Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Волощук
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Частина третя. Взаємодія романтизму і реалізму
Розділ 1. Від романтизму до реалізму: Олександр Пушкін (1799-1837)
Літературна розминка. Пригадайте відомості про життя О. Пушкіна, засвоєні в попередніх класах. Що ви знаєте про перебування поета в Україні, зокрема у краї, де живете ви?
За часів, що на Заході були добою Відродження, Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Відтоді її культура розвивалася в іншому напрямку, ніж західна.
Вважати це «іншим шляхом» чи «відставанням»? Хай там як, але європейцям (хоч західним, хоч східним), чиї мови та світогляд віддавна пов’язані з античною і біблійною культурами, певне, було б природніше розвиватися в спільному річищі. Однак російська культура до початку XVIII ст. ніби якимсь духовним муром була відокремлена від культури Заходу.
Отже, потужній Російській імперії треба було якось надолужувати «пропущене» в галузі культури й освіти. Уже Петро І розумів, що саме з освіти слід починати перетворювати Росію на європейську державу. Щоправда, з освіти не всього населення, а вищого дворянства та чиновництва, зосередженого в заснованій 1703 р. новій столиці - Петербурзі. Петро І узяв за мету «наздогнати» передові країни Заходу й таки пробив маленьке віконце в тому «мурі», яким Росія відгородилася від решти Європи.
Катерина II, яку французькі просвітителі вважали «філософом на троні», досить успішно підтримувала таку думку завдяки наявності в країні кількох десятків по-європейському освічених людей. Цариця надавала великого значення інтелектуальному розвитку свого сина Павла та його дітей. Для онуків імператриця сама обирала вчителів з-поміж російських просвітителів. Були серед них і письменники, зокрема поет М. Муравйов, один із засновників жанру «легкої поезії» в Росії - романтичної «поезії серця».
Щоправда, своєму учневі Олександру, старшому онуку Катерини, Муравйов серця так і не пом’якшив. Гідний спадкоємець бабусі, котра посіла трон ціною вбивства власного чоловіка, юний Олександр І здобув царство, убивши батька.
Коментар архіваріуса
У перший день правління Олександр І заявив, що при ньому все буде, як за правління бабусі. XIX століття мало стати для Росії новою Добою Розуму й Просвіти, яку молодий цар, утім, розумів по-старому: як просвіту вищого дворянства. Вірний традиціям Катерини II, Олександр дбав про розвиток науки й літератури. Він заснував три нових університети: у Дерпті (нині - Тарту, Естонія), у Харкові та Петербурзі (у XVIII ст. в Російській імперії існував лише Московський університет). Молодий цар опікувався також середньою освітою. Можливо, насамперед тому, що його молодшим братам час було братися до науки. Вирішивши навчати їх разом з іншими дітьми, Олександр наказав збудувати в Царському Селі нову школу - Ліцей. Однак мати монарха, переконана, що царські нащадки не можуть учитися разом з холопами (для царської родини і міністр, і кріпак були однаково нерівнею), категорично не схвалила його задуму.
Напевне, Олександр і сам так вважав, бо ж без вагань відкинув сміливу ідею посадити своїх братів за одну парту з уже зарахованими до Ліцею хлопчиками. От хоча б зі смаглявим нащадком давньої боярської родини Пушкіних, правнуком того самого арапченяти, якого Петро І викупив у турків і, полюбивши як сина, нагородив дворянським титулом, дав прізвище Ганнібал (на честь знаменитого карфагенського полководця) і зробив одним з найосвіченіших людей свого часу...
Невідомо, як склалася б подальша доля Росії та й усієї Європи, якби Олександр І у повному обсязі здійснив свій проект. У 1811 р. Ліцей було відкрито, але брати царя там не навчалися. Більше половини ліцеїстів першого випуску вже 1825 р., після смерті Олександра І, взяли участь у повстанні декабристів. А новий цар Микола І розпочав правління з придушення того повстання.
А що коли майбутні декабристи були б однокласниками майбутнього царя? Чи стали б вони декабристами і яким був би той цар? Адже передові європейські ідеї розбудови суспільства та управління державою ліцеїсти отримали саме від своїх учителів.
У 1843 р. Ліцей закрили, а згаданому вище нащадку петровського улюбленця судилося уславити свою країну більше, ніж уславили її всі російські царі й ті, хто проти них повставав.
У 1817 р. закінчивши Ліцей, Пушкін уже усвідомлював себе поетом. На той час вірші молодого митця читали напам’ять не лише товариші-ліцеїсти, а й уся дворянська молодь.
Невдовзі в Пушкіна виник конфлікт з Олександром І. Мстивий цар, за висловом літературознавця Ю. Лотмана, «міг вибачити найсміливіші думки, але ніколи не вибачав і не забував особистої образи». Саме особистою образою Олександр вважав оду «Вільність», поетичне послання «До Чаадаєва» та інші твори, у яких автор відкрито закликав до повалення самодержавства. Двадцятирічному Пушкіну загрожувало заслання до Сибіру. Однак завдяки заступництву Карамзіна й Жуковського1 його «з огляду на службову потребу» перевели в Україну, до Катеринослава (нині - місто Дніпро).
1 Карамзін, Микола Михайлович (1766-1826) - російський історик, письменник, поет; Жуковський, Василь Андрійович (1783-1852) - російський поет, перекладач.
Сьогодні важко зрозуміти, як можна позбутися «небажаного» генія, просто переселивши його до іншого міста чи навіть іншої країни. Адже про вимушений від’їзд цієї людини говоритимуть ЗМІ, ще дорогою за допомогою Інтернету вона зв’яжеться з друзями, розмістить новий твір на популярних сайтах, - і вже наступного дня кількість її прихильників збільшиться в тисячі разів. Проте в Російській імперії XIX ст. такий спосіб боротьби з «непокірними» був доволі дієвим. Тож молодий Пушкін, який досі не від’їжджав від Північної столиці далі рідної Москви, розбитими дорогами день по дню долав сотні верст: білоруські болота, Вітебськ, Могильов, Полісся, Чернігів, Київ, степи України...
Утім, скрізь, де Пушкін побував за чотири роки південного заслання, жили люди, які щиро захоплювалися його творчістю. Поет завжди знаходив «своє коло», тож напозір його життя майже не змінилося. Можливо, інколи він навіть дякував злопам’ятному цареві за нові враження.
У той період Олександр Сергійович познайомився з родиною героя війни 1812 р. генерала М. Раєвського. Генеральські сини - майбутні декабристи - стали друзями митця, а в трьох чарівних генеральських дочок він палко закохувався, по черзі в кожну. Молоді Раєвські були шанувальниками Байрона й вивчали англійську. Приєднавшись до них, уже незабаром Пушкін не лише вільно читав вірші бунтівного лорда в оригіналі, а й почав писати власні «східні поеми». Щоправда, відповідно до географічного положення Росії, його поеми були «південними». Адже для Російської імперії екзотичним був саме її південь - Україна, Молдавія, Крим, Кавказ.
Назви ранніх, романтичних, поем Пушкіна доволі промовисті: «Брати-розбійники», «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани». Романтична героїка й екзотика, вітчизняна історія і антична традиція - усе це поєдналося в «південних» творах поета, сприяючи зростанню його творчого обдаровання. Годі й уявити, як надалі розвивався б пушкінський геній без цього вимушеного «творчого відрядження».
В Одесі й Кишиневі поет спілкувався з грецькими повстанцями, що приїздили туди по зброю, навіть мріяв утекти до Греції й воювати пліч-о-пліч із Байроном.
Коментар архіваріуса
В Одесі Пушкін сповна насолоджувався життям великого міста. Мало не щовечора поет слухав італійські опери, оточив себе строкатою романтичною компанією. Однак 31 липня 1824 р. його було вислано в батьківський маєток Михайлівське, що на Псковщині, без права заїжджати до Києва. Виявляється, протягом чотирьох років південного заслання царська поліція пильно стежила за опальним поетом і читала його кореспонденцію. Кілька необережних слів у дружньому листі стали останньою краплею. Байдуже спостерігати за тим, як Пушкін замість «виправлятися» спілкується з вільнодумцями, уряд більше не міг. До того ж, на думку можновладців, він негативно впливав на одеську молодь. Хтось дбайливо зібрав усі доноси й наклепи, усі «сумнівні» листи поета. Цареві доповіли: Пушкін на півдні «не виправився». І от - наказ: відрядити до глухого російського села під нагляд ченців з ближнього монастиря...
Так, напозір ніби за наказом царя, закінчився романтичний період творчості Пушкіна. Утім, насправді романтичні настрої поета обірвалися не так різко й насамперед під впливом внутрішніх, творчих чинників. Уже в Одесі він почав писати ті твори, які невдовзі неабияк здивували прихильників «південних поем».
Спочатку Пушкін сумував у сільській самотині, але поступово зосередився на праці. Години напруження творчих сил народжували миті натхнення. Так було протягом 1824-1826 рр. у Михайлівському. Так потім було й знаменитої осені 1830 р. в селі Болдіно під Арзамасом.
Прибувши до Михайлівського, поет заприятелював із сусідами-поміщиками Осиповими-Вульфами. Молодше покоління родини - ровесники поета - поступово набирало в його свідомості рис героїв роману у віршах «Євгеній Онєгін» (1823-1830), задуманого ще на півдні.
Під час південного заслання, де з ностальгії за Північною столицею вилилася перша, петербурзька, глава роману, ясно вимальовувався лише біографічний, майже ліричний головний герой - такий собі російський Чайльд-Гарольд. І тільки на рідному ґрунті Онєгін стає прозорішим для розуміння вітчизняного читача, прибирає риси типової молодої людини з вищого товариства.
Отже, пушкінське Михайлівське, сусіднє Тригорське (маєток Осипових-Вульфів) та мальовничі північні ліси й луки на березі «блакитної Сороті» стали, відповідно, «селом, де сумував Євгеній», маєтком Ларіних і тією чарівною місциною, описи якої в романі стали класичними образами російської природи. Хоч, звісно, події роману вигадані. Та й образ Онєгіна під час написання роману дедалі більше віддалявся і від біографічного автора, і від ліричного героя його поезії. Ні стосунки Пушкіна з дерптським студентом Вульфом (прототипом геттінгенського студента Ленського), ні закоханість у його сестру (один з прототипів Татьяни Ларіної) не були такими драматичними, як у романі. Навпаки, Пушкін і Осипови-Вульфи залишилися друзями на все життя.
Пушкін умів дружити й любити, а тому друзів мав вірних. У Михайлівському, за кількасот верст від Петербурга й Москви, опального поета навідували давні приятелі та приятельки. Наслідком тих недовгих зустрічей були вдячні ліричні послання Пушкіна. Іноді, аби не зашкодити адресатам, поет зашифровував їхні імена зірочками (скажімо, для репутації жінки згадка про відвідини самотнього чоловіка була б згубною).
Д. Бєлюкін. Пушкін у Михайлівському. 1991 р.
Саме тому, наприклад, одна з вершин любовної лірики Пушкіна фактично не має назви. Цей твір друкують під заголовком «До ***», а в пушкіністиці здебільшого згадують за першим рядком: «Я мить чудову пам’ятаю...» (1825). І це поза тим, що Анна Петрівна Керн, якій присвячено вірш, після смерті поета відкрила своє ім’я у спогадах про нього.
У розвідці про поезію «До ***» О. Білецький зауважив, що просто замінити зірочки на конкретне прізвище означало б не розкрити, а «закрити» зміст пушкінського послання.
Реальна жінка постає в Пушкіна «чистим генієм» краси. Проте подальшої конкретизації ліричний образ героїні просто не витримає: ні Керн, ні інша жінка не може бути абсолютно досконалою. Абсолютна гармонія - це характеристика не земної жінки, а земного кохання, його «чудової миті», пережити яку може кожна людина.
Про те, як змінює людину любов, Пушкін почав писати в Михайлівському, у період творчої зрілості. Його осмислення теми кохання докорінно відрізнялося від романтичного. Поети-романтики виходили з того, що це почуття здатне змінити світ, тож коли цього не відбувається, набирає трагічного відтінку. Тимчасом у Пушкіна любов змінює, очищує й наснажує саме того, хто любить, учить приймати світ таким, яким він є, поважати інтереси коханої людини. Це підтверджує і поезія «Я вас кохав...», написана 1829 р.
Саме з огляду на пушкінську формулу кохання ми й говоритимемо надалі про героїв роману «Євгеній Онєгін».
Консультація філолога
Автор визначив жанр «Євгенія Онєгіна» як роман у віршах, вільний роман. «Вільний» означало для Пушкіна те, що сюжет твору наперед не визначено, він розвивається разом із життям російського суспільства. В остаточному варіанті «Євгеній Онєгін» складається з восьми глав. Задуманий на початку 1820-х років на півдні роман було закінчено знаменитої Болдінської осені 1830 р.
Однак, ще не завершивши працювати над твором, Пушкін публікував щойно написані глави. Різноманітні й часто суперечливі відгуки він брав до уваги під час подальшої роботи. Отже, «вільним» роман був не тільки для самого поета, а й для його сучасників. Утім, і сьогодні той, хто читає «Євгенія Онєгіна» в оригіналі або в майстерному перекладі (як-от український переклад М. Рильського або англійський - В. Набокова), відчуває його особливу атмосферу, відкритість і ту свободу духу, якою завжди вражає Пушкін.
За класицистичною традицією (а в Росії вона ще й за часів Пушкіна міцно тримала позиції), автор віршованого епосу передусім мав зазначити тему розповіді в традиційній формі епічного заспіву й звернення до музи. Про що ж ідеться в романі «Євгеній Онєгін»? Про «світову скорботу» російського байроніста, якому набридли спочатку друзі, потім жінки, потім книжки? Про те, як у цього розчарованого байроніста закохалася наївна сусідка Татьяна, бо в англійських і французьких книжках дівчата закохувалися саме в таких байроністів? Про те, як цей байроніст з нудьги убив на дуелі друга-романтика Ленського, котрий, хоч і навчався в німецькому університеті, залишився простодушним? Про те, як цей юний поет, закоханий у легковажну Ольгу, молодшу сестру Татьяни, викликав друга на поєдинок честі, коли той спонукав до флірту його обраницю? Про те, як байроніст після дуелі втік, а закохана в нього дівчина побачила його бібліотеку, «лорда Байрона портрет» і все нарешті зрозуміла? А зрозумівши, «вигідно» вийшла заміж за князя-генерала, героя війни 1812 р., і всі визнали цей шлюб її головним життєвим досягненням, перемогою?
О. Павлова. Інсталяція «Євгеній Онєгін». 2015 р.
Коментар архіваріуса
Тут варто згадати Марію Раєвську, у яку двадцятирічний Пушкін був закоханий, коли їй самій було лише п’ятнадцять. У дев’ятнадцять років Марія побралася із тридцятишестирічним генералом Сергієм Волконським, і світське товариство визнало цей шлюб дуже вдалим. Та й сама дівчина не знала, що одружується з майбутнім декабристом і що за рік після весілля її чоловік опиниться на каторзі. Коли це сталося, Марія поїхала за ним до Сибіру... Дорогою, у Москві, Пушкін вручив їй своє поетичне послання до декабристів.
Пушкіністи вважають Марію Волконську одним із прототипів Татьяни Ларіної.
То яка ж тема «Євгенія Онєгіна»? Критик В. Бєлінський, молодший сучасник Пушкіна, назвав цей роман «енциклопедією російського життя». Сам автор оцінював свою тему скромніше й наприкінці сьомої глави, після того як основні романні події, здавалося, вже були позаду, писав так:
Тут переможиці Татьяні
Ми поздоровлення складім
І знов ходу свою в романі
На путь колишню повернім...
До речі, тут сказати маю:
Про друга юного співаю
І дивину його химер.
Благослови ж мене тепер,
О Музо епосу висока!
І, з вірним посохом в руці,
Не дай зійти на манівці.
Доволі! Скінчена морока!
Віддав я класицизму честь -
Хоч пізно трохи, заспів єсть.1
1 Тут і далі цитати з роману «Євгеній Онєгін» подано в перекладі М. Рильського.
До речі, перед нами - приклад строфи, спеціально створеної Пушкіним для роману «Євгеній Онєгін». Ця строфа отримала назву онєгінська.
Літературознавча довідка
Онєгінська строфа - строфа з чотирнадцяти віршових рядків, написаних чотиристопним ямбом, причому жіночі й чоловічі рими чергуються за схемою АбАбВВггДееДєє (великими літерами позначено жіночі закінчення віршових рядків, а малими - чоловічі).
Як і в октаві, якою написано роман у віршах Байрона, в онєгінській строфі особливу увагу приділено двом останнім рядкам (із суміжним римуванням). Зазвичай вони так само містять афоризм, крилатий вислів, важливе узагальнення або несподіване іронічне зауваження.
Власне, онєгінська строфа - це пушкінський аналог байронівської октави. Пушкін відчув, що коли візьме для свого роману октаву - найпоширенішу «епічну строфу» європейської поезії, - то через довжину російських слів просто не матиме поетичного простору для висловлення закінченої думки.
Уже завершуючи роман, Пушкін водночас писав поему «Будинок у Коломиї» (1830), у якій спробував точно наслідувати байронівську октаву. Поема так і починається: «Чотиристопний ямб мені набрид...».
Однак «Будинок у Коломиї» - мініатюра, жарт генія. Тимчасом як «Євгеній Онєгін» - повноцінний представник ліро-епічного роду літератури, роман у віршах, де романний сюжет не обмежений якимись спеціальними ліричними завданнями, а розгортається широко, поепічному вільно. Це - розповідь про сучасника, розумну, близьку біографічному автору, але не тотожну йому людину. При цьому в пушкінському романі цілковиту свободу самовираження має також ліричний герой. Ця відстань між головним епічним героєм і героєм ліричним дозволяє автору зробити з головним героєм, що заманеться, навіть «понизити» його в другорядні.
Ще наприкінці передостанньої глави роману Пушкін нічого такого робити не збирався, навіть зауважив: «Про друга юного співаю // І дивину його химер» (як і на початку твору).
Отже, усе, що до цього накоїв Онєгін, аж до вбивства Ленського, - це його химери (в оригіналі - «причуды»). Мовляв, що вдієш, коли й химери героєві вдаються: і стріляє він краще за Ленського, і дівчата ним захоплюються, бо ж досконало опанував мистецтво кохання, «оспіване Назоном» (тобто Овідієм, улюбленим поетом Пушкіна).
От тільки чи є онєгінське кохання тим, що, за Пушкіним, повертає «І божество, й натхнення чисте»? На це запитання, зрештою, і мав відповісти вільний сюжет роману, що розвивався й поглиблювався разом із самим життям.
Напозір і сам сюжет, і теми, і образи роману звичні для європейської літератури першої чверті XIX ст., тобто суто романтичні: кохання, відчуження особистості від суспільства, життя і смерть, розлад між мрією і дійсністю тощо. Романтичні любовні лінії пов’язують між собою образи закоханих пар (Онєгін - Татьяна, Ленський - Ольга). Однак висвітлення романтичних тем - якесь «неромантичне», і читачі, звиклі до романістики та ліро-епіки своєї доби, помітили це відразу. Ідеться не просто про іронію: незважаючи на іронічність пізньої творчості, Байрон, проте, залишається романтиком. Ідеться про щось інше. Про що ж саме, невдовзі з’ясуємо.
Дзеркальна композиція пов’язує основні сюжетні лінії роману: лист Татьяни - відповідь Онєгіна - дуель - лист Онєгіна - відповідь Татьяни. Зображення різних царин життя (історії і сучасності, столиці й провінції, народних звичаїв і культурних інтересів суспільства тощо) урізноманітнює й ускладнює доволі простий сюжет твору. Образ автора об’єднує все це в послання до друга-сучасника. І послання це поступово виходить за межі роману, перетворюється на такий собі щоденник, нагадуючи певні жанри інтернетної літератури XXI ст., насамперед ЖЖ (живий журнал).
Дописавши восьму главу «Євгенія Онєгіна», Пушкін вирішив, що тепер буде на краще без зайвих слів попрощатися зі своїми героями, а водночас і з читачами, уже звиклими час від часу отримувати чергову порцію його роману. Пушкіністи досі сперечаються з приводу того, чи не з цензурних міркувань поет відмовився від завершення дев’ятої глави «Подорож Онєгіна» (написані уривки друкують як додаток до роману) та від написання десятої глави, у якій (з огляду на уривки, що збереглися) Онєгін мав стати декабристом. Напевне, якщо й існували цензурні міркування, то не вони були вирішальними. Те, чим зрештою став пушкінський роман у віршах, не можна схарактеризувати ні як роман про байроніста, ні як роман про майбутнього декабриста. Перед нами - роман про кохання. Адже в останній, і найголовнішій, главі Онєгін з усіма його химерами відходить на другий план. Настає час «химери» іншого персонажа.
Саме несподіваною химерою Пушкін в одному з дружніх листів назвав те, чим у фіналі Татьяна Ларіна здивувала не лише Онєгіна, а й самого автора. Вона, писав Пушкін, «учудила». Наводимо це слово в оригіналі, аби порівняти з тим, як в оригіналі-таки схарактеризовано поведінку Онєгіна протягом попередніх семи глав: «множество его причуд» («дивина його химер»).
С. Брютов. Пам’ятник Євгенію Онєгіну і Татьяні Ларіній. Петропавловськ (Казахстан). 2010 р.
Для романтичного героя «дивина його химер» - це нормально. Тимчасом від романтичної героїні доба романтизму вимагала лише того, щоб вона, шалено закохавшись у романтичного героя, покинула все й пішла за обранцем на край світу. У фіналі роману читачі чекали від Татьяни саме такого вчинку. Та коли наприкінці сьомої глави героїня вийшла заміж, мусили сподіватися вже на Онєгіна. Ніхто не сумнівався, що він повернеться з подорожі або ж Татьяна поїде з чоловіком за кордон і неочікувана, але неминуча зустріч остаточно вирішить долю героїв. Вони нарешті стануть справжніми романтичними коханцями й утечуть від усього світу. Тим більше, що Татьяна, виявивши свою сильну натуру, довела, що може діяти рішуче, а отже, здатна бути романтичною героїнею в реальному житті.
Онєгін повернувся. Зустріч відбулася. Герой уражений у саме серце новою, дорослою Татьяною. Його лист до неї - вишуканий взірець любовної лірики з усіма основними штампами романтичного кохання.
Нарешті «все зійшлося»: він глибоко, по-справжньому кохає її, а вона глибоко, по-справжньому кохає його. Звісно, романтично налаштовані читачі були переконані, що князя-генерала, за якого Татьяна вийшла заміж, вона не любить, адже героїня не може любити двох. Бо ж у російській мові тільки одним словом позначається любов: немає чотирьох, як у давньогрецькій, ба навіть двох, як в українській...
Консультація філолога
Для романтика основною метою, головним словом, у якому поєднуються душевна гармонія і краса, совість і натхнення, є слово «щастя» у тому значенні, як розумів його, наприклад, юний Байрон:
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт, -
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.
(Переклад Д. Паламарчука)
Є таке російське прислів’я: «Правда хорошо, а счастье лучше». Чи не ліпше було б і Татьяні не знати правди, не замислюватися щодо причини несподіваного кохання Онєгіна? Однак вона таки замислилася: «Чому впадаєте за мною?» - і далі за текстом...
Вільний роман надає можливість психологічного аналізу не лише письменнику, а й самим героям. Аналізуючи психологічні мотиви одне одного, вони нарівні з автором, а іноді й глибше за нього (як Татьяна, що здивувала самого Пушкіна), оцінюють конкретну ситуацію свого життя. Психологія персонажа такого роману відкрита як усередину роману, у бік психології інших персонажів, так і в бік автора, перекладача, критика, читача - усіх, хто пізнає його психологію ззовні. І це пізнання буде дедалі поглиблюватися, збагачуватися доти, доки читатимуть роман.
Прикладом може бути те саме слово «щастя», а точніше - розуміння його Татьяною, з подальшим розумінням цього розуміння. От як в оригіналі звучать гіркі слова про щастя, з якими у фіналі героїня звертається до Онєгіна:
А счастье было так возможно,
Так близко!.. Но судьба моя
Уж решена.
А от як вони звучать у перекладі М. Рильського:
А щастя видилось безмежне
Так близько!.. Та любое моя
Розбилася.
Чи закидатимемо ми видатному українському поетові «неточність перекладу»? Чи натомість сприймемо його рядки як ще одну спробу розгадати «загадку» улюбленої героїні Пушкіна? І принагідно згадаємо думку В. Жуковського: «Перекладач у прозі - раб, перекладач у поезії - суперник». У нашому випадку - суперник у розумінні «жіночої логіки» Татьяни. У Рильського на початку знаменитої XLVII строфи восьмої глави читаємо: «Любов моя розбилася», а майже наприкінці: «Я вас люблю...». Суперечність? Аж ніяк.
Суперечність у «жіночій логіці» Татьяни вбачала лише сучасна Пушкіну критика й більшість тодішніх читачів, бо він як геній випередив свій час. Через півстоліття, 1880 р., геній наступного покоління - Ф. Достоєвський у промові на честь відкриття пам’ятника Пушкіну в Москві зумів гідно проаналізувати це вдаване протиріччя: «Чи ж тому вона [Татьяна] відмовилася піти за ним (незважаючи на те, що сама ж сказала йому: “Я вас люблю”), що вона, “як російська жінка” (а не південна чи якась там французька), не здатна на сміливий крок, не в змозі розірвати свої пута, пожертвувати почестями, багатством, умовностями честі й цноти?.. Ні, російська жінка - смілива. Російська жінка сміливо піде за тим, у що вона повірить, і вона це довела. “Та з ким я стала до вінця - // Зостанусь вірна до кінця”... Щастя не в самій лише насолоді коханням, а й у вищій гармонії духу».
Достоєвський був твердо переконаний у тому, що «Татьяна глибша за Онєгіна і вже напевно розумніша за нього». Адже «вона вже одним благородним інстинктом своїм відчуває, де і в чому правда, що й виявилося у фіналі... Можливо, Пушкін вчинив би краще, якби назвав свій твір ім’ям Татьяни, а не Онєгіна: бо ж, поза будь-яким сумнівом, саме вона є головною героїнею».
Принаймні не можна не погодитися з тим, що в романі про кохання, яким є пушкінський твір, відносно нове, тобто давно забуте людством слово сказала саме Татьяна, і це слово - відмова від кохання задля вищих від нього цінностей буття.
Перевірте себе
1. Схарактеризуйте культурно-історичні реалії доби, за якої жив О. Пушкін.
2. Яку освіту здобув Пушкін? Як ви гадаєте, чи обмежувалися знання поета з історії та літератури вивченим у Ліцеї? Поясніть свою думку.
3. Яку роль у житті й ранній творчості Пушкіна відіграла поезія Байрона?
4. У 1824 р. життя Пушкіна різко змінилося. Яких можливостей позбавив поета цар, замінивши південне заслання на суворіше - до села Михайлівського? Які нові можливості несподівано відкрило Пушкіну сільське життя?
5. Що нового сказав про кохання Пушкін у своїй інтимній ліриці порівняно з ліриками-романтиками (наприклад, Байроном і Гейне)?
6. Скільки років Пушкін писав роман у віршах «Євгеній Онєгін»? Що за цей час змінилося в житті самого поета і в Росії в цілому?
7. Як ви зрозуміли визначення «вільний роман», яке дав «Євгенію Онєгіну» сам автор?
Перед читанням. Читаючи поезію Пушкіна, насамперед зверніть увагу на її сюжет: знайомство закоханих до вигнання ліричного героя та відвідини «у глушині важкій вигнання».
ДО ***
Я мить чудову пам’ятаю,
Коли мені з’явилась ти,
Як осяйне видіння раю,
Як чистий геній красоти.
В сумній, холодній безнадії,
В людській тривожній метушні,
Звучав твій голос, наче мрії,
У снах з’являлась ти мені.
Йшли роки. Мрії чарівничі
Розвіяв вітер часу злий,
І я забув твоє обличчя,
Твій стан і голос ніжний твій.
У глушині важкій вигнання
Минали дні мого життя
Без божества і без кохання,
Без сліз, натхнення, без чуття.
О. Пушкін. А.П. Керн. 1829 р.
Та знов душею воскресаю,
Моїм очам з’явилась ти,
Як осяйне видіння раю,
Як чистий геній красоти.
І серце б’ється знов огнисте,
В моїй душі воскресли знов
І божество, й натхнення чисте,
Й життя, і сльози, і любов.
Переклад В. Сосюри
Запитання і завдання до прочитаного
- 1. Випишіть із вірша всі тропи. Із чим асоціюється в поета сучасний світ, а з чим - його кохання та кохана?
- 2. Герой якого сучасного Пушкіну письменника живе заради «прекрасної миті»? Чи не містить вірш Пушкіна прихованої полеміки з цим письменником або його героєм? Відповідь обґрунтуйте.
- 3. Розкажіть про біографічні обставини, за яких було створено вірш «Я мить чудову пам’ятаю...». Про яке вигнання говорить поет?
- 4. Як могло б позначитися на сприйнятті вірша «Я мить чудову пам’ятаю...» незнання біографічних обставин його створення? Поясніть свою думку.
- 5. Яка доля спіткала романтичні мрії ліричного героя вірша? Чи можна стверджувати, що це відбулося виключно через вигнання? Якщо ні, назвіть інші причини краху сподівань ліричного героя. Які ознаки ворожості світу до його мрій можна віднайти в тексті?
- 6. Подискутуймо! Чи випадково останнім словом у вірші є «любов»? Обґрунтуйте свою думку.
- 7. Наскільки точно описана кохана ліричного героя? За допомогою якого романтичного вислову створено її образ? Чому?
Перед читанням. Читаючи вірш Пушкіна, спробуйте зрозуміти, про яке кохання йдеться: щасливе чи нещасливе.
* * *
Я вас кохав: в душі моїй ще, може,
Кохання пал і досі не погас;
Але нехай воно вас не тривоже;
Не хочу я нічим журити вас.
Я вас кохав мовчазно й безнадійно,
Боявся вас і потай ревнував;
Я вас кохав так ніжно і так мрійно,
Як дай вам Бог, щоб інший вас кохав.
Переклад М. Чернявского
Запитання і завдання до прочитаного
1. Випишіть з вірша всі тропи. Чи багато їх у тексті? За допомогою яких засобів, крім тропів, автор створює художні образи, передає почуття ліричного героя?
2. У вірші «Я мить чудову пам’ятаю...» Пушкін показав, що значить для людини кохати й бути коханою. Чим жертвує ліричний герой вірша «Я вас кохав...», відмовляючись від надії на таку любов? Яку надію він дарує коханій в останньому рядку?
Перед читанням. Ґрунтуючись на пушкінському розумінні кохання, висловленому в любовній ліриці, поміркуйте, чи кохає хтось із героїв роману «Євгеній Онєгін».
ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН
(Уривки)
Глава перша
IV
Коли ж юнацьких літ бурхливих
Прийшла Євгенію пора,
Пора надій і мук щасливих,
Француза1 прогнано з двора.
Дістав Онєгін мій свободу,
Остригся під останню моду,
Як dandy2 той причепуривсь
І в колі вищому з’явивсь.
Він по-французьки, як годиться,
Міг розмовляти і писать,
Мазурку легко танцювать,
Умів незмушено вклониться;
Тож присуд був йому один:
Люб’язний і розумний він.
1 Ідеться про домашнього вчителя.
2 Dandy (англ.) - вишукано, пишно і модно одягнена людина; франт.
V
Ми всі навчались небагато,
Абияк і абичого,
Тож вихованням здивувати
В нас можна легко хоч кого.
Про юнака судці суворі
В загальнім присудили хорі:
Учений хлопець, та педант.
Він зроду любий мав талант
Про будь-що довго не шукати
В розмові гострого слівця,
З ученим виглядом знавця
В поважних справах німувати
І викликати усміх дам
Огнем нежданих епіграм. (...)
VIII
Всього, що знав іще Євгеній,
У повісті не ознаймиш3;
Та в чому він був справжній геній,
Що знав з усіх наук твердіш,
Що вибрав трохи чи не зроду,
Як труд, як муку й насолоду,
Чим виповняв він по краї
Нудьгу і лінощі свої, -
Була наука милування,
Яку прославив ще Назон... (...)
3 Ознаймляти - сповіщати, повідомляти.
X
Як рано міг він хитрувати,
Ховать надію, ревнувать,
Зневіру й віру викликати,
Здаваться хмурим, умлівать,
Являтись гордим і слухняним,
Холодним бути, полум’яним!
Кадр із фільму-опери «Євгеній Онєгін» (режисер Р. Тихомиров, 1959 р.)
Як він томливо німував,
Як пломенисто промовляв,
Які листи писав недбалі!
В одній меті, з одним чуттям,
Як забував себе він сам!
Як очі й ніжні, і зухвалі
Умів звести і опустить
Чи послухняні сльози лить!
XI
Як він умів новим здаватись,
Вражать невинність жартома,
В готовий розпач удаватись,
Годити силами всіма,
Як він належної хвилини
Передсуд юності невинний
Умом і пристрастю боров,
Як чатував він на любов,
Молив і вимагав признання,
Як, серця вчувши перший звук,
Добитися без довгих мук
Умів таємного стрівання, -
І, досягнувши милих прав,
Уроки в тиші їй давав! (...)
XV
Іще в постелі він, бувало:
Йому записочки несуть.
Запросини? Та ще й чимало:
На трьох вечірках просять буть,
Там буде бал, там іменини.
Куди ж гульвіса наш полине?
Почне він як? Дарма питать!
Усіх він встигне облітать.
Тим часом в ранішнім уборі,
Надівши модний болівар1,
Онєгін їде на бульвар
І там гуляє на просторі,
Аж поки про обідній час
Брегет2 не нагадає враз. (...)
1 Болівар - тут: назва капелюха модного фасону, що походить від імені Сімона Болівара.
2 Брегет - кишеньковий годинник з майстерні французького майстра Брегета. Ці годинники видзвонювали хвилини.
XVII
Ще спрага келихів жадає
Залить гарячий жир котлет,
А дзвін брегета сповіщає,
Що вже почавсь новий балет.
Театру злий законодавець
І перемінливий ласкавець
Найчарівливіших актрис,
Почесний завсідник куліс,
Онєгін наш уже в театрі,
Де всяк, щоб вільність показать,
За entrechat3 ладен плескать,
Свистіти Федрі, Клеопатрі,
Моїну викликать - аби
Його почули між юрби. (...)
3 Entrechat (франц.) - антраша: у класичному балеті - легкий стрибок зі швидким схрещуванням ніг у повітрі.
XXII
Іще амури, біси, гноми
На сцені скачуть і шумлять;
Ще слуги з марної утоми
На шубах у прихожій сплять;
Іще не кинули плескати,
Шипіти, кашляти, гукати,
Іще і в залі, й на дворі
Блищать мигтючі ліхтарі;
Померзлі ще басують коні,
І кучери навкруг огнів
Зібрались, лаючи панів,
Та, щоб зігріться, б’ють в долоні,
А вже Онєгін знов у путь, -
Вбрання до балу надягнуть.
XXIII
Як змалювати вам, панове,
Той самотинний кабінет,
Де вихованець мод зразковий
Вершить свій мудрий туалет?
Все, що на вигадки безкраї
Купецький Лондон виробляє,
Щоб через Балтику свій крам
За сало й ліс возити нам,
Все, що в Парижі смак голодний,
Про зиски дбаючи всякчас,
На втіху створює для нас,
На примхи, на блищання модне, -
Все мав, добірності взірець,
Літ вісімнадцяти мудрець. (...)
XXVII
Та це, сказати б, не до діла:
На бал ми краще поспішім,
Куди карета полетіла
З моїм героєм молодим.
Перед померклими домами
По сонній улиці рядами
Карет подвійні ліхтарі
Горять, як промені зорі,
І райдуги на сніг наводять;
У гроні плошок золотім
Сіяє блискотливий дім,
В яскравих вікнах тіні ходять,
Мелькають профілі голів
І дам, і модних диваків. (...)
XXXVI
Але, стомившися від балу,
Зробивши ніч з годин ясних,
Ще спить, розкинувшись недбало,
Дитя розкошів та утіх.
Ілюстрація О. Самокиш-Судковської
Опівдні встане, і готову
Дорогу починає знову,
І днів пістрява маячня
Та сама й завтра, і щодня.
А чи щасливий був Євгеній,
Розцвівши вільно, без тривог,
Серед блискучих перемог,
У насолоді кожноденній?!
Чи марно він серед забав
Хвороб і острахів не знав?
XXXVII
Ні: почуття пригасли юні;
Докучив рано світський шум;
Недовго вабили красуні
Нудьгу його всякчасних дум;
Лукаві зради натомили,
І друзі, й дружба обманили;
Та й справді, вічно він не міг
Beef-steaks та страсбурзький пиріг1
Шампанським пінним обливати
І сипать дотепів слова,
Коли боліла голова;
А хоч і був гультяй завзятий,
Та розлюбив він під кінець
І чвари, й шаблю, і свинець. (...)
1 Beef-steaks (англ.) - біфштекс; страсбурзький пиріг - делікатесний паштет з гусячої печінки, запечений у тісті.
XLV
Зненавидівши марнослів’я
І світські приписи дрібні,
Його зустрів і полюбив я.
Припали до душі мені
І мрій жадоба мимовільна,
І своєрідність непохильна,
І ум, холодний та їдкий;
Він був похмурий, я - лихий;
Обидва пристрасті ми знали,
Обох життя гнітило нас;
В серцях огонь юнацький згас;
Обох підступно чатували
Злоба Фортуни і людей,
Як тільки в світ прийшли ми цей. (...)
Запитання і завдання до протитаного
- 1. Яку освіту здобув Онєгін? Як він був вихований? Чому у світському товаристві героя вважали «люб’язним і розумним»!
- 2. Розкажіть, як зазвичай минав день столичного юнака.
- 3. Про що можна дізнатися з опису кабінету Євгенія?
- 4. Чому Онєгіну все набридло?
- 5. У строфі XLV Пушкін говорить про свою дружбу з Онєгіним. «Я» - це ліричний герой, сам автор чи ще один герой роману?
Глава друга
І
Село, де нудьгував Євгеній,
Було мов створене для втіх;
Там ворог пристрасті шаленій
Благословити б небо міг.
Будинок панський самотою,
Від бур захищений горою,
Стояв над річкою; здаля
Лились, як золото, поля
Ілюстрація Л. Тимошенко
І луки квітами рябіли,
Хати мелькали по горбах,
Блукали череди в лугах,
І розпускав гілля похиле
Занедбаний великий сад,
Житло задумливих дріад. (...)
VI
Тоді ж таки в село дідизне
Новий поміщик прибува,
Про нього теж говорять різне,
Рішучих присудів слова.
На ймення Володимир Ленський,
Душею мрійник геттінгенський,
Красунь, стрункий, як очерет,
Поклонник Канта і поет.
Він у Німеччині туманній
Засвоїв, ученик палкий,
І дух, тривожний та чудний,
І волелюбні поривання,
Натхненну щохвилини річ
І чорні кучері до пліч. (...)
X
Співав він про любов, і співи
Були невинні та ясні,
Як сон маляти, пісня діви,
Як у небесній вишині,
В пустелі безтурботно-синій,
Діана, таємниць богиня.
Співав про муки і печаль,
Про щось і про туманну даль,
Про дивні романтичні рози,
Про дальні пущі та лани,
Де довго в лоно тишини
Лились його гарячі сльози,
Співав, що в’яне серця цвіт,
Не мавши й вісімнадцять літ. (...)
XIII
Та не хотівши, мов на зло їм,
Кайдани шлюбні волокти,
Намислив із моїм героєм
Знайомство Ленський завести.
Вони зійшлися. Тьма і промінь,
Пісні і проза, лід і пломінь
Ховають більше схожих рис;
Тож день знайомства їм приніс
Лиш обопільне нудьгування;
Та з часом приязнь розцвіла
І незабаром перейшла
У нерозлучне другування.
Так люди з нічого робить -
Сам каюсь - друзі мимохіть. (...)
Ленський закоханий в Ольгу, молодшу доньку Ларіних, маєток яких знаходиться неподалік. В Ольги є старша сестра - Татьяна.
XXV
Тож названо її Татьяна.
Ні врода, що в сестри цвіла,
Ні свіжість на виду рум’яна
У ній привабить не могла.
Печальна, дика, мовчазлива,
Неначе сарна полохлива,
Вона росла в сім’ї своїй,
Немовби зовсім у чужій.
Вона горнутися не вміла,
Як інші діти, до батьків;
Маленька ще, між малюків
Стрибать і гратись не хотіла,
І часто край вікна сама
Сиділа журна та німа.
XXVI
Задума, друг її незримий,
Злюбивши вірно це дитя,
Скрашала мріями легкими
Сільське забарливе життя.
Не знали голки ніжні пальці;
Схилившись над покірні п’яльці,
Шовками світлими вона
Не оживляла полотна.
Прикмета потягу до влади:
Слухняну ляльку ще дівча
Звичаїв ґречності навча -
Закону людської громади,
І материнський заповіт
Їй шепче, лиш уздрівши світ.
XXVII
Та ляльки, ще в літах дитини,
Вона ні разу не взяла;
Речей про моди, про новини
Ніколи з нею не вела.
Були чужі їй пустотливі
Розваги; повісті жахливі
В зимовій темряві нічній
Збавляли більше серце їй.
Як няня іноді скликала
У теплий день на муріжок
Ілюстрація Л. Тимошенко
Всіх Ольжиних товаришок, -
Вона в горю-дуба не грала,
Нудний для неї був і сміх,
І шум їх вигуків дзвінких.
XXVIII
Вона любила на балконі
Стрічати сонце в тишині,
Як на блідім небеснім лоні
Згасають зорі вогняні,
І тихо край землі ясніє,
І, вісник ранку, вітер віє,
І день поволі виплива.
Коли ж, бувало, зимова
На простір тиха ніч лягає,
І довго в місячній імлі
На затуманеній землі
Лінивий схід одпочиває, -
У звичний час, по любих снах
Вона вставала при свічках.
XXIX
Їй заміняли все романи
Ще з юних літ, як милий сон;
Вона злюбила всі омани,
Що дав Руссо чи Річардсон1.
Отець її, добряга милий,
В минулім віці запізнілий,
Її від того не беріг;
Він не читав ніколи книг,
Бо бачив там лиш марнослів’я.
Його, бувало, й не кортить,
Який у доні том лежить,
Покладений під узголів’я.
А неня - та була сама
Від Річардсона без ума. (...)
Ленський познайомив свого друга з Ларіними. Онєгін справив неабияке враження на романтичну Татьяну. Закохана дівчина пише йому листа.
Глава третя
(...) Лист Татьяни до Онєгіна
Я вам пишу - чи не доволі?
Що можу вам іще сказать?
Тепер, я знаю, в вашій волі
Мене презирством покарать.
Та як мене в нещасній долі
Хоч пожаліти ви ладні,
То відгукнетеся мені.
Спочатку я мовчать хотіла;
Повірте: сором свій од вас
Я б заховала навсякчас,
Коли б надія хоч бриніла
Лиш раз на тиждень, в певний час,
У нашім домі стріти вас,
Щоб тільки слухать вашу мову,
Слівце сказати, - а за тим
Все думать, думать об однім
І зустрічі чекати знову.
Та ви гордуєте людьми,
Вам на селі і тяжко, й душно,
А ми... нічим не славні ми,
Хоч вам і раді простодушно.
Нащо ви прибули до нас?
У самоті села глухого
Ніколи б я не знала вас,
Не знала б я страждання цього.
Душі дівочої тривогу
З часом приборкавши (хто зна?),
Могла б я з іншим шлюб узяти
І стала б дітям добра мати
І вірна мужеві жона.
Не ти!.. Ні, серцем полюбила
Лише тебе навіки я!
Так вища рада присудила...
То воля неба: я твоя;
Життя мойого всі години -
Порука зустрічі одній;
Сам бог послав тебе, єдиний,
Повік ти охоронець мій.
У снах мені ти привиджався,
Незримий, душу ти палив,
Твій дивний зір мене томив,
Твій голос в серці відбивався
Давно... ні, то було не в сні!
Ти увійшов, і я впізнала,
Вся обімліла, запалала,
Шепнула: він явивсь мені!
Чи правда ж: я тебе вчувала,
Зо мною вів розмову ти,
Коли я бідним помагала
Або молитвою втішала
Тривожні муки самоти?
Хіба крізь морок занімілий
Не ти, неначе привид милий,
У цю хвилину промайнув
І став тихенько в узголов’ю?
Не ти з відрадою й любов’ю
Слова надії тут шепнув?
Хто ти: чи ангел мій ласкавий,
Чи спокуситель мій лукавий:
Розвій ці сумніви до дна.
Таж, може, все це марні болі,
Душі дівочої мана!
І зовсім інший вирок долі...
Але дарма! Тобі свою
Віднині душу доручаю,
Перед тобою сльози ллю,
Твого заступництва благаю...
Ти уяви: я тут сама,
Ніхто мене не розуміє,
В знемозі думка туманіє,
І порятунку вже нема.
Я жду тебе: єдиним зором
Надії в серці оживи,
Чи сон гнітючий мій урви,
На жаль, заслуженим докором!
Кінець! перечитать боюсь...
На серці сором, страх і мука...
Але ні з чим я не таюсь,
І ваша честь мені порука... (...)
Глава четверта
XI
Та лист од скромної Татьяни
Мого героя зворушив:
Дівочий порив полум’яний
Рої думок у нім збудив;
Згадав він Тані личко миле,
Таке бліде та посмутніле,
І заглибивсь, як у затон,
В солодкий і безгрішний сон.
Можливо, знов полуменисту
Спізнав він бурю почуттів,
Та ошукати не хотів
Її душі довіру чисту.
Тепер ми в сад перелетім,
Де стрілася Татьяна з ним.
XII
Хвилину-дві вони мовчали,
Тоді Онєгін ближче став
І каже: «Ви мені писали,
Не відмовляйтесь. Я читав
Душі невинне сповідання,
Любові чистої признання;
Одвертість ваша - чарівна;
У серці підняла вона
Чуттів колишніх вир яскравий;
Та вас не хочу я хвалить
І вам повинен тут зложить
Признання також нелукаве;
Прийміть же сповідь і мою:
Себе на суд вам оддаю. (...)
Ілюстрація Л. Тимошенко
XVI
«Літа і мрії - вічна втрата;
Душі тепер не воскресиш...
Я вас люблю любов’ю брата
І, може бути, ще ніжніш.
Послухайте ж мене без гніву:
Не раз іще зчарують діву
Принади легкокрилих мрій,
Так лист переміняє свій
Берізка з кожною весною.
Судило, певно, небо так.
Полюбите ви знов; однак...
Учіться володіть собою, -
Як я, вас розуміть не всім?
Біда в недосвіді такім». (...)
Глава п’ята
V
Татьяна вірила не жартом
Усім простолюду казкам,
І снам, і ворожійним картам,
І місяцеві, і зіркам.
Її тривожили ознаки;
Звичайне явище усяке
Вістило їй добро чи зло,
Передчуття її пекло.
Маніжний кіт було вмиває
Свій писок лапками, - вона
Напевно вже по тому зна,
Що їдуть гості. Випливає
Ліворуч місяць-молодик, -
Вона, легкий стримавши крик,
VI
Тремтить і з жаху полотніє.
А як падучої зорі
Стріла огниста залеліє
У небі темному вгорі, -
Тоді Татьяна поспішала,
Ще поки зірка та не впала,
Шепнуть бажання серця їй.
Коли, було, чернечий стрій
Вона побачить на дорозі
Чи заєць, бистрий та легкий,
Перебіжить дорогу їй, -
Недобрій вірячи загрозі,
Вона не знала вже й сама,
Чи є рятунок, чи нема. (...)
Настали Святки - час ворожіння, у яке вірить Татьяна. Їй наснився дивний сон, який закінчується тим, що Онєгін убиває Ленського.
На іменини до Ларіних з’їжджаються гості.
XLIV
Буянов, братик мій завзятий,
Враз до Онєгіна підвів
Татьяну й Ольгу - вибирати
Одну до танцю повелів.
Онєгін Ольгу вибирає,
Схилившись, ніжно промовляє
Якийсь банальний мадригал
І руку тисне. Юний пал
Дівочих гордощів розлився
Рум’янцем на її щоках.
Все бачив Ленський. У грудях
Огонь ревнивий розгорівся;
Проте, стримавши гнівний тон,
Він кличе Ольгу в котильйон1.
1 Котильйон - старовинний танок, яким завершували бал.
XLV
Не може Ольга. Що? Не може?
Так, так, бо слово вже дала
Онєгіну. О боже, боже!
Що чує він? Вона могла...
Іще дитя, - а вже зрадлива,
Уже кокетка пустотлива!
Уже навчилась хитрувать,
Уміє слово вже ламать!
Яка образа і покара!
Мов грім серед ясного дня! -
Він вибіг, скочив на коня
І мчиться. Пістолетів пара,
Дві кулі - рада лиш одна,
Щоб змити кривду цю до дна!
Глава шоста
Зранку сусід приносить Онєгіну записку від Ленського з викликом на дуель. Євгеній шкодує про свою поведінку на іменинах, але приймає виклик, оскільки боїться осуду громади. Онєгін стріляє першим і вбиває колишнього друга.
Глава сьома
Невдовзі Ольга виходить заміж. Онєгін вирушає в закордонну подорож.
Якось Татьяна випадково заходить у маєток Онєгіна й починає уважно роздивлятися його книжки...
XXIII
Відзначок нігтем там чимало
Було на книжних берегах, -
І око пильне оживало
Ще більше на таких рядках.
Татьяна з трепетом зважає,
Що мій Онєгін відзначає,
На чім увагу він спинив
І з чим погодився без слів.
То там, то там на білім полі
Лишились олівця сліди, -
Душа Онєгіна завжди
В них одбивалась мимоволі -
В короткім слові чи в гачку,
Чи в запитальному значку.
XXIV
Належну знайдено дорогу;
Дається Тані зрозуміть
Усе ясніше - слава богу, -
Кого судилось полюбить,
Кому віддати пал сердечний:
Дивак сумний і небезпечний,
Що в небі чи в безодні зріс,
Цей ангел чи гордливий біс, -
Що ж він? Наслідування вдале,
Нікчемна тінь? Невже-бо він
В плащі Гарольдовім москвин,
Химер чужих тлумачник дбалий,
Слів модних збиранка нова?
Чи не пародія, бува?
XXV
Невже-бо загадку збагнула?
Невже те слово - ось воно?
Час лине; дівчина забула,
Що дома ждуть її давно,
Де із сусідами розмова
Іде статечна вечорова.
«Що діять? Таня не мала, -
Стара з кректінням почала, -
Молодша Оленька за неї.
Віддати заміж, далебі,
Пора, - але куди тобі!
Усім співає однієї:
“Не вийду!” І, завжди сумна,
Все бродить по лісах вона». (...)
Мати вирішує вивезти Татьяну до Москви «на ярмарок наречених» аби влаштувати її долю. На численних балах Татьяна нудиться. Вона мріє повернутися у свій маєток, на природу, де їй легше жити й дихати...
LIV
Так мисль її далеко бродить:
Забуто й світ, і пишний бал;
Очей тим часом не відводить
Якийсь од неї генерал.
Лукаво тітоньки моргнули
І ліктем Таню підштовхнули,
І кожна прошептала їй:
«Ліворуч подивись мерщій!»
«Ліворуч? Де? А що там саме?»
«Та що вже є, туди поглянь...
Он, недалечко тих-от пань...
Там поруч двоє з орденами...
Недавно увійшов він в зал...»
«Хто - він? товстий той генерал?»
(...)
Запитання і завдання до прочитаного
- 1. Подискутуймо! Робота в парах. Чи можна назвати Татьяну Ларіну романтичною героїнею? Обґрунтуйте свою думку прикладами з тексту.
- 2. Опишіть життя родини Ларіних у селі.
- 3. У шостій главі автор розмірковує про те, як могла б скластися подальша доля Ленського: «Можливо, для добра людського // Чи хоч для слави він родивсь, // І одзвін співу голосного // Не умовкаючи б котивсь // У даль віків. (...) А може й так: поета ждало // Звичайне на землі життя. // Натхнення б юне відбуяло, // Огонь би згас без вороття». Який варіант видається вам вірогіднішим? Поясніть свою думку.
- 4. Що зрозуміла Татьяна про Онєгіна?
- 5. Яку роль відіграють у романі пейзажні замальовки?
- 6. Визначте роль ліричних відступів у творі.
Глава восьма
VI
Тепер веду я Музу вперше
На світський раут1 гомінкий;
В ревнивім остраху завмерши,
Ілюстрація Д. Бєлюкіна
Дивлюсь на чар її сільський.
Крізь ряд тісний аристократів,
Військових франтів, дипломатів
І гордих дам пливе вона;
От сіла й стежить, мовчазна,
За блискотливою юрбою,
Мельканням суконь і речей,
Ходою вільною гостей
Перед хазяйкою стрункою,
Живими рямцями мужчин
Круг дам, немов округ картин.
1 Раут - урочистий званий вечір; прийом.
VII
Їй до вподоби лад бадьорий...
Та хто ж ото в юрбі шумливій
Стоїть туманний, мовчазливий?
Для всіх здається він чужим.
Мелькають лиця перед ним,
Як надокучні сни щоденні.
Чи сплін2, чи самолюбства біль
На цім обличчі? Як, відкіль?
Хто він такий? Невже Євгеній?
Невже це він?... Так, справді він. -
Давно прибув з чужих країн?
2 Сплін - пригнічений стан, нудьга.
VIII
Той самий він, чи вгамувався?
Чи грає й досі дивака?
Яких іще там рис набрався?
Чи переміна з ним яка?
Чим нині з’явиться? Мельмотом3,
Космополітом, патріотом,
Гарольдом, квакером, чи знов
Ще іншу маску він найшов,
Чи буде так собі людина,
Як-от, приміром, ви та я?
Принаймні думка ось моя:
Набридла мода старовинна
І всі ті вибрики смішні...
- Знайомі ви? - І так, і ні.
3 Ідеться про героя найвідомішого твору англійського письменника доби байронізму Ч.Р. Метьюріна.
IX
- Чому ж бо так ви неласкаво
Про нього мислите, скажіть?
Чи не тому, що без угаву
Ми звикли все і всіх судить,
Що сміливість душі палкої
Для себелюбності дрібної
Образлива або смішна,
Що вільна думка нам страшна,
Що надто часто ми розмови
Ладні вважати за діла,
Що дурість легковажна й зла,
Що розум наш - пустоголовий
І що нікчемність лиш одна
По зросту нам і не чудна?
X Блажен, хто в юності був юний,
Блажен, хто в слушний час дозрів
І долі холод та перуни
З літами стерпіти зумів.
Хто в сни химерні не вдавався,
Хто з черню світською братався,
Хто в двадцять літ бенкетував,
А в тридцять - посаг добрий взяв;
Хто в п’ятдесят боргів позбувся,
Приватні й інші заплатив;
Хто слави, грошей і чинів
Спокійно, повагом добувся,
Про кого казано весь вік:
Ν. Ν. прекрасний чоловік.
XI
Та сумно, що як привид милий
Минулась молодість ясна,
Що ми всякчас її дурили,
Що зрадила і нас вона;
Що наші смілі сподівання,
Що наші свіжі поривання
Зотліли рано, за весни,
Мов листя мокре восени.
Нестерпно, як перед тобою
Самих обідів довгий ряд,
А все життя - немов обряд, -
І ти статечно за юрбою
Ідеш, чужий її думкам
І дріб’язковим почуттям.
XII
У гаморі людського суду
Нам тяжко (проста річ така)
Серед розсудливого люду
Придбати славу дивака,
Безумця, гідного покари,
Чи сатанічної почвари,
Чи навіть Демона мого.
Онєгін (знов черга його),
Убивши друга на дуелі,
Доживши марно, без трудів
До двадцяти шести років,
Літа пройшовши невеселі
Без служби, без жони, без діл,
Не знав, де діти решту сил.
XIII
Заволоділа ним рухливість,
Жага небачених країв
(Болюча, далебі, властивість,
Свідомий хрест одинаків).
Покинув він спадкові ниви,
Лісів затишок мовчазливий,
Де тінь скривавлена за ним
Ходила з присудом німим,
І подорож почав без цілі,
В якімсь тривожнім почутті;
Та, як і все у цім житті,
І мандри стали вже немилі;
Отож прибув оригінал,
Як Чацький, з корабля на бал.
(...)
1 Річардсон, Семюел (1689-1761) - англійський письменник, автор романів «Памела, або ж Винагороджена доброчесність», «Кларисса, або Історія юної леді» та «Історія сера Чарльза Грандісона». Ці твори, популярні у XVIII ст., у провінції читали й на початку XIX ст.
Запитання і завдання до прочитаного
- 1. Що відбувається з Музою поета в VI-VII строфах? Чому важливо, що на «нового» Онєгіна дивиться «нова» Муза?
- 2. У VII-IX строфах знайдіть ознаки діалогу. Кому належать голоси, що розмовляють про Онєгіна?
- 3. З XI строфи випишіть порівняння. Що змушує молоду людину зрадити свої мрії та «йти статечно за юрбою»?
- 4. Скільки років було Онєгіну на початку восьмої глави? Якими були результати його життя?
- 5. Подискутуймо! Робота в групах. Літературна критика XIX ст. називала Онєгіна «зайвою людиною» - зайвою в його часі, у його суспільстві. Як ви розумієте цей вислів? Чи й справді Онєгін - зайвий? Для кого? Хто винен у тому, що людина стає зайвою, - суспільство чи сама людина? Відповідь доведіть на прикладі Онєгіна.
XVII
«Невже ж то, - думає Євгеній: -
Невже вона? Та справді... Ні...
Як! Зросла в тиші староденній...»
І свій лорнет у метушні
Він обертає знову й знову
На ту, чию ходу і мову,
Чиє лице немовби знав.
«Ти б, князю, часом не сказав,
Хто то в береті малиновім
З послом іспанським там сидить?»
Князь усміхнувся мимохіть:
«Ага! Зустрітися б давно вам!
Стривай, вас познайомлю я». -
«Та хто ж вона?» - «Жона моя».
XVIII
«То ти жонатий? Річ неждана!
Давно?» - «Та близько двох років». -
«Хто жінка?» - «Ларіна». - «Татьяна?»
«Знайома?» - «Я в сусідстві жив». -
«О, то ходімо ж!» - Князь підходить
І до дружини він підводить
Під руку родича свого.
Княгиня, вбачивши його,
Відчула, може, хвилювання,
Проте ні порухом одним,
Ні жодним поглядом своїм
Не виявила почування:
Зберігся в неї рівний тон,
Смаку хорошого закон.
XIX
Так, далебі! І не здригнулась,
Не стала рада, ні сумна...
Брова і то не ворухнулась,
Не стисла навіть уст вона.
Було її обличчя знане,
Але від давньої Татьяни
Не залишилось і слідів.
Зайти в розмову він хотів
І - і не міг. Вона спитала,
Чи він давно прибув, чи ні,
Чи був у рідній стороні;
Тоді поглянула, недбала,
На мужа - і майнула вмить...
Немов прикутий він стоїть.
XX
Невже та сама це Татьяна,
Кому в недавні дні оті,
В початку нашого роману,
В глухій, далекій самоті,
Обравши путь добролюбиву,
Читав він проповідь зичливу;
Та, від якої він листа
І досі інколи чита,
Де все одверте, все на волі,
Та дівчинка... Чи це вві сні?
Та дівчинка, кого в ті дні
Зневажив він в смиренній долі,
Невже вона була це з ним
У супокої чарівнім?
XXI
Він їде з рауту тісного.
У думи вдавшися чудні.
То сум, то мрії серце в нього
Тривожать у спізнілім сні.
Прокинувся: слуга приносить
Листа; князь N уклінно просить
Його на вечір. «Боже мій!
До неї! - Буду!» - і мерщій
Він пише відповідь квапливу.
Що з ним? Немов мана якась!
Що за тривога полилась
У душу зимну та ліниву?
Досада? Гордощі? Чи знов
Турбота юності - любов?
XXII
Онєгін лічить знов години,
Знов не діждеться дню кінця.
Та от десяту б’є; він лине
З тривожним виразом лиця,
І тихо до княгині входить;
Татьяну він саму знаходить,
І мовчки декілька хвилин
Вони сидять. Німує він,
Собі дивуючись. Похмурий,
Ніяковий, найти слова
Він не уміє. Голова
Думок ховає натиск бурний.
Уперто він зорить: вона
Сидить спокійна і ясна.
Ілюстрація П. Мещерякова
XXIII
Приходить муж. Він уриває
Цей неприємний tête à tête1.
З Онєгіним він починає
Якийсь пригадувать бенкет.
Вони сміються. Входять гості,
От буйна сіль тонкої злості
Розмову приправляє їм.
У тому гомоні легкім
Не почувалось ошуканства.
З манірним і пустим лицем,
Торкалися поважних тем,
Без вічних істин, без педантства,
І вільність не здавалась там
Страшною нічиїм ушам.
1 Тête à tête (франц.) - розмова сам на сам.
XXIV
Тут був одначе цвіт столиці,
І знать, і модності зразки,
І кілька дурнів, як годиться,
І всюдисущі диваки;
Були підтоптані вже дами
В чіпцях, із пишними квітками;
Панянок декілька було,
Що гордо хмурили чоло;
Тут був посол, що з розумінням
Про речі говорив значні;
Був у пахучій сивині
Старик, що в дусі старовиннім
Дотепно й тонко жартував.
Наш вік од цього вже відстав.
XXV
Був епіграм збирач завзятий.
Сердитий на усе й на всіх:
На те, що чай холоднуватий,
На дамські зачіски, на сміх,
На згадку про роман туманний,
На вензель, двом сестрицям даний,
На тон журналів, на війну,
На сніг і на свою жону. (...)
XXVII
Але Онєгіна манила
Татьяна вечір весь одна,
Не давня дівчинка несміла,
На вдачу проста і сумна,
А можновладна ця княгиня,
А неприступна ця богиня
Пишновеличної Неви.
О люди! Всі на вдачу ви
Як ваша прабабуся Єва:
Що дане вам - не вабить вас;
Лукавий змій зове всякчас
До забороненого древа:
Вам звідти овоч подавай,
Без нього-бо і рай - не рай!
XXVIII
Як відмінилася Татьяна!
Як твердо в роль свою ввійшла!
Як надокучливого сану
Манери скоро прийняла!
Хто б упізнав дівчатко миле
У гордій цій, свідомій сили,
Законодавиці балів?
І він-бо серце їй палив!
Вона про нього в пітьмі ночі,
Коли не прилітав Морфей,
Гадала потай від людей,
На місяць томні звівши очі,
І марила, що вдвох підуть
Вони верстати скромну путь!
XXIX
Коханню кожен вік підвладний!
Але незайманим серцям
Воно живлюще і відрадне,
Як буря весняним полям:
Дощами пристрасті їх миють,
Вони оживлюються, спіють -
І подих зрошує живий
І цвіт, і овоч золотий.
Та в віці пізньому, безплоднім,
На повороті наших літ
Любов кладе мертвотний слід:
Так осінь повівом холодним
В болото обертає луг
І оголяє ліс навкруг.
XXX
Шкода й казати: наш Євгеній
Татьяну любить, як дитя;
В тривозі й ревності шаленій
Він їй присвячує життя.
Забувши розум, він щоранку
Вбігає до скляного ґанку,
Іде під накриттям склепінь;
За нею всюди він, як тінь;
Щасливий він, коли пухнатий
Боа накине на плече,
Руки діткнеться гаряче,
Хустинку встигне їй подати,
Чи владним порухом очей
Розсуне пишний полк ліврей.
XXXI
Вона його не помічає,
Хоч би й розпався він у прах.
Спокійно вдома зустрічає,
Слів зо три скаже у гостях,
Уклоном часом тільки стріне,
Не поговорить і хвилини:
Кокетства в ній нема й сліду -
Так вищий світ заповіда.
Онєгін бліднуть починає, -
Їй чи не видно, чи не жаль;
Уже либонь тяжка печаль
Йому сухоти навіває.
Лікарський хор його в одно
На теплі води шле давно.
XXXII
А він не їде; він зарані
Ладен до прадідів писать,
Що буде скоро; а Татьяні
Хоч би там що (така їх стать);
А він упертий, не здається,
Іще надія в серці б’ється;
Хоча недужий він, рука
Перо за дужих двох стиска,
Любовне пишучи визнання.
Хоч у листах не без причин
Користі мало бачив він,
Та, видно, стерпіти страждання
Євгеній більше сил не мав.
От що княгині він писав.
Лист Онєгіна до Татьяни
Я знаю все: образить вас
Моя печальна таємниця.
Яким презирством загориться
Ваш погляд, гордий повсякчас!
Чого я хочу? І для чого
Відкрию душу вам свою?
Для сміху, може, ще й лихого,
Я тільки привід подаю!
Випадком вас колись зустрівши,
В вас іскру ніжності вловивши,
Я їй повірити не смів:
Не дав зростати звичці любій,
Свою набридлу волю в шлюбі
Я втратити не захотів.
Іще одно нас розлучило...
Нещасна жертва, Ленський впав.
І все, що серце полюбило,
Від серця геть я відірвав;
Чужий усім, на самотині
Я думав: воля й супокій
Замінять щастя. Боже мій!
Як помиливсь, як мучусь нині!
Ні, бачити щохвилі вас,
Ходити вслід, як тінь незрима,
Ваш усміх, погляд повсякчас
Ловить жадібними очима,
Ваш голос чути, розуміть
Усю довершеність безкраю,
У муках перед вами мліть,
Блідніти й гаснуть... О, мій раю!
Та не для мене це: щомить
Слідкую марно я за вами;
Життя іде, життя летить,
А я розтрачую без тями
Від долі визначені дні.
Вони вже й так тяжкі мені.
Я знаю: довго не страждати,
Земна кінчиться путь моя,
Та мушу вранці певність мати,
Що вас удень зустріну я...
Боюсь: в мольбі моїй смиренній
Побачить ваш суворий зір
Підступні хитрощі мерзенні -
І чую гнівний ваш докір.
Коли б ви знали, як жахливо
Таїти пристрасну любов,
Палать - і розумом гнівливо
Бентежну гамувати кров;
Хотіть коліна вам обняти
І, припадаючи до ніг,
Мольби, признання виливати,
Все, все, що висловити б міг,
А навіч холодом жорстоким
І мову, й погляд повивать,
Спокійно з вами розмовлять,
Дивитися веселим оком!..
Та годі вже: з собою сам
Не встою більше в боротьбі я;
Нехай мана - моя надія,
Та віддаюсь на волю вам.
XXXIII
Вона мовчить. Послання друге,
Послання третє - все дарма,
Вона мовчить. Він, повен туги,
В зібрання їде. Там сама
Вона назустріч. Загадкова,
Не промовляє ані слова.
Кадр із кінофільму «Онєгін» (режисер М. Файнс, 1999 р.)
У! холодом яким страшним
Ця постать віє перед ним!
Як заніміли, мов камінні,
Її погордливі уста!
Євгеній поглядом чита:
Де жалощі, зніяковіння?
Де сльози? їх нема й слідів!
На цім обличчі тільки гнів...
XXXIV
Та, може, острах потаємний,
Щоб світ і муж не догадав
Про той дівочий пал даремний,
Про все, що лиш Онєгін знав...
Надій нема! Він од’їжджає,
Своє безумство проклинає, -
І хоче знову, як колись,
Життя шумливого зректись,
І в кабінеті мовчазному
Згадав він, як нудьга за ним
Гонилась привидом грізним
У світі шумному й пустому,
За комір бідного взяла
І прикувала до стола. (...)
XXXIX
Дні мчались; голубливим летом
Тепло сочилось крізь етер;
І не зробився він поетом,
Не збожеволів, не помер.
Весна живить його; уперше,
Покої замкнені відперши,
Де зимував він, як бабак,
Зрадівши з весняних ознак,
Він ранком ясним виїжджає
Прудкими кіньми на Неву.
Кору стемнілу льодову
Золотить сонце; струмінь грає
Із-під забруднених снігів.
Куди ж бо їхати велів
XL
Онєгін мій? Це діло знане,
Ви угадали; справді так:
До неї знову, до Татьяни
Наш непоправний мчить дивак.
Ввіходить, на мерця похожий.
Немає ні душі в прихожій.
Він далі, двері відчинив
Одні і другі. Що ж уздрів,
Що сильно так його вражає?
Княгиня перед ним одна,
Сидить неприбрана, сумна,
Листа задумано читає,
І по лицю її стіка
Гарячих, тихих сліз ріка.
XLI
Хто б сліз її на самотині
В цю бистру мить не розгадав!
Хто б Тані бідної в княгині,
Смутної Тані не пізнав!
Німий од каяття й тривоги,
Упав Онєгін їй у ноги;
Вона здригнулась, і мовчить,
І на Онєгіна зорить
Без дивування і без гніву.
Його пригаслий, тьмяний зір,
Благання і німий докір
Вона збагнула. Просту діву,
Із серцем, повним давніх мрій,
Скорбота воскресила в ній.
XLII
Вона йому не каже встати,
Очей не відведе своїх,
Холодну руку відірвати
Від уст не важиться палких...
Куди вона душею лине?
В мовчанні йдуть тяжкі хвилини -
І Таня стиха почала:
«Доволі, встаньте. Мить зайшла
Сказати все нелицемірно.
Чи впам’ятку, Онєгін, вам,
Як ми в алеї сам на сам
Зустрілися і так покірно
Ваш осуд вислухала я?
Настала тут черга моя.
XLIII
Була молодша я в ту пору,
Здається, краща я була,
Любила вас - та, крім докору,
Що в серці вашому найшла?
Як говорили ви зо мною?
Вам не була вже новиною
Простушки-дівчинки любов?
І нині - боже! - стигне кров,
Згадавши проповідь холодну
І погляд зимний... Але вас
Я не виную: ви в той час
Поводилися благородно,
Як справжній чесний чоловік:
За це я вдячна вам повік...
XLIV
Тоді - чи правда ж? - у пустині,
Вам, вихованцеві Москви,
Була нелюба я... Та нині
Чому так одмінились ви?
Чому впадаєте за мною?
Чи не тому, що між юрбою
Ношу я славлене ім’я,
Що княжий титул маю я?
Що муж скалічений у бої.
Що нас за це цінує двір?
Тому, що людський поговір,
Моєю втішений ганьбою,
Вам славу міг би голосну
Створити легко в мить одну?
XLV
Я плачу... Як своєї Тані
По цей ви не забули час,
То вірте: краще б дорікання
Тепер я прийняла від вас,
Ніж порив пристрасті шалений,
Такий образливий для мене,
Ці сльози, ці палкі листи...
Колись у грудях берегти
Хоч теплий жаль могли ви потай
До мрій невинних, молодих...
А нині - що до ніг моїх
Вас привело? Яка дрібнота!
Як з вашим серцем і умом
Буть почувань дрібних рабом?
XLVI
Весь пишний цвіт моєї долі,
Життя гучного марний грім,
Мій успіх у високім колі,
Багаті учти, модний дім, -
Що в них? Віддать могла б я радо
Нікчемну розкіш маскараду,
Увесь цей блиск, і шум, і чад
За кілька книг, за дикий сад,
За тишу закутку сільського,
За ті місця, де стріла вас
Я в юності своєї час,
За цвинтар, де піднісся вбого
Дубовий хрест між верховіть:
Моя там няня бідна спить...
XLVII
А щастя видилось безмежне
Так близько!.. Та любов моя
Розбилася. Необережний
Зробила, може, вчинок я,
Мене в тужливому риданні
Благала мати; бідній Тані
Були однакі всі шляхи.
Я вийшла заміж. Без пихи
Я вас прошу мене лишити.
Я знаю: в вашім серці єсть
І гордість, і справдешня честь.
Я вас люблю (пощо таїти?),
Та з ким я стала до вінця -
Зостанусь вірна до кінця».
О. Пушкін. Євгеній Онєгін. Малюнок з рукопису «Євгенія Онєгіна». 1830 р.
XLVIII
Вона пішла. Євгеній хмурний
Стоїть, немов ударив грім;
Якої муки порив бурний
Він в серці відчува своїм!
Та враз остроги задзвеніли,
І в час, Онєгіну немилий,
Татьяни чоловік ввійшов.
Тепер, читачу любий, знов
З моїм героєм розлучімось
Надовго... ба й навік... із ним
Доволі ми шляхом одним
Бродили в світі. Обіймімось,
На берег вийшовши. Ура!
Давно (чи правда ж бо?) пора!
XLIX
Хоч друг, хоч ворог ти, читачу,
Та приязно розстатись нам
Я зовсім перепон не бачу.
Прощай. Хоч би з яким чуттям
Шукав у строфах цих недбалих
Ти шуму років одбуялих,
А чи спочинку від трудів,
Малюнків жвавих, гострих слів,
Чи лиш помилок граматичних, -
Дай боже, щоб у книзі цій
Для втіхи любої, для мрій,
Для серця, для боїв критичних
Ти хоч краплину міг найти.
Прощай! Прийшли ми до мети.
L
Прощай, мій вірний ідеале,
І ти, супутнику чудний,
І ти прощай, натхнення стале
Малого труду. Чар живий,
Поету щастя принесли ви:
Забув я з вами світ бурхливий,
До милих серцем говорив.
Багато проминуло днів,
Відколи молода Татьяна
І мій герой у тьмянім сні
Враз появилися мені, -
І вільноплинного роману
Іще неясно бачив даль
Я крізь магічний свій кришталь.
LI
А ті, кому я вечорами
Початок повісті читав, -
Одних нема, а ті не з нами,
Як Саді ще давно сказав.
Без них портрет дорисував я
З Онєгіна. А та, що взяв я
Татьяні молодій за взір...
О, скільки втрат було з тих пір!
Блажен, хто міг лишити рано
Бенкети юності, до дна
ї не випивши вина,
Хто не скінчив її роману
І враз умів розстаться з ним,
Як я з Онєгіним моїм.
Переклад М. Рильського
Запитання і завдання до прочитаного
1. Порівняйте, як Пушкін описує кохання Онєгіна до Татьяни (XXVII-XXXII строфи) і як його описує сам Онєгін у листі до Татьяни. Чим відрізняються ці описи? Чому? Можливо, Онєгін нещирий у своєму листі, чи, може, автор необ’єктивно ставиться до свого героя? Відповідь доведіть за допомогою цитат.
2. Порівняйте лист Онєгіна до Татьяни з любовною лірикою Пушкіна. Які особливості ставлення до кохання та коханої споріднюють Онєгіна та ліричного героя Пушкіна? Чи спромігся б Онєгін на таке кохання, про яке йдеться у вірші «Я вас кохав...»? Поясніть свою думку.
3. Проаналізуйте усну відповідь Татьяни на лист Онєгіна (XLII-XLVII строфи). Чи правильно героїня зрозуміла мотиви зміни ставлення до неї? Відповідь доведіть за допомогою цитат з восьмої глави.
4. Як доросла Татьяна ставиться до свого дівочого кохання? Чи згасло її почуття до Онєгіна? Якщо так, то як можна пояснити слова ге
роїні «Я вас люблю (пащо таїти?)»? Якщо ні, то чим її теперішнє кохання схоже на колишнє і чим від нього відрізняється?
5. Що автор розповідає про чоловіка Татьяни? На якій війні його було поранено? Що ви знаєте про героїв цієї війни?
6. Чи був чоловік Татьяни другом Онєгіна? На скільки років він міг бути старшим за Євгенія?
7. Філологічний майстер-клас. Прочитайте поезію М. Цвєтаєвої «Генералам дванадцятого року» (1913). Чи могла б Татьяна ставитися до чоловіка так, як лірична героїня Цвєтаєвої до своїх героїв? Чи могла б Цветаева, яка розминулася з таким героєм у часі, позаздрити Татьяні, яка стала його дружиною? Поясніть свою думку.
8. Подискутуймо! Робота в групах. Об’єднавшись у три групи, обговоріть одне з поданих запитань. На основі зроблених висновків влаштуйте спільне обговорення образу Татьяни.
• Чи пишалася Татьяна своїм чоловіком і чи була вона гідною його? Відповідь обґрунтуйте за допомогою цитат.
• Якщо сильна й смілива Татьяна любила Онєгіна, то чому не покинула чоловіка й не пішла за Онєгіним?
• Як надалі складеться доля Татьяни, її стосунки з чоловіком?
9. Знайдіть і прочитайте XXIX строфу восьмої глави в оригіналі. Порівняйте її з українським перекладом (с. 98). Зауважте: в оригіналі слово «буря» з 4-го рядка повторюється у 12-му рядку, а слово «страсть» («пристрасть») із 5-го рядка повторюється в 11-му («Печален страсти мёртвой след») - так утворюється певна лексико-змістова симетрія. Тим часом перекладач уникає повторів. Що з огляду на це втрачається? Хто з героїв роману, на думку Пушкіна, живе живими пристрастями, а хто - мертвими? Чи вдалося перекладачу передати таке ставлення автора до своїх героїв?
Консультація філолога
В історії європейської літератури першої половини XIX ст. морально-психологічний роман є перехідною ланкою до реалістичного соціально-психологічного роману. Проте в історії російської літератури цей порядок було порушено. Адже після соціально-психологічного роману Пушкіна з’явився морально-психологічний роман Лермонтова «Герой нашого часу» (1840). Із цим твором, основною проблемою якого є людина в суспільстві, ви невдовзі ознайомитеся.
Кинути виклик суспільству - саме в цьому, з погляду романтизму, полягало життєве призначення такої сильної натури, як Татьяна. І пушкінська Татьяна як літературна героїня своє призначення виконала: вона кинула виклик романтичній літературі, романтичній етиці та естетиці, романтичному світогляду й романтичному суспільству в цілому.
А що коли спробувати зрозуміти логіку й конкретні психологічні мотиви поведінки пушкінської героїні? Однак людям зазвичай важко збагнути причини вчинків одне одного... Напевно, саме це мав на увазі Пушкін, говорячи про «дивину химер» Онєгіна або ще більшу «химеру» Татьяни.
Якщо протягом близько двох перших десятиліть XIX ст. романтики створили соціальний роман, то в 1830 р. з’явився роман соціально-психологічний. Ця «знахідка» вражає тим більше, коли зважити на те, що «Євгеній Онєгін» не був його поодиноким виявом. Того-таки 1830 р. побачив світ перший французький соціально-психологічний роман «Червоне і чорне», написаний Стендалем.
Літературознавча довідка
Соціально-психологічний роман - твір, що має на меті встановити внутрішню логіку в зовні суперечливих почуттях і вчинках героїв, показати їхню обумовленість як зовнішніми (суспільними), так і внутрішніми (психологічними) чинниками людської поведінки. Соціально-психологічний роман (разом із соціальним) є різновидом філософсько-психологічного роману - провідного жанру художньої прози ХІХ-ХХ ст.
Головною ознакою філософсько-психологічного роману є спроба автора створити психологічно переконливі характери й самим сюжетом і розвитком дії твору поступово розв’язати актуальні філософські проблеми сучасності.
За романтичною традицією, щастя - це «насолода коханням». А що як для когось щастя полягає в тому, що іншим видається «умовностями честі й цноти»?
Розмірковуючи про це, Пушкін доходить висновку: однакове для всіх щастя - це примара, вигадана романтиками. Спокій, волю й життя він віддав саме за такі «умовності». 10 лютого 1837 р. перший поет Росії загинув на дуелі, захищаючи честь дружини. І хоч би як наостанок Пушкін намагався відмежуватися від байронізму, але, за збігом обставин, так само, як і Байрон, пішов із життя на тридцять сьомому році.
Літературознавча довідка
Реалізм - художній напрям, що ґрунтується на світобаченні, протиставленому романтичному сприйняттю дійсності. Якщо митці-романтики бачили дійсність крізь призму ідеалу, то митці-реалісти бачать ідеал крізь призму дійсності. Саму дійсність реалісти розуміють як соціальну й національну історію в усій її складності та розвитку. Основне завдання літератури реалісти вбачають у пізнанні соціально-історичних тенденцій і законів людського життя, під впливом яких особистість здатна змінюватися, а також в осягненні психологічних законів цих змін.
На Заході водночас із Пушкіним реалізм відкривають французькі романісти Стендаль і Бальзак, однак його художній потенціал повністю розкриється лише в другій половині XIX ст. у творчості Флобера, Достоєвського, Толстого. Геніальний Пушкін віднайшов реалізм не лише самостійно, а й - для Росії - передчасно. Однак саме завдяки його знахідці реалістичний спосіб художнього пізнання дійсності став природним для російських письменників, які народилися в 1820-ті роки і з дитинства виховувалися на пушкінських творах. Набагато складніше було сприйняти відкриття Пушкіна його молодшим сучасникам. Адже їхня творчість розвивалася за доби романтизму, а естетичне виховання ґрунтувалося здебільшого на романтичних взірцях.
Осягнення реалізму як художнього напряму світової літератури, художнього відкриття Пушкіна та його відмінності від загального тла російської літератури першої половини XIX ст. - доволі непросте завдання. Однак упоратися з ним нам допоможе «романтична тінь» Пушкіна, у порівнянні з якою пушкінський реалізм постане чітко і яскраво.
Тінню генія має бути також геній. Ідеться про Михайла Лермонтова.
Перевірте себе
1. Чому романтично налаштовані читачі та сучасна Пушкіну критика були розчаровані поведінкою Татьяни у фіналі роману «Євгеній Онєгін»?
2. Чи можна знайти внутрішню логіку в зовні суперечливих почуттях і вчинках Татьяни? Чи вдалося це автору «Євгенія Онєгіна»? Спробуйте встановити внутрішню логіку поведінки Татьяни точно за Пушкіним.
3. Дайте визначення соціально-психологічного роману як нового жанру європейської літератури першої половини XIX ст. Які ознаки цього жанру наявні в романі «Євгеній Онєгін»?
4. Що таке філософсько-психологічний роман? Які ще його види, крім соціально-психологічного, ви знаєте?
5. Дайте визначення реалізму як художнього напряму. Складіть письмовий перелік ознак цього напряму в романі «Євгеній Онєгін».
Перед читанням. Пригадайте оду «До Мельпомени» Горація, яку ви прочитали у восьмому класі.
* * *
Exegi monumentum1
1 Я звів пам’ятник (лат.).
Я пам’ятник собі поставив незотлінний,
До нього вік людська не заросте тропа,
Що перед ним чоло і камінь непоклінний
Александрійського стовпа?
Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті
Душа переживе видимий мій кінець,
І славен буду я, допоки в білім світі
Лишиться хоч один співець.
Полине гомін мій скрізь по Русі великій,
І знатиме мене усяк її язик,
І гордий внук слов’ян, і фіни, і нині дикий
Тунгуз, і степовий калмик.
І довго житиму я в пам’яті народу,
Що добрі почуття я лірою плекав,
Що в мій суворий вік я звеличав свободу
І за подоланих благав.
О музо! наслухай Господнього веління:
Не прагнучи вінця, оподаль від борні
Стрівай байдужістю і осуд, і хваління,
І блазня присуди дурні.
Переклад М. Зерова
Запитання і завдання до прочитаного
- 1. Чому за епіграф до свого вірша Пушкін узяв рядки з оди Горація?
- 2. Порівняйте вірш Пушкіна з одою Горація «До Мельпомени». Із двох текстів випишіть спільні мотиви. Поміркуйте, чому обидва митці пов’язують існування своєї поезії з існуванням держав, у надрах яких вона зростала. Чи мають вони рацію?
- 3. Що Пушкін уважає своїм «пам’ятником»? Розкрийте зміст протиставлення «пам’ятників» поетові й цареві.
- 4. У другій строфі вірша Пушкіна знайдіть цитату з Горація. Що римський поет уважав своєю «часткою кращою»? Чому вона, на його думку, безсмертна?
- 5. У чому вбачають умови свого безсмертя Горацій і Пушкін? Які з цих умов збігаються, а які - ні? Чому?
