Зарубіжна література. Повторне видання. 8 клас. Волощук (2025)

Розділ 2. У пошуках ідеалу

• Розгляньте колаж. Назвіть зображені на ньому твори та їхніх героїв. Чому ці герої належать до вічних образів?

Життя Міґеля де Сервантеса Сааведри, видатного іспанського письменника-гуманіста доби Відродження, схоже на пригодницький роман.

Майбутній письменник з’явився на світ 1547 р. в містечку Алькала-де-Енарес неподалік від Мадрида. Рід його мав давнє лицарське коріння, однак на час народження Міґеля збіднів, утратив високі дворянські привілеї та землі. Батько майбутнього письменника Родріґо де Сервантес був хірургом. У пошуках заробітків разом із сім’єю він об’їхав майже всю Іспанію. Ті подорожі збагатили хлопчика яскравими враженнями. Незважаючи на матеріальну скруту, скромний лікар спромігся дати синові добру освіту. У десять років Міґель вступив до колегії єзуїтів, а після її закінчення продовжив навчання в Мадриді. Там один з найкращих на той час іспанських педагогів Хуан Лопес де Ойос помітив літературне обдаровання юнака.

Обставини, що змусили юного Сервантеса терміново полишити Іспанію, досі не встановлені. За легендою, він заступився за ромів перед загоном королівських гвардійців, що прибули розганяти табір. У сутичці Міґель вихопив шпагу й поранив капітана гвардійців. За іншою версією, захищаючи свою честь, він на дуелі вбив іспанського дворянина. Хай там як, але щоб негайно покинути країну, Сервантес став камерарієм (ключником) надзвичайного папського посла, що саме вирушав до Італії. У Римі молодий письменник відкрив для себе мистецтво античності й літературу Відродження. Численні посилання у творах Сервантеса свідчать про те, що він добре знав спадщину Гомера, Верґілія, Горація, Овідія, розумівся на Біблії та літературі Давнього Сходу.

Міґель де Сервантес Сааведра

(1547-1616)

У XVI ст. Іспанська імперія була могутньою державою, що продовжувала розширювати свої чималі володіння в Європі, Америці, Азії та Африці. На початку 1570-х років у Середземномор’ї спалахнула війна між Османською імперією та Священною лігою. Військова кар’єра відкривала перед нащадком збіднілого дворянського роду гідні перспективи, тож Сервантес вступив до армії. За п’ять років служби в іспанських військах, розквартированих в Італії, він відвідав Мілан, Болонью, Венецію, Палермо, вивчив італійську мову.

7 листопада 1571 р. Сервантес узяв участь у знаменитій морській битві біля острова Лепанто, під час якої отримав три вогнепальні поранення: два в груди й одне в передпліччя. Відтоді письменник не володів лівою рукою. Проте все життя він пишався своєю участю в битві біля Лепанто й отриманим тоді пораненням: «Шрами на солдатських грудях.., - казав письменник, - це зірки, що вказують шлях іншим до неба слави й заслуженої честі».

Та навіть зі скаліченою рукою Сервантес продовжив військову службу: у складі полку він захищав острів Корфу, брав участь у битві біля Наварина, допомагав укріплювати фортецю в Північній Африці, кілька років провів у Сардинії та Неаполі.

У 1575 р., повертаючись додому на галері «Сонце», Сервантес потрапив у піратський полон. П’ять років вірний солдат Іспанії був рабом в Алжирі, тричі намагався втекти, але це лише погіршило його тяжке й принизливе становище. Омріяне звільнення відбулося 19 вересня 1580 р., після того, як рідні, зібравши потрібну для викупу суму, передали її тим, хто тримав письменника у неволі.

Відтоді бурхливе, сповнене пригод життя Сервантеса заступили рутинна цивільна служба й боротьба з нестатками. Родина Міґеля тяжко бідувала, і всі турботи про близьких лягли на його плечі. Не маючи ані грошей, ані покровителів, він змушений був повернутися до війська. Кілька років Сервантес служив військовим кур’єром, але це не принесло відчутних статків. У пошуках удачі письменник улаштувався комісаром з продовольчого постачання «Непереможної армади» (іспанського флоту, створеного в 1585-1588 рр. для завоювання Англії). Нечесним шляхом декому вдавалося за рік заробити на цій посаді чималі статки. Тимчасом Міґель жив на скромну платню і постійно їздив селами й містами, закуповуючи провіант для королівського флоту. Незважаючи на це, його звинуватили в приховуванні грошей. Сервантеса призначили збирачем податків, але невдовзі банк, у якому зберігалися зібрані кошти, збанкрутував. Письменника оголосили розтратником і засудили до семи місяців ув’язнення. Так тривала боротьба з бідністю завершилася ще однією сумною історією.

Надалі Сервантес вирішує заробляти літературною працею. У січні 1605 р. в книгарнях Мадрида з’являється перша частина його роману «Премудрий гідальго^[VI] Дон Кіхот з Ламанчі». Автор зізнавався: ще під час перебування у в’язниці в його уяві виник образ людини, яка збожеволіла від читання лицарських романів і вирушила вершити подвиги, наслідуючи персонажів улюблених книжок. Твір про цього героя, задуманий як новела, у процесі роботи перетворився на роман і зажив неабиякого успіху в Іспанії та за її межами. Згодом Сервантес видав збірку «Повчальні новели» (1613), до якої ввійшли любовно-героїчні повісті, фантастичні, автобіографічні, філософські, психологічні новели, сатиричні оповідання; автобіографічну поему «Подорож на Парнас» (1614); збірку прозових і віршованих драматичних творів «Вісім комедій і вісім інтермедій». Окрилений численними листами захоплених шанувальників «Дон Кіхота», письменник береться за другу частину роману про «премудрого гідальго». Однак прикра несподіванка чекала на Сервантеса й тут: продовження його знаменитого твору, підписане псевдонімом Фернандес де Авельянеда, вийшло за кілька місяців до того, як він устиг завершити роботу. Відомо, що письменника образив не так сам факт запозичення його сюжету, як спотворення його героїв і численні нападки на нього в «Лже-Кіхоті» (так пізніше назвали цю підробку літературознавці). Друга частина «Дон Кіхота», яку написав Сервантес, побачила світ 1615 р.

А. Сола. Пам’ятник М. де Сервантесу. Мадрид. 1835 р.

Широке читацьке визнання не звільнило письменника від злиднів. Навіть у зеніті слави він залишався «старим солдатом, гідальго, бідняком». Останні десять років Сервантес прожив у Мадриді, що на той час став столицею Іспанського королівства. Як і раніше, уславлений письменник ледве зводив кінці з кінцями. Його дружина й сестри через бідність змушені були піти в монастир. За два тижні до смерті й сам Сервантес прийняв чернечий сан Францисканського ордену, сподіваючись на безкоштовне поховання. Великий іспанський гуманіст пішов із життя 23 квітня 1616 р. За іронією долі місце його поховання довго залишалося невідомим, оскільки на гробниці не було навіть напису. Лише 1835 р. в Мадриді автору «Дон Кіхота» встановили пам’ятник роботи скульптора Антоніо Сола, на п’єдесталі якого зроблено два написи латинською та іспанською мовами: «Міґелю де Сервантесу Сааведрі, царю іспанських поетів».

Книжка Сервантеса про Дон Кіхота належить до найуславленіших шедеврів світової літератури. Протягом усієї розповіді про «премудрого гідальго» Сервантес переконує читача, що єдина причина, з якої він узявся за перо, - це бажання висміяти безглуздість лицарських романів, що заполонили Іспанію. І справді, за підрахунками дослідників, від 1508 до 1612 р. у країні було видано сто двадцять творів лицарської літератури. Отже, «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» презентується самим автором як пародія на лицарські романи.

Пародія - літературний твір-насмішка, створений за мотивами художнього тексту, що вже існує, але зі спеціальним комічним ефектом, який виникає через іронічне наслідування тексту, що пародіюється, навмисне сміхове «зниження» його елементів.

На перший погляд, Сервантес зберігає всі формальні складники лицарського роману: авантюрний сюжет, побудований на мандрах, подвигах, пригодах лицаря та його служіння Прекрасній Дамі, використовує елементи фантастики та гіперболізації. Саме́ ім’я головного героя - Кіхот - уводить читача у світ лицарства, адже іспанською означає частину бойового спорядження. Проте замість незламного вояка, який іде на подвиги заради слави та морального вдосконалення, ризикує собою заради дами серця, перед читачем постає збіднілий гідальго, що вирішив боротися зі злом, начитавшись лицарських романів. Його обладунок - латаний шолом і заржавілі меч, щит і спис; його бойовий кінь - шкапа, що носить кличку Росинант. Подвиги нерозважливого Дон Кіхота, які він здійснює спочатку самотужки, а потім у товаристві зброєносця (свого сусіда Санчо Панси), здебільшого завдають лише неприємностей і збитків.

Після публікації першої частини «Дон Кіхота» лицарські романи в Іспанії почали втрачати популярність і незабаром майже не видавалися.

Однак власне пародійний характер вичерпується вже в шостому розділі твору, де йдеться про знищення бібліотеки Дон Кіхота. Далі оповідь набуває ознак авантюрного, побутового, філософського роману, позначеного автобіографічним відбитком.

Іван Франко зазначав щодо жанру «Дон Кіхота»: «Була це не тільки пародія рицарського роману, не тільки перший й найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення дійсного життя і дійсного народу, а поряд з ним і перший роман, у якому автор спробував глибше дослідити характер свого героя, поруч зі смішними сторонами показати також і його симпатичні і навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення».

Палаци й трактири, млини та маєтки, каторжники й прочани, солдати й ченці, шинкарі та розбійники, селяни та чабани, що їх Дон Кіхот зустрічає на своєму шляху впродовж мандрівки, представляють тодішню іспанську буденність, на тлі якої постать Дон Кіхота видається водночас кумедною й трагічною. Відмітні риси Дон Кіхота - багата уява, чутливість до страждань інших людей, духовна шляхетність. Однак унаслідок надмірної захопленості лицарськими романами герой утратив здатність розрізняти реальний та уявний світи. Чуйний, шляхетний і водночас дивакуватий, він живе за героїчними законами минулого, не бажаючи сприймати дійсність такою, якою вона є. Тому його справи, слова, бурхлива фантазія викликають сміх і навіть обурення інших. Комічний ефект у романі створено передусім завдяки плутанині реального з уявним. Торговці на мулах, вітряні млини, отара овець, трактир, мідний таз і багато інших речей набувають зовсім іншого вигляду в уяві головного героя.

У свідомості Дон Кіхота виникає безліч планів: скільки «зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати!». Мета лицаря з Ламанчі - захищати тих, кого «Господь і природа створили вільними». Він мріє змінити світ на краще, зробити його справедливим і людяним. Відтак Дон Кіхот продовжує не лише лицарські, але й гуманістичні традиції. Образом Дон Кіхота письменник увиразнює мрію про незнищенне прагнення людини до духовних цінностей, віру «в людяність, добро й красу». «Людина не може вбивати людину», - проголошує він. У своїй сповіді лицар з Ламанчі стверджує: «Не називай своїм нічого, крім своєї душі». Саме завдяки напруженому прагненню духовних цінностей і потужному гуманістичному наповненню постать Дон Кіхота набула масштабу вічного образу, а його ім’я - значення загальної назви відчайдушних ідеалістів-гуманістів, які залишаються вірними своїм ідеалам усупереч спротиву буденної дійсності й буцімто здорового глузду. Важливо, що образ Дон Кіхота не втрачає своєї сили навіть під час блукань героя між мрією та реальністю.

Кадр із кінофільму «Лицар Дон Кіхот» (Іспанія, режисер М. Гутьєррес Арагон, 2002 р.)

На відміну від Дон Кіхота, його зброєносець Санчо Панса зберігає чіткий погляд на світ. Ім’я цього героя Сервантес, імовірно, запозичив з приказки «Там Санчо їде на своєму віслюкові», а прізвище в перекладі з іспанської означає «черево», «живіт». Санчо зазнав чимало утисків і, попри свою хазяйнуватість і практичність, так і залишився бідняком. Він легко спокушається пропозицією Дон Кіхота бути йому за джуру, бо сподівається отримати від свого нового господаря пост губернатора. Ця мрія ґрунтується на його глибокій вірі у власну людську гідність. І справді, з розвитком сюжету Санчо Панса розкриває перед читачем свої найкращі якості, він живе сьогоденними проблемами й ніколи не забуває своєї родини. Головна відмінність зброєносця від Дон Кіхота - твереза розсудливість. Єдиний годувальник своєї родини, Панса живе нагальними проблемами, тому завжди щось вимагає у свого лицаря: грошей, віслюків, рецепт чудодійного бальзаму. Простодушність і наївність поєднуються в ньому із селянською хитринкою і дещицею шахрайства. Після кожного подвигу Дон Кіхота зброєносець вишукує на полі битви трофеї, мріє збагатитися. Однак із часом Санчо підпадає під вплив лицаря, починає підтримувати його фантазії й вірити в його ідеали. Проста, неписьменна людина з народу виявилася здатною зрозуміти гуманістичні ідеї Дон Кіхота.

Відомий німецький поет Генріх Гейне, зіставляючи образи Дон Кіхота й Санчо Панси, наголошував: «вони безперервно пародіюють один одного та водночас дивовижно один одного доповнюють, а разом вони складають справжнього героя роману...»

Перший український переспів роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» належить І. Франкові. На початку XX ст. над перекладом знаменитого твору довгий час працював В. Самійленко, але його рукопис втрачено. У другій половині XX ст. завдяки Василю Козаченку та Євгену Кротевичу можливість прочитати «Дон Кіхота» українською таки з’явилася. Однак вадою роботи цих перекладачів була вторинність, адже працювали вони не з оригіналом, а з російським перекладом М. Любимова. Повний переклад з оригіналу мав на меті здійснити видатний український перекладач Микола Лукаш, але за життя не встиг завершити другу частину роману. Продовжив його справу Анатоль Перепадя.

Перевірте себе

1. Чому життя Сервантеса можна порівняти з пригодницьким романом? Які факти з біографії письменника ви запам’ятали?

2. Яку роль у творчій долі Сервантеса відіграла військова служба? Як він прийшов у літературу?

3. Які труднощі письменник долав упродовж свого життя?

4. Перекажіть історію створення роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі». Чим цей твір збагатив світову літературу?

5. Що таке пародія в літературі? Розкрийте зв’язок роману Сервантеса з лицарською літературою.

• Читаючи розділи роману Сервантеса, з’ясуйте, у чому особливість боротьби зі злом, яку веде головний герой.

Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі

(Уривки)

Розділ І,

де йдеться про те, хто такий преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанчі та як він жив

В однім селі в Ламанчі - а в якому саме, не скажу - жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі¹, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня із салом), п’ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’ятко на додачу, - усе це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю² з дорогої саєти³, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа із сукна домашнього роблива - і то незгірша. Була в нього в домі клюшниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу - чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже - аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Ілюстрація І. Богдеско. Гравюра. 1988 р.

Так от, щоб ви знали, гідальго той гулящого часу - тобто замалим не цілий рік - водно читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок лицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить⁴, так ізразу й тягне додому. <...>

⁴ Зуздріти, уздріти - побачити, помітити.

І так наш гідальго в те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох - ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками й всякими такими штуками. Усі ті несосвітенні вигадки так убилися йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. <...>

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим лицарем, блукати світами кінно й оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані лицарі, - тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезондського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить - щерб у ній великий: заборола бракує, є самий шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака - от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріпкий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, з якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, управивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.

Тоді огледів свою шкапу й, хоч вона в нього була куксувата¹ й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Ґонеллина² коняка, що, кажуть, tantum pellis et ossa fuit³, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати, - бо де ж видано, щоб кінь такого зацного⁴ лицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрованому лицареві, і чим тепер став - гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки - і назвав нарешті Росинантом, себто Перешкапою. Се ім’я здалося йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака⁵ на світі.

Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що насправді його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші. <...> Наш завзятий лицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму й нарешті собі самому, уважав наш лицар, що тепер лише за одним діло стало - знайти собі даму до закохання, бо мандрований лицар без любові - то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.

«Коли за гріхи мої, - мовив собі на думці, - або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрованим лицарям, і я повергну його у двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін?» <...>

О, як же радів наш добрий кавальєро¹, виголосивши в думці таку орацію², а надто знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина із сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму». <...>

Належно підготувавшись, Дон Кіхот видерся на свою шкапу й вирушив у дорогу. Увечері він добувся до корчми. Дивлячись на цього дивака й слухаючи його божевільні слова, тамтешні мешканці заледве стримували сміх. Однак Дон Кіхот нічого не помічав. Він саме турбувався тим, що й досі не пройшов посвячення, а тому не має права бути справжнім мандрівним лицарем. Оскільки гідальго сприйняв корчму за пишний замок, а корчмаря - за його управителя, то одразу ж попрохав провести обряд посвячення. Хазяїн, аби швидше позбутися божевільного постояльця, удавано «висвятив» Дон Кіхота в мандрівні лицарі, уліпивши доброго запотиличника та вдаривши плазом меча по спині.

Літературний практикум

1. Яким постає Дон Кіхот на початку першого розділу? Схарактеризуйте його соціальний стан, вік, життєвий уклад і звички. Наведіть відповідні цитати.

2. Як ви гадаєте, чому головним героєм свого роману Сервантес зробив бідного гідальго?

3. Чим, на вашу думку, приваблювали Дон Кіхота лицарські романи? Чому це захоплення дивувало інших?

4. Чому рішення Дон Кіхота стати мандрівним лицарем видавалося безглуздим, адже в минулому такі й справді існували?

5. Які атрибути лицаря придбав герой? Чому він здавався пародією на героїв своїх улюблених книжок?

6. Подискутуймо! Як ви гадаєте, що висміює автор роману: ідеали, які обстоює Дон Кіхот, чи дійсність, далеку від його ідеалів?

Розділ IV

Що приключилося нашому лицареві по виїзді з корчми

Саме на світ почало благословлятися, як Дон Кіхот виїхав з корчми вже зуповним лицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. <...>

Проїхав отак трохи, аж чує - з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:

- Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою лицарську справити й плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумніваюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого - хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

- А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати!

А хлопець лебедів:

- Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Дон Кіхот, побачивши, що тут діється, грізно гримнув на дядька:

- Нечемний лицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, - а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, - я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, усю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь й одказав лагодком:

- Пане лицарю, хлопець, що я отсе караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, і шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

- Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! - гукнув Дон Кіхот. - Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв’язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен... <...>

- Може, воно й так, - сказав Дон Кіхот, - а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цилюрник кинув йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.

- Так горе ж моє, пане лицарю, що я грошей при собі не маю, - бідкався дядько, - нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

- Щоб я оце та пішов до нього? - закричав хлопець. - Ніколи у світі! Нехай йому абищо! Ні, паночку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея!

- Не спустить, - заперечив Дон Кіхот, - раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим лицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.

- Що-бо ви, пане, говорите! - мовив хлопець. - Господар мій не належить до жодного лицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.

- То нічого, - сказав Дон Кіхот, - і Лантухи можуть бути лицарями; не родом чоловік славен, а робом.

- Воно-то так, - погодився Андрес, - та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?

- Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, - обізвався дядько, - ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі лицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

- Можна й без дорогої душі, лиши її собі, - сказав Дон Кіхот, - буде з мене, як ти йому винувате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе - хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я - завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду й сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами - і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже зник за деревами, повернувся до наймита свого Андреса й сказав:

- А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен. <...>

Уїхавши так милі зо дві, побачив Дон Кіхот чималу громаду людей: були то, як згодом з’ясувалося, толедські купці, що правилися до Мурсії, аби там шовку накупити. Їх було шестеро, усі під парасолями, а з ними ще четверо служебників верхами та троє погоничів, що йшли за мулами пішо. Ледве їх угледівши, уявив собі наш гідальго, що се вже йому друга пригода лучається, і, намагаючись у всьому наслідувати вичитані в романах події, вирішив ще одного лицарського подвигу доконати. Тож осадився міцніше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки ті мандровані лицарі (купці тобто) до нього наблизяться. Як же під’їхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кіхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:

- Ані кроку далі! Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську! <...>

- Пане рицарю, - обізветься знов купець, - іменем усіх присутніх тут можновладців благаю ваше добродійство не обтяжувати нашої совісті визнанням таких речей, яких ми ніколи не бачили й не чули і які до того ж могли б образити володарку Алькарії та королеву Естремадури. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тієї дами, хоч із пшеничину завбільшки, то там уже, як то кажуть, по ниточці дійдеш до клубочка: нам буде убезпека й запорука, а вам заплата й догода. Зрештою я вважаю, що ми вже й тепер з вами згодні; якби навіть з того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого їй ропа тече, то й тоді, аби вашеці догодити, ми ладні визнати за нею будь-які високі прикмети.

- Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! - закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. - Її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Ґвадаррами; ви ж заплатите за таке страшне блюзнірство супроти божистої вроди моєї сеньйори!

Сеє сказавши, зважив списа й ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха. А так кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг - морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком. Борсався бідолаха з усіх сил, щоб устати, та все, знай, кричав:

- Не тікайте, нікчемні страхополохи! Стійте, підлі боюни! Не зі своєї вини я впав, а через мого коня!

Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, почувши, як шпетить їх простягнений долі лицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бідоласі лати латати... <...>

Урешті погонич утомився, і купці рушили далі; уже до самого кінця подорожі їм до розмови не збувало, все про нашого побитого героя говорили. А він, зоставшися на самоті, знов почав силкуватися, чи не встане; та як уже цілий і здоровий не здужав підвестися, то тепер і поготів, коли весь був побитий і потовчений. І все-таки почувався щасливим: адже це, гадав, звичайна знегода мандрованого лицаря, та й винен був у всьому кінь. Проте встати так і не здолів, бо все тіло йому болем боліло. <...>

Незабаром Дон Кіхот уже мав власного зброєносця. Ним став його односелець Санчо Панса - людина досить практична, але, за словами розповідача, «з мізками набакир». Податися в джури він погодився після того, як Дон Кіхот пообіцяв йому місце губернатора на якомусь із завойованих островів. Відтак Санчо став вірним, хоча часом і непокірним супутником мандрівного лицаря.

Розділ VIII

Про велику перемогу, яку здобув премудрий Дон Кіхот у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

- Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати й всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашомубагатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння - то річ спасенна й Богові мила.

- Та де ж ті велетні? - спитав Санчо Панса.

- Он там, хіба не бачиш? - одказав Дон Кіхот. - Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

- Що-бо ви, пане, кажете? - заперечив Санчо. - То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

- Зразу видно, що ти ще лицарських пригод несвідомий, - сказав Дон Кіхот, - бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

Ілюстрація Дж. Давіда. 1887 р.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та лицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання і не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

- Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки лицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

- Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея¹, і тоді не втечете кари!

¹ Бріарей — у грецькій міфології один з титанів, що повстали проти богів. Мав сто рук.

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта чвалом, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня і вершника, а потім скинуло їх з розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутися не може - так тяжко грьопнувся з Росинанта.

- Ах, Боже ж ти мій, Господи! - бідкався Санчо. - Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, у кого вітер у голові ганяє.

- Мовчи, друже Санчо, - одказав Дон Кіхот, - бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

- Та дай Боже, - сказав Санчо Панса.

Ілюстрація Дж. Давіда. 1887 р.

С. Ґустафсон. Дон Кіхот. 1999 р.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди.

Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав:

- Раз якось читав я, що один гишпанський лицар на ймення Дієґо Перес де Варґас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку й того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варґас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця вломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо.

Переклад М. Лукаша

Запитання і завдання до прочитаного

1. Перейшовши за посиланням https://forms.gle/TYuMPWMWPtAjBC6o8 або QR-кодом і виконавши онлайн-тести, перевірте, як ви запам’ятали героїв і події роману «Дон Кіхот».

2. Розкажіть про перший «подвиг» Дон Кіхота. Що спонукало героя заступитися за хлопчину-наймита? Чи мав цей «подвиг» сенс і якщо так, то який?

3. Як сталося зіткнення Дон Кіхота з купцями, що засумнівалися в красі Дульсінеї Тобоської? Чи вдалося герою захистити честь дами серця?

4. Чому Дон Кіхот бореться за визнання міфічної красуні? Чи можна тлумачити цю боротьбу як вияв божевілля? Поясніть свою думку.

5. Які риси характеру Дон Кіхота розкрилися в епізоді битви з вітряками? Як повівся в цій ситуації Санчо Панса? У чому полягають героїзм і комізм цієї сцени?

6. Схарактеризуйте образ Дон Кіхота, спираючись на текст усіх прочитаних уривків роману. Наведіть відповідні цитати.

7. Що, на вашу думку, спонукає розважливого й практичного Санчо Пансу брати участь у пригодах свого пана?

8. Робота в парах. Складіть порівняльну характеристику Дон Кіхота та Санчо Панси. Відповідь оформіть у вигляді таблиці.

9. Чому Дон Кіхота називають лицарем сумного образу? Які риси вдачі героя відображає це наймення?

10. Подискутуймо! Робота в групах. Розділившись на дві групи, обговоріть одне з поданих запитань. Готуючись до дискусії, стисло занотуйте основні міркування і докази на користь своєї позиції.

• Чому Дон Кіхот, який прагне досягти шляхетних лицарських ідеалів у житті, видається смішним?

• Ким насправді є Дон Кіхот: самовідданим героєм чи блазнем, безумцем чи мудрецем, наївним мрійником чи борцем за людське щастя і гідність?

Дон Кіхот має безліч утілень в образотворчому мистецтві. Кожне таке втілення пропонує неповторну інтерпретацію постаті цього знаменитого літературного дивака.

Сумлінним ілюстратором роману Сервантеса був видатний ілюстратор світової класики Гюстав Доре (1832-1883). Готуючись працювати над гравюрами до роману Сервантеса, він навіть здійснив подорож Іспанією, щоб побачити місця, описані у творі, й відтворити тамтешній колорит. До роману Сервантеса Доре намалював 370 ілюстрацій. Перший малюнок зображує божевільного Дон Кіхота, оточеного його видіннями - картинами битв, любовних пригод, фантастичними вигадками... За іншими ілюстраціями художника можна простежити мандрівку гідальго з усіма її перипетіями.

Г. Доре. Ілюстрація до роману «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»

Старший сучасник Доре - французький художник Оноре Дом’є (1808-1879) теж не раз звертався до образу Дон-Кіхота. Цикл робіт Дом’є, присвячених Дон Кіхоту, - не ілюстрації до роману. Найчастіше митець зображує сцену подорожі - своєрідну метафору духовного шляху, під кінець якого на людину очікує самотність і смерть. Особливо трагічною є одна з останніх картин, на якій Дон Кіхот їде похмурою пустелею. Лицар, як і раніше, міцно тримає свій спис, але вірний Росинант перетворився вже майже на скелет, викликаючи в уяві образ смерті. Художник розмірковує про свій життєвий шлях, можливо, про марні спроби змінити світ і здолати зло...

О. Дом’є. Дон Кіхот. 1870 р.

Іспанський художник Пабло Пікассо (1881-1973) зі шкільних років захоплювався творчістю Сервантеса. Одного разу друзі звернулися до нього з пропозицією намалювати героїв Сервантеса до 350-річчя видання роману «Дон Кіхот». Під час цієї розмови Пікассо створив свій знаменитий малюнок: швидкий розчерк чорною тушшю - і ось згорблений лицар зі списом у руках сидить на Росинанті; другий розчерк - і поряд вірний зброєносець...

П. Пікассо. Дон Кіхот. Малюнок. 1955 р.

Іспанському художнику Сальвадору Далі (1904-1989) проілюструвати роман відомого земляка порадив батько, назвавши цей проєкт «гідним його таланту завданням». С. Далі вирушив на набережну річки Сени в Парижі, зарядив кулями, начиненими фарбою, аркебуз XV ст. й почав стріляти. Як наслідок з’явилися кольорові плями, які художник, завдяки своєму таланту, перетворив на картини подвигів Дон Кіхота.

С. Далі. Ілюстрація до роману «Дон Кіхот». 1957 р.

Сучасний мексиканський художник Октавіо Окампо (нар. 1943 р.) проілюстрував увесь роман Сервантеса лишень однією картиною. Майстер метаморфоз, він зашифрував у портреті Дон Кіхота всі події твору: тут можна побачити Санчо Пансу, Дульсінею, млини й чудовиська, з якими бився хоробрий лицар, химерні видіння та мрії...

О. Окампо. Дон Кіхот.1989 р.

• Розгляньте репродукції картин та ілюстрацій до роману Сервантеса, уміщені в підручнику (с. 59-68). Який з Дон Кіхотів, створених різними художниками, видається вам найближчим до літературного персонажа? Чому ви так вважаєте? Які нові грані літературного образу вдалося розкрити художникам?

До найяскравіших класичних балетів належить «Дон Кіхот» композитора Людвіга Мінкуса (1826-1917). У романі Сервантеса Дон Кіхот є головним героєм. А от у балетній постановці він є другорядним персонажем, тимчасом як сюжет зосереджується на історії кохання вуличної танцівниці Кітрі й тореадора Базиля. Образ шляхетного гідальго є своєрідною внутрішньою пружиною розвитку інтриги: як і належить справжньому лицарю, він допомагає закоханим у боротьбі за щастя.

• Перейшовши за посиланням https://cutt.ly/AehIzT3Q або QR-кодом, перегляньте уривок з балету «Дон Кіхот» у постановці Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. Чим сюжет балету «Дон Кіхот» Л. Мінкуса відрізняється від сюжету роману?

Знаменитий роман Сервантеса неодноразово екранізували. Безперечно, будь-яке нове прочитання твору народжує дещо нову історію сумного лицаря, але численні кіноверсії «Премудрого гідальго Дон Кіхота з Ламанчі» завжди залишалися історією перемоги добра над злом, честі над ницістю.

• Перейшовши за посиланням https://cutt.ly/LelwjaGT або QR-кодом, перегляньте уривок з американського кінофільму «Дон Кіхот» (режисер Пітер Єйтс, 2020 р.). Знайдіть сюжетні розбіжності в літературному творі та його кінематографічній версії. Чи виправдані, на вашу думку, зміни авторського сюжету в екранізації? У чому герої схожі на літературних персонажів, а чим - різняться?