Історія: Україна і світ. Інтегрований курс. Частина 1. 9 клас. Васильків
§ 28. Австро-Угорщина — «клаптикова імперія»
Згадайте...
— які два головні народи отримали особливий статус і сформували дуалістичну Австро-Угорську імперію в 1867 році;
— який популярний девіз використовували Габсбурги для утримання імперії від розпаду.
Як ви розумієте... — поняття «лояльність», «австрославізм»?
Чи знаєте ви, що...
— етнічна строкатість Австро-Угорської імперії, яка об’єднувала німців, угорців, чехів, поляків, українців, хорватів, сербів, словаків, словенців, румунів та італійців, була однією з причин того, що її часто називали «клаптиковою імперією»;
— спробою врятувати імперію від розпаду через зростаючі національні рухи був проєкт реформи Австро-Угорщини, що мав на меті перетворити її на «Сполучені штати Великої Австрії»?
28.1. Національні суперечності та імперська політика «клаптикової імперії»
Перетворення в 1867 р. Австрійської імперії на Австро-Угорську до певної міри зняло австро-угорські суперечності, але посилило протиріччя між іншими народами цієї держави. Поляки, чехи, хорвати і навіть словаки прагнули отримати такі ж права, які отримали угорці. Габсбурги натомість намагались утримати імперію від розпаду, застосовуючи девіз «Поділяй і володарюй», намагаючись зіштовхнути різні народи імперії між собою. Але «клаптиковій імперії» з кожним роком це вдавалося все важче і важче.
Якщо в першій половині XIX ст. серед слов’янських народів імперії Габсбургів поширення і впливу набули ідеї панславізму — прагнення увійти до єдиної слов’янської держави під владою Романових, то після жорстокої розправи Російської імперії над польськими повстанцями в 1863-1864 рр. австрійські слов’яни намагалися сформулювати інші програми свого національного розвитку.
28.1.1. Польський національний рух: від «потрійного лоялізму» до національної ідеї
Одними з найбільш активних були поляки. Лідер польського політичного табору в Галичині граф Агенор Голуховський був призначений тривалий час намісником імператора в краї. Він запропонував ідею «потрійного лоялізму». Голуховський стверджував, що відновлення польської держави виключно шляхом повстань і революцій неможливе, веде до важких поразок, а згодом репресій з боку правлячих режимів Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій, до втрати кращих синів і дочок польського народу. Він закликав берегти національні сили, готувати професійні адміністративні, військові, освітянські кадри в кожній із частин поневоленої Польщі, берегти і розвивати польську мову, культуру. Потрібно демонструвати імперіям лояльність (вірнопідданство), приховувати свої справжні наміри, не надавати жодних фактів, які б могли призвести до репресій серед поляків, і лише у найсприятливіший момент, при допомозі впливових союзників, здобути незалежність.
Агенор Голуховський, світлина, 1875 р.
Голуховський особисто відвідав усі гімназії коронного краю, де зустрічався з учнями старших класів. Він погрожував, що буде нещадно ліквідовувати будь-які польські таємні гуртки чи організації. «Ваше завдання зараз — вчитися, щоб коли прийде час — ви знали і вміли більше, ніж зараз, щоб ви насправді гідно послужили своїй Батьківщині», — стверджував граф. Голуховський обіцяв польській молоді забезпечити всіх кращих випускників роботою.
І справді, Голуховський був дуже послідовним у своїх діях. Він обіймав посаду намісника з 1849 р. по 1875 р. (з перервами на час роботи в уряді Цислейтанії). За цей період він замінив більшість австрійських чиновників, а серед них були австрійці, чехи, словаки, українці, на поляків — повітових старостів, прокурорів, керівників поліції, суддів, директорів гімназій, ректорів Краківського та Львівського університетів, залізничників, поліцейських і багатьох інших.
За підтримки крайової влади сотні молодих поляків спрямовувалися на навчання у кращі військові училища та академії імперії і згодом ставали офіцерами. Крайова адміністрація фінансово підтримувала здібних польських учнів гімназій і студентів університетів, що згодом ставали вчителями, лікарями, адвокатами, нотаріусами, інженерами, агрономами. На ці цілі витрачалося у 20 разів більше коштів, ніж на аналогічну підтримку українських учнів та студентів.
Саме Голуховський у діловодстві краю запровадив поряд із німецькою мовою польську. Українська, а згодом і німецька мови поступово витіснялися з державного діловодства у провінції. Було суттєво зменшено кількість шкіл з українською мовою навчання. Німецька мова у Львівському університеті була замінена польською. Голуховський навіть запропонував перевести українську мову в Галичині з кирилиці на латинку. Це загрожувало єдності українців Галичини і Наддніпрянщини у культурній сфері, могло сприяти полонізації галицьких українців, і тому завдяки опору багатьох українських діячів цього реалізувати не вдалося.
Докладав Голуховський багатьох зусиль для збереження пам’яток польської історії та культури. За його підтримки було розроблено і профінансовано програму реставрації давнього замку польських королів Вавель у Кракові, діяльність низки польських освітніх, наукових і культурних організацій. Він сприяв розбудові мережі доріг та залізниць у краї.
Дії Голуховського піддавалися критиці з боку українців, австрійців і навіть поляків. Останні дорікали йому, що діє він надто повільно, відстоює інтереси не всіх поляків, а лише польської шляхти, часом забуваючи про польських селян і городян. Та головним був результат — не отримавши автономії в Галичині, за зразком Транслейтанії, граф, користуючись особистою довірою імператора, фактично створив таку автономію своєю адміністративною, фінансовою та кадровою політикою.
Ще за життя Голуховського серед польських політиків Галичини утворилося кілька груп — станьчики, подоляки та інші. Станьчики виступали за «органічну працю», тобто продовження політики «лоялізму» до Габсбургів. Вони звернулися до імператора Франца Йосифа: «при Тобі стоїмо й хочемо стояти». При цьому вони продовжували політику Голуховського щодо зміцнення польськості Галичини. Станьчики були навіть згідні йти на деякі поступки поміркованим українським політикам — народовцям, аби лише переконати Відень у тому, що Галичина залишається опорою монархії. Подоляки були переважно поміщиками. Їхній лідер, Войцех Дідушицький, обґрунтовував ідею першості поляків серед слов’янських народів. А загалом слов’яни мають історичну місію — врятувати людство від «німецького світу» та «російського панславізму». Подоляки поступово переходили на позиції крайнього націоналізму.
Дещо пізніше серед поляків Галичини появилися соціалістичні, селянські партії. Попри деякі розбіжності, всі вони виступали за відновлення польської державності.
Войцех Дідушицький, світлина, до 1909 р.
Юзеф Пілсудський, світлина, 1899 р.
Роман Дмовський, світлина, приблизно 1919 р.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. у польському русі в Галичині стали домінувати дві політичні партії — Польська партія соціалістична (очолював Юзеф Пілсудський) та Націонал-демократична партія (керівник Роман Дмовський). Соціалісти сподівалися відновити Польщу у вигляді федеративної республіки, допускали мирні, добросусідські відносини з відновленою Україною. Польща була покликана, як Прометей, «нести світло європейської цивілізації» на схід поневоленим народам Російської імперії і спільно з ними творити майбутнє для цілої Центральної та Східної Європи.
Натомість «ендеки» Р. Дмовського планували будувати Велику Польщу «від моря (Балтійського) до моря (Чорного)» виключно для поляків. Їхній підхід передбачав вороже ставлення до інших народів — українців, євреїв, білорусів та інших. Ці народи мали бути або полонізовані, або знищені.
Напередодні Першої світової війни всі польські політичні організації активно розбудовували економічні, культурні, релігійні та парамілітарні організації («Сокіл», «Стрілець» та інші). Вони розгорнули свою діяльність у більшості міст і сіл Галичини. У цих структурах брали участь десятки, а то й сотні тисяч осіб. Ідея відродження Польщі перетворилася з ідеї виключно польських шляхтичів на національну ідею.
1. Чому перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорську посилило протиріччя між іншими народами держави, а не зняло їх повністю? 2. Оцініть ефективність стратегії «потрійного лоялізму» Голуховського для досягнення польської незалежності. Які були її переваги та недоліки? Як адміністративна, фінансова та кадрова політика Голуховського сприяла зміцненню польської автономії в Галичині? 3. Порівняйте бачення майбутньої Польщі Польської партії соціалістичної та Націонал-демократичної партії. Які наслідки могли мати ці відмінності? 4. Проаналізуйте, яким чином ідея відродження Польщі перетворилася з ідеї шляхтичів на національну ідею. Які фактори цьому сприяли?
28.1.2. Австрославізм та інші слов’янські рухи (чехи, хорвати, серби)
Схожі процеси відбувалися і в інших слов’янських народів Габсбургської монархії. Зокрема, серед чехів ще в 1848-1849 рр. домінуюче становище зайняла ідея австрославізму. Прихильники цієї течії Францішек Палацький, Ян Малий та інші стверджували: «Ми як чехи є також австрійцями». Вони прагнули перетворення держави на федеративну конституційну монархію, з широкою автономією для слов’янських народів та зі збереженням династії Габсбургів. Чеські політики виходили з того, що їхній народ перебуває у складній ситуації, не може сподіватися на зовнішню допомогу, а через свою малочисельність не може провести успішну збройну визвольну боротьбу. Відповідно, розбудовувати чеську національну самосвідомість і державність потрібно в рамках Австрійської імперії чи Цислейтанії, демонструючи лояльність Габсбургам і залучаючи до цього інші слов’янські народи імперії.
Важливою проблемою чеського національного відродження було те, що землі, заселені чехами, були об’єднані у спільні провінції із територіями, де компактно проживали німці. Це дозволяло австрійській владі шляхом різних маніпуляцій контролювати діяльність Чеського сейму, а також зменшувати чисельність чеських депутатів у парламенті.
Францішек Палацький, літографія, 1855 р.
Для всіх чеських політиків із 1867 р. було кілька важливих проблем: об’єднання всіх чеських земель у складі єдиної провінції, відокремлення від них німецьких територій, проведення виборчої реформи, надання Чехії широкої автономії. Деякий час серед чеських політиків домінували дві течії — старочехи і молодочехи. Старочехи залишалися на засадах австролоялізму, а молодочехи прагнули перетворення дуалістичної Австро-Угорщини на потрійну Австро-Чехо-Угорщину.
Як і поляки, чехи намагалися посилити свій вплив на політику імперії, постійно наполягаючи на проведенні адміністративних, виборчих реформ. Особливо популярним стало гасло «Свій до свого по своє» — чеські політики різних напрямків закликали чехів підтримувати національні кооперативні організації, кредитні спілки, освітянські товариства. «Не купуй нічого у німців — купуй у чехів — тим ти посилюєш чеський народ і ослаблюєш його ворогів». Фактично чехам довелося будувати власні інституції паралельно австрійським, шукати кошти для їх функціонування. І робили вони це доволі ефективно. Гасло «Свій до свого по своє» дуже швидко перейняли польські та українські партії та організації.
Саме позиція чеських депутатів парламенту стала на заваді пангерманізму — об’єднанню Австро-Угорщини в єдину імперію із іншими німецькими державами. Натомість, Габсбурги погодилися на реалізацію програми австрославізму. Однак, австрійська влада ігнорувала національні вимоги чехів, а окремі поступки стосувалися другорядних проблем. Це вело до радикалізації молодих чехів. Вже наприкінці XIX — на початку XX ст. окремі чеські політики, як наприклад Томаш Масарик намагалися створювати передумови для здобуття незалежності Чехії. Вони намагались порозумітися із представниками Антанти, розбудовувати не лише політичні та економічні чеські організації, але і спортивні та парамілітарні — «Сокіл», «Орел», «Робітничий спортивний рух» та інші.
Вір, але перевір
Наймасовішою стала організація «Сокіл», що об'єднала до 30 тисяч осіб. Їх використовували для покращення фізичної і військової підготовки чеської молоді, для захисту чеських демонстрантів від провокацій з боку австрійських силових структур та найманців. Чеські соколи в елементах свого одягу використовували червоні «гарібальдійські» сорочки, чорногорські шапки та інші елементи, що підкреслювали їхнє прагнення до незалежності Чехії. Соколи мали стати ядром чеської армії.
Члени чеського товариства «Сокіл», 1900 р.
Українські соколи на з'їзді у Празі, 1912 р.
Помітні зміни відбувалися і в хорватському національному відродженні. У 1848-1867 рр. серед них домінували ідеї австрославізму. Пізніше хорвати були незадоволені австро-угорською угодою 1867 р. Наступного, 1868 р. вони домоглись укладення хорватсько-угорської угоди. За нею, Хорватія отримала обмежену автономію у складі Транслейтанії, власний парламент — Сабор, право на використання хорватської мови у діловодстві та освіті. Однак, найважливіші питання (фінансів, оборони, зовнішньої політики) залишалися за угорським урядом.
Хорватсько-угорська угода 1868 р. була певним компромісом і на практиці реалізовувалася дуже повільно. Хорватські діячі вважали, що Транслейтанія має бути перетворена на федерацію, вони виступали проти мадяризації — насадження угорської мови та культури. Однак, хорватський національний рух ослаблювався внутрішніми суперечностями. Лише частина хорватів — мадярони — підтримували співпрацю з угорцями. Натомість, Хорватська партія права Анте Старчевича домагалася незалежності Хорватії.
Впливовою серед хорватів була ідеологія «югославізму» — створення спільної сербо-хорватської держави, до якої б увійшли землі всіх південних слов'ян. Югославізм пропагували Степан Радич та Франьо Супіло. Вони стверджували, що хорвати і серби — це єдиний народ, хоч і з різними назвами, який через різні історичні обставини розділився на католиків і православних.
Розрізненим виступав і сербський національний рух. Серби Австро-Угорщини проживали в низці провінцій. Вони зазнавали мадяризації, тиску австрійської бюрократії. Частина сербських діячів наполягала на об’єднанні провінцій в єдиний сербський край із широкою автономією. Інші виступали за сербо-хорватську співпрацю. У 1905 р. між сербами та хорватами було підписано Рієцьку і Задарську резолюції про спільні дії в напрямку державної єдності південних слов’ян. Частина сербів Австро-Угорщини орієнтувалася на Сербське князівство і ідею югославізму. Загалом сербський рух сприймався владою Австро-Угорщини чи не найбільш вороже. Переслідування сербів особливо посилилися після російсько-турецької війни 1878-1879 рр., коли на Балканах зріс вплив Російської імперії. На той момент і Австро-Угорщина, і Сербія претендували на територію Боснії і Герцеговини. Конфлікт за цю територію, зрештою, в 1914 р. переріс у Першу світову війну.
1. Порівняйте гасло «Свій до свого по своє» з політикою «потрійного лоялізму». В чому їх схожість та відмінність у контексті національних рухів? 2. Як політика австрійської влади щодо чехів впливала на радикалізацію молодого покоління чеських діячів? 3. Оцініть, чому сербський рух сприймався владою Австро-Угорщини чи не найбільш вороже порівняно з іншими слов'янськими рухами. 4. Яка ідеологія була впливовою серед хорватів та до чого вона закликала? Зіставте ідеї австрославізму та югославізму.
28.2. Український національний рух. Шлях до самоідентифікації та «українського П’ємонту»
28.2.1. Москвофіли, народовці, радикали. Українські політичні партії
Поступово в другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях викристалізувалися три угруповання — москвофіли, народовці та радикали.
Москвофіли вважали, що в Галичині проживають русини — частина російського народу. У своїй діяльності вони намагалися співпрацювати із російською владою, послуговувалися «нарєчієм» — сумішшю російської, старослов’янської та української мови. Нею друкували газети «Слово», «Галичанин» та книги, які поширювали через мережу читалень «Общества імені Качковського». Вони чи не найчастіше йшли на співпрацю із польськими депутатами-поміщиками, поширювали свою діяльність на Буковину та Закарпаття (Г. Купчанко, О. Духнович та ін.). Роль москвофілів поступово зменшувалася, а до 1914 р. їх було дискредитовано як агентів Російської імперії.
Юрій Федькович, світлина, до 1888 р.
Народовці були прихильниками українофільської орієнтації. Вони співпрацювали з П. Кулішем, М. Костомаровим, видавали газети «Правда», «Діло». На Буковині ідеї народовців підтримували Ю. Федькович, О. Попович, а на Закарпатті — В. Чопей, Ю. Жаткович, А. Волошин. У 1861 р. народовці створили товариство «Руська бесіда» (пізніше перейменоване на «Українську бесіду»), а при ньому в 1864 р. — перший український театр в Австро-Угорщині. З 1868 р. народовці створили товариство «Просвіта». Читальні цього товариства стали осередками українського культурного життя в десятках сіл Галичини та Буковини, поширювали книги та газети українською мовою, організовували культурне життя на місцях. У 1873 р. народовці зуміли створити у Львові Літературно-Наукове товариство ім. Т. Шевченка (з 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка). Названі організації активно діяли аж до 1939 р.
Юліан Лаврівський, світлина, час зображення невідомий
Олександр Барвінський, світлина, 1904 р.
Юліан Романчук, світлина, кін. XIX ст.
Представники народовців — Ю. Лаврівський, О. Барвінський та Ю. Романчук — усвідомлювали обмежені можливості своїх повноважень. Тому найчастіше використовували трибуну сейму для інформування населення краю про наявні проблеми, а також для тиску на уряд. Завдяки цим народовцям українські депутати досягали порозуміння із польськими прогресивними діячами, укладаючи угоди, спрямовані проти великих землевласників. Вони зуміли досягти домовленостей про створення «Просвіти», НТШ, розгорнутої мережі українських селянських кооперативних товариств.
Найуспішнішою була угода, укладена восени 1890 р. Згідно неї, настала «нова ера» у польсько-українських відносинах. Польські депутати і цісарський намісник у Галичині К. Бадені погодилися надати українським депутатам певні квоти в Галицькому сеймі, запровадити українську мову в державних установах провінції, відкрити 3 гімназії з українською мовою викладання, кафедру історії України у Львівському університеті, дозволити діяльність українського страхового товариства «Дністер». Взамін народовці мали підтримувати частину польських депутатів під час голосувань по низці законів.
Майже одразу «нова ера» почала піддаватися критиці, адже, попри вже перелічені переваги, вона спричинила ухвалення низки законів не на користь українського населення.
Іван Франко, світлина, 1896 р.
Частина народовців, незадоволених угодою, наприкінці 1890 р. об’єдналися в Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програму РУРП підготували І. Франко та М. Павлик. Вони виступали за пробудження національної свідомості українського населення, захист його політичних, економічних, соціальних та культурних прав і свобод, всеукраїнську єдність (соборність усіх українських земель). РУРП послідовно виступала за розширення виборчих прав — зменшення майнового і вікового цензу.
У 1899 р. РУРП розділилася на три частини — Українську соціал-демократичну партію (Ю. Бачинський, С. Вітик та ін.); Українську націонал-демократичну партію (В. Охримович, І. Франко та ін.); Українську радикальну партію (К. Трильовський, Л. Бачинський, І. Макух). УСДП орієнтувалася на інтереси українських робітників, незаможних селян та студентів. УНДП натомість орієнтувалася на широкі групи населення, висунувши програму широких демократичних перетворень у Галичині, Буковині та Закарпатті, зближенні наддністрянських українців із наддніпрянськими. УРП закликала до більш активних дій, стала ініціатором багатотисячних страйків українських селян у 1897, 1902 та інших роках. Ці три політичні сили об’єднувалися в Український сеймовий клуб і в найбільш принципових питаннях діяли спільно і поступово витісняли москвовіфілів та угодовців із політичного життя Австро-Угорщини.
На жаль, далеко не всі обрані депутати відстоювали інтереси виборців. Окремі з них ішли на відверту співпрацю з австрійською владою, представниками польських та румунських промислових та поміщицьких кіл. Прикладами депутатської продажності стали Микита Хрунь та Микола Ковбасюк. Вони, обрані українськими виборцями, навіть деякий час відстоювали право на навчання у школах українською мовою, але згодом перейшли на відверто ворожі позиції. І за це був закономірний наслідок: «На його похоронах (Миколи Ковбасюка) нікто, але то словно нікто із ...панів не явився, котрі за життя до него в кождій нечистій справі охотно удавались, с ним розцілововались, обнимаючи його сердешно. Так то кождому русинови буває, котрий недругам вислуговуєся! Най кождий з перекиньчиків затямить: що панська ласка на бистром коні їде, і що перекиньчиком кождий розумний чоловік погорджає!».
1. Назвіть течії суспільного руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. Які фактори, на вашу думку, сприяли тому, що роль москвофілів поступово зменшувалася, а народовці зуміли створити розгалужену мережу культурних та наукових організацій, що діяли десятиліттями? 2. Яку газету видавали москвофіли і через яку мережу читалень вони поширювали свої книги? Які товариства створили народовці? 3. Хто підготував програму Русько-української радикальної партії (РУРП)? На які три частини розділилася РУРП у 1899 році? 4. Які приклади депутатської продажності наводяться в тексті? Які механізми, на вашу думку, могли б запобігти такій депутатській продажності в умовах тогочасного політичного життя, і які уроки з цього досвіду є актуальними для сучасності?
«Микита Хрунь», карикатура на зрадника народних інтересів, художник Корнило Устиянович, до 1903 р.
28.2.2. Політичне життя українців Австро-Угорщини на початку XX ст.
Серед важливих питань, що турбували українців Австро-Угорщини, були проблеми розширення виборчих прав, створення українського університету у Львові, збільшення оплати праці для селян, що наймалися на роботу до панських маєтків.
У ході боротьби за оплату праці українським партіям у 1902 р. вдалось організувати селянський страйк за участю понад 200 тисяч осіб, вдалося підняти оплату праці майже у два рази. Дещо менші страйки були і в наступні роки, але влада і великі землевласники вже вживали заходів для їх запобігання.
Трагічно складалася боротьба за український університет. Українські студенти домагалися, щоб навчання для них велося у Львівському університеті українською, а не польською мовою. Вони проводили мітинги, демонстрації, за що зазнавали переслідувань. Організаторів протестів виключали з університету. Були випадки побиття польськими студентами українських. У 1901-1902 рр. десятки українських студентів залишили Львівський університет і перевелися на навчання в університети Відня, Праги та Кракова. Ці події під назвою «сецесія» не дали сподіваних результатів. Після 1905 р. українці знову продовжували навчатись у Львівському університеті, зазнаючи переслідувань від польських викладачів та студентів, адміністрації. Доходило до збройних сутичок у стінах навчального закладу. Під час одного з них 1 липня 1910 р. українського студента Адама Коцка було вбито, а ще кількох його товаришів побито. Поліція, що прибула на місце події, заарештувала українських студентів, а не польських, які були озброєні в т. ч. вогнепальною зброєю. Ці події спричинили масові протести у Галичині.
Найбільшими успіхами українців Австро-Угорщини були закон про виборчу реформу 1907 р., яким збільшувалася кількість українських депутатів у Галицькому сеймі, а також сеймова угода 1914 р., за якою не тільки вчергове збільшувалося українське представництво у сеймі, але і планувалося створення українського університету у Львові, розширення мережі гімназій з українською мовою викладання, надання державою фінансової підтримки українським кооперативам. Однак, зазначену домовленість виконати не вдалося через початок Першої світової війни.
Загалом політичне життя українців в Австро-Угорській імперії характеризувалося обмеженими можливостями участі у виборах і парламентаризмі через куріальну виборчу систему, майновий ценз та національний гніт з боку австрійської влади, а також польської, румунської чи угорської еліт. Незважаючи на це, українці поступово здобували політичний досвід, наполегливо відстоюючи свої права. Завдяки реформам українське представництво в парламенті та сеймах зростало, а політичні програми закладали підґрунтя для подальшої боротьби за українську державність.
1. Які основні проблеми турбували українців Австро-Угорщини? 2. Як ви вважаєте, чи була боротьба за український університет марною, чи її наслідки, можливо, проявилися пізніше, вплинувши на подальший розвиток українського національного руху?. 3. Чи можна стверджувати, що обмежені можливості участі українців у парламентаризмі та національний гніт були настільки сильними, що навіть значні здобутки були лише тимчасовими, і тільки кардинальні зміни (як світова війна) могли змінити ситуацію докорінно?
28.3. Габсбурги та «українське питання»
Період 1867-1914 рр. був вирішальним для українського національного відродження в Австро-Угорщині. Раніше галицькі, буковинські та закарпатські українці вважали себе «русинами» («рутенцями»), частиною великого «руського народу» Російської імперії. Однак, у 1867-1914 рр. значне поширення в регіоні отримали твори і праці відомих українських діячів Наддніпрянщини — Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Павла Чубинського та інших. Твори цих діячів, як і текст «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського, активно поширювалися в Галичині у 1860-1890-х рр., а звідти — на Буковині та Закарпатті. Вони вплинули на формування самосвідомості Івана Франка, Михайла Павлика, Юрія Федьковича та багатьох інших. Вони стали ідентифікувати себе як частину не російського, а саме українського народу і вели за собою українське населення Австро-Угорщини.
Мовою історичного джерела
Іван Франко у творі «Одвертий лист до галицької української молодежі»:
«...Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелі; таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторитетніші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло війти в Ваші серця як могутній імпульс до нового життя, як вітхнення до нової праці, до перебудови Вашого власного “я” відповідно до нового світогляду...
Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим, хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його...
Я бажаю тільки одного — звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всеї суспільности на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі. Нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими! Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любови до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а вдвоє сильніше буде їх потребувати велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська і політична свобода.»
1. Яке значення мав «Одвертий лист до галицької української молодежі» Івана Франка для формування української національної свідомості? 2. Порівняйте позицію Івана Франка і польську концепцію «потрійної лояльності».
Такі зміни викликали незадоволення москвофілів, що намагалися показати українців як частину російського народу. Ними були обурені більшість польських політиків краю, що намагалися раніше полонізувати «русинів». Невдоволені були й у Відні.
Габсбурги намагалися використати «українське питання», щоб ослабити польський національний рух, не допустити до перетворення Галичини на «польський П’ємонт». Однак, їх налякало зростання впливу народовців, а згодом утвердження українських націонал-демократів та соціал-демократів, що поступово утверджувалися в ідеї перетворення Галичини на «український П’ємонт». Австрійська влада намагалася не допустити збільшення кількості патріотично налаштованих українських депутатів у парламенті та Галицькому сеймі, підтримувала на виборах кандидатів-москвофілів, більше схилялася до порозуміння із польськими великими землевласниками.
Проєкт Сполучених Штатів Великої Австрії
Щоб якось зупинити наростання національних рухів, австрійський ерцгерцог Франц Фердинанд та політик Аурель Попович запропонували проєкт великих державних реформ, у результаті яких Австро-Угорщина мала перетворитися на Сполучені Штати Великої Австрії. Мали бути створені 15 штатів — національних автономій, об’єднаних владою імператора. Кожний штат мав мати власний парламент, власну мову діловодства, але водночас усі штати мали зберігати економічну залежність від Австрії. Для всіх зберігалася єдина армія, валюта тощо. Такий проєкт не вирішував усіх суперечностей, але лише був спробою перекроїти і по-новому зшити «клаптикову імперію» Габсбургів, лише щоб зберегти її.
В одній із варіацій даного проєкту пропонувалося, що кожен штат матиме власного монарха із династії Габсбургів. Наприклад, Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) мав би правити Східною (українською) Галичиною, а його рідний брат Карл-Леон мав стати правителем Західної (польської) Галичини. Своїх монархів із численної династії Габсбургів мали б отримати Чехія та Хорватія.
Проти проєктів Франца Фердинанда та Ауреля Поповича виступили багато сил. Зокрема, угорська знать була незадоволена можливим відокремленням від Транслейтанії Хорватії, Словаччини, сербських і румунських територій. Українців не задовольняло приєднання Буковини із Чернівцями до румунського краю Трансильванії. Чехи були незадоволені втратою окремих найбільших промислових регіонів країни. Та найбільше незадоволених було серед керівництва Австро-Угорщини, що губило низку важелів впливу на регіони. Зрештою, загибель Франца Фердинанда у Сараєво перекреслила всі ці проєкти. Бажаючих рятувати «клаптикову імперію», перешивати її ставало все менше, а поневолені народи вже до 1914 р. виступали за створення власних національних держав.
Вір, але перевір
Термін «Україна» вживався у багатьох творах Тараса Шевченка — «Гайдамаки», «Гамалія», «До Основ'яненка», «Думи мої, думи мої», «Заповіт», «І мертвим, і живим, і ненародженим», «Іван Підкова» та багатьох інших. Україна постає як прекрасна земля, де «тихі води і ясні зорі», де «своя правда, і сила, і воля», зі славним минулим, героями козацької доби, яка потерпає від чужинців, але може відродитися і стати найкращим місцем для всього українського народу.
Михайло Драгоманов не лише підписував частину своїх творів псевдонімом «Українець», але і вплинув на формування світогляду своєї племінниці Лариси Косач. Вона за його прикладом взяла псевдонім «Леся Українка».
1. Як твори Тараса Шевченка та інших наддніпрянських діячів сприяли переходу від ідентифікації народом себе «русинами» до «українцями» в Галичині? 2. Оцініть, чому австрійська влада, з одного боку, намагалася використати «українське питання» для ослаблення польського руху, а з іншого — була незадоволена зростанням впливу народовців. 3. Які причини призвели до того, що проєкт Сполучених Штатів Великої Австрії не був реалізований, попри потенційні переваги для збереження імперії?
Працюємо разом
Вправа «Мапа національних рухів». У парах чи групах створіть інтерактивну мапу або схему Австро-Угорської імперії наприкінці XIX — на початку XX ст. Позначте на ній основні регіони проживання польського, чеського, хорватського, сербського та українського народів. Укажіть ключові дати та події, пов’язані з національним рухом кожного народу, згаданого в тексті. Коротко опишіть їхні основні цілі (наприклад, автономія, незалежність, федералізація). Зобразіть стрілками взаємодії та впливи між різними національними рухами (наприклад, як гасло «Свій до свого по своє» поширилося серед поляків та українців). Виділіть території, на які претендували різні національні рухи (наприклад, плани Великої Польщі «від моря до моря»).
Корисна гра:
«Національні рухи в Австро-Угорській імперії»
https://cutt.ly/HtQtWWzZ
Перевірте себе
І. 1. Позначте на лінії часу період найбільшого впливу москвофілів та дату їхньої дискредитації (до 1914 р.); роки створення народовцями ключових організацій та період їхньої активності (аж до 1939 р.); період «нової ери»; дати створення РУРП та її поділу. 2. А. Покажіть на карті регіони найбільшого впливу москвофілів, народовців, радикалів. Створіть ментальну мапу «Політичні процеси на західноукраїнських землях у другій половині XIX — на початку XX ст.». 2. Б. Проаналізуйте, чому «клаптиковій імперії» з кожним роком ставало все важче утримувати різні народи від розпаду, попри девіз «Поділяй і володарюй».
ІІ. 3. Складіть запитання до тексту параграфа, починаючи кожне такими словами: Коли ____? Що ____? Хто ____? Де ____? Звідки ми можемо дізнатися про ____? Чому ____? Як ____? Який результат ____? Запропонуйте свої запитання в класі. 4. «Нова ера» у польсько-українських відносинах мала як переваги, так і недоліки для українського населення. Проаналізуйте, чому, попри певні поступки, вона все ж спричинила критику. Чи була ця угода вигідною для українців у довгостроковій перспективі? 5. Порівняйте цілі та методи діяльності народовців та радикалів. Які були основні розбіжності між ними, що призвели до розколу РУРП, і які переваги та недоліки мала кожна з цих стратегій?
III. 6. Вправа «Дилема Габсбургів». Уявіть, що ви — радник / радниця імператора Франца Йосифа І в 1910 році. Вам доручено розробити нову стратегію для збереження Австро-Угорської імперії з урахуванням зростаючих національних рухів. Визначте основні виклики та загрози для імперії з боку кожного національного руху (поляки, чехи, хорвати, серби, українці). Окремо проаналізуйте, як імперська політика «Поділяй і володарюй» впливає на ці виклики. Запропонуйте три конкретні, реалістичні заходи або реформи, які імператор міг би впровадити для стабілізації ситуації. Обґрунтуйте, чому саме ці заходи є найбільш ефективними, і спрогнозуйте можливі короткострокові та довгострокові наслідки для імперії та національних рухів. Порівняйте свою стратегію з проєктом Франца Фердинанда та Ауреля Поповича (Сполучені Штати Великої Австрії). Визначте спільні риси та відмінності.
