Підручник по Всесвітній історії. Нові часи. 9 клас. Білоножко

Тема 14. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ СВІТУ

32. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НАРОДІВ СВІТУ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

1. Особливості національно-визвольного руху

Наприкінці XIX - на початку XX ст. потужний національно-визвольний рух одночасно охопив багато країн в різних частинах світу. Розвиток демократичних інституцій в Західній Європі та Північній Америці допоміг національній інтелігенції колоніальних та залежних країн усвідомити необхідність для своїх народів боротьби за незалежність, свободу та демократичні перетворення. Оголошена ними національно-визвольна боротьба в різних регіонах світу мала свої особливості.

На Балканах метою стало звільнення слов’янських народів та греків від імперської влади Туреччини та Австро-Угорщини. Важливою складовою цієї боротьби стала необхідність православних християн звільнитися від гніту з боку ісламського уряду Туреччини. В Китаї національно-визвольна боротьба проходила під гаслом боротьби із руйнівним західним впливом. В Індії національні сили боролись проти порушення колоніалістами національних традицій. В той же час кінцевою метою боротьби стало створення нової сучасної держави при широкому використанні європейського досвіду. В Латинській Америці метою визвольної боротьби стало створення власних національно-культурних засад ефективного економічного та соціально-політичного розвитку. В Ірані та Туреччині боротьба проти європейського колоніалізму проходила одночасно із вимогами відновлення ісламських традицій.

2. Виникнення незалежних держав на Балканах

Внаслідок російсько-турецької війни 1877-1878 рр. було зроблено вирішальний крок на шляху національного відродження болгарського народу. Сан-Стефанський мир між

Росією і Туреччиною передбачав об’єднання в межах самостійного князівства всієї заселеної болгарами території - від Дунаю до Егейського моря. Однак на Берлінському конгресі, під тиском Англії і Австро-Угорщини, територію відроджуваної Болгарії було значно урізано, південну частину - так звану Добруджу - було повернуто Туреччині, середня територія під назвою Східної Румелії перетворювалася на автономну провінцію у складі Османської імперії і лише за північною частиною (поміж Дунаєм і Балканським хребтом) зберегли статус самостійної держави. До того ж тут лишалися деякі атрибути васальної залежності від Туреччини - сплата щорічної данини, формальне затвердження султаном болгарського князя та ін. Таким чином, національні завдання, що стояли перед Болгарією,- створення і розбудова національної держави - не були повністю розв’язані: треба було завершити звільнення частини болгарської території, яка все ще лишалася під турецьким ярмом, і добитися повного державного суверенітету.

Після звільнення, що спричинило масову втечу турецьких поміщиків, феодальні порядки в болгарському селі було ліквідовано, селяни стали вільними землеробами. Визволення країни, відродження болгарської державності, радикальне вирішення аграрної проблеми створили сприятливі умови для розвитку Болгарії. А втім, вона ще упродовж довгих років лишалася відсталою країною з досить слабкою промисловістю. Пов’язане це з тим, що: по-перше в ній було величезне чисельне переважання дрібного селянства; по-друге - вузький внутрішній ринок; по-третє - напівкустарні болгарські товари не могли конкурувати із промисловими товарами Західної Європи, по-четверте - брак національних капіталів призвів до того, що в болгарській індустрії з перших же етапів її становлення почав відігравати велику роль іноземний, особливо австро-німецький, капітал.

Політичний устрій Болгарії визначався Конституцією, прийнятою в 1879 р. в м. Тирново Установчими зборами країни. Тирновська Конституція встановила в країні режим конституційної монархії; виконавча влада вручалася спадковому князю; законодавча влада належала однопалатним Народним зборам.

Боротьба за місця в Народних зборах в основному точилася між лібералами і консерваторами Болгарії. Ліберальна партія, що оформилася невдовзі після визволення, спиралася переважно на селян і міську дрібну буржуазію. Її програма зводилася до дотримання ліберальних принципів конституції і проголошуваних в них свобод. Противники лібералів утворили Болгарську консервативну партію, що спиралася на велику буржуазію, лихварів, духовенство і чиновників. Ця партія вважала тирновську Конституцію занадто ліберальною, прагнула до її обмеження у бік посилення влади монарха, до більш строгої бюрократичної централізації країни. Обидві партії розходилися і в своїх зовнішньополітичних симпатіях: ліберали орієнтувалися на Росію, а консерватори - на Австро-Угорщину і Німеччину.

В 1885 р. внаслідок повстання в Південній Болгарії північна і південна частини країни возз’єдналися в єдину державу. Відроджена державність, демократичні засади конституції створювали передумови для прогресивного розвитку Болгарії. В той же час наявність на княжому престолі ставлеників австро-німецького блоку зумовила входження Болгарії в орбіту впливу Троїстого союзу, що в майбутньому негативно позначиться на історії цієї держави.

Османська імперія, за умовами підписаного в березні 1878 р. Сан-Стефанського миру з Росією, підтвердила крім возз’єднання Болгарського князівства і незалежність Румунії, Сербії та Чорногорії. Берлінський міжнародний конгрес, що відбувся влітку того самого року, розчленував Болгарію, але визнав суверенітет Сербії, Румунії і Чорногорії. І румунський народ, і слов’янське населення Балканського півострова використали свій шанс для становлення незалежних держав. Ліквідація васальної залежності від Туреччини прискорила розвиток цього регіону, однак відсутність національного великого капіталу і експансіоністські плани Австро-Угорщини щодо Балкан зумовили розвиток цих країн як аграрно-сировинного придатка держав німецького блоку, що не відповідало їхнім національним інтересам.

3. Балканські війни

Розпад Османської імперії тривав і на початку XX ст. В 1912 р., завдяки посередництву Росії і за схвалення Англії та Франції, склався Балканський союз чотирьох монархічних держав - Болгарії, Сербії, Чорногорії та Греції - з метою відібрати у Туреччини й поділити між собою територію Македонії. Держави Балканського союзу почали війну проти Туреччини в жовтні 1912 р. Основною ударною силою союзників були болгарські частини, які і завдали головного удару по турецькій армії. В короткий термін військові сили Османської імперії були розбиті. В листопаді болгарські війська вийшли на підступи до Константинополя. В грудні 1912 р. почалися мирні переговори між Османською імперією і державами Балканського союзу, що завершилися підписанням договору про припинення першої Балканської війни. За мирним договором майже вся європейська територія Туреччини переходила до переможців. У турків залишилася лише вузька смужка землі, прилеглої до Константинополя (Стамбула). Крім того, на карті Європи з’явилася нова держава - Албанія, яка фактично відразу потрапила в залежність від Австро-Угорщини та Італії.

Перша Балканська війна призвела до зміни співвідношення сил на Балканах. Зміцнення Болгарії і Сербії ослабило позиції Австро-Угорщини і Туреччини. Австро-угорська і німецька дипломатія доклали великих зусиль до зруйнування того союзу, який утворили балканські слов’янські держави і Греція в боротьбі за звільнення від турецького ярма. Для цих країн головним було розірвати союз Болгарії і Сербії. Цьому руйнуванню сприяли багато в чому амбіції лідерів Балканського союзу. Монархи Сербії і Греції зажадали від Болгарії розширення їхньої частки у поділі отриманих від Туреччини за Лондонським миром територій. Болгарський цар Фердінанд, котрий мріяв про створення Великої Болгарії, відмовився задовольняти вимоги недавніх союзників.

У Софії чудово розуміли, що після відмови може виникнути воєнний конфлікт з Сербією і Грецією. Тому підбурювана Австро-Угорщиною, яка пообіцяла свою допомогу, Болгарія 29 червня 1913 р. розгорнула воєнні дії проти сербів і греків. Почалася друга Балканська війна. Болгарські військові, які винесли головний тягар війни з Туреччиною, не мали сумніву в швидкому успіхові. Але їх чекало жорстоке розчарування. По-перше, Австро-Угорщина визнала за краще не брати участі в конфлікті. По-друге, до Сербії і Греції, вгамувавши колишню ворожість, приєдналися Туреччина і Румунія. В результаті упродовж тижня Болгарію було розгромлено і вона змушена була просити миру.

10 серпня 1913 р. в Бухаресті було підписано мирний договір, що завершив другу Балканську війну. Зміцніли Сербія та її союзники - Чорногорія, Румунія і Греція, ослабилося становище Болгарії, в якій правлячі кола прагнули реваншу.

Чергова зміна кордонів, атмосфера ворожості і втрачених надій, боротьба великих держав за вплив у цьому регіоні додали вибухівки в «пороховий льох Європи» на Балканах. Саме тут зіткнулися і переплелися інтереси більшості європейських великих держав.

4. Повстання іхетуанів та Сіньхайська революція в Китаї

Особливістю Китаю був повний контроль над суспільством з боку могутньої державної влади. З 1644 р. Китаєм правила маньчжурська імператорська династія Цінь. Опорою імператора було численне і високоосвічене чиновництво, верхівку якого також становили вихідці з Маньчжурії (північно-східна частина Китаю).

Загони іхетуанів

Юань Шікай

Чиновництво спільно з ученою верствою - шеньші - було носієм офіційної державної релігії - конфуціанства. Імператор і чиновники звеличували Китайську імперію як особливу - Піднебесну - і всерйоз вважали інші країни світу її васалами, а інші народи - варварами. Але до кінця XIX ст.

Китай втратив свої васальні території (В’єтнам, Корею, Тайвань) і сам перетворився на напівколонію західних держав і Японії.

Його територія виявилася поділеною на «сфери впливу» між Англією, Францією, Японією, Німеччиною і Росією. Восени 1898 р. в різних провінціях країни спалахували стихійні повстання під гаслом «Підтримаємо Цінів, знищимо іноземців!». А наприкінці року антиіноземний рух очолило впливове серед селян таємне товариство «Іхетуань» («Загони справедливості й згоди»). Це було одне з традиційних релігійних буддійських товариств, що займалося духовним і фізичним удосконаленням своїх учасників. Оскільки в систему тренувань іхетуанів входили китайська гімнастика і кулачний бій, пізніше в європейській пресі цей рух дістав назву боксери. Крім селян, у товаристві були ремісники, вояки, чиновники, вчені-шеньші. В 1898 р. товариство вийшло з підпілля і почало формувати збройні загони, закликаючи виганяти «заморських грабіжників» і знищувати місцевих християн та чиновників-хабарників.

Лави повстанців швидко зростали. В 1899 р. вони вже контролювали значну частину німецької «сфери впливу» - провінції Шаньдун. Новий її губернатор Юань Шікай спробував з допомогою німецьких солдатів упокорити населення. Та це викликало лише піднесення руху. Навесні 1900 р. повстання охопило столичну провінцію Чжилі. Урядові війська переходили на бік іхетуанів. Тоді імператриця Цисі, проігнорувавши вимогу західних держав придушити повстання, домовилася з іхетуанями і в червні впустила їх у столицю - м. Пекін, де почалися погроми іноземних представництв і вбивства іноземців. Коли ж західні держави пред’явили Цисі ультиматум, вона підписала указ про оголошення їм війни.

Сунь Ятсен

3 серпня 1900 р. воєнні дії почала 20-тисячна союзна армія 8 держав - Німеччини, Японії, Англії, США, Росії, Франції, Італії та Австро-Угорщини. 14 серпня інтервенти захопили столицю. Місто, включаючи імператорські палаци, зазнало пограбування. Цисі, яка раніше утекла в Сіань, звинуватила в поразці іхетуанів. Вона віддала своїм військам наказ спільно з іноземцями придушити повстання, що й було зроблено з особливою жорстокістю. Після цього антиіноземні настрої в Китаї стали трансформуватися в антиціньські, антиманьчжурські - для більшості китайців маньчжури також були іноземцями. В цих умовах став набирати сили революційний антиціньський рух. Його лідером був Сунь Ятсен (1866-1925). Влітку 1905 р. за його активної участі розрізнені революційні групи з’єдналися в «Об’єднаний союз». Вже в 1906 р. його чисельність досягла 10 тис. чол. Основу програми організації становили розроблені Сунь Ятсеном «три народних принципи».

Перший - націоналізм - означав повалення чужоземної маньчжурської династії і створення незалежної китайської держави. Цей принцип не був спрямований проти Заходу. Другий принцип - народовладдя - передбачав боротьбу за встановлення республікансько-демократичного ладу. Третій принцип - народне благоденство - пропонував «зрівняння в правах на землю» шляхом націоналізації землі.

В 1909-1910 рр. стихійні лиха і різке подорожчання рису викликали голодні бунти в багатьох провінціях. Реформаторська опозиція вимагала негайного скликання парламенту. Об’єднаний союз в січні 1910 р. і квітні 1911 р. організовував повстання гарнізону в Гуанчжоу, які закінчилися, щоправда, поразками. У вересні 1911 р. відбулося стихійне повстання в Сичуані. 10 жовтня 1911 р. повстав проти уряду гарнізон в Учані (Центральний Китай), підтриманий робітниками і студентами. Цей день вважається днем початку революції. Наступного дня владу Цінів було повалено в сусідніх містах Ханькоу і Ханьяні. До початку грудня вже 15 провінцій Китаю з 18 відмовилися підкорятися ціньському уряду. Ціні шукали сильну особистість, здатну придушити революцію. Їхній вибір упав на Юань Шікая. В середині жовтня його було призначено генерал-губернатором центральних провінцій, а потім - прем’єр-міністром і командувачем усіх урядових військ. Та він вів свою гру і почав переговори з ліберальними керівниками найбільш революційних південних провінцій.

13 грудня 1911 р. представники революційних провінцій зібралися в Нанкіні на конференцію, яка оголосила себе Національними зборами Китаю. 29 грудня 1911 р. збори проголосили Китай республікою.

12 лютого 1912 р. від імені малолітнього імператора Пу І було оголошено про зречення ціньської династії і запропоновано Юань Шікаю «організувати тимчасовий республіканський уряд». 15 лютого Національні збори обрали Юань Шікая тимчасовим президентом Китайської республіки. Ці події стали кульмінацією революції, яка дістала в Китаї назву Сіньхайської. Останнє пов’язане з тим, що і початок революції, і зречення імператора відбулися в рік Сіньхай за китайським місячним календарем (30.01.1911 - 17.02.1912).

У подальшому Сунь Ятсен і створена ним у серпні 1912 р. партія Гоміндан (Національна партія), спираючись на підтримку значної частини населення, особливо на півдні країни, спробували скинути Юань Шікая, який встановив у Китаї воєнну диктатуру. Але в другій революції 1913 р. Гоміндан зазнав поразки.

Революція не могла привести до істотної «європеїзації» Китаю (перемоги демократії, приватної власності та ринкової економіки). Для цього в китайському суспільстві не було духовних, соціальних і політичних передумов. Вона завершилася військовою диктатурою і державно-бюрократичним контролем за економікою.

5. Національно-визвольний рух в Індії

Традиційне індійське суспільство являло собою побудовану по вертикалі систему замкнутих соціальних груп - каст. Спілкування поміж ними зводилося до мінімуму. Шлюби дозволялися тільки всередині касти. При різноманітті економічного і соціального життя Індії кожна каста володіла монополією на певне професійне заняття. Це давало суспільству стабільність і спокій. Неухильному виконанню внутрікастових обов’язків, включаючи професійні, релігія індійців - індуїзм - надавала вищого релігійного значення.

Кожна місцевість в Індії могла мати свій набір каст. Зазвичай це були касти брахманів (жерців, носіїв священних знань), кшатріїв (воїнів, правителів), а також різноманітні землевласницькі, землеробські, ремісницькі, торговельні та інші касти. Всі касти, як і професії, розрізнялися за ступенем «чистоти» і шляхетності. Поза кастовою системою перебували лише всіми зневажувані великі групи так званих «недоторканних», що виконували найбільш брудну роботу. В країні існувала також досить велика кількість мусульман, зороастрійців, сикхів, представників інших релігійних конфесій. Але адміністратори Ост-Індської компанії намагалися правити Індією, ігноруючи її традиції, керуючись європейськими уявленнями про «правильний» устрій суспільства й інтересами англійських промисловців та торгівців. Вони по-своєму перерозподіляли власність, змушували індійців діяти всупереч віковим звичаям, переробляли Індію за своїми мірками. У колонії назрівав вибух.

У травні 1857 р. почалося повстання сипаїв - індійських солдатів («сипай» - воїн), які служили в армії Ост-Індської компанії. Лише навесні 1859 р. англійці придушили повстання, потопивши його в крові. З повстання англійський уряд зробив серйозні уроки. Він відмовився від насильницького зламу традиційних підвалин індійського суспільства і взяв курс на його поступове перетворення в бік наближення до європейських зразків. У 1858 р. Індія стала складовою частиною Британської імперії. Королева зобов’язалася поважати права індійських князів і всю кастову систему. Спеціально були захищені права селян-орендарів із землеробських каст (можливість відчужувати постійно орендовані землі, обмеження орендної плати). Замість сипайських полків було створено нову колоніальну армію з широкою участю в ній англійців.

Процесія в Індії

У 1861 р. англійський парламент ухвалив закон про організацію законодорадчих індійських рад при генерал-губернаторі та губернаторах провінцій. У 80-ті рр. було засновано місцеве виборне самоврядування. Цим самим індійці залучалися до управління своєю власною країною. За англійським зразком створювалася судова система. Водночас розгорнулася підготовка по-європейському освічених колоніальних адміністраторів з числа індійців. З цією метою в 1857 р. було відкрито три університети - Калькуттський, Бомбейський і Мадраський. Пізніше кількість англійських університетів і коледжів в Індії збільшилася. Багато індійців навчалися в Англії. Студентами, а потім викладачами, вченими і чиновниками за традицією ставали діти брахманів і кшатріїв, але були й вихідці з нижчих каст.

У свою чергу, на базі торговельних каст з’являлася індійська торгова буржуазія, а з ремісницьких виходили індійські промисловці. Таким чином, Індія пристосовувалася до нових явищ в її суспільному житті. Загальною ж тенденцією було посилення експлуатації індійців з боку англійських підприємців і взагалі любителів легкої наживи, що наповнили країну. За злиденну зарплату при 16-годинному робочому дні індійські селяни і чорнороби будували зрошувальні канали і залізниці, працювали на плантаціях чаю, кави, каучуку, джуту, бавовни, індиго, на англійських фабриках. При цьому індійці сплачували і величезну податкову данину колонізаторам - 100 млн фунтів стерлінгів щорічно.

Балгангадхар Тілак

Різні групи інтелігенції неоднаково уявляли собі майбутнє Індії. Радикальний націоналіст Балгангадхар Тілак звернувся до традиційних національних цінностей індійців для обґрунтування необхідності якнайшвидшого надання Індії повної самостійності.

Інші, не заперечуючи значення для Індії традицій, віддавали перевагу її оновленню шляхом запозичення досягнень Англії та інших західних країн у різних сферах. Вони прагнули не до розриву з Британією, а лише до самоуправління Індії.

У грудні 1885 р. в Бомбеї відбувся установчий з’їзд Індійського національного конгресу (ІНК), що невдовзі став провідною партією в Індії. Своїми головними вимогами ІНК висунув досягнення національного рівноправ’я англійців та індійців і надання країні самоуправління. Окремо з’їзд поставив вимогу вжиття протекціоністських (захисних) заходів в інтересах індійської промисловості. Його рішення були пройняті ідеєю ненасильства. На початку XX ст. ІНК почав займати рішучіші позиції в боротьбі індійців проти колоніалізму. В 1905 р. ІНК підтримав масовий рух під гаслом «свадеші» (своє виробництво), що передбачав підтримку індійських товарів при одночасному бойкоті англійських товарів. Він включав також мітинги, демонстрації, страйки робітників на англійських фабриках. Індійська промисловість дістала поштовх для подальшого розвитку.

Восени 1906 р. ІНК на своїй сесії в Калькутті висунув вимогу «свараджа» (своє правління), тобто самоуправління у складі Британської імперії. Навесні 1907 р. рух «свадеші» став переростати у рух «сварадж». Та він уже не був таким масовим, а екстремістські виступи «крайніх» придушувалися військами. Помірковане керівництво ІНК, почувши обіцянки властей піти на поступки, припинило боротьбу.

Восени 1909 р. англійський парламент прийняв Закон про законодавчі ради при віце-королі Індії. Та це було досить обмежене самоуправління.

6. Революції в Ірані та Туреччині

У мусульманських країнах, до яких належать Іран та Туреччина, життя людей регулюється ісламом. Ця релігія вимагає коритися волі Аллаха, визначеній ним долі кожного, державній владі, якщо та діє за ісламськими приписами, свято дотримуватись шаріату - ісламського закону, його норм і правил. Спроби європейських колонізаторів поневолити ці країни економічно і політично, нав’язати їм невластиві форми суспільного життя спричинювали опір народів «невірним» - немусульманам. Водночас необхідність опору колонізації примушував ці народи пристосовуватись до «виклику» індустріальних держав, запозичувати їхній технологічний і соціальний досвід. Ці дві тенденції поєднувались і в революціях, які вибухнули на початку XX ст. в Ірані і Туреччині.

В Ірані, де панує іслам особливого, шиїтського, напряму, народ завжди більше вірив духовенству, аніж світському правителю - шаху. Оскільки шахська влада не змогла ефективно чинити опір колонізаторському наступові з боку Росії та Великої Британії, які до кінця XIX ст. фактично поділили країну на «сфери впливу», в країні почали поширюватись антишахські настрої. В умовах різкого погіршення економічного становища в країні відбулися голодні бунти, пройшли масові демонстрації протесту. Наприкінці 1905 р. і влітку 1906 р. під керівництвом духовенства іранці вдалися до лиховісних для шахського уряду акцій протесту в мечетях. Учасники акцій протесту вимагали:

- створення справедливого ісламського шаріатського суду;

- скликання меджлісу - парламенту;

- прийняття ісламської конституції.

Шах змушений був піти на поступки. Восени 1906 р. було обрано меджліс, який розробив Конституцію, що обмежила владу шаха. З часом було введено принцип розмежування влади, проголошені основні громадянські права і свободи. В країні створювались енджумени - органи місцевого самоуправління.

Але в Ірані вже існував рух федаїв - молодих борців за іслам, здатних на самопожертву за віру. Цей рух набув такого розмаху, що налякав і шаха, і меджліс. Події в країні виходили з-під контролю влади. В червні 1908 р. шах Мухаммед Алі здійснив державний переворот, розігнавши меджліс і столичні енджумени. Конституцію було скасовано. В Ірані було введено військовий стан. Однак загони федаїв на півночі країни піднялися на повстання проти шахської влади. В липні федаї захопили столицю м. Тегеран і скинули монарха. На престол зійшов 14-річний син шаха Ахмед. Конституція була відновлена, пройшли нові вибори в меджліс.

Новий уряд спирався у своїй діяльності на активну допомогу США. Це не сподобалось урядам Англії та Росії. Наприкінці 1911 р. війська цих країн здійснили інтервенцію проти Ірану. Загони федаїв були розгромлені, енджумени і меджліс розпущені. Революція остаточно була придушена. Але головне її досягнення - Конституція - збереглося.

На відміну від Ірану, Туреччина впродовж століть зазнавала певних європейських впливів, оскільки мала значні територіальні володіння й була активним учасником багатьох подій на Європейському континенті. Вона являла собою величезну імперію, на території якої проживали десятки різних народів, які зазнавали тяжкого гніту, як національного, так і релігійного. Туреччина мала численну, добре навчену і озброєну армію. 1876 р. в країні була прийнята Конституція. Незважаючи на це, Туреччина до кінця XIX ст. опинилась у фінансово-економічній залежності від західних країн. Султаном Туреччини в той період був Абдул-Хамід II (1876-1909). Султан найбільше переймався метою збереження традиційних ісламських цінностей та величезних володінь Османської імперії в Європі, Азії та Африці, де не припинялась національно-визвольна боротьба народів. В 1894-1896 рр. війська султана здійснили винищення вірмен на території імперії і в султана з’явилось прізвисько «Кривавий султан».

Наприкінці XIX ст. в країні виникло товариство молодих турецьких офіцерів «Єднання і прогрес». В Європі його членів називали младотурками. Їхня програма містила такі положення:

- реформування імперії при обов’язковій умові її збереження;

- прогрес і розвиток країни при невтручанні іноземців;

- боротьба за свободу, рівність, братерство і правосуддя.

- вирішення вимог нетурецьких народів;

- скасування феодальних повинностей і вирішення аграрного питання.

В 1907 р. з’їзд младотурків закликав країну до повстання проти султана Абдул-Хаміда II, якого в народі називали «кривавим». В липні 1908 р. під керівництвом младотурків відбулося повстання військового гарнізону в Македонії. На вимогу повсталих султан відновив дію Конституції 1876 р. На виборах до парламенту младотурки перемогли, отримавши 2/3 місць у палаті депутатів. Однак у квітні 1909 р. в столиці відбулося повстання під гаслом повернення до шаріату й давніх ісламських традицій. Скориставшись повстанням, султан розпустив парламент і розпочав репресії проти младотурків. Війська, вірні младотуркам, захопили владу. Абдул-Хаміда було позбавлено трону.

27 квітня новим султаном став брат султана Мехмед V, діяльність якого повністю контролювали повсталі.

Младотурки провели деякі реформи, реорганізувавши армію, жандармерію, поліцію. Однак, прийшовши до влади, вони не виконали жодної з своїх обіцянок і встановили жорстокий диктаторський режим. Жорстоко придушувалися страйки робітників за економічні права. Проходило примусове отуречування народів. Гасла про свободу і рівність замінено було на гасло «Рівність всіх османів (турків)». В 1913 р. младотурки скасували дію Конституції і обмежили діяльність парламенту. Одночасно младотурки жорстоко придушували антитурецькі повстання народів, які населяли Туреччину - арабів, болгар, вірмен. Із особливою жорстокістю було придушено повстання вірмен в 1915 р. В результаті кривавої різні загинули тисячі старих, жінок і дітей - загальним числом близько 1 млн чол.

7. Мексиканська революція 1910-1917 рр.

У першій половині XIX ст. іспанські та португальські колонії в Америці проголосили незалежність і під час війни з Іспанією спромоглися відстояти свою незалежність. З середини XIX ст. ці країни називають Латинською Америкою.

Розвиток незалежної Мексики, як і інших країн Латинської Америки, відбувався повільно. Передумови цього було закладено ще в колоніальні часи. В сільському господарстві Мексики переважало велике поміщицьке землеволодіння - латифундії, де використовувалася праця наймитів - пеонів та володіння індіанських общин. Головною тенденцією в землекористуванні було розширення латифундій за рахунок общинних земель. В 1872 р. до влади в країні прийшов генерал Порфіріо Діас. Він встановив свою диктатуру. Усіляко заохочувалося ввезення в країну іноземного капіталу, передусім американського. Зарубіжні компанії посіли провідні позиції в галузях, що швидко розвивалися: у залізничному транспорті, гірничодобувній, металургійній, нафтовій промисловості. Розвивалося і національне виробництво, але воно лишалося на других ролях. В середовищі національної буржуазії зростало незадоволення і політикою Діаса, і американцями.

Еміліано Сапата

Уряд Діаса видав низку законів, спрямованих проти селянських общин. Це дозволило багатим латифундистам відібрати в селян землю, яка тепер належала їм на правах приватної власності. Всього у селян було відібрано 60 млн га землі. Понад 90% селян, в основному общинників, стали безземельними і перетворилися на батраків-пеонів, змушених важко працювати на чужих плантаціях за злиденну зарплату. Руйнувався весь традиційний спосіб життя індіанської общини. Мексика опинилась на порозі селянської революції.

У 1909 р. багато районів країни були охоплені селянськими заворушеннями. Особливо великі з них відбувалися на півдні, в штаті Морелос, де вся земля була в руках 27 латифундистів, які захопили общинні володіння. Там уже діяв партизанський загін на чолі з Еміліано Сапатою.

Еміліано Сапата (1879-1919) народився в селищі Аяла штату Морелос в бідній селянській родині. В 1909 р. створив комітет захисту селянських земель. А після невдалих спроб добитися справедливості в суді закликав селян до повстання, висунувши гасло «Земля і воля!».

На півночі країни вже давно діяв партизанський загін Франсіско Вільї.

Франсіско Вілья (1877-1923) походив з родини пеона, не мав ніякої освіти. Створений ним повстанський загін нападав на поміщиків, грабував купців. Здобич Вілья ділив серед бідняків.

У різних містах Мексики існувала мережа таємних клубів і груп, що мали на меті повалення диктатури. Ліберали вважали за краще діяти на конституційній основі. Вони об’єдналися, щоб перешкодити переобранню Діаса на чергових президентських виборах. Цю партію «непереобрання» очолив Франсіско Мадеро.

Незадовго до виборів Діас заарештував Мадеро і його прибічників за звинуваченням в підготовці заколоту і знову на виборах здобув «перемогу». Мадеро, звільнений із в’язниці під заставу, в жовтні 1910 р. емігрував у США. Діасу спершу вдалося придушити розрізнені повстання. Та вони вже означали початок революції. В лютому 1911 р. Мадеро з групою прибічників перейшов американо-мексиканський кордон, очолив повстанців на півночі Мексики і рушив з ними до столиці (Мехіко). 25 травня 83-річний Діас подав у відставку і незабаром утік з Мексики. 7 червня війська Мадеро увійшли у Мехіко. У жовтні його було обрано президентом. Ліберали вважали революцію завершеною. Уряд Мадеро не поспішав вирішувати аграрні проблеми країни, але почав вимагати роззброєння і розпуску партизанських загонів, пославши проти них свої війська, які жорстоко розправились із повстанцями та їхніми родинами. У відповідь на це Сапата 28 листопада 1911 р. проголосив «План Аяла». План оголошував:

- повну націоналізацію всього майна ворогів революції;

- повернення відібраних латифундистами земель їхнім колишнім власникам;

- вилучення однієї третини земель у решти поміщиків.

Тисячі й тисячі селян сходилися в армію Сапати. Він ставав селянським ватажком. Зростали загони Вільї на півночі. Намагаючись якось об’єднати суспільство, Мадеро почав готувати аграрну реформу, пішов на поступки робітникам. Але це, в свою чергу, активізувало прибічників колишнього диктатора. Їхні повстання вибухали в 1911-1912 рр. у різних частинах країни. В лютому 1913 р. заколотники організували повстання столичного гарнізону. Мадеру було вбито. Контрреволюційний режим очолив генерал Уерта.

Знову почали об’єднувати свої сили ліберали. Їх очолив колишній сподвижник Мадеро багатий поміщик Венустіано Карранса. В березні 1913 р. він закликав усіх противників режиму Уерти до повстання з метою відновлення конституційного ладу. До нього приєднався Вілья, котрий сформував зі своїх військ Північну дивізію. Підтримали Каррансу і США, незадоволені тісним зв’язком Уерти з англійцями. У квітні-листопаді 1914 р. вони навіть висадили десант у Велакрусі.

У липні 1914 р. режим Уерти впав, а в серпні Карранса захопив столицю. В цей період і відіграло свою роль незбігання основних цілей учасників спільної боротьби проти Уерти. Сапата наполягав на виконанні «Плану Аяла». До нього приєднався і Вілья. Карранса ж план відхилив. Назрів конфлікт. Наприкінці листопада війська Карранси залишили Мехіко. В столицю увійшли загони Вільї і Сапати. 4 грудня відбувалася перша особиста зустріч двох селянських генералів. Але вони не змогли домовитися і виробити спільну політичну програму.

Тим часом уряд Карранси, що переїхав у Веракрус, опублікував декрет, в якому обіцяв здійснити аграрну реформу, підвищити робітникам заробітну плату, захистити національні природні ресурси. Підтримка Карранси почала зростати. Його війська розгорнули наступ на Мехіко. На його боці проти армій Сапати і Вільї билися «червоні» батальйони, створені робітниками Мексики. Дивізії Вільї та Сапати залишили столицю.

Політика уряду сприяла національному єднанню. Це дало можливість прийняти нову конституцію країни. Вона була опублікована 5 лютого 1917 р. і була для свого часу однією з найдемократичніших у світі. Вона проголосила:

- повну юридичну рівність громадян, їхні демократичні права і свободи;

- обмеження влади і впливу церкви;

- недоторканність приватної власності;

- «первісну власність держави на землі і води» з правом наступної передачі їх приватним особам. Корисні копалини, що знаходяться в надрах землі, також оголошувалися народною власністю. Цим створювалися правові засади для націоналізації природних ресурсів і гірничодобувних галузей промисловості;

- накладалися обмеження на іноземний капітал;

- передбачалося видання законів щодо скорочення обсягів великої земельної власності з передачею селянам вилучених надлишків. Це дало можливість в подальшому здійснити глибоку аграрну реформу;

- в галузі трудового законодавства запроваджувався 8-годинний робочий день, а для підлітків до 16 років - 6-годинний, вводилися істотні обмеження щодо використання на виробництві жіночої і дитячої праці - гарантувалася рівна оплата за однакову працю, подвійна оплата понаднормової праці. Робітники діставали право на страйки.

Конституція була заключним актом революції 1910-1917 рр.

Висновки

Поразка Туреччини у війні 1877-1878 рр. із Росією дозволила болгарському народові створити свою державу, а Сербії, Чорногорії та Румунії - досягти остаточної незалежності. Балканські війни 1912-1913 рр. взагалі покінчили із турецьким ярмом над слов’янськими народами. В Китаї традиційно сильна бюрократична держава не змогла протистояти європейському колоніалізмові. Антиіноземне повстання іхетуанів, а згодом і Сіньхайська революція призвели до падіння маньчжурської ціньської династії і встановлення воєнної диктатури Юань Шікая. Індія, маючи давню цивілізацію, що включала кастову організацію суспільства, поступово пристосувалась до потреб промислового та капіталістичного розвитку. Національно-визвольний рух в Індії виступав за оновлення суспільства і його самоуправління. В Мексиканській революції 1910-1917 рр. з’єдналися масовий селянський рух за землю та ліберальний рух за демократію і обмеження іноземного капіталу. Вона закінчилась підписанням компромісної демократичної конституції, яка згуртувала мексиканське суспільство.

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте причини і спрямованість повстання іхетуанів у Китаї.

2. Назвіть причини Сіньхайської революції.

3. Коли було створено Індійський національний конгрес: у 1857 р., 1875 р., 1885 р„ 1905 р.?

4. Які соціальні верстви і з яких причин брали участь у Мексиканській революції?

5. Що спільного було в революціях в Ірані та Туреччині?

6. Поясніть значення термінів: «свадеші», «сварадж».

Документи та матеріали

З повідомлення кореспондента газети «Русское слово» (4 листопада 1911 р.)

«Центральний Китай охоплений мужицькою революцією. В міста сходяться селяни, хлібороби, озброєні мотиками, звозять припаси революціонерам, приєднуються до загонів, дають коней і гарби для пересування. Арсенали дрібних міст спустошено, зброю роздано населенню. В захоплених революціонерами містах влаштовуються патріотичні походи з прапорами, на яких є написи «Визволення Китаю...»

Ефимов Г.В. Буржуазная революция в Китае и Сунь Ятсен (1911-1913). Факты и проблемы. - М., 1974. - С. 110.

Запам’ятайте дати

1879 р. - утворення Болгарської держави

1885 р. - створення Індійського національного конгресу

1899-1900 рр. - повстання іхетуанів у Китаї

1905 р. - початок руху «свадеші» в Індії

1910 р., листопад - Мексиканська революція

1911 р., жовтень - Сіньхайська революція в Китаї

1912 р., жовтень-грудень - І Балканська війна

1913 р., червень-серпень - II Балканська війна

1908 р., липень - 1909 р., квітень - младотурецька революція в Туреччині