжками теж заробляють собі на прожиття, — відказав я.
— Авжеж, але тільки після багатьох років праці (...).
(Переклад М. Пінчевського)
Поміркуй!
• Яке враження залишилося в тебе після прочитання повісті?
• Поясни назву твору.
• Людиною якої вдачі ти уявляєш автора цієї повісті? Перевір свої припущення. Для цього прочитай розповідь «Літературознавчого клубу».
Літературознавчий клуб
Алан Маршалл (1902-1984) — австралійський письменник. Більшість його творів адресовано дітям. Та найвідомішою в його творчому здобутку є автобіографічна повість «Я вмію стрибати через калюжі». Автор змалював події з власного життя, усіх героїв списував із реальних людей.
У повісті він розповідає, як у шість років захворів на поліомієліт і з того часу ходив на милицях, але ні в чому не поступався одноліткам: стрибав через калюжі, спускався в жерло вулкана, бився з кривдниками, плавав і навіть їздив верхи.
Письменник невипадково так назвав повість. Така буденна для здорової дитини дія, як стрибання через калюжі, стає для хворого Алана метою його життя, справжньою подією! Стрибок через калюжу набуває символічного змісту — подолання болю та хвороби, здатність жити повноцінним життям, незважаючи ні на що. Для цього герою твору довелося виявити силу волі, цілеспрямованість, терпіння та мужність.
Твір утверджує думку про те, що можна подолати всі перешкоди, навчитися жити в нових обставинах, вірити в силу людського духу.
Поміркуй!
• Які події із життя А. Маршалла взято за основу повісті?
• Якою людиною був письменник? Які риси його характеру відображено у творі?
• Доведи, що прочитаний твір є автобіографічним.
• Тобі стало відомо, що автор повісті «Я вмію стрибати через калюжі» — австралійський письменник. Мабуть, було неважко здогадатися, що цей твір написано англійською мовою, адже саме вона є державною мовою Австралії. В оригіналі повість називається «ІCan Jump Puddles».
Історичні паралелі
З повісті тобі стало відомо про перші автомобілі, які з’явилися в Австралії. І хоча вони зовсім не подібні до сучасних комфортних машин, усе ж докорінно змінили життя людей.
Вважають, що перші автомобілі з’явилися у XVIII ст. Їх використовували для військових потреб. Винахідником сучасного автомобіля став німецький інженер другої половини XIX — початку XX ст. Карл Бенц. Це саме на його честь одну з найкращих марок автомобілів названо «Mercedes-Benz».
Перший автомобіль в Україні з’явився в 1891 р. Його власником був одесит.
Музей «Mercedes-Benz» у м. Штутгарті (Німеччина) можна відвідати, не виходячи з дому. Використовуючи інтернет, здійсни віртуальну екскурсію.
Мистецькі діалоги
З давніх часів кінь є надійним помічником людини і в бою, і в праці, і в повсякденному житті. Осідлавши Променя, Алану вдається зробити й відчути те, чого, здавалося б, не можна було досягти в його фізичному стані.
Коні часто привертають увагу творчих людей. У давньогрецькій міфології крилатий кінь Пегас став символом натхнення митців. У живописі зображення людини на коні так і називається — «кінний портрет». У скульптурі є так звана традиція створення «кінної статуї» — статуї або пам’ятника, що зображує людину на коні.
Поміркуй!
• Чи доводилося тобі бачити кінні статуї?
• Розглянь фото пам’ятника гетьману Богданові Хмельницькому, що прикрашає Софійську площу столиці вже майже півтора століття та став одним із символів Києва. Які деталі композиції надають скульптурі величі?
Пам’ятник Богданові Хмельницькому. м. Київ
У головного героя твору вдома проживали канарки, какаду Пет, ручний опосум, королівський папуга. У творі йдеться про інших екзотичних австралійських тварин і рослини. А от коней та поні в Австралії не було. Їх завезли на континент європейці наприкінці XVIII ст. А. Маршалл багато мандрував тропічною Австралією, досліджував рослинний і тваринний світ, життя аборигенів, вивчав їхню мову, побут і звичаї. Записував легенди та перекази.
Мабуть, у тебе або в когось із твоїх знайомих удома живуть хвилясті папуги, яких ще називають австралійськими за місцем їхнього походження.
• Які особливості тобі вдалося помітити в їхній поведінці? Чи вміють вони розмовляти?
• Підготуй цікаву розповідь про твоїх домашніх улюбленців або ж про інших представників флори чи фауни Австралії. Презентуй її в класі.
Підсумуй!
• Над якими запитаннями змусив тебе замислитися прочитаний твір?
• Чого тобі вдалося навчитися в головного героя?
• Чи є серед твоїх знайомих ті, хто має проблеми зі здоров’ям, подібні до Аланових? Як ти їм допомагаєш?
• Запропонуй проведення благодійної акції для тих, хто цього потребує.
• Чи хочеш ти довідатися про інші пригоди, що трапилися з Аланом? Якщо так, прочитай повість повністю.
• Які запитання залишилися нез’ясованими після опрацювання тексту повісті? Обговори їх із близькими тобі людьми.
Читацьке дозвілля
• Щоб краще уявити ті місця, у яких відбуваються події, пропонуємо тобі знайти в інтернеті та здійснити відеомандрівку до Австралії.
• Поділися враженнями від цього перегляду в класі. Чи таким ти уявляв / уявляла Австралію до відеоекскурсії?
