Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 1. 9 клас. Васильків
§ 29. Український національний рух в Австро-Угорській імперії. Практикум
Згадайте...
— які три основні групи викристалізувалися в українському національному русі в Австро-Угорщині у другій половині XIX століття;
— яка ключова подія 1907 року значно збільшила кількість українських депутатів в австрійському парламенті і які виборчі обмеження діяли в Австро-Угорщині, попри цю реформу.
Як ви розумієте... — поняття «українофіли», «просвіта»?
Чи знаєте ви, що...
— у боротьбі за український університет у Львові, коли польські студенти організовували збройні боївки та нападали на українських, десятки українських студентів на знак протесту здійснили «сецесію» — масово перевелися на навчання до університетів Відня, Праги та Кракова;
— ідея повної політичної незалежності України, яку зараз вважаємо самоочевидною, наприкінці XIX століття була радикальною ідеєю, вперше чітко сформульованою в праці Юліана Бачинського «Україна irredenta» (1895 р.)?
29.1. Москвофільство як домінуюча течія та її занепад
Тривалий час у політичному житті українців Австро-Угорщини домінуюче становище посідали москвофіли. До них належала частина української інтелігенції, греко-католицьке і православне духовенство. Вони були незадоволені поразкою «Весни народів», посиленням польського впливу в Галичині за часів Агенора Голуховського, румунського впливу в Буковині, передачею значних земельних угідь у краї польським, румунським та угорським великим землевласникам, відверто антиукраїнською фінансовою і податковою політикою Габсбургів.
На цьому фоні потужна Російська імперія виглядала значно привабливішою. Те, як російська армія розправилася із польськими повстаннями, із революцією в Угорщині, як формувала величезні армії, замість того щоб вести з тими ж польськими поміщиками переговори і йти їм на поступки, викликало захоплення багатьох українців. Вони бачили у складі російських військ, що проходили через Галичину до Угорщини в 1848 р., своїх, солдатів, що говорили однією з ними мовою. Пропаганда панславізму, слов’янофільства знаходила відгук серед багатьох галичан, буковинців, закарпатців. Симпатію викликали й аграрні реформи Романових. Наприклад, на Правобережній Україні російський царат зменшував землеволодіння польських поміщиків на користь українських селян, виступав надійним порятунком від полонізації.
Москвофіли, як і російське самодержавство, не визнавали існування українського народу, його мови, пропагували ідеї «єдиної, неподільної російської народності» від Карпат і до Камчатки. Російська імперія надавала москвофілам значну фінансову та організаційну підтримку. Окремі елементи цієї підтримки були закріплені Валуєвським циркуляром та Емським указом. Популярність москвофілів зростала впродовж 1860-1880-х рр. навіть серед західноукраїнського селянства. Поширювалися чутки про «доброго російського царя», який «покарає поляків», роздасть їхні землі місцевим русинським селянам.
Діяльність москвофільських організацій, як наприклад Товариства імені Михайла Качковського, сприяла денаціоналізації українців Галичини, Буковини та Закарпаття, їхній дезорієнтації. Водночас саме москвофіли започаткували боротьбу із неписемністю українського населення Австро-Угорщини, вели активну боротьбу із пияцтвом. Вплив москвофілів почав суттєво зменшуватися після судового процесу Ольги Грабар у 1882 р., коли їх звинуватили в державній зраді на користь Російської імперії.
Історична розвідка
«Витоки москвофільства».
Історик Василь Верига про діяльність москвофілів.
Кого Василь Верига називає лідерами москвофільського руху? Проаналізуйте, як поразка «Весни народів», посилення польського впливу та антиукраїнська політика Габсбургів могли породити цю «зневіру» і зробити ідеї москвофілів привабливими.
«Послідовники панславізму стали називати себе «твердими русинами», а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали москвофілами, або русофілами, а їхній рух — москвофільством. На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827-1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834-1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представником галицького москвофільства був також священник Іван Наумович (1826-1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до Галицького сойму в 1861-1866 рр. У 1876 р. перевів на православ’я ціле село.
Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р., — москвофільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками — деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри) без бою склали зброю. Другий національний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 р., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив.
Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 р., коли Австрія програла війну з Пруссами. Тоді розійшлася чутка, що швидше чи пізніше Австрію чекає доля Польщі та що Галичину забере Росія. Деякі москвофіли, як Яків Головацький, Михайло Попель, Богдан Дідицький та ін., постановили заздалегідь здобути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність галицьких русинів з росіянами».
Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). Львів: Світ, 1996. С. 190-191.
1. Які конкретні дії Романових могли викликати таку симпатію серед західноукраїнського населення, попри їхнє невизнання існування українського народу? 2. Діяльність Товариства імені Михайла Качковського сприяла денаціоналізації, але водночас москвофіли «започаткували боротьбу із неписемністю» та «вели активну боротьбу із пияцтвом». Чи можна стверджувати, що їхня діяльність мала певні позитивні наслідки для українського населення, незважаючи на їхню основну ідеологію, що суперечила українській національній ідентичності? 3. Як чутки про «доброго російського царя» могли вплинути на поширення москвофільських ідей серед західноукраїнського селянства в 1860-1880-х роках?
29.2. Народовці: формування української національної ідентичності та культурно-просвітницька діяльність
Українська національна течія в Австро-Угорщині виникла у відповідь на посилення москвофільства, тиск польських політиків та Габсбургської державної машини. Увійшла вона в історію як «народовці» або «українофіли». Серед її витоків стояв син одного із учасників «Руської трійці» Володимир Шашкевич, а також відомі громадсько-політичні діячі — Сидір Воробкевич, Данило Танячкевич, Корнило Устиянович та інші. Вони вважали, що українці — це окремий народ, що проживає від Карпат до Кавказу і потребує захисту своїх національних, політичних, економічних, культурних та релігійних прав.
Народовці доволі швидко налагодили зв’язки і з українофілами Наддніпрянщини. Вони друкували в журналах «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда» та ін. твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка. З 1880 р. народовці видавали щоденну україномовну газету «Діло». На їхнє запрошення до Львова приїздили відомі діячі Київської громади Володимир Антонович, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов. З ініціативи народовців у 1880-х рр. у Львові друкували твори Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Панаса Мирного.
Поступово народовці витісняли із політичного життя москвофілів. Вони вміло використовували нові конституційні закони Австро-Угорщини і заснували низку українських культурних товариств — «Руська Бесіда» (1861), «Театр Руської Бесіди» (1864), «Просвіта» (1868).
У 1885 р. для координації своїх дій народовці створили Народну раду. Її очолювали Олександр Огоньовський та Юліан Романчук. Вже в першій відозві Народної ради «До русинів галицької землі» йшлося про національну єдність галицьких українців із наддніпрянськими, про їхню окремішність від поляків та росіян. Одним із найбільш важливих її завдань була протидія москвофілам. Народна рада стала прообразом наступних українських політичних партій.
Народовці поширювали свій вплив на українське галицьке, а згодом і буковинське, закарпатське суспільство за допомогою студентських і учнівських гуртків, через численні товариства, культурно-освітні заклади, що густою мережею покрили більшість українських етнічних земель у складі Австро-Угорщини. Лише при товаристві «Просвіта» до кінця XIX ст. було створено 816 читалень і 19 їхніх філій. Навколо них гуртувалися десятки тисяч українських селян і міщан. При читальнях містилися бібліотеки, для їх потреб передплачували україномовні журнали та газети, порадники для покращення ведення сільського господарства, промислів тощо. У читальнях «Просвіти» створювали театральні гуртки, гуртки із подолання неписемності, товариства тверезості.
«Анатоль Вахнянин», художник Корнило Устиянович, 1887 р.
Вплив народовців серед українців Австро-Угорщини поступово зростав. Якщо в 1870-х рр. вони мали лише 1-2 представників у Галицькому сеймі, то в 1883 р. їм вдалося провести до нього 5 депутатів. Серед народовців нової генерації виділялися Володимир Барвінський, Юліан Романчук, Анатоль Вахнянин та інші. Вони проводили активну не лише політичну, але й економічну та просвітницьку діяльність. Завдяки їм західноукраїнське населення перетворилося на згуртовану, об’єднану спільною ідеєю власної державності націю. Ідеї народовців поширювали на Буковині Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Вони видавали в Чернівцях газету «Буковина». Закарпатські народовці Василь Чопей, Августин Волошин, Юрій Жаткович намагалися протистояти сильному москвофільському руху у своєму краї, а також тиску угорської адміністрації.
Під їхнім впливом із середовища культурно-просвітницьких українських організацій почали виникати кооперативні товариства. Одними з перших були кооперативи «Народна торгівля» (1883), «Сільський господар» (1899), страхова компанія «Дністер» (1892). За їхнім взірцем створювалися філії чи аналогічні окремі товариства на місцях. Вони привчали українців до нових методів господарювання.
Важливе значення для розвитку української мови і літератури мало створення Літературного товариства імені Тараса Шевченка. У 1892 р. його перейменували на Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Доволі швидко воно об’єднало кращі наукові сили з усіх українських етнічних земель. Серед засновників НТШ був відомий наддніпрянський діяч громадівського руху Олександр Кониський, а серед активних діячів — Іван Франко та Михайло Грушевський.
Історична розвідка
«Народовці — молодше покоління».
Історик Василь Верига про діяльність народовців.
На основі фрагментів з історичної праці визначте, на які сили покладалися народовці, які друковані органи вони видавали, як вплинув на український рух у Галичині Валуєвський указ.
«На противагу старшому консервативному табору, молодше покоління покладалося на власні сили, на сили українського народу і пропагувало єдність з українцями під московською займанщиною. Вони організувалися довкруги літературного тижневика «Вечорниці», що виходив у 1862-1863 рр. під редакцією Федора Заревича.
Однак журнал через брак коштів занепадав і знову появлявся під новими назвами: «Мета» за редакцією Ксенофонта Климковича, «Нива» за редакцією Костя Горбаля, «Русалка» за редакцією Володимира Шашкевича, сина Маркіяна. До молодих приєднались і деякі старші діячі, такі як священник Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борисикевич, колишній заступник голови Головної Руської Ради, письменники Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич.
З ініціятиви Володимира Барвінського, Юліана Романчука та Анатоля Вахнянина у січні 1880 р. почала з’являтися у Львові нова політична газета, яку, на противагу русофільському «Слову», названо «Діло», щоб «ділом, не словом прямувати до кращого майбутнього». За редакцію взялися В. Барвінський як головний редактор, при співпраці А. Вахнянина, Михайла Подолинського, Івана Белея, Ю. Романчука та Юліана Целевича. По смерті Барвінського газету редагували Антін Горбачевський, І. Белей та ін. «Діло» виходило спочатку два рази на тиждень, а від 1888 р. як щоденник. Газета стала органом народовецького руху й інформувала про всі події, які заторкували українців. Часопис проіснував аж до вересня 1939 р., коли його закрила совєтська влада. «Діло» гуртувало довколо себе найкращі українські політичні й публіцистичні сили і, хоча відстоювало погляди тієї чи іншої політичної партії, ніколи не було партійним органом.
Заборона українського слова під Росією ще більше скріпила та пожвавила діяльність народовців, бо східноукраїнські письменники, як О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов та М. Старицький, почали друкувати свої твори в Галичині. Українські діячі Наддніпрянщини щораз уважливіше приглядалися до галицьких справ, а українські організації почали отримувати щедру допомогу східноукраїнських меценатів, хоч їх можливості далеко не могли дорівнювати російським субвенціям для галицьких москвофілів».
Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). Львів: Світ, 1996. С. 192-193.
Історична розвідка
«Масштаби діяльності «Просвіти».
Історик Василь Верига про діяльність «Просвіти».
На основі фрагментів з історичної праці визначте, які економічні установи заснувала «Просвіта» для піднесення економічної освіти; з якою соціальною проблемою активно боролася «Просвіта».
«Товариство «Просвіта» відіграло величезну роль у культурно-освітньому й національному розвитку не тільки Галичини, але й українства поза нею. До 1912 р. «Просвіта» видала 445 назв книжок загальним тиражем 3 115 295 штук й налічувала 77 філій та 2944 читальні, 504 читальняні доми, і всі разом мали 197 035 членів, 2364 бібліотеки. Кілька сотень аматорських гуртків, стільки ж хорів і кільканадцять духових оркестрів. Кожний член «Просвіти» діставав ще кілька книжок на рік, що їх «Просвіта» видала 374 назви спеціально призначених для широкого вжитку. Крім того, «Просвіта» уділяла також стипендії для студентів, чим допомагала й заохочувала селянську молодь до вищих студій.
Товариство «Просвіта» докладало великих зусиль до піднесення економічної освіти й розбудови економічних організацій та установ: сільськогосподарська школа в Милованю, Товмацького повіту, господарська школа для дівчат в Угерцях Винявських, а в 1911 р. засновано Торговельну школу у Львові. Від 1906 по 1912 р. «Просвіта» організувала 15 кооперативних курсів, які закінчило 427 осіб. У 1912 р. при читальнях «Просвіти» існувало ще 540 крамниць і 236 позичкових кас.
«Просвіта» повела вперту і відкриту боротьбу з пияцтвом».
Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). Львів: Світ, 1996. С. 196.
Історична розвідка
«Той, хто розбудував «Просвіту».
Краєзнавець Богдан Головин про Володислава Федоровича.
На основі тексту визначте, яку роль у діяльності «Просвіти» в Галичині відіграв В. Федорович, а також основні напрямки діяльності «Просвіти». Проаналізуйте, які саме нововведення у Статуті «Просвіти» (за головування В. Федоровича) сприяли масовому залученню селян та робітників і перетворенню товариства на потужний осередок народної освіти та культури.
«Володислав Федорович... народився 26 травня 1845 року в селі Білинівка, нині Гусятинського району Тернопільської області... був єдиним сином у родині. З ранніх років виявив особливий потяг до знань. Одержавши початкову освіту, продовжив навчання у Тернопільській гімназії. Успішно закінчивши її, вступив до уславленого Віденського університету. У столиці імперії мав змогу слухати лекції багатьох видатних учених. Згодом продовжував студіювати в Сорбонському університеті Парижа та французькій колегії.
До Галичини В. Федорович повернувся високоосвіченою людиною і поринув у громадську діяльність. За своїми поглядами належав до народницького напрямку, був палким прихильником товариства «Просвіта» від дня його утворення, брав активну участь у його роботі; заснував читальні «Просвіти» у 1884 році в селах Вікно та Чернихівці на Збаражчині, подарувавши їм багато книжок. Обирався членом Головного виділу (президії), а 1873 року загальними зборами — головою товариства «Просвіта». Постійно мешкав у своєму маєтку в селі Вікно на Тернопільщині. Основну роботу з керівництва Товариством виконували його заступники д-р О. Огоньовський та О. Партицький.
За головування В. Федоровича 1876 року був прийнятий третій Статут «Просвіти». Він якісно відрізнявся від двох попередніх: скасовано вступний внесок, запроваджено диференційовану сплату членських внесків, суттєво зменшився їхній розмір для селян, ремісників і робітників, а збільшився для інтелігенції. Кожний член Товариства одержував на рік чотири книжки, виданих «Просвітою» за рахунок членських внесків. Згадані нововведення у Статуті сприяли масовому вступу до Товариства нових членів із числа селян і робітників. Цей період у роботі «Просвіти» характеризується поворотом від політичної діяльності до освічення народу, розширення географії діяльності Товариства...
Володислав Федорович, світлина, до 1917 р.
«Просвіта» на початку була одноступеневою. Статут не передбачав мати окремі читальні (первинні осередки) та філії. Їх потребу підказало життя. 24 січня 1874 року в селі Денисів тодішнього Тернопільського повіту було відкрито першу читальню товариства «Просвіта», а 1875 року в селі Бортнини біля Ходорова на Львівщині створено першу філію...
У 1873 році В. Федорович був обраний послом до Державної ради Австрійської імперії і Галицького сейму, послідовно боронив національні права українського народу перед австрійським урядом і польськими магнатами-шовіністами. Він дбав про поширення українських книжок за межами Галичини. У 1873 р. В. Федорович звернувся до властей Будапешта з проханням використовувати в школах Закарпаття підручники українською мовою. Подав меморіал цісареві Австро-Угорщини, щоб затвердив сеймову ухвалу про впровадження викладання української мови у старших класах академічної гімназії у Львові.
У 1875 році сейм ухвалив надати кошти Товариству на випуск книжок, але польські посли-шовіністи домоглися, щоб усі видання «Просвіти» цензурувалися. Як голова «Просвіти» В. Федорович категорично відмовився від такої «субсидії» і передав у травні 1876 року Товариству 12 тисяч голландських гульденів (24 тисячі австрійських корон), заявивши, що лише український народ може бути суддею для «Просвіти». У 1880 році він знову виділив «Просвіті» дві тисячі ринських на видання книг українською мовою. В. Федорович щедро матеріально підтримував не лише «Просвіту», але й Наукове Товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові, інші громадські організації. Крім того, виділив значні кошти на археологічні розкопки у княжому Галичі та організацію археологічної виставки у Львові...
У маєтку В. Федоровича бував Іван Франко, якого запросили впорядкувати сімейний архів та написати біографічний нарис про батька господаря — Івана Федоровича (1811-1870). Іван Франко протягом 1883-1884 років з перервами мешкав у Вікні, вивчав давні акти, велику кількість документів і листів. На їх основі написав нарис «Життя Івана Федоровича і його часи», інші праці...
Трагічні дні у житті Володислава Федоровича настали з початком Першої світової війни та окупації більшої частини Галичини російськими військами. Царські власті на окупованих землях грабували все, що лише можна було вивезти до Росії: коштовності, архіви, стародруки, унікальні книгозбірні, твори мистецтва, народні скарби...
У липні 1917 року, коли царські війська відступали з Галичини, п’яна ватага російських солдатів і офіцерів увірвалася до маєтку В. Федоровича у селі Вікно, почала грабіж. 27 липня 1917 року згорів палац і всі інші допоміжні господарські будівлі. Вогонь знищив безцінну бібліотеку із старовинними книгами, старовинні рукописи, історичні хроніки, солідний родинний архів, численні картини видатних митців, скульптури, велику колекцію килимів... Не переживши втрату майна і безцінних скарбів, В. Федорович важко захворів і помер 22 грудня 1917 року на 73-му році життя у Києві».
Головин Богдан. Володислав Федорович — патріот, просвітянин, меценат // Слово Просвіти. 1999. № 3 (57) (березень). С. 11.
https://cutt.ly/crZcPozE
Історична розвідка
«Скільки ковбаси можна купити за пропиті гроші?».
Історик Борис Савчук про боротьбу з алкоголізмом.
На основі фрагментів з історичної праці визначте, як просвітницька робота впливала на формування свідомої громадянської позиції тогочасного селянства.
«Одним з таких яскравих прикладів стала сумлінна праця тоді ще пароха, а згодом відомого громадського і церковного діяча, митрата Тита Войнаровського-Столобута. Свої проповіді він будував «відповідно до селянської психіки», тому величезне враження на віруючих справляли такі факти й узагальнення. Виявляється, що населення Коломийщини платило 1,6 млн кр. «добровільного горілчаного податку» (тобто пропивало), а за земельний податок, нарікаючи на визиск держави, воно сплачувало 410 тис. кр., тобто в чотири рази менше. Селян повіту, які рідко споживали м’ясо, приголомшувало порівняння, що за пропиті ними гроші можна було б купити ковбасу завдовжки від Балинців (одне з місцевих сіл) до Відня і назад до Кракова. Учасники численних віч і зібрань з допомогою проповідника часто самі підраховували, скільки грошей вони витратили на горілку за своє життя. Внаслідок такої діяльності, за словами самого Войнаровського, «весь Коломийський повіт перестав пити». За проведення цієї роз’яснювальної роботи його постійно переслідувала жандармерія.
Наявні джерела ... дозволяють лише приблизно визначити загальний склад діючих у Галичині в 1910-1913 рр. близько 465 братств тверезості. ... в них гуртувалося щонайменше 33-35 тис. осіб.
Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у XIX — 30-х роках XX ст. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. С. 107-108.
1. Як називали українську національну течію, що виникла у відповідь на москвофільство та тиск польських політиків? Які ідеї сповідували її представники? 2. Яке щоденне україномовне видання народовці започаткували в 1880 р.? Яке товариство народовці створили в 1885 р. для координації своїх дій? 3. Проаналізуйте, які саме нововведення у Статуті «Просвіти» (за головування В. Федоровича) сприяли масовому залученню селян та робітників і перетворенню товариства на потужний осередок народної освіти та культури.
29.3. Радикали та нові політичні партії: від соціалізму через критику «нової ери» до самостійності
З 1870-х рр. в українському середовищі Галичини почали поширюватися радикальні та соціалістичні ідеї. Це відбувалося завдяки поширенню тут творів Михайла Драгоманова. У 1877 р. відбувся судовий процес над радикалами — Іваном Франком, Остапом Терлецьким, Михайлом Павликом та ін. Вони критикували існуючий лад, прагнули соціальних, економічних та політичних змін. Їхній рух передбачав модернізацію українського суспільства, ліквідацію пережитків кріпацтва, передачу селянам поміщицьких земель, скасування сервітутів (виключного права поміщиків на користування лісами, водоймами та лугами). Галицькі радикали боролися за утвердження широких громадянських прав та свобод — свободи слова, друку, зборів, совісті. При цьому досягти зазначених змін вони прагнули не через насильство і революції, а шляхом поступових реформ, підвищення рівня освіти населення.
Радикали спочатку вважали, що найважливішими є вирішення соціальних, а не національних проблем. Тому вони намагалися налагодити співпрацю із польськими та єврейськими соціалістами. Вони також виступали за надання українським землям автономії у складі Австро-Угорщини. РУРП видавала низку газет, з яких виділялися «Будучність» та «Громадський голос».
У листопаді 1890 р. представники народовців — Олександр Барвінський, Юліан Романчук та ін. уклали неформальну угоду із цісарським намісником у Галичині Казимиром Бадені та австрійським урядом. Народовці погоджувались уникати радикальних антипольських виступів і співпрацювати із польськими депутатами у Галицькому сеймі та австрійському парламенті. Натомість за народовцями закріплювалася певна кількість місць в австрійському парламенті та Галицькому сеймі, дозволялося відкриття трьох українських гімназій. По завершенню переговорів сторони оголосили про початок «нової ери» у стосунках народовців з урядом і польськими великими землевласниками.
«Нова ера» виявилася дуже короткою. Частина народовців була незадоволена досягнутими домовленостями і приєдналася до створеної дещо раніше — у жовтні 1890 р. — Русько-української радикальної партії (РУРП). РУРП рішуче засудила політику «нової ери». У 1894 р. ще одна група народовців із Юліаном Романчуком заявила про своє незадоволення наслідками домовленостей і відійшла від «нової ери». Радикалів і народовців-опозиціонерів особливо непокоїло те, що польська більшість у Галицькому сеймі скористалася «новою ерою» для активного вилучення сервітутів в українських сільських громад, надавши порівняно незначні поступки.
Одним із найбільших успіхів «нової ери» для українців стало відкриття у Львівському університеті кафедр української мови та історії України. Останню очолив Михайло Грушевський. Саме у Львові цей київський історик розпочав свою роботу над багатотомною «Історією України-Руси». Грушевський також активно включився у політичне та наукове життя краю: він долучився до РУРП, згодом очолив НТШ.
У ході розробки програмних документів РУРП виникли дискусії. Частина радикалів прагнула закріпити у програмі кінцевою метою діяльності партії здобуття автономії. Натомість «молодші» радикали — Юліан Бачинський, В’ячеслав Будзиновський — стверджували, що автономія може бути лише першим етапом, а остаточною метою діяльності партії мало б стати здобуття державної самостійності України. Найбільш чітко це прозвучало у праці Ю. Бачинського «Україна irredenta» в 1895 р. Окремі положення цієї книги були піддані критиці Іваном Франком, але ідея здобуття Україною повної політичної незалежності знайшла його повну підтримку. Поступово ця ідея утвердилася в політичних програмах усіх західноукраїнських політичних партій, що діяли на засадах україноцентризму.
Важливим етапом для політичного розвитку наддністрянських українців став 1899 р. Саме тоді частина поміркованих радикалів і народовців створили Українську національну демократичну партію (УНДП). Серед її керівників були М. Грушевський, В. Будзиновський, Ю. Романчук, Є. Левицький, Т. Окуневський та інші. У програмі цієї партії важливе місце зайняла ідея соборності українських земель. УНДП прагнула до пробудження національної свідомості українців Галичини, Буковини, Закарпаття та Наддніпрянщини, орієнтувалася на співпрацю із прогресивними українськими діячами всіх українських етнічних земель. Доволі швидко УНДП стала найчисельнішою і найвпливовішою українською політичною силою Австро-Угорщини.
Восени 1899 р. українські соціалісти Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші оголосили про створення Української соціал-демократичної партії (УСДП). Вони відмовлялися від ідеї соціалістичної революції та ідеї диктатури пролетаріату. Натомість українські соціал-демократи окреслили програму дій для досягнення соціалізму шляхом реформ, захисту класових інтересів робітників, з використанням легальних парламентських методів боротьби.
РУРП, УНДП та УСДП проявляли готовність до боротьби за здобуття українцями власної держави.
Мовою історичного джерела
Іван Франко про соціалізм:
«...Соціалізм — то є прагнення усунути всяку суспільну нерівність, всяке визискування і всяке убозтво; запровадити справедливіший, щасливіший лад, ніж нинішній, і то в такий спосіб, щоб нинішній виробничий капітал, тобто ґрунти, фабрики, машини й інші знаряддя праці, а також сировина перейшли від приватної власності окремих людей до загальної власності. Соціалізм, таким чином, є ворогом усякого поділу. Він не хоче забирати в одних, а давати іншим; вважає все, чим нині володіє людство, наслідком праці всього людства протягом довгих віків. Тому не слід давати його у виключне володіння кільком людям, які можуть знищити те, що зробили інші, або вживати навіть на шкоду працюючим. Було б найсправедливіше, аби те, що досі виробило людство, належало йому всьому, було його спільною і вічною власністю, з якої рівною мірою могла б користатися кожна людина і до якої зі свого боку кожен повинен був би докладати також свою працю, скільки хто зможе...
Як усюди, так і в нас, є визискувачі і визискувані — є працюючий клас по селах і по містах, якому живеться не тільки не краще, але навіть гірше, ніж будь-де. Ґрунт наших рільників надзвичайно подрібнений, а тому неспроможний навіть прогодувати протягом року родину і, — змусивши її залізти в борги, — дуже швидко стає власністю лихварів, банків або багатіїв. А якщо й може напів з бідою прогодувати селянську родину, то не дає їй ніякої можливості послати дітей до школи, де б вони могли одержати належну освіту по вдосконаленню ґрунту і господарського реманенту, а також набути потрібних у господарстві знань. Все це також веде до занепаду селянські господарства, які ніяким чином не можуть витримати конкуренції з більшими, що ведуть бодай трохи вміліше своє господарство. Величезна частина нашого сільського люду — то справжній пролетаріат, друга — напівпролетаріат, тому що хоч і володіє нерухомим майном, мусить протягом більшої частини року шукати заробітку деінде... Серед міських робітників діється щось подібне, — хіба що на вищому рівні.
Бачимо, отже, що ґрунт для соціалізму в нас достатній і що стосунки наші, — такі ж хороші, як і всюди, — вимагають швидких змін».
Франко І. Що таке соціалізм? // Франко І. Зібрання творів у 50 т. К., 1986. Т. 45. С. 44-45.
1. Проаналізуйте, які соціально-економічні умови в Галичині (згадані в тексті) створили сприятливий ґрунт для поширення соціалістичних ідей серед українського населення.
• 1. Якою є основна ідея праці, що її Юліан Бачинський написав у 1895 р.? 2. Яка ідея зайняла важливе місце у програмі УНДП? Хто створив Українську соціал-демократичну партію (УСДП) восени 1899 р.? 3. Які аргументи «молодших» радикалів на користь повної політичної незалежності виявилися більш переконливими і чому ця ідея поступово утвердилася в програмах усіх україноцентричних партій?
29.4. Церква, селянські страйки та боротьба за права
Для українців Галичини важливою інституцією тривалий час була греко-католицька церква. Саме її діячі стояли біля витоків діяльності «Руської трійці», Головної Руської Ради і тривалий час були рушійною силою національного відродження. Однак, на деякий час все змінилося, коли провідні ролі у структурі УГКЦ відігравали москвофіли, або ж церква була ослаблена із середини внутрішніми протиріччями. Новий етап у житті УГКЦ настав наприкінці 1900 р. — тоді митрополитом було обрано Андрея Шептицького. Він доволі швидко проявив себе як захисник місцевого українського селянства перед сваволею поміщиків та австрійської влади. Митрополит активно підтримував створення нових шкіл та гімназій із українською мовою викладання, співпрацював із «Просвітою». Шептицький реформував духовні семінарії, підвищивши рівень підготовки священників, реформував греко-католицькі монастирі. У 1905 р. він викупив велике приміщення у Львові і заснував у ньому Церковний музей (згодом Національний музей у Львові), а згодом передав його у громадську власність. Доволі швидко цей заклад став одним із осередків українського культурного життя в Галичині, а в його колекції налічувалося понад 80 тисяч експонатів — пам’яток вітчизняної історії та культури. Особливо активно Шептицький намагався покращити економічне становище галицьких українців. Він спільно зі своїм помічником Титом Войнаровським, а згодом й іншими священниками організовував селянські спілки для викупу земель у поміщиків з метою їх подальшого розпаювання між українських селян. Під впливом А. Шептицького УГКЦ стала послідовно проводити діяльність у напрямку посилення національної ідентичності, покращення економічного становища українських селян та городян, консолідуючи їхні зусилля.
Андрей Шептицький, світлина, орієнтовно 1899 р.
Національний музей у Львові, сучасна світлина
Важливим проявом національної і соціальної консолідації галицьких українців стали багатотисячні селянські страйки 1902 р. Організаторами цих страйків стали РУРП, УНДП та УСДП. Їхні члени вели інформаційну підготовку, роз’яснювали селянам необхідність спільних дій за покращення свого становища. Впродовж липня 1902 р. страйк охопив до 500 сіл у 26 повітах Галичини. Страйкували понад 200 тисяч селян. Вони вимагали від поміщиків збільшення оплати праці у 2 рази. Страйк було придушено. Влада заарештувала понад 4 тисячі селян. У збройних сутичках із поліцією і військами були загиблі і поранені. Водночас великі землевласники були змушені в багатьох випадках таки суттєво збільшувати оплату праці українських селян, погоджувалися продавати їм землю, більш активно стали видавати дозволи на виїзд на заробітки закордон — зокрема до Канади та США. В подальшому селянські страйки продовжувалися в Галичині і в наступні роки. До аналогічних дій стали вдаватися й українські селяни Буковини та Закарпаття.
Певні успіхи страйків спонукали до подальшої боротьби. Провідні українські політичні партії Австро-Угорщини послідовно намагалися перетворити Галичину на «український П’ємонт». Вони спільно вимагали на численних мітингах та демонстраціях поділу коронного краю на польську й українську частини, створення українського університету у Львові, надання мешканцям краю загального виборчого права. Стратегічним завданням залишалося здобуття незалежності України.
Першочерговим на шляху до мети вважалося запровадження загального виборчого права. Це мало сприяти збільшенню чисельності українських депутатів у Галицькому сеймі та австрійському парламенті, які б змогли гідно відстоювати національні інтереси. Перед очима українських політиків вже був успішний досвід аналогічних кроків чеських діячів. Вимоги українських політичних партій мали підтримку з боку селян та городян. Вже під час страйку 1902 р. неодноразово лунали вимоги проведення виборчої реформи. Надалі вони тільки наростали. У 1906 р. близько 30 тисяч українських селян зібралися у Львові на мітинг. Вони серед іншого вимагали запровадження загального виборчого права.
Під тиском народних протестів українців, чехів та інших народів імперії австрійський уряд у 1907 р. здійснив реформу австрійського парламенту. Виборчі права отримали чоловіки старші 24 років. Після загальних виборів українське представництво у ньому зросло із 3 осіб до 28 з Галичини і 5 з Буковини.
Особливо гостро йшла боротьба за виборчі зміни до Галицького сейму. Польські політики відкрито підтримували москвофілів, тільки б не допустити до місцевого сейму прогресивних українських діячів. Ці вибори супроводжувалися збройними сутичками між польськими та українськими виборцями, супроводжувалися свавіллям поліції. На мітингу в містечку Коропець поліція вбила кандидата у депутати від УНДП Марка Каганця. Перед виборами він неодноразово отримував листи з погрозами. Десятки селян по краю було побито чи ув’язнено. Організатором терору щодо українців у ході страйків та виборів часто виступав цісарський намісник Анджей Потоцький. 12 квітня 1908 р. його було застрелено українським студентом Мирославом Січинським. У результаті фальсифікацій на виборах, підкупів та залякування виборців до Галицького сейму змогли потрапити лише 11 депутатів від УНДП та РУРП. Та вже через 5 років до Галицького сейму було обрано 30 депутатів від українських політичних партій.
Тривалий час тривала боротьба за український університет у Львові. В наявному на той час закладі українські студенти зазнавали постійної дискримінації. Більшість предметів для них викладали польською мовою. У приміщеннях університету стали відбуватися сутички між польськими та українськими студентами. У 1902 р. близько 600 українських студентів на знак протесту проти польського шовінізму звільнилися зі Львівського університету і продовжили навчання в закладах освіти Відня, Праги, Кракова, Граца. Особливо загострилася ситуація у Львівському університеті в січні 1907 р. Польські студенти, організовані в озброєні боївки, нападали на українських. Поліція ж у відповідь заарештувала 99 українських студентів. Сутички у студентському середовищі стали звичним явищем. У липні 1910 р. у ході збройної сутички у Львівському університеті загинув український студент Адам Коцко. З обох сторін були поранені. Поліція заарештувала 127 українців і жодного поляка.
Загострення польсько-українських відносин у Галичині відбувалося в умовах погіршення міжнародних протиріч. Австрійська влада втрутилася в ситуацію, і після тривалих переговорів у лютому 1914 р. було досягнуто польсько-української угоди, яка збільшувала українське представництво в Галицькому сеймі до 62 депутатів (27 %), а також передбачала відкриття українського університету. Українська мова мала впроваджуватися в діловодство. Виділялися державні кошти на культурні і господарські потреби українських товариств — «Просвіта», «Сільський господар» та ін. Щоправда, здійснити цю домовленість так і не вдалося через початок Першої світової війни.
Певною відповіддю на польську агресію стала поява в Галичині таємних українських товариств. Найбільш масовим було товариство «Молода Україна». Таємні українські гуртки створювалися в гімназіях по всій Східній Галичині.
За чеським взірцем, стали створюватися й легальні українські спортивні та парамілітарні організації. На них покладалися функції захисту українських демонстрацій від можливих нападів та провокацій. Так, з 1894 р. у Львові діяло спортивне товариство «Сокіл». Його очолював Василь Нагірний. Основним завданням товариства було розвиток фізкультури і спорту серед української молоді. Починаючи з 1900 р., український «Сокіл» став активно поширювати свою діяльність на міста і села Галичини. Координував діяльність різних низових організацій «Сокіл-Батько». Він активно співпрацював з УНДП. Піднесення товариства відбувалося завдяки ініціативам Івана Боберського, відомого організатора молодіжного і спортивного руху, а з 1908 р. — керівника товариства. Він тривалий час вивчав досвід іноземних спортивних організацій в Австрії, Чехії, Франції, Німеччині. Боберський став популяризатором фізкультури у гімназіях Львова. Він поширював серед молоді малознані у краї спортивні ігри — футбол (копаний м’яч), теніс (ситківку), волейбол (відбиванку), хокей (гаківку), баскетбол (кошиківку), лижний спорт (лещатарство) та інші. Для цього він навіть підготував низку посібників, які через «Просвіту» поширював у Галичині, закуповував спортивний реманент.
Парад товариства «Сокіл» у Львові, світлина, 1914 р.
Учительський відділ товариства «Сокіл-Батько» у Львові, світлина, весна 1913 р.
Польська адміністрація краю намагалась обмежити розвиток товариства «Сокіл». У відповідь депутат австрійського парламенту Кирило Трильовський (представляв РУРП — УРП) зумів зареєструвати статут спортивно-пожежного товариства «Січ». Перше таке товариство було створене в селі Завалля на Снятинщині. Щоб уникнути заборони з боку влади, у кожному селі реєстрували власну організацію. Координував ж їхню діяльність Український січовий союз. Доволі швидко виникли десятки «Січей» у різних повітах краю. Вони перебували під впливом РУРП.
Найбільшої масовості сокільський і січовий рух набули в 1912-1914 рр. Відбувалися масові заходи — «здвиги» чи змагання, в яких брали участь тисячі осіб. Наймасовіший захід було організовано у Львові до 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка в 1914 р. Загалом, напередодні Першої світової війни у «Соколі» брали участь до 33 тисяч осіб, а в «Січі» — до 80 тисяч.
У 1911 р. учні Академічної гімназії у Львові Олександр Тисовський, Іван Чмола та Петро Франко створили таємний гурток «Пласт». За основу роботи гуртка було взято англійський досвід створення скаутських організацій. Пластуни займалися не лише фізичною, але і військовою підготовкою. Учасники «Пласту» вивчали основи розвідувальної роботи, орієнтування на місцевості, вчилися стріляти із вогнепальної зброї. До літа 1914 р. членами «Пласту» було до 800 осіб. Найбільші його осередки, крім Львова, були у Стрию, Станиславові, Коломиї, Чернівцях.
З березня 1913 р. у Львові, з дозволу властей, розпочало діяльність товариство «Січові Стрільці». Воно мало вести військову підготовку учасників «Соколів» та «Січей».
1. Чому саме створення українського університету було таким принциповим питанням для українського національного руху, що за нього готові були платити таку високу ціну? 2. Оцініть, наскільки успішними були виборчі реформи та чи дійсно вони створювали підґрунтя для подальшої боротьби за державність, враховуючи збереження «національного гніту» та фальсифікації на виборах. 3. Які саме дії Андрея Шептицького були ключовими для перетворення УГКЦ на серйозний фактор національної та соціальної консолідації українців і як вони відрізнялися від діяльності церкви в період домінування москвофілів?
Корисна гра:
«Український національний рух в Австро-Угорській імперії»
https://cutt.ly/9tQtE9mJ
Практикум
І. Орієнтуємося в історичному часі й просторі, виявляємо взаємозв’язки подій та явищ
1. Створіть хронологічну шкалу найважливіших, на вашу думку, історичних подій в українському національному русі Австро-Угорської імперії.
2. Опрацюйте статтю електронної Енциклопедії історії України за покликанням https://cutt.ly/xtQtPZyP чи QR-кодом. Знайдіть у тексті назви міст, у яких активно діяли осередки «Просвіти». За допомогою онлайн-застосунку Google Му Maps позначте їх на онлайн-карті та додайте короткий опис-коментар до позначок. Поміркуйте, чому саме в цих місцях розвивалася «Просвіта».
II. Працюємо з інформацією історичного та суспільно значущого змісту
Опрацюйте історичні джерела та дайте відповіді на запитання до них.
Мовою історичного джерела
1. Уривок із програми Русько-української радикальної партії (1890 р.):
«...Зваживши, що теперішні економічні, політичні і культурні потреби нашого простого народа і інтелігенції такі, що обі наші старші партії — народовска і москальофільска, — при своїх основах і цілях, не в стані заспокоїти тих потреб, — ми, руско-українські радикали, порозумівшися приватно в днях 4 і 5 н. ст. жовтня 1890 р., виступаємо отсе яко нова партія під назвою Руско-украйінска радикальна партія з ось якою програмою:
А. Програма максимальна:
1) В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, т. є. хочемо колектівного устрою праці і колектівної власности средств продукційних.
2) В справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумліня, забезпеченя кождій одиниці, без ріжниці пола, як найповнійшого впливу на рішанє всіх питань політичного житя; автономії громад, повітів, крайів, у справах, котрі тілько йіх дотикають; уділення кождому народови можности як найповнійшого розвою культурного.
3) В справах культурних стоімо на грунті позитівної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власностію всего народа».
Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: док. і матеріяли / упоряд.: Т. Гунчак, Р. Сольчаник. [Б. м.]: Сучасність, 1983. (Бібліотека Прологу і Сучасности; ч. 157) Т. 1. 1983. с. 9.
https://cutt.ly/QrYjLlkm
1. Чому Русько-українська радикальна партія (РУРП) вважала, що «старші партії» (народовці та москвофіли) не в змозі задовольнити потреби українців? 2. Яку головну мету РУРП ставила в суспільно-економічних питаннях, згідно з її «програмою максимальною»? 3. Які основні свободи та права особистості РУРП прагнула забезпечити в політичній сфері? 4. Що РУРП розуміла під «автономією» в політичних справах? 5. Яких принципів РУРП дотримувалася в культурних питаннях і чого вона домагалася щодо здобутків культури та науки?
Мовою історичного джерела
2. Із протесту галицьких українців проти гноблення закарпатських українців правлячими колами Угорщини (1896 р.):
«В кількох північних комітатах Угорщини живе до 500 000 русинів. І походженням, і традицією історичною та літературною, і з погляду на тип етнографічний та на усну словесність вони — частина того українсько-руського народу, що заселює східну частину Галичини і полудневу Росії, і в цілому числить сьогодні около 25 мілійонів душ. В XVI віці почали мадьяри витискати русинів, подібно як і інші немадьярські народності, з усіх важніших урядів, а з часом почалося й переслідування русинів...
...Мадьяри забороняють угорським русинам відбирати руські часописи з Галичини, навіть неполітичні, лиш літературні або призначені для дітей. А ось недавно, бо 6 мая с. р., угорське правительство в своїй великій гуманності заборонило спроваджувати і ширити в Угорщині видання львівської «Просвіти», про котру перед кількома роками сам цісар заявляв, що се «дуже пожиточне товариство». Угорським русинам забороняють зноситися з галицькими, одбирають листи, писані до угорських русинів, і т. д. Навіть в абсолютній Росії не робиться таких речей так явно, з таким цинізмом, а особливо з устами, повними грімких фраз про свободу, толеранцію і цивілізацію.
Щоб знищити всякі сліди Русі на Угорщині, наказав уряд перемінювати назви не лиш місцевостей, а й осіб, і то як імена, так і прозвиська на лад мадярський...
...З цілої українсько-руської території власне угорські русини найперші почали емігрувати за море... і що на нових осідках, особливо в Сполучених Державах Північної Америки, власне вони показуються найменше цивілізованими, а причіплене до них американцями прозвище «hungarian» здавна сталося синонімом грубості, непарності, зледащілості і рабської приниженості...
Русини не мають ані одного свого посла в соймі. Не мають тому, що в Угорщині вибори переводяться так, як, певне, ніде в краю, хоч би тілько напівцивілізованим.
...Ми не вороги мадьярської нації. Ми високо цінимо її енергію в боротьбі за свої права, її геройство в тяжких для неї хвилях; ми шануємо її заслужених мужів, її талановитих писателів, поетів і політиків, бо знаємо, що вони ніколи не були ворогами слабих, гнобителями пригноблених.
Ми бажаємо мадьярській нації якнайкращого розвою, та, проте, думаємо, що по трупах немадьярських народностей вона не піде наперед, що дорога насильств, кривдження, економічного і духовного руйнування провадить тільки до згуби, а не до поступу, дегенерує і підкопує не тільки слабшого, а й сильнішого.
Ми певні, що не тільки в Європі, але й серед чесних і доступних для справедливості мадьяр протест наш найде відгомін, а з свого боку запевнюємо, що не перестанемо боротися з теперішніми порядками в Угорщині, негідними краю європейського, не перестанемо всякими легальними способами розбуджувати серед наших угро-руських братів руського народного почуття, віруючи твердо в те, що панування брутального насилля і цинізму ніколи не може бути тривке».
Гнатюк і Франко. І ми в Европі. Протест галицьких Русинів проти мадярського тисячолітя // Житє і слово. Вістник літератури, політики і науки. 1896. Т. 5. С. 1-9.
https://cutt.ly/ktJffLv6
1. Чи мали русини свого посла в угорському соймі? Як прізвисько «hungarian» стало синонімом грубості в США? Що автори тексту бажають мадярській нації, попри її політику? 2. Проаналізуйте, як політика насильства, кривдження та духовного руйнування, на думку авторів протесту, «дегенерує і підкопує не тільки слабшого, а й сильнішого». 3. Обговоріть, які саме «легальні способи» могли бути доступні русинам в умовах такого тиску та наскільки реалістичною була віра в те, що «панування брутального насилля і цинізму ніколи не може бути тривке».
Мовою історичного джерела
3. Вірш Івана Франка «Не пора», вперше надрукований у Львові в 1882 р. в газеті «Праця»:
Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара, — / Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора / За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, — / Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора / В рідну хату вносити роздор!
Най пропаде незгоди проклята мара! / Під України єднаймось прапор!
Бо пора се великая єсть: / У завзятій важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!
1. До чого закликає автор українців у першій строфі? 2. Яких «невігласів» згадує поет, і чому він радить не проливати за них кров? 3. Яке основне зло, що шкодить «рідній хаті», засуджується в третій строфі? 4. Яка головна мета боротьби, про яку йдеться в останній строфі, і що готові віддати борці заради неї?
Мовою історичного джерела
4. Фрагменти із програми Української національно-демократичної партії (УНДП) (1899 р.):
«...Ми, галицькі Русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боров ся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрік ся і не зрікає ся прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднав ся з часом в одноцільний національний організм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіми своїми справами: культурними, економічними і політичними...».
«Змагаючи до тої наконечної мети, а зважаючи на нашу приналежність до австрійської держави, ставимо собі для нашої народної роботи отсю програму: в межах Австрії, в справах політичних змагаємо до того, щоби в австрійській державі територія, заселена Русинами, становила одну окрему провінцію з як найширшою автономією в законодавстві і адміністрації; тим самим змагаємо до знесення дотеперішних краєвих статутів для Галичини і Буковини, до поділу Галичини на дві части: руську і польську і так само до поділу Буковини на часть руську і волоську, та до утворення з руських частей Галичини і Буковини одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним соймом»...
А у відношенню до тодішної російської України поставлено у сій програмі:
«Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуттє національної єдности з російськими Українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности; будемо серед російських Українців піддержувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно-федералістичну, оперту на автономії народностей».
«Та що до угорської Руси: будемо змагати, щоби серед угорських Русинів викликати подібний рух національний, який є між галицькими і буковинськими Русинами, щоби загріти їх до уживання і плекання рідної мови, до борби проти винародовлювання, та до культурної, економічної і політичної діяльности в користь угорсько-руського народу, та в тій ціли будемо нав’язувати з угорськими Русинами тіснійші взаємини і будемо старати ся зблизити їх до себе».
В дні 5 січня 1900 р. оголосив був Народний Комітет першу свою відозву до народу, в котрій докладно пояснив нашу національну ідею. В сій відозві сказано між иншим:
«...Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну новочасну культурну державу... Та поки осягнемо сей наш ідеал... мусимо на ґрунті теперішних відносин і в рамках австрійської держави: змагати до витворення окремої національної провінції зі своєю окремою адміністрацією і своїм національним Соймом...».
Левицький Кость. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 на підставі споминів. Жовква: Друкарня оо. Василіян у Жовкві, 1926. С. 327-328, 331.
1. Програма розрізняє «остаточну мету» та «програму» в межах Австрії, а також окремо висвітлює ставлення до «російської України» та «угорської Русі». Проаналізуйте, як ці різні підходи відображають стратегічне бачення українського національного руху того часу. Чи свідчить це про прагматизм чи про поділ всередині руху? 2. Як ви поясните «суперечність» між декларацією самостійності та програмними цілями в рамках Австро-Угорщини? 3. Чому саме Закарпаття (угорська Русь) потребувало такої інтенсивної «боротьби проти винародовлювання», і які фактори могли робити цей регіон особливо вразливим до асиміляції?
Мовою історичного джерела
5. Програмні засади Української соціал-демократичної партії (УСДП), викладені в газеті «Воля» 1 січня 1900 р.:
«...Наша програма, наша ціль ясна. Повна воля політична, самодержавність люду, демокрація; перехід землі і фабрик на власність загалу, спільна господарка на користь загалу; визволене люду з темноти, доступ для кождого до науки, до світла...
Боротьба в ім’я ідеалів соціялізму против гнобителів люду працюючого, се також боротьба за визволене национальне. «На те, щоби єдність міжнародна пролетаряту розвилась вповні, треба, щоби кождий народ був паном в своїй хаті».
...ми змагаємо до того, щоби цілий народ украіньский виборов собі национальну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава украіньского люду, украіньска республіка.
...Ми далекі є від национальноі ненависти до чужинців; ми є ворогами шовінізму. Робітник, що почав вже думати самостійно і стає в рядах соціялістичної партії, буде для нас товаришем, без огляду на те, якою він мовою говорить, без огляду на те, якоі він віри. Любов до нашого народу зливає ся в нас одно з любов’ю до всіх визискуваних, неволених і гноблених, до всіх тих, що разом з нами готові йти «на стрічу сонцю золотому»...
Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: док. і матеріяли / упоряд.: Т. Гунчак, Р. Сольчаник. [Б. м.]: Сучасність, 1983. (Бібліотека Прологу і Сучасности; ч. 157). Т. 1. 1983. С. 55-56.
https://cutt.ly/QrYjLlkm
1. Яку політичну систему проголошує програма як свою мету? 2. Що, згідно з програмними засадами, має стати власністю загалу? 3. Яку конкретну мету ставить український народ щодо своєї національної волі? 4. Як у програмі визначено ставлення українських соціалістів до «чужинців» та «шовінізму»? 5. Як ви вважаєте, чи можливо поєднати таке прагнення до національної самостійності з ідеалами інтернаціоналізму та любові «до всіх визискуваних, неволених і гноблених, до всіх тих, що разом з нами готові йти «на зустріч сонцю золотому»?
Мовою історичного джерела
6. Уривки зі спогадів Івана Франка про специфіку проведення виборів до австрійського парламенту в Добромилі та Перемишлі (1895 р.):
«...Ось уже виборці почали по одному виходити з виборчого локалю. Пелехович (місцевий добромильський пияк, який намагався підзаробити на виборах) станув поміж жандармами і обсипав лайкою та наругами тих виборців, що голосували за мене. Михайла Сташкова з Кропивника він перед очима сторожі безпеки побив до крові. Побито також Миколу Заяця з Телесниці та Михайла Мильковича з Соколі. Вони прийшли перелякані від голосування на ринок і почали оповідати свої пригоди.
— Ні, — скрикнув голосно Заяць. — Доки жию, не хочу бути більше виборцем. Мій отець був виборцем і дістав биття, та й мені трафилося таке саме.
— Е, то ще не біда, — відповів йому якийсь селянин. — А то би ти навіть не знав, що маємо конституцію. ...
В день виборів уже о 7 годині рано на всіх вулицях, що вели до міста, порозставлювано сторожу, зложену з жандармів, поліціянтів та агентів Тишковського (великий землевласник, провладний суперник І. Франка на виборах). ... Вибір д-ра Франка був би, казали вони, нещастям для селян, стягнув би на них багато тяжких кар, переслідувань та підвищення податків. ... Не було можливості заговорити до якогось виборця; органи влади зараз грозили арештом.
І це не була пуста погроза. Під час голосування справді на вулиці арештовано двох слухачів університету, одного торговця жида і чотирьох селян без ніякої причини. Глинський (війт одного із сіл поблизу Перемишля) бігав скрізь і видавав поліціянтам формальні розкази, кого мають арештувати. ... Двох таких виборців із Гороховець, Гната Слабого та Михайла Двуліта, арештували жандарми в сінях виборчого локалю перед очима інших виборців, окували їх у ланцюжки перед самим голосуванням і як звичайних злочинців під час найгіршої сльоти попровадили пішки до Германовець і відставили до тамошнього суду. ...
Коли в той час взагалі агітували за мою кандидатуру, то була це робота радикального селянського комітету в Торках і кількох молодих людей у Перемишлі та в Добромилі. Я дивуюся самовідреченню та правдивому геройству цих людей. З кількома крейцарами в кишені, незважаючи на сильний дощ, вони ходили від села до села, наражаючись на всякі невигоди та небезпеки. ... Друковані відозви, в яких рекомендували мою кандидатуру, відбирали жандарми у селах, хоч відозви перейшли через урядову цензуру. Натомість агітатори пана Тишковського тішилися повною свободою діяльності і могли зовсім ясно провадити найкращий торг голосами. Коли в їх присутності заговорював хтось про мою кандидатуру, вони з насміхом запитували, “а скільки дає той пан за голос?”»...
Франко І. Найновіший галицький вибір // І. Франко. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наукова думка, 1986. Т. 46. Кн. 2. С. 283-290.
1. Іван Франко описує численні порушення виборчого процесу: побиття, залякування, арешти без причини, знущання над виборцями, перешкоджання агітації опонента при повній свободі діяльності провладних агітаторів. Проаналізуйте, як такі методи впливали на реалізацію принципу вільного і чесного виборчого права, та чи можна взагалі назвати такі «вибори» демократичними. 2. Порівняйте умови діяльності агітаторів за Івана Франка та агітаторів пана Тишковського. Які методи боротьби доводилося застосовувати прихильникам Франка в умовах такого тиску, і що це говорить про їхню відданість справі? 3. Які наслідки для формування громадянського суспільства та політичної культури мала відкрита практика підкупу та цинізму під час виборів?
Історична розвідка
7. «Українська обструкція в Галицькому сеймі».
Історик Ігор Чорновол про роботу Галицького сейму.
На основі фрагментів з історичної праці визначте, яку основну вимогу висували українські посли, застосовуючи обструкцію; які звукові прилади використовували українськіпосли для створення «пекольного гамору»; скільки годин тривала «заглушаюча українська обструкція» 15-16 листопада 1910 року. Що саме, на вашу думку, змінилось у відносинах між польською більшістю та українською фракцією внаслідок обструкції, чого не могли досягти переговори? Які можливі причини змусили польську більшість піти на поступки українській фракції, незважаючи на її невелику чисельність та можливість застосувати регламент проти неї? Наскільки, на вашу думку, тактика ненасильницького опору ефективна у сучасних демократичних парламентах, і які її переваги та недоліки порівняно з іншими методами політичної боротьби? Як обструкція сейму сприяла досягненню цілей українських послів, незважаючи на те, що маршал мав «необмежені повноваження усування негречних послів»?
„Розпочинаючи з 1910 р., Сейм був паралізований обструкцією українських послів, котрі домагалися реформи виборчої ординації. 19 жовтня, коли більшість відхилила внесок К. Левицького про негайний розгляд проєкту виборчої реформи, з українських лав пролунали вигуки: «ганьба шляхотському соймови! Нема виборчої реформи — не буде засідання! А рівночасно з сим піднялися стуки пультів і проймаючий виск трубок, свиставок і інших приладів, так що в залі настав пекольний гамір». Кульмінація настала 15 листопада. «Заглушаюча українська обструкція, що фізично виключала всякі наради і ухвали, ішла послідовно і безпроривно. Шестого дня української обструкції прибув іще могучий гук дзвона «там-там» (...) Отся обструкція з нашими протестами проти нелегального ведення засідань сеймових перетривала 45 годин і 42 мінути, та польська більшість не могла рушитись уперед і дня 16 листопада 1910 р. мімікою приймила краєвий бюджет». Виявилося, що тактика обструкції виправдала себе повністю. Як стверджував К. Левицький, «Так закінчили ми переломову сесію галицького Сойму. Вона рушила справу польсько-українську з точки мертвої, з якої не годні були її рушити ніякі угоди».
Слід зауважити, що, згідно регламенту 1907 р., маршал (у той час — граф Станіслав Бадені) мав вже необмежені повноваження усування негречних послів, але так ним і не скористався. Обструкція продовжувалася і пізніше, поки 1913 р. польська більшість не зробила реальних кроків назустріч жаданням не чисельної української фракції”.
Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. Львів: Тріада плюс, 2010. С. 36-38.
Історична розвідка
8. «Галичина як «український П’ємонт».
Історик Іван Лисяк-Рудницький про національний рух у Галичині (початок XX ст.)
На основі фрагментів з історичної праці визначте, як формулюється концепція «українського П'ємонту» в Галичині; чому саме після 1905 року вплив Галичини на українські землі в Російській імперії посилився, і як це пов'язано з внутрішніми змінами в самій Росії; конкретні досягнення українського руху в Галичині. Наскільки реалістичною була ця концепція в умовах Австро-Угорської імперії та напередодні Першої світової війни, і які ризики вона несла для Галичини?
«Поява сильної та динамічної спільноти у Галичині наклала відбиток, особливо після 1905 р., на українські землі в Росії. Так сформувалася концепція Галичини як «українського П’ємонту»: маленького краю з великою місією, покликаного стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу.
Для українського національного руху у Галичині двадцять п’ять років перед вибухом Першої світової війни були періодом неухильного просування на всіх фронтах. Один із тогочасних польських публіцистів влучно охарактеризував такий розвиток подій, як «українське завоювання». Завоювання було, перш за все, внутрішнім і полягало у проникненні в широкі маси українців модерної національної свідомості. Це досягалося через постійно розширювану мережу народних товариств: освітніх, професійних, господарських, напіввійськових та ін. Участь у таких товариствах, місцеві філії яких сягали кожного містечка й села, давала селянам нове почуття людської гідності. ...
У політичній сфері тепер стало можливим розпочати систематичний, наполегливий наступ на польську гегемонію в Галичині. ...
Східноукраїнський історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко, який після десятирічної перерви на початку літа 1914 р. знову приїхав до Галичини, був вражений досягненнями українського руху: «Як все повиростало, як поширилось! Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрої, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були в дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі».
Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. К.: Основи, 1994. Т.1. С. 477-479.
IІІ. Виявляємо здатність до співпраці, толерантність, громадянську позицію
1. Ознайомтеся з текстом рубрики «Історична розвідка» та дайте відповіді на запитання.
Історична розвідка
«Митрополит Андрей Шептицький та український рух».
Історик Василь Верига про митрополита Андрея Шептицького.
На основі фрагментів з історичної праці визначте, коли Андрей Шептицький став галицьким митрополитом; як спочатку ставилися до Андрея Шептицького деякі українці та поляки; яке культурне товариство заснував митрополит Андрей Шептицький у Львові в 1913 році; як митрополит Андрей Шептицький зумів прихилити до себе людей. Які дії митрополита Андрея Шептицького могли бути настільки переконливими, щоб змінити десятиліттями сформовані ідеологічні погляди духовенства та направити їх до народовців? Які дії та риси характеру, на вашу думку, дозволили йому здобути такий високий рівень довіри та авторитету серед українського народу?
«У 1898 р. С. Сембратович помер, і в 1900 р. на галицький митрополичий престіл прийшов молодий монах-василіанин граф Андрей Шептицький. До нього також чимало українців ставилося з недовір’ям й підозрівало, що він, як нащадок старого українського, але спольщеного роду, сприятиме польським впливам на українські справи. Так само поляки сподівалися, що молодий митрополит причиниться своїм впливом на зупинення національного розвитку галицьких русинів-українців. Але митрополит Андрей скоро включився в боротьбу за права українського народу й під його впливом багато священників греко-католиків зірвало з москвофільством і приєдналося до народовецького табору. Турбуючись народною культурною спадщиною, у 1913 р. митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви й народу митрополит Андрей зумів прихилити до себе народні маси і ще до вибуху Першої світової війни уже був визнаний усіма як український патріот.
Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.). Львів: Світ, 1996. С. 203
2. Висловте власну думку, чи поділяєте ви бачення Андрея Шептицького: «Три головні завдання українського народу: досягнення правдивого і сталого щастя, посилення єдності, захист зовнішніх кордонів». Чи актуальні ці поради в наш час?
3. Прочитайте текст студента Андрія Січинського: «Кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішної народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього». Напишіть власний есей на тему: «Як зародилася «Просвіта»?». Сформулюйте мету діяльності цієї організації.
Перевірте себе
І. 1. Обчисліть, скільки років тому створено першу українську партію. Розташуйте у хронологічній послідовності події: створення РУРП, заснування «Просвіти», політика «нової ери», перейменування ЛТШ в НТШ. 2. Покажіть на карті місто, в якому засновано перші українські партії.
ІІ. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання в класі. 4. Поміркуйте, чому москвофільський рух поступово втратив популярність серед українців. 5. Охарактеризуйте основні напрямки діяльності народовців. Створіть відповідну схему.
III. 6. Вправа «Українські партії». Поміркуйте, які цінності були в основі діяльності РУРП, УНДП та УСДП. До якої з партій ви б хотіли приєднатись, якби жили наприкінці XIX ст.? Чи важливо було українцям у той час мати власні політичні партії? Чому?
