Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Богосвятська

Давньогрецька міфологія

Античне мистецтво базувалося на міфології. Давні елліни уявляли світ як поєднання природних, історичних, соціальних і водночас стихійних, божественних, ірраціональних сил.

На малюнках щита Ахілла зображено життя і рух, внутрішній емоційний ритм. Форма щита, як образ життєвого кола, нагадує і вічне повернення, і нерухомий, незмінний, вічний час міфу. Усюди панують життєрадісність і гармонія. Це своєрідна симфонія життя в його повноті. Так і міфологія давніх греків відображає шлях людства до усвідомлення навколишнього світу як світу гармонії.

У міфі абстрактні поняття про світ виражаються у вигляді живих істот або навпаки — живі істоти виступають як вищі символи світу. Античні люди глибоко вірили в реальність цих істот та їхню надприродну силу. Саме тому сонце, море, земля, вітер, світанок уособлювались для них в образах живих істот, а доля людини уявлялась їм залежною від фатальних обставин, волі богів.

Давні греки і римляни були політеїстами, тобто вірили у велику кількість різних богів і напівбогів, кожен з яких мав свій характер, виконував певні функції. Боги давньогрецького пантеону — це Зевс, Гера, Гефест, Гермес, Афродіта, Афіна, Артеміда, Арес, Аполлон, Аїд та ін. Давні римляни вірили фактично в той же самий пантеон богів, тільки називали їх по-іншому: Юпітер, Юнона, Вулкан, Меркурій, Венера, Діана, Марс, Феб, Плутон... Усі боги античності були максимально наближені до людей: вони мали людську подобу і почуття. Зевс — верховний бог, Гера — його дружина, покровителька родинного життя і шлюбу, Аїд — бог підземного царства мертвих, Артеміда — богиня мисливства, Афродіта — богиня кохання, Аполлон — бог скотарства, покровитель мистецтв тощо.

Міфологія становить основу античної культури, зокрема літератури. На вузькому зовнішньому ободі щита позначено основні цикли давньогрецьких міфів за змістом: про богів, героїв, троянський, фіванський, цикл міфів про аргонавтів.

Поети збирали, використовували сюжети та образи міфів. Тому, згадуючи той чи інший міф, зазначають конкретний твір, за яким він подається, бо у різних творах наведено різні версії одного й того ж міфу.

Так, про життя богів на Олімпі дізнаємося з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея». Міфи цього циклу про богів прийшли до нас із поем грецького поета Гесіода «Теогонія» («Походження богів») і римського поета Овідія «Метаморфози» («Перетворення»).

Міф (від грец. mythos — казка, переказ, розповідь, байка, оповідання) - форма мислення давньої людини; колективний витвір народу, в якому відображено уявлення про навколишній світ, намагання людини зрозуміти й пояснити його.

Гера

Пантеон (від грец. Pantheion - храм, присвячений усім богам) - сукупність богів, що належать до якої-небудь релігії або міфології.

Бюст Зевса, знайдений в Отриколі. Музей Піо-Клементіно

Цикл міфів про Прометея, Персея, Сізіфа, Тантала, Геракла та інших богів учені систематизували за творами видатних грецьких та римських поетів і драматургів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Прометей закутий» Есхіла та ін.).

Пригоди аргонавтів з Ясоном у пошуках золотого руна становлять цикл міфів про аргонавтів. Цей знаменитий похід оспівано в поемі Овідія «Метаморфози», у трагедії Еврипіда «Медея».

Фіванський цикл об’єднує міфи про царя Едіпа, Антігону, про невдалий похід Алкмеона та успішний похід Епігонів (нащадків) проти Фів, про загибель Алкмеона, проклятого своєю матір’ю. Усі ці міфи пов’язані з легендарним «семибрамним» містом Фіви, яке було важливим політичним центром Давньої Греції.

Аед - (від грец. aoidos - співець) - еллінський поет, котрий виконував епічний твір, акомпануючи собі на струнному інструменті — формінксі, лірі чи кіфарі. Образ аеда відтворений у поемі Гомера «Одіссея» (Демодок, Фемій).

Рапсод (від грец. rhapsodos) - мандрівний декламатор епічних творів (рапсодій).

Троянський цикл міфів своїм корінням сягає у III—II тис. до н.е. Давньогрецькі співці — аеди та рапсоди — з вуст у вуста, від покоління до покоління передавали пісні про події легендарного минулого в Іонії, про похід на Трою, або Іліон (звідси назва «Іліади» Гомера). Ці пісні знала вся Еллада. На їх основі виникали художні твори, де історія набувала рис легенди. Міфи троянського циклу знайшли відображення ще й у трагедіях Софокла, Еврипіда, у поемах римських поетів Вергілія та Овідія.

Мистецька палітра

В епоху ранньої античності міфологія була основним матеріалом літератури, але в античній літературі пізніших часів міфологія є саме арсеналом для мистецтва. Міфологічні пригоди людей, напівбогів і богів стали темою античної скульптури, античної архітектури, а також античної літератури (Гомер, Софокл, Арістофан).

Викрадення Єлени

З високого Тайгета, що здіймається на півдні Еллади, весело струмить річка Еврот і далі швидко тече зеленою долиною, омиваючи Спарту — державу і місто, знамените з давніх-давен.

Гучної слави Спарта набула ще за царя Тіндарея, Персеєвого онука. Він був знаний по всій Елладі, знаний не своїм великим багатством, не звитяжним військом, а завдяки юній дочці Єлені, чия божественна краса сліпила очі й тьмарила розум.

Матір’ю Єлени була красуня Леда, така гарна, що навіть Зевс задивлявся на неї з Олімпу. Тіндарей і Леда мали чотирьох дітей. Двоє синів-близнят Кастор і Полідевк стали відомими героями, що брали участь у поході аргонавтів, у калідонських ловах. За мужність їх прозвали Діоскурами, тобто Зевсовими юнаками. Брати надзвичайно любили одне одного, завжди і скрізь були разом, бо не хотіли і на день розлучатись.

Жак Луї Давид. Парис і Єлена, 1788

Але сталося так, що Кастора вбив підступний суперник. Полідевк, який не встиг його захистити, у розпачі обняв мертвого брата, аби з горя і самому померти.

Ця велика любов розчулила Зевса, і він забрав обох братів на небо, щоб сяяли там уночі яскравими зорями. Всі мореплавці знають те сузір’я Близнят, бо воно допомагає у темряві ночі знаходити серед хвиль правильну путь.

Крім синів Леда подарувала Тіндареєві ще й двох дочок — Клітемнестру та Єлену. Правда, тямущі люди казали, що батьком Єлени був сам Зевс Громовержець, бо хіба можна було інакше пояснити її небесну красу?

Старшу дочку — Клітемнестру — віддали за мікенського царя Агамемнона, Атреєвого сина, а до Єлени посватався його брат Менелай.

Та не тільки менший Атрід сподівався побратися з прекрасною спартанкою. З усієї Еллади до Тіндареєвого палацу почали збиратися найкращі, найсміливіші герої. Слідом за Менелаєм прибув сюди з острова Ітаки хитромудрий Одіссей, а тоді дужий Діомед із Аргоса, хоробрий Антілох із Пілоса, із Локріди — зухвалий Еант, а потім — інший Еант, саламінець, зі своїм братом Тевкром, із Фер — юний Евмел, а за ним Патрокл, згодом уславлений великою дружбою з непереможним Ахіллом. Прибув також Філоктет, неперевершений стрілець, що йому великий Геракл, умираючи, подарував свій лук із отруйними стрілами.

Сватати Єлену надумали навіть нащадки богів — Махаон, Аполлонів онук, син лікаря-бога Асклепія, та Аскалаф, син Арея, бога війни.

Проте хіба можна перелічити всіх, що понаїхали в Спарту! Аж сам Тіндарей розгубився, не знаючи, кому з тих славетних мужів віддати дочку та як це вчинити, щоб не образились інші й зопалу не схопилися за мечі.

Хитромудрий Одіссей відразу все те збагнув, а що серед його суперників були й молодші, і вродливіші за нього, то він не схотів гаяти марно часу. До того ж він уже кілька разів наче ненароком перестрівав Пенелопу, дочку рідного Тіндареєвого брата Ікарія. Стримана, скромна, з розумними ясними очима, вона дедалі дужче подобалася Одіссеєві.

«Мабуть, — міркував він собі, — Пенелопа буде куди кращою дружиною, ніж ота неймовірна красуня, біля якої так усі упадають».

І він рішуче подався до Тіндарея.

— Я ладен відступитись, аби ти не журився, що нас, женихів, так багато, — хитро почав Одіссей. — Тільки зроби мені велику ласку — будь моїм сватом до Ікарієвої дочки Пенелопи. А я віддячу тобі доброю радою, як обрати найкращого зятя і не прогнівити решту гостей.

На тому і стали. Невдовзі Одіссей мав уже вірну дружину, світлу розумом Пенелопу. Але ще до того цар Тіндарей — за його ж таки радою — зібрав усіх мужів і сказав:

— Любі гості мої! Сьогодні я справляю велику жертву безсмертним богам, щоб вони дали моїй доньці щастя у шлюбі. Нехай Слепа сама обере серед вас того, хто їй найлюбіший. Та аби не було потім сварки між вами, станьте всі круг вівтаря і покляніться над священною жертвою, що не здумаєте мститись обранцеві. Ба навпаки — у якійсь великій скруті ви прийдете йому на допомогу і захист.

Усі як один мужі поставали круг вівтаря і врочисто поклялись над священною жертвою, кожен-бо сподівався, що саме він буде тим щасливим обранцем. Та хоч які були вони певні, а всім аж дух у могутніх грудях затамувало, коли вийшла до них нарешті Єлена.

Ясно всміхаючись, Тіндареєва дочка підійшла до Менелая Атріда і простягла йому руку.

Коли згодом Тіндарей прощався з життям, він передав царську владу над Спартою своєму любому зятеві Менелаю та заповів йому і Єлені мирно, у коханні й злагоді жити.

Так вони і жили, ростили дочку Герміону і навіть гадки не мали, що на них неминуче суне важка чорна хмара.

Але вже падали віковічні дерева на зеленій їді, троянській горі. То найкращі майстри царя Пріама будували корабель, міцний, витривалий, щоб царевич Паріс легко доплив до Еллади. За звичаєм, корабельний ніс мало прикрасити визолочене погруддя однієї з могутніх богинь — Гери чи Афіни Паллади, що завжди допомагають мореплавцям у довгих, небезпечних мандрах. Однак, на подив майстрам, Паріс звелів поставити інше погруддя — нехай його корабель веде Афродіта, богиня кохання і вроди.

Нікому Паріс не сказав, яка справжня мета його подорожі. Всі повірили — а насамперед батько і мати, — що юнак їде розважитись та побачити світу. Не повірила тільки Кассандра, його рідна сестра.

Та ще на високій їді, де Паріс оглядав із майстрами, яке дерево зрубати на щоглу, пристерегла його німфа Енона. Змарніла, бліда, вона кинулася юнакові на груди і крізь сльози стала благати:

— Не їдь, любий, не їдь, зостанься зі мною. І не вигадуй нічого, я знаю, куди і навіщо ти їдеш. Згадай, як нам гарно жилося тут, серед лісу. Тоді ти був не царевич, а раб. А я, безсмертна німфа, тебе покохала і стала навіки рабою.

Слухав Енону Паріс, і щирий жаль до неї стискав йому серце, сльози туманили очі.

— Ой, ти плачеш, мій любий! — вигукнула Енона. — Та не соромся, наше кохання було чисте й чесне, не забувай його. Я знаю, у щасті ти мене навряд чи згадаєш, але в чорній, смертельній біді прийдеш на Іду до мене.

Вона ще казала щось ніжне, ласкаве, знов умовляла нікуди не їхати, але Паріс її вже не слухав, він згадав за свій корабель. Випручавшись з її обіймів, він поспішив униз, до майстрів.

А невдовзі білі вітрила вже маяли далеко в морі, і лазурові хвилі невпинно розтинав ніс корабля із золотим погруддям Кіпріди.

У зеленій Спарті ясночолий цар Менелай з пошаною прийняв чужодальних гостей. Він багато чував про могутнє заморське місто Трою та про її володаря Пріама, що походив з великого роду Зевсового сина Дардана.

Паріса супроводжував його юний родич Еней, син Афродіти й Анхіса, Пріамового брата. Сама божественна мати наказала юнакові їхати з Парісом та скрізь ставати йому в нагоді.

Цар Менелай запросив гостей на почесні місця і, поки прислужники ладнали пишну вечерю, розпитав юнаків про їхніх батьків, про міцно-муровану Трою та як їм велося в путі. Паріс потай зрадів, що поруч був кмітливий Еней, бо сам він не міг відповідати доладно — йому в голові роїлися думки тільки про ту, заради якої він здолав таку путь.

Паріс знав — Єлена прекрасна, так усі про неї казали, та коли врешті господиня дому ввійшла до зали, він мало не скрикнув: то була сама Афродіта!

Чи йому це здалося? Врода Менелаєвої дружини так збентежила юнака, що він не міг і на слово здобутись. Зрадницьки спаленівши, Паріс мовчки стояв і тільки дивився, йому забракло снаги відвести від Єлени вимовного погляду. А до нього щось казали гожі вуста, сяяли ласкавою усмішкою великі блискучі очі.

Нарешті лагідний голос його отямив.

— Так, так... Ми приїхали з Трої, — затинався Паріс, навіть гадки не маючи, який був він прегарний у тому юнацькому шалі.

Єлена дивилася на стрункого юнака, на його збентежене вродливе обличчя, і в її серці спалахнув пекучий вогонь.

А потім була довга вечеря, і зичливий господар ревно пригощав заморських гостей. Уранці він мав виїхати далеко, аж на острів Кріт, у якійсь пильній справі. Тож він доручав гостей своїй любій дружині, а їх просив дбати про господиню.

Наступного дня Паріс і Єлена зосталися вдвох: Менелай поїхав, а Еней їм не заважав. Та, певне, була ще з ними невидима для смертних очей золота Афродіта, бо в кожному їхньому погляді й слові відчувалось нестримне кохання. Тепер Паріс уже не мовчав, а говорив вільно, натхненно:

— Ні, сюди я приїхав не торгувати з містами Еллади, не милуватися ними, і не буря прибила до Спарти мій корабель. Я приїхав заради тебе, Єлено, бо у мріях бачив ці променисті очі, це дивне обличчя. Ні, навіть у мріях ти не була така сліпучо-гарна, як насправді в житті.

— Ти бачив мене у мріях? — здивувалась Єлена.

— Ще й скільки разів! Бо мені сама Афродіта обіцяла тебе. Це вона послала мене в далеку дорогу, вона вгамувала хвилі, дала ходовий вітер і сама повела корабель. Заради тебе я знехтував дарами найперших богинь — Гери й Афіни Паллади, що обіцяли мені владу і славу.

І Паріс розповів усе враженій Єлені: як він мусив обрати найвродливішу з богинь і як він віддав золоте яблуко Афродіті.

— Ой, цього тобі не подарують ні Гера, ні Афіна Паллада, надто вони лихопомні! — стривожилась Єлена. — Тож начувайся!

— Я знаю, тепер вони довіку мої вороги. Та навіщо мені їхні дари? Ти — моя влада, ти — моя слава! їдьмо зі мною! Вся Троя схилиться перед твоєю небесною вродою і шануватиме тебе як богиню.

— А Менелай? А цар Агамемнон? Хіба вони стерплять образу? Хіба стерпить ганьбу вся горда Еллада?

— Невже ти гадаєш, що могутня Троя безсила тебе захистити?

— То почнеться війна? Ні, ні, тоді потоне в крові й наше кохання.

— Ніколи, такого ніколи не буде! — гарячково запевняв Паріс. — Та навіщо журитися, люба? Мерщій збирайся та їдьмо!

І засліплена коханням Єлена покинула все — свою маленьку дочку Герміону, палац царя Менелая та улюблену Спарту.

Швидко мчав назад корабель, прикрашений золотим погруддям богині кохання. А Паріс квапив раз у раз веслярів, бо надто боявся, що перестріне їх у відкритому морі корабель Менелая Атріда.

Нараз море стало чорніти й братися білими гребінцями, вітер подужчав, загув, небо повилося в важкі хмари, і вже не хвилі, а справжні буруни понесли корабель, наче тріску, по морю.

— О, то мстяться, мабуть, оті лихопомні богині! — вигукнула Єлена, злякано тулячись до Паріса, що дужими руками тримав неслухняне стерно.

І справді, бурю на морі зняла ображена Гера. Власне, Паріс уже вдруге образив її, тепер — як богиню шлюбу й родини. Угледівши з високого Олімпу Парісів корабель, а на ньому Єлену, Гера не на жарт розгнівалась і надумала потопити зухвальців.

Та не тільки державну Геру обурив Парісів нерозважливий вчинок. Морський бог Нерей, завжди лагідний, добрий і до всіх смертних зичливий, піднявся зі свого прозорого підводного палацу на морську поверхню і владно спинив корабель.

— Що ти накоїв, Парісе! — зарокотав його голос, схожий на гуркіт морського прибою. — Ти викрав Єлену на горе собі та на горе всій Трої. Адже ти порушив Зевсів закон гостинності й насміявся над великою святинею — шлюбом. Цього ганебного вчинку тобі не подарують ані безсмертні боги, ані люди. Вся Еллада вже береться до зброї, уже бряжчать мечі й щити, і сама божественна войовниця Афіна Паллада взяла в руки свій непомильний спис. Війна буде довга, багато крові проллється. Загинуть у розквіті літ твої численні брати, загине твій батько Пріам, і згорить уся Троя священна. Схаменись, заверни корабель, доки не пізно! Сказав ті пророчі слова морський бог Нерей і щез у розбурханій безодні. Вражені Паріс і Єлена мовчали. А корабель, розтинаючи високу хвилю, підняв догори ніс, і в очі їм сяйнуло золоте погруддя богині.

— Афродіта! — радісно вигукнув Паріс. — Ти бачиш, Єлено, як вона навіть у темряві сяє! Навіщо нам слухати морського діда, що від старості вже позбувся глузду і наплів нам дурниць? Золота Афродіта сама обіцяла мені щастя в коханні, тільки їй нам і треба звірятись.

І справді, золота богиня врятувала їх від бурі та щасливо довела корабель до троянського берега.

Насторожено, мовчки зустріли Паріса троянці, бо до них уже долинули з Еллади якісь темні чутки. А як дізнались, кого він привіз, спохмурніли обличчя в мужів, надто добре всі розуміли, чим це загрожує Трої.

Та ніхто з-поміж них не дорікнув Парісові, бо, коли Єлена ступила на вулиці Трої, навіть старі люди підводилися зі своїх місць, вражені її небесною вродою. А молодші казали:

— Заради такої краси і воювати не сором!

І тільки Кассандра, Парісова віща сестра, глухо ридала.

З давньогрецької переказала Катерина Гловацька

Троянський кінь

Коли зійшлись ахейські вожді на раду, Одіссей і своє слово промовив: Минав уже десятий рік війни, але священна Троя несхитно стояла. Даремно ахейці та їхні численні спільники силкувалися узяти її приступом. Як розбурхані хвилі, накочувалися вони на міцні мури міста і, наче ті хвилі, щоразу відступали назад.

Але те, чого не вдалося досягти силою і мужністю, здолала підступна хитрість. Не могла Афіна Паллада, безсмертна войовниця, бачити, що ненависна їй Троя досі не впала, тож навчила вона наймудрішого ахейського вождя Одіссея, що далі робити.

— Немає вже у нас такого дужого війська, як спершу. Під високими мурами Трої загинуло безліч наших воїнів, загинули славетні герої і найперший серед них — богорівний Ахілл. А коли нам забракло снаги, то треба вдатись до якоїсь хитромудрої витівки. Ось послухайте, друзі, що я надумав.

І Одіссей притишив голос, аби зайвий хто не почув:

— Треба збудувати величезного дерев’яного коня. Всередині в ньому хай сховаються наші найвідважніші герої, а решта хай спалять наш табір, посідають на кораблі й відпливуть буцімто додому. Насправді ж вони сховаються за островом Тенедосом у тихій затоці. А до троянців ми пошлемо надійну людину, хай скаже, буцім дерев’яний кінь — то наша жертва всемогутнім богам, щоб дарували нам щасливу зворотну дорогу. Ось побачите — троянці повірять і втягнуть коня до міста, а тоді вже нехай начуваються!

Сподобався ахейським вождям цей хитрий задум, і вони всі як один пристали на нього. Споруджувати дерев’яного коня доручили найкращому майстрові серед ахейців — Епею, а допомагало йому багато молодих воїнів. Хто рубав на лісистих схилах зеленої Іди дерева, хто зносив їх у долину, ще інші тесали колоди.

Швидко звівся той кінь, величезний, наче гора, і здалеку видний. Хто ж із сміливців сховається в ньому? Охочих виявилося стільки, що довелося їм тягти жереб.

І от у нічній темряві всередину дерев’яного коня сховалися могутні ахейці: хитромудрий Одіссей, ясночолий Менелай, видатний майстер Епей, дужий Діомед і ще багато героїв. Наймолодшим серед них був Ахіллів син Неоптолем, гарячий, нестримний юнак.

Тільки-но з темних глибин Океану почало підводитись ясне сонце, як троянські дозорці, що чатували на високому мурі, побачили дивне диво: від берега один за одним відпливають чорнобокі ахейські кораблі, і легкий вітер уже напинає їм білі вітрила. Ніде по всій долині не видно жодного ахейського воїна, а там, де був їхній табір, тільки дим від згарища здіймається вгору.

Ця новина швидко облетіла всю Трою. Збуджені троянці розчинили міську браму й побігли до берега. Здивовано роздивлялися вони довкола — весь табір зруйновано, намети попалено, скрізь безлюдно і порожньо. Тільки по деяких слідах ще можна впізнати: тут стояли кораблі, тут був намет лютого Ахілла, а тут іще недавно вирував бій.

А що ж ото за споруда? Якийсь кінь, величезний дерев’яний кінь! Збентежені троянці щільно обступили дерев’яне диво, кожному хотілося зблизька глянути на того коня і сказати свою думку.

— Тягнімо його до міста! — гукнув хтось, та з натовпу обурено закричали:

— Ні, це якийсь ахейський підступ!

— Киньмо коня в море!

— Краще його підпалити!

— Або пробити списом черево та глянути, що там усередині.

— Не руште коня! Може, це дар небесним богам!

Троянці ніяк не могли дійти згоди, і гамір знявся ще дужчий.

Тим часом до берега поспішав Аполлонів жрець Лаокоон зі своїми синами. Ще здалеку він став гучно кричати:

— Нещасні! Чи ви глузду позбулися? Невже хтось повірив, що вороги насправді забралися звідси? Хіба ж ви не знаєте, на які хитрощі й підступи вони здатні? Може, в дерев’яному коні сидять озброєні воїни? А може, вони сподівалися з цієї величезної потвори роздивлятися, що ми робимо в місті? Ой, бійтеся данайців, навіть тих, що приносять дари!

По тих словах Лаокоон схопив у воїна, що стояв поруч, важкий спис і дужою рукою метнув його в коня. Спис застряг у дерев’яному череві, аж затремтіла вся споруда, пролунав гуркіт і наче мідь забряжчала. Та, видно, боги засліпили троянцям розум. А якби вони послухалися свого жерця, то священна Троя стояла б і досі.

Аж тут іздалеку залунали вигуки й галас: пастухи вели з долини ахейця, що добровільно здався в полон. Це був той молодий воїн, що його ахейці навмисне залишили на узбережжі, і тепер він чинив так, як навчив його хитромудрий Одіссей.

Звідусіль збігалася молодь, щоб глянути на полоненого ворога й поглузувати з нього. А він, безборонний, із міцно зв’язаними руками, став перед царем Пріамом, розпачливо окинув натовп очима і заплакав:

— Горе мені, горе! Чия земля, чия вода мене прийме? Ахейці кинули мене, не пустили на корабель, а тепер троянці жадають моєї крові!

Той плач трохи розчулив натовп. Юнаки перестали глузувати з полоненого, а цар Пріам звелів йому все розповісти про себе — якого він роду, чого залишився сам-один на березі та на що сподівається далі.

— Але кажи тільки правду, — похмуро зауважив старий Пріам.

— Авжеж, тільки щиру правду казатиму, — вигукнув полонений. — Звати мене Сінон, роду я небагатого і не забагатів на війні. Ніколи я не крився, що не хочу воювати, завжди мріяв якнайшвидше повернутися до рідного Аргосу. За це мене і не злюбили вожді, а найдужче — ненависний Одіссей. Він тільки й чекав нагоди позбиткуватися з мене. Та навіщо про це згадувати? Карайте мене швидше, це добре потішить і вас, і ахейців.

Натовп знову загув. Тепер усіх зацікавила доля полоненого, і той повів розповідь далі:

— Ахейці нарешті потомилися воювати і надумали вертати додому. Та на заваді їм стали супротивні вітри й буревії. Тоді віщун Калхант пояснив, що треба принести в жертву морським божествам людину. Жахнулися воїни, а лихий Одіссей підказав віщунові моє ім’я. Всі зраділи, що уникли смерті, а мене притьмом зв’язали і мали вдосвіта вбити. Та я порвав пута і в темряві втік. Усю ніч я переховувався на багнистому озері в густім очереті, аж поки відпливли ахейські кораблі. Тепер я не побачу милої батьківщини, не побачу рідних дітей і старого батька. Мабуть, їх покарають, щоб помститись мені за втечу.

На мить полонений замовк та, скинувши швидким оком на царя Пріама, заголосив:

— Благаю тебе, царю, зглянься на людину, що безневинно стільки лиха зазнала. Хай блаженні боги, що знають усю правду, дарують тобі милосердя.

Зворушений тими словами, цар Пріам звелів розв’язати полоненому руки і ласкаво мовив до нього:

— Забудь про своїх кривдників, віднині ти житимеш з нами. Та поясни ще одне: навіщо ахейці збудували дерев’яного коня? Це якась обітниця богам, а чи військова споруда? Тільки кажи мені правду.

— Клянуся тими путами, які я розірвав, і тими кривавими ножами, що їх я уникнув: усе, що я кажу, — щира правда! — І віроломний Сінон аж руки звів догори. — Ахейці збудували дерев’яного коня в дарунок Афіні Палладі, аби власкавити сувору богиню. Коня навмисне зробили таким велетенським, щоб ви не змогли втягти його крізь міську браму. Адже якби дерев’яний кінь опинився всередині Трої, то могутня Афіна Паллада стала б вашою опікункою у війні.

Повірили троянці підступному Сінонові, його брехливій мові, страшним клятвам та удаваним сльозам. Повірили ті, кого не здолали ні десять років війни, ні криваві рани, ні загибель вождів, родичів, друзів.

Раптом усі обернулися до моря. Там, від острова Тенедоса, пливли до берега два здоровенних змії. Раз у раз вони підводили голови з червоними, наче кривавими, гребенями, вигинали дужі хребти і хвости, аж від того здіймалися хвилі. Біля берега море запінилося, вкрилося білим шумовинням, і змії повилазили на землю, бридкі, лиховісні.

Настрахані люди кинулися врозтіч, та змії на них не зважали, вони повзли просто до жертовника, де Лаокоон із двома хлопцями, своїми синами, готувався принести жертву безсмертним богам. Змії миттю обвили стрункі хлоп’ячі тіла і стали їх душити. Кинувся Лаокоон мерщій боронити синів, та змії обвили і його, ще раз і ще.

Потвори здавили могутнє тіло і кусають, бризкаючи отрутою. Даремно жрець, упершись дужими ногами в землю, силкується розірвати ті слизькі, але наче залізні обійми, — вони стискають дедалі дужче і дужче. А сини вже геть знемагають. Тоді закричав Лаокоон, як кричить недобитий жертовний бик, і нелюдський той крик здійнявся до самого неба. Та незабаром усе стихло. Обидва змії кинули мертвих і поповзли геть, до храму Афіни Паллади. Там вони і сховалися під круглим щитом біля підніжжя статуї грізної богині.

Мовчки спостерігали все це троянці, і в кожного серце мало не спинилося з жаху.

— То кара! — почулися голоси. — Кара Лаокоонові за те, що насмілився кинути спис у коня, подарованого Афіні Палладі. Треба якнайшвидше втягти того коня до міста, щоб грізна богиня зласкавилася.

Не довго думавши, троянці кинулися руйнувати міський мур і прилеглі будинки, щоб протягти в місто коня, інші підвели йому під ноги котки, обв’язали дерев’яну шию линвами і нарешті гуртом потягли коня в місто. Навколо бігли юнаки й дівчата, співаючи святкові гімни, і щиро тішились, коли їм щастило бодай торкнутися линви.

У проломі міського муру кінь чотири рази застрягав, і щоразу в ньому глухо і грізно бряжчала зброя. Та збуджені троянці нічого не чули. Вони протягли дерев’яного велетня аж до акрополя і там установили, заклечавши його свіжим зіллям і квітами.

Нараз із царського палацу вибігла, наче сама не своя, віща Кассандра, Пріамова дочка. Пойнята жахом, вона стала благати троянців:

— Схаменіться, люди, отямтесь, адже чорна загибель вже близько! Через вас упаде наша Троя!

Та віщій Кассандрі ніхто не йняв віри, як завжди. Всі гучно веселились і святкували кінець довголітньої війни.

А в дерев’яному коні причаїлись ахейські герої. Найбільша небезпека для них уже наче минула. Вони чули веселі вигуки, музику й співи, чули, як щедро ллється хмільне вино,— видно, троянці випили його вже чимало. Аж тут знадвору почувся ласкавий жіночий голос, він кликав на ймення ахейського героя, що сидів у дерев’яному коні.

— Це моя дружина! — здивовано схопився той.

Але в ту ж мить Одіссей владно затулив йому рукою вуста.

Тоді знадвору обізвалася дружина іншого героя, потім — ще іншого, та всі ахейці мовчали, стискаючи зброю в руках. Ніхто не міг збагнути, звідки взялися тут, у Трої, їхні дружини, тільки мудрий Одіссей розумів, що то якісь підступи ворогів.

Насправді так воно і було. Пріамів син Деїфоб, що після Парісової загибелі взяв собі за дружину прекрасну Єлену, повів її тепер до дерев’яного коня і там наказав викликати найсміливіших ахейців на ймення голосами їхніх дружин.

Єлена зробила це майстерно, її дзвінкий голос звучав щоразу по-іншому, але завжди ніжно і звабно. Та з дерев’яного велетня ніхто не озвався.

Уже сонце зайшло, і швидко посутеніло, поволі стихали музика й гамір. Сп’янілі від радості й вина троянці розходилися по домівках, а дехто вже спав просто неба, примостившись десь на вулиці чи на майдані.

А в цей час від острова Тенедоса відпливали до Трої чорнобокі кораблі з ахейським військом, готовим до бою. Зійшов ясний місяць, замерехтіли зірки, та ахейці і так добре знали дорогу до узбережжя, де упродовж стількох років воювали.

Тихо йшли кораблі, ніде ані вогника, ані зайвого звуку. Зненацька на передньому судні блиснув яскравий вогонь. То був умовний знак для Сінона.

Ахеєць уже давно чатував на міському мурі. Побачивши нарешті, як блиснув на морі вогонь, Сінон хутко зліз додолу і побіг до дерев’яного коня. Пильно огледівшись, він подав умовний знак ахейцям, що сиділи в коні, й відчинив старанно замасковані дверцята.

Обережно, один по одному, повиходили сміливці й наче розтанули в нічній темряві. А незабаром знялися в небо криваві омахи пожеж. Місто враз зайнялося звідусіль, і в яскравому світлі заграви було видно, як крізь пролом у міському мурі, крізь пролом, що його зробили вдень самі троянці, тепер вбігає до міста ахейське військо.

Страшна, кривава була та ніч, остання ніч священної Трої...

З давньогрецької переказала Катерина Гловацька

Золоте руно

Того ж вечора цар Еет скликав до себе найспритніших прислужників і звелів їм удосвіта зненацька заскочити аргонавтів та всіх живцем спалити разом із кораблем.

Медея, зачаївшись у своїй спочивальні, чула за стінами люті вигуки, брязкіт зброї, і чуйне серце віщувало їй небезпеку. Напевне, батько здогадався про її допомогу чужинцям і тепер її покарає, а Неонові та його друзям щось зробить жахливе. Зірвалася Медея з ліжка, в яке була вже вклалася спати, схопила свою скриньку зі всяким чарівним зіллям і, скрадаючись, босоніж вибігла надвір.

Ніч була місячна, ясна, і Медея майнула знайомими стежками через гаї та луги до швидкоплинного Фасісу, туди, де стояв «Арго». Ніхто її не бачив, ніхто не гукнув, тільки з високого зоряного неба дивилася на неї зажурена Селена, богиня Місяць, і сама до себе казала:

— А, не тільки я страждаю від кохання. Тепер Медея теж відчула його силу і через нього тікає з рідного дому. Дарма, що вона чаклунка — те кохання завдасть їй великого горя.

А Медея не думала, що її чекає попереду, — вона поспішала на допомогу своєму коханому. Невдовзі царівна побачила вогнище, яке аргонавти розклали на тому березі річки. Вони щиро веселилися, пили вино і гучними вигуками знову й знову вітали переможця Ясона. Видно, сміливці і гадки не мали про небезпеку, що вже простерла над ними свої чорні крила.

Ясон перший почув голос Медеї і перший опинився біля неї. Розповіла йому царівна, що віщувало їй чуйне серце, і Ясон, хоч і не дуже перейнявся її тривогою, зрозумів: зволікати не можна, треба мерщій здобути золоте руно та тікати з Колхіди.

Вони пішли вдвох — Ясон і Медея — густим Ареєвим гаєм. Ніч у зоряному плащі вже проминула півдороги на небі, сумна Селена сховалася за хмарами, і все довкола огорнула пітьма.

Але царівна впевнено вела юнака, адже вона не раз блукала тут уночі, шукаючи чарівного зілля, і всі стежки були їй здавна знайомі.

Попереду стало щось дивно ясніти, наче там сходило сонце й осявало своїм промінням нічну пітьму. Що далі вони йшли, то дужче розгорялася та заграва.

— То мерехтить золоте руно, — пояснила Медея. — Тепер стережись: біля нього чатує вогнедишний дракон, що не знає спочинку ні вдень ні вночі. Он бачиш у темряві дві червоні жарини? То його очі.

Криваво-червоні жарини наче більшали — мабуть, дракон помітив людей і вже нишком скрадався до них. От на тлі мерехтливого сяйва виникли обриси гидкої потвори. Дракон сунув уперед, витягши довгу драглисту шию і висолопивши три язики.

Раптом він люто дихнув вогнем, засичав, і те сичання ніби поповзло по траві слизькими гадюками. Неонові аж дух перехопило з огиди, а Медея сміливо ступила драконові назустріч. Дивним голосом стала вона кликати собі на поміч підземну богиню Гекату й бога сну Гіпноса. А потім тихо і власно сказала драконові:

— Засни, засни, стуляй повіки і спи.

І дракон, наче сп’янілий від того чарування, справді став ладнатись до сну: перестав сичати, важко простягся на землі, проте очі в нього ніяк не стулялись. Тоді Медея дістала зі своєї скриньки сонного зілля і бризнула ним драконові просто в очі. За мить дракон уже міцно спав, а Медея, виламавши гілочку ялівцю, мазала тим зіллям повіки потворі й увесь час тихо приказувала:

— Спи, спи, спи...

За її знаком Ясон кинувся до золотого руна, зірвав його зі священного дуба і завдав собі на плечі. Медея схопила героя за руку, і вони побігли щодуху назад. Дорогу тепер було добре видно, бо далеко навколо розливалося мерехтливе сяйво від золотого руна, що, мов плащ, вкривало Ясона.

Поки дісталися вони «Арго», вже й на світ зайнялося, та навіть у сонячному промінні не тьмяніло чудесне руно. Дивом дивувалися аргонавти, розглядаючи, як воно мерехтить і міниться золотом. Нарешті Ясон згорнув його і сховав на палубі, прикривши рядниною.

— Тепер, друзі, немає часу милуватися цією красою, — сказав стурбовано Ясон. — Здобувши золоте руно, що стане славою нашого краю, нам треба мерщій рушати додому. Цар Еет швидко дізнається про все і пошле нам навздогін свої кораблі. Тож не гаймо часу!

Аргонавти взялися хутчій ладнати корабель, відрізали з обох боків камені-кітви, і звільнений «Арго» полетів, наче білий птах, підхоплений швидким плином бурхливого Фасісу.

З давньогрецької переказала Катерина Гловацька

Український контекст

Катерина Гловацька

(1921-2001)

Український філолог, літературознавець, перекладачка, письменниця, кандидат філологічних наук, Член Спілки письменників СРСР й України.

Автор відомих переказів міфів давньої Греції, а також «Іліади» й «Одіссеї» Гомера. Катерина Іванівна працювала на ниві української мови, перекладаючи твори відомих зарубіжних авторів — Ф. Дюрренмата, Е. Кестнера, Е.-М. Ремарка, Р. Лісковацького, Г. Канта, К. Брукнера та ін.