Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Богосвятська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Публій Овідій Назон

(43 р. до н.е. - бл. 18 р. н.е.)

Останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську літературу.

Народився в місті Сульмон, у знатній і заможній сім’ї. Навчався у граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту.

Майбутній поет виявив непересічні здібності до риторики і спочатку зайнявся політикою, був членом колегії тріумвірів, тобто одним з нижчих міських урядників, а потім — членом судової колегії децимвірів, але потяг до віршування переважив, і невдовзі Овідій став членом гуртка Марка Валерія Мессали. Він вів незалежне життя забезпеченої людини, проводячи час у вищому римському світі та в поетичних колах.

У грудні 8 р. н.е. імператор Октавіан Август несподівано відправив поета на заслання в Томи, грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині м. Констанца в Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», вихід якої випадково збігся зі скандалом, пов’язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим.

Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Майно поета не було конфісковане, і його третя дружина, Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. На засланні лише віра у відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Августа, у 14 р. н.е., з’явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.

У засланні Овідій пробув близько 10 років, помер у 18 р. н.е. серед чужого йому народу, далеко від Риму і його блискучої культури.

Творчість Овідія поділяють на три періоди.

Перший період творчості припадає на час приблизно до 2 р. н.е., коли у творах домінує тема кохання.

Другий період творчості — від 2 до 8 р. н.е. до заслання поета. Творчість Овідія відзначається новими якостями, оскільки він намагається вихваляти імперію. Тематика кохання продовжує відігравати значну роль, але підпорядковується тепер новій тематиці і художній методології.

«Метаморфози» («Перевтілення») є головним твором цього періоду, над яким Овідій розпочав роботу ще в Римі і закінчив уже в засланні, хоч остаточно так і не доопрацював його.

Поема створена на міфологічному матеріалі про чудесні перевтілення богів, другорядних божеств і людей на тварин, рослин, камені й зірки. Задум поеми виник в Овідія під впливом творів як грецьких, так і римських письменників — Гомера, Гесіода, Вергілія та ін. У «Метаморфозах» він скористався вже випробуваним розміром — гекзаметром. Збірка, поділена на 15 книг (11 988 рядків), охоплює понад 200 перевтілень і становить величезну поему, що за обсягом усіх античних творів, що дійшли до нас, поступається лише епічним поемам Гомера.

Сюжет поеми розвивається від створення світу до сучасних Овідію часів. У другій частині твору з’являється думка про деградацію людського роду з плином часу. Як і в міфології багатьох народів світу, розбещеність людей призвела їх до всесвітнього потопу. В Овідія цей мотив розроблений за грецьким міфом про Девкаліона і Пірру. Саме від них з’явилось нове покоління людей. На їхнє прохання знову населити землю людьми Юпітер наказав їм набрати каміння й кидати через голову. Каміння, яке кидав чоловік, обернулося на мужів, а те, що розкидала жінка, набуло жіночої статі.

У книзі систематизовано оповіді про перетворення відомих міфологічних героїв: красеня Нарциса, який так довго милувався своїм відображенням у воді, що перетворився на квітку, Орфея та Еврідіку, Пігмаліона та ін. Останні частини поеми присвячені міфологічній історії Риму, яка виводиться з часів Троянської війни і сягає появи в Італії перших поселенців. Закінчується твір похвалою на адресу Юлія Цезаря та Августа, які обожнюються й оголошуються покровителями Риму.

Овідій хотів систематизувати за періодами виклад усієї античної міфології.

У «Метаморфозах» використані різноманітні жанри: ідилія, або любовна елегія; етнологічний міф, серенада.

Події відбуваються на Землі з її полями, лісами, горами, на високому світлому Олімпі, на морі, у темному підземному світі. І все це біле, чорне, рожеве, червоне, зелене. Кольорова гама в «Метаморфозах» досягає кульмінації.

«Метаморфози» стали класичним твором всесвітньої літератури.

Третій період творчості. Співпадає зі засланням поета, коли замість бурхливого життя в столиці він опинився в найвіддаленішій частині імперії, серед напівдиких варварів.

«Сумні елегії» складаються з п’яти книг. З першої книги особливу популярність мають елегії 2 і 4, де описується буря під час плавання Овідія до місця свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Усі ці елегії Овідія суттєво відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Інші елегії першої книги присвячені римським друзям і дружині. Друга книга — молитви до Августа про помилування. Останні три книги містять тяжкі роздуми про власне життя у вигнанні, прохання про помилування, звернення до друзів і дружини по допомогу. Елегія 10 — автобіографія поета, звідки дізнаємося про місце його народження, про батька, брата, про його три одруження, дочку, про ранню здатність писати твори.

Творчість Овідія спричинилася до швидкого розвитку середньовічної любовної лірики.

В епоху Відродження найбільшу популярність мали «Метаморфози», які стали невичерпним джерелом сюжетів для художників і письменників. У XVII—XVIII ст. на основі творів Овідія було написано багато опер та балетів.

Іон Теодореску. Овідій у вигнанні

В Україні твори Овідія вивчалися у Києво-Могилянській академії. Творчістю Овідія захоплювався Г. Сковорода. Високо цінував талант поета Т. Шевченко, називаючи Овідія «найдосконалішим творінням всемогутнього творця Вселенної».

Наприкінці XIX ст. — на поч. XX ст. Овідія перекладали Олена Пчілка, О. Маковей, І. Франко. Згодом його твори були перекладені М. Зеровим, Г. Кочуром та ін. У 1986 р. вийшов повний текст «Метаморфоз» у перекладі А. Содомори.

Овідій був останній з відомих поетів Августової доби, зі смертю якого закінчилося «золоте століття» римської поезії. На честь Овідія названі кратер на Меркурії і селище міського типу в Одеській області — Овідіополь.

Український контекст

Андрій Содомора

Кандидат філологічних наук, перекладач, письменник, автор численних, переважно поетичних перекладів творів письменників античної та післяантичної доби.

Народився 1 грудня 1937 р. на Львівщині. Студіював класичну філологію у Львівському національному університеті ім. І. Франка, ще студентом почав перекладати твори античних авторів. Андрій Содомора продовжує латинську «борозну» М. Зерова, грецьку — Бориса Тена.

Дуже вагомим є внесок Андрія Содомори в дослідження історії та теорії українського художнього перекладу. Його перекладознавчі праці, коментарі й передмови до численних перекладів та й самі оригінальні твори містять чимало роздумів, зокрема щодо перекладацьких жанрів, множинності перекладів, відтворення власних імен, перекладу літератури для дітей. Окремими виданнями вийшли твори грецьких драматургів у його перекладі: Есхіла, Софокла, Евріпіда, Арістофана, Менандра; римських поетів та філософів: Горація, Лукреція, Овідія — «Метаморфози», «Любовні елегії», «Мистецтво кохання», «Скорботні елегії», Тібулла, Проперція, Овідія — «Римська елегія»; Сенеки, Боеція, середньовічних латиномовних поетів — «Поезія ваганів».

Автор оригінальних творів (працює у жанрі новели, есе, літературного портрета та ін.): «Жива античність», «Наодинці зі словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер», «Лініями долі», «Студії одного вірша», поетичних збірок «Наодинці зі Львовом» та «Пригорща хвилин».

Член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Лауреат премії ім. М. Рильського, літературної Нагороди Антоновичів та обласної премії ім. М. Возняка, перший лауреат державної Літературної премії імені Г. Кочура. У 2008 р. Андрію Содоморі присвоєно звання професора, а в 2012 р. — звання почесного громадянина міста Львова.

МЕТАМОРФОЗИ

(Уривки)

Книга перша (вірші 1—150)

1] Дух пориває мене: про нові починаю співати

2] В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни, —

3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,

4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.

5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними

6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.

7] Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна

8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,

9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.

10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,

11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.

12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний

13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта

14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.

15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;

16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,

17] Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,

18] Все-бо в сум’ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,

19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,

20] Проти м’якого — тверде, на легке напирало вагоме.

21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:

22] Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,

23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.

24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,

25] Простором їх порізнив, а з’єднав — найсердечнішим миром:

26] Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба

27] Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.

28] Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.

29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,

30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога

31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.

32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий —

33] Хто б він не був — сформував як належало світу частини:

34] Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі

35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.

36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись

37] Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.

38] Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,

39] 3 волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.

40] Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них

41] Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,

42] Лунко об скелі вже б’є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.

43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,

44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам’янисті.

45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,

46] Й стільки ж ліворуч, і п’ята, від них чотирьох гарячіша,

47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий

48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.

49] На серединнім немає життя через жар непомірний;

50] Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними

51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.

52] Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки

53] Легша вода від землі, — від вогню воно важче настільки.

54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.

55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.

56] Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.

57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям

58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,

59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:

60] Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.

61] Евр на Схід одступив — до країв набатейських та перських,

62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.

63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,

64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,

65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти

66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.

67] Врешті й ефір над усім помістив — невагомий і чистий:

68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.

69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі, —

70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,

71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір’я.

72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,

73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;

74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;

75] Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.

76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім’я

79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще

81] 3 небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,

83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно

88] Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла.

89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

93] Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці.

94] 3 гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

110] Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.

111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,

114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

118] Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.

119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

123] Саме в ту пору з’явився рільник, і Церерине зерно

124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

125] Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.

126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне,

127] Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.

128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

129] Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.

130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —

131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

137] Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —

138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,

140] Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.

141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же

142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала

143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров’ю.

144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

146] Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.

147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

150] Землю, зволожену кров’ю людей, покидає Астрея...

З латинської переклав Андрій Содомора

ЗИМА У ГЕТІВ («Зима на чужині»)

(книга III, елегія X)

Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона,

В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені,—

Знайте ж — під зорями, що не спускаються в море ніколи,

В дальній країні тепер я між чужинців живу:

Скрізь дикунів — савроматів, і бассів, і гетів племена —

Навіть не гідні мене їхні самі імена!

Поки ще тепле повітря — тим часом нам Істр оборона:

Хвилями плинними він запобігає війні.

Тільки ж надійде понура зима і весь берег зашерхне,

І від морозу стає біла, мов мармур, земля,—

Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом,

Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей.

Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,

Твердне; суворий Борей робить довічним його.

Отже, і перший іще не розтане, як випаде другий,

У багатьох він місцях часто дворічний лежить.

І в Аквілону бурхливого сила така, що високі

Башти з землею рівня, дахи з будівель зрива.

Шкури та теплі штани від холоду злого рятують,

З тіла усього саме тільки й відкрите лице.

Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,

І на морозі блищить, біла уся, борода.

Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши,

Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки.

Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть,

Чи як на озері ту воду копають крихку?

Навіть і сам, за ріку папірусодайну не вужчий,

Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль, —

Істр — навіть він, від жорсткого вітру ізверху застигши,

Потай у море несе води блакитні свої.

Там он, де судна пливли, нині ноги ступають; по хвилі,

Холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять;

Нині мостами новими, що виросли над течією,

Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.

Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди,

Отже, здається мені, вірити свідкові слід:

Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,

Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.

Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій

І не змочила вода зовсім моєї ноги.

Якби тобі довелося, Леандре, пливти в цій протоці,

Певно б, вода не була винна у смерті твоїй.

Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,

Бо навісної зими їх не пускає покров.

Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,

Хвиль би не збив і тоді на полоненій воді,

Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом,

І розтинати б весело скованих вод не могли.

Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно,—

Деякі з них навіть там ще зберігали життя.

Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє

Чи над простором морським, чи над розливом ріки,

То через Істру рівнинну, сухим Аквілоном закуту,

Варвар ураз наліта, ворог на бистрім коні —

Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,

Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.

Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних

Необоронене скрізь ворог добро забира,

Сіл нужденне добро: і рипучі вози, і худобу —

Всі ті достатки, які має злидар-селянин;

Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;

Бачать востаннє вони рідні оселі й лани;

Падають інші, без жалю зубчастими стрілами вбиті,

Адже отруту страшну бистре залізо несе.

Те, що несила узяти з собою, — в дорозі лишають,

І безневинні хатки палить ворожий вогонь.

Мир настає, то й тоді страхіття війни всіх лякає,

І не веде борозни ратай, налігши на плуг;

Тут, коли ворога бачать або і не бачать, — бояться;

Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.

Ані солодкі в тіні не ховаються тут виноґрона,

І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.

Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій на чому

Слів написати своїй пані й підкинути їй.

Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.

Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.

Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,

Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?

З латинської переклав Григорій Кочур

Формуємо компетентності предметні і ключові

Знаннєвий компонент

1. Про які факти з життя Овідія ви дізналися?

2. Назвіть основні твори поета.

3. Як Овідій описує землю чужинців у вірші «Зима на чужині»?

4. Які кольори переважають в описі поезії «Зима на чужині»?

1. У чому полягає трагізм долі Овідія?

2. Якою була тематика поезій Овідія?

3. Якими настроями пронизана елегія «Зима на чужині»? З чим пов’язані ці настрої?

Діяльнісний компонент

1. Визначте ідею поезії.

2. Доведіть, що вірш «Зима на чужині» написаний у формі послання.

3. Важливою особливістю елегії є емоційна спрямованість - сум, розпач, невпевненість. Чи відповідає емоційний настрій «Сумних елегій» Овідія особливостям жанру? Поясніть, чому ви так вважаєте.

Ціннісний компонент

1. Подумайте і дайте тлумачення класифікації людей в Овідія у моральному аспекті.

2. Які думки і почуття навіяла вам поезія Овідія?

Громадянська та соціальна компетентності

Що є, на ваш погляд, спільного у громадянській позиції ліричних героїв поезій Тіртея «Добре вмирати тому...» і Овідія «Сумні елегії»?

Узагальнюємо

1. Дайте визначення поняття «античність».

2. Які етапи розвитку пройшла антична література?

3. Назвіть основні жанри античної літератури.

4. Які вищі цінності несе в собі антична культура?

5. Назвіть основні цикли давньогрецьких міфів.

6. Схарактеризуйте кожен з етапів античної літератури.