Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 2. 9 клас. Васильків

§ 51. Сільський побут

Згадайте...

— які категорії населення переважали в європейському суспільстві XIX століття;

— які аграрні реформи проведено в Європі в цей період.

Як ви розумієте... — поняття «громада», «традиційне суспільство»?

Чи знаєте ви, що...

— у другій половині XIX століття населення України збільшилося з приблизно 13,5 до 26 мільйонів осіб; основну частину складали селяни: у середині століття вони становили близько 90 % населення, а перед початком Першої світової війни — близько 85 %;

— на городах селян з’явилися нові культури: соняшник, кукурудза, томати, баклажани, перець, а особливе місце на українських городах посіла картопля?

51.1. Загальний контекст та ключові фактори життя селянства

Попри те, що в XIX ст. стрімко зростало населення міст, аж до Першої світової війни більшість населення Європи і світу проживала у сільській місцевості. Становище селян у різних країнах суттєво відрізнялося. Воно залежало від багатьох факторів — наявності чи відсутності кріпацтва, впливу і ролі сільських громад, близькості чи віддаленості конкретного села від міста, судноплавної річки, моря, а пізніше залізничних станцій. Одним із ключових факторів життя селян у XIX ст. залишався клімат, погодні умови.

Історичний контекст скасування кріпацтва у країнах Європи

Велика Британія. У Великій Британії кріпацтво зникло ще в середньовіччі (XIV—XV ст.), замість нього існували орендні відносини. У XIX ст. селяни були вільними фермерами або наймитами.

Данія. Реформи 1788 року скасували кріпацтво («ставнсбанд»). Селяни отримали свободу, але земля залишалася у поміщиків.

Франція. Кріпацтво скасовано під час Великої французької революції (4 серпня 1789 р.). Селяни отримали свободу, але часто без землі.

Швейцарія. Кріпацтво скасовано поступово після Французької революції та під впливом Наполеона (Гельветська республіка, 1798). До 1815 року селяни стали вільними.

Італія. Реформи Наполеона: 1806 р. у Королівстві Неаполь, 1812 р. в Сицилії; 1861 р. — остаточне скасування панщини в Королівстві Італія.

Німеччина (Пруссія). Реформи Штейна-Гарденберга (1807-1810) скасували кріпацтво в Пруссії. Селяни отримали свободу, але мали викупляти землю, що призвело до боргів і бідності для багатьох.

Швеція. Кріпацтво зникло до XIX ст. У 1809-1828 рр. реформи остаточно ліквідували феодальні відносини, селяни стали вільними фермерами.

Сербія. Кріпацтво скасовано після реформ Мілоша Обреновича. Селяни отримали свободу і землю, але економічна залежність зберігалася.

Австрійська імперія. В 1781 році Йосиф II скасував кріпацтво в Австрії і Чехії, а в 1782 році — у Галичині. Панщину було обмежено. Революція 1848 року зумовила скасування панщини у всіх землях імперії (Австрія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Хорватія), включно з Галичиною, Буковиною та Закарпаттям (Україна). Частина землі залишалася у власності поміщиків, що вимагало викупу чи додаткової оплати за користування сервітутами — пасовищами, лісами, водоймами.

Російська імперія. Реформа Олександра II (Маніфест 19 лютого 1861 року) скасувала кріпацтво в Росії, включно з Наддніпрянською Україною. Селяни отримали свободу, але викуп землі спричинив економічні труднощі. У частині земель селянські наділи було суттєво зменшено, вартість землі, яку селяни мали сплачувати державі, було завищено. До 1905 р. селяни переплатили за свою землю утричі більше, ніж вона коштувала. Лише на Правобережній Україні розміри селянських наділів дещо зросли за рахунок фільварків польських поміщиків.

Польща (Царство Польське). У рамках Російської імперії кріпацтво скасовано в 1864 році після Січневого повстання.

Румунія. Кріпацтво скасовано реформою Олександра Куза 1864 року. Селяни отримали свободу та частину землі, але викупні платежі ускладнювали їхнє життя.

Скасування кріпацтва в Європі відбувалося поступово, починаючи з кінця XVIII ст. (Данія, Франція) і завершуючи серединою XIX ст. (Росія, Румунія). Наявність чи відсутність кріпацтва суттєво впливала на економічний розвиток країн. У більшості країн селяни отримували особисту свободу, але не завжди землю. Викупні платежі чи оренда землі створювали економічні труднощі, що змушувало селян мігрувати до міст.

Скасування панщини створювало можливості для покращення долі селян, але не було гарантією безтурботного їхнього життя. Більш того, життя багатьох селян після ліквідації кріпацтва погіршувалося.

Історична розвідка

«Праця безмірна».

Історик Микола Вітенко про зміну становища селян після селянської реформи.

1. На прикладі Іллі Шестернака поясніть, як «вільна людина» могла опинитися в гіршому економічному становищі, ніж її батько-кріпак. 2. Який соціальний інститут, відсутність якого ілюструє доля Шестернака, був життєво необхідний для захисту селян у старості?

Газета «Sluzba dworska» повідомляла про випадок, котрий стався зі слугою Іллею Кириловичем Шестернаком. Його батько був кріпаком, але користувався полем, трьома сіножатями, лугами, мав 5 штук худоби і 12 овець. Після 1848 р. двір позбавив його сіножатей і лугів, а згодом і 4 моргів поля. В результаті, до І. Шестернака перейшла лише хата і чверть морга поля. Він був змушений найматися як річний форналь у фільварку в с. Коцельники. Так він там і працював до 1904 р., переживши 7 орендарів. Щороку І. Шестернак заробляв 36 зол. ринських та хмиз для палива. Про його долю сучасники писали: «Праця безмірна — брага, ґуральня, біля худоби, в лісі, в полі, в неділі і свята. Били його батогом, палицею, кулаком. Його батько працював 3 дні для двору, а 3 для себе. А Ілько працював (вільна людина) 7 днів на тиждень...». На старість йому давали менше роботи, оскільки поміщик Красицький пам’ятав слугу ще з дитинства і з певних моральних міркувань не виганяв його. Та варто було лише, щоб змінився власник маєтку, як 74-річного І. Шестернака звільнили з роботи — фактично вигнали без жодних засобів до існування людину, яка все життя пропрацювала у фільварку. Такі випадки через відсутність системи пенсійного забезпечення були поширеними.

1. Які ключові фактори визначали економічне та соціальне становище селянина в XIX столітті? 2. Визначте, які економічні механізми (на прикладі Пруссії, Австрійської чи Російської імперій) перешкоджали селянам повною мірою скористатися особистою свободою. 3. Чому, незважаючи на стрімке зростання міст, сільське населення досі становило більшість?

«Селянка копає картоплю», художник Вінсент ван Гог, 1885 р.

«Сієста» (відпочинок селян у спекотну пору дня), художник Жозе Мальйоа, 1909 р.

51.2. Соціоекономічна модель: приватна власність та сільська громада

Через вплив Просвітництва та революцій у Західній Європі кріпацтво було скасовано раніше і тамтешні селяни швидше інтегрувалися в ринкову економіку. Натомість у Центральній та Східній Європі скасування панщини відбувалося значно пізніше через османську, прусську та австрійську політику абсолютизму, російське самодержавство. Селяни залишалися залежними від поміщиків на Сході Європи ще десятиліттями.

У Франції, Великій Британії, деяких інших країнах Західної Європи вже на початку XIX ст. утвердився інститут приватної власності. Тут селянин виступав перед державою як власник землі, житла, платник податків. Такий селянин міг сам вести своє господарство без зовнішнього втручання, орієнтуючись на потреби ринку. Держава взаємодіяла з ним напряму. Натомість у Східній Європі, на Балканах тривалий час залишалася сильною роль сільської громади (у Росії — «община», «мир», у Сербії — «задруга», в Польщі — «ґміна», в Румунії — «обште» і т. д.). В окремих регіонах України роль громад також була великою (наприклад, саме сільські громади виступали посередником між селянами і поміщиком, між селянами і державою). Роль сільських громад закріплювалася законами.

З одного боку, сільські громади були позитивним явищем — селяни навзаєм допомагали у випадку пожежі, стихійного лиха, могли гуртом відбудувати хату чи іншу споруду, допомогти зі збором врожаю, із продовольством чи реманентом у неврожайний рік. Водночас на сільські громади покладалася колективна відповідальність — за своєчасну сплату і розподіл у межах громади податків, повинностей (у т. ч. військової), за скоєння злочину на території громади. Громади щороку визначали права селян на користування спільними земельними угіддями, чинили громадський суд, виступали єдиною силою під час судових суперечок із поміщиком чи державою.

«В Решетилівці», художник Тарас Шевченко, 1845 р.

«Судна рада», художник Тарас Шевченко, офорт, 1844 р.

Із кожним новим десятиліттям XIX ст. сільські громади на Сході Європи все більш гальмували розвиток приватної ініціативи, утвердження ринкових відносин (наприклад, головним принципом російської общини було «не виділятися, бути як усі»). Сільські громади стали руйнуватися в результаті скасування панщини. Вже до кінця XIX ст. їх роль у польських та українських землях суттєво зменшилася. В Росії ж вони зберігалися аж до Першої світової війни. Там в окремих регіонах общини зруйнувалися лише в ході столипінських реформ й утворення «відрубних» (хутірних) селянських господарств.

1. Як інститут приватної власності на Заході Європи відрізняв селянина від його східноєвропейського колеги у взаємовідносинах із державою та ринком? 2. Наведіть і поясніть приклад позитивної функції сільської громади для окремого селянського господарства. 3. Яким чином колективна відповідальність і принцип «не виділятися» в російській общині гальмували розвиток ринкових відносин у сільській місцевості?

51.3. Аграрна модернізація та міграційні процеси в українських землях (XIX — поч. XX ст.)

Упродовж XIX ст. українські селяни під владою Російської та Австро-Угорської імперій пройшли складний і суперечливий шлях модернізації життя. Скасування панщини і різноманітних повинностей не дало негайного покращення. В умовах постійного зростання чисельності населення, селянські господарства в другій половині XIX ст. швидко зменшувалися в розмірах. Вони потрапляли в економічну залежність від заможних односельців, лихварів, банкірів. Відбувалася соціальна диференціація селян — бідні ставали біднішими, а заможніші — багатшими. Господарем, «хазяїном» вважався той селянин, який міг утримати себе і свою родину своєю працею, вільно розпоряджався вирощеною на землі продукцією, давав раду із торговцями та чиновниками.

Зі збільшенням промислового виробництва суттєво зростала частка виготовлених із металу знарядь праці, машин. Вже до кінця XIX — початку XX ст. у більшості українських земель масово використовували не лише серпи, але й коси, складні плуги із металевими лемешами чи наральниками; поширювалися борони, косарки, віялки, сіялки, молотарки, жниварки, січкарні. Вони спочатку працювали на механічній тязі, згодом — на паровій, а напередодні Першої світової війни почали використовувати перші самохідні трактори та причіпні молотарки із двигунами внутрішнього згоряння. Такі новації впроваджували насамперед заможні селяни та прогресивні великі землевласники у своїх «економіях» (господарствах).

Парова молотарка, рекламна гравюра Великої Лондонської виставки, 1851 р.

Мобільна парова машина приводить у рух молотарку, XIX ст., реконструкція

Модернізація проявлялася також у запровадженні нових, продуктивніших сортів рослин і порід тварин, збільшенні орних площ під насамперед технічними культурами — картоплею, кукурудзою, тютюном, хмелем, льоном, коноплями, товарною пшеницею, а також зростанні площ садів, виноградників тощо.

Селянські господарства розвивалися переважно екстенсивним шляхом (постійно розширюючи оброблювані площі), а от землі не вистачало. Земельний «голод» особливо дошкульним став після аграрних реформ 1848 та 1861-1864 рр. Селянські земельні наділи суттєво зменшилися на користь поміщицького великого землеволодіння. В останній третині XIX — на початку XX ст. вони ставали ще меншими через дроблення наділів між селянськими дітьми та великі грошові зобов’язання перед державою і поміщиками. Крім того, в умовах утвердження ринкових відносин традиційні форми господарювання на землі ставали все збитковішими і вели до збідніння селян.

«Сільські працівники в Абруццо», Данія, художник Педер Северін Крейєр, 1880 р.

Сільське життя, Полтавщина, кін. XIX ст.

Український історик Юрій Присяжнюк описував цей процес так: «Щороку нашому хліборобові стає гірше жити, недорід за недородом... І ось останнім часом приходиться так тяжко, що хлібороби зменшили робочої худоби по своїх господарствах, через нестачу попасів та годівлі. Раніш орали двома або трьома парами волів, а тепер приходиться парою поганеньких коней, а місцями зовсім спішилися і пішли заробляти в місто або на сторону, кинувши без догляду своє обідране господарство».

«На заробітки», художник Микола Кузнецов, 1882 р.

«Скрізь життя», художник Микола Ярошенко, 1888 р.

У пошуках додаткових джерел до існування збіднілі селяни все частіше наймалися на роботу до заможних односельців, поміщиків, ішли іноді на різноманітні сезонні промисли та заробітки — на цукрові заводи, економії, тартаки, лісопильні, ґуральні.

Однак, і на території Австро-Угорщини, й у володіннях Російської імперії українські селяни тривалий час не мігрували до міст, неохоче наймалися працювати на заводах, фабриках, шахтах, рудниках. Призвичаєні до праці на землі, вони воліли за краще переселитися на нові, неосвоєні землі і продовжувати там звичний спосіб господарювання. Це призвело наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. до масової міграції українських селян у нові сільськогосподарські регіони. Наддніпрянські українці масово освоювали землі Кубані, Північного Казахстану, Західного Сибіру, Далекого Сходу. Напередодні Першої світової війни на території Малинового, Сірого та Зеленого Клинів проживало, за різними оцінками, від 200 тис. до 1,5 млн українців. Особливо масштабним було переселення в ході столипінських реформ. Натомість українці Галичини, Буковини та Закарпаття емігрували до Канади, США, Аргентини, Бразилії та інших держав. За 1880-1914 рр. з Австро-Угорщини виїхало в пошуках землі 400-450 тисяч українців.

Із будівництвом розгалуженої системи залізниць, судноплавних каналів усе більше сіл Європи втягувалися в загальноєвропейський чи світовий ринок. В Україні тривалий час внутрішня торгівля відбувалася завдяки чумакам, лише з 1860-х рр. в українських землях розпочалося будівництво залізниць.

Лише наприкінці XIX — на початку XX ст. українські селяни Наддніпрянщини таки долучилися до міграції в міста центральних і південно-східних регіонів, що бурхливо зростали.

Економічного успіху досягали ті українські селяни, які розгортали ремісничу діяльність — ставали мельниками, ткачами, шевцями тощо. Відомі успішні українські селянські родини Симиренків, Яхненків, Харитоненків, Алчевських та ін. змогли викупитися із кріпацтва, стали власниками цукроварень, млинів, винокурень, вугільних копалень, нафтових свердловин.

Алчевський Олексій Кирилович, 1901 р.

«Симиренки», марка України, 1996 р.

Поглиблювалася спеціалізація, товарність сільського господарства, сільських промислів. У Північній Європі, Великій Британії активно розвивалося вівчарство. Селяни забезпечували вовною прядильні та суконні мануфактури і фабрики. Центральна, Східна Європа спеціалізувалася на вирощуванні зернових культур — пшениці, жита, ячменю. Саме в XIX ст. в Україні появилися «херсонські кавуни» та «мелітопольська черешня». У степових регіонах України, Росії тривалий час активно розвивалося тваринництво — випасали великі табуни великої рогатої худоби, коней. Країни Південної Європи — Іспанія, Італія, Греція — спеціалізувалися на вирощуванні винограду, оливок, маслин, цитрусових. У приміських районах для задоволення продовольчих потреб городян селяни виробляли швидкопсувну продукцію. У приморських районах селяни часто займалися рибальством, наймалися матросами на кораблі та баржі.

Упродовж XIX ст. для покращення товарності сільськогосподарської продукції дедалі частіше створювали різноманітні товариства із виведення нових, більш продуктивних сортів пшениці, картоплі, нових молочних, м’ясних порід корів. За порівняно невелику плату такі товариства поширювали серед селян збірники порад для покращення господарювання. Вони могли наймати для своїх потреб агрономів, ветеринарів, створювати розсадники плодових дерев — яблук, груш, слив, персиків, абрикос, черешень та ін. Такі товариства часто закуповували мінеральні добрива, насіння рослин, саджанці, передовий сільськогосподарський реманент і техніку.

У 1804 р. у Великій Британії було створено Королівське садівниче товариство. Приблизно в той же час у Франції було створено Національне товариство заохочення сільського господарства. Сільськогосподарські товариства активно діяли на території Німеччини (у Пруссії, Баварії). В останній третині XIX ст. аналогічні товариства стали активно виникати в Чехії, польських та українських землях. Поступово товариства ставали спеціалізуватися на певних видах діяльності. Наприклад, молочарські спілки створювалися для заготівлі в селян молока, його первинної переробки, а потім продажу вже готової продукції — сиру, сметани — у міста. Це здешевлювало і саму продукцію і допомагало селянам знаходити додаткові кошти для життя.

Серед українських товариств у Галичині виділялися «Сільський господар», «Просвіта», «Народна торгівля». Активну роботу із підвищення обізнаності селян Наддніпрянщини проводили з 1860-х рр. громади.

Готовність чи неготовність селян до змін часто ставала ключовою причиною покращення чи погіршення їхнього добробуту. Хто швидше орієнтувався на потреби ринку, міг покращити своє становище. Так відбувалася соціальна диференціація селян: одні ставали багатшими, інші — біднішими. Заможнішими також ставали ті, хто опанував певне ремесло, — мельники, ковалі, боднарі, теслярі, столяри, шевці, чумаки. Наприклад, у селах Північної Франції масовим явищем були вітряні млини. Частина селян Нормандії займалася вдома ткацтвом. В Ельзасі процвітало виробництво бочок для вина, а в Провансі використовували млини для переробки оливок. У південних районах Німеччини селяни часто займалися теслярством і столярством, виготовляючи меблі на продаж.

Збільшувалися площі під технічними культурами, що давали сировину для промисловості — льон, коноплі, цукрові буряки, тютюн; у південних регіонах Європи — цитрусовими, в Центральній Азії — під бавовником, у південних штатах США — цукровою тростиною.

У різних регіонах України розвивалися різноманітні виробництва. У селах Полтавської губернії розвивалося ткацтво. У містечку Решетилівка шили сорочки, ткали килими. Опішня стала осередком гончарства на Лівобережжі. Тут виготовляли глечики, тарілки, макітри, інший керамічний посуд. У гірських районах Карпат активно розвивалося бондарство, теслярство, килимарство, обробка дерева, шкір, вовни.

«Свищик», марка України, 2008 р.

«Опішнянська кераміка» — пам’ятна монета серії «Українська спадщина» номіналом 5 гривень, 2025 р.

Решетилівська вишивка

«Решетилівське килимарство» — пам’ятна монета серії «Українська спадщина» номіналом 5 гривень, 2021 р.

1. Як поява залізниць й каналів змінила спеціалізацію сільського господарства в українських землях і втягнула його у світовий ринок? 2. Чому, незважаючи на запровадження нових технологій та культур, розвиток селянських господарств був переважно екстенсивним? 3. Які приклади, наведені в тексті, ілюструють поглиблення товарності сільського господарства в українських землях у XIX ст.? Який зв'язок існував між зростанням площ під технічні культури (льон, цукрові буряки) та загальною індустріалізацією суспільства?

51.4. Добробут, ціни та правове становище

Добробут селян у результаті індустріалізації та модернізації зазнавав поступових змін. Він залежав і від правового становища конкретних осіб. Селяни, які наймалися на роботу до поміщиків та заможніших односельців, зазвичай мали власне житло, невеликі ділянки землі і жили краще, ніж двірська прислуга, яка не мала ні власного житла, ні землі і залежала від ласки роботодавця. Однак вони жили гірше, ніж селяни, що працювали виключно на себе і на потреби ринку. Православні селяни в Російській імперії мали до 90 релігійних свят, які разом з неділями складали від 120 до 140 неробочих днів на рік, натомість в інших конфесій (протестантів, католиків, іудеїв, мусульман) на рік припадало від 80 до 120 днів.

«Продаж сіна на Дніпрі», художник Іван Сошенко, 1857 р.

«Жнива в Україні», художник Микола Пимоненко, 1896 р.

Вір, але перевір

Ціни і зарплати XIX ст.

У Росії на початку XIX ст. Відомо, що пуд (16,38 кг) житнього хліба коштував 26 коп., пуд пшеничного хліба — 64 коп., пуд коров'ячого масла — 2 крб 41 коп., пуд яловичини — 12 коп., фунт (409,5 грамів) чаю — 2 крб, пуд цукру — 7 крб 50 коп., пуд ікри — 2 крб 80 коп., пуд меду — 1 крб 20 коп., пуд шинки — 50 коп. Пляшка шампанського тоді коштувала 1 крб. Заробляли тоді мало. Хатня робітниця в Москві заробляла за рік 3 крб. На шкіряному виробництві кваліфікований робітник за 130 днів заробляв 8-10 крб, підсобник — 6 крб. Вищі чини заробляли значно більше. Губернатор — 2500 крб, віцегубернатори — 2000 крб, провінційні воєводи — 800 крб, асесори — 600 крб за рік.

У Росії в другій половині XIX ст. Сільськогосподарський робітник, що наймався на роботу до поміщиків під час жнив, в економію чи фільварок, міг заробити за рік 40-80 карбованців. Корова на той час коштувала 60-70 карбованців, а пара волів — 120-170 карбованців. Робітники цукроварні у Шепетівці заробляли по-різному: жінки — 25-30 копійок на день, а чоловіки — 50 копійок. Місячна зарплата робітників ґуралень, винокурень, тартаків у 1880-х рр. становила близько 12 карбованців. Губернатор міг отримати в цей час 5-8 тисяч карбованців на рік, а вчитель гімназії за рік заробляв 500-650 карбованців. Готовий одяг коштував: свитка — за 3-12 крб, шапка з барана — 2 крб, шапка — 75 коп., кашкет — 50 коп., полотняна сорочка — 1-3 крб, полотняні штани — від 75 коп. до 1 крб 50 коп. На ярмарках пару чобіт продавали за ціною 2-10 крб, пару черевиків — 1-2 крб. На базарах продавали: простий віз — 8-20 крб, окований віз — 15-20 крб, сани — 4-6 крб, простий візок без оковування — 8-12 крб, окований візок — 15-20 крб. Ложка на базарі коштувала від 2 коп. до 6 коп. На базарах малу бочку продавали по 40-90 коп., відро — 12-30 коп. Найдешевший буханець хліба коштував п'ять копійок, кілограм картоплі — дві-три копійки. М'ясо — 30-35 копійок за кілограм, яблуко — дві-три копійки штука. Сорочка чи штани — близько карбованця, чоботи — близько п’яти карбованців. Плата за невелику квартиру — 75-300 карбованців за рік.

В Австрійській та Австро-Угорській імперії. Після захоплення Галичини австрійцями тут запровадили нову грошову одиницю — флорин (чи ґульден), який поділявся на крейцери. У Галичині флорин часто називали золотим ринським, а крейцери — сотиками або центами. У 1862 р. учитель отримував за рік 800 флоринів, некваліфікований робітник — 68 крейцерів за день, тоді як майстер-муляр заробляв 1,5 флорина. У 1866 р. чоботи коштували 8 флоринів, фунт ковбаси — 50 крейцерів, 1 кг пшеничного хліба — 14 крейцерів.

У 1892 р. Австро-Угорщина перейшла на золотий стандарт, і стара грошова одиниця — флорин (або золотий ринський) — була замінена новою — короною. 1 золотий ринський дорівнював 2 коронам. 1 корона поділялася на 100 галерів.

У другій половині XIX ст. ціни та оплата праці були більш-менш стабільними. Фунт яловичини (близько пів кілограма) у 1905 р. коштував 56 галерів, у 1911 р. вівцю можна було придбати за 18 корон, козу — за 20 корон. Річна заробітна плата вчителя в 1899 р. сягнула майже 1000 корон, коменданта жандармського округу — 1400 корон, жандарма — 800 корон. Зарплата сільського наймита в період жнив була 1 золотий ринський. Корова коштувала близько 80 золотих ринських. Стільки ж вартував 1 рік навчання учня в гімназії.

1. Поясніть, чому селяни, які працювали на поміщиків і мали землю, жили краще, ніж двірська прислуга, яка не мала ні житла, ні землі. 2. Як вплив релігії (кількість свят) міг позначатися на річному доході селянина, орієнтованого на ринок? 3. Який висновок можна зробити про можливість селянського накопичення та придбання великої рогатої худоби?

51.5. Особливості сільського житла та побуту

У XIX ст. сільське житло в Європі залежало від регіону, клімату та достатку селян. У Західній Європі (наприклад, Франція, Англія) селянські будинки часто будували з каменю, цегли або дерева з солом’яними дахами. У Франції типовими були одно- чи двоповерхові хати з невеликими вікнами, які тримали тепло. У Східній Європі, зокрема в Україні чи Польщі, переважали дерев’яні або глиняні хати із солом’яними чи очеретяними дахами. У лісистих чи гірських регіонах хати вкривали тонкими дерев’яними дощечками — гонтом. Наприкінці XIX — на початку XX ст. стали появлятися хати, покриті черепицею. В окремих випадках сільські храми могли накривати металевою бляхою. На початку XX ст. у Німеччині розпочалося промислове виробництво шиферу. Щоправда, його собі могли дозволити лише поміщики та заможні селяни.

«Сільська вулиця», художник Сергій Васильківський, 1890 р.

«Свати», художник Микола Пимоненко, 1882 р.

В Україні хата зазвичай складалася з однієї великої кімнати (світлиці), де вся родина спала, їла та працювала взимку, а також сіней і комори (чи просто сіней). Піч була центром хати: вона обігрівала, слугувала для готування їжі та навіть для сну (на лежанці) для дітей, хворих чи стареньких. Стіни часто білили вапном, а підлога була глиняною. На рубежі ХІХ—ХХ ст. у сінях стали відгороджувати місце для кухні.

У минуле відходили великі патріархальні сім’ї, коли під одним дахом могли жити кілька поколінь однієї родини. Ставали звичними для нас малі сім’ї (батьки і діти). Діти, насамперед сини, успадковували батьківське майно, житло, землю. Батьки, як правило, залишалися жити із наймолодшим сином, якому залишали більшу частину майна.

У селищах при заводах зводили казарми-бараки для колективного проживання робітників. Їх будували з каменю, дерева чи саману. Для сімейних робітників іноді відгороджували кутки чи будували окремі кімнати. Багато сільськогосподарських робітників жили в землянках, мали невеликі городи чи садки. В окремих регіонах Європи більшість селян могли жити в землянках з метою економії тепла взимку. Дрова були дорогі, і їх не вистачало. Ліси до масового використання вугілля вирубували для потреб тартаків, винокурень, ґуралень, інших промислів. Ліси, як правило, у більшості країн Європи належали державі, монархам та аристократії.

У більшості країн Європи в XIX ст. законами було заборонено т. зв. «курні хати» — житло, в якому печі не мали димаря, а весь дим ішов на хату. Цей дим швидко нагрівав приміщення, але кіптява осідала на стелі, стінах, іскри із такої печі часто ставали причинами пожеж. Власне тому такі хати вціліли до кінця XIX ст. лише у віддалених гірських чи лісових місцевостях.

У Західній Європі багатші селяни могли мати окремі приміщення для худоби, тоді як у Східній Європі худобу часто взимку тримали в тій самій хаті або в прибудові. Меблі були прості: дерев’яний стіл, лави, скриня для одягу. У Західній Європі селяни частіше мали ліжка, тоді як у Східній Європі спали на лавах чи печах. Лише в заможних селян у хатах була дерев’яна підлога. У більшості хат чи не єдиною окрасою були ікони.

Центральна вулиця робітничого селища Юзівка (сучасне м. Донецьк), заселена колоністами, кін. ХІХ ст.

«Чоловік і його собака», художник Антоніо Ротта, 1862 р.

Поява скляних вікон у селянських хатах була поступовим процесом, який залежав від регіону, економічного розвитку, доступності скла та соціального статусу селян. Масово вікна зі скла поширилися лише в XIX ст. До того селянські хати зазвичай мали маленькі віконні отвори, закриті дерев’яними віконницями, тканиною, пергаментом або бичачим міхуром (тонкою прозорою мембраною).

У XIX ст. виробництво скла стало масовим і дешевшим завдяки новим технологіям. Це зробило скляні вікна доступними для ширшого кола селян. У Франції скляні вікна стали звичними в селянських будинках у першій половині XIX ст., особливо в регіонах із розвиненим сільським господарством, таких як Нормандія чи Ельзас. У бідніших регіонах селяни могли використовувати скло лише в одному вікні, а решту закривали віконницями. В Англії скляні вікна стали стандартом у сільських будинках до середини XIX ст., хоча податок на вікна стримував їхнє поширення серед бідніших селян. У Німеччині, зокрема в Баварії та Саксонії, скляні вікна з’явилися в більшості селянських хат у 1830-1850-х рр., особливо після скасування кріпацтва, коли селяни отримали більше економічної свободи. Так само після скасування панщини скляні вікна масово появляються в українських селян. До початку XX ст. практично всі селянські хати мали засклені вікна.

Вір, але перевір

Едвард Д. Кларк, проф. мінералогії Кембриджського університету, на початку XIX ст. багато подорожував, зокрема теренами тодішньої Російської імперії. Свої щоденники та дорожні замальовки він систематизував у бестселері «Подорожі різними країнами Європи, Азії та Африки».

«У своїй подорожі (через Україну) ми ясно бачили, що Україна є цілком інакша від москвинів раса людей. Вже самий зовнішній вигляд впадає в очі. Українці високі, сильно збудовані, мають інтелігентне обличчя, стрункі, з гордою легкою ходою, симпатичним поглядом. Повна протилежність до москвинів. Українці є щирі, щедрі, гостинні, ввічливі, працьовиті, релігійні. Москвини ж мають прикмети, цілком протилежні цим. Перша оселя українців, яку ми бачили, називалася Локова Слобода. Всі хати там були побілені вапном, як у нашім Вельсі (в Англії). Українці хати білять щороку і дуже дбайливо. Подорожний може подумати, що він не в кількох кілометрах від Московщини, а в Нідерландах. Все всередині регулярно миється, навіть стеля і сволок. Столи і лавки аж блищать від частого миття та натирання, що нагадує нам внутрішній вигляд домів у Норвегії. Двори, конюшні, стодоли і все, що до них належить, показують працьовитість і охайність українців. У їхніх маленьких кухнях ми бачили в кожному закутку скрупульозну чистоту і порядок, у протилежність до темних, брудних, повних диму, смердючих московських хатів. Посуд і начиння завжди виварені і вичищені, а не брудні і смердючі, як у москвинів. Українці тримають багато домашньої птиці і худоби. Їхні садки повні овочевих дерев, а перед хатою чудовий килим квітів, що дає англійський вигляд їхнім домам. Українські хати мають вельську зовнішність, норвезьку внутрішність, а своїми садками та стодолами подібні на англійські ферми. Взагалі, в українців не знайдено навіть натяку на бруд чи комашню — блощиці, таргани, які зустрінете в кожній московській хаті тисячами... З Павловська ми поїхали до Козинського хутора — села з мішаним населенням — москвинами та українцями».

• Назвіть ключові особливості побуту українців, які найбільше вразили іноземного мандрівника.

1. Які чинники, крім клімату, зумовили різницю в будівельних матеріалах для житла між Західною та Східною Європою? 2. Опишіть, як внутрішній устрій української хати відображав економічні та соціальні потреби родини. 3. Поясніть, чому «курні хати» (житло без димаря) стали рідкістю до кінця XIX ст. У яких регіонах вони зберігалися найдовше?

51.6. Харчування, одяг, дозвілля та соціальні відносини

Харчування. Селянська їжа була простою і залежала від урожаю. Їли селяни переважно два, рідше три рази на день. Основою раціону були хліб (з пшениці чи жита), каші, бобові, овочі (капуста, морква, цибуля). М’ясо (свинину, птицю) їли рідко, переважно на свята, адже худобу тримали для отримання молока, яєць чи для роботи. У Франції популярними були супи та сир, в Англії — вівсянка. У Східній Європі, зокрема в Україні, основою харчування були каші (пшоняна, гречана), борщ, вареники, галушки, картопля (яка стала популярною в XIX ст.). Найчастіше м’ясо споживали взимку, оскільки тільки тоді його можна було зберігати довший час. Заможніші селяни харчувалися краще за бідних.

Вір, але перевір

Іван Франко, описуючи нужденність галицьких селян, зауважував, що вони їдять курятину у двох випадках: у першому — «скоро має здохнути курка», а в другому — «незабаром повинен померти селянин». Описуючи життя заможного селянина, Франко зазначав, що той добре живе — заробляє три золоті ринських на день — один віддає (утримує стареньких батька і матір), другий позичає (годує дітей), а на третій живе сам із дружиною.

• Як ви розумієте саркастичне зауваження Івана Франка про два випадки споживання курятини галицькими селянами?

У Західній Європі багатші селяни могли дозволити собі вино чи пиво, тоді як у Східній Європі пили переважно квас, узвар або горілку (на свята).

Голод був частим явищем, особливо в неврожайні роки (1846-1847 рр. наприклад), але в Західній Європі, де торгівля була розвиненішою, селяни рідше голодували, ніж у Східній, де залежність від урожаю була більшою.

«Смерть курчатка», художник Антоніо Ротта, 1878 р.

«З базару», художник Микола Пимоненко, 1898 р.

Одяг і взуття. Селянський одяг був практичним і залежав від клімату та традицій. Селяни носили лляні чи вовняні сорочки, штани чи спідниці, а також жилети чи куртки. У Франції жінки носили довгі спідниці з фартухами та хустки, чоловіки — широкі штани й капелюхи. В Україні традиційний одяг мав певний колорит: сорочки, плахти чи спідниці для жінок, прості штани для чоловіків. Узимку носили кожухи, свити та хустки. У XIX ст. одяг селян став поділятися на повсякденний та святковий. До святкового одягу в Україні належали вишиті сорочки.

Упродовж XIX ст. селяни все частіше купували тканини на ярмарках і ринках, зрідка ткали вдома. У багатих селян одяг міг бути схожим на міський, але бідніші носили грубіший, саморобний.

Заможні селяни могли носити чоботи, а бідніші носили плетені із соломи, липової кори постоли та личаки, або ж витесані із цільного шматка дерева дерев’янці. Однак, навіть заможні селяни могли із великою бережливістю носити шкіряні чоботи — взували їх виключно на великі свята.

«Бойківська пара», художник Корнило Устиянович, до 1904 р.

«Суперниці. Біля криниці», художник Микола Пимоненко, 1909 р.

«Дівич-вечір», художник Володимир Маковський, 1882 р.

«Ранок Христового Воскресіння», художник Микола Пимоненко, 1891 р.

Свята і дозвілля. Традиції. Селянське життя було важким, але свята були важливою частиною побуту. В Європі релігійні свята (Різдво, Великдень) відзначали з богослужіннями, застіллями та гуляннями. Популярними були ярмарки, де селяни танцювали, співали й торгували. Дозвілля було обмеженим через важку працю. Селяни могли відвідувати корчми чи брати участь у сільських гуляннях. Вечорниці були популярною формою дозвілля молоді в Україні. Традиції в селі були тісно пов’язані з релігією та землеробством. У Європі селяни дотримувалися християнських обрядів (хрещення, вінчання), але також зберігали окремі язичницькі традиції.

«Весілля в Київській губернії», художник Микола Пимоненко, 1891 р.

Танці дівчат під скрипку і бубен, фотограф Йосип Кордаш, 1860 р.

У селах будинки розміщували компактно, часто вздовж однієї вулиці чи навколо церкви. Громадський простір включав церкву, корчму, іноді ринок. Іноді села були розкидані, хати стояли окремо, оточені городами. Воду брали з криниць чи з відкритих водойм. З цієї причини епідемії (холера, тиф) були частим явищем. Селяни милися в річках чи діжках, переважно раз на тиждень. Зуби, як правило, зовсім не чистили.

Українська жінка, фотограф невідомий, 1890-і рр.

«Наречена», художник Федір Кричевський, 1910 р.

У селах жінки працювали нарівні з чоловіками: на полі, вдома, доглядали худобу. Вони мали мало прав, шлюби часто укладали за домовленістю. Вирішальним фактором найчастіше була наявність певних майнових інтересів. Часто, щоб отримати можливість користуватися чужим земельним наділом, селяни укладали нерівні вікові шлюби — коли між нареченим і нареченою була велика різниця у віці. Лише у другій половині XIX ст. така практика стала виходити з ужитку. Зазвичай дівчата виходили заміж у 16-18 років, а хлопці одружувались у 18-21 рік. В окремих країнах у питаннях шлюбу залишалася важливою роль церкви. Розлучення були рідкістю навіть для держав Західної Європи.

1. Схарактеризуйте сільський громадський простір в Європі XIX ст. 2. Які зміни відбулися в селянському одязі та взутті протягом XIX століття (від матеріалів до типу виробництва)? 3. Яку роль відігравав майновий інтерес у формуванні шлюбних відносин у селі, і як ця практика почала змінюватися у другій половині XIX ст.?

Працюємо разом

Вправа «Ринковий вибір». У парах чи групах обговоріть та оберіть одну з двох стратегій поведінки селянина, який мешкає в 1880 р. на українських землях у Російській імперії й отримав спадщину 75 карбованців. Стратегія консерватора: купити одну корову (60-70 крб) і продовжити вести змішане натуральне господарство, зберігаючи тісні зв’язки з громадою села. Стратегія новатора: витратити гроші на придбання передового на той час сільськогосподарського реманенту та насіння (сплачуючи внески до товариства) і зосередитися на вирощуванні товарної культури для продажу. Обґрунтуйте вибір.

Корисна гра:

«Скасування кріпацтва у країнах Європи»

https://cutt.ly/1tav71Xw

Перевірте себе

I. 1. Чому, на вашу думку, між скасуванням кріпацтва у Франції (1789) та Росії (1861) існує така значна часова різниця? 2. Наведіть приклади регіональної спеціалізації на промислах чи аграрних культурах у межах Європи та України зокрема.

II. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання у класі. 4. Поясніть, як близькість чи віддаленість від залізничної станції змінювала економічну модель конкретного села. Опишіть, які історичні події чи реформи (крім скасування панщини) сприяли руйнуванню сільських громад на Сході Європи. 5. Порівняйте раціон селян Західної та Східної Європи, назвавши основні спільні та відмінні продукти харчування.

III. 6. Вправа «Одяг як маркер». Складіть невеликий опис святкового вигляду: а) заможного селянина-ремісника; б) бідного наймита. Вкажіть, які елементи (тип взуття, матеріал одягу, головний убір) слугували «маркером» його вищого / нижчого статусу.