Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Волощук

Розділ 2. Фантастичні історії: обрії фентезі

Спійманий радістю

Пригадайте відомі вам книжки в жанрі фентезі. Чим характеризуються такі твори?

«Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса давно увійшли до переліку найулюбленіших літературних творів для дітей та юнацтва. Однак не всім його прихильникам відомо, що автор цього твору був не лише письменником, але й видатним фахівцем з англійської літератури й християнським мислителем. Саме це мав на увазі один із друзів письменника, коли стверджував: «Насправді Льюїсів було троє».

Клайв Стейплз Льюїс

(1898-1963)

Письменник народився 29 листопада 1898 р. в Белфасті. Його батько був юристом, мати - донькою священника. У дитинстві Льюїс разом зі старшим братом Ворреном любив вигадувати казкові країни та їхніх мешканців. Воррен захоплювався популярними тоді в Британії індійськими історіями, і тому винайдена ним країна мала ту саму назву, що й реальна - «Індія»; щоправда, згодом вона перетворилася на острів. Натомість Клайв Стейплз вигадав Звірландію - Країну Звірят, що вміли розмовляти. Згодом брати об’єднали ці країни в державу під назвою «Боксен» і створили безліч історій про її мешканців.

Після закінчення школи майбутній письменник 1917 р. вступив до Університетського коледжу Оксфорду. Однак тривала Перша світова війна, і Льюїс, перервавши навчання, пішов добровольцем на фронт.

Під час військової служби Льюїс уклав зі своїм товаришем Едвардом Муром угоду про те, що, якщо один з них загине на війні, той, хто залишиться живий, піклуватиметься про обидві родини. Мура вбили 1918 р., і Льюїс виконав свою обіцянку: все життя він піклувався про матір і сестру загиблого товариша.

У 1918 р. він повернувся до університету, де здобув спочатку ступінь бакалавра, а згодом - магістра. Майже тридцять років, від 1925 до 1954 р., письменник викладав англійську літературу в коледжі Святої Магдалини в Оксфорді. Пізніше він працював викладачем літератури в Кембриджі. 1955 р. Льюїса обрали членом Британської академії. Окрім численних наукових праць із філології та християнської філософії, Льюїс написав низку художніх творів, серед яких - філософсько-фантастична «Космічна трилогія» (1938-1945) і цикл «Хроніки Нарнії», що принесли йому всесвітню славу, й надали потужний поштовх розвиткові літератури фентезі.

Фентезі (від англ. fantasy - фантазія) - різновид літературної фантастики. Твори фентезі ґрунтуються на міфологічних і казкових мотивах, творчо переосмислених письменниками. Таким творам часто притаманний історико-пригодницький сюжет, який розгортається у вигаданому світі, сповненому надприродних істот та явищ. На відміну від казки, фентезі характеризується розгалуженим сюжетом, великою кількістю персонажів, складнішою проблематикою, для якої визначальними є питання морального вибору людини. Нерідко героями фентезі є діти та підлітки, які потрапляють до чарівного світу й зазнають у ньому різноманітних пригод і випробувань.

Літературні твори Льюїса нерозривно пов’язані з християнськими ідеями. Християнська віра письменнику була прищеплена з дитинства, однак у п’ятнадцятирічному віці він відійшов від неї, що відповідало духові доби, яка передувала світовим війнам і революціям першої половини XX ст. Утім, згодом він не лише повернувся до християнства, але й став одним з найпалкіших його прихильників, який своїми думками справляв неабиякий вплив на багатомільйонну аудиторію читачів і слухачів. Цьому сприяло спілкування з його оксфордським колегою і приятелем, професором Джоном Толкіном, котрий згодом так само, як і Льюїс, став автором всесвітньовідомих романів-фентезі. Історії своїх стосунків із християнським ученням письменник присвятив книгу з промовистою назвою «Спійманий радістю».

Під час Другої світової війни він опублікував книгу «Просто християнство» (1943), де порушив найважливіші питання щодо християнських цінностей. Цікаво, що в основу твору лягли виступи письменника в радіопередачах для каналу ВВС за часів Другої світової війни. Про їхнє значення для співвітчизників свідчать слова головного маршала авіації тих років, сера Дональда Хардмана: «Війна, життя, все навкруги видавалося безглуздим. Багато з нас потребували того, аби віднайти сенс життя. Льюїс нам його дав».

Як відомо, за часів Другої світової війни столиця Великої Британії, місто Лондон, піддавалася жорстоким бомбардуванням гітлерівської авіації, оскільки Велика Британія разом зі Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом були головними ворогами нацистського режиму. Прагнучи убезпечити дітей від смертельних небезпек бомбардувань, багато лондонських сімей відправляли їх до мешканців сіл і містечок. Нерідко діти потрапляли до цілком незнайомих людей, які ними опікувалися. 1939 р., коли розпочалася Друга світова війна, Льюїс, так само, як багато інших англійців, прихистив у своєму домі під Оксфордом декілька евакуйованих з Лондона дітей. Аби покращити їхній настрій, він почав розповідати їм казкові історії, поєднуючи образи світової літератури й міфології з власною фантазією. Згодом Льюїс вирішив записати свої розповіді. Так з’явилася спочатку його книжка «Лев, Чаклунка і стара шафа», а потім - і інші твори із циклу «Хроніки Нарнії». Цікаво, що в образі Люсі у «Хроніках» була зображена дівчинка Люсі Певенсі, яка знайшла прихисток у будинку письменника, а згодом стала відомою актрисою. Тим часом в образі професора з «Хронік» вгадується їхній автор, професор філології Клайв Стейплз Льюїс.

Слово «хроніка» має два значення. По-перше, воно означає журналістське повідомлення про певні події та факти, а по-друге - твір, який склався за доби середньовіччя й у хронологічній послідовності розповідає про важливі історичні події, видатних постатей, історію країни. Нерідко в хроніках історичні факти поєднуються з чудесними подіями. Як знавець літератури минулого, Льюїс назвав свій цикл романів «хроніками», аби підкреслити його додатковий «старовинний» присмак і водночас подати події як низку фактів, що відбувалися насправді.

«Хроніки Нарнії», що виходили друком з 1950 по 1956 р., складаються з таких книжок: «Лев, Чаклунка і стара шафа» (1950), «Принц Каспіан: повернення до Нарнії» (1951), «Подорож Досвітнього мандрівника» (1952), «Срібне крісло» (1953), «Кінь та його хлопчик» (1954), «Небіж чаклуна» (1955) і «Остання битва» (1956). Коли один американський хлопчик спитав Льюїса, у якій послідовності слід читати книжки циклу, той пояснив: послідовність їхнього читання не є важливою.

Карта Нарнії. Ілюстрація Полін Бейнс

У «Хроніках Нарнії» поєднуються персонажі, створені фантазією письменника, і постаті з давньогрецької й давньоримської міфології (фавни, кентаври та ін.), персонажі скандинавського, англійського та ірландського фольклору або європейських літератур (наприклад, історія Чаклунки й Едмунда нагадує казку про Снігову королеву та Кая). Разом з тим Льюїс, який написав чимало книжок з християнської тематики, втілив у «Хроніках Нарнії» важливі християнські ідеї.

Найтісніше пов’язаний із християнськими ідеями образ Лева Аслана, «Короля Лісу і сина Великого Володаря-Що-Живе-За-Морем». У християнській традиції образ Лева був одним із символів Христа. Лев Аслан віддає своє життя, аби врятувати «сина Адама», який зрадив своїх близьких, - так само, як і Христос, який пішов на розп’яття заради спасіння людського роду. Темні сили вбивають Лева Аслана, і він помирає, як і Христос на хресті. Кам’яний Стіл, на якому його приносять у жертву, розколовся навпіл, подібно до завіси в Єрусалимському храмі, яка роздерлася, коли Христос помер. Подібно до Христа, Лев Аслан воскресає. Першими його бачать дівчатка - так само, як у Новому Заповіті першими до могили Христа приходять саме жінки. З появою Лева відступає зима, змінюється світ і його мешканці, а сили зла забираються геть. А наприкінці твору завдяки Леву Аслану народ отримує їжу, що нагадує євангельську історію про те, як Христос нагодував двома рибинами та п’ятьма хлібами п’ять тисяч людей.

«Я писав такі книжки, які мені самому хотілося прочитати. Саме це спонукало мене братися за перо. Ніхто не має бажання писати книжки, яких я потребую, тому мені доводиться це робити самому», - жартував письменник. Водночас Льюїс підкреслював: «...книжка для дітей, яка подобається лише дітям, - погана книжка. Добрі книжки є добрими для всіх». Саме тому Льюїсові книжки, перекладені понад 50 мовами, мають численну армію прихильників як серед дітей, так і серед дорослих читачів.

Перевірте себе

• 1. Розкажіть про життя і творчість Клайва Стейплза Льюїса. Які факти біографії письменника вас зацікавили?
• 2. Дайте визначення фентезі. Обґрунтуйте його прикладами з відомих вам літературних творів або екранізацій фентезі.
• 3. Що таке хроніки? Як виникли «Хроніки Нарнії»?
• 4. Як цикл «Хроніки Нарнії» пов’язаний із християнським вченням? Наведіть приклади християнських мотивів у творі.
• 5. Перечитайте перелік книжок, які складають цикл «Хроніки Нарнії». Які з них ви хотіли б прочитати?

Під час читання твору визначте в тексті ознаки фентезі.

Лев, Чаклунка і стара шафа

(Уривки)

Розділ 1. Люсі зазирає в шафу

Були собі колись четверо дітей, і звали їх Пітер, Сюзан, Едмунд та Люсі. Історія ця розповідає, що трапилося з ними, коли під час війни через повітряні нальоти їх було відіслано з Лондона. Вони зупинились у будинку старого професора, який мешкав геть на окраїні за десять миль від найближчої залізниці та за дві милі від найближчої пошти. Він не мав дружини і жив у дуже старому будинку разом з економкою пані Макреді та трьома служницями (їх звали Айві, Марґарет і Бетті, однак вони більше не стрінуться нам у цій історії). Професор був дуже старий чоловік. Біле волосся рясно куйовдилося на його голові, а нижню частину обличчя ховала буйна борода. Професор одразу сподобався дітям. Правда, того вечора, коли зустрів їх у дверях, він виглядав так дивно, що Люсі (яка була наймолодша) навіть трішки злякалась, а Едмундові (який був трохи старший за неї) зробилося смішно і він удав, ніби витирає носа, аби це приховати. (...)

Діти вирушили обстежувати будинок. Маленька Люсі зацікавилася старою шафою.

(...) Заглянувши всередину, дівчинка побачила кілька довгих шуб, які там висіли. А для Люсі не було нічого ліпшого, ніж запах і дотик хутра. Вона одразу пропхалася поміж шубки і задоволено потерлася об них личком. Дверцята, звісно, Люсі лише прихилила, бо знала, що дуже нерозумно було б ото самій зачинитися у шафі. Згодом вона просунулась іще трошки і виявила там ще один ряд шуб. Було так темно, що дівчинка витягла вперед руки, аби не гепнутись чолом об дерев’яну стінку. Люсі ступила ще крок, потім ще один і ще один, сподіваючись нарешті її намацати, але їй це ніяк не вдавалося.

«Ого, яка величезна шафа!» - подумала Люсі, рухаючись далі і відводячи обома руками вбік поли шуб, щоб зробити собі місце. І тут відчула, як під ногами щось зарипіло. «Дивно, невже тут стільки нафталіну?» - подумала вона і нахилилась, аби помацати його. Але замість твердого і гладкого дна шафи рука знайшла унизу щось м’яке, сипке і дуже зимне. «Що за чудасія?» - пробурмотіла дівчинка і ступила ще кілька кроків уперед.

Наступної миті до неї дійшло, що об її обличчя й руки треться не м’яке хутро, а щось тверде й шорстке, ба навіть колюче. «Ой, воно геть як галузки!» - вигукнула Люсі. Тепер вона побачила перед собою світло, але не за пів метра, де мала би бути стінка шафи, а десь далеко попереду. Щось холодне і м’яке сипалось на неї згори. Через якусь хвильку дівчинка зрозуміла, що стоїть у лісі серед ночі, під ногами лежить сніг і в повітрі кружляють сніжинки.

Люсі трішки злякалась, але водночас відчула тремку допитливість і захоплення. Дівчинка озирнулась через плече і там, поміж темними стовбурами дерев, ще змогла розгледіти відкриті дверцята шафи і навіть вловити відблиск порожньої кімнати, з якої ото сюди потрапила. (Звісно, вона залишила дверцята відчиненими, бо знала, що треба бути геть дурненькою, аби самій зачинитися у шафі.) Здавалося, там, позаду, був іще день. «Я завжди можу повернутися назад, коли щось буде негаразд», - подумала Люсі. Вона рушила вперед, рип-рип по снігу, через ліс, до отого світла. Хвилин за десять вона підійшла до нього зовсім близько і виявила, що світив вуличний ліхтар. Дівчинка спинилася, щоб його роздивитися, дивуючись, як це ліхтар міг опинитися посеред лісу, і розмірковуючи, що їй робити далі, коли почула дріботіння чиїхось кроків. А невдовзі з-поміж дерев виринула якась дивна істота і підійшла до ліхтаря.

Це створіння було трішки вищим за Люсі. Над головою воно тримало парасолю, білу від снігу. Горішня частина його тулуба нагадувала людину, але ноги були як у цапа - з чорним і блискучим волоссям, та ще замість стіп виднілися цапині копита. Хвоста Люсі спершу не зауважила, бо той химерний чоловічок підтримував його разом із парасолею, аби не волочився по снігу. Чоловічок цей мав червоного вовняного шалика навколо шиї, шкіра теж була трішки червоняста. Він мав дивне, але приємне маленьке личко з клинцюватою борідкою та кучерявим волоссям, з якого визирали два ріжки. В одній руці, як уже мовилося, він ніс парасолю, а в іншій - кілька пакунків, загорнутих у брунатний папір. З отими пакунками і присипаною снігом парасолькою він виглядав достеменно так, мовби ходив купувати різдвяні подарунки. Це був фавн. Коли ж він уздрів Люсі, то від несподіванки випустив з рук геть усі свої речі.

- О Господи! - вигукнув фавн.

Розділ 2. Що Люсі там знайшла

- Добривечір, - привіталася Люсі. Проте фавн кинувся збирати свої пакунки, отож відповів не одразу. Коли ж нарешті дав собі раду, легенько вклонився.

- Добривечір, добривечір, - мовив він. - Даруйте, не хочу бути настирливим, але, якщо я не помиляюся, Ви донька Єви?

- Мене звати Люсі, - відповіла дівчинка, не зовсім його розуміючи.

- Пробачте, але ж Ви, так би мовити, дівчина? - спитав фавн.

- Ну звичайно, я дівчинка, - погодилась Люсі.

- Ви людина, справді?

- Звісно, людина, - відповіла Люсі, трохи збентежена.

- Так-так, усе правильно, - сказав фавн. - Який же я дурний! Але я ніколи раніше не бачив ні синів Адама, ні доньок Єви. Чудово! Що й казати... - і тут він спинився, немов збирався повідомити щось таке, чого не належало, однак вчасно спам’ятався. - Я вражений, просто вражений, - повторював далі він. - Дозвольте відрекомендуватись: мене звати Тамнас.

- Я дуже рада, що зустріла Вас, пане Тамнасе, - сказала Люсі.

- Чи можна поцікавитись, о Люсі, донько Єви, як Ви потрапили до Нарнії? - поспитав пан Тамнас.

- До Нарнії? А що це таке? - здивувалась Люсі.

- Країна Нарнія, - відповів фавн, - у якій ми зараз перебуваємо, - це всі землі між ліхтарем та великим замком Кеа-Перевел, що на узбережжі Східного моря. А Ви? Невже Ви прийшли з диких лісів Заходу?

- Я... я пролізла через шафу з порожньої кімнати, - відповіла Люсі.

- Ах, - сумно зітхнув пан Тамнас, - якби я пильніше вивчав географію, коли був малий, то, без сумніву, знав би все про ті дивні країни. А тепер уже запізно.

- Але це зовсім не країна, - стримуючи усмішку, сказала Люсі. - Це ось за мною, принаймні, якщо я не помиляюсь. І там зараз літо.

- Тим часом, - розповідав пан Тамнас, - у нас в Нарнії завжди зима. І ми обоє підхопимо нежить, якщо будемо тут стовбичити на снігу і балакати. Донько Єви з далекої країни Порож-Някімната, де навколо осяйного міста Ша-Фа панує вічне літо, чи не хотіли б Ви випити зо мною чаю? (...)

Люсі дещо вагалася, чи йти їй у гості до Тамнаса, але врешті-решт погодилася відвідати затишну оселю фавна.

- Ласкаво прошу, донько Єви! - мовив фавн.

Ох, яка це була щедра гостина! На столі красувалися гарні бурі яєчка, м’якенько зварені, по одному для кожного, і грінки зі сардинками, і грінки з маслом, і грінки з медом, та ще бабка, полита цукровою помадкою. Врешті Люсі всього покуштувала, і фавн почав розповідати дивовижні історії про лісове життя: про нічні танки під опівнічним місяцем, коли німфи, що живуть у струмках, та дріади, що живуть на деревах, виходять потанцювати із фавнами; про тривале полювання на білого як молоко оленя, який виконує бажання того, хто його упіймає; про розкішні учти і пошуки скарбів разом із дикими червоними гномами у глибочезних підземних копальнях та печерах; а далі про літо, коли ліси потопали у зелені і коли їх на своєму гладкому віслючку відвідував старий Силен, а інколи й сам Вакх, і коли у струмках текло вино замість води, а весь ліс на цілі тижні поринав у святочні веселощі.

- А тепер у нас зима, завжди, - додав він похнюплено. І щоб якось підняти собі настрій, витягнув зі шухляди серванта дивовижну маленьку флейту, яка виглядала так, наче була зроблена зі соломи, та й заграв. І від тієї музики Люсі хотілося то плакати, то сміятися, то танцювати, а то й дрімати - все нараз. Пройшла, мабуть, не одна година, коли дівчинка врешті прийшла до тями і сказала:

- О пане Тамнасе, страшенно шкода Вас перебивати, бо мені так подобається ця мелодія, але справді, я мушу йти додому. Я ж зайшла сюди лише на кілька хвилин.

- Тепер пізно про це говорити, - промовив фавн, опустивши флейту на долівку, і з жалем похитав головою.

- Запізно? - перепитала Люсі, налякано підскочивши. - Про що Ви? Мені вже пора додому. Там усі будуть хвилюватися, що зо мною щось сталося.

Але тієї ж миті вигукнула:

- Пане Тамнасе! Що трапилось? - бо карі очі фавна наповнили сльози, струмочками потекли по щоках і закрапали з кінчика носа. Фавн сховав обличчя у долоні і захлипав. (...)

Тамнас заплакав через те, що змушений служити злій Білій Чаклунці, яка захопила владу над Нарнією і наслала вічну зиму, у якій ніколи не настає Різдво.

- Я маю наказ від Білої Чаклунки: якщо колись побачу у лісі сина Адама або доньку Єви, то мушу схопити їх і привести до неї. І Ви перша, кого я зустрів. Я запропонував Вам свою дружбу, запросив на чай, але насправді мав намір приспати Вашу пильність, а потім побігти і розповісти їй.

- Але ж Ви не викажете мене, пане Тамнасе, - швидко заговорила Люсі, - не викажете, правда? Справді, Ви ж не повинні цього робити!

- Якщо не зроблю, - промовив він, знову схлипуючи, - вона обов’язково дізнається. А тоді звелить відрізати мені хвоста, спиляти ріжки, висмикати бороду. А ще вона махне своєю чарівною паличкою над моїми чудовими ратичками і замінить їх на жахливі твердющі копитиська, такі, як у шолудивої шкапи. Якщо ж Чаклунка сильно розлютиться, то оберне мене на камінь і я буду лише статуєю фавна у її страшному домі доти, доки хтось не посяде чотири трони в Кеа-Перевел, а хто знає, коли це станеться і чи станеться колись узагалі.

- Мені дуже шкода, пане Тамнасе, - мовила Люсі, - але, будь ласка, відпустіть мене додому.

- Звичайно, звичайно, відпущу, - відповів фавн, - я повинен так зробити. Тепер мені зрозуміло. Я не знав, що люди такі милі, доки не зустрів Вас. Ясна річ, я не викажу Вас Білій Чаклунці тепер, коли запізнався з Вами. Але нам треба тікати геть. Я відпроваджу Вас до ліхтаря. Гадаю, далі Ви зможете знайти зворотню дорогу до Порож-Някімнати і Ша-Фи?

- Так, зможу, - сказала Люсі. (...)

Відтак Тамнас привів Люсі до ліхтаря, біля якого вони зустрілися, побажав їй щасливої дороги й попросив на згадку носовичок дівчинки. Дівчинка повернулася додому знову через таємничий вхід, схований у старій шафі.

Вдома Люсі розповіла братам і сестрі про свої пригоди в Нарнії, але вони їй не повірили. На всяк випадок вони разом перевірили стару шафу, але нічого не знайшли. Люсі була цим дуже засмучена.

Та одного разу діти грали в хованки. Люсі знову опинилася в кімнаті, де стояла шафа, і сховалася в ній. Трохи згодом туди потрапив й Едмунд. Невдовзі обидва, кожен своїм шляхом, опинилися в Нарнії, де Едмунд одразу ж наразився на Білу Чаклунку.

Розділ 4. Рахат-лукум

- Але що ти таке є? - знову спитала королева. - Може, ти гном-переросток, що відрізав собі бороду?

- Ні, Ваша величносте, - відповів Едмунд. - У мене ще нема бороди. Я хлопчик.

- Хлопчик! - вигукнула вона. - Хочеш сказати, що ти син Адама?

Едмунд стояв, не кажучи ні слова. Він був дуже збентежений і не розумів, що означає це запитання.

- Я бачу, ти бовдур, хоч ким ти іще є, - вела далі королева. - Відповідай мені врешті, доки я не втратила терпіння: ти людина?

- Так, Ваша величносте.

- Але як, скажи, ти опинився у моїх володіннях?

- Вибачте, Ваша величносте, я потрапив сюди через шафу.

- Через шафу? Нічого не розумію.

- Я... я відчинив дверцята шафи і відразу опинився тут, Ваша величносте.

- Гм, - мовила королева радше до себе, ніж до нього, - двері. Двері зі світу людей! Я чула колись про таке. Все може пропасти. Але він один і з ним неважко буде впоратися.

Сказавши це, королева підвелась зі сидіння і глянула Едмунду просто у вічі. В її очах при цьому запалахкотіли іскри. У цю мить вона змахнула паличкою. Едмунд відчув, що королева збирається зробити щось жахливе, проте не міг навіть пальцем ворухнути. Коли ж хлопець уже було подумав, що геть пропав, вона, здавалося, змінила своє рішення.

- Моє бідолашне дитя, - заговорила вона зовсім іншим тоном, - бачу, ти замерз. Підійди-но і сядь біля мене, я вкрию тебе мантією і ми собі поговоримо.

Едмундові зовсім не сподобалося це запрошення, але заперечити він не зважився. Хлопець виліз на сани і сів біля її ніг, а вона закутала його полою своєї хутряної мантії, ще й підіткнула з боків.

- Може, вип’єш чогось гарячого? - спитала королева. - Хочеш?

- Так, будь ласка, Ваша величносте, - відповів Едмунд, у якого зуби цокотіли від холоду.

Королева десь зі складок мантії видобула малесеньку плящинку, яка виглядала так, немов була виготовлена з міді. Витягнувши руку, королева нахилила плящинку і з неї на сніг, поряд із саньми, вилилась краплина якоїсь рідини. Едмунд бачив, як вона зблиснула у повітрі, мов діамант. Коли краплина упала на сніг, почулося шипіння, а далі з’явився коштовний келих, з якого парував якийсь напій. Гном миттю підхопив келих і підніс його Едмундові з поклоном та посмішкою, не надто, правду кажучи, приємною. Хлопець відпив малесенький ковточок й одразу почувся ліпше. Це було щось таке, чого він ніколи раніше не куштував, дуже солодке, схоже на збитий крем, а тепло відразу дійшло аж до ніг.

- Нецікаво, сину Адамів, пити і не їсти, - сказала королева. - Чого б ти хотів найбільше?

- Рахат-лукуму, якщо Ваша ласка, Ваша величносте, - відповів Едмунд.

Королева знову перехилила пляшечку, і на цей раз краплина перетворилась у кругленьке пуделко, перев’язане зеленою шовковою стрічкою. Коли його відкрили, там виявилося декілька фунтів найліпшого рахат-лукуму. Кожен кусник був прозорим і дуже солодким. Едмунд за все своє життя не куштував нічого смачнішого. Він уже зовсім зігрівся і почував себе чудово.

Поки він їв, королева розпитувала. Спочатку Едмунд намагався не забувати, що відповідати з повним ротом неґречно, але швидко забув про це і думав тільки, як би чимбільше з’їсти рахат-лукуму. Йому жодного разу не спало на думку замислитися, чому королева так допитується. Вона змусила його розповісти про те, що в нього є брат і дві сестри і що одна із сестер теж побувала в Нарнії, що вона зустрілася з фавном, і що крім нього, його брата і сестер, ніхто більше не знає про Нарнію. Здавалося, її особливо цікавило те, що їх четверо, і вона знову й знову до цього поверталася.

- Вас справді четверо? - перепитала. - Двоє синів Адамових і дві доньки Євині? Не більше і не менше?

Й Едмунд із ротом, повним рахат-лукуму, казав:

- Так, я уже говорив про це, - забувши додати «Ваша величносте», але тепер вона, здається, цього не зауважила.

Врешті рахат-лукум закінчився й Едмунд із великим жалем зазирнув у порожнє пуделко. Хлопець сподівався, що вона спитає, чи не хоче він іще. Королева, звісно, добре знала, про що він думає. Їй було також відомо (а ось Едмунд не мав про це й найменшої підозри), що рахат-лукум зачарований і якщо хтось скуштує його бодай раз, то прагнутиме все більше і більше, а коли дозволити, то їстиме, їстиме, аж доки не лусне. Проте Едмундові королева більше не пропонувала рахат-лукуму. Натомість сказала:

- Сину Адамів, я б так хотіла побачити твоїх брата і сестер. Чи можеш привести їх до мене, щоб я з ними зустрілась?

- Спробую, - відповів Едмунд, прикипівши поглядом до порожнього пуделка.

- Якби ти ще раз сюди прийшов - з ними, очевидно, - то я знову пригостила б тебе рахат-лукумом. Зараз я не можу цього зробити, бо магія діє тільки раз. Ось у моєму замку - інша річ.

- А чому ми зараз не можемо поїхати до Вашого замку? - спитав Едмунд. Коли він тільки сідав до саней, то боявся, що королева відвезе його кудись далеко, звідки годі буде відшукати дорогу назад. Але тепер хлопець зовсім забув про цей страх.

- У мене такий гарний замок, - мовила королева. - Певна, що він тобі сподобається. Там у кожній кімнаті повно рахат-лукуму. До того ж я не маю своїх дітей і хочу зробити принцом якогось гарного хлопчика, він став би королем, коли я умру. Принц носитиме золоту корону і їстиме рахат-лукум цілісінький день. А ти такий розумний і милий... я ще ніколи таких не зустрічала. Думаю, що можу зробити тебе принцом - коли приведеш до мене в гості брата і сестер. (...)

Чаклунка показала Едмундові, де розташовано її замок, і запропонувала хлопцеві зберегти їхню зустріч у таємниці. Вона також висловила надію, що хлопець якнайшвидше приведе до неї своїх сестер і старшого брата. Щойно Біла Чаклунка зникла, Едмунд побачив Люсі, яка дуже зраділа, що її брат теж потрапив до Нарнії і тепер зможе підтвердити правдивість її слів. Удвох вони повернулися до кімнати. Але Едмунд дуже засмутив Люсі, коли розповів Пітерові та Сюзан, що ніякого шляху до якоїсь країни в шафі не існує. Тим часом Люсі вперто наполягала на своєму. Відтак Пітер і Сюзан вирішили порадитися з професором. На їхнє здивування, він припустив, що дівчинка може казати правду.

Одного дня діти, тікаючи від економки, яка проводила екскурсію будинком для гостей, випадково сховалися в старій шафі. Звідти всі четверо потрапили до чарівної Нарнії. Тоді Сюзан і Пітер вибачилися перед Люсі за те, що не вірили її словам. Тим часом Едмунд випадково видав себе знанням тамтешньої місцевості. Тоді всі зрозуміли, що він був у Нарнії, але чомусь вдався до брехні. Люсі запропонувала відвідати фавна Тамнаса, але, прийшовши до його будинку, діти побачили лише розтрощене помешкання й прибитий до підлоги клаптик паперу, на якому було написано, що Тамнаса звинувачено в державній зраді та заарештовано.

Маленькі пташки, які подавали сигнали, куди йти, привели дітей до Бобра. Він уже чекав на них, бо Тамнас, побоюючись арешту, доручив йому зустріти дітей, коли вони з’являться в Нарнії, і навіть залишив йому подарованого Люсі носовичка. Бобер привів дітей до свого будиночка, де Бобриха нагодувала їх обідом. Бобер розповів їм, що Біла Чаклунка перетворила фавна на камінь. Від Бобра вони також довідалися, що здолати Білу Чаклунку та її злі чари може лише великий Лев Аслан - Король лісу і син Великого Володаря-Що-Живе-За-Морем. Лише Аслан, за словами Бобра, міг повернути фавна до життя. І хоча діти мали трохи страху перед таємничим і могутнім Левом, вони захотіли з ним зустрітися. У давні часи Аслан уже приходив до Нарнії. Згідно з пророцтвом, він мав повернутися до неї знову. Бобер пояснив:

- Тепер, коли він наближається і ви вже тут, ясна річ, все має скоро сповнитися. Ми чули, що Аслан колись уже бував тут - давно-давно, ніхто не може сказати коли. А от із вашого роду тут ніколи нікого досі не було.

- Чекайте, пане Бобре, щось я не второпаю, - промовив Пітер, - виходить, що Чаклунка не є людиною?

- Вона б дуже хотіла, аби ми у це повірили, - відказав пан Бобер, - бо якраз на цій підставі і проголосила себе королевою. Але вона не донька Єви, а походить від вашого прабатька Адама, - тут пан Бобер поштиво уклонився, - вашого прабатька Адама першої дружини, яку звали Ліліт. Ліліт, як відомо, була із джинів. Це, так би мовити, з одного боку. А ось з іншого вона споріднена із велетами. Ні-ні, у жилах Чаклунки немає жодної краплі людської крові. (...)

Тому Чаклунка завжди вистежує справжніх людей у Нарнії. Вона пантрувала на вас багато років і якби довідалась, що ви тут і вас четверо, то навіть не знаю, що учинила б од злості.

- Чому? Що це має до справи? - запитав Пітер.

- Бо є ще одне пророцтво, - відповів пан Бобер. - Там, у Кеа-Перевел, - це замок на березі моря біля самого гирла нашої річки, який міг би бути столицею цілої країни, якби все було так, як належить, - отож, у Кеа-Перевел стоять чотири трони. І з давніх-давен відомо, що коли двоє синів Адамових та двоє доньок Євиних посядуть оті чотири трони, тоді не тільки закінчиться панування Білої Чаклунки, але і їй самій прийде кінець. Ось чому ми з такими пересторогами добиралися сюди: дізнайся вона про вас чотирьох - ваші життя важили би не більше за мій вус. (...)

Під час розмови з Бобром Едмунд зник. Діти намагалися знайти його, але марно. Бобер припустив, що Едмунд уже зустрічався з Білою Чаклункою і тепер утік до неї. Бобер попередив, що невдовзі вона сама з’явиться тут, щоб схопити дітей і перетворити їх на кам’яні фігурки, бо вони, згідно з давнім пророцтвом, загрожують її владі. Отже, Бобри негайно повели дітей на зустріч з Асланом.

Тим часом Едмунд дістався замку Білої Чаклунки. На подвір’ї він побачив багато різноманітних кам’яних скульптур - то були покарані Чаклункою мешканці Нарнії. Вовк Маугрім, начальник таємної поліції, доповів Чаклунці про його прихід. Однак вона була розлючена тим, що він не привів своїх сестер і брата. Дізнавшись від Едмунда, де вони перебувають, вона негайно наказала готувати сани.

Дорогою до Лісу Бобер, Бобриха, Сюзан, Пітер і Люсі побачили отця Миколая на розкішних санях. Бобер дуже зрадів, адже прихід отця Миколая - це знак того, що незабаром владі Чаклунки буде покладено край. Отець Миколай подарував дітям чарівні речі: Пітеру - щит і меч, Сюзан - лук і сайдак, а також невеликий ріг зі слонової кістки, а Люсі - маленьку пляшечку з чудодійним бальзамом, який виліковує будь-які рани. Після зустрічі з отцем Миколаєм діти разом з бобрами продовжили свій шлях.

Розділ 11. Аслан уже близько

Тим часом Едмунда чекало велике розчарування. Коли гном вийшов готувати сани, хлопчик сподівався, що Чаклунка змінить гнів на милість і знову стане поводитися з ним привітно, як це було під час першої зустрічі. Проте вона взагалі не розмовляла. Зрештою Едмунд набрався сміливості і звернувся до неї:

- Ваша величносте, чи не могли б Ви мені дати трішки рахат-лукуму? Ви... Ви казали...

- Замовкни, дурню! - обірвала його Чаклунка.

Потім вона, здавалося, передумала і промовила, ніби сама до себе:

- Це щеня ще, чого доброго, зімліє у дорозі, мені на клопіт, - і плеснула в долоні. З’явився ще один гном. - Принеси отій людській істоті їжу і питво, - наказала вона.

Гном вийшов і невдовзі повернувся із залізним горням, наповненим звичайною водою, та залізною мискою з окрайцем сухого хліба. Гном вихилявся і корчив розмаїті гримаси, а тоді поставив усе на підлогу поряд з Едмундом і виголосив:

- Рахат-лукум для маленького принца. Ха-ха-ха!

- Забери це геть, - насуплено озвався Едмунд, - я не хочу сухого хліба.

Але тут Чаклунка рвучко обернулася до нього - і була вона така розлючена й лиха, що хлопець одразу попросив вибачення і кинувся гризти той сухар. Окраєць страшенно зачерствів - Едмунд трохи ним не вдавився.

- Тішся з того, що маєш, бо не знаєш, коли ще їстимеш хліб, - проказала Чаклунка.

Не встиг іще Едмунд догризти той сухар, коли повернувся перший гном і повідомив, що сани готові. Біла Чаклунка підвелася і вийшла, звелівши хлопцеві іти за нею. Вони вийшли із замку. Надворі знову падав сніг, та Чаклунка на це не зважала. Вона вмостилася в санях, залишивши поруч місце для Едмунда, і заки рушили, покликала до себе Маугріма. Той миттю примчав, роблячи величезні стрибки, наче якийсь гігантський псисько, і став побіч саней.

- Візьми зі собою найпрудкіших вовків і чимдуж до бобрової хатини, - наказала Чаклунка. - Маєш убити всіх, кого там знайдеш. Якщо вони вже втекли, то не гай часу і біжи до Кам’яного Столу. Тільки дивись, щоб тебе не помітили. Там сховаєшся і чекатимеш на мене. Мені ж доведеться їхати далеко на Захід, аби знайти місце, де ще можна перебратися через ріку. Можливо, людей удасться схопити ще по дорозі до Кам’яного Столу. Ти знаєш, що з ними робити!

- Слухаю і підкоряюсь, о королево, - прогарчав вовк і стрибнув у снігову імлу. Він мчав, наче кінь у галопі. За якусь хвилину він уже кликав іншого вовка і з ним прудко дістався до греблі. Там вони кинулись обнюхувати хатину. Але, звісно, у хатці вже нікого не було. На щастя, цілу ніч падав сніг, інакше вовки легко напали б на сліди втікачів і перехопили б їх, заки ті добралися до печери. Ось і зараз хурделило, запахи давно охололи, а сліди позасипав сніг.

Тим часом гном підстьобнув оленів. Сани шарпнуло, вони проїхали попід аркою і помчали у темряву і холод. Едмунд не мав на собі шуби і почувався страх як погано: за кілька хвилин сніг обліпив його цілого. Спершу Едмунд обтрушувався, але невдовзі дав собі спокій, бо сніг знову налипав з голови до ніг. Він геть вибився зі сил і промок до нитки. Ох, який він був нещасний! Тепер уже ніщо не скидалося на те, що Чаклунка збирається зробити його королем. Усе, що він ото понавигадував, аби переконати себе, що Чаклунка добра й справедлива і що у всьому має слушність, звучало тепер доволі безглуздо. Він віддав би все на світі, аби побачити зараз своїх - хоча б і Пітера! Єдиним способом трохи заспокоїтись було думати, що все це лишень сон і він у будь-який момент може прокинутися. І що довше вони їхали, то більше те, що відбувалося, скидалося на поганий сон. (...)

Сани Чаклунки стрімко неслися крізь нарнійські землі, але щодалі їхній рух уповільнювався. Довкола звірі святкували й раділи подарункам отця Миколая. Розлючена Чаклунка перетворювала звірів на кам’яні фігурки, не зважаючи на благання Едмунда не робити цього лиха. Тим часом Нарнія дивовижно змінювалася: зима відступала, сніги танули, і сани Чаклунки вже не могли їхати далі. Нарешті навіть вірний їй гном вигукнув: «Це Весна (...) Вашої Зими більше нема, кажу Вам! Це Аслан». Водночас бобри й діти вийшли на пагорб, на вершині якого стояв Кам’яний Стіл - велика похмура, дуже давня на вигляд плита із сірого каменю, підтримувана чотирма брилами й помережана письменами невідомої мови. На краю галявини мандрівники помітили шатро.

Всі ще були звернені до шатра, коли до них долинули звуки музики. Повернувшись праворуч, вони побачили те, заради чого йшли сюди.

Аслан стояв серед великої юрби створінь, що оточили його півмісяцем. Там були духи дерев і духи джерел - дріади та наяди, як ми називаємо їх у нашому світі, - зі струнними інструментами в руках. Це вони грали. Ще там були чотири гігантських кентаври. Вище від пояса вони скидалися на прекрасних суворих велетнів, а нижче - на величезних коней. Там також були єдиноріг, красень-бик із людською головою, пелікан, орел і велетенський пес. Поруч з Асланом стояли два леопарди. Один із них охороняв його корону, а другий - знамено.

А ось Аслан... Ні бобри, ні діти не знали, як із ним поводитися і що говорити при зустрічі. Ті, які ніколи не бували в Нарнії, не можуть навіть собі уявити, що хтось може бути добрим і страшним водночас. Якщо діти колись так думали, то враз позбулись цього враження. Вони відважилися звести очі на Аслана, і перед ними промайнула золота іскриста грива та великі шляхетні і врочисті проникливі очі, проте тут же відчули, що не можуть довше витримати його погляд. Трепет охопив їх усіх.

- Підійди-но до нього, - прошепотів пан Бобер.

- Ні, - так само тихо заперечив Пітер, - Ви перший.

- Ні, найперше сини Адамові, а потім звірі, - знову пошепки відповів пан Бобер.

- Сюзан, - тихесенько проказав Пітер, - а може, ти? Панянок завжди пропускають уперед.

- Ні, ти найстарший, - відповіла Сюзан. Що довше вони сперечались, то незручніше себе почували. Нарешті Пітер усвідомив, що перший крок таки доведеться зробити йому. Він вихопив свого меча із піхов, віддав ним честь і квапливо звернувся до друзів:

- Ходіть за мною. Й опануйте себе.

Хлопець ступив кілька кроків назустріч Асланові й вимовив:

- Ми прийшли... Аслане.

- Ласкаво просимо, Пітере, сину Адамів, - відповів Аслан. - Ласкаво просимо, Сюзан та Люсі, доньки Євині. Ласкаво просимо і вас, Бобре з Бобрихою.

Його голос, глибокий і шовковистий, якось умить їх заспокоїв. Тепер вони почувалися легко і спокійно і не відчували жодної незручності, стоячи мовчки перед Асланом.

- Гаразд, а де четвертий? - запитав Аслан.

- Він зрадив їх і перекинувся до Білої Чаклунки, о Аслане, - сказав пан Бобер.

Щось змусило Пітера додати:

- Це частково моя провина, Аслане. Я ставився до нього недобре. Гадаю, це й підштовхнуло його до цього вчинку.

Аслан не сказав нічого, щоб якось виправдати Пітера, але й не ганив його, а лиш незмигно дивився на хлопця своїми величезними очима. Та й справді, що тут іще можна було сказати?

- Аслане, даруй, - мовила Люсі, - чи не можна щось зробити, аби врятувати Едмунда?

- Ми робитимемо все, що тільки можна, - сказав Аслан, - але це може виявитися важчим, ніж ви собі гадаєте (...).

Літературний практикум

• 1. Як Люсі потрапила до чарівної країни? Чим ця країна за першого знайомства відрізнялася від реального світу?
• 2. Яке враження на вас справив фавн під час першої зустрічі з Люсі? Чому він запросив дівчинку до себе? А чому передумав передати її до рук Чаклунки? Як склалася подальша доля цього персонажа?
• 3. Хто така Біла Чаклунка? Чому вона хотіла знищити дітей?
• 4. Як Білій Чаклунці вдалося схилити Едмунда на свій бік? Які риси його характеру допомогли їй завоювати серце хлопчика? Чому, на вашу думку, Едмунд приховав від сестер і брата, що був у Нарнії? Як цей вчинок його характеризує?
• 5. Як Чаклунка поставилася до Едмунда, коли він завітав до її палацу? Чим пояснюється зміна її настрою?
• 6. Яким постає Лев Аслан під час першої зустрічі з дітьми? Обґрунтуйте відповідь цитатами.
• 7. Чому під час першої зустрічі з Асланом Пітер сказав, що він почасти винний у зраді Едмунда? Чи погоджуєтеся ви із цим твердженням? А як на його місці вчинили б ви?
• 8. Робота в групах. Знайдіть у прочитаних уривках: А) персонажів або мотиви, характерні для фольклорних і літературних казок; розкрийте їхню роль у сюжеті; Б) фантастичних істот, запозичених з античної міфології, і підготуйте за допомогою інтернет-джерел невеличкі довідки про них; В) підготуйте інсценізацію одного з епізодів твору (доберіть до нього музичний супровід, декорації та костюми).
• 9. Знайдіть риси фентезі в прочитаних уривках твору.

Наприкінці розмови дітей з Асланом раптом один з вовків Чаклунки напав на Сюзан. Перелякана дівчинка намагалася врятуватися від нього на гілці дерева, однак могла будь-якої миті зірватися звідти. Пітер, подолавши свій страх, кинувся їй на допомогу й лицарським мечем убив вовка. Після цього Лев Аслан посвятив його в лицарі.

Біла Чаклунка закликала до битви всіх потворних істот і хотіла принести в жертву Едмунда. Проте Лев Аслан відправив на допомогу вірних йому кентаврів, єдинорогів, оленів і птахів, які звільнили хлопчика. Після визволення Едмунд довго розмовляв з Асланом. Потім він попросив вибачення в сестер і брата за свою зраду. І всі відповіли йому: «Усе гаразд». Тим часом Біла Чаклунка прийшла на зустріч з Асланом, під час якої, посилаючись на Древнє Передання, висунула вимогу віддати їй Едмунда: «...тобі відома Магія, яку Володар заклав в основу існування Нарнії від самого її початку. Ти знаєш, що кожен зрадник належить мені як моя законна здобич і що за кожну зраду я маю право вбивати». І хоча Сюзан та інші вмовляли Аслана не дотримуватися давніх приписів, він на це не погодився. Аслан довго говорив із Чаклункою сам на сам, і внаслідок цієї розмови Едмунда не віддали Чаклунці. Але ніхто не знав, якою ціною була досягнута ця домовленість.

Після цієї розмови Лев Аслан доручив Пітерові розбити військовий табір і готуватися до битви. Уночі Сюзан і Люсі, занепокоєні засмученим поглядом Аслана, вирішили розпитати його, що відбувається. Лев, який раптом став дуже слабким, повільно йшов до Кам’яного Столу. Він дозволив дівчатам деякий час супроводжувати його, але згодом відіслав їх. Дівчата гірко плакали, прощаючись з ним. Сховавшись у кущах, вони з великим болем спостерігали, як за наказом Білої Чаклунки безліч потворних істот зв’язали й поголили Лева. При цьому Аслан не чинив жодного опору...

Розділ 13. Древнє Передання початку часів

(...) Юрмисько заметушилось довкола Аслана, брало його на кпини, кидаючи фрази: «Киць-киць-киць! Бідолашний котик», або «Скільки мишей вполював сьогодні, шолудивий коцуре?», або «Може, хочеш молочка, Мурчику?».

- Ох, як вони можуть? - схлипнула Люсі, і сльози покотилися по її щоках. - Тварюки, тварюки!

Коли минуло перше потрясіння, безгривий Аслан здався їй іще більш мужнім, шляхетним, ще більш стражденним, аніж досі.

- Одягніть йому намордник! - звеліла Чаклунка.

Потвори радісно заходилися виконувати те, що вона сказала. Асланові досить було розімкнути свої могутні щелепи - і не один з тієї навісної зграї як стій залишився би без рук і лап. Та Лев навіть не ворухнувся. Здавалося, це ще більше їх роздратувало. Тепер і ті, які боялися підступити навіть до нього зв’язаного, осміліли і накинулись звідусіль. Дівчатка вже не бачили Аслана: навісна юрба оточила його зусібіч, його копали, били, обпльовували і при цьому дико реготали.

Нарешті їм це набридло, і вони поволокли зв’язаного Лева до Кам’яного Столу. Лев був дуже великий і важкий, їм заледве удалося підняти його на кам’яну брилу, що служила стільницею. Там його міцно прив’язали.

- Боягузи! Боягузи! - ридала Сюзан. - Вони все одно бояться його, навіть зараз!

Аслан був стягнутий так сильно, що не міг навіть дихнути. Сувої мотуззя вкривали його з голови до ніг. Юрмисько стихло в очікуванні. Чотири відьми зі смолоскипами в руках стали напоготові по чотирьох кутах Столу. Чаклунка скинула зі себе мантію - зовсім як минулої ночі, коли перед нею був Едмунд, - і заходилася гострити ножа. Коли тьмяне світло смолоскипів упало на нього, дівчатка побачили, що ніж мав дивну, зловісну форму і був зроблений не з криці, а з каменю.

Та ось Чаклунка підійшла до Аслана і зупинилась біля його голови. Лице Чаклунки спотворювала злість, але Лев дивився у небо і в його очах не було ні гніву, ні страху, хіба печаль. Перед тим як завдати удару, вона нахилилася і з тріумфом сказала:

- Ну що, чия перемога? Дурню, ти гадав, що порятуєш людського виродка, цього зрадливого хлопчиська? Зараз я замість нього вб’ю тебе, бо такою була наша угода і так сповниться Древнє Передання. Та коли тебе буде принесено в жертву, хто перешкодить мені убити його також? Хто заступиться за нього, хто вирве його з моїх рук? Дійшло до тебе врешті-решт, що ти віддав мені Нарнію назавжди? Сам згинеш намарне і йому нічим не допоможеш. Знай це і сконай у відчаї!

Дівчатка не бачили, як вона опустила ножа. Вони просто не витримали б цього і - замружили очі (...)

Розділ 15. Древнє Передання передпочатку часів

Під проводом Чаклунки вся зграя потвор рушила, щоб знищити прихильників Аслана. Тоді дівчата підійшли до вбитого Лева, стягли огидний намордник і почали його відв’язувати від Кам’яного Столу. Наставав ранок, було зимно, і вони вирішили трохи пройтися, щоб зігрітися. Раптом вони почули гучний тріск.

(...) У сонячному промінні усі барви й тіні виглядали по-іншому. Дівчатка у перший момент навіть не помітили, що сталося. Та ось кинули туди погляд: Кам’яний Стіл розколовся надвоє. На самій середині плити зяяла велика тріщина. Аслана не було.

- О-йой! - в один голос вигукнули дівчатка, кидаючись до Столу.

- Це жахливо, - заплакала Люсі. - Навіть мертвому не дають спокою.

- Хто це вчинив? - вигукнула Сюзан. - Що воно означає? Невже знову Передання?

- Так! - гучним громом прокотилося за їхніми спинами. - Це Передання!

Дівчатка рвучко обернулися. Осяяний променями сонця, що підіймалось над обрієм, здавалося, ще більший, ніж доти, стояв і стріпував гривою, наче ніхто її не обстригав, - Аслан.

- Ой, Аслане! - закричали обидві, вражено дивлячись на нього. Їх душі вмить сповнила радість, змішана, проте, з острахом.

- Неймовірно! Ти живий, любий Аслане? - спитала Люсі.

- Тепер так, - відповів він.

- А ти не... не...? - почала тремтячим голосом Сюзан. Їй годі було вимовити слово «дух». Аслан нахилив свою золоту голову і лизнув її чоло. Тієї ж миті дівчинку огорнув його теплий подих та густий запах хутра.

- Хіба я схожий на привида? - лагідно поспитав він.

- Ні, ти живий, живий! Ох, Аслане! - вигукнула Люсі і разом із Сюзан кинулась до нього, обсипаючи його цілунками.

- Але що це все значить? - запитала Сюзан, коли вони трохи вгамувались.

- Це значить, - відповів Аслан, - що хоча Чаклунка і знає Древнє Передання, та моє знання древніше. Вона цього не знала. Їй відомо лише, що було від початку часів. Та якби їй було дано зазирнути бодай трішки глибше, у німоту й темінь передпочатку часів, тоді вона відчитала б іще давніші пророцтва. Вона б знала: коли замість зрадника на Кам’яний Стіл із власної волі підніметься невинний і віддасть себе у жертву, Стіл розпадеться і сама Смерть буде подолана. А тепер...

- І що тепер? - не витримала Люсі, підстрибуючи і плескаючи в долоні.

- Ох, діти, - промовив Лев. - Чую, що вертається до мене моя силонька. Ану, дівчатка, доганяйте!

Він застиг на якусь мить, ув очах з’явився блиск, м’язи заграли, хвіст нетерпляче запльоскав по боках. А тоді підстрибнув так, що перелетів над головами дітей й опинився по інший бік Столу. Люсі, розсміявшись від утіхи, видряпалась на Стіл, намагаючись зловити Лева. Та Аслан знову відскочив. Розпочалася весела гонитва. Лев описував коло за колом, а діти бігали за ним, з усіх сил намагаючись догнати. Аслан то відбігав, залишаючи їх далеко позаду, то дозволяв їм наблизитися, аж їм здавалося, що ось-ось ухоплять його за хвоста, то несподівано стрибав поміж них, то підкидав і в повітрі ловив їх своїми величезними м’якими лапами, або раптово зупинявся, і дівчатка з розгону пірнали у його хутро і всі троє з реготом перекочувалися в одному клубку. Часом годі було розібрати, чиї ото руки й ноги мелькають у тій купі! Такі забави можливі лише у Нарнії. Люсі не могла сказати напевно, що це їй більше нагадувало: гру в кота й мишок чи грозу із громом і блискавкою. Але найдивніше було те, що коли вони, засапавшись, нарешті повлягалися на сонечку, дівчатка не відчували ні втоми, ні голоду, ні спраги.

- А тепер, - сказав Аслан, - до справи. Відчуваю, що мені забаглося рикнути. Вам ліпше позатуляти вуха.

Дівчатка так і зробили. Аслан підвівся і розтулив пащу. Мушу вам сказати, це було доволі грізне видовище: дівчатка навіть не важились глянути у його бік. Вони тільки бачили: коли Аслан рикнув, дерева перед ним аж прогнулися, як ото лугова трава стелиться під поривами вітру. Потому Аслан мовив:

- Нас чекає довга подорож. Залазьте на мене.

Він опустився долі, і діти по черзі осідлали його теплу золотисту спину. Сюзан вмостилася попереду і міцно вчепилася за лев’ячу гриву, а Люсі сіла за нею й обійняла сестру за пояс. Лев обережно звівся на ноги, а тоді зірвався, мов блискавка, і помчав униз по схилу, легко знаходячи собі шлях поміж дерев. Навіть найпрудкіший кінь не здогнав би його! (...)

Невдовзі Аслан і дівчата побачили замок Чаклунки.

Розділ 16. Що сталося зі статуями

- Яке дивне місце! - вигукнула Люсі. - Так багато кам’яних звірів... і люди ось також! Наче... наче музей.

- Чш-ш, - зашепотіла Сюзан. - Аслан щось із ними робить.

Справді, Аслан одним стрибком опинився біля кам’яного лева і дихнув на нього. А тоді крутнувся, мов кіт, що намагається зловити власного хвоста, і дмухнув на кам’яного гнома, який (пам’ятаєте?) стояв спиною до лева на відстані кількох кроків. Далі Аслан підстрибнув до високої кам’яної дріади, що застигла поруч із гномом, і рвучко обернувся праворуч, щоб дихнути на маленького кам’яного кролика, а тоді кинувся до двох кентаврів. І тут Люсі вигукнула:

- Ой, Сюзан! Подивись! Подивись на лева!

Гадаю, вам доводилося бачити, як до клаптика газети підносять запаленого сірника. Спершу ніби нічого не відбувається, а далі зауважуєте, що по краю газети змійкою в’ється язичок полум’я. Щось схоже відбувалося і зараз. Ще якусь хвилину по тому, як Аслан дихнув на нього, кам’яний лев так і стояв собі. Тоді по його білому мармуровому хребту пробігла золота хвилька, яка тієї ж миті розлилася по спині, а далі охопила цілого звіра, як ото вогонь повністю поглинає клаптик паперу. І хоч лапи його ще були кам’яними, лев стріпнув гривою, і важкі кам’яні її складки збрижились живими пасмами. Звір відкрив червону пащу, теплу і живу, і широко позіхнув. Нарешті ожили і його лапи. Лев підняв одну і почухався. А тоді, побачивши Аслана, кинувся за ним і давай шалено пританцьовувати довкола нього, повискуючи від радості й захоплення та з усієї сили намагаючись лизнути Аслана.

Ясна річ, дівчатка пильно стежили за левом, який вийшов із кам’яного заціпеніння, проте скрізь знай щось діялось, отож не дивно, що діти невдовзі забули про нього. Навколо всі статуї одна за одною поверталися до життя, і подвір’я вже не скидалося на музей, а радше нагадувало зоопарк. Ожилі звірі бігли за Асланом, витанцьовували од радощів довкруж нього, відтак діти вже не могли його бачити у тому шарварку. (...)

З-поміж кам’яних фігур Люсі знайшла Тамнаса. Його теж звільнили з кам’яного полону. Коли завдяки Асланові були оживлені всі статуї, стіну замку зруйнували й усі рушили на поле битви.

Щойно вони пробігли долину, дівчинка одразу зрозуміла, звідки цей гамір. Там супроти великої гурми потвор, яких Люсі ото бачила минулої ночі, відчайдушно боролося Асланове військо на чолі з Пітером та Едмундом. Тепер, при денному світлі, ті почвари виглядали такими страшними, злими та потворними, що просто жах. Здавалося, їм не було числа. Пітерова дружина стояла спинами до наших друзів: вояків залишилось так мало! Поле битви вже геть усіяли кам’яні фігури: Чаклунка вочевидь знову пустила в хід свою паличку. Проте зараз вона не могла до неї вдатися і билася з отим довгим кам’яним ножем. Вона саме напала на Пітера. Обоє безперервно крутились і звивались одне побіч одного. Люсі не могла збагнути, що там діється. Вона тільки бачила, що кам’яний ніж та Пітерів меч миготять у повітрі так швидко, наче супротивники орудують щонайменше трьома ножами і трьома мечами водночас. Пітер та Чаклунка перебували якраз у центрі бойовиська, а по обидва боки, бачила Люсі, точився запеклий бій.

- Стрибайте, діти! - крикнув Аслан, і дівчатка миттю скотилися з його спини долі.

Далі грізний рик струсонув усю Нарнію, від ліхтаря на крайньому заході до узбережжя моря на сході, і велетенський звір стрибнув просто на Білу Чаклунку. Вона обернулася - і Люсі побачила жах та безмежний подив, що з’явилися на її обличчі, коли ото уздріла перед собою Аслана. Тієї ж миті вони сплелися в один клубок, а всі створіння, яких Аслан визволив із замку Чаклунки, кинулись у бій. Гноми билися бойовими топірцями, собаки вишкірили ікла, велет поціляв враже кодло довбнею, та й під його могутніми ногами знайшов свій кінець не один десяток неприятелів, а ще рогаті єдинороги та кентаври з важкими копитами, до того ж озброєні мечами, одним стрімким ударом зім’яли супротивника. І Пітерова бойова дружина, що вже було стомилася і геть утратила сили, миттю ожила духом і злилася з підмогою, що ото наспіла, у радісному вигукові «ура!», а вражі лави перелякано заверещали і розсипались хто куди. І луна від битви покотилася по лісі від краю до краю.

Розділ 17. Полювання на Білого Оленя

За кілька хвилин бій скінчився. Більшість неприятелів було зметено одразу, лиш тільки з’явився Аслан зі своїм воїнством. Уцілілі ж рештки, збагнувши, що Чаклунки вже немає з ними, частинно здавалися, а частинно кинулися навтьоки. Люсі побачила, як Пітер з Асланом привітали один одного міцним потиском рук. Люсі здивувалася, бо Пітер дуже змінився: його обличчя було таке бліде й суворе, і виглядав він значно старшим.

- Це Едмунд нас виручив, Аслане, - розповідав Пітер. - Ми не дали б собі ради, якби не він. Чаклунка навсібіч обертала наші лави у камінь. Та Едмунда це не спинило. Він прорвався до неї, поваливши по дорозі трьох велетенських людожерів, а вона якраз зібралась перетворити на кам’яного боввана одного із твоїх леопардів. Едмунд миттю зорієнтувався і всю силу свого меча спрямував не на саму Чаклунку, а на її чарівну паличку, бо інакше він теж став би статуєю. Інші вояки якраз і припускалися цієї помилки. Коли паличка розлетілася на тріски, у нас з’явилася надія. Та якби ми до того стільки не втратили... Едмунд дуже понівечений. Треба підійти до нього.

Вони знайшли Едмунда одразу за лінією бою під опікою пані Бобрихи. Хлопець лежав увесь залитий кров’ю, з розтуленими устами, а обличчя його вже аж позеленіло.

- Швидше, Люсі! - промовив Аслан.

Й отоді Люсі чи не вперше за увесь час згадала про той цілющий бальзам, який отримала у подарунок від святого Миколая. Руки дівчинки тремтіли, вона ніяк не могла відкоркувати плящинку та ось оволоділа собою і влила кілька крапель братові до рота.

- Там є інші поранені, - нагадав Аслан дівчинці, але вона й далі не відривала очей від Едмундового блідого обличчя, чекаючи, коли нарешті подіють ліки.

- Так, я знаю, - невдоволено відгукнулась Люсі, - але зачекай хвильку.

- Донько Єви, - цього разу голос Аслана прозвучав доволі суворо, - інші також у дуже важкому стані. Скільки ж їх має померти через Едмунда?

- Ой, вибач, Аслане, - спохопилась Люсі.

Вона швидко підвелася і пішла услід за ним. Наступних пів години вони мали багато роботи: Люсі обходила поранених, поїла їх цілющим бальзамом, а Лев повертав до життя тих, кого перетворено на камінь. Та ось Люсі звільнилася і змогла повернутися до Едмунда: хлопець уже звівся на ноги, а рани геть загоїлися. Брат давно - о, здається, цілу вічність - не виглядав так добре, як тепер. Фактично, оце нарешті, відколи став ходити до тієї школи, де почав був сходити з правильної дороги, він знову став самим собою і міг сміливо дивитися всім у вічі. Й отут, на полі бою, Аслан посвятив його у лицарі.

- Чи знає він, - зашепотіла Люсі до Сюзан, - що Аслан зробив заради нього? Чи знає він, у чому насправді полягала угода з Чаклункою?

- Чш-ш! Ні. Звичайно, ні, - відказала Сюзан.

- А чи не варто йому про це розповісти? - не могла заспокоїтись Люсі.

- Ні. В жодному разі, - відповіла Сюзан. - Це буде надто прикро для нього. Поміркуй, що ти відчула б, якби опинилася на його місці.

- І все ж, гадаю, він мав би знати, - стояла на своєму Люсі. Проте в цю мить хтось підійшов до них і розмова припинилася.

Тієї ночі вони ночували просто неба, де їх застало смеркання. Як Асланові вдалося усіх нагодувати, цього я не знаю, проте невдовзі вони повмощувалися на траві за духмяним гарячим чаєм. Було десь близько восьмої вечора.

Зранку вони рушили на схід. (...) А наступний день готував для них великі врочистості: у Великій Залі Кеа-Перевел (яка ж чудова була та Зала: вирізьблена зі слонової кості стеля, прикрашена павичевими перами західна стіна, двері зі східного боку, що виходили просто на море!), у присутності всіх друзів, під звуки фанфар, Аслан урочисто коронував дітей і під гучні вигуки «Хай живе король Пітер!», «Хай живе королева Сюзан!», «Хай живе король Едмунд!», «Хай живе королева Люсі!» підвів їх до чотирьох тронів.

- Хто у Нарнії коронований на короля чи королеву, той завжди буде тут правити. Достойно розпоряджайтеся покладеною на вас владою, сини Адамові! Володарюйте гідно, доньки Свині! - промовив Аслан.

Східні двері були широко відчинені, і з них до зали долинали голоси сирен і тритонів, що припливли до берега співати хвалу новим королям та королевам.

Посівши трони, взявши у руки скіпетри, діти роздавали винагороди та почесті всім своїм друзям: фавну Тамнасу, бобрам, велетню Гатилобафіну, леопардам, добрим кентаврам і добрим гномам, левові. Цілу ніч у Кеа-Перевел тривало величне свято: спершу була пишна учта, потім розпочалися танці. Скрізь поблискувало золото, вино лилося рікою, а до музики, що звучала у замку, долучалися дивовижні солодкі й сумовиті співи жителів моря.

Та ось коли веселощі сягли апогею, Аслан непомітно вислизнув із замку. Діти помітили його відсутність, але не ставили жодних питань, бо пан Бобер устиг був їх попередити:

- Він приходитиме і йтиме. Якогось дня ви бачитимете його, а іншого не зможете. Він не любить бути до чогось прив’язаний, та й, зрештою, має інші країни, що потребують його присутності. Отож не турбуйтеся: він буде навідуватись до нас. Лиш не чиніть на нього тиск. Знаєте-бо: він дикий і вільний. Не те що приручений лев.

Ось тепер, як бачите, наша історія добігає кінця - але не так одразу, звісно. Королі й королеви славно правили Нарнією, і їхнє правління було тривалим та щасливим. Спершу їм довелося витратити багато часу на розшуки решток війська Чаклунки, аби їх усіх знешкодити. І справді, злі сили, що ото поховались у диких лісових нетрях, ще довго давалися чути: то тут нашкодять, то там щось ізнищать, то вовкулака об’явиться, то з’являться чутки про якусь ярижницю. Та настав час, коли увесь той набрід було вигнано до решти. А наші друзі творили справедливі закони, берегли мир, охороняли добрі дерева від непотрібного вирубування, дозволяли молодим гномам та сатирам не ходити до школи, й узагалі поставили на місце всіх пройдисвітів та хитрунів, натомість підтримували тих, які жили чесно і вміли шанувати інших. А ще вони прогнали геть із Нарнії недобрих велетнів (які були зовсім не такі, як велет Гатилобафін), коли ті наважились перетнути її північний кордон. Крім того, уклали дружні угоди із заморськими країнами, нанесли їм дружні візити і, зі свого боку, приймали їхні державні делегації.

А самі володарі з роками виросли і змінилися. Пітер став високим кремезним чоловіком, відважним воїном, і його звали король Пітер Чудовий. Сюзан виросла і перетворилась у гінку ставну граціозну жінку. Чорне як смоль волосся спадало їй майже до ніг. Багацько королів із заморських країн надсилали своїх послів і прохали її руки і серця. А називали її Сюзан Лагідна. Едмунд з роками зробився серйозним чоловіком. Тепер він навіть володів більшою розважливістю, ніж Пітер, і до нього всі зверталися за доброю порадою. Його прозвали король Едмунд Справедливий. А от золотоволоса Люсі так і залишилась милою веселункою-щебетушкою, і принци з усіх королівств жадали, щоб вона стала їхньою королевою. Народ Нарнії звав її королева Люсі Доброчесна.

Так вони собі жили-поживали - радісно і щасливо (...)

Якось фавн Тамнас приніс усім звістку, що в його стороні знову з’явився Білий Олень, який здатний виконати будь-яке бажання, якщо його спіймати. Тож королі й королеви, осідлавши коней, у супроводі найближчих із почту, рушили за ним. Та коли Білий Олень пірнув у лісову гущавину, вони залишили коней і вчотирьох пішли в чагарник. Цей шлях привів їх до старої шафи, звідки вони повернулися до будинку професора. Діти розповіли професорові про все, що сталося з ними в Нарнії.

Професор, який був чудовою людиною, не обізвав їх ані дурнями, ані брехунами, а повірив у все, що вони розповіли.

- Ні, - сказав він. - Гадаю, не варто взагалі повертатися через шафу по ті шуби. Ви не потрапите знову до Нарнії цим шляхом, так само не скористаєтесь більше тими шубами, навіть якби і потрапили! Га? Що? Так, звичайно, колись ви знову повернетесь у Нарнію. Хто коронований у Нарнії, завжди буде там королем чи королевою. Лише не пробуйте дістатися туди тим же способом удруге. Та й узагалі: не намагайтеся туди потрапити. Це станеться несподівано. І не розбалакуйте багато про це, навіть між собою. Не розповідайте про це нікому, доки не переконаєтесь, що ваш співрозмовник пережив щось схоже на ваші пригоди. Що? Звідки знатимете? О, ви добре знатимете. Ті люди розповідають дивні речі, ба навіть погляди їхні видають таємницю. Нехай же ваші очі будуть розплющені. О Господи, і чого їх у тих школах навчають?

Й ось тепер справді пригоди зі шафою добігли кінця. Та якщо професор мав слушність, то пригоди з Нарнією лише розпочиналися.

Запитання і завдання до прочитаного

• 1. Які зміни відбуваються з Левом Асланом у сцені його тортур і страти? А як змінюється цей персонаж після воскресіння?
• 2. Як Аслану, дітям і війську світлих сил удалося здолати Білу Чаклунку?
• 3. Яку роль у цій битві відіграв Едмунд? Про які зміни в його характері свідчить цей бойовий подвиг? А якої помилки й чому мало не припустилася Люсі?
• 4. Розкажіть про те, як брати й сестри правили Нарнією і як їм потім удалося повернутися до реального світу.
• 5. Поміркуймо! Які моральні проблеми порушує письменник у книжці «Лев, Чаклунка і стара шафа»? Як ці проблеми пов’язані з християнським ученням? А які інші відомі вам євангельські теми й мотиви наявні в цьому творі?
• 6. Подискутуймо! Що, на вашу думку, означає твердження: «Хто коронований у Нарнії, завжди буде там королем чи королевою»?
• 7. Філологічний майстер-клас. Розкрийте символічний зміст образів зимової Нарнії, весняних змін і перетворених на камінь істот.
• 8. Пофантазуймо! Письмово висловтеся щодо питання: «Якби я потрапив до Нарнії».

У 2005 р. побачила світ кінострічка американської студії Disney «Хроніки Нарнії: Лев, Біла Відьма та шафа» від режисера Ендрю Адамсона. Щоб передати атмосферу чарівного світу Нарнії, у якому панують магія і чаклунство, знадобилася вся палітра спецефектів: від комбінування гри живого актора та комп’ютерної графіки до тривимірного гриму. Кульмінаційною точкою фільму є воскресіння Аслана та битва між світлими й темними силами світу Нарнії, у якій беруть участь двадцять тисяч різних міфічних істот.

Кадри з кінофільму «Хроніки Нарнії: Лев, Біла Відьма та шафа» (США, режисер Ендрю Адамсон, 2005 р.)

Скориставшись посиланням https://cutt.ly/GwIeMwcw або QR-кодом, перегляньте уривок з фільму «Хроніки Нарнії: Лев, Біла Відьма та шафа», де зображується фінальна битва. 1. У книжці опис фінальної битви займає лише півтори сторінки, проте Ендрю Адамсон перетворив короткий опис на епічний бій. Чому, на вашу думку, режисер зобразив бій так детально? 2. Наведіть приклади, як у фільмі відображено такі категорії мистецтва, як «піднесене», «трагічне», «героїчне». 3. З’ясуйте, які епізоди твору зображено на кожному з вищеподаних кадрів з кінофільму.

Друга книга «Хронік Нарнії» - «Принц Каспіан: Повернення до Нарнії» розповідає про події, які відбуваються через 1300 років від того часу, коли Пітер, Сюзан, Едмунд і Люсі були королями й королевами Нарнії. Для країни настали тривожні часи, її завоювали жорстокі тельмарини, які загнали корінних жителів Нарнії в дрімучі ліси та неприступні гори. Під час заколоту принц Каспіан тікає із замку і сурмить у Чарівний Ріг. Герої далекого минулого переносяться в Нарнію, щоб урятувати Чарівну країну.

Скориставшись посиланням https://cutt.ly/TwIHdWLK або QR-кодом, прочитайте про нову зустріч Пітера, Сюзан, Едмунда й Люсі з Левом Асланом та їхні хоробрі вчинки заради порятунку Нарнії.

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

• 1. Які пригоди відбуваються з Пітером, Сюзан, Едмундом і Люсі в Чарівній країні?
• 2. Завдяки яким душевним якостям Каспіан стає новим королем Парнії?
• 3. Для чого Аслан створює портал в інший світ?

«Машина часу є в кожного з нас» - цей вислів видатного англійського письменника-фантаста Герберта Джорджа Велза (1866-1946) може правити за гасло його творчості. Більшість його творів справді нагадують мандрівки часом. До того ж захопливі картини прийдешнього, створені уявою письменника, нерідко згодом справджувалися.

До найвідоміших творів письменника належить фантастична новела «Чарівна крамниця». Власне, у тогочасному Лондоні зазвичай так називалися звичайні магазини іграшок. Та в новелі Велза йдеться про справжню чарівну крамницю, яка належить чарівникові, що розпочинає повчальну гру...

Дізнатися про дива, що відбуваються в цій крамниці, ви зможете, прочитавши новелу «Чарівна крамниця» за QR-кодом або посиланням https://cutt.ly/DwIHaHpm.

Запитання і завдання для самостійного опрацювання твору

• 1. Схарактеризуйте стосунки між батьком і сином. Яку роль відіграє деталь «палець батька, за який тримається Джип» у характеристиці зв’язку між ними?
• 2. Які дива побачили батько й син? Якою ви уявляєте чарівну крамницю?
• 3. Як у новелі поєднано реальне й фантастичне? Яку роль відіграють елементи фантастики у творі?