Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Волощук

Розділ 2. Реалістична драма XX ст.: Бернард Шоу (1856-1950)

Літературна розминка. Пригадайте, які ознаки реалізму були наявні вже в комедії Гоголя «Ревізор» і яких революційних змін зазнала реалістична драма у творчості Ібсена.

СПАДКОЄМЕЦЬ ШЕКСПІРА

Було б великим спрощенням припустити, що процес становлення нової драматургії та театру в усіх країнах Європи відбувався однаково. Принаймні в одній з них міцні театральні (і не лише) традиції мало сприяли відмові від застарілих форм.

Коментар архіваріуса

У нову добу Британська імперія вступила майже точно за календарем. Річ у тім, що спосіб життя британців віддавна визначався звичаями й уподобаннями королівської сім’ї. Епохи, архітектурні стилі, літературні напрями - усе це мало ім’я правлячого монарха: література вікторіанської доби, єлизаветинська література, стиль архітектури тюдор тощо.

Так, XIX ст. увійшло в історію країни як доба вікторіанства, адже минуло під знаком тривалого, від 1837 до 1901 р., правління королеви Вікторії І. Коли ж «бабуся всіх європейських монархів» і поборниця суворої моралі померла, трон перейшов до її сина Едварда VII. Аж тоді вікторіанці угледіли поряд із собою досі замаскованих едвардіанців - досить незалежних, дещо цинічних людей, у яких давно вже склалися побут і характер, відмінні від офіційно усталених.

Від самого початку едвардіанської доби, яка різко змінила уявлення англійців про мораль і сенс життя, література не лише цікавилася «революцією звичаїв» у Великій Британії, а й чимало їй сприяла. До того ж на початку XX ст. культурні впливи континенту й США спонукали британців самостійно визначати систему своїх життєвих цінностей. За словами видатного англійського письменника-едвардіанця Д.Г. Лоуренса, «відповідальність за спільні проблеми, за майбутнє, за думку і напрямок розвитку» тепер мусили взяти на себе пересічні члени суспільства. Лоуренс був переконаний, що ця «нестерпна» відповідальність «отруїла» життя британців на межі ХІХ-ХХ ст.

Більшість англійських письменників, чия творчість припала на першу половину XX ст., чітко розподілилися за генераціями відповідно до точки відліку - початку XX ст., едвардіанської доби. Митці, що на час «падіння британців з висот святенництва в безодню цинізму» були ще дітьми, до едвардіанців, звісно, не належали. А от Лоуренсу тоді було близько шістнадцяти. У багатьох представників його покоління, що розпочали життя едвардіанцями, людина й людство викликали здебільшого ненависть.

Проте був серед англійських письменників і такий, що, народившись у середині XIX й доживши до середини XX ст., безболісно перетнув межу вікторіанства й едвардіанства. Він завжди залишався сучасним, здійснив справжню реформу літератури й театру і своєю незлою іронією пом’якшував труднощі «перехідної доби». Ім’я цієї людини - Бернард Шоу.

Джордж Бернард Шоу народився в Дубліні в сім’ї збіднілого ірландського дворянина, змушеного служити дрібним клерком. У п’ятнадцять років майбутній письменник теж став клерком. Проте перспектива повторити батьківську долю й жити у провінційному тоді Дубліні його аж ніяк не влаштовувала. Юнак вирішив присвятити себе літературі. Ідея ця припала до душі і його матері. Сильна жінка, що після розлучення із чоловіком-невдахою заробляла на життя викладанням музики й співів, вона власним коштом утримувала дорослого сина, терпляче чекаючи на його письменницьку славу.

Відтак оселившись у Лондоні, дев’ятнадцятирічний Шоу розпочинає роботу над першим романом, а протягом 1879-1888 рр. пише ще п’ять. Однак і британські, і американські видавці, яким письменник-початківець пропонував свої твори, були одностайні: він не має таланту, подальші літературні спроби безперспективні. Щоправда, упертий ірландець не зважав на невтішний присуд - і, як невдовзі з’ясувалося, мав рацію. Шоу жартував, що оскільки його давній рід походить від Макдуфа з трагедії Шекспіра «Макбет», то сам він є законним спадкоємцем великого Шекспіра.

Не пройшовши в літературу через парадний вхід, Шоу скористався, так би мовити, службовим. Свою аудиторію він знайшов серед відвідувачів знаменитого Куточка оратора в лондонському Гайд-парку. Там письменник відразу уславився як вправний парадоксаліст і пропагандист популярних на той час соціалістичних ідей. Він навіть виступив одним з фундаторів відомої соціалістичної організації і в соціалістичному журналі надрукував усі свої романи.

Приблизно в той самий спосіб Шоу прийшов і в драматургію, яка надалі стала основним родом його творчості. У музичній, а згодом у театральній критиці з’явилося нове загадкове ім’я - GBS. Цей GBS невдовзі зажив слави інтелектуала, який не визнає жодних авторитетів.

«Театр, - писав Шоу, - не може давати задоволення. Він зраджує своє призначення, якщо не дратує вас». На його думку, драматург має «вищу мету, ніж бавитися самому і бавити людей: він повинен тлумачити життя».

Як театральний критик Шоу наполягав на тому, що британський театр не повинен відсторонюватися від революційних процесів оновлення драми, які відбуваються в Європі. Проблемою вікторіанської публіки було те, що вона навіть не усвідомлювала свого консерватизму, адже просто не вважала за потрібне цікавитися подіями на континенті. Однак провокаційні статті Шоу таки привернули увагу британців до нової драми.

У 1891 р. було надруковано статтю «Сутність ібсенізму: що нового привнесла норвезька школа?», якою Шоу фактично розпочав боротьбу за перегляд застарілих життєвих переконань вікторіанців. Він писав: «Покоління, яке могло спокійно прочитати всього Шекспіра й Мольєра, Діккенса й Дюма - від першої до останньої сторінки, проте без найменших інтелектуальних або моральних незручностей, - дивлячись п’єсу Ібсена або читаючи роман Толстого, спотикається на кожному кроці, відчуває свою інтелектуальну й моральну неповноцінність, втрачає всю свою побожність і всі свої попередні уявлення про правильну або неправильну поведінку».

«Сутність ібсенізму», за Шоу, полягає в тому, що у своїх творах норвезький митець відображає загострення соціальних та морально-психологічних проблем напередодні нового століття і що сама форма його п’єс віддзеркалює це загострення. Шоу наголошує, що англійські драматурги повинні не формально наслідувати Ібсена, а привертати увагу до болючих проблем суспільства, про які за часів вікторіанства говорити було неприпустимо.

Від слів Шоу переходить до діла. У 1892 р. він запропонував свою п’єсу новому «Незалежному театру» і дістав згоду. За словами Шоу, режисер театру «як людина виняткового оптимізму й підприємливості, пішов на цей крок без вагань». То була п’єса «Будинки вдівця».

Деякі рецензенти зазначали, що замість драматичного твору автор «підсунув» публіці ту саму соціалістичну пропаганду, що становила зміст його промов у Гайд-парку. «Я не домігся успіху, - писав Шоу, - але я викликав сенсацію, і сенсація ця так припала мені до душі, що я перейнявся рішучістю спробувати ще».

П’єсу «Професія місіс Уоррен» (1893), що, як і попередня, увійшла до циклу «Неприємні п’єси», було заборонено через «аморальність». Відтак чотири наступних твори драматург об’єднав під назвою «Приємні п’єси». Третій цикл, названий «П’єси для пуритан» (1901), став знаковим у розумінні переходу від вікторіанської доби пуритан¹ до едвардіанської доби життєлюбів.

¹ Пуританин - тут: суворий ревнитель чистоти звичаїв, високої моральності тощо.

Сцена з вистави «Професія місіс Уоррен» (режисер Б. Львов-Анохін, 1956 р.)

Сцена з вистави «Людина та Надлюдина» (режисер С. Годвін, 2015 р.)

Шоу започаткував у театрі жанр римейку (англ, remake - переробка). Так, у драмі «Людина та Надлюдина» (1902) він перетворив легендарного іспанського серцеїда Дон Жуана Теноріо на сучасного англійського інтелігента й соціаліста Джона Теннера, а іспанку Донну Анну - на юну енергійну англійку Енн Вайтфілд, яка вперто переслідує героя, бажаючи вийти за нього заміж. Свою п’єсу за чеховськими мотивами «Дім, де розбиваються серця» (1919) Шоу назвав «фантазією в російському стилі на англійські теми». У цьому творі один з принципів чеховської нової драми - персонажі повсякчас чогось очікують, але нічого не трапляється чи трапляється не те, на що чекають, - він довів до абсурду. Надалі ця тенденція розвитку драматургії привела до виникнення течії «театру абсурду».

У 1925 р. Шведська королівська академія присудила Шоу Нобелівську премію. Драматург офіційно відмовився від грошової винагороди й попросив використати її для фінансування перекладу творів шведських письменників англійською мовою.

Перевірте себе

1. Схарактеризуйте британських вікторіанців та едвардіанців.

2. Розкажіть про шлях Шоу в літературу.

3. У чому, за Шоу, полягає «сутність ібсенізму»? Які вимоги драматург висував до англійського театру, посилаючись на художній досвід Ібсена та Толстого?

4. Назву циклу творів Шоу «Приємні п’єси» вважають вдалим прикладом іронії. Поясніть, у чому вона полягає, зважаючи на сприйняття критикою і публікою попереднього циклу п’єс драматурга.

ГАЛАТЕЯ, АБО ПОПЕЛЮШКА: ІСТОРІЯ «ФАНТАСТИЧНОГО МІЖКЛАСОВОГО СТРИБКА»

Загалом Шоу написав близько шістдесяти п’єс. Однак репутацію одного з найвидатніших драматургів XX ст. принесла йому насамперед п’єса «Пігмаліон. Роман в п’яти діях» (1913), побудована на переосмисленні «вічних» образів у сучасних обставинах.

Ми вже знаємо, що для Шоу, так само як для Ібсена, нові форми були не самоціллю, а засобом пізнання нової реальності. Якщо ібсенівські драми умовно називають аналітичними, то за п’єсами Шоу закріпилася назва інтелектуальні драми (або драми ідей, парадоксальні драми).

Літературознавча довідка

Інтелектуальна драма - поширена жанрова форма драматургії XX ст., у якій основний драматичний конфлікт ґрунтується на дискусії, а його розв’язання зазвичай полягає в перемозі одного з протилежних поглядів на проблему, порушену в п’єсі.

«Пігмаліон» є таким яскравим прикладом інтелектуалізму й парадоксалізму Шоу, що викликає навіть думку про певну самопародію, принаймні самоіронію. До речі, самоіронії драматург віддавав перевагу над усіма можливими формами сприйняття людиною самої себе. І саме в ній біографи митця вбачають головний «рецепт» його довгого, плідного й щасливого життя.

Інтелектуальний характер драматургії Шоу втілено в «Пігмаліоні» як специфічно «філологічний конфлікт», точніше - «філологічний парадокс». Парадоксальною є ідея, до якої нібито приходять усі учасники «конфлікту ідей» у творі: забезпечення соціальної рівності шляхом опанування всіма прошарками суспільства правильної вимови.

Однак перш ніж заглибитися у світ ідей, навколо яких точиться дискусія в п’єсі Шоу, слід пояснити зміст її назви, зокрема зв’язки (збіги та відмінності) твору з давньогрецьким міфом про Пігмаліона.

За прадавніх часів жив собі цар Кіпру Пігмаліон, який на дозвіллі полюбляв займатися скульптурою. Якось він вирізьбив таку прекрасну статую, що закохався в неї. Однак красуня зі слонової кістки, звісно ж, не могла відповісти на почуття царя. Зглянувшись на його страждання, богиня Афродіта оживила статую, яка стала дружиною Пігмаліона й отримала ім’я Галатея.

Узявши міф за основу драматичного сюжету, Шоу, як завжди, наповнив його іронією. Професор англійської фонетики Генрі Хігінс, укладач «Універсального алфавіту Хігінса», самовпевнено вважає себе новим Пігмаліоном, котрий створив прекрасну Галатею - себто зробив «чарівну леді» з малопривабливої квіткарки Елізи Дулітл. А глядач, заздалегідь повіривши в міфологізм п’єси, терпляче чекає щасливого фіналу.

Тим часом сам драматург, виступивши як режисер, суворо заборонив виконавцям головних ролей грати закоханих. Так, можливо, на якусь мить Еліза й закохалася в Хігінса... Проте сучасні дівчата мають іти суворим шляхом незалежної жінки - шляхом Нори Ібсена. А трагікомізм полягає в тому, що самовпевненість чоловіків зрештою буде посоромлено. Однак, на відміну від Нори, Еліза Дулітл, за словами Шоу, здійснює ще й «фантастичний міжкласовий стрибок». Справді, зваживши на кастовість тогочасної Британії, тільки фантастикою можна назвати припущення, нібито здобуття гуманітарної освіти й унаслідок цього пробудження почуття власної гідності відкриють квіткарці з робітничого району шлях до вищих кіл суспільства.

Будинок-музей Б. Шоу в Ейот-Сент-Лоренс

Шоу й сам, мабуть, відчував непевність долі своєї героїні після чудесного перевтілення, бо в післямові до п’єси висловив думку, що Еліза може вийти заміж за світського неробу Фредді й за матеріальної підтримки Хігінса та його друга полковника Пікерінга відкрити власну квіткову крамницю.

Шоу кілька разів переробляв фінал своєї п’єси: від рішучого й назавжди прощання Лізи з Хігінсом аж до її повернення, але виключно в ролі подруги й ділової партнерки. Причиною такого занепокоєння драматурга щодо відповідності своєї «фантазії» соціальній правді було суворе виховання в школі соціально-психологічного реалізму кінця XIX ст. - школі Ібсена й Толстого. «Вічні» символи, казковість, міфологічність ця школа піддала сумніву ще від часів «Пера Гюнта».

«Його недбалий жвавий тон свідчить про те, що він таки невиправний», - останнє, що говорить драматург про свого Пігмаліона. Отже, слово «роман» у підзаголовку комедії таки не зайве. До послуг читачів - психологічні мотивування автора в ремарках, до послуг режисерів і акторів - ті самі ремарки, що роблять п’єсу не тільки не легшою, а неймовірно складною для постановки. Хто не вірить, нехай спробує продемонструвати свою «невиправність» за допомогою «недбалого жвавого тону».

Однак повернімося до невиправного професора Хігінса. На думку Шоу, невігласа виправити можна, а от людину освічену, що має стійкі, нехай навіть безглузді, переконання, - ніколи. Отже, інтелектуальна драма професора Хігінса починається і завершується парадоксом. Хіба ж не так називається його невиправність? Адже парадокс - це логічна суперечність, яка полягає в тому, що в процесі її обговорення виникають умови для одночасного доказу істинності й хибності певного твердження. Причому доведення істинності цього твердження обов’язково веде до визнання його хибності, і навпаки.

Кожне малоосвічене дівчисько можна зробити щасливим, давши йому гуманітарну освіту, - це парадокс. Кожного професора можна переконати в обмеженості його буцімто універсальної теорії - також парадокс. Коли ці два парадокси стикаються в реальному житті, виникає подвійний парадокс. Бо ж щастя, можливо, саме в тому, що на найвищих щаблях освіченості улюблена теорія видається універсальною. А елементарний «лікнеп» аж ніяк не гарантує ні високого інтелекту, ні омріяного щастя. Щоправда, досконале володіння рідною мовою, яке іноді є більшою проблемою, ніж опанування іноземних мов, - теж щастя.

Український мотив

На підтвердження останньої думки звернімося до статті М. Павлова «Феномен Шоу для українського читацтва» (післямова до першого повного українського видання «Пігмаліона»).

«Для читача було б дивно, якби мова лондонця, хай навіть у перекладі, набула рис говірок Житомирщини, Харківщини чи Тернопільщини. Тому слід шукати якнайспільніших рис неправильного українського розмовного мовлення - вони мають бути однаково прозорими й зрозумілими для всього українського читацтва», - пише перекладач.

У першій дії п’єси Еліза Дулітл говорить так званим кокні - лондонським суржиком, що походить з робітничих кварталів Іст-Енду. Він, як будь-який суржик, не дозволяє сказати щось більш-менш психологічно складне і замість прояснювати думку зводить її нанівець. От як, наприклад, це показує М. Павлов у своєму блискучому (а для декого й повчальному) перекладі:

«Квіткарка. Тіки ж ви не думайте, шо це я собі милостиню...

Xігінс (гримає на неї). Сядьте, я кому сказав?!

Пані Пірс (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, що вам кажуть.

Квіткарка. Нуууу! (Стоїть з напівошелешеним, напівобуреним виглядом).

Пікерінг (з вишуканою люб’язністю). Чи не бажаєте сісти? (Ставить стільця ближче до каміна, поміж ними з Хігінсом).

Квіткарка (непевно). Ну, шо ж... Це мона».

На погляд українського перекладача, «Пігмаліон» - п’єса здебільшого про фонетику й граматику. Однак цю загалом правильну думку слід сприймати крізь призму славнозвісної іронії автора.

У драматургії початку XX ст. попередником Шоу був Чехов, головний пафос п’єс якого полягає в тому, що слова в сучасному світі нічого не варті, але варте те, що лишається поза словами. Парадокс, який привносить у цей пафос Шоу (і цим іронічно притлумлює його), можна було б сформулювати так: у сучасному світі слова нічого не варті, але варта правильна вимова слів.

Перевірте себе

1. Що таке інтелектуальна драма?

2. За якими ознаками п’єсу Шоу «Пігмаліон» визначають як типову інтелектуальну драму?

3. Як сюжет п’єси «Пігмаліон» пов’язаний з давньогрецьким міфом про царя Кіпру?

4. У чому полягають труднощі перекладу п’єси «Пігмаліон»?

Перед читанням. Читаючи уривок з п’єси «Пігмаліон», спробуйте визначити, з якими труднощами (крім зазначених вище) стикнувся український перекладач.

ПІГМАЛІОН

П’єса на п’ять дій

(Уривок)

(...) Дія третя

У помешканні пані Хігінс зібралися гості. Покоївка повідомляє, що прийшла панна Дулітл.

Еліза, вишукано вдягнена, справляє таке враження своєю красою, що коли вона з’являється, усі встають. Керована сигналами Xігінса, із відтренованою граційністю вона підходить до його матері.

Еліза (вимовляючи все педантично правильно, із музикою в інтонаціях). Доброго дня, пані Хігінс. (Пильно стежить за кожним своїм звуком. Трохи сповільнює темп перед [г], вимовляючи «ХіГінс», але переживання ці даремні - її вимова бездоганна). Пан Хігінс передав мені ваше запрошення.

Пані Хігінс (люб’язно). Так, так! Я дуже рада вас бачити.

Пікерінг. Доброго дня, панно Дулітл!

Еліза (подає йому руку). Полковник Пікерінг, якщо не помиляюся?

Пані Айнсдорф Хіл. Я певна, що ми з вами вже зустрічалися, панно Дулітл. Я пригадую ваші очі.

Еліза. Доброго дня! (Підходить до канапи й граційно сідає на місце, щойно звільнене Хігінсом).

Пані Айнсдорф Хіл (знайомлячи). Моя дочка Клара.

Еліза. Доброго дня!

Клара (збуджено). Доброго дня! (Сідає поряд з Елізою, пожираючи її поглядом).

Фреді (підходить до них). А я вже мав щастя...

Еліза. Доброго дня!

Фреді вклоняється і, цілковито зачарований, сідає в єлизаветинське крісло.

Хігінс (зненацька). А, побий мене лихо! Тепер і я пригадую! (Усі на нього дивляться). Ковент Гарден! (Скрушно). От чорт!

Пані Хігінс. Генрі, прошу тебе, не сідай на стіл, бо зламаєш.

Хігінс (похмуро). Вибач.

Іде до канапи. По дорозі чіпляється об камінні ґратки і спотикається об щипці. Лайнувшись крізь зуби, приводить усе в порядок і, завершивши свій невдалий перехід, падає на канапу з такого розгону, що чути тріск. Пані Хігінс, докладаючи всіх зусиль, аби утриматись, мовчки спостерігає за сином. Западає гнітюча тиша.

Пані Хігінс (урвавши мовчанку, тоном світської невимушеності). Як вам здається, чи буде сьогодні дощ?

Еліза. Незначне пониження атмосферного тиску, що охопило західну частину Британських островів, поступово переміститься на східні райони. За даними синоптиків, істотних метеорологічних змін не передбачається.

Фреді. Ха-ха! Як кумедно!

Еліза. У чому справа, юначе? Б’юсь об заклад, я все правильно сказала.

Фреді. Неперевершено!

Пані Айнсдорф Хіл. Сподіваюся, похолодань більше не буде. Навколо стільки випадків інфлюенци, а наша родина надзвичайно вразлива - і щовесни захворює.

Еліза (похмуро). От і моя тітка померла від інфлюенци.

Пані Айнсдорф Хіл співчутливо поклацує язиком.

Еліза (з тим самим трагізмом у голосі). Це вони так кажуть. Та як на мене, стару вколошкали.

Пані Айнсдорф Хіл (зачудовано). Вколошкали?

Еліза. Ну! А то чого б це їй помирати від інфлюенци? За рік до того в неї дифтерія була. Я сама бачила: вона аж посиніла вся! Уже думали, гаплик старій. А батько мій узяв ложку та й улив їй джину в горлянку. Так слухайте, раз-два - оклигалася, ще й півложки відгризла!

Пані Айнсдорф Хіл (приголомшена). Боже мій!

Еліза (додаючи нові аргументи). Ну, скажіть ви, на милість, чого б оце така здоров’яга та й померла від інфлюенци? А хто тепер знає, де її солом’яний капелюх - той, що до мене мав перейти?! Поцупили - точно вам кажу! Тут справа ясна: хто капелюха поцупив, той і тітку вколошкав!

Пані Айнсдорф Хіл. А що означає «вколошкав»?

Хігінс (поспіхом). А... це таке модне світське слівце. «Вколошкати» - значить «убити».

Пані Айнсдорф Хіл (до Елізи, з жахом). Невже ви справді вважаєте, що вашу тітку вбили?

Еліза. Атож! Ті, з ким вона жила, і за шпильку могли пришити. А тут цілий капелюх!

Пані Айнсдорф Хіл. А проте, гадаю, не слід було вашому татові вливати хворій алкоголь. Це справді могло її вбити.

Еліза. Кого?! Її?! Та для неї джин був - як материнське молоко! А батько мій сам стільки того джину перехиляв, що знав-таки що й до чого.

Пані Айнсдорф Хіл. Себто ви хочете сказати, що ваш батько випивав?

Еліза. Випивав?! Та він і зараз не просихає!

Пані Айнсдорф Хіл. Бідолашна, уявляю, як ви від цього потерпаєте!

Еліза. Анітрохи! Я ж бачу, що воно йому лише на користь. Не те щоб він гатив без передиху. (Весело). А тільки так... Часом, коли, так би мовити, находить. А тоді, як вип’є - то хоч до болячки прикладай. Мати й сама, бувало, дасть йому чотири пенси, та й наказує не вертатись, доки не нап’ється як слід, бо він тоді одразу робився веселий та лагідний. І скільком-бо жінкам приходиться споювати чоловіків! Бо інакше життя ж од них нема! (Почувшись зовсім як удома). Воно ж от яка штука... Коли в людини, приміром, є якась совість, так вона ж тверезу душу гризе та й гризе! І що тоді за настрій! А перекине людина чарочку - так де те горе й ділося! (До Фреді, який корчиться від невтримного сміху). Що таке?! Чого це ви ржете?

Фреді. Ця нова світська говірка! Як здорово це у вас виходить!

Еліза. Якщо я розмовляю як треба, то навіщо сміятися? (До Хігінса). Може, я щось зайве сказала?

Пані Хігінс (випередивши сина). Ні, ні! Що ви, панно Дулітл!

Еліза. Слава тобі, Господи! (Захоплено). От! Так я ж і кажу...

Хігінс (підводиться й дивиться на годинник). Гм!

Еліза (озирається на нього і, збагнувши натяк, теж підводиться). Що ж, мені час іти. (Усі встають, Фреді прямує до дверей). Було дуже приємно познайомитись. До побачення. (Прощається за руку з пані Хігінс).

Кадр із кінофільму «Пігмаліон» (режисери Е. Есквіт, Л. Говард, 1938 р.)

Пані Хігінс. На все добре.

Еліза. До побачення, полковнику!

Пікерінг. До побачення, панно Дулітл! (Тисне їй руку).

Еліза (кивком голови прощається з рештою). До побачення!

Фреді (відчиняє перед нею двері). Ви йтимете через парк, панно Дулітл? Дозвольте мені...

Еліза (бездоганно артикулюючи). Пішки?! Чорта з два! (Усі приголомшені). На таксі поїду! (Виходить).

Пікерінг, ледь перевівши подих, падає у крісло. Фреді вибігає на балкон, аби ще раз глянути на Елізу.

Пані Айнсдорф Хіл (ще не отямившись від приголомшення). Ох, ніяк не звикну до цих нових звичаїв.

Клара (з невдоволеним виглядом падаючи в єлизаветинське крісло). Годі, мамо, годі! Ви такі старомодні, що люди подумають, ніби ми ніде не буваємо.

Пані Айнсдорф Хіл. Можливо, я й справді дуже старомодна. Але, сподіваюся, що ти, Кларо, уникатимеш таких слів. Я вже звикла, що в тебе на кожному кроці як не «гидота», то «свинство», а чоловіки - не інакше як «паскуди». Проте я глибоко переконана, що такі манери - непристойні й нешляхетні. А те, що ми допіру чули, - то й поготів! А як гадаєте ви, полковнику?

Пікерінг. Мене не питайте. Кілька років я прожив в Індії, а за цей час уявлення про манери настільки змінилося, що іноді навіть важко сказати, чи ти на званому обіді, чи в портовій таверні.

Клара. Це справа звички. У цьому нема нічого ані поганого, ані доброго. Здебільшого на такі слівця ніхто не звертає уваги, а тим часом їхня незвичність додає буденним фразам певного шику. І взагалі, ця нова говірка здалася мені цілком безневинною і навіть дуже милою.

Пані Айнсдорф Хіл (устає). Ну, що ж... Гадаю, нам час іти.

Пікерінг і Хігінс підводяться.

Клара (теж підводиться). Ой, справді! У нас же на сьогодні ще аж три візити. До побачення, пані Хігінс! До побачення, полковнику! До побачення, пане професоре!

Хігінс (вкрай неохоче підводиться з канапи й супроводжує її до дверей). До побачення! І не забудьте випробувати нову говірку - під час своїх аж трьох візитів! Головне - не хвилюйтеся і добряче їм ушкварте!

Клара (розпливаючись усмішкою). Обов’язково! До побачення! Уся ця вікторіанська благопристойність - така дурість!

Хігінс (спокушаючи її). Хай їй чорт!

Клара. Дідька їй лисого!

Пані Айнсдорф Хіл (яку аж пересмикує). Кларо!

Клара. Ха-ха! (Виходить, безмежно рада, що так швидко засвоїла нову світську моду. Зі сходів лунає її дзвінкий сміх).

Фреді (немов звертається до небес). І скажіть мені після цього... (Неспроможний впоратися з напливом почуттів, уриває свою риторику й підходить до пані Хігінс). До побачення.

Пані Хігінс (прощаючись із ним за руку). На все добре. Ви б хотіли знову побачитися з панною Дулітл?

Фреді (палко). О, так! Страшенно б хотів!

Пані Хігінс. Тоді до зустрічі. Ви знаєте мої прийомні дні.

Фреді. Так, так! Страшенно вам вдячний! До побачення! (Виходить).

Пані Айнсдорф Xіл. На все вам добре, пане Хігінс.

Хігінс. І вам.

Пані Айнсдорф Хіл (до Пікерінга). Що вдієш... Я ніколи не призвичаюся до таких слів.

Пікерінг. І не варто. Це зовсім не обов’язково. Запевняю, що й без них ви чудово дасте собі раду.

Пані Айнсдорф Xіл. Але ж Клара знов дорікатиме, що я нехтую модні вислови. До побачення!

Пікерінг. До побачення. (Тиснуть одне одному руки).

Пані Айнсдорф Хіл (до пані Хігінс). Будь ласка, не зважайте на Клару. (Почувши, що пані Айнсдорф Хіл понизила голос, Пікерінг делікатно відходить до вікна, де стоїть Хігінс). Ми такі бідні, і вона так рідко буває на прийомах. Їй просто нема де навчитися сучасних манер... Бідолашна дівчинка... (Пані Хігінс, побачивши, що на очі в гості навертаються сльози, співчутливо бере її за руку й проводжає до дверей). А хлопчик у мене дуже славний, правда?

Пані Хігінс. Він дуже милий. Я завжди буду рада його бачити.

Пані Айнсдорф Хіл. Дякую, моя люба. На все вам добре. (Іде).

Хігінс (нетерпляче). Ну, як? Можна виводити Елізу на люди? (Тягне матір до канапи. Вона сідає на місці Елізи, Хігінс - ліворуч від неї. Пікерінг повертається на свій стілець).

Пані Хігінс. Звісно ж ні, мій дурнику! Вона витвір мистецтва - твого та її кравчині. Але якщо ти справді не бачиш, що її походження проступає в кожному її слові, значить вона просто звела тебе з розуму.

Пікерінг. Отже, ви гадаєте, що нічого не можна вдіяти? Я маю на увазі, невже не вдасться відучити її від лайки?

Пані Хігінс. Доки вона під опікою Генрі - ні!

Хігінс. Значить, те, як я висловлююся, вам не підходить.

Пані Хігінс. Ні, любий, чому ж? Для вантажної пристані підходить якнайкраще. Проте для прийому - навряд.

Хігінс (глибоко ображений). Ну, знаєте!..

Пікерінг (перебиває його). Не гарячкуйте, Хігінсе! Просто частіше дивіться на себе з боку. Такого, як від вас, я не чув, відколи ми збирали волонтерів у Гайд-парку - років двадцять тому.

Хігінс (нахнюпившись). Ну, що ж. Можливо, ви маєте рацію. Я не завжди висловлююсь, як єпископ.

Пані Хігінс (заспокоює його дотиком руки). Пане Пікерінг, може, ви розкажете мені, як справи на Вімпол-стріт?

Пікерінг (із пожвавленням, ніби це запитання цілком змінило тему розмови). Я переїхав до Генрі й живу зараз у нього. Ми вдвох працюємо над моєю книжкою «Індійські діалекти»...

Пані Хігінс. Так, так, усе це мені відомо. Ви справді все дуже розумно влаштували. А де мешкає ця дівчина?

Хігінс. Як де? З нами, певна річ! Де ж іще їй жити?

Пані Хігінс. Але на яких правах? Як покоївка? Чи як хто?

Пікерінг (роздумливо). Здається, я розумію, що ви маєте на увазі.

Кадр із кінофільму «Пігмаліон» (режисери Е. Есквіт, Л. Говард, 1938 р.)

Хігінс. А я ні біса не второпаю! Я знаю одне: три місяці, день у день, я бився над тим, щоб ця дівчина вилюдніла. До того ж мені з неї чимало користі: вона завжди знає, де шукати мої речі, пам’ятає, де й з ким я призначаю зустрічі...

Пані Хігінс. А як із нею ладить економка?

Хігінс. Пані Пірс? Радіє, що з її голови звалилося стільки мороки. Адже до появи Елізи це вона мала шукати мої речі й нагадувати мені про зустрічі. А проте ж Еліза - це її настирлива ідея, весь час тільки й править: «Пане Хігінс, подумайте про дівчину!». Скажіть, Піку!

Пікерінг. Так, це її незмінна фраза. Нею закінчується кожна розмова про Елізу.

Хігінс. А я ж тільки про Елізу й думаю! Про ці її кляті голосні та приголосні! Я вже змучився спостерігати за її губами, зубами та язиком! Не кажу вже про її душу: це найважче!

Пані Хігінс. Ви немов діти, які бавляться живою лялькою.

Хігінс. Бавляться?! Мамо, у житті я не брався за щось поважніше! Якби ти знала, як цікаво майже повністю змінити людину, наділивши її зовсім іншою мовою. Адже це означає знищити найглибшу прірву, що розділяє людей і класи.

Пікерінг (зацікавлений розмовою, підсунувши свого стільця ближче до пані Хігінс і нахилившись до неї). Справді, це надзвичайно цікаво. Запевняю вас, пані Хігінс, ми ставимося до Елізи дуже серйозно. Щотижня, ба навіть щодня, помічаємо в ній усе нові зміни. (Підсувається ще ближче). Фіксуємо кожен її поступ. Робимо десятки записів та фотографій...

Хігінс (атакуючи з іншого боку). Чорт забирай! Ця дівчина - найцікавіший з усіх моїх експериментів. Зараз ми нею тільки й живемо! Скажіть, Піку!

Пікерінг. Тільки про неї й говоримо.

Хігінс. Вчимо її.

Пікерінг. Одягаємо.

Пані Хігінс. Що?!

Хігінс. Винаходимо нову Елізу!

Говорять разом:

Хігінс Знаєш, у неї просто дивовижний слух!

Пікерінг Запевняю вас, люба пані Хігінс, ця дівчина -

Хігінс Вона як папуга! Я перевірив її на всі звуки,

Пікерінг геніальна! Вона вже непогано грає на роялі.

Хігінс що існують у людському мовленні,

Пікерінг Ми водимо її на концерти класичної музики та в мюзик-

Хігінс в європейських та африканських діалектах, у мові готентотів.

Пікерінг холи. Повернувшись додому, вона з легкістю підбирає

Хігінс Це звуки, яких я сам навчався роками! А вона

Пікерінг будь-яку мелодію, чи то

Хігінс хапає все на льоту, неначе

Пікерінг Бетховен чи Брамс, Легар чи Лайонел Монктон.

Хігінс усе життя тільки це й робила.

Пікерінг Хоча раніше ніколи не сідала за рояль.

Пані Хігінс (затуляє від цього галасу вуха, бо чоловіки намагаються перекричати один одного). Тс-с-с! (Вони замовкають).

Пікерінг. Перепрошую, пані Хігінс. (Зніяковілий, відсувається від неї).

Хігінс. Вибач. Та коли Пікерінг починає галасувати, то й слова не вставиш!

Пані Хігінс. Вгамуйся, Генрі! Полковнику, невже ви не розумієте, що разом з Елізою в будинок на Вімпол-стріт увійшло ще дещо?

Пікерінг. Справді, заходив її батько. Але Генрі швидко його виставив.

Пані Хігінс. Було б краще, якби прийшла її мати. Та річ не в тім. З’явилося дещо інше.

Пікерінг. Але що ж?!

Пані Хігінс (несвідомо видаючи цим словом свою старосвітську логіку). Проблема.

Пікерінг. Он воно що! Проблема, як зробити з неї світську даму?

Хігінс. Із цим я впораюсь. Власне, уже впорався.

Пані Хігінс. Якими безмежно тупими бувають чоловіки! Проблема в тому, що робити з Елізою потім.

Хігінс. Якраз тут я не бачу жодної проблеми. Житиме, як їй захочеться. Завдяки мені перед нею тепер відкрито безліч можливостей.

Пані Хігінс. Яких можливостей? Ти хочеш, щоб вона жила, як жінка, котру ми щойно бачили? Ти навчив Елізу манер та звичок світської дами, але не дав їй прибутків світської дами! А заробляти собі на життя вона вже не зможе. І це ти називаєш «безліч можливостей»?

Пікерінг (дещо поблажливо; розмова почала йому надокучати). Усе якось уладнається, пані Хігінс. (Підводиться, готовий іти).

Хігінс (також підводиться). Знайдемо для неї якусь неважку роботу.

Пікерінг. Вона й так цілком щаслива. Не турбуйтеся, пані Хігінс. Бувайте здорові. (Тисне їй руку з таким виглядом, ніби заспокоює сполохану дитину, а потому прямує до виходу).

Хігінс. Хай там як, а вже нічого не зміниш. Справу зроблено. До побачення, мамо! (Цілує матір і йде за Пікерінгом).

Пікерінг (щоб заспокоїти її наостанок). Є маса варіантів. Ми влаштуємо все, як належить. До побачення.

Хігінс (виходячи, до Пікерінга). Ми поведемо її на Шекспірівську виставку до Ерлскорта!

Пікерінг. А справді! Уявіть-но лише її коментарі! От буде сміху!

Хігінс. А вдома вона почне передражнювати всю публіку!

Пікерінг. Чудова думка! (Чути, як обидва сміються, спускаючись сходами).

Пані Хігінс (рвучко підводиться з місця, підходить до письмового столу. Відсуває вбік розкидані папери, сідає, виймає... чистий аркуш і рішуче береться до написання листа. За третьою спробою гнівно відкидає перо, впирається руками в стіл і вигукує). Ох, ці чоловіки! Ох, чоловіки! (...)

Переклад М. Павлова

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Яке враження справила Еліза на гостей пані Хігінс?
• 2. У чому полягав секрет її привабливості?
• 3. Чому, на вашу думку, помилки, що їх припустилася Еліза під час «світської розмови», були сприйняті гостями як віяння нової моди?
• 4. Що є головною темою дискусії пані Хігінс, її сина та Пікерінга?
• 5. Чим не сподобалася пані Хігінс ідея «вдосконалення» Елізи?
• 6. Які моральні проблеми порушено в п’єсі «Пігмаліон»?
• 7. Які деталі в п’єсі здалися вам особливо комічними? Чи справді експеримент Хігінса міг відкрити перед Елізою безліч нових можливостей?
• 8. Спираючись на прочитаний уривок, поясніть, як автор переосмислює античний міф про Пігмаліона та Галатею.
• 9. Наведіть приклади вживання в п’єсі слів з різних шарів мови, а також парадоксів Шоу.
• 10. Робота в групах. Об’єднавшись у три групи, пофантазуйте на тему подальшого розвитку експерименту Хігінса. Порівняйте свої версії.

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Співдружність муз

Як ви знаєте, п’єсу Ібсена «Пер Гюнт» публіка сприйняла досить негативно. Зміні глядацького ставлення на краще істотно посприяла геніальна музика Едварда Гріга, що надала драмі ліричного забарвлення.

Відгукнувшись на прохання Ібсена, у 1874 р. композитор розпочав роботу над партитурою. Прем’єра п’єси з музикою Гріга відбулася 1876 р. Відтоді «Пер Гюнт», задуманий у річищі подолання фольклорно-романтичних тенденцій, став для всього світу втіленням норвезької народної романтики.

• Підготуйте реферат на тему «Музика Е. Гріга до п’єси Г. Ібсена “Пер Гюнт”». Для презентації своєї роботи в класі доберіть відповідні музичні фрагменти.

Пігмаліон і Галатея: життя триває

У 1956 р., до сторіччя Дж.Б. Шоу, театри Європи й Америки потішили глядачів мюзиклом Фредеріка Лоу «Моя чарівна леді» за п’єсою «Пігмаліон» (автор лібрето - Алан Джей Лернер). Ця легка музична мелодрама зі щасливим фіналом не сходить зі світової сцени до сьогодні. За кількістю постановок вона набагато випередила своє літературне першоджерело і цим ще раз довела безсмертя казки й тимчасовість реалізму.

Сцена з мюзиклу Ф. Лоу «Моя чарівна леді». Бродвейська постановка. 1956 р.

• Пригадайте, чому Шоу категорично забороняв акторам, задіяним у постановці «Пігмаліона», грати закоханих. Як ви гадаєте, чому найбільшого сценічного успіху п’єса зажила саме після смерті драматурга, коли попри його заборону таки стала історією кохання?

Пігмаліони XX та XXI ст.

У 1960-х роках екрани світу тріумфально обійшов фільм-мюзикл американського режисера Джорджа К’юкора «Моя чарівна леді», створений на основі п’єси «Пігмаліон» та згаданого вище мюзиклу Ф. Лоу. Роль Елізи в ньому блискуче виконала зірка Голлівуду Одрі Хепберн, а відомий англійський актор Рекс Харрісон був цілком переконливим у ролі професора Хігінса. Стрічка здобула вісім премій «Оскар»: як найкращий фільм, за режисерську роботу, за головну чоловічу роль, за операторську роботу, за костюми, художнє оформлення, аранжування музики та звук.

Кадр із фільму-мюзиклу «Моя чарівна леді» (режисер Дж. К’юкор, 1964 р.)

Відкритий фінал - важлива, хоч і не єдина особливість «Пігмаліона», що й нині спонукає численних режисерів, акторів і композиторів до «співтворчості» з Шоу. Один із прикладів - російський фільм «Квіти від Лізи» (2010). Його автори скористалися саме з припущення англійського драматурга щодо подальшої долі своєї героїні, висловленого в післямові до твору.

Дія цієї мелодрами відбувається в сучасній Москві, й у фіналі Ліза-«Галатея» таки відкриває власну квіткову крамницю. Щоб допомогти їй, професор Левітін, фахівець з англійської літератури, заставляє свій будинок. Зрештою, повертаючи сучасність до античного першоджерела, герої одружуються.

О. Лазарев (молодший) у ролі професора Левітіна. Кадр із кінофільму «Квіти від Лізи» (режисер А. Селіванов, 2010 р.)

У XXI ст. суспільство по суті залишається кастовим, а отже, твір Шоу не втратив актуальності. Молодь зі «спальних» районів сучасних мегаполісів не ліпше володіє літературною мовою, ніж Еліза Дулітл володіла мовою Шекспіра. Переконливість подій, що відбуваються за сценарієм, забезпечує передусім ідея режисера Андрія Селіванова взяти на роль професора-літературознавця представника потомственої московської інтелігенції Олександра Лазарева (молодшого), а на роль його матері - справжню матір актора, блискучу комедійну актрису Світлану Немоляєву.

Г. Тарханова в ролі Лізи. Кадр із кінофільму «Квіти від Лізи» (режисер А. Селіванов, 2010 р.)

Що ж до нової Лізи - Глафіри Тарханової - то їй не довелося довго шукати прототипів. Адже дівчата пострадянського простору здебільшого охочіше наслідують мову й манери «спадкової прибиральниці», аніж тендітної «тургенєвської дівчини». Аби виправити таку «Галатею», її справді треба дуже віддано кохати. Герой Олександра Лазарева, упертий, цілком прагматичний, але «невиправний» інтелігент Левітін, виявляється здатним на таке почуття - неочікувано для себе і свого оточення...

С. Немоляєва в ролі матері професора Левітіна. Кадр із кінофільму «Квіти від Лізи» (режисер А Селіванов, 2010 р.)

• Чим історія фантастичного злету простої англійки у фільмі-мюзиклі Дж. К’юкора та сучасної дівчини зі «спального» району у стрічці А. Селіванова приваблює численних глядачів? Поясніть свою думку.