Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Волощук

Розділ 2. Герої вічності — герої часу: Михайло Лермонтов (1814-1841)

Літературна розминка. Пригадайте основні особливості лірики доби пізнього романтизму, зокрема лірики Г. Гейне (на прикладі його поезії «На півночі кедр одинокий...»).

Коли Пушкін передчасно пішов із життя, культурна громадськість Росії усвідомила, що втратила свого найкращого поета. Однак сучасники навряд чи зрозуміли: то був не просто черговий «перший» поет, а найперший, назавжди. Не знали вони й того, що Пушкін відкрив російській літературі шлях у далеке майбуття.

Тим часом столицею пішов поголос, нібито француз Дантес, який смертельно поранив Пушкіна на дуелі, зажив особливої прихильності при дворі. Чутки ті жваво обговорювали, зокрема, й молоді офіцери в казармах імператорської гвардії. Один з них, двадцятидворічний корнет Лермонтов, склав і давав переписувати всім охочим вірш «Смерть Поета», що закінчувався гнівним зверненням до «лихих нащадків знаті», які «жадібним натовпом постали коло трону» і яких автор фактично звинуватив у колективному вбивстві Поета. Це звинувачення дорого коштувало корнетові: за наказом царя, його негайно відрядили на Кавказ, де тривала війна. Відтак романтична молодь Росії вирішила, що звання першого поета має успадкувати саме він - Михайло Лермонтов.

Ким же був цей молодий чоловік і що спонукало його до поетичного бунту?

Михайло Юрійович Лермонтов народився в Москві. Мати майбутнього поета померла, коли йому не виповнилося й двох з половиною років. Жив він у селі Тархани Пензенської губернії - родовому маєтку бабусі по матері. З батьком Михайло бачився вкрай рідко: бабуся не дозволяла їм зустрічатися, оскільки не схвалювала доньчиного шлюбу. Хлопчик важко переживав сімейні негаразди але, незважаючи ні на що, любив і бабусю, і батька. У сімнадцять років Лермонтов залишився круглим сиротою.

До тринадцяти років Михайло навчався вдома, потім - у Москві. У 1828 р. його було зараховано до Московського університетського благородного пансіону, а 1830 р. - до Московського університету. Однак уже за два роки через конфлікт з викладачами Лермонтов перервав навчання і переїхав у Петербург, де вступив до військового (юнкерського) училища. Невдовзі, посварившись із начальством, він перевівся у гвардію.

Бунтівний характер молодого поета виявився вже в його ранній ліриці, зміст якої віддзеркалюють рядки знаменитого «Паруса»: «А він, бентежний, просить бурі, // Немов у бурях спокій є!». Пізніше на Заході Лермонтова називатимуть «російським Гейне». Сам він долучився до творчості німецького поета-бунтаря в останній рік свого життя, зробивши вільний переклад вірша «На півночі кедр одинокий...». Цей твір було опубліковано в журналі «Отечественные записки» під заголовком «Сосна» за кілька місяців після загибелі автора. Дослідники датують «Сосну» весною 1841 р. за чорновим автографом в альбомі Лермонтова. Під текстом (без назви) ліворуч - малюнок олівцем: сосна на вершині, осторонь пальма на скелі; праворуч - два чоловічих профілі. Про те, що вірш було написано навесні 1841 р., свідчив і поет П. Вяземський: «Напередодні від’їзду на Кавказ Лермонтов на моє прохання п ереклав шість рядків Гейне: “Сосна і пальма”... Він нашвидкуруч... накидав на клаптику паперу свій переклад. Я подарував його тоді княгині Юсуповій». Імовірно, це перший начерк, який зробив Лермонтов, їдучи на Кавказ у 1841 р.

Саме на Кавказі поет і загинув: не від ворожої кулі, як чимало його однополчан, а на дуелі, як Пушкін. Одна з його останніх поезій «На дорогу йду я в самотині...» овіяна легендами. За життя автора вона не друкувалася. Датований вірш травнем - початком липня 1841 р. за місцем автографа в записнику, подарованому Лермонтову письменником В. Одоєвським. Отже, це один з останніх творів митця, який за інтонацією і творчим задумом справляє враження поетичного заповіту, підсумку основних тем і мотивів його творчості.

I. Захаров. Лермонтов із сотнею. 1993 р.

За влучним зауваженням В. Бєлінського, у цьому вірші «все лермонтовське». «Психологічною та моральною утопією¹ свободи і спокою» назвав його український філолог Д. Овсянико-Куликовський. А історик В. Ключевський зауважив, що поезія «На дорогу йду я в самотині...» «своїм звучанням майже позбавляє композитора необхідності добирати мотиви й звуки, перекладаючи її на ноти».

¹ Утопія - фантазія, нездійсненна мрія.

Саме органічною музикальністю вірша можна пояснити виникнення легенди про те, що загальновідому «народну» мелодію до нього створив сам Лермонтов і наспівував її в ніч перед фатальною дуеллю. За вірогіднішою версією, музика до романсу «Выхожу один я на дорогу...» належить співачці й композиторці Єлизаветі Шашиній (1805-1903) і написана принаймні до 1861 р.

Завдяки перекладу І. Франка від 1878 р. знаменитий романс на слова Лермонтова вільно й природно зазвучав українською мовою. Однак найвдалішим українським перекладом вірша визнано версію М. Рильського «На дорогу йду я в самотині...».

За життя Лермонтова його твори виходили друком не так уже й часто. А ті, що було-таки оприлюднено, здебільшого викликали осуд літературних авторитетів старшого покоління. Така доля спіткала й знаменитий вірш «І нудно, і сумно...», опублікований у часописі «Литературная газета» 20 січня 1840 р. Цей твір увійшов до єдиної прижиттєвої збірки митця «Поезії М. Лермонтова» (1840). За словами В. Бєлінського, «“І нудно, і сумно...” з усіх віршів Лермонтова викликав особливу неприязнь старого покоління». «Дивні люди! - зауважував критик. - Їм досі здається, що поезія повинна вигадувати, а не бути жрицею істини, бавити брязкальцями, а не гриміти правдою».

Перевірте себе

1. Що ви знаєте про життя М. Лермонтова? З якими біографічними обставинами пов’язані трагічні ноти лермонтовської лірики?

2. Яку роль у житті Лермонтова відіграв його вірш «Смерть Поета»?

3. Чим, на вашу думку, зумовлена спорідненість лірики Лермонтова й Гейне? (Візьміть до уваги, що більшість віршів Лермонтова було написано до знайомства з творчістю німецького поета, який, до речі, про молодого російського митця взагалі нічого не знав).

Перед читанням. Пригадайте вірш Г. Гейне «На півночі кедр одинокий...» (с. 54). Читаючи вільний переклад цього твору, виконаний М. Лермонтовим, поміркуйте, чи свідомо російський поет змінив тему та ідею поезії Гейне? Якщо ні, спробуйте зрозуміти, чому відбулася ця зміна.

СОСНА

На севере диком стоит одиноко

На голой вершине сосна,

И дремлет, качаясь, и снегом сыпучим

Одета, как ризой, она.

И снится ей всё, что в пустыне далёкой -

В том крае, где солнца восход,

Одна и грустна на утёсе горючем

Прекрасная пальма растёт.

Перед читанням. До стодвадцятип’ятиріччя від дня народження Лермонтова видатні поети В. Свідзінський і В. Сосюра створили свої версії його «Сосни». Під час читання поміркуйте, що споріднює і що відрізняє наведені українські переклади.

СОСНА

На півночі дикій, високо на скелі,

Стоїть одинока сосна -

І клониться сонно, і снігом блискучим,

Як ризою, вкрита вона.

І мріється їй, що в далекій пустелі,

В країні, де сонячний схід,

Сумна і самотна, на спаленій кручі

Вродливиця-пальма стоїть.

Переклад В. Свідзінського

* * *

На півночі дикій стоїть одиноко

На голій вершині сосна.

І марить хитливо, і снігом сипучим,

Мов ризою, вкрита вона.

І сниться їй все, що в пустелі жагучій,

Де сонце встає золоте,

Сумний і далекий, на скелі горючій

Платан одинокий росте.

Переклад В. Сосюри

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Чи можна стверджувати, що перекладацька версія Лермонтова є самостійним віршем? Якщо так, визначте тему та ідею цього твору.
• 2. До якого літературного напряму належить поезія Лермонтова «Сосна»? За якими ознаками ви це визначили?
• 3. Філологічний майстер-клас. Який з наведених українських перекладів можна вважати вільним? Завдяки чому цей переклад вірша Лермонтова повертає читача до теми та ідеї поезії Гейне?

Перед читанням. Читайте вірш Лермонтова в цілковитій тиші. Зверніть увагу на згаданий у творі «гомін». Поміркуйте, чи суперечить він абсолютній тиші, у якій лунають думки ліричного героя.

* * *

На дорогу йду я в самотині;

Крем’яна в тумані путь блищить:

Тихо. Бога слухає пустиня,

І зоря з зорею гомонить.

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жалію я за чим?

Мрією не тішусь я пустою,

Днів не жаль, ще більш не розцвітуть;

Я жадаю волі та спокою!

Я б хотів забутись і заснуть!

Та не тим холодним сном могили...

Я б навік заснути так хотів,

Щоб живі дрімали в серці сили,

Щоб у грудях віддих тріпотів;

І. Захаров. «На дорогу йду я в самотині...». 2005 р.

Щоб крізь ніч, крізь день ясний для мене

Про кохання ніжний спів лунав,

Наді мною темний дуб зелений

Щоб схилявся й листям розмовляв.

Переклад М. Рильського

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Поясніть, чому Д. Овсянико-Куликовський назвав поезію Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...» «психологічною та моральною утопією свободи і спокою»?
• 2. Про що може «гомоніти» зоря із зорею? Чому саме до зіркових, а не до людських розмов прислухається ліричний герой?
• 3. Про яку ще розмову згадано у вірші? Чи важливе місце посідає ця згадка? Відповідь поясніть.
• 4. Філологічний майстер-клас. Знайдіть оригінал щойно прочитаної вами поезії Лермонтова («Выхожу один я на дорогу...») і проаналізуйте роботу українського перекладача. Спробуйте створити власну перекладацьку версію вірша.

Перед читанням. Під час читання вірша зауважте, які важливі для багатьох людей речі втратили свою цінність для ліричного героя.

* * *

І нудно, і сумно! - і нікому руку подать,

Як горе у душу прилине... Бажання!..

Чи варто даремно і вічно бажать?..

А роки минають - найкращі хвилини!

Кохати... кого ж бо? На час, на годину - дарма.

Кохання навік - неможливе...

Чи в себе заглянеш? - минулого й сліду нема:

І радість, і мука, і все це мінливе!

Що пристрасті? - Скоро вогонь їх солодких недуг

При слові розсудку згасає,

Й життя - як поглянеш на нього уважно навкруг -

Лиш жарт, де ні змісту, ні глузду немає!

Переклад М. Терещенка

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Які ще принади, крім названих і відкинутих у вірші, існують у людському житті?
• 2. У чому полягає принципова різниця між письменником М. Лермонтовим, який присвятив себе натхненній літературній праці, та ліричним героєм поезії «І нудно, і сумно...»?
• 3. Подискутуймо! Робота в групах. Критики вважали, що у вірші «І нудно, і сумно...» створено образ покоління 1830-1840-х років, представників якого згодом назвали «зайвими людьми». Наведіть і обговоріть аргументи «за» і «проти» такого тлумачення.

Життя Лермонтова було недовгим і яскравим. Лише чотири з половиною роки минуло відтоді, як він перейняв естафету першого поета Росії, до того дня, коли загинув на Кавказі. За цей короткий час художня майстерність Лермонтова надзвичайно зросла, але пізньоромантичний мотив фатальної приреченості поета й поезії завжди залишався одним з основних у його творчості.

Так, лермонтовський пророк (поезія «Пророк», 1841), що, за Пушкіним, мусить «спопеляти серця», скаржиться:

Я скрізь любов вістити став

І правди чистої науку,

А темний люд на мене зняв

Озброєну камінням руку...

(Переклад М. Зерова)

То може, варто було звертатися не до всіх, а, як радив Колрідж, шукати того єдиного, кому потрібні твоє слово і душевний досвід?

Ці дві проблеми - призначення й розуміння - є центральними для покоління останніх романтиків, і Лермонтова зокрема. «Навіщо я жив? З якою метою народився? А, певне, вона існувала, і, певне, моє призначення високе...»¹ - нотує у щоденнику («журналі») герой морально-психологічного роману, яким письменник увінчав своє творче життя.

¹ Тут і далі цитати з роману М. Лермонтова «Герой нашого часу» подано в перекладі О. Кундзича.

Отже, призначення - це «незнаний, але милий» ідеал. Як ви вже знаєте, романтизм сприймав дійсність крізь призму ідеалу. Саме таким є світорозуміння і пушкінського Онєгіна, і лермонтовського Печоріна.

Лермонтов назвав свій роман «Герой нашого часу» (1840). Ця назва і прізвище головного героя прозоро натякають на те, що письменник нового (порівняно з пушкінським) покоління мав на меті створити образ нового героя (Печора - річка на півночі Росії, так само, як і Онєга).

Консультація філолога

Творення «героїв часу» - улюблений прийом поеми й роману доби романтизму. Літературні персонажі, нібито списані з натури (як-от байронівський Чайльд-Гарольд), незабаром ставали предметом наслідування. Тобто насправді вони не так віддзеркалювали дійсність, як самі її формували. До таких героїв, зокрема, належить Октав де Т. - персонаж роману французького письменника А. де Мюссе «Сповідь сина століття» (1836), згаданого в передмові до «Героя нашого часу». Егоїстичний, холодний, безсилий, неспроможний на справжнє почуття Октав де Т. сповідується перед читачем, не приховуючи своїх душевних вад, адже вважає їх хворобою. «Якби я хворів один, - зауважує він, - то не говорив би про це, але оскільки багато інших страждають на ту саму недугу, то для них я й пишу».

Причиною «хвороби» сучасників Мюссе вважає свій час - XIX ст.: «Хвороба нашого століття має дві причини. Народ, який пройшов через 1793 і 1814 роки¹, носить в серці дві рани. Усе, що було, уже минуло... Усе, що буде, ще не настало. Отже, не шукайте ні в чому іншому розгадку наших страждань».

¹ Ідеться про якобінський терор під час Великої французької революції та поразку Наполеона.

І. Рєпін. Ілюстрація до вірша «Пророк». Бл. 1890 р.

У передмові до «Журналу Печоріна» Лермонтов зазначає, що переконаний у щирості головного героя: «Перечитуючи ці записки, я переконався у щирості того, хто так нещадно виставляв назовні власні слабкості й пороки. Історія душі людської, хоча б наймілкішої душі, ледве чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона - наслідок спостережень розуму дозрілого над самим собою і коли її писано без честолюбного бажання викликати співчуття чи подив. Сповідь Руссо має вже ту ваду, що він читав її своїм друзям».

Як саме автор переконався у прямодушності свого героя? Вочевидь, за допомогою певного художнього експерименту. Приклад пушкінського експерименту з формою роману вабив на відкритий простір вільного роману. Адже там головні герої мають право на власні «химери», непідвладні навіть автору і вже напевно щирі...

Однак лермонтовське розуміння вільного роману не збігалося з пушкінським, і найбільше - щодо художнього часу.

Романний час - це не просто час дії: непорушний, байдужий до волі автора чи героя. Хто ж такий «герой нашого часу»? У Пушкіна Онєгін якоїсь миті став героєм часу Татьяни. Однак, випередивши коханого в духовному розвитку, дівчина перейшла до іншого часу, де він уже не був героєм. Саме цього не зміг збагнути Онєгін. Ці двоє розминулися в часі...

Отже, у кожного з героїв вільного роману Пушкіна свій час - індивідуально-психологічний час власного розвитку. Установити закономірності цього часу, його сенс - саме в цьому й полягає завдання відкритого Пушкіним жанру соціально-психологічного роману.

Соціальний, морально-психологічний роман Лермонтова відрізняється від соціально-психологічного роману Пушкіна насамперед ставленням до художнього часу. У Лермонтова час «нарізаний» на короткі відтинки, на епізоди з життя Печоріна, описані окремо й не в тому порядку, у якому відбувалися в житті героя. Лермонтовський роман складається з п’яти повістей. Мета такого розгляду подій - на прикладі кожного епізоду яскравіше виявити характер «героя нашого часу». А це, між іншим, означає, що характер Печоріна протягом романного часу залишається незмінним, а отже, не залежить від нього.

Лермонтов майстерно використав одну з найважливіших особливостей епічних творів - наявність у них не тільки сюжету, а й фабули. У романі «Герой нашого часу» сюжет побудовано всупереч фабулі, що допомагає сконцентрувати увагу не на подіях, а на особистості головного героя. Адже «наш час» у широкому розумінні остаточно змінив Печоріна, тож конкретні події, які сам герой не вважає важливими, на нього вже ніяк не впливають.

Літературознавча довідка

Фабула - описані у творі події, розміщені в хронологічній послідовності. Хронологію подій в епічному творі також називають фабулою, протиставляючи її сюжетній композиції - розміщенню подій у творі.

Фабулу мають тільки епічні, драматичні та ліро-епічні твори, тимчасом як сюжет наявний у будь-якому літературному творі, зокрема й ліричному. Адже сюжет - це не лише розвиток подій або стосунків, а й динаміка почуття та думки.

Так, наприклад, поезія Лермонтова «На дорогу йду я в самотині...» має свій сюжет. І він у дуже важливій точці перетинається із сюжетом останньої повісті «Героя нашого часу» «Фаталіст». Роздуми Печоріна з приводу «примхи» Вулича, головного героя цієї повісті, раптом ставлять його, головного героя всього твору, самотнього, «перед фактом» зоряного неба. Ліричний герой поезії Лермонтова так само опиняється наодинці з Богом і зірками, які «гомонять» між собою, - наодинці із запитаннями до власної душі: «Жду чого? Жалію я за чим?».

М. Дубовський. Максим Максимович проводжає Печоріна. 1890 р.

Однак сюжет ліричної поезії не можна «подовжити». Що ж до епічної складової життя - власне подій, то їх можна пригадувати, осмислювати, причому в будь-якій послідовності. Епічний сюжет відображає здатність людини сприймати події свого життя як окремі епізоди. Наш психологічний час рухається не зовсім так, як стрілки на циферблаті. Сірі буденні години, коли їх переживаєш, здаються роками, а потім, у спогадах, беруться за ніщо. А от щаслива мить у тих самих спогадах здається вічністю... Отже, коли ми візьмемося розповідати про своє життя, то якісь події навряд чи й пригадаємо, а про інші говоритимемо довго й захоплено.

Якби Печоріну довелося відтворити «фабулу» свого життя на Кавказі, він мав би повідомити таке:

1. Дорогою з Петербурга на Кавказ проїжджаючи Тамань, випадково втрутився в життя «чесних контрабандистів».

2. Після цього, оселившись у П’ятигорську, розважався тим, що поступово закохував у себе княжну Мері. Розвага закінчилася дуеллю.

3. За участь у дуелі відбував покарання у фортеці, знічев’я викрав черкеску Белу. Невдовзі знудився дівчиною, тож радий був тікати від неї хоч на полювання, хоч у службових справах (одне з таких відряджень описано в повісті «Фаталіст»).

4. Після смерті Бели, сповнений сорому й суму, вийшов у відставку й подався до Персії. Дорогою випадково зустрів давнього знайомого Максима Максимовича.

Щоправда, останній події Печорін, найімовірніше, особливого значення не надав би. Адже, мабуть, не одного знайомого зустрів під час довгої подорожі. Однак для автора роману цей буцімто неважливий епізод, у якому герой майже несвідомо ображає просту чесну людину, став ключем до його характеру.

Консультація філолога

Ви вже знаєте, що сюжет роману «Герой нашого часу» не збігається з його фабулою. Сюжетна композиція цього твору ґрунтується на художньому прийомі наближення точки спостереження. Спочатку читач бачить Печоріна очима Максима Максимовича - персонажа, культурно далекого від нього, неспроможного зрозуміти його логіку (повість «Бела»). Потім - очима автора-оповідача, представника спільного з Печоріним світського кола й романтичної культури, який може його зрозуміти, але не виправдати (повість «Максим Максимович»). І, нарешті, перед нами самоаналіз головного героя, його спроба виправдати себе - «Журнал Печоріна» (повісті «Тамань», «Княжна Мері», «Фаталіст»). Чи вдалася Печоріну спроба самовиправдання - вирішують читачі.

Ми вже говорили про те, що Росії першої половини XIX ст. доводилося швидко «наздоганяти» Захід у галузі культури й освіти. І саме лермонтовський «Герой нашого часу» та читацька реакція на нього стали чи не найпереконливішим свідченням успішного завершення цього процесу вже на початку 1840-х років.

Коли 1830 р. Пушкін оприлюднив свій геніальний експеримент з байронівською формою роману у віршах, було зрозуміло: Росія ще не звикла до нової ролі літератури як інтелектуального лідера нації. Не визнавали за літературою і права ставити «діагнози» на кшталт тих, що ставили своїм націям західні письменники, як-от А. де Мюссе та інші.

Тим часом геній, творчість, життя й загибель Пушкіна здійснили переворот у свідомості російського суспільства і підготували його до сприйняття романних персонажів «західного типу», які, однак, зросли на суто національному ґрунті.

Цього ще не можна було сказати про Онєгіна - людину, яка, по суті, не мала національного коріння. Сам автор протиставив байроністу, громадянину світу «росіянку душею» - Татьяну. А от Печорін - набагато ближчий до читацького загалу. «Герой нашого часу» став першим російським інтелектуальним романом «західного типу», розрахованим на широку читацьку аудиторію, насамперед молодіжну (адже і герою не виповнилося ще тридцяти, і сам автор не дожив до цього віку). Роман зажив популярності й викликав у російському суспільстві дискусію, зміст якої сягав далеко за межі літератури.

Коментар архіваріуса

Наприклад, професора Московського університету С. Шевирьова, авторитетного у філологічних колах, захоплення студентів «новомодним» романом лише дратувало. «Печорін - не герой нашого часу, - заявляв Шевирьов. - Це привид, тінь Заходу, тінь його недуги, що маячить у фантазії наших поетів». Професор запевняв, що твір Лермонтова абсолютно неправдиво змальовує явища національного життя.

Протилежної думки дотримувався талановитий критик і теоретик літератури В. Бєлінський. Ще за життя Лермонтова він започаткував сприйняття останніх творів митця в річищі й термінах своєї теорії «натуральної школи» (по суті - теорії реалізму).

У статті «Вірші М. Лермонтова» Бєлінський стверджував, що основна цінність творчості поета полягає в тому, що у своїх творах він віддзеркалює психологічний стан усіх сучасників. Загалом, за Бєлінським, головна функція літератури полягає у творенні художніх типів: «Кожна особа в художньому творі, - зазначено в статті, - є представником безкінечної множини осіб певного роду».

У своїй подальшій теоретичній творчості Бєлінський розрізняв типи загальнолюдські (їх особливо любили класицисти), типи національні (так, наприклад, героїв «Марусі» Г. Квітки-Основ’яненка критик оцінював як типових українців) і типи соціально-історичні. У статті «“Герой нашого часу”, твір М. Лермонтова» (1840) Бєлінський розглядав образ Печоріна як приклад одного із соціально-історичних типів.

Згадана розвідка заклала підвалини реалістичного тлумачення образів «російських байроністів». Пізніше критик і письменник О. Герцен назвав Печоріна «молодшим братом Онєгіна», а надалі в реалістичній російській критиці 50-60-х років XIX ст. з’явився термін «зайві люди».

Галерею «зайвих людей», що відкрилася образами Онєгіна й Печоріна, було продовжено образами російських реалістичних романів другої половини XIX ст. Чому ж усі ці розумні люди виявилися в Росії зайвими? Чому їхній розум не приніс нічого, крім лиха, їм самим і всім оточуючим? Критики, починаючи з Бєлінського, в усьому звинувачували суспільство...

Перевірте себе

1. Які світоглядні проблеми доби романтизму загострилися у творчості Лермонтова як представника останнього покоління романтиків?

2. Що означає бути типовим героєм свого часу?

3. Чим насамперед відрізняється соціальний, морально-психологічний роман Лермонтова «Герой нашого часу» від соціально-психологічного роману Пушкіна «Євгеній Онєгін»?

4. Що таке фабула? Чим відрізняються поняття «фабула», «сюжет» і «сюжетна композиція»?

5. Перекажіть фабулу роману Лермонтова «Герой нашого часу».

Перед читанням. Вашій увазі пропонуються фрагменти зі щоденникових записів Печоріна (за часів Лермонтова особисті щоденники називали журналами, від французького jour - день). Під час читання спробуйте виробити власне ставлення до Печоріна як до людини. Поміркуйте, хто винний у нещастях героя та в нещастях людей, з якими звела його доля.

ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ

(Уривки)

Із «Журналу Печоріна»

II

Княжна Мері

11-го травня

Вчора я приїхав до П’ятигорська, найняв квартиру край міста, на найвищому місці, біля самого Машука: під час грози хмари спускатимуться до мого даху. (...) Краєвид з трьох боків у мене чудесний. На захід п’ятиглавий Бешту синіє, як «остання хмарина недавньої бурі»¹; на північ височить Машук, як кошлата персидська шапка, і закриває всю цю частину небосхилу; на схід дивитися веселіше: внизу переді мною рябіє чистеньке новеньке містечко, шумлять цілющі джерела, гомонить різномовний натовп, - а там, далі, амфітеатром громадяться гори дедалі синіші й туманніші, а на краю обрію тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і кінчаючись двоглавим Ельбрусом... Весело жити в такій землі! Якесь втішне почуття розлите в усіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє - чого б, здається, більше? Навіщо тут пристрасті, бажання, жалі?.. Однак пора. Піду до Єлисаветинського джерела: там, кажуть, вранці збирається все водяне товариство. (...)

¹ Слова з поезії «Хмара» О. Пушкіна.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Я зупинився, задихавшись, на краю гори і, спершись плечем на ріг будиночка, почав розглядати мальовничу околицю, як раптом чую за собою знайомий голос:

- Печорін! Давно ти тут?

Обертаюся: Грушницький! Ми обнялися. Я познайомився з ним у діючому загоні. Він був поранений кулею в ногу й поїхав на води з тиждень раніше за мене. (...)

16-го травня

(...) Я заглибився у виноградну алею, що вела в грот... Я думав про ту молоду жінку з родимкою на щоці, про яку казав мені лікар... Чого вона тут? Та й чи вона? І чому я думаю, що це вона? І чому я навіть так певен цього? Хіба мало жінок з родимками на щоках? Міркуючи так, я підійшов до грота. Дивлюся: в прохолодній тіні його склепіння, на кам’яній лаві сидить жінка, у солом’яному капелюшку, закутана в чорну шаль, опустивши голову на груди; капелюшок закривав її обличчя. Я хотів уже повернутися, щоб не порушувати її мрій, коли вона на мене глянула.

- Віра! - вигукнув я мимохіть.

Вона здригнулася й зблідла.

- Я знала, що ви тут, - сказала вона.

Я сів біля неї і взяв її за руку. Давно забутий трепет пробіг моїми жилами при звукові цього любого голосу; вона подивилася мені в очі своїми глибокими й спокійними очима. У їхньому виразі була недовіра і щось схоже на докір.

- Ми давно не бачилися, - сказав я.

- Давно, і змінилися обоє багато в чому.

- Отже, ти мене вже не любиш!..

- Я заміжня!.. - сказала вона.

- Знову? Однак кілька років тому ця причина також існувала...

Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її запалали.

- Можливо, ти любиш свого другого чоловіка?..

Вона не відповіла й одвернулася.

- Чи він дуже ревнивий?

Мовчанка.

- Що ж? Він молодий, хороший, особливо, мабуть, багатий, і ти боїшся... - Я глянув на неї і злякався: глибокий розпач відбився на її обличчі, в очах блищали сльози.

- Скажи мені, - нарешті прошепотіла вона, - тобі дуже весело мене мучити? - Я б тебе повинна ненавидіти. Відтоді, як ми знаємо одне одного, ти нічого не дав мені, крім страждання... - Голос її затремтів, вона схилилася до мене й опустила голову на груди мої.

«Можливо, - подумав я, - ти через те мене й любила: радощі забуваються, а печалі ніколи...» (...)

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Тут між нами почалася одна з тих розмов, які на папері не мають значення, яких повторити не можна й не можна навіть запам’ятати: значення звуків замінює і доповнює значення слів, як в італійській опері.

Вона категорично не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком, тим кривим дідком, якого я бачив мигцем на бульварі: вона вийшла за нього заради сина. Він багатий і страждає на ревматизми. Я не дозволив собі над ним жодної насмішки: вона його поважає, як батька, і буде обдурювати, як чоловіка... Чудна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо!

Чоловік Вірин, Семен Васильович Г...в, далекий родич княгині Ліговської. Він живе з нею поруч; Віра часто буває в княгині; я їй дав слово познайомитися з Ліговськими й залицятися до княжни, щоб одвернути від неї увагу. Таким чином мої плани нітрохи не розладналися, і мені буде весело...

Весело!.. Так, я вже пройшов той період життя душевного, коли шукають лише щастя, коли серце відчуває необхідність любити сильно і пристрасно когось. Тепер я тільки хочу, щоб мене любили, і то дуже небагато хто; навіть здається, лише постійної симпатії мені було б досить...

Одне мене завжди дивувало: я ніколи не робився рабом коханої жінки; навпаки, я завжди здобував над їхньою волею і серцем непереможну владу, зовсім про це не дбаючи. Чому це? Чи тому, що я ніколи нічим дуже не дорожу і що вони повсякчас боялися випустити мене з рук? Чи це - магнетичний вплив сильного організму? Чи мені просто не щастило зустріти жінки з твердим характером?

Треба зізнатися, що я, справді, не люблю жінок з характером: хіба це їхня справа!..

Щоправда, тепер згадав: один раз, один лише раз я любив жінку з твердою волею, якої ніколи не міг перемогти... Ми розлучилися ворогами, - і то, можливо, якби я зустрів її на п’ять років пізніше, ми розлучилися б інакше...

Віра хвора, дуже хвора, хоч у цьому й не зізнається; я боюся, щоб не було в неї сухот або тієї хвороби, що її називають fievre Lente,¹ - хвороба не російська зовсім, і їй у нашій мові немає назви.

¹ Fievre Lente (франц.) - затяжна, тяжка лихоманка.

Гроза застала нас у гроті і затримала зайвих півгодини. Вона не примушувала мене присягатися у вірності, не питала, чи любив я інших відтоді, як ми розлучилися... Вона ввірилася мені знову з колишньою безтурботністю, - і я її не обману: вона єдина жінка на світі, яку мені не сила було б обманути. Я знаю, ми скоро розлучимося знову і, можливо, навіки: обоє підемо різними шляхами до могили, але спогад про неї залишиться недоторканним у душі моїй; я їй це повторював завжди, і вона мені вірить, хоч каже протилежне.

Нарешті ми розлучилися; я довго стежив за нею поглядом, поки її капелюшок не зник за кущами і скелями. Серце моє болісно стислося, як після першої розлуки. О, як я зрадів цьому почуттю! Чи не молодість, бува, зі своїми благотворними бурями хоче повернутися до мене знову, чи це лише її прощальний погляд, останній подарунок на спогад?.. А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчик: обличчя хоч бліде, але ще свіже; тіло гнучке і струнке, густі кучері в’ються, очі горять, кров кипить...

Повернувшись додому, я сів верхи й помчав у степ; я люблю мчати на гарячому коні по високій траві, навпроти пустельного вітру... (...)

Я зупинився, щоб напоїти коня: у цей час на дорозі з’явилася блискуча й галаслива кавалькада; дами в чорних і блакитних амазонках, кавалери в костюмах, що являють суміш черкеського з нижньогородським; попереду їхав Грушницький із княжною Мері.

Дами на водах ще вірять нападам черкесів серед білого дня; мабуть, тому Грушницький поверх солдатської шинелі повісив шаблю й пару пістолетів: він був досить смішний у цьому геройському вбранні. Високий кущ закривав мене від них, але крізь листя його я міг бачити все й відгадати по виразах їхніх облич, що розмова була сентиментальна. Нарешті вони наблизилися до спуску; Грушницький узяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їхньої розмови:

- І ви ціле життя хочете залишитися на Кавказі? - казала княжна.

- Що для мене Росія? - відповів її кавалер. - Країна, де тисячі людей, тому, що вони багатші за мене, дивитимуться на мене з презирством, тимчасом як тут... тут ця товста шинеля не перешкодила моєму знайомству з вами...

- Навпаки... - сказала княжна, зашарівшись.

Обличчя Грушницького виявило задоволення. Він говорив далі:

- Тут моє життя протече шумливо, непомітно й швидко, під кулями дикунів, і якби Бог мені щороку посилав один ясний жіночий погляд...

У цей час вони порівнялися зо мною; я вдарив нагайкою коня і виїхав з-за куща...

- Mon dieu, un Circassien!..¹ - скрикнула княжна від жаху.

¹ Μοn dieu, un Circassien!.. (франц.) - Боже мій, черкес!..

Щоб її цілком переконати в неслушності цього, я відповів французькою, трошки нахилившись:

- Ne craignez rien, madame, je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier.²

² Ne craignez rien, madame, je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier (франц.) - He бійтеся, пані, я не більш небезпечний, ніж ваш кавалер.

Вона збентежилася, - але через що? Через свою помилку, чи через те, що моя відповідь їй здалася зухвалою? Я бажав би, щоб останнє моє припущення було справедливе. Грушницький кинув на мене незадоволений погляд.

Пізно ввечері я пішов гуляти по липовій алеї бульвару. Місто спало, лише в деяких вікнах мигтіли вогні... Вигуки вартових перемежалися з шумом гарячих джерел, спущених на ніч. Часом лункий тупіт коня розлягався вулицею, супроводжуваний скрипом ногайської гарби і сумовитим татарським приспівом. Я сів на лаву й замислився... Я відчував потребу вилити свої думки в дружній розмові... Але з ким?.. «Що робить тепер Віра?» - думав я... Я б дорого дав, щоб у цю хвилину потиснути її руку.

Раптом чую швидкі й нерівні кроки... Певне, Грушницький... Так і є!

- Звідки?

- Від княгині Ліговської... Як Мері співає!..

- А знаєш що? - сказав я йому: - Я на парі йду, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний...

- Можливо! Мені байдуже!.. - кинув він недбало.

- Ні, я тільки так це кажу...

- А чи знаєш, що ти сьогодні її страшенно розсердив? Вона вважає, що це нечуване зухвальство; я насилу запевнив її, що ти так добре вихований і так добре знаєш світ, що не міг мати наміру образити її; вона каже, що ти, мабуть, про себе дуже й дуже високої думки.

- Вона не помиляється... А ти часом не хочеш за неї вступитися?

- Мені шкода, що я не маю ще цього права...

«О-го, - подумав я, - у нього, видно, є вже надії...»

- А втім, для тебе ж гірше, - вів далі Грушницький, - тепер тобі важко познайомитися з ними, а жаль! Це один з найприємніших домів, які я тільки знаю...

Я внутрішньо усміхнувся.

- Найприємніший дім для мене тепер мій, - сказав я, позіхаючи, і встав, щоб іти.

- Однак зізнайся, ти шкодуєш?..

- Яка дурниця! Якщо я захочу, то завтра ж увечері буду в княгині...

- Подивимось...

- Навіть, щоб тобі зробити приємність, почну впадати коло княжни...

- Так, якщо вона захоче розмовляти з тобою...

- Я почекаю тільки тієї хвилини, коли твоя розмова їй надокучить... Прощавай!.. (...)

21-го травня

Минув майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговськими. Чекаю нагоди. Грушницький, мов тінь, ходить слідом за княжною скрізь; їхні розмови безконечні: коли ж він їй набридне?.. Мати не зважає на це, бо він не жених. Ось логіка матерів! Я помітив зо два, зо три ніжних погляди, - треба цьому покласти кінець.

Учора біля колодязя вперше з’явилася Віра... Вона з того часу, як ми зустрілись у гроті, не виходила з дому. Ми водночас опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:

- Ти не хочеш познайомитися з Ліговськими?.. Ми лише там можемо бачитися...

Докір!.. Нудно! Але я його заслужив...

До речі: завтра бал за підпискою в залі ресторації, і я танцюватиму з княжною мазурку.

22-го травня

Зала ресторації перетворилася на залу благородного зібрання. О дев’ятій годині всі з’їхалися. Княгиня з дочкою з’явилися в числі останніх; багато хто з дам подивилися на неї заздро й недоброзичливо, бо княжна Мері одягається зі смаком. (...)

Я відразу підійшов до княжни, запрошуючи її вальсувати, користуючись вільністю тутешніх звичаїв, що дозволяють танцювати з незнайомими дамами.

Вона ледве примусила себе не усміхнутися і приховати свій тріумф; їй вдалося, проте, досить скоро прибрати зовсім байдужого і навіть строгого вигляду. Вона недбало опустила руку на моє плече, нахилила трошки на бік голівку, і ми почали. (...) Я зробив три тури. (Вона вальсує напрочуд добре). Вона задихалася, напіврозкриті губки ледве могли прошепотіти кінцеве: «Merci, monsieur»¹.

¹ «Merci, monsieur» (франц.) - «Дякую, пане».

Після декількох хвилин мовчанки я промовив до неї, прибравши якнайпокірливішого вигляду:

- Я чув, княжна, що, бувши вам зовсім незнайомим, я мав уже нещастя заслужити на вашу неласку... що ви мене визнали зухвалим... Невже це правда?

- І вам хотілося б тепер усталити таку мою думку? - відповіла вона з іронічною гримаскою...

- Якщо я мав зухвальство чимсь вас образити, то дозвольте мені мати ще більше зухвальство просити у вас пробачення... І, далебі, я б дуже бажав довести вам, що ви помилялися щодо мене....

- Вам це буде досить важко...

- Чому?

- Тому, що ви в нас не буваєте, а ці бали не часто повторюватимуться.

Це означає, подумав я, що їх двері для мене навіки зачинені.

- Знаєте, княжно, - сказав я дещо розчаровано, - ніколи не слід відштовхувати злочинця в його каятті: з розпачу він може зробитися ще вдвічі злочиннішим... і тоді...

Регіт і шепотіння навколо нас примусили мене обернутися й урвати мою фразу. За декілька кроків від мене стояла група чоловіків, і серед них драгунський капітан, який виявив ворожі наміри проти милої княжни; він особливо був чимсь дуже задоволений, потирав руки, голосно сміявся й переморгувався з товаришами. Раптом з їхнього кола відділився пан у фраку з довгими вусами й червоною пикою і спрямував непевні кроки свої просто до княжни: він був п’яний. Зупинившись навпроти збентеженої княжни й заклавши руки за спину, він втупив у неї мутно-сірі очі і промовив хрипким дискантом:

- Пермете²... ну, та що там!.. просто ангажую вас на мазурку...

² Дозвольте... (від франц. permettez).

- Що вам треба? - вимовила вона тремтячим голосом, кидаючи навколо благальний погляд. Який жаль! Її мати була далеко, а близько нікого зі знайомих їй кавалерів не було; один ад’ютант, здається, все це бачив, та сховався за юрбою, щоб не бути замішаним в історію.

- Що ж? - сказав п’яний пан, моргнувши драгунському капітанові, який підбадьорював його знаками. - Хіба ви не бажаєте?.. Я таки знову маю честь ангажувати вас pour mazure¹... Ви, може, думаєте, що я п’яний? Це нічого!.. Багато вільніше, можу вас запевнити...

¹ Pour mazure (франц.) - на мазурку.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Я бачив, що вона може знепритомніти від страху й обурення.

Я підійшов до п’яного добродія, узяв його досить міцно за руку і, подивившись йому уважно у вічі, попросив іти собі геть, - бо княжна, додав я, давно вже обіцяла танцювати мазурку зі мною.

- Ну, нічого не вдієш!.. Іншим разом! - сказав він, засміявшись, і пішов до своїх присоромлених товаришів, які відвели його в другу кімнату.

Я був нагороджений глибоким, чудовим поглядом. Княжна підійшла до своєї матері і розповіла їй усе; княгиня знайшла мене в натовпі й дякувала. Вона сказала мені, що знала мою матір і була в дружбі з півдюжиною моїх тіточок.

- Я не знаю, як трапилося, що ми досі з вами незнайомі, - додала вона, але признайтеся, ви самі в цьому винні; ви цураєтеся всіх так, що це нікуди не годиться. Я сподіваюся, що повітря моєї вітальні розвіє ваш сплін... Чи не так?

Я сказав їй одну з тих фраз, які в кожного повинні бути заготовлені на такий випадок. (...)

Нарешті з хорів загриміла мазурка; ми з княжною посідали.

Я не натякав жодного разу ні про п’яного добродія, ні про попередню мою поведінку, ні про Грушницького. Враження, що справила на неї неприємна сцена, потроху розвіялося; личко її розквітло; вона жартувала дуже мило; її розмова була дотепна без претензії на дотепність, жвава й вільна; її зауваження інколи глибокі... Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона схилила голівку і трошки зашарілася.

- Ви дивна людина! - сказала вона потім, підвівши на мене свої оксамитні очі й вимушено засміявшись.

- Я не хотів з вами знайомитися, - провадив я, - бо вас оточує занадто густа юрба шанувальників, і я боявся в ній зникнути зовсім.

- Ви дарма боялися! Вони всі пренудні...

- Усі! Невже всі?

Вона подивилася на мене пильно, ніби намагаючись пригадати щось, потім знову трохи почервоніла і нарешті промовила рішуче: усі!

- Навіть мій друг Грушницький?

- А він ваш друг? - сказала вона, виявляючи певний сумнів.

- Так.

- Він, звісно, не входить у розряд нудних...

- А в розряд нещасних, - сказав я сміючись.

- Звісно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці...

- Що ж, я сам був юнкером, і, далебі, це найкращий час мого життя!

- А хіба він юнкер?.. - сказала вона швидко і додала: - А я думала...

- Що ви думали?..

- Нічого!.. Хто ця дама?

Тут розмова змінила напрям і до цього більш не поверталася. (...)

23-го травня

Проходячи повз Вірині вікна, я бачив її біля вікна. Ми кинули одне одному швидкий погляд. Вона скоро після нас увійшла до вітальні Ліговських. Княгиня мене відрекомендувала їй як своїй родичці. Пили чай; гостей було багато; розмова була загальна. Я намагався сподобатися княгині, жартував, кілька разів викликав у неї щирий сміх; княжні також не раз хотілося пореготати, але вона стримувалася, щоб не вийти з прибраної ролі: вона вважає, що легкий смуток їй личить - і, можливо, не помиляється. Грушницький, здається, дуже радий, що моя веселість її не захоплює.

Після чаю всі пішли до зали.

- Чи задоволена ти моїм послухом, Віро? - спитав я...

Вона мені кинула погляд, сповнений любові й вдячності. Я звик до цих поглядів; але колись вони були для мене блаженством. Княгиня посадила дочку за фортепіано; усі просили її заспівати що-небудь. Я мовчав і, користаючися з метушні, відійшов до вікна з Вірою, яка хотіла сказати мені щось дуже важливе для нас обох... Вийшло - дурниця...

Тим часом княжні моя байдужість була прикра, як я міг здогадатися з одного сердитого, блискучого погляду... О, я дуже добре розумію цю розмову - німу, але виразну, коротку, але сильну!..

Вона заспівала: голос у неї непоганий, але співає вона кепсько... а втім, я не слухав. Зате Грушницький, спершись ліктями на рояль проти неї, пожирав її очима і щохвилини казав упівголоса: «Charmant! Délicieux»¹.

¹ «Charmant! Délicieux» (франц.) - «Чарівно! Чудово!»

- Слухай, - казала мені Віра, - я не хочу, щоб ти знайомився з моїм чоловіком, але ти повинен неодмінно сподобатися княгині; це тобі легко: ти можеш усе, що захочеш. Ми тут лише будемо бачитись...

- Лише?

Вона почервоніла й заговорила далі:

- Ти знаєш, що я твоя рабиня, я ніколи не вміла тобі суперечити... І я буду за це покарана: ти мене розлюбиш! Принаймні я хочу зберегти свою репутацію... не для себе: ти це знаєш дуже добре!.. О, я прошу тебе: не муч мене, як раніше, пустими сумнівами й удаваною холодністю. Я, можливо, скоро помру, я відчуваю, що слабшаю день по дню... І, незважаючи на це, я не можу думати про майбутнє життя, я думаю лише про тебе... Ви, чоловіки, не розумієте насолоди погляду, потиску руки... А я, клянусь тобі, я, прислухаючись до твого голосу, відчуваю таке глибоке, дивне блаженство, що найгарячіші поцілунки не можуть замінити його.

Тим часом княжна Мері перестала співати. Гомін похвал знявся круг неї; я підійшов після всіх і сказав щось про її голос досить недбало.

Вона зробила гримаску, виставивши нижню губу, і присіла дуже глузливо.

- Мені це тим більше втішно, - сказала вона, - що ви мене зовсім не слухали. Але ви, можливо, не любите музики?..

- Навпаки... по обіді особливо.

- Грушницький має рацію, кажучи, що у вас дуже й дуже прозаїчні смаки... І я бачу, що ви любите музику з гастрономічного погляду...

- Ви помиляєтеся знову: я зовсім не гастроном, у мене препоганий шлунок. Проте музика по обіді заколисує, а спати по обіді корисно для здоров’я: отже, я люблю музику з медичного погляду. А ввечері вона, навпаки, занадто подразнює мої нерви; мені робиться або занадто сумно, або занадто весело. Те й друге втомлює, коли немає певної причини сумувати чи радіти, і до того ж смуток у товаристві смішний, а занадто велика веселість непристойна...

Вона не дослухала, відійшла геть, сіла біля Грушницького, і між ними почалася якась сентиментальна розмова. (...)

29-го травня

Усі ці дні я жодного разу не відступив від своєї системи. Княжні починає подобатися моя розмова; я розповів їй деякі з чудних пригод мого життя, і вона починає бачити в мені людину незвичайну. Я сміюся з усього на світі, особливо з почуттів: це починає її лякати. Вона при мені не сміє вдаватися з Грушницьким у сентиментальні дискусії, і вже кілька разів відповідала на його вихватки глузливою посмішкою, але я щоразу, як Грушницький підходить до неї, прибираю сумирного вигляду і залишаю їх удвох; першого разу була вона з цього рада, чи намагалася вдати; другого - розсердилася на мене; третього - на Грушницького. (...)

3-го червня

Я часто запитую себе, навіщо я так наполегливо домагаюся кохання молоденької дівчинки, яку занапастити не хочу і з якою ніколи не одружуся? До чого це жіноче кокетство? Віра мене любить більше, ніж княжна Мері любитиме будь-коли; якби вона мені здавалася непереможною красунею, то, можливо, я б захопився складністю справи... (...)

Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку: вони - невід’ємна ознака юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійних річок починаються гучними водоспадами, а жодна не скаче й не піниться до самого моря. Однак цей спокій часто ознака великої, хоч і прихованої сили; повнота й глибина почуттів і думок не припускає шалених поривів; душа, страждаючи і втішаючись, усе усвідомлює, і переконується в тому, що так треба; вона знає, що без гроз постійна спека сонця її висушить; вона проймається своїм власним життям, - пестить і карає себе, як любу дитину. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя боже.

Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відійшов від своєї теми... Та яка в тім біда?.. Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, усе, що я в нього кину, буде згодом для мене дорогоцінним спогадом.

Прийшов Грушницький і кинувся мені на шию, - йому надано чин офіцера. Ми випили шампанського. Лікар Вернер увійшов слідом за ним.

- Я вас не поздоровляю, - сказав він до Грушницького.

- Чому?

- Тому, що солдатська шинеля вам дуже личить, і зізнайтеся, що армійський піхотний мундир, пошитий тут, на водах, не додасть вам нічого цікавого... Бачите, ви досі були винятком, а тепер підпадете під загальне правило.

- Говоріть, говоріть, лікарю! Ви мені не перешкодите радіти. Він не знає, - сказав Грушницький мені на вухо, - скільки надій додали мені еполети... О, еполети, еполети! Ваші зірочки, дороговказні зірочки... Ні! я тепер цілковито щасливий.

- Ти йдеш з нами гуляти до провалля? - запитав я його.

- Я? Нізащо не покажуся княжні, поки не готовий буде мундир.

- Звелиш повідомити їй про твою радість?..

- Ні, будь ласка, не кажи... Я хочу її здивувати...

- Скажи мені, одначе, як твої справи з нею?

Він зніяковів і замислився: йому хотілося похвалитися, збрехати, і було совісно, а разом з тим було соромно признатися в правді.

- Як ти гадаєш, чи любить вона тебе?..

- Чи любить? Годі-бо, Печорін, які в тебе поняття!.. Як можна так скоро?.. Навіть якщо вона й любить, то порядна жінка цього не скаже.

- Гаразд! І мабуть, по-твоєму, порядний чоловік повинен теж мовчати про свою пристрасть?..

- Ех... На все є манера; багато дечого не говориться, а відгадується...

- Це правда... Тільки любов, яку ми читаємо в очах, ні до чого жінку не зобов’язує, тимчасом як слова... Стережися, Грушницький, вона тебе дурить...

- Вона?.. - відповів він, підвівши очі до неба і самовдоволено усміхнувшись. - Мені жаль тебе, Печорін!.. - Він пішов.

Увечері численне товариство вирушило пішки до провалля.

На думку тутешніх учених, це провалля не що інше, як згаслий кратер; він на узгір’ї Машука, за версту від міста. До нього веде вузька стежина поміж кущів і скель. Вибираючись на гору, я подав руку княжні, і вона її не відпускала протягом цілої прогулянки.

Розмова наша почалася лихослів’ям: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виказував смішні, а потім погані їх сторони. Жовч моя схвилювалася, я почав жартома - і закінчив щирою злістю. Спочатку це її веселило, а потім злякало.

- Ви небезпечна людина! - сказала вона мені. - Я б краще бажала потрапити в лісі під ніж убивці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів: коли ви надумаєте про мене говорити погано, візьміть краще ножа й заріжте мене. Я гадаю, це вам не буде дуже важко.

- Хіба я схожий на вбивцю?..

- Ви гірший...

Я замислився на хвилю і потім сказав, прибравши глибоко зворушеного вигляду:

- Це правда, така була моя доля із самого дитинства! Усі читали на моєму обличчі ознаки поганих схильностей, яких не було, але їх передбачали - і вони народилися. Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став скритним. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не голубив, усі ображали: я став злопам’ятним; я був понурий, - інші діти веселі й балакучі; я відчував себе вищим за них, - мене ставили нижче. Я зробився заздрісним. Я ладен був любити цілий світ, - мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти.

Моя безбарвна молодість минула в боротьбі з собою і зі світом; кращі свої почуття, боячись глуму, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я казав правду - мені не вірили: я почав обманювати; пізнавши добре світ і пружини суспільства, я зробився вправним у науці життя й бачив, як інші без вправності щасливі, користуючись задурно тими вигодами, яких я так невтомно добивався. І тоді в грудях моїх народився розпач, - не той розпач, що лікують дулом пістолета, а холодний, безсилий розпач, прикритий ґречністю й добродушною усмішкою. Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, - тимчасом як друга ворушилася й жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, бо ніхто не знав про існування її загиблої половини; але ви тепер збудили в мені спогад про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені - ні, особливо коли згадаю про те, що під ними поховано. А втім, я не прошу вас поділяти мою думку: якщо моя вихватка, мій вчинок здається вам смішним - будь ласка, смійтеся; попереджаю вас, що від цього мені не буде прикро анітрохи.

Цієї хвилини я зустрів її очі: у них бігали сльози, рука її, спираючись на мою, тремтіла; щоки палали, їй було жаль мене! Жалість - почуття, якому скоряються так легко всі жінки, пустило свої пазурі в її недосвідчене серце. Протягом усієї прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала, - а це велика ознака!

Ми прийшли до провалля; дами залишили своїх кавалерів, але вона не покидала руки моєї. Дотепи тутешніх денді її не смішили; стрімкість урвища, край якого вона стояла, її не лякала, тимчасом як інші панни пищали й заплющували очі.

Дорогою назад я не поновлював нашої сумної розмови; але на пусті мої запитання й жарти вона відповідала коротко й неуважно.

- Чи ви любили? - спитав я її нарешті.

Вона подивилася на мене пильно, похитала головою, - і знову її огорнула задума; зрозуміло було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, із чого почати; груди її хвилювалися... Що робити! Серпанковий рукав слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; усі майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні чи моральні якості; звісно, вони готують, налаштовують її серце до прийняття священного вогню, а втім, перший дотик вирішує справу.

- Правда ж, я була дуже люб’язна сьогодні? - сказала мені княжна з вимушеною усмішкою, коли ми повернулися з гулянки.

Ми розсталися.

Вона незадоволена собою; вона себе звинувачує в холодності... О, це перша, головна перемога! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це знаю напам’ять - от що нудно! (...)

5-го червня

(...) За великим столом вечеряла молодь, і між ними Грушницький. Коли я ввійшов, усі замовкли: напевно, розмовляли про мене. Багато хто з попереднього балу на мене дуються, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, остаточно складається проти мене ворожа ватага під командою Грушницького. У нього такий гордий і хоробрий вигляд... (...)

12-го червня

(...) Уранці я зустрів княжну біля колодязя.

- Ви хворі? - сказала вона, пильно подивившись на мене.

- Я не спав уночі.

- І я також... я вас звинувачувала... Може, дарма? Але поясніть, я можу вам пробачити все...

- Чи все?..

- Усе... тільки кажіть правду... тільки швидше... Бачите, я багато думала, намагаючись пояснити, виправдати вашу поведінку; може, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних... це нічого; коли вони дізнаються... (її голос затремтів) я впрошу їх. Чи ваше власне становище... але знайте, що я всім можу пожертвувати для того, кого люблю... О, відповідайте хутчіш, - згляньтеся... Ви не ставитеся до мене з презирством, правда ж?

Вона схопила мене за руку.

Княгиня йшла попереду нас із Віриним чоловіком і нічого не бачила; але нас могли бачити, гуляючи, хворі, найцікавіші пліткарі з усіх цікавих, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного потиску.

- Я вам скажу чисту правду, - відповів я княжні, - не буду ні виправдовуватися, ні пояснювати своїх учинків. - Я вас не кохаю.

Її губи трошки зблідли...

- Залиште мене, - сказала вона ледь чутно.

Я знизав плечима, повернувся й пішов. (...)

15-го червня

У місто приїхав фокусник, усі збиралися на його виступ. Коли Печорін проходив повз будинок Віри, вона кинула йому записку: «Сьогодні о десятій годині вечора приходь до мене по великих сходах; чоловік мій поїхав до П’ятигорська і завтра вранці тільки повернеться. Моїх лакеїв і покоївок не буде в будинку: я їм усім роздала квитки, також і княгининим слугам. Я чекаю на тебе; приходь неодмінно».

У призначений час Печорін, задоволений тим, що все відбулося за його планом, прийшов до Віри...

Серце в неї дуже билося, руки були холодні як лід. Почалися докори, ревнощі, скарги, - вона вимагала від мене, щоб я їй у всьому признався, кажучи, що вона покірно перетерпить мою зраду, бо хоче лише мого щастя. Я цьому не зовсім вірив, але заспокоїв її клятвами, обіцянками тощо.

- То ти не одружуєшся з Мері? Не любиш її?.. А вона гадає... знаєш, вона закохана в тебе до божевілля, бідолашна!..

Близько другої години по півночі я відчинив вікно і, зв’язавши дві шалі, спустився з верхнього балкона на нижній, тримаючись за колону. У княжни ще світилося. Щось мене штовхнуло до цього вікна. Завіса була не зовсім затягнута, і я міг кинути цікавий погляд усередину кімнати. Мері сиділа на своєму ліжку, схрестивши на колінах руки; її густе волосся було зібране під нічним чепчиком, обшитим мереживом; велика яскраво-червона хустка покривала її білі плеченята, її маленькі ніжки ховалися в строкатих перських пантофлях. Вона сиділа непорушно, опустивши голову на груди; перед нею на столику була розгорнута книжка, але очі її, непорушні й повні незбагненного смутку, здавалося, усоте пробігали одну й ту саму сторінку, тимчасом як думки були далеко...

У цю хвилину хтось ворухнувся за кущем. Я зіскочив з балкона на траву. Невидима рука схопила мене за плече. «А-га, - сказав грубий голос, - упіймався!.. Будеш у мене до княжни ходити вночі!..»

- Тримай його міцніше! - закричав другий, вискочивши з-за рогу.

Це були Грушницький і драгунський капітан.

Я вдарив останнього по голові кулаком, збив його з ніг і кинувся в кущі. Усі стежечки саду, що вкриває узгір’я проти наших будинків, були мені відомі.

- Злодії, караул! - кричали вони; пролунав рушничний постріл...

За хвилину я був уже у своїй кімнаті, роздягнувся й ліг.

Тільки-но лакей замкнув двері на замок, як до мене почали стукатися Грушницький і капітан.

- Печорін! Ви спите? Тут ви?.. - кричав капітан.

- Сплю, - відповів я сердито.

- Уставайте! - злодії... черкеси.

- У мене нежить, - відповів я, - боюся застудитися. (...)

16-го червня

(...) Ми посідали снідати біля дверей наріжної кімнати, де було чоловік з десять молоді, і серед них Грушницький. Доля вдруге дала мені можливість підслухати розмову, що мала вирішити його долю. Він мене не бачив, і отже, я не міг підозрювати заміру; але це тільки збільшувало його провину в моїх очах.

- Та невже це й справді були черкеси? - сказав хтось. - Чи бачив їх хтось?

- Я вам розкажу всю історію, - відповів Грушницький, - тільки, будь ласка, не виказуйте мене; ось як це було: учора одна людина, якої я вам не назву, приходить до мене і розповідає, що бачила о десятій годині вечора, як хтось прокрався в будинок до Ліговських. Треба вам зауважити, що княгиня була тут, а княжна вдома. От ми з ним вирушили під вікна, щоб підстерегти щасливого, узявши із собою рушницю, заряджену холостим набоєм, тільки так, щоб наполохати. До двох годин чекали в саду. Нарешті, - бозна, де він узявся, тільки не з вікна, бо воно не відчинялося, а, мабуть, він вийшов у скляні двері, що за колоною, - нарешті, кажу я, бачимо ми, сходить хтось з балкона... Яка княжна, га? Ну, скажу вам, московські панни! Після цього чому ж можна вірити? Ми хотіли його схопити, тільки він видерся і як заєць кинувся в кущі; тут я по ньому вистрілив.

Навколо Грушницького залунав гомін недовіри.

- Ви не вірите? - провадив він. - Даю вам слово честі, що все це щира правда, і на доказ я вам, либонь, назву цього пана.

- Скажи, скажи, хто ж він! - залунало з усіх боків.

- Печорін, - відповів Грушницький.

У цю хвилину він підвів очі - я стояв у дверях проти нього; він страшенно почервонів. Я підійшов до нього і сказав повільно й виразно:

- Мені дуже жаль, що я ввійшов після того, як ви вже дали слово честі на підтвердження найогиднішого наклепу. Моя присутність звільнила б вас від зайвої підлоти.

Грушницький схопився зі свого місця й хотів розгарячитися.

- Прошу вас, - продовжував я тим самим тоном, - прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів; ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучих достоїнств заслуговувала на таку жахливу помсту. Подумайте гарненько: підтримуючи свою думку, ви втрачаєте право на ім’я шляхетної людини і ризикуєте життям.

Грушницький стояв переді мною, опустивши очі, дуже схвильований. Та боротьба совісті із самолюбством була нетривала. Драгунський капітан, що сидів біля нього, штовхнув його ліктем; він здригнувся і швидко відповів мені, не підводячи очей:

- Шановний добродію, коли я що кажу, то я це думаю і ладен повторити... Я не боюся ваших погроз і готовий на все.

- Останнє ви вже довели, - відповів я йому холодно і, взявши під руку драгунського капітана, вийшов з кімнати.

- Чого вам треба? - спитав капітан.

- Ви приятель Грушницького і, певно, будете його секундантом?

Капітан вклонився дуже поважно.

- Ви вгадали, - відповів він, - я навіть зобов’язаний бути секундантом, бо образа, завдана йому, стосується й мене: я був з ним учора вночі, - додав він, вирівнюючи свій сутулий стан.

- А, то це вас ударив я так незграбно по голові?

Він пожовк, посинів; прихована злість проступила у виразі обличчя його.

- Я буду мати честь прислати сьогодні до вас свого секунданта, - додав я, розкланюючись дуже ввічливо і вдаючи, ніби не звертаю уваги на його лють.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

На ґанку ресторації я зустрів Віриного чоловіка. Здається, він на мене чекав.

Він схопив мою руку з почуттям, схожим на захоплення.

- Шляхетний юначе! - сказав він зі слізьми на очах. - Я все чув! Який мерзотник! Невдячний!.. Приймай їх після цього в порядний дім! Хвалити Бога, у мене немає дочок! Та вас нагородить та, для якої ви ризикуєте життям. Будьте певні моєї скромності до якогось часу, - продовжував він. - Я сам був молодий і служив на військовій службі; знаю, що в ці справи не годиться втручатися. Прощавайте.

Бідолаха! Радіє, що в нього нема дочок...

Я пішов просто до Вернера, застав його вдома й розповів йому все - мої стосунки з Вірою і княжною та розмову, що я її підслухав і що з неї дізнався про наміри цих панів пожартувати зі мною, примусивши стрілятися холостими набоями. Однак тепер справа виходила за межі жарту: вони, мабуть, не чекали такої розв’язки. (...)

Вернер дізнався, що план супротивників Печоріна змінився: вони вирішили не заряджати тільки його пістолет. Печорін наказав Вернерові до часу про це мовчати.

Я до вечора просидів удома, зачинившись у своїй кімнаті. Приходив лакей кликати мене до княгині, - я велів сказати, що хворий.

Друга година ночі... не спиться... А треба б заснути, щоб завтра рука не тремтіла. А втім, на шести кроках схибити важко. А, пане Грушницький! Ваша містифікація вам не вдасться... Ми поміняємось ролями: тепер мені доведеться відшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі визначили ці згубні шість кроків? Ви гадаєте, що я вам покірно підставлю свого лоба... та ми кинемо жеребок!.. і тоді... тоді... що як його щастя переважить? як моя зоря нарешті мене зрадить?.. І не дивина: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небесах не більше сталості, ніж на землі.

Гаразд, померти то померти! Утрата для світу невелика; та й мені самому добре-таки вже нудно. Я - як людина на балу, яка позіхає і не їде додому лише тому, що немає ще її карети, але карета готова... прощавайте!

Пробігаю в пам’яті все моє минуле і питаю себе мимохіть: навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала, і, певне, було моє призначення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяжні... Та я не вгадав цього призначення, мене звабили приманки пристрастей пустих і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень - кращий цвіт життя. І відтоді скільки разів уже я був сокирою в руках долі! Як знаряддя страти, я спадав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю... Моя любов нікому не принесла щастя, бо я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення; я тільки вдовольняв дивну потребу серця, жадібно вбираючи їхні почуття, їхню ніжність, їхні радощі й страждання, - і ніколи не міг насититися. Так морений голодом знеможено засинає і бачить перед собою розкішні страви й шипучі вина; він захоплено поглинає химерні дари уяви, і йому здається легше; але тільки-но прокинувся - мрія зникає... залишається подвоєний голод і розпач!

І, можливо, я завтра помру!.. І не залишиться на землі жодної істоти, яка зрозуміла б мене цілковито. Одні вважають мене гіршим, інші кращим, ніж я насправді... Одні скажуть: він був добрий хлопець, інші - мерзотник. І те й те буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? А все живеш - із цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й гірко!

Ось уже півтора місяця, як я у фортеці Ν; Максим Максимович пішов на полювання... Я сам; сиджу біля вікна; сірі хмари затулили гори до самого низу; сонце крізь туман здається жовтою плямою. Холодно; вітер свище й хитає віконниці... Нудно!.. Буду продовжувати свій журнал, перерваний стількома дивними подіями.

Перечитую останню сторінку: смішно! Я думав померти; це було неможливо: я ще не осушив чаші страждань, і тепер почуваю, що мені ще довго жити.

Як усе минуле ясно й різко вилилося в моїй пам’яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час! (...)

Біля підошви скелі в кущах були прив’язані троє коней; ми своїх прив’язали тут-таки, а самі вузькою стежиною вибралися на площадку, де чекав нас Грушницький з драгунським капітаном і другим своїм секундантом, якого звали Іваном Гнатовичем; прізвища його я ніколи не чув. (...)

- Дозвольте! - сказав я: - ще одна умова: через те, що ми будемо битись на смерть, то ми зобов’язані зробити все можливе, щоб це залишилося таємницею і щоб секунданти наші не були відповідальні. Чи згодні ви?..

- Цілком згодні.

- Отже, я придумав ось що: чи бачите ви на вершині цієї стрімкої скелі, праворуч, вузеньку площадку? Звідти до низу буде сажнів тридцять, якщо не більше; внизу гостре каміння. Кожен з нас стане на самому краю площадки; так навіть легка рана буде смертельною: це має бути згідно з вашим бажанням, бо ви самі визначили шість кроків. Той, кого буде поранено, полетить неодмінно донизу і розіб’ється; кулю лікар вийме, і тоді можна буде дуже легко пояснити цю наглу смерть невдалим стрибком. Ми кинемо жеребок, кому першому стріляти. Заявляю вам насамкінець, що інакше я не стрілятимуся.

- Гаразд! - сказав капітан, подивившись виразно на Грушницького, який кивнув головою на знак згоди. Обличчя його щохвилинно змінювалося. Я поставив його в скрутне становище. Стріляючись за звичайних умов, він міг цілити мені в ногу, легко мене поранити й задовольнити в такий спосіб свою помсту, не обтяжуючи занадто своєї совісті; а тепер він повинен був вистрілити в повітря або стати вбивцею, або нарешті облишити свій підлий задум і наразитися на однакову зі мною небезпеку. У цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він одвів капітана вбік і почав говорити йому щось із запалом: я бачив, як посинілі губи його тремтіли; та капітан від нього одвернувся з презирливою посмішкою. - «Ти дурень, - сказав він до Грушницького досить голосно, - нічого не розумієш! Рушаймо ж, панове!»

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Вузька стежина вела поміж кущами на кручу; уламки скель становили хиткі східці цих природних сходів; чіпляючись за кущі, ми почали дертися на гору. Грушницький ішов попереду, за ним його секунданти, а далі ми з лікарем. (...) От ми вибралися на вершину скелі, що виступала з гряди; площадка була вкрита дрібним піском, наче навмисне для поєдинку. Навколо, гублячись у золотому тумані ранку, юрмилися вершини гір, як незчисленна череда, і Ельбрус на півдні стояв білим громаддям, замикаючи ланцюг льодистих вершин, між якими вже блукали, набігши зі сходу, волокнисті хмарки. Я підійшов до краю площадки й подивився вниз, голова в мене мало не запаморочилася: там, унизу, здавалося темно й холодно, як у домовині; моховисті зубці скель, скинутих грозою і часом, чекали на свою здобич.

Площадка, на якій ми мали стрілятися, була майже правильним трикутником. Від виставленого кута відміряли шість кроків і вирішили, що той, кому доведеться першим зустріти ворожий вогонь, стане на самому розі спиною до прірви; якщо його не буде вбито, супротивники поміняються місцями.

Я наважився надати всіх вигід Грушницькому; я хотів випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все влаштувалося б на краще; та самолюбство й слабкість характеру мали взяти гору... Я хотів дати собі цілковите право не щадити його, якби доля мене помилувала. Хто не укладав таких угод зі своєю совістю?

- Киньте жеребок, лікарю! - сказав капітан.

Лікар вийняв з кишені срібну монету й підняв її вгору.

- Решка! - вигукнув Грушницький поспішно, як людина, яку раптом збудив дружній поштовх.

- Орел! - сказав я.

Монета майнула і впала, дзенькнувши; усі кинулись до неї.

- Ви щасливі, - мовив я до Грушницького, - вам стріляти першому! Проте пам’ятайте: коли ви мене не вб’єте, то я не схиблю - даю вам слово честі.

Він почервонів; йому було соромно вбити людину беззбройну; я дивився на нього пильно; якусь хвилину мені здавалося, що він кинеться мені в ноги, благаючи пробачити; але як зізнатися в такому підлому замірі?.. Йому залишався один спосіб - вистрелити в повітря; я був певен, що він вистрелить у повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я зажадаю повторного поєдинку.

- Час! - шепнув мені лікар, смикаючи за рукав. - Коли ви тепер не скажете, що ми знаємо їхні наміри, то всьому кінець. Подивіться, він уже заряджає... якщо ви нічого не скажете, то я сам...

- Нізащо у світі, лікарю! - відповів я, стримуючи його за руку. - Ви все зіпсуєте; ви мені дали слово не заважати... Що вам до того? Може, я хочу бути вбитим...

Він подивився на мене здивовано.

- О, це інше!.. Тільки на мене на тому світі не скаржтеся...

Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав одного Грушницькому, з усмішкою шепнувши йому щось, другого - мені.

Я став на куті площадки, міцно впершись лівою ногою в камінь і нахилившись трохи вперед, щоб, у разі легкої рани, не перекинутися назад.

Грушницький став навпроти мене і, на поданий знак, почав піднімати пістолет. Коліна його тремтіли. Він цілив мені просто в лоб...

Незбагненна лють закипіла в грудях моїх. Раптом він опустив дуло пістолета і, збліднувши як полотно, обернувся до свого секунданта.

- Не можу, - сказав він глухим голосом.

- Боягуз! - відповів капітан.

Постріл пролунав. Куля дряпнула мені коліно. Я мимохіть зробив кілька кроків уперед, щоб швидше віддалитися від краю.

- Ну, брате Грушницький, шкода, що схибив! - сказав капітан. - Тепер твоя черга, ставай! Обійми мене раніш; ми вже не побачимося! - Вони обійнялися; капітан ледве міг втриматися від сміху. - Не бійся, - додав він, хитро глянувши на Грушницького, - усе дурниці на світі!.. Життя копійки щербатої не варте... Двом смертям не бути, а однієї не минути!

Після цієї трагічної фрази, вимовленої з відповідною статечністю, він відійшов на своє місце; Іван Гнатович також зі слізьми обійняв Грушницького, і він залишився сам-один навпроти мене. Я досі намагаюся з’ясувати собі, яке почуття кипіло тоді у грудях моїх: то була й гіркота ображеного самолюбства, і презирство, і злість, породжувана думкою, що ця людина, яка тепер так упевнено, так зухвало на мене дивиться, дві хвилини тому, не наражаючись на жодну небезпеку, хотіла мене вбити, як собаку, бо поранений в ногу трохи дужче, я б напевно впав зі скелі.

Я кілька хвилин пильно дивився йому в обличчя, намагаючись помітити хоч легкий слід каяття. Проте мені здалося, що він стримував посмішку.

- Я вам раджу перед смертю помолитися Богу, - сказав я йому тоді.

- Не турбуйтеся за мою душу більше, ніж за свою власну. Про одне вас прошу: стріляйте хутчіш.

- І ви не відмовляєтесь від свого наклепу? Не просите мене пробачити вам?.. Поміркуйте гарненько: чи не каже вам чогось совість?

- Пане Печорін! - вигукнув драгунський капітан. - Ви тут не для того, щоб сповідати, дозвольте вам зауважити... Давайте закінчимо швидше, бо хтось проїде ущелиною - і нас побачать.

- Добре. Лікарю, підійдіть до мене.

Лікар підійшов. Бідний лікар! Він був блідіший, ніж Грушницький десять хвилин тому.

Наступні слова я промовив навмисне повільно, голосно й виразно, як виголошують смертний вирок:

- Лікарю, ці пани, мабуть, за поспіхом, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас, зарядіть його знову, - і гарненько!

- Це неможливо! - кричав капітан. - Це неможливо! Я зарядив обидва пістолети; хіба що з вашого куля викотилася... Це не моя провина! А ви не маєте права перезаряджати... жодного права... це зовсім не за правилами; я не дозволю...

- Гаразд! - сказав я до капітана. - Коли так, то ми стрілятимемося з вами на тих самих умовах...

Він знітився.

Грушницький стояв, опустивши голову, збентежений і понурий.

- Облиш їх! - сказав він капітанові, який хотів видерти мого пістолета з лікаревих рук... - Ти ж сам знаєш, що їхня правда.

Марно капітан робив йому знаки, - Грушницький не хотів і дивитися.

Тим часом лікар зарядив пістолета й подав мені.

Побачивши це, капітан сплюнув і тупнув ногою: «Дурень же ти, братіку, - сказав він, - справжній дурень!.. Коли вже поклався на мене, то слухайся в усьому... Так тобі й треба! Здихай собі, як муха...» Він одвернувся і, відходячи, промимрив: «А проте це зовсім не за правилами».

- Грушницький, - мовив я, - ще є час: відмовся від свого наклепу, і я тобі пробачу все. Тобі не вдалося пожартувати зі мною, і моє самолюбство вдоволене; згадай, ми були колись друзями...

Обличчя в нього спалахнуло, очі заблищали.

- Стріляйте! - відповів він. - Я до себе відчуваю презирство, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб’єте, я вас заріжу вночі з-за рогу. Нам на землі вдвох немає місця...

Я вистрелив...

Коли дим розійшовся, Грушницького на площадці не було. Тільки порох легким стовпом ще вився на краю урвища. Усі в один голос скрикнули.

- Finita la comedia!¹ - сказав я до лікаря.

¹ Finita la comedia! (італ.) - Комедія закінчена!

Він не відповів і з жахом одвернувся.

Я знизав плечима й розкланявся із секундантами Грушницького.

Спускаючись стежкою вниз, я помітив між розпадинами скель закривавлений труп Грушницького. Я мимохіть заплющив очі...

Одв’язавши коня, я кроком рушив додому. На серці в мене був камінь. Сонце здавалося мені тьмяним, проміння його мене не гріло.

Не доїжджаючи слобідки, я повернув праворуч ущелиною. Бачити людину було б мені тяжко: я хотів бути сам-один. Кинувши повід і опустивши голову на груди, я їхав довго, нарешті опинився в місці, мені зовсім незнайомому; я повернув коня назад і заходився шукати дорогу; уже сонце сідало, коли я під’їхав до Кисловодська, змучений на змученому коні.

Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав мені дві записки: одну від нього, другу... од Віри.

Я розпечатав першу; ось її зміст:

«Усе влаштовано якомога краще: тіло привезено спотворене, кулю з грудей вийнято. Усі впевнені, що причина його смерті - нещасний випадок; лише комендант, якому, мабуть, відома ваша сварка, похитав головою, але нічого не сказав. Доказів проти вас немає жодних, і ви можете спати спокійно... якщо можете... Прощавайте...»

Я довго не наважувався розгорнути другу записку... Що могла вона мені писати?.. Тяжке передчуття ятрило мою душу.

Ось він, цей лист, кожне слово якого назавжди закарбувалося в моїй пам’яті:

«Я пишу тобі цілком упевнена в тому, що ми ніколи більше не побачимося. Кілька років тому, розлучаючись із тобою, я думала так само; та небо воліло випробувати мене вдруге; я не витримала цього випробування, моє кволе серце скорилося знову знайомому голосу... ти не ставитимешся до мене презирливо за це, правда ж? Цей лист буде разом прощанням і сповіддю: я повинна сказати тобі все, що зібралося в мене на серці відтоді, як воно тебе любить. Я не буду звинувачувати тебе - ти повівся зо мною, як повівся б кожен чоловік: ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінювалися взаємно, без яких життя нудне й одноманітне. Я це зрозуміла спочатку... Однак ти був нещасливий, і я пожертвувала собою, сподіваючись, що колись ти оціниш мою жертву, що колись ти зрозумієш мою глибоку ніжність, незалежну ні від жодних умов. Минуло відтоді багато часу: я проникла в усі таємниці душі твоєї... і переконалася, що то була надія марна. Гірко мені було! Та моє кохання зрослося з душею моєю: воно потемніло, але не погасло.

Ми розлучаємося навіки; проте ти можеш бути певний, що я ніколи не кохатиму іншого: моя душа вичерпала на тебе всі свої скарби, свої сльози і надії. Та, що раз любила тебе, не може дивитися без певного презирства на інших чоловіків, не тому, щоб ти був кращий за них, о ні! але в твоїй природі є щось особливе, властиве лише тобі, щось горде й таємниче; у твоєму голосі, хоч би що ти говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно бажати, щоб його любили; ні в кому зло не буває таким принадним; нічий погляд не обіцяє стільки блаженства; ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами, і ніхто не може бути таким істинно нещасливим, як ти, бо ніхто стільки не намагається запевнити себе в протилежному.

Тепер я повинна пояснити тобі причину мого поспішного від’їзду; вона тобі здасться неважливою, бо стосується самої мене.

Кадр із кінофільму «Герой нашого часу» (режисер О. Котт, 2006 р.)

Нині вранці мій чоловік увійшов до мене й розповів про твою сварку з Грушницьким. Напевне, я дуже змінилася на виду, бо він довго й пильно дивився мені в очі; я мало не впала без пам’яті від думки, що ти сьогодні маєш стрілятися і що я цьому причиною; мені здавалося, що я збожеволію... Проте тепер, коли я можу міркувати, я певна, що ти залишишся живий: неможливо, щоб ти помер без мене, неможливо! Мій чоловік довго ходив по кімнаті; я не знаю, що він говорив до мене, не пам’ятаю, що я йому відповідала... мабуть, я йому сказала, що я тебе люблю... Пам’ятаю лише, що наприкінці нашої розмови він зневажив мене жахливим словом і вийшов. Я чула, як він наказав запрягати коней в карету... Ось уже три години, як я сиджу біля вікна і чекаю на твоє повернення... Однак ти живий, ти не можеш померти!.. Карета майже готова... Прощавай, прощавай... Я загинула, - та яке в тім лихо?.. Якби я могла бути певна, що ти завжди мене пам’ятатимеш, - не кажу вже любитимеш, - ні, тільки пам’ятатимеш... Прощавай; ідуть... я маю сховати листа...

Правда ж, ти не любиш Мері? Ти не одружишся з нею? Слухай, ти повинен мені принести цю жертву: я для тебе втратила геть усе...»

Я як божевільний вискочив на ґанок, стрибнув на свого Черкеса, якого водили подвір’ям, і щодуху помчав дорогою в П’ятигорськ. Я нещадно поганяв змученого коня, який з хрипом і весь у милі мчав мене кам’янистим шляхом. (...)

Усе було б врятовано, якби в мого коня вистачило сили ще на десять хвилин. Але раптом, піднімаючись із невеликого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він тяжко впав на землю. Я спритно зіскочив, хочу підвести його, смикаю за повід - марно; ледь чутний стогін вирвався крізь зціплені його зуби; через кілька хвилин він здох; я залишився в степу сам-один, втративши останню надію; спробував іти пішки - ноги мої підломилися; виснажений тривогами дня й безсонням, я впав на мокру траву і, як дитина, заплакав.

І довго я лежав нерухомо і плакав гірко, не намагаючись тамувати сліз і ридань; я гадав, груди мої розірвуться; уся моя твердість, уся моя холоднокровність зникли, мов дим; душа виснажилася, розум замовк, і якби цієї хвилини хтось мене побачив, він презирливо одвернувся б.

Коли нічна роса й гірський вітер освіжили мою палаючу голову і думки набрали звичайного порядку, я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям марно й нерозсудливо. Чого ж мені ще треба? Бачити її? Навіщо? Хіба не все скінчилося між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам лиш важче буде розлучатися.

Мені, однак, приємно, що я можу плакати! А втім, можливо, до цього спричинилися розладнані нерви, ніч без сну, дві хвилини навпроти дула пістолета й порожній шлунок.

Усе на краще! Це нове страждання, кажучи по-військовому, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати корисно для здоров’я, і ще, напевне, якби я не проїхався верхи і не був змушений на зворотному шляху пройти п’ятнадцять верст, то й цієї ночі сон не склепив би очей моїх.

Я повернувся до Кисловодська о п’ятій годині ранку, кинувся на ліжко й заснув сном Наполеона після Ватерлоо.

Коли я прокинувся, надворі вже було темно. Я сів біля відчиненого вікна, розстебнув архалук¹, і гірський вітер освіжив груди мої, ще не заспокоєні тяжким сном утоми. Удалині за рікою, крізь верхи густих лип, що її отінюють, мигтіли вогні в будовах фортеці та слобідки. На подвір’ї в нас усе мовчало, у княгининому будинку було темно.

¹ Архалук - жіночий і чоловічий одяг наопашки в народів Закавказзя й частково Північного Кавказу.

Увійшов лікар: лоб у нього був насуплений, він попри звичай не простягнув мені руки.

- Звідки ви, лікарю?

- Від княгині Ліговської; дочка її хвора - розслаблення нервів... Та не в цьому річ, а от що: начальство здогадується, і хоч нічого не можна довести цілком, але я вам раджу бути обережнішим. Княгиня мені казала нині, ніби знає, що ви стрілялися за її дочку. Їй усе цей старенький розповів... як-бо його? - Він був свідком вашої сутички з Грушницьким у ресторації. Я прийшов застерегти вас. - Прощавайте. Можливо, ми більше не побачимося: вас зашлють кудись.

Він на порозі зупинився: йому хотілося потиснути мені руку... І якби я показав йому щонайменше на це бажання, то він кинувся б мені на шию; але я залишився холодним, як камінь, і він вийшов. (...)

У СВІТІ МИСТЕЦТВА

Пушкінські герої на оперній сцені

Пушкін любив оперу як окремий музично-драматичний жанр, але, напевно, був би вельми здивований, дізнавшись, що хтось наважився створити оперу на якийсь із його власних сюжетів. От хіба що «південна» поема «Цигани» навіює думку про таку можливість... Відчувши це, знаменитий режисер і драматург Володимир Немирович-Данченко написав за мотивами поеми лібрето одноактної опери «Алеко». Блискучу музику до нього, створену Сергієм Рахманіновим, високо оцінив видатний Петро Чайковський. Він, власне, і посприяв постановці «Алеко» в 1893 р.

Сам Чайковський - автор найвідоміших опер на пушкінські сюжети: «Мазепа», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама». У лібрето до них, написаних братом композитора Модестом Чайковсъким, пушкінські сюжети творчо переосмислено. Опери Чайковського - це насамперед чудова виразна музика, а крім того - самостійні музично-драматичні твори, за якими аж надто важко судити про поему «Полтава», повість «Пікова дама» та роман у віршах «Євгеній Онєгін». Особливо ж тим, хто їх не читав...

Л. Собінов у ролі Ленського

Сцена з опери «Євгеній Онєгін». Київський національний академічний театр опери і балету України ім. Тараса Шевченка

• Послухайте арію Ленського з опери П. Чайковського «Євгеній Онєгін» («Куда, куда вы удалились...») і арію Алеко з однойменної опери Є. Рахманінова. Що їх поєднує? За допомогою яких музичних засобів створено психологічну характеристику героїв-романтиків?

«І зоря з зорею гомонить...»

За романом Лермонтова «Герой нашого часу» створено прекрасні екранізації, близькі до букви й духу оригіналу. До таких, зокрема, належить телевистава режисера Анатолія Ефроса «Сторінки журналу Печоріна» (1975). Це - телеверсія повісті «Княжна Мері». Головну роль у телеспектаклі виконав талановитий актор Олег Даль. Ефрос і Даль - зірки свого покоління, тому творчий діалог між ними вийшов насправді цікавим. І, що важливо, - цікавим для наступних поколінь, адже проблема «героя часу» є вічною.

Кадр із телевистави «Сторінки журналу Печоріна» (режисер А. Ефрос, 1975 р.)

Утім, герої різних часів доволі не схожі між собою. Мабуть, тому спроба авторів телесеріалу «Герой нашого часу» (режисер Олександр Котт, 2006 р.) показати «того самого» Печоріна і його «справжнє» оточення вийшла не надто переконливою: актори XXI ст. мимоволі поводяться як герої саме нашого часу.

• 1. Перегляньте згадані вище екранізації роману М. Лермонтова. Яка з цих кіноверсій найбільше вас зацікавила? Чому? Занотуйте свої враження від перегляду.
• 2. Влаштуйте обговорення однієї з екранізацій роману «Герой нашого часу» в класі (на вибір).