Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 2. 9 клас. Васильків

Вітаємо у другій частині підручника «Історія: Україна і світ»!

Дорогі учні та учениці!

Ви тримаєте в руках другу частину інтегрованого курсу «Історія: Україна і світ», яка відкриває перед вами захопливий і динамічний період світової та української історії XIX - початку XX століття. Якщо перша частина познайомила вас із засадами модерного світу, революціями та початком індустріальної епохи, то ця, друга частина, розкриє всі контрасти, виклики та трансформації, які остаточно сформували світ, яким ми його знаємо.

Цей підручник логічно завершує освітній матеріал, розпочатий у попередній частині.

Ми продовжимо вивчення українського національного руху та долі українців, киримли та поляків у розділених імперіях, розпочате в четвертому розділі. Це стане міцною основою для розуміння процесів формування нашої нації.

Наступні розділи (5-8) занурять вас у світові процеси. Ви дослідите, як європейський вплив поширювався на інші континенти, які наслідки це мало для Азії, Африки та Латинської Америки та які форми опору виникали проти колоніального панування. Проаналізуєте систему союзів і протистоянь, що склалася в Європі, зрозумієте природу імперіалізму і його вплив на світову політику, та побачите, як світ невблаганно рухався до глобального конфлікту. На сторінках цього підручника ви познайомитеся з епохою, коли мистецтво, література і музика стали відображенням соціальних проблем (реалізм), а згодом — сміливим пошуком нових форм і сенсів (модернізм). Багатий ілюстративний матеріал і використання письмових джерел дозволять зазирнути у життя звичайної людини, зрозуміти процеси урбанізації, зміни в побуті, освіті та світогляді, що відбулися на зламі епох.

Для кращого засвоєння матеріалу ми зберегли й вдосконалили структуру підручника. Наприкінці кожного розділу ви знайдете структуровані інфографічні матеріали, які допоможуть візуалізувати й систематизувати великі обсяги інформації. Ми продовжуємо розвивати ваші критичне мислення та навички XXI століття! Додаткові матеріали спрямовані на інтеграцію історії з іншими галузями знань, зокрема з мистецтвом, літературою та наукою (STEM). Окремі параграфи ви можете опрацьовувати впродовж кількох уроків або будувати за їх матеріалами власні дослідження і проєкти.

Курс завершується великим узагальнюючим параграфом, де ви зможете перевірити свої знання, працюючи з історичною картою, хронологією та виконуючи завдання для розвитку громадянської компетентності.

Зверніть увагу: хронологічна таблиця, словник історичних термінів і список персоналій, необхідні для роботи з усім курсом, розміщені в першій частині підручника.

Бажаємо вам цікавого та плідного навчання! Нехай ця подорож у минуле надихне вас на розуміння сучасності.

Розділ 4. Утворення національних держав. Міжнаціональні відносини

§ 31. Українці в Російській імперії. Український національний рух у другій половині XIX ст. Практикум

Згадайте...

— як розвивався процес національного відродження українців у першій половині XIX ст.;

— хто входив до Кирило-Мефодіївського братства;

— зміст Валуєвського циркуляра та Емського указу.

Як ви розумієте... — поняття «громада», «недільна школа»?

Чи знаєте ви, що...

— у 1861-1862 роках у журналі «Основа», редактором якого був Василь Білозерський, у розділі «Кобзар» було вперше опубліковано 70 раніше не надрукованих творів Тараса Шевченка; видання фінансово підтримував костромський поміщик Микола Катенін — дядько Надії Білозерської; у створенні журналу також брала активну участь Ганна Барвінок (Олександра Білозерська-Куліш) — сестра Білозерського і дружина Пантелеймона Куліша;

— Емський указ змусив багатьох діячів залишити Російську імперію, водночас це стало каталізатором для посилення українського руху за кордоном, як це видно на прикладі діяльності М. Драгоманова в Женеві?

31.1. Від Кирило-Мефодіївського братства до української громади в Санкт-Петербурзі

Після поразки у Кримській війні і смерті імператора Миколи І в Російській імперії розпочалася певна лібералізація громадсько-політичного життя. Активно обговорювалися питання ліквідації кріпацтва, реформ державного устрою тощо. У дискусії поступово втягувалися не лише дворяни і чиновники, але й інтелігенція, студенти та ін.

У зв’язку із пом’якшенням режиму, російська влада провела певну амністію для політичних в’язнів. У цей час припинили відбувати покарання учасники Кирило-Мефодіївського товариства. Вони змогли відновити між собою контакти й активну роботу в Санкт-Петербурзі, створивши наприкінці 1850-х рр. гурток «Громада». Незабаром до його учасників (М. Костомарова, П. Куліша, В. Білозерського та інших) приєднався Т. Шевченко. Спільними зусиллями вони в 1858 р. видавали часопис «Хата», а в 1861-1862 рр. — місячник «Основа». В цих журналах друкували твори Т. Шевченка, історичні й публіцистичні праці М. Костомарова, художні твори Л. Глібова, С. Руданського та багатьох інших українських громадських і культурних діячів. Усіх їх царська влада стала називати українофілами.

Діяльність санкт-петербурзької «Громади» сприяла змістовному наповненню поняття «Україна», яке раніше було мало зрозумілим як для свідомості самих українців, так і сусідніх народів. «Громада» стала дієвою силою політичного відродження України та засобом «пробудження» політичної свідомості українців.

Микола Костомаров

Пантелеймон Куліш

Тарас Шевченко, автопортрет, 1857 р.

Василь Білозерський та Олімпій Білозерський, 1860-ті рр.

1. Яка подія сіпала каталізатором лібералізації в Російській імперії? 2. У якому місті відновили свою діяльність учасники Кирило-Мефодіївського товариства? Як називався гурток, створений ними в 1858 році? Хто належав до цього гуртка? 3. Які саме елементи діяльності «Громади» свідчать про «пробудження» політичної свідомості українців? 4. Чому, на вашу думку, царська влада стала називати діячів «Громади» «українофілами»? Чи було це просто констатацією факту, чи мало певний негативний підтекст?

31.2. Хлопомани і початки громадівського руху в Україні

Водночас, користаючись лібералізацією режиму, наприкінці 1850-х — у 1860-х рр. серед студентів Київського університету виник рух хлопоманів — прихильників селян. Його активними учасниками були вихідці зі спольщених шляхетських родин Правобережної України — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познаньський та інші. Їхнє гасло — служити «тому народові, серед якого живеш» — доволі швидко поширилося не лише на Правобережжі, але й на Лівобережжі. Осередки хлопоманів виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі при різних закладах освіти. Хлопомани намагалися створювати для селян недільні школи, вивчали народний побут, звичаї, обряди, записували фольклор, який згодом друкували в періодичних виданнях чи збірках.

Студент-хлопоман Володимир Антонович у селянському вбранні, 1860 р.

Частина хлопоманів, наприклад Володимир Антонович, стали ініціаторами створення чи приєдналися до створених за взірцем санкт-петербурзької «Громади» аналогічних товариств у Полтаві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Єлисаветграді. Нові організації також називали громадами. Вони не були сталими, не мали якихось програмних документів, а виступали своєрідними гуртками однодумців — викладачів, студентів, діячів культури та науки, які створювали недільні школи з українською мовою викладання, видавали популярні твори з української історії та культури, проводили етнографічні дослідження, влаштовували театральні вистави, популяризували народні звичаї та традиції. Громади також налагоджували контакти між собою та з галицькими українцями (народовцями) в Австро-Угорщині, що сприяло обміну ідеями. Учасників громадівського руху також називали «українофілами».

Хлопоманство. Стоять зліва направо: Онуфрій Хойновський, Вікентій Василевський, Владислав Винарський. Сидять зліва направо: Тадей Рильський, Володимир Антонович, між 1859 і 1861 рр.

Зусиллями громадівців та хлопоманів було надруковано «Граматику» П. Куліша, «Буквар» Т. Шевченка, «Арихметику» О. Кониського, серію популярних брошур «Сільська бібліотека», в яких на зрозумілій українським селянам мові давалися поради щодо покращення ведення господарства. Також вагоме значення для становлення української літературної мови та її утвердження серед простого народу мав переклад Біблії Пантелеймоном Кулішем, Іваном Нечуєм-Левицьким, Іваном Пулюєм та Іваном Франком, зроблений у 1860-1880-х рр. Фрагменти цього перекладу, а також скорочену версію для дітей друкували в Києві, Львові, Відні. У 1880-1900-х рр. її друкували переважно в Австро-Угорщині і звідти нелегально перевозили до Наддніпрянщини.

Бурхлива діяльність хлопоманів та громадівців викликала занепокоєння царської влади. У 1862 р. було заборонено діяльність недільних шкіл, а в 1863 р. Валуєвським циркуляром обмежено діяльність громад. Активних українських діячів критикувала офіційна преса як інструменти польської інтриги. Були проведені арешти членів громад у Полтаві, Чернігові, Харкові та Києві. Валуєвський циркуляр суттєво обмежив розвиток української літератури, освіти та преси, але не зупинив діяльності громад, які продовжували працювати в напівлегальних умовах. Частина молодої української інтелігенції (Кибальчич, Желябов та ін.) приєдналася до російських радикальних і народницьких організацій. Окремі з них також «ходили в народ» і закликали до повстання проти поміщиків.

Перша рукописна сторінка перекладу Біблії Пантелеймона Куліша, 1897 р.

«Букварь южнорусскій» («Буквар південноруський») — книжечка, укладена Тарасом Шевченком і видана його коштом у 1861 році, вибрані сторінки з алфавітом і прислів’ями

1. Чому нові організації (громади) не мали сталих програмних документів, але при цьому були дієвими? Як це впливало на їхню ефективність і стійкість? 2. Наскільки ефективним було гасло хлопоманів «служити «тому народові, серед якого живеш» у контексті російської імперської політики? 3. Які навчальні матеріали були надруковані зусиллями громадівців і хлопоманів? 4. Назвіть активних учасників руху хлопоманів і громадівського руху. У яких містах зосереджувались осередки їхньої діяльності?

Машина часу

«Українець за вибором».

Володимир Антонович був видатним українським істориком, археологом, етнографом і громадським діячем. Спочатку В. Антонович навчався на медичному факультеті університету Святого Володимира, працював лікарем у Бердичеві, де рятував хворих під час епідемії холери. Згодом закінчив історико-філологічний факультет. Антонович відомий як засновник київської школи істориків та родоначальник вітчизняної археології. Його дослідження та видання археологічних карт Київської та Волинської губерній стали фундаментом для розвитку української археології. Антонович є автором численних праць з історії козацтва, зокрема дослідження «Про походження козацтва» та «Про гайдамацтво». На бажання, за покликанням https://cutt.ly/BrZcJVXh або QR-кодом пройдіть онлайн-тест від Українського інституту національної пам’яті, присвячений Володимиру Антоновичу: «Небезпечний лідер українофільства»: до 190-річчя Володимира Антоновича.

31.3. Громадівський рух після Валуєвського циркуляра та Емського указу

Наслідком Валуєвського циркуляра було також поширення соціалістичних ідей. Російська преса цього часу писала, що члени Київської громади в одній кишені носять «Кобзар» «батька Тараса», а в іншій — «Капітал» Маркса. Активними пропагандистами соціалістичних ідей стали М. Зібер, С. Подолинський та М. Драгоманов.

М. Драгоманов був одним із лідерів Київської громади. Він виробив програму реорганізації держави із широким запровадженням федеративних та самоуправних принципів. М. Драгоманов сподівався запозичити деякі методи управління із Великої Британії та Швейцарії. Зміни державного управління мали здійснюватися шляхом переговорів і компромісів. Ідеї М. Драгоманова доволі швидко стали домінуючими в Київській громаді, а згодом на всій Наддніпрянщині. У Галичині популяризатором ідей М. Драгоманова став І. Франко.

У 1873 р. Київська громада зініціювала створення Південно-західної філії (відділу) Російського географічного товариства. Серед активних його діячів були П. Чубинський (автор тексту гімну «Ще не вмерла Україна»), В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко. Вони проводили активну культурно-освітню та науково-дослідну роботу. Головним її елементом стала етнографічна програма — збір, обробка та поширення українського фольклору, писемних історичних пам’яток. Відділ підготував 2-томне видання українських народних пісень, активно формував українознавчу бібліотеку та музей, популяризував українську народну музику та спів. У 1874-1875 рр. при Відділі видавали «Записки» та газету «Київський телеграф», у яких було вперше надруковано численні етнографічні матеріали з усіх українських етнічних земель — Наддніпрянщини, Галичини, Буковини, Закарпаття. Частину зібраних матеріалів було надруковано українською мовою на території Австро-Угорщини і звідти їх передавали на Наддніпрянщину.

Київська стара громада разом зі студентською. Зліва направо: перший ряд: невідомо, Комарецький, невідомий представник студентської громади, Олександр Русів (скарбник), Іродіон Житецький, Волянський, Трохим Біленький, Михайло Левченко; другий ряд: Микола Лисенко, Павло Чубинський, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Орест Левицький (делегат студентів при старій громаді), Діаконенко; третій ряд: Фаворський, М. Драгоманов, П. Косач (?), Білоусів, М. Ковалевський, Пащенко, Ф. Вовк, В. Антонович, М. Вербицький, В. Беренштам, невідомо, невідомо, Павло Житецький, невідомо, 1874 р.

У результаті Емського указу провідні діячі Київської громади — М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, С. Подолинський — були змушені залишити Російську імперію. М. Драгоманов у 1878-1882 рр. у м. Женева у Швейцарії видавав журнал «Громада», в якому висунув програму федералізації Російської та Австро-Угорської імперій і надання українським землям широкої автономії, щоб українці могли «жити згідно до наших власних бажань на нашій власній землі».

З 1882 р. київські громадівці стали видавати часопис «Київська старовина», щоправда російською мовою. Серед його авторів були відомі історики, етнографи, літератори, фольклористи — Володимир Антонович, Павло Житецький, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Яворницький, Тадей Рильський, Агатангел Кримський, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Іван Франко та багато інших. Часопис друкували до 1907 р., коли йому на зміну редколегія стала видавати журнал «Україна».

Журнал «Громада»

«Київська старовина»

Часопис «Україна»

Учасники Чернігівської громади та гості з інших регіонів. Зліва направо: верхній ряд: Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко, Денис Лукіянович (Галичина), Григорій Коваленко, Іван Руденко, Аркадій Верзилов, А. Баліка, Василь Доманицький (Київ), Олександр Л. Глібов; нижній ряд: Віра Коцюбинська, Ілля Шраг, Микола Левицький (Херсонська губ.), Ф. Шкуркіна, Роман Сембратович (Галичина), 1898 р.

Історична розвідка

«Вони довели існування України».

Історик Ігор Гирич про діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

Назвіть відомі вам факти, що свідчать про успішність діяльності відділу. Чому увагу дослідника привернула постать Павла Чубинського?

«Південно-Західний відділ Російського географічного товариства показав свою аж занадто успішність, тому в 1876 році його ліквідували. Це був значний удар по його очільниках. Антоновича відсунули від редагування матеріалів Археографічної комісії, Чубинського вислали в Петербург. Але зроблене вже неможливо було сховати у шухляду. Справа обґрунтування української окремішньості була у головних рисах зроблена і зажила самостійним життям...

Душею Південно-Західного відділу був Павло Чубинський. Неймовірно працьовитий та здібний: за п’ять років видав фактично дев’ять томів етнографічно-фольклорних матеріалів. Це «оцінили» жандарми: знову висилка, інсульт і смерть у 42 роки людини, яка була навіть активнішою і полум’янішою за Антоновича. Так, втратили багато».

https://cutt.ly/0rZcLxYe

1. Валуєвський циркуляр суттєво обмежив розвиток української культури. Чи можна стверджувати, що він, парадоксальним чином, також сприяв поширенню радикальних та соціалістичних ідей серед української інтелігенції? Обґрунтуйте свою думку. 2. Ідеї М. Драгоманова про федералізацію імперій та широку автономію для українських земель були досить радикальними для того часу. Наскільки реалістичними вони були і яку роль відігравали у формуванні української національної ідеї? 3. Як ви вважаєте, чому було важливо друкувати зібрані матеріали українською мовою на території Австро-Угорщини і звідти передавати їх на Наддніпрянщину? Що це свідчить про тодішні умови? 4. Чому, на вашу думку, київські громадівці після Емського указу стали видавати часопис «Київська старовина» російською мовою, а не українською? Які могли бути причини такого рішення? 5. Яке значення мало створення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства для розвитку української культури та науки, враховуючи його етнографічну спрямованість?

31.4. «Братство тарасівців»

Влітку 1891 року на могилі Т. Шевченка в Каневі група патріотичних студентів із Харкова — Іван Липа, Віталій Боровик, Микола Байздренко та Михайло Базькевич — створили таємне товариство «Братство тарасівців». Згодом до нього приєдналися Борис Грінченко, Микола Вороний, Микола Міхновський, Михайло Коцюбинський та інші. Вони створювали філіали організації в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові. Всього до товариства увійшло до 100 осіб. Їхньою програмою став «Символ віри для молодих українців» («Profession de foi, або Визнання віри молодих українців»). «Тарасівці» виступали за знищення національного гноблення, єдність галицьких і наддніпрянських українців. Якщо Петербурзька громада діяла в рамках культурно-просвітницької сфери (як-от видання літератури та історичних праць), а Стара громада обмежувалася вимогами автономії України у складі Росії, то «Братство тарасівців» зробило радикальний крок уперед, проголошуючи ідею повної політичної самостійності українців. Це ознаменувало перехід від м’яких культурницьких вимог до політичної боротьби. Їхні ідеї поширювалися в усіх українських етнічних землях і вплинули на програмні документи більшості українських політичних партій.

«Братство тарасівців» було викрите царською поліцією у травні 1893 р. і ліквідоване. Частина його учасників була засуджена на різні терміни ув’язнення. «Братство тарасівців» стало першою українською політичною організацією на Наддніпрянщині. Її учасники вже через кілька років повернулися до політичного життя, створюючи перші українські політичні партії.

Члени «Братства Тараса» в Харкові. Третім внизу (зліва) сидить Микола Яценко, останнім — Іван Липа. Вгорі по центру — Михайло Базькевич, 1891-1893 рр.

1. Де й коли було створено таємне товариство «Братство тарасівців»? 2. Як називалася програма «тарасівців»? Чим ця організація відрізнялася від попередніх громадівських рухів, що дозволяє назвати її саме «політичною»? 3. Чому, на вашу думку, «Братство тарасівців» було створено саме на могилі Тараса Шевченка в Каневі? Яке символічне значення мала ця локація?

ПРАКТИКУМ

І. Орієнтуємося в історичному часі й просторі, виявляємо взаємозв’язки подій та явищ

1. Створіть хронологічну шкалу найважливіших, на вашу думку, історичних подій в українському національному русі Російської імперії.

2. Назвіть міста, в яких діяли громадівські організації.

За допомогою онлайн-застосунку Google Му Maps за покликанням https://cutt.ly/LrZcN1rn або QR-кодом позначте їх на карті та додайте короткий опис-коментар до позначок. Поміркуйте, чому саме в цих місцях створювалися громади.

ІІ. Працюємо з інформацією історичного та суспільно значущого змісту

Опрацюйте історичні джерела та дайте відповіді на запитання до них.

Мовою історичного джерела

Володимир Антонович, 1886 р.

1. Фрагмент з праці «Моя сповідь» Володимира Антоновича:

«...Судилося мені родитися шляхтичем на Україні. Дитиною були в мене всі навички паничів і довго я тримався всіх станових і національних неприхильностей тих людей, поміж якими виховався. Коли ж прийшов час моєї самосвідомости, я розважно оцінив своє становище в краю; я зважив усі недостачі його, всі змагання громади, серед якої доля мене постановила, й побачив, що моральне її становище не має виходу, коли вона не відцурається своїх думок, своїх бундючих замірів на край і національність. Я впевнився, що ті поляки-шляхтичі, що живуть на Україні, перед судом власної совісти, мають тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами й вернутися назад до тієї національности, що її колись відцуралися їх предки, та запопадливою працею і любов’ю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові, який вигодував стільки поколінь вельможних зайд, і котрому ці зайди, за його піт і кров віддячували огидливістю, наругами, непошануванням його віри, звичаїв, моральности й особи. Коли ж на такий крок бракуватиме в поляків сили, то слід їм перебратися на польську землю, заселену польським народом, на те, щоб не додавати зі себе в краю ще більше дармоїдів та лякатися сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, живу з чужої праці, заступаю стежку до розвитку тому народові, до якого хати я заліз некликаний, непроханий, та ще й належу до того табору, що дбає про припинення розвитку народу-автохтона. Але я вибрав перший вихід. Бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями й мріями, але мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, котрого важку недолю я бачив на власні очі. Цей народ я полюбив більше, ніж власні шляхетські навички й мрії. Я... стався «перевертнем».

Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та коментарі В. Ульяновського. К.: Либідь, 1995. 816 с.

1. Які два виходи, на думку автора, є в поляків-шляхтичів, що живуть на Україні? 2. Що повинні зробити поляки-шляхтичі, якщо вони вирішать «полюбити народ, серед якого живуть»? Що мали б зробити поляки, якщо їм бракує сили на такий крок? Який вихід обрав автор? 3. Наскільки радикальною і незвичною для свого часу була позиція автора щодо «покути» за шкоду, заподіяну українському народу, та зречення власної шляхетської ідентичності? 4. Фраза «запопадливою працею і любов'ю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові» передбачає певний план дій. Які конкретні дії могли б, на вашу думку, бути частиною такої «спокути» в історичному контексті? 5. Автор називає себе «перевертнем». У якому значенні він використовує це слово? Чи було це загальноприйняте визначення для тих, хто змінював свою національну ідентичність, і які наслідки могло мати таке зізнання в суспільстві? 6. Цей текст є свідченням глибокого особистісного вибору. Як ви вважаєте, чи є такі внутрішні трансформації поодинокими випадками, чи вони відображають ширші суспільні процеси чи зміни в ідентичності серед шляхти Правобережної України того часу?

Мовою історичного джерела

2. Зі спогадів Є. X. Чикаленка про національний рух у Галичині на початку XX ст.:

«...Буваючи в Галичині і спостерігаючи там широкий, як порівнювати з Великою Україною, національний рух, я набирався певності, що й у нас він розів’ється, коли в Росії буде конституція і коли настане воля для прояву національного життя. Тому я завжди раяв нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя і укріпитися в вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом, бо до 1906 року тільки там могла розвиватися українська преса, наука і взагалі національне життя, яке в російській Україні було суворо заборонено й придушене царським урядом.

Коли стало відомо, що полтавська міська дума дістала від уряду дозвіл на відкриття пам’ятника Котляревському, то на чергових загальних зборах організації постановлено було взяти в цьому святі якнайактивнішу участь [...] і таким чином заманіфестувати силу українського руху.

Такі самі постанови роблено було на загальних зборах і щодо ювілею Лисенка, І. Нечуя-Левицького [...] Так само організація дбала про щорічне, коли можливо, прилюдне святкування роковин Шевченка і т. д. На всіх цих ювілеях, з’їздах, роковинах організація намагалася показати світові, що українська нація живе, а що її тільки придушено.

На свято відкриття пам’ятника Котляревському приїхало багато делегатів від галицьких установ, і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, зайнявши підряд два вагони. Жартуючи, казали ми, що коли, боронь боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації...».

1. До якого року українська преса, наука та національне життя могли вільно розвиватися лише в Галичині? 2. Які історичні паралелі автор проводить порівнянням Галичини з П’ємонтом і наскільки воно було обґрунтованим у контексті національно-визвольних рухів? Як такі культурні заходи могли служити політичним цілям в умовах цензури та утисків? 3. Фраза «надовго припиниться відродження української нації» у випадку аварії потяга свідчить про високу концентрацію провідних діячів українського руху. Що це говорить про організаційну структуру та ризики, з якими стикалися українські патріоти? 4. Наскільки важливим було підтримання зв’язків між українцями Наддніпрянщини та Галичини для загального розвитку українського національного руху? Які переваги давало таке співробітництво?

Мовою історичного джерела

3. «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців»:

«...Знаючи сучасний стан і рух української молодїжи по багатьох містах широкої Вкраїни, стежучи по змозї за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередній, так званий, українофільский рух, ми, молоді Українці, порадивши ся і спогодивши ся поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалі наше PROFESSION DE FOI (символ віри).

Кожна осьвічена людина з науки і власного досьвіду знає, що людськість уся подїляєть ся на раси, народности, нацї і т. ін. Знає і тямить, що через те тільки й існують сї колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Так кожна нация має свою мову, звичаї, історию, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне я.

Значить, ми, яко козмофіли, що любимо усіх людей і бажаємо усїй людскости однаково добра і широкої волї, повинні бути националами, бо того вимагає від нас моральне почуттє наше. Ми повинні віддати усї свої сили на те, щоб визволити свою нацию з того гнету, в якому вона зараз перебуває і дати задля користи людскости ще одну вільну духом одиницю.

Уважаючи на час, місце й обставини, ми повинні звернути свою увагу й на Росийську державу і її народи і, яко інтелігенти тої держави, ми конечне бажаємо усім її народам повного добра, волї й широкої осьвіти духу й розуму. Але ми знаємо, що держава, а надто Росийська, се єсть поверховний агрегат часто-густо багатьох наций, що нічим не в’єднані проміж себе опріч самодержавія, і через се ідея пановання такого абсолютизму єсть ідея мертва, нация-ж єсть жива істота.

Тим то ми змагаємось проти усякого деспотизму, або опікунства, над яким би се не було народом, чи походитиме сей деспотизм або опікунство від одної особи, чи від якого уряду, чи від якої громади, чи навіть з якого-небудь дужчого народу.

Ми стоїмо за повну автономию у всіх народів, за дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні. Таке наше бажання випливає з того, що такий лад практикою й наукою виявляєть ся поки найморальнїщим і найкращим для кожної людини.

Бачимо-ж, що Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробиту, до сьвідомости тільки лишаючи ся на рідному грунті, бо інакше тільки вибивати муть ся поодинокі одиниці з його, а він увесь буде непорушний.

Таким робом безодня межи народом та інтелігенцією ставати ме що далі більшою. Значить, тоді тільки поступ у Росії й можливим стане, як кожному народови надано буде вільно користуватися власною духовною силою, іти до осьвїти й добробуту. Тим то ми, яко інтелігенти загальноросийські працювати мемо в такому напрямку, щоб він сприяв розбити росийські кайдани й визволити усї росийські народи зпід гнїтучого їх деспотизму й централізму.

Наука й життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсїди окремою нациєю, і як кожна нация, так і вона потрібує национальної волї для своєї праці й поступу.

Національна праця існує скрізь, де єсть нация; але як дужий, нормальний чоловік користуєть ся з свого здоровя, так і вільна нация користуеть ся з усїх своїх духовних сил. Де-ж нацию пригнічено, де їй заборонено користувати си з своїх духовних сил і коли в неї не зовсім ще убито духа, то вона почина протестувати проти такого насильства над її живою істотою. З’являєть ся національне питаннє й національні змагання. Нестемиїсінько так, як і кожна поодинока людина протестує, коли заслонюють їй сонця світло, коли не дають для неї широкої волї особи, коли силою нищуть її живого духа.

Україна під гнетом; і після закону людської психольогії вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо националами і перед усїм дбаємо о те, щоб дати свому народови волю национальну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою перемінить ся, бо людскість поступає і довічні ідеали чергують ся.

Коли хто візьме на себе працю простежити вкраїнський національний рух по історичним документах українських, той побачить, що национальне питаний й національні змагання на Вкраїні з’являли ся з того часу, як тільки Україну почали гнітити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини український нарід «як вільний до вільного, як рівний до рівного», то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо «Москва не свій брат».

Зараз же знов випливають національні змагання, навіть повстання народні. Але з мечем і вогнем Україна нічого не вдїяда проти добре організованої сили. Нарід втомивши ся, спинив ся, ніби заспокоїв ся. Але-ж під сім нїби спокоєм тріпотить його народне серце в грудях могутніх, ллєть ся по жилах його горяча кров і обливає живе, наболіле серце його.

Перегодом під час комісиї Єкатерини II, найкращі поступові люди зрозуміли, що їх відірвано від народу московською псевдокультурою, яку силоміць почав заводити цар Петро і спочули потребу єднання з народом для піднесення його духовних і моральних сил. З сього повстало і українофільство, як «народничество». Національні змагання, значить, не загинули на Вкраїні, бо доки не вб’єм усієї живої істоти, доти не вбєм і живої души. Нарід під проводом поступових своїх дїтий знов став до боротьби, змінивши тільки способ її: не вогнем і мечем добуває він тепера волю собі, а духом та розумом.

Українофільский рух починало багато, та не багато затримало ся людий на високости ідеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед їх довело ся розвивати ся нашому национальному рухови. Український нарід хоч і мав у собі такі основи, що від разу міг поставити на певний цілком нормальний грунт ідею культурнонационального відродження України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти сї обставини, щоб відразу стати ся вкраїнською інтелїгенциєю, щоб зараз же збудувати і літературу і науку і всї інші здобутки культурного життя, щоб фактами і своєю істотою довести існовання Українців, яко окремої самосотійної нациї.

От як би разом з генієм і апостолом слова Тарасом, з’явив ся у нас гений в політиці, то певна річ, він би показав інший шлях і усі-б пішли тим шляхом., Тодї-б Україна, принаймні що до своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методиєвське братство далеко не передбачало. Костомарів повів се братство справді на Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину і за ним сїм далеким і непевним шляхом пішло багато народу.

Не будемо довго спиняти ся тут на українофільстві. Що минуло, те не вернеть ся. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься Українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українців. В сїм його історична заслуга.

Про те, з другого боку воно зробило й чимало помилок. Воно мимо своєї волї сприяло розвою, опріч людей ідеї, аматорів українського народу, української істориї, природи, пісень, мови. Воно часом ідеалізувало вкраїнський нарід.

...

Для нас сьвідомих Українців єсть один українсько-руський народ. Україна Австрийська і Україна Російська однак нам рідні, і жадні географічні межі не шощть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то нї нас не зможуть відірвати від Галичини, нї Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течиї: вона завсїди опинить ся у морі, які-б перепони нї були.

Бажаючи поставити свою справу незалежно від росийських обставин, ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємо ся з Австрійської конституциї. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партійної сварнї і ворогування на Росийський Україні. Бо з одного боку партиї мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й ділови. І ми-б дуже бажали й радїли, як би у Галичині, коли се можливо, не було партийної розтичи, бо вона зменшує продуктивність наших сил.

На підставі науки, так званої психо-фізиольогії ми знаємо, що мова єсть одною з найважливіших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст национальний, що мова орган духу і виявляч психольогії народної. Нарід, що немає письменства на рідній маві, не становить нациї. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально-суспільних, у громадї, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Українї. Так кожен з нас, сьвідомих Українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по вкраїнському.

Виховуючи свої дїти, кожен сьвідомий Українець повинен вживати вкраїнської мови, яко мови виклядової з початку вчення, а як дитина піде до офіцияльної школи, вчити її вкраїнської мови, істориї, літератури дома окремо, щоб дїти наші були вже стихийними Українцями.

Вважаючи, що кожен нарід може осьвідчувати ся і з поводженням і користно для себе розвивати ся на национальному грунті і що в нас віднято змогу й право на такому грунті розвивати ся, ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїнї национального духа, відживити і виробити серед інтелїгенциї й народу национальні почування вкраїнські на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою.

Тим кожен Українець в справі популяризовання вкраїнської ідеї фактами щоденного життя свого, своїми відносинами і усякими іншими способами повинен завсїди відрізняти свою нацию від інших і підносити национальне питаннє й право Вкраїнської нациї скрізь, де тільки можливо: в осьвіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західно-европейских літературах, не забуваючи одначе, що першим і найголовнішим обовязком Українця єсть писати рідною мовою.

Зрозуміла річ, що діяльність наша здебільшого поки що буде культурно-просвітня. Але не можемо ми занехаяти і справ економічних. Тут діло найбільше вже залежить від загально-росийських обставин, поки ми не маємо широкої волї для особи. Проте дбати мемо по змозі про добробут народний, знаючи й повсяк час памятаючи, що тільки матеріально забезпечений народ може добре дбати про национально-просвітні справи.

Маючи-ж на увазі, що вихаваниє найголовнїйше виробляє людей, ми дбаємо і будемо дбати про те, щоб узяти до своїх рук вихованиє й освіту на Україні, збираючи собі й пособляючи іншим Українцям забирати посади всякі, з яких можна впливати на просвіту, повертаючи її на вкраїнський грунт. З усьго, що досї було сказано, сама собою випливає й максимальна програма для нашої діяльности.

Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при нїй був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнениє усїм моральним, просьвітним, социальним і політичним потребам Українського народу.

Досягаючи свого, мусимо працювати в дусі такого на моральному й науковому грунтї заснованого ідеалу людського ладу, в якому немає місця нациї пануючий і нациї підвладній, а українська нация в ряд з усякою другою, користуєть ся однаково рівними правами. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками до федерального ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля.

В справах социяльно-економічних працювати мемо в дусі такого ладу, в якому немає місця нї панови, нї мужикови, нї визискувачеві, нї визискуваному, а є місце цїловкраїнській національній родинї, що складаєтеся з рівних поміж себе правом, можливо однаково забезпечених, национально сьвідомих братів працівників.

В справі релігійній, яко в справі особистого сумління мусить панувати серед нас абсолютна толерация, в справах відносин до інших наций ми будемо о стільки толерантні, о скільки наші сусіди й кольонисти на нашій землі будуть толерантні до нас.

Працюючи у сьому напрямкові, ми єднаємой ся з усякими іншими пригніченими нациями в Росиї, щоб гуртом боронити ся проти асиміляцийних заходів і гуртом здобувати волю. Єднаймо ся і з поступовими московськими гуртками не ворожими вкраїнству, але-ж ніколи не мішаючи ся проміж себе, а неодмінно, скрізь і завсїди мусимо ставати, яко виразно українська нация на федеративних основах повної реальної рівноправности, а коли поталанить в Росиї на конституцию, то щоб про реальну рівноправність нашого народу, яко самостійної нациї, не було анї найменшого змагання».

ПРАВДА (місячник політики, науки і письменства). Львів, 1893. Випуск І. Цьвітень. Том XVII.

(Правопис оригіналу максимально збережено — авт.)

1. Яка організація створила «Визнання віри молодих українців» як свій програмний документ? За що виступають автори щодо всіх народів та України зокрема? Що, на думку авторів, доводить, що Україна була, є і буде окремою нацією? 2. Яку історичну помилку, на думку авторів, зробив Богдан Хмельницький? 3. Наскільки ця концепція «психічного я» нації є важливою для обґрунтування національної самостійності та чому вона протиставляється «поверховому агрегату» держави?

IІІ. Виявляємо здатність до співпраці, толерантність, громадянську позицію

1. «Братство тарасівців» стало першою українською політичною організацією на Наддніпрянщині. Чим ця організація відрізнялася від попередніх громадівських рухів, що дозволило називати її саме «політичною»?

2. «Братство тарасівців» у програмному документі заявляло, що «українсько-руський народ» єдиний і жодні географічні межі не можуть його роз’єднати. Яке значення мало це твердження для формування української ідентичності в умовах розділених українських земель та існуючих політичних кордонів? На прикладі діяльності громад та ідей «Братства тарасівців» продемонструйте соборність українського національного руху в ХІХ столітті.

Працюємо разом

Вправа «Літературне рев’ю». Об’єднайтесь у пари чи групи. Самостійно оберіть одного письменника, пов’язаного з громадівським рухом (Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький тощо). Підготуйте коротку рецензію на його твір, звертаючи увагу на ідеї просвіти, народу, гідності.

Корисна гра:

«Український національний рух у Російській імперії»

https://cutt.ly/ctaxUwDh

Перевірте себе

І. 1. Обчисліть, скільки років минуло від арешту учасників Кирило-Мефодіївського братства до створення ними Петербурзької громади. Розташуйте історичні події у хронологічній послідовності: видання «Київського телеграфа»; заборона діяльності недільних шкіл; створення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства; видання журналу «Основа». 2. Покажіть на карті: місто, в якому виникла перша Громада; українські міста-центри громадівського руху; місце створення «Братства тарасівців».

II. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання у класі. 4. Як ідеї «тарасівців», що виступали за знищення національного гноблення та надання автономії, могли вплинути на програмні документи більшості українських політичних партій, навіть після ліквідації товариства? 5. Порівняйте погляди та діяльність народовців і громадівців.

III. 6. Вправа «Громада.2.0.». Створіть концепцію сучасної громадівської організації. Дайте їй назву, продумайте цілі, види діяльності. Якби ви були активістами сьогодні, що б ви просували? Як би захищали мову, культуру, освіту?